Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Вертій Олексій. Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90 років XIX століття: Монографія.

А. Козлов,

доктор філологічних наук,

професор кафедри української літератури

Криворізького державного педагогічного університету

В українському літературознавстві О. Вертій відомий як один із дослідників національної своєрідності української літератури минулих століть. Найприкметнішою ознакою його наукових пошуків є те, що самобутність нашого національного письменства він шукає не лише в українській усній народній творчості, а й у загальнонародних уявленнях про природні явища, в естетиці (навіть у естетизмі) українців, у самій діалектиці народного та особистісно-авторського начал в художньому освоєнні дійсності і т.д. Тут автор долає відстані від глибин побутово-психологічних течій до становлення „української ідеї”, від поетизації людини і світу до процесу формування поетичної системи в національній літературі взагалі.

Саме багатогранний зміст понять „народ” і „народний” та своєрідне розуміння народності літератури і мистецтва навели О. Вертія на особливий шлях пошуку сутності національної самобутності української літератури 70— 90-х років XIX століття, який зумовлює необхідність дивитися на предмет дослідження з багатьох точок зору, крізь призми багатьох галузей знань та діяльності людини. І тут дослідник не випустив із поля зору ні одного важливого здобутку просвітників-екзистенціалістів, що спиралися на прагматизм народного світобачення XVII—XVII! століть, ні одного вагомого фактора традиційного мислення українського народництва XIX і XX століть, ні одного значного і концептуального положення учень сучасних народознавців та українознавців. Усе це зумовило новизну та злободенність розв'язуваних у книзі проблем, місткість та обґрунтованість її наукових положень, узагальнень і висновків.

І дійсно, назвавши модернізм нашої сучасної науки про літературу наслідуванням західного літературознавства, автор запропонував вивчення української літератури не як чогось меншовартісного, а як явища світового письменства, у зв'язку з літературами та літературознавством інших народів, шляхом з'ясування тих проблем, які визначають і загальнолюдські тенденції образно-словесного мислення, і власне національні особливості українського письменства та закономірності їхнього поступування.

Тут О.Вертій доводить, що для кожного серйозного дослідника будь-якої національної літератури вищим критерієм оцінки літературних творів і явищ, основою сукупності поглядів на історію літератури, їх, як він пише, „висхідною підставою має бути, насамперед, національна самобутність нашого письменства” (с.7). В книзі О. Вертія ця теза переконливо обґрунтовується багатьма висловлюваннями й роздумами вітчизняних та зарубіжних авторів про духовні корені не лише української, а й інших національних літератур світу.

Тож і не дивно, що саме такі праці, як „Дух нашої давнини” Д. Донцова, „Призначення нації” Ю. Липи, „Первісна міфологія українського фольклору” В.Давидюка, дослідження І. Нечуя-Левицького, О.Потебні, І. Франка, Т. Зіньківського, О. Дорошкевича, В. Державина та інших вітчизняних учених, в яких іде мова про цілі пласти стародавніх культур, з якими генетично пов'язане становлення духовності та культури нашого народу, про неповторність поетичного світу українського національного письменства, про національну літературу як мистецтво та ідею, видалися О. Вертію не просто базовими для розуміння діалектико-еволюційної пов'язаності нашої національної духовності та літератури з подібними явищами світової культури, а й такими, які відкривають невичерпні можливості з'ясування самобутності нашого національного письменства у загальнослов'янському і світовому контексті.

Такого принципу автор дотримується упродовж усієї монографії. Він постійно з'ясовує закономірність взаємозв'язків і взаємовпливів народного світогляду та особистісно-авторського начал, у творенні того чи того художнього образу, в літературному поступуванні в цілому, досліджує конкретні витоки формування національних особливостей у зв'язку з процесом становлення поетичної системи української літератури досліджуваного періоду тощо.

