Виникнення ідеї громадянського виховання в Україні у другій половині XIX ст. та умови її реалізації

І. Кучинська,

кандидат педагогічних наук

Київ

Виховання громадянина, шляхи формування громадянської культури актуальні для всіх країн. Так само й ідея громадянського виховання не нова. Починаючи з другої половини XIX ст., вона набула актуальності серед педагогічної громадськості, адже саме в цей період помітна активна боротьба за громадянські права в Україні.

Зрозуміло, що на різних етапах історичного розвитку підходи до цієї проблеми неоднакові і залежать значною мірою від конкретних історичних та соціально-політичних умов, стану суспільства, його ідеології. Це у свою чергу і спонукало нас простежити виникнення ідеї громадянського виховання в Україні у другій половині XIX ст. та умови її реалізації.

Визначну роль у громадянському становленні особистості відіграли відомі політичні та культурні діячі, педагоги і письменники, а саме: В. Антонович, М. Драгоманов, К. Ушинський, П. Житецький, М. Костомаров, І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Українка, П. Куліш, М. Лисенко, О. Потебня та інші. Завдяки їх національно-політичній діяльності громадянська ідея набула актуальної проблематики. Конкретизуємо цю тезу.

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та суспільних відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство.

За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою. Останнім переконливим аргументом була поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 pp.), після якої загострилася політична криза в імперії. Суспільство чекало політичних і економічних реформ, зокрема скасування кріпосного права, започаткування демократичних засад суспільного життя, сприяння новим економічним відносинам, що характерні для капіталістичного способу виробництва.

Революційна ситуація в Російській імперії в 60-х pp. спонукала до активної громадянської діяльності демократичну молодь та інтелігенцію по всій Україні. В багатьох губернських центрах створювались недільні школи, бібліотеки, організовувались лекторії, ставились спектаклі, на сторінках демократичної преси з'являлися твори авторів, яких раніше ніхто не знав і які тепер ставали лідерами прогресивної думки й великих громадянських справ. Демократична інтелігенція створювала численні гуртки, групи, організації як легального, так і нелегального характеру, які шукали нових шляхів для майбутнього своєї країни, а тимчасом виступали з гострою критикою відживаючого ладу і закликали суспільство активізуватись у боротьбі за докорінні зміни.

До середини XIX ст. педагогічна теорія оперувала чотирма-п'ятьма поняттями — „громадянин”, „громадянство”, „громадянське”, вважаючи їх суттю:

— культурну, цивілізовану поведінку в суспільстві;

— приналежність до сфери світських, службово-державних відносин;

— необхідність і потребу бути корисним своїй державі;

— законослухняність і належне виконання певних суспільних обов'язків, „посад”;

— спрямованість на формування вільної індивідуально-свідомої поведінки і діяльності в суспільстві.

Але завдяки ліберально-буржуазним реформам Олександра II, який започаткував формування в Російській імперії громадянського суспільства, поняття „громадянин” наповнювалося новим реальним змістом, усе частіше вважаючи головним не законослухняність і обов'язки, а громадянську свободу, не чиновницький патріотизм, а гуманність і людяність. Отже, „громадянином” вважався не просто житель імперії, а повноправний член суспільства, який мав усі можливості для свідомої участі в управлінні ним і реформуванні його. Але в середині XIX ст. таке тлумачення терміна „громадянський” утверджувалось у педагогіці з великими труднощами. Найбільш поширеним було традиційне розуміння цього слова, що характеризувало не стільки вільного соціально-активного діяча, скільки державного „подданного”. Прогресивне ж розуміння слова „громадянин” — або критично мисляча і діяльна особистість майбутньої правової держави, або як людина-борець, котра реалізує свої соціально-політичні переконання у боротьбі за ідеали соціальної та національної рівності, тривалий час в Україні до появи національного (В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Сторицький, П. Чубинський та ін.) та соціал-демократичного руху (С. Подолинський, Н. Вигдорчик, Б. Ейдельман, К. Петрусевич, П. Тучанський) залишалось не актуальним.

Як відомо, царат переслідував в Україні національну культуру і проводив політику русифікації. У відповідь на це почав наростати протест насамперед інтелігенції — найбільш освіченої та свідомої верстви суспільства. Він супроводжувався консолідацією української нації, усвідомленням своїх соціально-економічних, політичних та культурних інтересів.

Характерною особливістю того періоду було виникнення громадівського руху, що прийшов на зміну поодинокій та розрізненій діяльності української інтелігенції попередніх років. Громади доклали значних зусиль до розбудови освіти: вони відкривали недільні школи для дорослих та загальні школи для дітей, видавали дешеві популярні книжки, проводили культурно-освітні заходи. Демократично налаштовані молоді люди, переважно студентство, вирішили піднести шкільну справу. Вони йшли вчителювати до народних шкіл. Навчання в багатьох з них велося українською мовою за розширеною програмою з гуманітарних і природничих дисциплін.

Не стояли осторонь розвитку національної самосвідомості і видатні педагоги. За навчання українською мовою в народних школах підняв свій голос видатний український педагог К. Ушинський. Завдяки активній діяльності інтелігенції з 1859 р. навчання рідною мовою почало ставати реальністю, зокрема нею велося викладання в недільних школах. Щоб задовольнити потреби таких шкіл, у Петербурзі стараннями П. Куліша й М. Костомарова було засновано українське видавництво підручників і популярних книжок для народу.

Отже, складовою громадсько-політичного піднесення 60-х років був освітній рух. Прогресивна громадськість вимагала демократизації системи освіти, ліквідації станової школи, відновлення української національної школи, розв'язання проблем жіночої освіти, автономії вищої школи тощо.

