Сприйняття образного поетичного слова і розвиток естетичних смаків старшокласників - Матеріали до уроків з вивчення інтимної лірики В. Симоненка

Всі публікації стосовно письменника: Симоненко Василь

С. Васюта,

викладач ОІППО

Рівне

Художня література — один із найяскравіших видів мистецтва. Вона дарує радість людині, підносить її духовно. Основним засобом літератури як мистецтва слова є саме образна мова. Художнє слово породжується чуттям (емоціями) і впливає на почуття, виконуючи одну із найважливіших функцій мистецтва — експресивно-естетичну, воно є засобом відтворення і творення краси.

Проблема формування естетичних почуттів багатоаспектна. Древня китайська філософія, приділяючи значну увагу естетиці як науці, вважала, що почуття прекрасного, піднесеного є опорою у формуванні духовного світу особистості. Античні мислителі — Арістотель, Емпедокл, Піфагор, Платон — теж розмірковували, які почуття можна вважати гідними людини, чи можна виховати почуття. Наприклад, Платон вважав, що краса — необхідна сходинка в інтелектуальному наближенні до істини життя, вона — божество у формі, що найбільш доступна для сприймання. Саме йому належить створення вчення про естетичне споглядання.

З подальшим розвитком естетики як науки про почуттєве пізнання і відокремлення від філософії глибше вивчались проблеми естетичних почуттів у структурі естетичної свідомості суспільства й індивіда. Від класичної німецької філософії (І. Кант, Г. Гегель) до сучасних філософських праць (О. Буров, С. Громов, М. Каган, В. Мазепа, Л. Юлдашов) естетичні почуття розглядаються у багатьох аспектах: особливості естетичних почуттів, естетичне почуття і мистецький твір, категорії прекрасного, потворного, трагічного, комічного та відповідні їм естетичні почуття, роль естетичних почуттів у формуванні гармонійної особистості та інші.

У працях психологів Б. Ананьева, Л. Божович. Л. Виготського, Г. Костюка, О. Леонтьева, С. Рубінштейна, І. Павлова, Ч. Дарвіна, У. Джеймса, П. Якобсона зосереджувалась увага на питанні „Чи є почуття початковим елементом пізнання?” та з'ясовувались властивості, сутність, структура почуттів індивіда. У. Джеймс наводить приклади того, як ми сприймаємо переживання героїв: „слухаючи вірш”...ми нерідко із здивуванням помічаємо, що по нашому тілу пробігає несподівано, як хвиля, тремтіння, чи серце стало сильніше битись, а із очей раптом полились сльози...” [3;279].

Також психологічними механізмами впливу мистецтва слова на особистість займались Є. Крупник, П. Якобсон. Л. Виготський дослідив, що звичайне почуття відрізняється від естетичного тим, що останнє завершується посиленою діяльністю фантазії, і воно є „розумною емоцією” [2].

Набутки психології, філософії, естетики стали теоретичною базою для педагогічних ідей в галузі естетичного виховання. Значення і розвиток духовної сфери особистості, а також вищих почуттів у процесі навчання розглядали Я. Коменський, Г. Песталоцці, A. Дистервег. Видатні педагоги минулого В. Стоюнін, B. Водовозов, В. Острогорський, К. Ушинський, С. Русова, В. Сухомлинський вважали мистецтво слова одним із важливих засобів впливу на розвиток дитини. „Слово, — писав В. Сухомлинський, — допомагає глибше відчути найтонші відтінки краси, а краса ніби зміцнює в свідомості емоційне забарвленнія слова, доносить до розуму й серця його мелодію і аромат...” [10;181].

Сучасна педагогічна думка (В. Волошина, Б. Степанишин, Є. Квятковський, Л. Лихачов, Є. Пасічник, М. Таборідзе, Г. Шевченко) обґрунтували теорію і практику естетичного навчання і виховання школярів на естетико-культурологічних засадах. Є. Пасічник, досліджуючи питання динаміки естетичного розвитку учнів засобами літератури у процесі роботи над словом, виділяє такі інтегральні завдання, що „пов'язані з естетичним вихованням учнів, — показати красу людських стосунків, праці, побуту, красу людської душі, природи, слова, самого твору та естетичних ідеалів письменника” [6;55].

У цьому дослідженні ми ставимо мету: ввести старшокласників у чарівний світ інтимної лірики В. Симоненка, створити особливий емоційний стан, сприяти формуванню естетичного ставлення учнів до його поезії, розвивати в дітей уміння художнього читання інтимної лірики, сприяти вихованню почуттів взаємоповаги, вірності у взаєминах з коханою людиною.

Останні літературознавчі (В. Брюховецький, М. Вінграновський, О. Гончар, І. Дзюба, М. Жулинський, В. Яременко) та методичні (С. Тихолоз, Б. Тихолоз, Г. Капелюх, Р. Вітренко) дослідження поетики художнього слова Симоненка обмежуються розглядом філософської, громадянської лірики, про красу інтимної поезії згадується лише побіжно, хоча зміст збірок „Тиша і грім” та „Земне тяжіння” дозволяє зосередити увагу саме на любовній ліриці, оскільки внутрішній світ ліричного героя поезій В. Симоненка перебуває у дивовижній єдності зі світом довколишнім, що знаходить свій ідейно-естетичний вияв у взаємопереплетінні інтимних і громадянських мотивів, злитті природного і суспільного, особистісного і космічного начал.

