Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Стаття - «З посміху люди бувають!»

До проблеми: удосконалення методів тестування з літератури

Т. Бобровська,

Хмельницький

 

Сміх — своєрідна мірка вікових, індивідуально-типологічних особливостей людини, гармонійного розвитку особистості. Почуття комічного як один із особистісних показників — це здатність до пошуку, сприймання комічного, а також його створення. Рівень розвитку почуття комічного у читача є основним критерієм для визначення рівня перцепції гумористичних, сатиричних творів та їх художньої інтерпретації. Це почуття є складовою частиною творчого, асоціативного мислення, ознакою парадоксальності суджень. Таким чином, почуття комічного розвивається в умінні реципієнта знайти смішне у несмішному, комічне у серйозному, комічне у трагічному, комічне у потворному. Високо поціновує почуття комічного видатний український психолог Г. Костюк. Учений вважає, що це почуття перебуває на межі між інтелектом та естетичними емоціями [12].

Емоційною основою почуття комічного є почуття гумору, а інтелектуальною — дотепність. Психофізичною основою цих унікальних дефініцій людини є почуття емпатії. Симптоматично, що рівень почуття комічного у реципієнта художнього твору певною мірою свідчить і про рівень розвитку: почуття гумору (самосміх); парадоксального мислення (здібність створити дотеп); емпатії (здібність до співчуття).

Стаття присвячена проблемі удосконалення методів тестування з літератури.

Самокритика, самосміх є структурними компонентами психіки і основними принципами саморозвитку особистості як HOMO SAPIENS — HOMO RIDENS. «Саморух» почуття гумору, почуття комічного передбачає єдність внутрішніх (генезис гумору, структура емоційно-почуттєвої сфери, структура смаків, потреб, ідеалів) та зовнішніх умов (вплив соціуму). «Естетичне виховання зникає, — констатує Є. Громов, — якщо у людини не виховано почуття і розуміння трагічного ( як і комічного), що передбачає загострену жадобу удосконалення і діяльне прагнення до нього» [8, 100]. Виховуючи в особистості почуття гумору, тим самим загартовують її характер, роблять більш стійкою до майбутніх життєвих буревіїв [16]. Водночас, розвиваючи почуття комічного під час вивчення української літератури, юнацтво здобуває естетичну освіту, залучається до джерел національної сміхово, культури. Духовний досвід наших предків, традиції зберігаються у народній гумористиці, яка втілює риси національного характеру. Безсумнівно, що функціональний простір ментальності «дає єдине розуміння комічного, смішного, жартівливого» [30, 9].

Закономірно, що народна сміхова культура є стрижнем філософії сміху письменників. Кращі зразки українського гумору та сатири випромінюють сонячну енергію доброзичливого, життєрадісного сміху віків. Таким чином, під час сприймання комічних текстів виникає емоційна реакція, що перетворює негативну емоцію на позитивну. Гармонія породжує гармонію [10]. Безперечно, вплив естетичного та етичного потенціалу комічних жанрів фольклору та літератури у процесі формування емоційно-чуттєвої, вольової сфер реципієнта, оптимістичного світогляду не можна недооцінювати.

Передовсім йдеться про взаємозв'язок, взаємовплив різних аспектів сміху: фізіології, психології, педагогіки, етики та естетики. Сміх як субстанція, як « живий дух організму» визначає характер особистості, тобто психофізичний устрій та духовну організацію. Оскільки «юність виявляє більшу зустрічну активність, сумирність, лагідність, відкритість психологічним і педагогічним впливам» [28, 22], важливо, щоб педагог-словесник вдало урізноманітнював методи та прийоми залучення учнів до здобуття літературної освіти та до виховання культури сміху. Тим паче, що вік ранньої юності найбільш сенситивний для розвитку високого рівня почуття комічного: старшокласник володіє знаннями фольклорних текстів-реліквій (комічні казки, жартівливі пісні, анекдоти, прислів'я, приказки, гуморески, жарти), а також знаннями шкільної програми, у якій гумор та сатира посідають чільне місце ( Г. Сковорода, І. Котляревський, Т. Шевченко, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Л. Глібов, Г. Квітка-Основ'яненко, С Руданський, І. Карпенко-Карий, О. Вишня та ін.).