Науковці О. О. Любар , М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко у навчальному посібнику „Історія української школи і педагогіки” відзначають, що колишні кириломефодіївці М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та інші у нових умовах активно включалися у розв'язання освітніх проблем. П. Куліш у 1857 р. створив „Граматику”, Т. Шевченко у 1862 р. — „Буквар південно-руський”, М. Костомаров видавав книжки для народу. П. Чубинський, автор гімну „Ще не вмерла Україна”, у Борисполі відкрив школу, в якій навчання дітей велося українською мовою, на Херсонщині таку ж роботу провів учитель Шварц. Повсюдно відкриваються недільні школи. В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський та інші визначні діячі української культури спільно з учителями звертаються до Петербурзького комітету грамотності з вимогами про необхідність навчання в Україні українською мовою. У 1861 р. всі гімназії Київського навчального округу висловилися за навчання дітей у народних школах рідною мовою. З цього часу питання національної мови є найголовнішим у вимогах національно-визвольного руху в Україні (С.218-219).

Відразу зазначимо, що одним з головних показників громадянської зрілості є саме збереження української мови, досконале володіння нею.

Але пожвавлення національного питання в освітній справі натрапило на протидію з боку царського режиму. У 1862 р. в Україні закриваються недільні школи, в яких інтелігенція навчала українську молодь. У 1863 р. було видано зловісний Валуєвський циркуляр.

Під тиском громадсько-педагогічного руху царський уряд змушений був провести зміни в системі освіти. Створені в результаті освітніх реформ 60-70 років нові навчальні заклади не мали наступності між собою. Загострення реакції виявилося в нових утисках української культури. У 1876 р. видається царський Емський указ про заборону ввезення української книги з-за кордону, заборону українського театру й друкування нот українських пісень тощо. Це, у свою чергу, викликало спротив української інтелігенції, посилило її культурну й освітню діяльність в Україні. Очолили цей патріотичний рух М. П. Драгоманов, Б. Д. Грінченко, І. Я. Франко та інші просвітителі.

Інтелігенція бажала справжніх, а не декларативних політичних прав і свобод, поглиблення процесу демократизації суспільства; підтримуючи національне відродження, український народ дедалі голосніше виступав проти свого напівколоніального статусу, за національні та державно-правові свободи.

Цілком закономірно, що громадська думка цього періоду не тільки висувала численні моделі майбутнього суспільного розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої мети. Саме український національний рух став найвпливовішою політичною силою в Україні в другій половині XIX ст. Це не могло не вплинути на виховання українських дітей, які разом з розвитком національної самосвідомості потребували і нової патріотичної ідеї, яка б реалізувала мету юридичної та державницької самостійності.

Без сумніву, однією із особливостей громадсько-політичного руху в Україні в XIX ст. було те, що всі форми його прояву так чи інакше були пов'язані з проблемою українського національного відродження — чи це була проблема зміни існуючого соціального та політичного ладу самодержавно-кріпосницької імперії, яка хвилювала радикальну частину суспільства, чи це була проблема національно-культурного руху, яку висували діячі культури та освіти. Таким чином, культурно-освітній і суто політичний струмені українського національного руху розвивались у тісному взаємозв'язку, часом відокремлюючись чи зливаючись один з одним.

У 1878-1882рр. М. Драгоманов у журналі „Громада”, який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:

— демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);

— федералізм (децентралізація, запровадження громадянського самоврядування);

— європеїзм (зв'язок країни із Західною Європою — джерелом прогресивного розвитку);

— культурництво (визвольна боротьба має вестися суто просвітницькими формами та методами);

— еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).

Усім відомий вислів про те, що жити в суспільстві і бути вільним від нього неможливо. Для кожного суспільства, яке перебуває у трансформаційному процесі переходу від однієї системи ціннісних орієнтацій до іншої, важливою є діалектика прав і обов'язків. Саме зародження громадянських цінностей ми спостерігаємо у кінці XIX ст, а національно-патріотичні почуття, що характеризують ставлення людини до свого народу і рідної землі, готовність до трудового і героїчного подвигу в ім'я Батьківщини посідають центральне місце.

Значний внесок у формування ціннісних орієнтацій у другій половині XIX ст. зробили відомі діячі культури, а саме: І. Франко, П. Куліш, Л. Глібов, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, П. Грабовський та ін. Характерними рисами розвитку української культури, яка мала до того ж вагомий виховний вплив, на думку дослідника О. Бойко, в другій половині XIX ст. були:

1. Різноманітність художніх напрямків (низка творів 70-90-х pp. XIX ст. органічно поєднувала елементи реалізму і романтизму).

2. Наявність індивідуальних стилів (сформувалися оригінальні підходи та способи творчого самовираження, своєрідні стилі: наприклад, етнографічно-по-бутовий (Л. Глібов, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький), аналітично-психологічний (М. Вовчок, П. Мирний, А. Свидницький), соціально-філософський (І. Франко, М. Павлик, А. Грабовський).

3. Поява нових тем та проблематики (у фокусі уваги українських письменників другої половини XIX ст., без сумніву, опиняються реалії пореформеного періоду. Особливо яскраво ця тенденція виявляється у творах І. Франка „Борислав сміється”, І. Нечуя-Левицького „Микола Джеря”, Панаса Мирного „Лихі люди”).

4. Демократизація та гуманізація літератури (реалістичне мистецтво другої половини XIX ст. зображує людину як найвищу цінність і при цьому намагається не тільки просвітити народ щодо широкого спектру його прав, а й виступає на захист цих прав, закликає не миритися з насиллям та сваволею пануючих класів, пробуджує до боротьби за вільне життя).