Оглядове ознайомлення із цими збірками, що передбачається програмою, можна провести у формі аналітичної (присвяченої аналізові текстів) вступної лекції монологічного характеру (читає сам вчитель), проте, „зважаючи на сучасні вимоги до самостійної роботи старшокласників, слід лекцію поєднувати з іншими методами і прийомами...” [1; 114]. Тому ми пропонуємо застосувати лекцію-діалог і використати такі прийоми: роботу над складанням узагальнюючої таблиці {додаток), яку старшокласники можуть заповнити самостійно вдома; вибіркове виразне читання поезій вчителем та дітьми (вголос, мовчки); короткі реферативні повідомлення, дискусію, бесіду, роботу з біографічними матеріалами, теоретико-літературними поняттями. У такий спосіб забезпечуватиметься дослідно-пошукова робота над естетикою поетичного слова на уроці літератури, що значно посилить його ефективність.

Програма НДІ педагогіки України рекомендує для текстуального вивчення лише дві поезії на цю тему: „Вона прийшла”, „Є в коханні і будні і свята”. Проте старшокласники хочуть розглянути більше поезій, дізнатись про особисті почуття автора, його морально-естетичні засади, і такий інтерес до інтимної лірики цілком природний. Більшість психологів вважають, що в юнацькому віці рідко зустрічаються нечутливі, мало-емоційні натури, адже юність — це пора перших почуттів, романтичного і ліричного сприйняття світу. У художній літературі учні 9—11 класів шукають відповіді на ті проблеми, які найбільш їх хвилюють, осмислюючи і своє місце в житті. Старшокласників приваблює психологічний аспект художніх творів, проблеми дружби, любові, щастя, духовної свободи. Є Пасічник наголошує на тому, що „крім конкретних образів, взятих за зразок для наслідування, може виступати і моральний ідеал узагальненого характеру. Це — своєрідний еталон, на основі якого людина регулює свою власну поведінку. Наслідування ідеалів — вищий прояв моральної зрілості людини. Таке психологічне утворення є результатом інтеріоризації різноманітних впливів, включаючи й результати активного впливу художніх образів, що відповідають внутрішнім потребам особистості” [6 ;69].

Сприймання художніх творів у світлі ідеалів, ціннісних орієнтирів вимагає певного підходу до їх аналізу, бо перед учителем стоїть важливе завдання — допомогти людині сформувати естетичну свідомість.

У чому ж таїна естетичної майстерності поетичного образного слова В. Симоненка? Як митець витворює, свою формулу Кохання?

Перед тим як насолоджуватись, захоплюватись найкращими зразками інтимної лірики, потрібно збагнути людську суть того, хто її писав, його родовід, характер, темперамент, уподобання, його морально-етичні принципи, громадянську позицію, ідеали.

„Найбільше люблю землю, людей, поезію і ...село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя”. (Інтерв'ю кореспондентові радіо після виходу збірки „Тиша і грім”). Перші уроки загальнолюдської любові малий Василько брав від неньки, Ганни Федорівни („Матері”):

Я хотів би, як ти, прожити,

Щоб не тліти, а завжди горіть,

Щоб уміти, як ти, любити,

Ненавидіти, як ти, уміть.

Маленька дитина уже була здатна побачити у найдорожчій людині не тільки маму, а й жінку, яка так важко працювала; це не борошно сіялось, а мука, мамина мука ніжних, отже молодих маминих рук: „Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби” („Жорна”). А яка до болю чуттєва поезія „Піч”, у котрій згоряє жіноча молодість, здоров'я, краса, привабливість: „Скільки в пащу цій ненажері Тітка вкинула кращих літ...”

Хіба їй не було 17,

хіба не цвіла, як весна,

хіба не кохала? А що тепер?

Сажа в'їлась чорним глумом

У пелюстки її долонь.

Хочеться перефразувати Симоненка і сформулювати таку думку: це не глум сажі, алегоричний образ зла знівечив долю тітці, це глум отого тоталітарного суспільства, коли жінка нічого спільного не мала із такими поняттями, як жіночність, вишуканість, елегантність, а була лише „бранкою”, „наймичкою” одвічної тяжкої праці.

Ідеали „щасливого майбутнього” 60-х на папері, екрані були привабливими, але жорстока дійсність знищувала їх. В. Симоненко це добре бачив, а тому кинув суспільству засторогу:

Менше ми гіркоти нестимем,

Стане ближчою наша мета,

Як не будуть у небо димом

Підніматись жіночі літа.

А де ж любов у вірші „Баба Онися”? У чому автор красу її помітив? А вона у перших рядках, яких поету вистачило, щоб умістити цілу історію: „На кожній її волосині морозом тріщить зима...”