У розрізі проблеми наукові і прикладні функції методики літератури доктор педагогічних наук Н.Волошина акцентує увагу на ключовому питанні: удосконалення методів вивчення літератури в школі. «Специфіка методів викладання літератури, — зазначає Н.Волошина, — вимагає від учителя такого ж високого натхнення, такої ж глибокої емоційності, які властиві і письменнику — істинному творцеві, художнику у світі великого мистецтва» [6, 4 ] .У контексті сказаного закономірно, що словеснику має бути притаманне вроджене почуття гумору та розвинене почуття комічного. Безсумнівно, особистісний рівень цих соціально-естетичних почуттів у педагога повинен принаймні наближатися до відповідних характеристик творця комічного. Ця умова забезпечує можливість діагностики «портрета сміху аудиторії» та універсалізації методів аналізу комічних творів.

На сьогоднішній день у сфері освіти широко застосовується тестовий метод. Тестування — це, насамперед, метод психологічної діагностики, що дає змогу з певною мірою ймовірності встановити актуальний рівень розвитку в індивіда необхідних навичок, умінь, знань, особистісних характеристик [11, 77 ]. Суттєві здобутки у розробці тестових технологій належать Н. Невінчаній. Зокрема автор класифікує літературні тести за критерієм перевірки учнівських знань із біографії письменника; змісту твору; аналізу, синтезу та з метою систематизації знань [19]. Вважаємо, що така модель ефективна як «контроль вихідних величин», і менш ефективна як тренувальні вправи на уроці з літератури. Ігнорування емоційним критерієм, а отже, і психологічною особливістю самого методу, приводить до уніфікації тестів з літератури з тестами інших навчальних предметів. А у старшій школі саме українська література — предмет, який найбільш пов'язаний з мистецтвом; «підручник людинознавства»; ціннісний засіб виховання культури почуттів, духовності майбутнього громадянина країни та світу.

З цього приводу відомий український методист Б. Степанишин зазначає, що, окрім принципів науковості, вивчення літературних творів повинно підпорядковуватися загальномистецьким законам з тієї причини, що літературний твір «не конгломерат тропів, фігур...», а «живий пульсуючий витвір красного письменства, що виграє розмаїттям барв усієї палітри почуттів» [27, 196]. Комічний сміх літературних творів є наслідком дії вищих соціальних почуттів. Феномен комічного полягає у мозаїчних візерунках його відтінків, які залежать від певних пропорцій «змішування» почуттів. Про те, що комічний сміх у час свого народження використав уже існуючі маски радості, страждання та гніву — цих трьох сильних почуттів — наголошує Л. Карасєв. Автор «Філософії сміху» констатує, що ці психологічні тони сміху були необхідні, оскільки сміх створював навколо себе світ, що збирав усе життя. «Чистих» форм сміху не існує, адже у людини все змішано, як і сміх. Таким чином, коли мова йде про аналіз відтінків, видів сміху, мається на увазі стан переваги того чи іншого почуття. По суті, існує два види сміху: сміх тіла (вітальна радість) та сміх розуму (інтелектуальна радість). Ці два відтінки йдуть поруч, парадоксально видаючи себе за одне й те саме почуття [9, 26—27].

Зрозуміло, що аналіз комічних текстів повинен здійснюватися за принципом виділення домінуючого відтінку сміху. Наприклад, перевага емоції радості формує радісний сміх — почасти це доброзичлива іронія, жарт, усмішка. Натомість перевага емоції страждання — це «сміх крізь сльози»; гнів апелює до сатири, а отже, сарказму, гротеску. Учень-читач повинен перейматися істиною, що комічний сміх — це сміх над Хаосом в ім'я Гармонії. Сміх — це нестримна радість всупереч Злу в ім'я Добра. Безсумнівно, що поза естетичним колом знаходиться вульгарний, нігілістичний, зловісний, цинічний сміх, ідеалом якого є антигуманістичні тенденції. Це сміх-зло; сміх-руйнач в ім'я Хаосу. Почуття ненависті, гордині, себелюбства, скупості, лицемірства, злості є ознакою заземленості інтересів, нікчемності ідеалів. Установку на комічне автор здійснює за принципом міри. Саме цю міру повинні уміти визначити читачі.