5. Ускладнення художніх форм (розповідь від першої особи поступово витісняється об'єктивною оповіддю).

6. Політизація літературної творчості (література завжди перебувала в тісному зв'язку з політикою, проте в другій половині XIX ст. такий зв'язок стає особливо відчутним. Певну роль у цьому відігравали суперечності пореформених суспільних змін та зрушень, процес завершення формування української нації, спрямовані проти української мови та народу Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази тощо. Активно висвітлювалися на сторінках творів болючі суспільні проблеми, аналізувалися суперечності класової боротьби, посилилося публіцистичне спрямування художніх творів. Характерно, що значна частина видатних українських діячів цієї доби вела активну політичну діяльність. Були членами політичних організацій „громадівці” О. Кониський, М. Старицький, Б. Грінченко; енергійно пропагували політичні ідеї І. Франко, П. Грабовський, Л. Українка; усі вони брали участь у літературних дискусіях, що, як правило, переростали в гостру полеміку з актуальних соціальних та національних проблем) (Бойко О. Д. Історія України: Посібник — К. - 2003. - с.278-279).

Безперечно, залежно від політичного ладу — ліберального, демократичного чи авторитарного — формується і запит на відповідальних та освічених громадян чи обмежених виконавців. Як свідчать джерела з теми дослідження, в оточенні національної інтелігенції визрівали політично-громадянські ідеї, які на противагу ідеології, юридичним нормам і моралі „самодержавця” відображали інтереси українського народу. Так, відомий вчений і політичний діяч В. Антонович вважав, що соціальне життя народу формується згідно з провідною ідеєю цього народу, а також відповідно до рівня його свідомості, культури і освіти. Тому вчений був переконаний, що лише високий рівень освіти може сприяти найкращому втіленню провідної ідеї, в іншому випадку будь-які заходи будуть марними. У цьому пункті поєднувалися наукова праця Антоновича (висвітлення та доведення наявності провідної ідеї впродовж усього історичного минулого українського народу) та його громадянська діяльність (заходи щодо просвіти, піднесення культури та освіти народу). Учень В. Антоновича, відомий вчений М. Грушевський, так писав про свого вчителя: „Громадянські інтереси були сильно розвинені у нього і могутньо керували його науковими зайняттями, особливо в період розцвіту його сил і наукових занять. Інтереси наукові тісно сполучені у нього з інтересами громадянськими, національними та політичними” (Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори /Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. — К.,1995. — с.15-36).

Зауважимо, що становлення українського національного руху у другій половині XIX ст. вимагало формування як політичної програми українства, так і визначення громадянсько-моральних орієнтирів. Необхідно було знайти відповіді на питання про цілі та засоби політичної боротьби, спробувати визначити співвідношення моралі та політики в нових історичних умовах. Ці проблеми так чи інакше знаходили відгук у творчості провідних українських мислителів і суспільних діячів. Проаналізувавши праці видатного українського діяча М. Драгоманова „Литература и образование на Украине” (1874), „Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії” (1877), „Шевченко, українофіли й соціалізм” (1879), „Собрание политических сочинений” (1905), „Автобіографія” (1917), „Віра й громадські справи” (1926), ми дійшли висновку, що Драгоманов виходив із необхідності всебічного задоволення духовних і матеріальних потреб людини в суспільстві, з переконання, що роль гуманістичних засад у соціальних відносинах повільно, але неухильно зростає. Він протиставляв сучасному йому суспільству станових і соціальних привілеїв, політичної дискримінації ідеали демократичного, динамічного суспільства, заснованого на засадах розуму, солідарності, взаємодопомоги та спрямованості до „інтегрального” розвитку. Наголошуючи на творчому потенціалі людини, на соціально-перетворюючій діяльності розумних, відповідальних індивідів, відзначав його проекти суспільної організації, формував критерії, на основі яких аналізував минулі й сучасні йому форми суспільного життя. Ученому була притаманна відданість ідеї верховенства права та розвитку правових відносин як гарантії демократичності, поступовості соціального розвитку. Не буде перебільшенням твердження, що М. Драгоманов одним із перших в українській суспільно-політичній думці в теоретичному плані і в розробці політичної стратегії тяжів до ідеалів розвитку громадянського суспільства. В його розумінні суспільство мало складатися з вільних, економічно і соціально забезпечених індивідів, діяти на основі громадянської ініціативи та асоціації, поєднання приватних і колективних інтересів та розв'язання суперечностей і конфліктів між ними на засадах взаємоповаги, діалогу та компромісів, пошуку спільних цілей і завдань. Як досвідчений педагог, М. Драгоманов не міг не розуміти, що формування свідомого громадянина, патріота — це мета не лише політичного, але й також громадянського виховання, яке на той період було взаємопов'язаним.

На розв'язання національно-освітньої проблеми з позиції революційного демократизму були спрямовані педагогічні пошуки І. Франка, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Л. Українки. І. Франко, зокрема написав понад 100 наукових, публіцистичних і художніх творів з проблем народної освіти та виховання дітей і молоді („Освіта народу в Галичині”, „Русини в Галичині і просвіта” та ін.). У них він викривав політику національної дискримінації українців в галузі освіти. Цікавим також є погляд на розуміння соціальної свободи, яку він розглядав як співвідношення двох взаємопов'язаних сторін — свободи суспільства і свободи особистості, яка живе в ньому (Скакун О. Ф. Іван Франко. — М. — 1987.—С.53).