Колись вона була молодою, мала велике людське щастя, бо народила трьох синів, своє вічне майбутнє. У народі побутує думка: одна дитина — це пів-дитини, дві дитини — одна дитина (і це ще не сім'я), троє дітей — оце вже цілісна родина, гармонія у шлюбі. Повертаючись до образу баби Онисі, сумуєш за її втратою, смертю дітей, бо коли жінка, яка за своїм призначенням має народжувати, ростити, одружувати дітей, сподіватись на внуків, продовжувачів її роду, втрачає їх, то й втрачає бажання жити; все, що її оточує, не має ніякого сенсу. Всі ці Симоненкові враження родом з дитинства, що у зрілості втілились у поезії.

Велика заслуга поета у тому, що він надто прозоро бачив реальне життя, своїм гострим словом і чітко визначеною громадянською позицією кидав йому виклик, звинувачував винуватих і обожнював невинних, ніколи не йшов на компроміс зі своїм внутрішнім „Я”.

Його любов до жінки буде народжуватись із цього непідкупного, чистого, відвертого, щирого „Я”'.

Чого ж хотів від життя молодий Василь? За якими постулатами сподівавсь його пройти? („Можна”, „Я хочу буть несамовитим”)

Можна жить, а можна існувати,

Можна думать — можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять!

Я хочу буть несамовитим.

Я хочу в полум'ї згоріть,

Щоб не жаліти за прожитим,

Димком на світі не чадіть..

То якого ж кохання хоче ця людина, коли у ній вирує стільки пристрасті, любові до життя? Василева любов має бути „хмарою”, „бурею”, „дощем”, „громом”, спопелити людину, виснажити до щему, до солодкого болю:

Якщо ж ти хмара, а без грому,

Якщо ж ти буря без води —

Пливи удалеч невідому,

А душу збоку обійди...

Ти прийдеш, як гаряче літо,

Тільки грозами обпечеш...

Дні і ночі думать про тебе,

Виглядати тебе щомить —

(„Спади мені дощем на груди”)

І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло ожити

І жить!

(„Люди-прекрасні”.)

Лиш для цього, їй-богу, треба,

Тричі треба на світі жить!

(„Ти не можеш мене покарати”)

Кохання — це дар Божий, його необхідно цінувати, бо людське життя коротке, і потрібно встигнути ним насолодитись, вважає поет („Ти знаєш, що ти — людина?”):

І жити спішити треба.

Кохати спішити треба.

— Гляди ж не проспи!

Не проспи, читачу, тієї миті, коли воно постукає у твою душу, радісно зустрінь, прийми і впусти у своє серце. Ця одвічна істина кохання, втілена поетом в образах „Ти” і „Я” („Ну скажи — хіба не фантастично”):

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Будуть Я приходити до Тебе,

Ідо інших йтимуть

Горді Ти.

Формула Симоненкового кохання до геніальності проста, водночас у своїй простоті — складна: „Це ж мені стало вперше відомо: Ікс плюс ігрек — це будеш ти.” („Ікс плюс ігрек”). Що ще вкласти у цю формулу? І митець вкладає щедрість, людську щедрість, бо кохання не має права на скупість, воно повинне увіковічитись у дітях: „Благословенна щедрість! І ми народжені од щедрості любові („Щедрість”). Продовжують думку наступні еротичні рядки з поезії „Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної”:

І сьогодні вклоняється серце моє

Тій земній, соромливій, жагучій жіночності,

Що красою життя — материнством — стає.

У коханні буває все: розлука, біль, невпевненість, навіть і жорстокість. Саме щедрість має перебороти будь-які негаразди („Говорю я з тобою мовчки”):

Задихнеться від люті сірість —

Поміж нас підведеться щирість

Нам на щастя, а їй на зло.

І з'єднає наше тепло!

Ну ось і все, здається, є вступ по Книги Кохання В. Симоненка, створені основні морально-естетичні правила людського буття, винайдена формула кохання, що втілена у „Ти” і „Я”, залишається вникнути у суть красивого почуття цієї книги, прочитати, перечитати її, знайти корисне для себе, вміти побачити кохання, не розминутись з ним, збагнути, виважити, бо справжня любов — непокваплива.

Тож, читачу, вперед! Хочеться, щоб ти побачив у даній розвідці образ Коханої, Коханого, простежив, яке це несміливе почуття, коли зароджується, і яке жагуче, пристрасне, еротичне у вивірених взаєминах чоловіка і жінки. Ми прагнемо до вашого усвідомлення істини, що кохання — не тільки радість і насолода, а й біль, страждання; у ньому є будні, втрати. Вчись, читачу, бути мужнім, витривалим. Але попри все зумій його з чистою душею зустріти і гідно пронести через усе життя.

Створивши людей, Адама і Єву, Бог наділив їх любов'ю, бо це основа людського життя, це його мораль, це особливий стан душі. Коли людина любить дерево, то посадить ще одне, коли любить батька й матір — любитимуть її власні діти, коли кохає, то народжує, тим самим творить безсмертя житія. Людина, як і все, що є на Землі, має бути у парі. Це стверджує В. Симоненко у поезії „Берези, в снігу занімілі”:

Берези, в снігу занімілі,

Іній на вітах слізьми,

Про що ви мрієте, білі?