Враховуючи особливість предмета нашого дослідження — вивчення повісті «Кайдашева сім'я» І, Нечуя-Левицького, визначення особистісних характеристик учнів 10-го класу методом тестування, — ми надали перевагу змішаній формі тестів, тобто — поєднання методик тестів досягнень та тестів особистісних. Таким чином, вперше зроблено спробу інтегрування наукової думки філософії, психології, літературознавства з мистецтвом художнього, іскрометного слова. Метою тестування є визначення ступеня засвоєних у процесі художнього сприймання, аналізу комічного тексту учнями знань, умінь, навичок; а також визначення рівня почуття комічного у реципієнтів.

У класифікації особистостей почуття гумору, звичайно, не є основним критерієм для побудови типологій. Водночас О.Лук упевнений, що « тести на сприймання смішного є пробним каменем, що доводить правомірність тих чи інших типів особистості» [16, 57]. Автор теорії таланту, психологічних тестів В. Клименко також визнає гумор як джерело позитивних емоцій та як умову успіху особистості [10, 21]. Почуття гумору свідчить і про наявність в особистості стилю « внутрішньої свободи» .

Вид тестів — письмовий ( завдання подаються на спеціальних бланках і полягають у виборі правильної відповіді на вербальне запитання). Особливістю тестів є ступенева градація запитань. Форма процедури дослідження — тести індивідуальні; тести результативності. Апробація тестів відбулася у формі експерименту у 10-х класах ліцею №17 м. Хмельницького. Експеримент продемонстрував позитивні результати: інтерес учнів щодо формулювання запитань; бажання старшокласників отримати естетичне задоволення, «катарсис душі» методом психоаналізу (сміхоаналізу) літературних характерів, естетичну потребу попрацювати у «лабораторії сміху І. Нечуя-Левицького».

Теоретичний, методичний матеріал стосовно проблеми вивчення комічного частково нами викладено у попередніх публікаціях журналу «Українська література у загальноосвітній школі».

Почуття комічного належить до вищих соціальних почуттів, симптоматично, що процес його формування та розвитку в представників ранньої юності є своєрідним шляхом підготовки до вищої фази соціалізації. Рівень розвитку почуття гумору, почуття комічного залежить, зокрема, від умов соціалізації людини; методів сімейної педагогіки; методів педагогічних впливів; структури ціннісних орієнтацій індивіда; рівня сформованості почуття емпатії; особливостей взаємопереходів почуттів.

Науковою основою для складання тестів є психолого-педагогічні дослідження Г. Спенсера, Дж. Сьолі, З. Фройда, Г. Айзенка, Е. Кречмера, К. Леонгарда, Л. Леонтьева, Г. Костюка, О. Лука, Д. Ніколенко, Р. Садикової, Н. Старовойтенко та ін..

Зокрема, для вироблення власної технології ми скористалися дослідженнями Н.Бєльської, яка за критерій визначення сміху як «спадного» чи «висхідного» процесів обрала специфіку складових компонентів структури особистості: естетичні потреби, ідеали, смаки. Так була встановлена закономірність: чітка сформованість ціннісних структур — ідеалів, переконань, уявлень про обов'язок, прагнення до позитивної самореалізації — є тим началом, що стримує сміх у його позитивних та розвивальних формах. Навпаки, відсутність або структурна крихкість ціннісного рівня особистісної структури дає простір «сміховій нестриманості» у її деструктивній спрямованості ( вульгарний сміх). Прикметно, що «смислову закінченість» сміх набуває тільки у тому, як і з чого людина сміється, як вона «користується» цим предметом і у яких цілях [2,8—9]. У цій закономірності полягає і критерій «міри сміху».

Під час перцепції та аналізу комічного визначальну роль відіграють індивідуально-типологічні особливості. На цю суттєву обставину словеснику доцільно також звертати увагу. На думку фахівців, в основу почуття гумору та вдачі людини покладено темперамент — фундамент особистості. Зважаючи на те, що загалом тип темпераменту стає визначеним у юнацтві і водночас має здатність набувати нових якостей під різноманітними впливами, ми вдалися до розробки уроку «сміхотерапії», тобто психоаналізу комічних характерів із врахуванням вікових, індивідуальних особливостей як учнів — «психоаналітиків», так і літературних героїв.

Зокрема почуття гумору закладено в основу відомої типології особистостей Е. Кречмера (міра — «пропорція настрою»). За Кречмером, шизоїди позбавлені розвинутого почуття гумору, здатності самосміху, проте схильні до сарказму. Циклоїди, навпаки, життєрадісні, доброзичливі, жваві, з розвинутим почуттям гумору.