З'ясовуючи закономірності еволюції світогляду народу як єдності людини і світу, О. Вертій не забуває й про „розщеплення” цієї єдності на „особисте” й „загальне”, „практичне” й „художнє”, на „ідеальне” й „реальне” тощо (с.33-36). Саме цим „розщепленням” дослідник пояснює те, що на певному етапі „людина виходить з-під повної влади природи” і створює „багатий спектр народнопоетичних уявлень” про себе та про оточення, в якому вона живе і діє (с.39-47), що наша національна література (як і всі інші літератури світу) має „своє обличчя”.

Заслуговують на увагу й ті авторські спостереження та узагальнення, внаслідок яких ми дізнаємося, коли, як і що нового вносили українські письменники в систему образних уявлень українців про людину й світ взагалі, в сам процес одухотворення людського буття на землі, у ставлення людини до природи тощо. Фактично дослідник знайшов своєрідні та достатньо переконливі й логічні відповіді майже на всі, порушені у зв'язку з цим, основні питання.

Так, причину того, що українські письменники 70-90-х років XIX ст. не тільки продовжували й розвивали традиції їхніх попередників, а ще й досить активно залучили досвід бачення світу українців очима представників інших народів та літератур, О. Вертій побачив у тому, що наш народ навіть під час визвольних походів залишався переважно людяним і поважав не тільки себе, а й ворогів. Переконливо це з'ясовано в процесі структурного аналізу п'єси М. Старицького „Маруся Богуславка” (с.50—62).

Особлива увага дослідника приділена й такому поняттю як „смислове поле”. Так, зміст поняття „смислове поле” світогляду в літературі О. Вертій пропонує докладніше окреслювати з допомогою структурного аналізу не тільки твору, а й самого процесу художнього мислення і автора, персонажів твору чи творчості письменника загалом. Правда, тут можна подискутувати (а як слід окреслити народність світогляду автора конкретного твору художньої літератури, в якому „словесний образ автора” майже відсутній або відсутній повністю тощо), але в цілому напрям пошуку вченим обрано правильно. Тому потрактування О. Вертієм „смислових полів” світогляду автора, персонажів і народу вельми прикметне. Скажімо, ідучи від базового (народного) до особистісно-авторського світобачення, дослідник твердить: „Смислове... поле автора — це, власне ті настанови, з яких він (письменник — А.К.) виходить у відборі, систематизації та осмисленні цінностей народного світогляду, що визначають структуру і зміст цього смислового поля” (с.60), що абсолютно істинним може бути лише при розгляді „смислового поля світогляду” національно зорієнтованого й національно свідомого письменника.

Далі дослідник наголошує, що „смислові поля” уявлень і понять українців про людину, про світ і про його складові настільки емоційно та чуттєво забарвлені, що нерідко вони виступають основними детермінантами надзвичайно глибоких і довготривалих переживань персонажів і самого автора.

У „смисловому полі” художнього образу дослідник пропонує вбачати ту „форму сполучуваності народно-колективного та особистісно-авторського начал”, у якій „відбувається трансформація смислу подій, явищ народного буття, народного світогляду в нову ідейно-естетичну та художню якість, яка й становить одно з найпотужніших джерел національної самобутності літератури, значною мірою визначає специфіку її художнього поступування” (с.60-61).

. Деякі з цих положень і висновків видаються не завжди переконливими. Це відчував і сам дослідник, бо у висновках до першого розділу (с.61), додав кілька ідей для роздумів читача. Та вже те, що основні джерела народного світогляду й поетики в літературі э*н вбачає не лише у впливах фольклору, а й інших чинниках (від смислових полів окремих образів до національної самобутності мислення українських письменників) надає цій праці особливої ваги й значимості.

Обраний дослідником підхід дав йому можливість досить легко й сміливо оперувати ознаками національного та зарубіжного, особистісного й загальнолюдського, дозволив аналізувати й зіставляти не тільки стилістику та побутово-психологічні течії у фольклорі та літературі різних народів, не лише вести мову про поетизацію людини і світу, про поетику різновидів словесної творчості та творів української й світової літератури другої половини XIX ст., а й побачити народно-філософські витоки та формування власне українських особливостей усієї художньо-поетичної системи, образно-словесного мислення українців загалом.