Будучи переконаними в тому, що виробити громадянську свідомість, розвинути національний і загальнолюдський показники особистості може тільки національна школа, вітчизняні педагоги-демократи (К. Ушинський, Б. Грінченко, І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Українка) приділяли велику увагу формуванню національно-громадянських цінностей.

Як зазначає дослідник творчості Л. Українки І. Шиманська, усі виховні проблеми вона (Л. Українка) розв'язує в світлі завдань громадянського виховання (Шиманська І. Ф. Леся Українка про освіту та виховання. — Київ. — 1973. — с.3-4)

У нашому дослідженні ми звернули увагу на той факт, що національними потребами була зумовлена увага передової громадськості другої половини XIX ст. також до виховання в родині. Національна еліта піднесла питання родинного виховання на рівень майже революційної проблеми. Ця позиція виразно простежується в книжці російського автора М. В. Шелгунова „Листи про виховання” (1874), яка, на наш погляд, не могла бути поза увагою українських педагогів-демократів, адже уся праця проникнута ідеєю революційного виховання молодого покоління, підготовки його до наступних битв, „Якщо ми розів'ємо в своїх дітях усі засоби для правильного спостереження, правильної оцінки й правильного вис-новку, ми випустимо їх в життя у всеозброєнні засобами для боротьби з тим одвічним злом, протилежний бік якого називається прогресом. Якщо ви виховаєте такого борця, — ви створити громадянина”.

З революційно-демократичними ідеями М. В. Шелгунова перекликаються й думки про виховання, висловлені Лесею Українкою. Це насамперед ідея громадянського виховання. Вона пронизує всю спадщину поетеси — епістолярну й поетичну. Питання родинного виховання цікавлять Л Українку саме в такому плані, як і М. В. Шелгунова. — в плані громадянської відповідальносте с\>у- за виховання дитини як майбутнього члена С..С” ГЬС-ЕЗ Ця думка знайшла поетичне вираження у ЕС-эх . Мі. колискова” (з циклу „Сім струн”, 1890), ..Мати-невільниця” (з циклу „Невільничі пісні”, 1895).

Л. Українка високо цінує в людині самостійність суджень, утвердження своєї особистості. Вона показує, як багато шкоди завдає невміння (чи небажання) батьків проникнути у внутрішній світ дитини, зрозуміти П пориви і прагнення, замислитися над мотивами її поведінки. Поважати особистість дитини, не ламати її волю, виховувати в неї самостійність суджень і вчинків, будувати родинне виховання на основі визнання прав дитини — ці погляди Л. Українки були нарівні тогочасної передової педагогічної теорії (там само, с.82-84)

Великий вплив на розвиток педагогічної думки в Україні кінця XIX ст. справив Б. Д. Грінченко. Світоглядні позиції Б. Грінченка, на основі яких сформувалися його педагогічні погляди, відбилися у діяльності організації „Братство Тарасівців”, активним членом якої був педагог.

На кінець літа 1891 р. була складена програма „Тарасівців”, якою визначалося: „самостійна суверенна Україна; соборна, ціла й неподілена, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хана, в будучому без класової боротьби;

— федеративна всередині;

— гетьман, як президент, і сейми;

— мета державна — ... трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна і обов'язкова школа, свобода віри, відокремлення від держави, національна армія;

— боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками;

— ... Україна для українців, себто, що визнають себе українцями;

— культура націй і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог;

— не ми будемо, коли в Україні волі й долі не здобудемо” (Геращенко Т. Братство Тарасівців у спогадах і документах //Відбудова держави. — 1996. — №1. — с.35-39).

Фактично зміст програми — це спроба побудови громадянського суспільства в Україні. Але звернемо увагу на те, що Б.Грінченко прагнув українське питання розв'язувати не шляхом протистояння, боротьби з владою, а педагогічними засобами: поширенням освіти, плеканням у молоді національної свідомості, любові та відданості рідному народові. Все своє педагогічне життя педагог присвятив проблемі створення нової української школи, яка б діяла на гуманістичних, демократичних засадах і привела б український народ до національного відродження.

Підкреслимо, що в українських вчених, діячів науки і культури, еліти української нації російська правляча верхівка вбачала націоналізм в їх поглядах і вчинках. З цього приводу цікавою є думка дослідника В. Потульницького, яку він висловив у своїй роботі „Нариси з української політології (1819-1991)”. Так, він підкреслює, що націоналізм в українській політичній термінології кінця XIX ст. був поняттям однозначним. Його характерними рисами вважалися активна національна самосвідомість, патріотизм, а також самостійництво. Еліта ж зазначається як провідна верства, яка зв'язана перш за все з територією, є патріотом своєї землі і менталітет якої виключає комплекс ідей, пов'язаних із збагаченням і кар'єрою, споживацьким ставленням до держави, а натомість ідентифікується з необхідністю свого росту на своїй власній території (Потульницький В. А. Нариси з управлінської політології (1819-19991): Нав. пос. -К. - 1994. — с226-315).

Отже, в кінці XIX ст. саме інтелігенція, національна еліта очолила визвольний рух в українських землях, що почав наростати на противагу гнобленню імперської влади. Вона свідомо стала на шлях боротьби за соціальне визволення народу, пов'язуючи її з боротьбою за право розвивати рідну мову, освіту, культуру.