Найбільш популярна у психодіагностиці теорія Г. Айзенка. У ході експериментів Г. Айзенк виділив два типи особистостей: екстраверт, інтроверт. Типовий екстраверт — це весела, оптимістична людина, що любить спілкуватися, жартувати, читати гумористичні твори. Типовий інтроверт — це песимістична людина, яка замкнена у своєму світі, не розуміє жартів. Адаптований варіант опитувальника Г. Айзенка пропонують педагогам упорядники «Все для вчителя». Автори схильні до думки, що, володіючи знаннями про темперамент учня, можна передбачити його поведінку за певних обставин, а також позитивно впливати під час навчально-виховного процесу на очікувані дії, лінію поведінки представників різних типів темпераменту [17].

Найбільш детальну класифікацію акцентованих особистостей, в основі якої є демонстрація динаміки розвитку, розробив відомий німецький психіатр К. Леонгард. Нас зацікавила методика діагностики особистості К. Леонгарда тим, що дослідник для створення моделі вдало використав матеріал літературних текстів. «У художній літературі, — стверджує К. Леонгард, — ми знаходимо чудові описи психології людини, які варто було б давно використати і в нашій науці. Видатні письменники водночас є і видатними психологами. Особливо переконливі результати дає вивчення психології героїв літературних творів під час аналізу людини як індивідуальності» [13, 10].

Безперечно, що видатним українським письменником та прекрасним психологом є Іван Нечуй-Левицький . «Великий артист зору» , «колосальне всеобіймаюче око України» — як називав митця І.Франко — мистецьки вловив комічні протиріччя своєї епохи. «Творець живих типів» створив галерею вивершених комічних характерів. Геній І. Нечуя-Левицького як сміхотворця виріс на щедрому національному ґрунті і поєднав у собі різноманітні первісні зачатки українського гумору, сатири, які плідно розвинув у красному письменстві. Потужна сорокарічна робота письменника-новатора над романом «Хмари» є свідченням його незламного, життєрадісного духу, а «краща оздоба українського письменства» повість «Каидашева сім'я» — небайдужості письменника-педагога до проблем сімейного виховання. «Хмари» презентують авторську концепцію комічного крізь призму народної мудрості — «З посміху люди бувають!». «Кайдашева сім'я» спрямовує художні сентенції у річище очищення, оживлення обмілілої людської особистості «сміхом крізь сльози».

Змінити вдачу людини — важко, — так говорили мудрі латиняни. Особливо цього важко досягнути у родині Кайдашів. Адже єдиний, хто весело сміявся у мертвій хаті Кайдашів, був веселий огонь у печі, яким спочатку так хотіла розвеселити очі Мотря. У результаті «цькування» люди втратили божественні дари — сонячний сміх, радість спілкування. Тож так важливо, щоб у ході дискусій, аналізу тексту старшокласники зробили висновок: життєстверджувальний, іскрометний сміх І. Нечуя-Левицького знищує «чорні хмари» ворожнечі, розбрату, ненависті в Українській сім'ї. Власне, І. Нечуй-Левицький, як сказали б ті ж самі латиняни, «We quidnimis!» «Ridento castigatmores,» — тобто з почуттям міри сміхом виправляє звичаї [31]. До речі, І. Нечуй-Левицький, апелюючи до греків, стверджує, що вони «не зазнали веселого сміху», оскільки їхня «фантазія не утворила бога сміху та реготу». Український сміхотворець упевнений, що «Олімп сердитий на нас ще од часів Котляревського, од часів його «Перелицьованої Енеїди» ...Ще Котляревський допік олімпійцям своїми жартами» [22].

Чим «допік» наш славнозвісний добродій Іван Нечуй гомеричному Олімпу та «захмареному» Українському соціуму має змогу відповісти сучасний читач.

Етапи тестування є структурними компонентами дидактико-педагогічної моделі «Вивчення поетики комічного І. Нечуя-Левицького»:

1. Анкетування (анонімне): визначення естетичних потреб, смаків, ідеалів десятикласників.

2. Філософська бесіда. У чому трагізм втрати сміху для людини? (міжсистемні зв'язки: Дж. Крюс «Проданий сміх», В.Гюго «Людина, яка сміється»).

3. Мікробесіди. Перший етап тестування: дослідження читацького рівня перцепції твору ( результати враховуємо для моделювання уроків-аналізу тексту).