— Про сонце мріємо ми...

Порушена гармонія у світі природи: холод, іній, сльози — це не просто так собі природні явища, це символи самотності. Природа не терпить порожнечі, вона шукає сонця — символу джерела життя. Так і в людини: самотність — „очі, наповнені горем”.

Серце у ліричного героя поезії, як і очі, — це окрема субстанція, що має свою чуттєвість. Це вже психологічний образ болю:

Серце, недавно кволе,

Муко моя мала,

Чому щемиш, як ніколи?

— Хочу її тепла...

І лише опісля щирої пристрасті ліричний герой звергається до розуму. Та хіба закохана людина владна контролювати його? Ні!

Розуме мій байдужий,

Над чим ти думаєш друже?

Вируч мене хоч ти

— Хочу надію знайти...

Скільки болю вкладено в цю гру слів, у цю несумісність слів (оксиморон), що створили психологічний образ самоти: „Дотліває холод мій у ватрі, Я один замріяний іду...”(„Дотліває холод мій у ватрі”). Хіба може холод бути у ватрі, ватра — це ж не звичний вогонь, а багаття, що горить, пломенить, все вище і вище здіймаючись вгору? Відповіддю є жорстоке слово „один”. В. Симоненко тут вже не поет, а художник, що не мав аркуша і олівця, а знайшовши мольберт і сякі-такі фарби, кинув мазок сірої фарби, саме сірої, бо сірість уособлює самотність, з одного боку, а з іншого — мудрість, розсудливість. Ліричний герой замріяний: чи він мріє про майбутнє, чи згадує про минуле, та автор-життєлюб і дає своєму героєві надію: обов'язково знайти кохання („Море радості”):

Я із надією будую човен,

І вже немовби наяву,

З тобою, ніжний, срібномовен,

По морю радості пливу.

І гомонять навколо хвилі,

З бортів човна змивають мох,

І ми з тобою вже не в силі

Буть нещасливими удвох...

І знову ця персоніфікована, гіперболізована стихія моря, що не може бути стороннім спостерігачем. Хвилі, як і люди, мусять гомоніти, бо безмежно велике щастя ходить біля них, вони хочуть змити „мох” — символ бруду, заздрощів, пліток. Людське почуття у поезіях В.Симоненка має бути ціннішим за реалії буденщини. Краса інтимного понад усім цим повинна вивищитись. Як можна бути нещасливим удвох? Звичайно, можна, але у митця своя всеперемагаюча формула кохання, за якої він не хоче припускатись помилок!

Любов, за його словами, — це насолода, смак якої треба відчути. Цікавою, досить незвичною за тематикою і жанровими ознаками є легенда „Русалка”, у котрій автор стверджує, що любов — поняття незбагненне, незрозуміле, його не можна зупинити, а коли воно палає, то порушує закони, норми, мораль.

Ще до цих пір ніхто не може пояснити, чому на одних ми дивимось спокійно, а в інших закохуємось.

Русалка переступає сувору заборону: не втручатись в людське життя, а тим паче — закохуватись у хлопців. А їй вистачило лише одного погляду:

Благальним зором удушу глянув

І впав, кривавий, мені до ніг..

Одна психологічна деталь — „у душу глянув” — і вже зародилося досі не знане почуття, та дівчина-русалка не зрозуміла цього, не змогла усвідомити його наслідків — і у цьому красивість безрозсудності:

А в нього брови — крила зозулі,

А губи в нього — келих вина.

Як сильно сказано, пустих і зайвих слів немає. Дівчина, напевне, знає смак солодкого вина, яке п'янить, проте до кохання ще не пригубилась вустами, серцем, душею, тому готова на все, аби відчути його. Смак збудив, розворушив незвідані пристрасті, що поглинули її повністю:

І я сказала:

„Піду з тобою,

Назавжди кину цю тишину...”

Але Цариця, повна злобою,

Мені кричала :”Я прокляну!”

Навіщо Цариці проклинати дівчину? Бо переступила межу дозволеного, знехтувала забороною? Не був би Симоненко, коли б усе це було дуже просто. Цариця — алегоричний образ іншого світу, того, де панує заздрість, що нищить все, не гребуючи нічим, навіть і коханням, проте добро сильніше, любов всепереможна і вічна:

Але, убога, вона й не знала

Що я багатша від того стала::

Я бачу сонце і бачу квіти...

Любов розвіє зловісні чари,

...їх коханню вічно жить і жить,

Листям на тополі й бронзою дзвеніть.

За жанровими ознаками твір схожий на казку, у якій зачарована красуня чекає на свого визволителя, є мораль, як у байці, але, щоб це не було, казка чи байка, — це перш за все чудовий гімн людським взаєминам.