Значну роль у цих змаганнях відігравала педагогічна громадськість. Вона опікувалась створенням національної школи (С. Русова, Б. Грінченко, С. Черкасенко, Т. Лубенець та багато інших), що мала стати осередком формування національної свідомості та патріотизму нового покоління українців. Педагогічна громадськість розбудувала видавничу справу, забезпечуючи школу книжками, написами рідною мовою, готувала національно свідомі педагогічні кадри. У боротьбі за розбудову національно-громадянської свідомості українського суспільства сформувалася ціла плеяда видатних громадських та культурно-освітніх діячів, педагогів. Соціально-політичну, громадянську та педагогічну діяльність вони часто пов'язували в єдине, нерозривне ціле. Така діяльність ставала головним змістом життя багатьох лідерів національного руху, які створювали умови для подальшого піднесення національної самосвідомості, громадянських цінностей народу, що, зрештою, привело не тільки до національно-культурного відродження, а й відродження української державності.

Таким чином, русифікаторська політика, що проводилась царизмом, створила умови не тільки для розвитку національної, але й становлення громадянської ідеї у вихованні. Пріоритетними громадянськими цінностями цього етапу стали національно-патріотичні почуття. Вважаємо, що мета громадянського виховання розглядалась у дусі республіканської громадянськості, національної незалежності, самостійності.


Дві долі, дві Батьківщини, а в серці — біль України. Життєвий і творчий шлях Яра Славутича

Літературно-музична композиція у формі рольової гри

Л. Яцкова,

Снітівська ЗОШІ-ІІІ ст., Хмельницька обл.

Дійові особи:

Поет

Любов

Доленька

Спогади

Доля

Сни

Мати

Душа

Україна

Шляхи

Муза

Канада

Туга

Пісні

Скорбота

Мрії

Вислови:

Гляньте, люди! Земля повертає до сонця —

На орбіту свободи, в майбуть-благодать.

Повертається спрагло і серце херсонця

У пралоно долинця, де предки лежать.

Яр Славутич

Україно, єдина в світі,

Гойне зілля, живлюща кров!

Найяснішу, палку, в зеніті,

Я приношу тобі любов.

Яр Славутич

Гілку калини, птахи, візьміть,

За море синє її несіть.

Без України на чужині

Хтось доживає літа сумні.

С.Галябарда

Майнуть роки, минуть епохи,

Та не розмиють край води

Не завжди смертні, вічні трохи

Мої карбовані сліди.

Яр Славутич

У святково прибраній залі на стінах — вислови, фотопортрети Яра Славутича, Т. Шевченка, В. Стуса, Є. Маланюка, І Осьмачки, О. Теліги, 0. Олеся, В. Івасюка та ін.

На столі — хліб на вишитому рушнику, кетяги калини, колоски, волошки, свічка, збірка поезій Яра Славутича.

Всі поезії читаються під музичний супровід: записи оркестру Дж. Ласта, Ф. Словачека, мелодії М. Скорика, Е. Морріконе, „Ноктюрн до-дієз мінор” Ф.Шопена, „Реквієм” В.Моцарта та ін.

Лунає пісня на слова Богдана Лепкого „Чуєш, брате мій...”( аудіозапис у виконанні Квітки Цісик).

Поет. Яка сумна пісня! Скільки у ній смутку й болю, розпачу й страждання! Чи думав я, нащадок давнього козацького роду, який своїм корінням сягав Галицько-Волинської держави, що доведеться покинути рідні херсонські степи і, як тим журавлям, шукати притулку в чужих землях? Чи сподівалася моя Мати, що все життя її сина будуть супроводжувати Туга і Скорбота, болючі Спогади і неспокійні Сни , Шляхи страдника і Мрії романтика? Мабуть, ні. Але вона напевно знала, що в моєму серці завжди житиме Любов, Пам'ять про предків, а Душа буде пориватися до рідної землі. Поле життя — не міряне, шляхи його — не лічені, доля людська — не відана. Мою Долю життя поділило надвоє: перша частина — вільна й простора, як степ херсонський, співуча й бурхлива, як річки широкі, тепла і щедра, як південь України; друга частина — журлива й невблаганна, як біль у серці, примхлива й непокірна, як хвилі в морі, горда і трепетна, як пташка в небі. Перша — Доленька — залишилась в тополиній Україні, друга — Доля — привела до кленової Канади.

Доленька (дівчинка в барвистому платті).

Іду степами по стрункій дорозі.

Яка година випала мені!

Шумлять жита в лункому передгроззі,

Шепочуть шестигранні ячмені,

Палають соняшники. Вздовж дороги

Розлігся чорно, спочиває пар.

Йому замало простору земного —

і він подавсь далеко, аж до хмар.

1939

Я прийшла у цей світ 11 січня 1918 року, вдень, коли народився Григорій Михайлович Жученко. Це сталося в давньому (заснованому ще в XVII столітті) козацькому зимівнику, згодом — родовому хуторі Жученки, що поблизу села Благодатного (північна Херсонщина). Батько походив з роду козацької шляхти, мати — проста селянка. У родині свято зберігалися українські традиції, на хуторі бував славний дослідник козаччини Дмитро Яворницький, що приятелював з дідом. Саме від діда хлопчик одержав козацьке хрещення: прибувши потягом до Запоріжжя, три доби провели вони на берегах Славути, а на Хортиці малий Гриць урочисто склав присягу, проказану дідом, бути найкращим у світі січовиком, а потім продекламував Шевчєнкове „Б'ють пороги...”. Полум'яне слово Кобзаря на все життя заронило в серце дитини волелюбний дух, любов до рідного слова. Повернувся додому поетом.

Поет.

БОКОВЕНЬКИ

Коли я був іще маленьким,

Мене возили в Боковеньки.

Сидів на возі дід Сашко,

А поряд нього я — Гришко.

Любив дивитись я, хоч хвильку,

Як хлопці гралися у гилку.