4. Урок викладу нового матеріалу ( форми: лекція; «конференція»; «захист наукових робіт»; «полеміка»): дослідження генезису гумору автора та особливостей художньої концепції комічного («Життєпис», «Світогляд українського народу», «Українські гумористи, штукарі», «Хмари», «Гуморески», «Баба Параска та баба Палажка», «На Кожум'яках», «Каидашева сім'я», «Афонський пройдисвіт»).

5. Урок аналізу тексту: розкодування міфологем сміху, що втілюють світоглядну концепцію гумориста («Кайдашева сім'я»).

6. Урок теорії літератури. Вивчення поетики комічного (внутрішньосистемні зв'язки: «Хмари» — «Кайдашева сім'я»; тести-вправи).

7. Другий етап тестування.

8. Урок пообразного аналізу: психоаналіз комічних характерів «Кайдашевої сім'ї» (урок — «сміхотерапія»).

9. Урок узагальнення та систематизації знань. Третій етап тестування.

10. Уроки та позакласні заходи щодо розвитку креативних здібностей старшокласників: написання творчих робіт; складання сценаріїв; інсценізація, театралізація творів; конкурс дотепників.

Література

1. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. — М., 1975. — 504с.

2. Бєльська Н. Діалектика сміху: аспект деструктивності. — К., 2001. — 40с.

3. Бобровська Т. Філософія сміху І. Нечуя-Левицького//Українська література в загальноосвітній школі. — 2002. — №2. — С. 40-45.

4. Борєв Ю. Комическое. — М., 1970. — 269с.

5. Борев Ю. Эстетика. — М., 1975. — 402с.

6. Волошина Н. Наукові і прикладні функції методики літератури // Українська література в загальноосвітній школі. —2004. — №10. — С 4-6.

7. ГДІ. Література: Тестування. Твори. — К., 2006. — 304с.

8. Громов Е. Палитра чувств. — М., 1990. — 190с.

9. КарасєвЛ. Философия смеха. — М., 1996. — 224с.

10. Клименко В. В. Психологические тесты таланта. — Харьков, 1996.-294с.

11. Киричук О., Роменець Б., Шатенко В. Основи психології. — К., 1999 —632с.

12. КостюкГ. С. Психология. — К., 1939. — С.26.

13. Леонгард К. Акцентуированные личности. — К., 1981. — 390с.

14. М.Леонтьев А. Проблемы развития психики. — М., 1981. — 584с.

15. Лук А Мышление и творчество. — М., 1976. — 144с.

16. Лук А. Юмор, остроумие, творчество. — М., 1977. — 183с.

17. Методика Айзенка (діагностика темпорапьних характеристик. Для 8—11-х класів//Все для вчителя. — №6. — 1996. — С.25-27.

18. Мінчин Б. Деякі питання теорії комічного. — К., 1959. — 240с.

19. Невінчана Н. Тести до курсу « Українська література. 9-11 -ті класи» . //Українська мова та література. — 2003. — число 6-7(310-311). — 80с.

20. Нечуй-Левицький І. Твори в двох томах. — К., 1985. — T.1. — 638с.

21. Нечуй-Левицький І. Твори в двох томах. — К, 1986. — Т.2. — 639с.

22. Нечуй-Левицький І. Твори: У 10 т. — К., 1965. — Т.З. — С.300 — 437.

23. Нечуй-Левицький І. Твори: У 10 т. — К., 1968. — Т. 10. — С.7 — 18.

24. Пропп Я. Проблемы комизма и смеха. — М., 1976. — 183с.

25. Селли Дж. Смех. Его физиология и психология. — С.-Петербург, 1905.— 96с.

26. Спенсер Г. Физиология смеха. — С.-Петербург, 1881. — 20с.

27. Степанишин Б. Викладання української літератури в школі. — К., 1995.-255с.

28. Татенко В. Про « егологічний генезис у Е.Гуссерля та проблему суб'єктних перетворень психіки в онтогенезисі // Психологія і суспільство. — 2004. — №4. — С13-36.

29. Фройд З. «Я» и «Оно» . Труды разных лет. — Тбилиси, 1991. — Кн.2.—428с.

30. Фурман А. Психокультура української ментальності. — Тернопіль, 2002. — 132с.

31. ЦимбалкжЮ., Краковецька Г. Латинські вислови. — К., 1976. — 191с.