Розглядаючи інтимну лірику В. Симоненка, можна відчути у ній романтику вітаїзму, переможне життєлюбство, де людина вивищується зі своїми чистими, благородними почуттями над примітивною буденщиною. Митця цікавлять відчуття героїв у момент, коли вони шукають щастя, знаходять, як реагують на нього, чи вміють долати труднощі, чи плаксиві, брехливі, чи чинять типово, так, як усі, чи здатні самі впоратись із певними проблемами, чи вміють достойно розлучатись, якщо це потрібно; яким чоловіки уявляють образ коханої, а жінки — образ коханого. Простежимо еволюцію красивого і потворного в інтимній ліриці В. Симоненка.

Щось нове у серці забриніло,

Будить думку і бадьорить тіло,

Мов сп'янило запахом суцвіть,

Але що — не можу зрозуміть...

(„Щось нове у серці забриніло”)

Відчуття незвіданого завжди цікаве, дивне, нове, і кожен його хоче відчути. Перші почуття сповнені наївності, сором'язливості, і в цьому їх неповторність, чистота: Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів.

(„Вона прийшла”)

Ліричний герой доторком руки боїться осквернити свою любов в однойменній поезії:

Я і в думці обняти тебе не посмію,

А не те, щоб рукою торкнутися смів.

Я люблю тебе просто — отак, без надії,

Без тужливих зітхань і без клятвених слів...

Перше кохання боязке, кумедне, як у тій наївній „Пісеньці”:

Не виходила сама

Ти до мене з хати.

В мене ж смілості нема

І двох слів сказати.

Яких двох слів, навіщо таке приховане умовчання (апосіопеза), можливо, авторське перебільшення, адже вистачило б одного, проте того авторові не потрібно, бо ж не вистачає духу, сміливості легіню (такий у нього стан), і це головне. А ось в іншій поезії юнак своєчасно не збагнув, чого хотіла дівчина, — і втратив те, чого ще не відкрив, усвідомивши потім:

І я не знав: ти плакати готова,

Ти аж тремтіла, щоб мене побить

За усмішку і за пусті розмови, —

Я був школяр, хіба ж я вмів любить!

І вдалу назву автор дібрав цій поезії : „Компаньйонка” — по перону, по вокзалу, а могла ж бути по життю; та й зображені події мають своє місце: все відбувається на вокзалі, на перехресті людських доль: хтось зустрічається, хтось розлучається, хто робить вибір долі, хто — ні...

В.Симоненко звертає нашу увагу не тільки на юнацьку недосвідченість, а й на дівочу сором'язливість, і радіє з того, бо це прекрасно, правильно, отак і має бути, бо це юні чисті душі, і все у них уперше („Синій конверт”):

Десь у вечір зірка мерехтлива

Задивилась, певне, не спроста,

Як дівчина вперше несміливо

Відправляла милому листа...

Цей лист буде дитячий, наївний, либонь, з помилками від хвилювань, але чудовий, бо перший, можливо, доленосний, бо зірка, що уособлює долю, є тому свідком... А ось картинка незайманості, цнотливості, чистоти...

Ти ще не хилила ні до кого

Лобик свій упертий і сміливий.

Ти ще не торкалася губами

Вічних і прозорих таємниць...

А взагалі, кохання має обличчя? Який образ коханої вимальовує В. Симоненко, яке у неї волосся, очі, губи, як вона пахне, чи має його кохання смак, колір, характер, форму, простір, чи підвладне часу..?

Ти брела по струмках, щаслива

В загадковій своїй красі...

Але щастя твоє ще довго

Голубіло з очей у всіх.

(„Закохана“)

І палають, ніби стиглі вишні,

Владно підкоряючи собі,

Губи неціловані і грішні,

Очі божевільно голубі.

(„Я тобі галантно не вклонюся”)

Все одно люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

Я люблю твої губи, і брови,

І поставу, і вроду твою.

(„Тиша і грім”)

Я не йму тобі зовсім віри,

Як сумною побачу тебе,

Небо в сутінь буває сірим,

А насправді ж воно — голубе.

(„Чому смуток з тобою поруч?”)

А ось пензлик торкнувся мольберта — і спалахнув портретний образ:

„Спалахне твоє біле волосся, Сірі очі і каре пальто”.

Все виконано за найвищими законами естетики мистецтва: не більше трьох кольорів — білий як уособлення вроди і чистоти, сірий — доброти і мудрості, карий (коричневий) як символ-бажання пестливо-чуттєвої насолоди, еротичності, вічної жіночої таємничості”(„Розвели нас дороги похмурі”).

„Каре пальто” міг побачити справжній поет, який не побоявся порушити фольклорного права карого кольору тільки на „очі”, і, порушивши його, явив дивину слова, новий зблиск у ньому нової поетичної субстанції”, — підкреслить Д. Павличко [5 ;152].

Кохана, на думку поета, має бути закосичена чимось надзвичайним і пахнути особливо, і посміхатись теж:

Я ж губами у розкішних косах

Позбираю зоряні вогні..

(„Нареченій”)

Світ твоїми, моя люба, кучерями пахне!

(„Ой майнули білі коні...”)

Ти прийди, усміхнися мені, Ластів'ятко моє кучеряве.