В гостях мій дід вишнівку пив,

А я солодкі груші їв,

Що достигали в Боковеньках

Для всіх — великих і маленьких.

Гриць Жученко, 1929

Доленька.

Білий бузок і рожевий вишник.

Пахне ввесь двір пелюстками.

Джміль прогудів і, як блискавка, зник;

Вуликів соняшні гами.

„Нумо, зловімо дзвінкого джмеля!

Мамо, чи є в нього жало?”

Дише могутою сита земля,

Котиться сонця кружало.

„Мамо! Ой, мамо...”Нестерпний біль

Нагло проймає всю руку:

Чорно-жовтавий ужалив джміль,

Кинувши хлопця в розпуку.

Мама на пальчик подме.

Втихне крик. Болю — немов не бувало.

Білий бузок і рожевий вишник.

Котиться сонця кружало.

1940

Поет.

ЖАР-ПТИЦЯ

Мені співала мати про жар-птицю,

Вишин володарку, пестунку хмар.

Вона минає зерно і криницю,

Лише вночі клює Волосожар.

Бувало: смеркне; стомлений стежками,

Я на подушку голову кладу;

І мати гладить теплими руками,

Співні казки складає допаду:

Мати.

„В далекім краї, в царстві непростому,

У недоступній людям далині,

Де надовкола — ні дерев, ні дому,

Ховають щастя скрині кам'яні.

Та в час, як жевріють зірок отари

І висить місяць вигнутим мечем,

До скринь жар-птиця прилітає з хмари

І відмикає золотим ключем...”

Поет.

Те слово падало в дитячу душу,

Мов бризка сонця на хмурноти гір.

І я гадав: „Здобути щастя мушу,

Що не було б, усім навперекір!”

І думав я: „Візьму вночі рушницю

Із килимів у діда на стіні,

Підстережу й застрелю ту жар-птицю,

Щоб відімкнути скрині кам'яні”.

Мати.

Сину, дорога моя кровинко.

Ти змалку був мрійником, прагнув щастя і волі. А я, дивлячись на тебе, молилась за твоє майбутнє. Хіба ж я знала, що у вересні 1932 року впаде на наш хутір страшне нещастя? Тебе, 14-річного хлопчика заарештовують разом із батьком, який „не виконав плану до двору”. Була тоді колективізаторами придумана така „геніальна” зачіпка: господареві-хліборобові спускався зі стелі взятий, спеціально завищений план поставок, — бувало, й не один, — за невиконання якого — арешт і висилка.

Поет.

(Із поеми „Моя доба”)

Я пам'ятаю, мамо, пам'ятаю:

Одного досвіта й до нас прийшли.

Ще тільки перші півні заспівали. ..(11)

Наш тристалітній хутір оточили

(Немов татари Чортомлицьку Січ),

В дубові двері вдарили щосили —

Аж затряслася з переляку ніч...(12)

Жалобно ржали коні вороні

(Відмалку батьком плекані, як діти),

Коли обох нас, мовби на вогні,

З двора вивозили. Я встиг уздріти:

Ячали мати й сестри... (15)

Мати.

Господи! Хіба такої долі я благала в тебе для своєї дитини?! Доленько, будь прихильна до мого синочка, поверни його у рідний край!

Доленька. Ой, як нелегко боротись зі злом і нещастям! Батька таки везуть на заслання, а Григорій вискакує з потяга (на ходу) крізь отвір, прорізаний у стелі дірявого товарного вагона й таким чином урятовується. Потай пробирається додому. Але тут його зустрічає не радісь, а скорбота.

Скорбота

(дівчина в чорному, запалює свічку,).

Народні рани? Слів для цього мало!

Брела голодна, вихудла весна.

Стинало смерти невблаганне рало

Безхлібний люд. Як буря навісна,

По всіх оселях пекло клекотало;

Споконвіків родюча далина

Лежала чорним і відкритим гробом —

Невірна доля вірним хліборобам. (54)

І завагався в роздумі Григорій —

іти вперед чи кинутись назад.

Чутки твердили, що голодні, в горі,

Пекли дітей... Людського м'яса чад

Пахтів у хаті, в стайні та в коморі...

Раптово труп, уставши навпопад,

На юнака, хитаючись, подався

І, наче нелюд, хижо засміявся. (58)

0 як мандрівець блискавично біг!

До серця тиснучи малу хлібину,

Не чув погоні гупаючих ніг,

Ані стогнань, що падали на спину.

От-от, здавалося, правиці ріг

Назад потягне зопалу хлопчину,

Йому з плечей сорочку обдере

І з торби хліб — і душу забере! (59)

Доленька.

Та ось і хутір. О гніздо прадавнє!

Це з нього вилетів у світ юнак.

Тепер до хати, мов колись до плавні,

Прямує хлопець... (68)

Влітає в хату, де в якімсь притворі

Хтось на полу дрімаючи лежить.

Дзвінке вітання — й дід уже не спить! (69)

„Господніх кар палаючі мечі

На землю ринуть, — сумно дід промовив,

Окраєць хліба звільна жуючи. —

Спасибі, внуку... (73)

Хоч перед смертю посмакую хліба,

Який старанно я ввесь вік робив... (74)

Клянись мені, що виживеш! Клянись

І в судний день за смерть мою пометись! ( 75)

Рости, онуку, родові на славу;

Як дуб — міцній; як явір — виростай!

Про цю московську, навісну облаву,

Що навістила запорозький край,

Усьому світові скажи по праву,

Як вірний свідок, — завжди повідай...” (76)

Поет.