Усі визначені й навіть непередбачені в першому розділі аспекти, фактори та компоненти змісту й форми конкретних творів у другому, третьому й четвертому розділах виявлені й охарактеризовані дуже ґрунтовно та всебічно.

За всього того, що тут маємо і дещо побіжний розгляд трьох основних точок зору українських письменників, учених та діячів культури на світогляд та національну специфіку української літератури, все ж таки підхід дослідника до такого системного бачення предмета, за якого добирається, класифікується, систематизується та аналізується увесь фактичний матеріал, зумовив чіткість, переконливість та доказовість основних положень рецензованої праці, конкретність, логічність й оригінальність зроблених у ній висновків.

Підсумовуючи сказане, автор ще раз наголосив на сформульованій народництвом XIX — початку XX ст. установці письменникам, сутність якої полягає в тому, що „одним із своїх історичних призначень українська література 70—90-х років XIX ст. мала утвердження народних основ духовності найширших суспільних верств і прошарків, формування на цьому ґрунті їхньої національної свідомості та українського укладу всіх виявів життя нації” (с.420). Однак дослідник не став традиційно доводити нам, як це важливо й цінно, а завершив роботу справді науково вагомими й принципово новими підсумковими висновками. По-перше, він розкрив і охарактеризував усі основні способи (від манер окремих митців до методологічних тенденцій) реалізації письменниками досліджуваного періоду щойно названої „установки”; по-друге, дослідник довів, що світогляд і дух народу для більшості українських письменників-гуманістів 70—90-х років XIX століття стали не просто основними орієнтирами, а й суспільними мотивами творчості.

Більше того, у „Висновках” автор доводить, що бачення й ставлення українців до природних явищ (сонця, степу тощо), до конкретних людей, соціумів і до суспільства в цілому стали для митців, як і для персонажів їхніх творів, трохи не звичаєвими нормами їхнього буття. Звичайно, з останнім твердженням погодитися повністю навряд чи можна (далеко не всі митці керувалися в особистому житті народнозвичаєвими регламентаціями), але той факт, що вони прекрасно розумілися на складності й неоднозначності світобачення більшості соціальних спільнот тодішнього суспільства, є незаперечним.

Думається: якби автор „Висновків” замінив слово „розвиток” на „розквіт” національного письменства (с.425), і дослідникові, і нам стало б зрозумілішим, що він написав книгу не про те, як „закладалися” (все те вже робилося ще до 70—90-х років), а про те, як „заклалися” і народне світобачення, і міцні підвалини національного самовизначення та національної самобутності більшості творів і творчих спадків в українській літературі вказаного періоду взагалі, на котру майже постійно навішували (та навішують і нині) стільки інонаціональних „впливів”, „новацій” (а то й „інновацій”), стилів, течій та методологічних „ізмів”, модерних поетик, технік і технологій, що за ними вже стає важко бачити щось своє, національне (окрім „хуторянства”), бо воно, бачте, не тільки не вкладалося в рамки великодержавних, високосвітських та рафіновано естетських настанов, хоча й помітно впливало на творчість, зокрема, й деяких „великих русских писателей” українського походження і на тих письменників, які розпочинали свою творчість зі „штуки для штуки” та з пошуків сенсу життя і творчості в захмарних мріях, а потім ставали самим утіленням українського народного світобачення та національної своєрідності нашої літератури, виразниками її переважно добродійної зорієнтованості — високодуховності.

Отже, з монографією О. Вертія ми одержали таке національно зорієнтоване, самостійне, глибоке, оригінальне й широкомасштабне дослідження, яке може дати не лише ґрунтовні й доказові знання з минулого, а й стати прекрасним методологоідеологічним орієнтиром для митців слова, літературознавців, викладачів вищої та середньої школи, які волять бачити нашу літературу як одне із найскладніших, високодуховних і гідних особливої уваги явищ у світовій художній творчості в цілому.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.