(„Чекання”)

Колір синіх очей у автора — це не образ смутку, це образ краси, пристрасті (поєднання синього з червоним — „полум'я синіх очей) і водночас — мудрості, заспокоєння, розважливості, саме такою бачить В. Симоненко кохану („Чекання”, „Я не помру від розпачу і муки”):

Я чекаю тебе, моя мила,

Щоб полум'ям синіх очей

Ти тривогу мою погасила.

Я не вмру від розпачу і муки,

Лиш в одинокій ночі навесні

Все будуть сниться милі, теплі руки

І оченята сині та ясні.

Кохана у Василя Симоненка „заквітчана” і „мила” на вигляд, „ніжна” і „добра” за станом душі.

Бути закоханим, на думку митця, — це перебувати в особливому стані, в стані „бурі”, „грому”, „дощу ...моря”. Все це так, але поет, окрім того, що романтик, ще й — реаліст. Сила його поезії в правдивості:

Є в коханні і будні і свята,

Є у ньому і радість і жаль,

Бо не можна життя заховати

За рожевих ілюзій вуаль.

Справді, життя — і близько не казка, а кохання — це його невід'ємна частина, після перших сильних спалахів пристрасті приходить спокій, затишшя, у декого — звичка, дехто через прозу буднів втрачає поезію кохання. Одне слово, одна зорова деталь — „рожева вуаль”, а скільки викликає думок. Після пристрасних поцілунків, гучних вибухів шампанського, веселих музик настає реальне завтра, сповнене запитання: як жити далі? Багато хто, розбиваючи свою любов на друзки об життєву „суєту суєт”, не замислюється над тим, чому заради неї не вгамує „дріб'язкові хмарки образ”? Так, проблеми можуть бути великими, але, як влучно помітив автор, вони все одно „дріб'язкові” у порівнянні з почуттями двох люблячих сердець. Скільки у світі розлучень! Хочеться крикнути: „Люди, стійте, суд вершити буде не суддя, а Любов! Вона вам цього не простить! Бережіть, що маєте”: „Бо тебе і мене б судила Не образа, не гнів — любов”.

Кохання — це і випробування почуттів часом, болями, хворобою, розлукою, — чого тільки не вигадає недоля. Ліричний герой поезії „Там, у степу, схрестилися дороги” запитує у своєї половинки:

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.

Твоя краса цвіте в моїх очах.

Але скажи: чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

У житті треба вміти сприймати кохання як дар Божий, але й потрібно достойно пережити і „нерозділене кохання”, вийти із цієї ситуації з гідністю, так, як це галантно, ґречно, шляхетно „чинить ліричний герой поезії „Коли б тобі бажав я сліз і муки”:

Ні я б не став тебе вогнем палити,

З тобою б розквитався без жалю:

Я б побажав тобі когось отак любити,

Як я тебе люблю.

Істинно чоловіча витримка: злоба, що перегоріла у власній душі, вилилась у побажання дівчині палко закохатись і відчути не самотність, а силу любові.

Для В. Симоненка нерозділене кохання це ще півбіди, а от бруд у ньому — це трагедія, що гіркою отрутою оскверняє моральні цінності людини. Очима чоловіка автор співчуває жінці, що опинилась у скрутній ситуації, вона у нього постає в образі беззахисної ромашки, хоча сама ж фліртує. Але, за авторським баченням, жінка має на це право, бо не була б тоді нею. Як справжній джентльмен, поет анти тезовими алегоричними епітетами „лагідні” і „чужі” засуджує зраду чоловіка у вірші „Цвіла ромашка в полі на межі”. Як можна топтати квітку — це ж любов, втілена у тендітній ромашці, ніжному жіночому єстві:

А він тебе і не любив одну,

А лише як прикрасу для букета.

Наступна поезія „Одурена” є досить короткою за змістом, але у тому-то й полягає майстерність В. Симоненка як художника слова, вміння розкрити у ній велику драму, що відбувається у жіночій душі, змалювавши картину контрастних почуттів:

Він байдуже потис їй руку

І не чув її милих докорів.

Хіба докори милими бувають, коли їй боляче і гірко? Це просто мила, ніжна жінка, яка не може вчинити так само чи вимагати того, чого немає, — стверджує автор. — Хіба підбори можуть стогнати? Навіщо така персоніфікація? Це стогне розтоптана жіноча гідність. Саме гідність мав на увазі автор, зауважуючи, що саме її нестерпно боляче втрачати. Наслідком підлих чоловічих вчинків є жіночі сльози, ридання, не плач, а ридання — крик душі, полинове розчарування, чорна порожнеча.

І знову В. Симоненко як автор поезії звинувачує чоловіка за розбите почуття: „І стояв він, тупий, плечистий І байдужий, немов колода...” Це не згрубіла лексика, не вульгарна — вона правдива, відтворює істинну суть вчинку чоловіка.