Надвечір дід помер. Я поховав його на узліссі, спустивши в яму на старих санках. Навіть хреста не поставив — боявся, щоб ніхто „не зрушив тіла”. І плакав, ридав усю травневу ніч, до ранку...

Доленька.

Страшний голод забрав не тільки улюбленого діда, а й бабусю та піврічну сестричку Галю.

Скорбота.

О неповинні, українські діти!

О янголи, вас мерло тисячі!

Це вам сьогодні б жити й молодіти,

Дзвеніти вдень і мріяти вночі,

В садках плекати повновиді квіти,

В майбутнє гордо, впевнено йдучи... (96)

Та не судилося мільйонам заморених голодом українців радіти сонцю і життю, пишатися дітьми й онука-ми! Вічна їм пам'ять!

Хвилина мовчання.

Поет.

Я врятувався лише тому, що пас худобу в радгоспі „Скотар” і міг потайки підживитися молоком.

Доленька.

Григорій вижив. Повністю вцілів,

Щоб чисту правду понести по світу.

Будити совість думальних голів,

Неправди чин, біду несамовиту

Разити жаром ваговитих слів. (149)

А далі було навчання в Запорізькому педінституті. У 1936 році юнак показав свої поетичні спроби Володимиру Сосюрі. Той прочитав і сказав: „О, у вас є сосюринські нотки. Але їдьте до Києва, треба вчитися”. Та влітку 1938 року молодий поет опиняється у в'язниці за читання еміграційних віршів віршів О. Олеся та повістей В. Винниченка. На щастя, його викупила мати за червінця та „зі сливами печену качку”. І пізніше він напише:

О рідна мамо! Той свободи день

Мені дзвенів — як пісня всіх пісень. (225)

У 1940 році Григорій учителював у селі Ботеве на Приазовщині. Тут жило багато болгарських переселенців. Спілкуючись з ними, легко засвоїв болгарську мову. Почав перекладати.

Поет. На все життя я полюбив Київ, хоча був у місті недовго — призвали до армії.

Прощайте, книги! Прощавайте, друзі! (348)

Прощай, каштанова, дзвінка столице!

Свята Софіє, не втрачай прикрас!

Твоє верховне гроно білолице

Скрашало завжди мій юнацький час. (350)

Замість сподіваного Чорноморського флоту потрапив у сапери до Білорусії. Та я вирішив, що „буває щастя навіть у біді”. „Хіба не був Олесь ветеринаром”, Руданський — лікарем, „хіба в рясноті формул Маланюк не віднаходив потайного чару”?

Доленька. Та раптом...

Війна! Війна! Ревуть бомбовики —

Лунає даль, горять степи і стерні,

Димлять міста, і села, і садки;

Немов смерчі спалахують цистерни;

Тікають армій вибрані полки —

І за наказом батальйон саперний

Моста, якого вчора спорудив,

Сьогодні в небо з полум'ям пустив. (431)

Ніхто не прагне ревно воювати!

За що? За смерть від голоду батьків?

За мовне вбивство? За в'язничні грати?

За Соловки? Отари вояків

Бредуть додому... (432)

Поет. „Творім Чернигівську, новітню Січ!—

Доленька. Твердить Григорій, у лісу, на раді. —

Поет.

Доволі зброї по шляхах, узбіч,

А скільки бродників тепер, що раді

На битву йти, на правдоносний клич –

Підмогу дати українській владі!” (435)

Доленька. Так з'явилася Чернігівська Січ — унікальна бойова частина, основу якої становили колишні офіцери Червоної армії, які захотіли стати справжніми українцями і повірили в те, що на руїнах сталінської імперії постане Українська держава. Вояки ставлять за мету оберігати місцеве населення від німецьких грабунків, рятувати молодь, наловлену німцями та поліцаями для рабської праці у фатерлянді.

Поет.

Пригас вогонь важкого бою —

І я крізь подув крижаний

Іду незнаною тропою

Під сірим небом чужини.

Навколо хмуряться простори,

Чатує втома, наче гріх,

Та слово гнівом непокори

Злітає лунко з вуст моїх.

І я не сам! На всі дороги

Бринить із серця яснота:

Немовби маком перемоги

Моя скорбота розцвіта.

1944

Скорбота. Полеглим у бою 12 червня 1942 року.

(Читання вірша „Чернигівські січовики”.)

Поет. Кажуть, смерть обирає кращих. Чому?! Чому вона забрала Олену Телігу й Олега Ольжича, „вірних воїнів, повстанських друзів”?

Безсмертний подвиг у смертельнім крузі! Для вас, для вас Теліжин заповіт: „Беруть свободу не слізьми — мечами! Хоробрі з нами! Геть із партачами!” (496)

Доленька. Смерть забрала не тільки друзів, а й дружину Уляну та одноденну донечку. Гітлерівці спалили їх живцем, винищуючи українські села.

Поет.

Пам'яті спалених Доньки й Дружини.

Глибокий жалю, — невимовна мста!

Моя кровинко, одноденна доне!

Куди втікати, як душа холоне,

Як серця болем запеклись вуста?

Моя дружино! Чиста, як свята,

В тужбі лісів жалоба серця тоне

За вас я мстив, щоб кодло невгомонне

Суворих кар настигнула мета.

Я люто мстив. На бойовій дорозі

Німецькі авта, що гули в тривозі,

Звертав на багна прип'ятських дібров.

Я бив з обріза, добивав з нагана.

О, як пускала зловорожу кров

За вашу смерть відомста невблаганна!

1944

Доленька. Як важко мені йти поряд з тобою! Бачити твої страждання і не мати сили щось змінити! Невже отут ми маємо попрощатися? Мусимо! Іди, Григорію! Шукай кращої Долі! Може, серед чужих людей, з новим Іменем, ти виконаєш заповіт діда. Іди!