У вірші „Суперники” три дійові особи, два суперники — Сонце і Вітер, а третій — ліричний герой, який засуджує їх обох, бо бачить не здорову боротьбу за кохання, а суперечку за право бути першим, кращим. У цих алегоричних образах Сонця і Вітру втілений тип легковажного коханця:

Я б хотів, щоб мені ви сказали

Без брехні, без ридань і виття:

Скільки раз ви уже кохали

За своє безконечне життя?

Спостерігач — образ того чоловіка, що вміє кохати, знає ціну почуттям:

Те, що кидали ви, як намисто,

Міліонам красунь до ніг,

Я в душі недоторкано чистим

Для одної для неї зберіг.

Не сказав автор, що саме зберіг, і не потрібно, читач має право домислити сам — чистоту!

В. Симоненко — не просто поет, а майстер форми досконалої суті. Словом „коханці”, що має брутальне забарвлення у вірші „Скільки хникають вже коханці”, звинуватить хизування над ним. Щоб передати потворне у коханні, митець використає виразний засіб поетичного синтаксису — гіперболізовану анафору:

Скільки хникають вже коханці,

Скільки пишних говорять фраз,

Скільки грошей потратив на танці,

На цукерки кожен із нас!

І що від того — щастя пахне медом? Ні! Суть у слові „скільки”, правильніше — у риторичному запитанні-відповіді: „Скільки потім за нас проливали Милі очі солоних сліз!” Образ жіночих сліз це образ моря, в якому берег немислимо знайти, бо, кидаючись від однієї любки до іншої, можна втопитись і самому.

Своєї позиції до показного, блюзнірського кохання автор не приховує і у поезії „Мені здавалась пошлою й бридкою”:

Бравада напускна безвусих юнаків,

Що вечорами, пригасивши світло,

... смакували голосно й цинічно

Свої любовні втіхи й насолоди...

Хіба ж кохання „язикате”, багатослівне? Прямої відповіді митець не дасть, він створить таку виразну стилістичну фігуру, як антитеза, у якій з'ясує інтимну суть любові:

В кімнаті тхнули прілі сигарети,

А мені ввижались білі ниви....

І різав носа неприємний дух.

І ти мені на плечі клала руки...

А от іще цікава думка, втілена у вірші „Я тобі галантно не вклонюся”:

Я тобі галантно не вклонюся,

Комплімента зроду не зліплю,

Тільки в очі ніжно подивлюся,

В них свою тривогу утоплю...

Складається враження, що у поезіях В. Симоненка тільки чоловік може бути легковажним у коханні. А жінка, що — свята? Скаже своє слово митець і про жіночий погляд лукавий, в котрому хитрість і захоплення сплелись, про „фальшиву посмішку”, про очі, в яких видно порожнечу, легковажність, про очі, що „пашать жаром, тільки кригу видно в тім вогні”. Автор не просто засудить і все, а протиставить нещирому коханню справжнє („У вагоні”):

Я ж не хочу, я не маю права

На дрібниці серце розпилить.

Та й сказати мушу я, до речі,

Що поклявсь у вірності другій.

Хіба варта мить ілюзії, щоб потім шкодувати за вірним коханням, випробуваним часом, знайомим і ніжним до солодкого щему в душі. В. Симоненко, як і його ліричний герой, не хоче зневіритись у всіх жінках, а тому лукавості протиставляє образ милої, в котрої очі „ніжні та ясні”.

Кохання — це своєрідний смуток, збагнути який не завжди можна, та й не варто це робити. Кохання — це неспокій, тривога, все у ньому є: радість і горе, щастя і біль, проте ніхто не хотів би від нього відмовитись, бо „світ завжди благословляє „І сонце, що встає, і серце, що кохає” („Любов”).

Оскільки основним завданням літературної освіти в школі є утвердження естетичної функції мистецтва слова, то процес викладання літератури передбачатиме формування таких читацьких якостей: емоційної схвильованості, розвинутої творчої й відтворюваної уяви; вміння бачити поетичні образи (деталі) на рівні слова, відчувати і розуміти їх красу (потворність), глибоко усвідомлювати їх значущість. Учитель має знайти такі методи і прийоми роботи над сприйняттям поетичного слова, які б активізували розумову діяльність учнів, спонукали їх мислити самостійно.

Література

1. Волошина Н. Й. Наукові основи методики літератури: Навчально-методичний посібник. — К.: Ленвіт, 2002. — 344с.

2. Выготский Л. С. Психология искусства. Анализ эстетической реакции. — М.: Лабиринт, 1997. — 415 с.

3. Джеймс У. Психология / Под ред. Л. А. Петровской. — М.: Просвещение, 1991. — 368с.

4. Неділько В. Нові імена в програмі з української літератури. — К.: Освіта, 1993. — С. 249—276.

5. Павличко В. Василь Симоненко //Павличко Д. Над глибинами : Літературно-критичні статті і виступи . — К., 1983. — С 152.

6. Пасічник. Є. А. Методика викладання української літератури в середніх навчальних закладах: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти. — К.: Ленвіт, 2000. — 384с.

7. Симоненко В. Берег чекань. / Вибір і коментарі Івана Кошелівця . — К.: Наукова думка, 2001. — 248 с

8. Симоненко В. У твоєму імені живу. — К. : Веселка, 1994: —350 с

9. Сом М. З матір'ю на самоті. — К. Молодь, 1990.

10. Сухомлинський В. О. Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості // Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п'ятьох томах. — К.: Рад. школа, 1976. — Т. 1. — С.55—206.

11. Ткаченко А. Василь Симоненко: Нарис життя і творчості. — К.: Дніпро, 1990. — 310 с

Додаток

„ТИША І ГРІМ” „ЗЕМНЕ ТЯЖІННЯ”


ТИП, ЖАНР ЛІРИКИ

ПРОБЛЕМНЕ ПИТАННЯ

ТИП, ЖАНР ЛІРИКИ

ПРОБЛЕМНЕ ПИТАННЯ

ЦІКАВА ДУМКА

Громадянська лірика

„Жорна”, „Мій родовід”, „Дід умер”, „Перший”, „Піч”, „Некролог кукурудзяному качанові”, „Злодій”, „Я”, „Ти йшла дорогою гнилою”, „Варвари”, „Ні, не вмерла Україна”, „Ошукана могила” „Земля кричить”, „Кривда” (новела).


Народе мій!

Титане непоборний, що небо підпирає голубе!

Ми — це не безліч стандартних „я”,

А безліч всесвітів різних...

А над землею бомби стугоніли,

І падали тіла на рваний дріт...


Громадянська лірика

„Світ який — мереживо казкове”, „Лебеді материнства”, „Геростат”, „Де зараз ви, кати, мого народу”, „Невже?”, „Червоні конвалії”, „Перехожий”, „Помилка”, „Пересторога славолюбцеві”, „Містикові”, „Торжествують”, „До папуг”, „Лев у клітці”, „Крапля в морі”, „Веселий похорон”, „Щедрість”.


Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!

Помилялись не тільки люди, Помилялись навіть святі.

Благословенна щедрість! Все від неї, Від щедрості думок, сердець і рук.


„Тиша грім” засвідчила появу поета широко мистецького діапазону, неабиякого художнього обдарування, а головне — чесної і прямої життєвої позиції; суворого й ніжного, мудрого і наївного, який знав життя із „першоджерел” і мав усі дані, аби вирости в митця першої величини...” „...Перша збірка була, на жаль, і останньою прижиттєвою книжкою поета.”


Інтимна лірика

„Лист”, „Уманським дівчатам”, „Пучок суниць”, „Вона прийшла, в грудях набубнявіла тривога”, „І чудно і дивно якось”, „Закохана”, „Любов”, „Буду тебе ждати там, де вишня біла”, „Берези, в снігу занімілі”, „Ніби краплі жовті в темну воду”, „Ти не можеш мене покарати”, „Є в коханні і будні і свята”.


Дні і ночі думать про тебе.

Виглядати тебе

щомить —

Лиш для цього, Їй-Богу, треба,

Тричі треба на світі жить!

Є в коханні і будні, і свята,

Є у ньому і радість, і жаль,

Бо не можна життя заховати

За рожевих ілюзій вуаль...


Інтимна лірика

„Розвели нас дороги похмурі”, „За рікою — тільки вишні”, „Ікс плюс ігрек”, „Чорнявій математичці”, „Берег чекання”, „Всі образи й кривди до одної”, „Ну скажи — хіба не фантастично”, „Дотліває холод мій у ватрі”, „Я тобі галант-но не вклонюся”, „Абажури”, „Скільки хникають вже коханці”.


Доки мерехтітимуть

світи,

Будуть Я, приходити

до тебе,

І до інших йтимуть

Горді Ти.

У жіночому лютому горі

Захлинається наша любов.


У „Земному тяжінні”

проспівана пісня любові до отчого краю, до простих трудівників, до коханої; недвозначно висловлена зневага до всіляких людців, катів і посіпак; потужний морально-етичний заряд цієї книжки робить її однією з етапних в історії української літератури” „До речі,...зауважувалася й можливість іншої назви — „Червоний клекіт...”

Ткаченко А. О. Василь” Симоненко. Нарис життя і творчості.


Пейзажна лірика

„Флегматично зима тротуаром поскрипує”, „Вже день здається сивим і безсилим”.


Світ здається

чарівною казкою,

Нерозгаданим плетивом мрій.


Пейзажна лірика

„Осінній дисонанс”, „З вікна”, „Впало сонце в вечірню куряву”


Полин снігів повзе по видноколу, Лоскоче обрій запахом гірким. Неквапно кружеляють понад ним...


Гумор і сатира

„Гнівні сонети” — „Погода”, „Без назви”, „Лист читачів поету”, „Мудра сова”, „Годинник”, „Ріка й заплава”, „Дупло”, „Пильному”.


І тільки той, хто чхає

на погоду,

Той, хто не служить

череву в догоду,

Зуміє правді й розуму

служить.


Гумор і сатира

„Мандрівка по цвинтарю”, „Кляузникові” „Метушливому”, „Псевдовченому”, „Ледареві”, „Бюрократові”.


Весь світ спішив і метушився — Попав у пекло, в рай — спізнився.