Поет.

Морозяно. На видноколі,

Як щит, поблискує зоря.

Немов з душі останні болі —

Зірвав листка з календаря.

І затихають давні рани,

Мінливих дум проходить рій.

Що принесеш мені, незнаний,

В громи сповитий, роче мій?

Чи від кривавої знемоги

Достойну смерть за рідний край?

Чи біг далекої дороги

В чужих земель чужий розмай?

Чи може знов над рідним полем

Води нап'юся із Дніпра,

І за вербовим частоколом

Обіймуть мати і сестра?

Іди ж, розкрийся! Я зумію

Прийняти радість і удар.

Немов палаючу надію,

Новий беру я календар!

Львів, 31 грудня 1943 р.

Доля (дівчина в зеленому вбранні). З новим календарем я, твоя Доля, даю тобі й нове ім'я, що незабаром стане відомим усьому світові — Яр Славутич. Я йтиму поруч у скрутну годину, я буду поруч в радісну хвилину, я буду поруч на чужій землі.

Поет.

Ридало сонце, плакала земля,

Коли, молитву проказавши Богу,

Востаннє глянув на сумне гілля,

Де ти стояла, давши на дорогу

Рушник, на згадку вишитий...

Здаля Я вже не бачив рідного порогу,

Який скорботливо переступив

І в даль пішов, у світ жорстоких див. (551)

ПАМ'ЯТІ МАТЕРІ

Ти, що мене під серцем носила;

Ти, що дала життя мені й крила;

Мамо, журавко рідна моя,

Жайвора виспів, трель солов'я;

Ти, що за мною в горі літала;

Ти, що відбила болю потали;

Чайко, що гріла вутлих пташат,

Ласкою крила, літеплом шат;

Ти, що провадила, наче мрія;

Ти, що спасла від тюрем і змія;

Мамо, ніхто в облогах таких

Не зазнавав страждань навісних;

Благословенна і найдорожча!

В серці живеш ти, божеська проща,

Богозахисна стріхо моя,

Жайвора виспів, трель солов'я.

Доля. Як страшно покидати рідний край назажди, як боляче й тужно прощатися з найдорожчими людьми — матінкою і сестрами, зі всім близьким і милим серцю: рясними садами і золотими хлібами, херсонським небом і безмежним степом, дщовою могилою і буйним Дніпром, розмайними селами й містами, близькими друзями і навіть недругами.

Поет.

Прощай, нескорений живий народе!

Тобою дане, на моїм чолі

Благословення, мов ясні клейноди,

Нестиму гордо я по всій землі... (600)

Доля. І пішов мій Поет по світу, бо...

Доля — як вирва на площі!

Зграя залізних птахів

Хижо скалками полоще

Безмір шляхів.

1948

Доля. Рідне слово давало молодому поетові силу й натхнення. Після війни, у Німеччині, опинившись у таборах для „переміщених осіб”, Яр Славутич видає одна за одною збірки власних поезій, спогади про пережитий голод. Потім емігрує до США, де закінчує Пенсильванський університет, викладає українську мову у Каліфорнії. Пізніше навчає рідної мови та літератури дітей українських поселенців у Канаді.

Поет.

Українським наснажена зором,

Саскатунами синьо-хмільна,

Гомонить неосяжним простором

Едмонтонська розмай-сторона.

Я не гостем блукаю балками.

Цей безкрай, яриною лункий,

Підняли золотими руками

Українські мої земляки.

І поля, і дерева, й оселі

Промовляють мені: „Ми твої!

Твої прадіди, в горі веселі,

Розорали цілинні краї...”

Б'ють зеленим пожаром ялини,

І киплять соковиті паплі.

І здається, врожайні долини

Зустрічаю — на рідній землі!

1966

Канада. (В оригіналі вірш написано від першої особи, тут перероблені слова виділено).

КАНАДСЬКА ГЕОГРАФІЯ

Саскачеван, Восетна й Саскатун

Для тебе повні індіянських лун,

Та Вільна, Мирнам, Ярослав, Лужани

Беруть верхи найбільшої пошани.

Ти б вік радів, якби Мазепа й Січ

Пережили навалу всіх сторіч,

Якби Козак, Боян, Василь, Завалля

Не поринали в забуття провалля.

Довіку славило б твоє перо

Собор і Стрий, Одесу і Дніпро.

Нехай живуть Ланюк, Шандро і Каша,

Бо це ж історія славетна ваша!

Хай світить вам — ніколи не згоря

У Манітобі провідна Зоря,

І над усім Канадська Україна

Дзвенить — як пісня рідна солов'їна!

1974

Поет. Щедра канадська земля, її родючі поля, відвойовані у диких прерій золотими українськими руками, горда степова воля зустріли мене, як рідного. Кленова Канада стала для мене другою Батьківщиною. Тому 1959 року у Вінніпезі я написав юнацьку пісню канадських українців. „ Дві батьківщини”

Доля. Отак мій Поет знайшов притулок за океаном. Та тихе і спокійне життя — не для нього.

Поет.

Хай би гнив я в сирій землі

І наситив коріння клена,

Щоб шуміла в блакитній млі

Снаговита листва зелена.

Знала б неба сувора твердь,

Що не кинув землі своєї,

А зостався, прийнявши смерть,

Всі недолі ділити з нею.

Точить серце тужби іржа,

Снить уява смарагди раю...

Рідні клени! Моя душа

Понад вами щодня витає. 1951

Душа.

Душа людини — велемовна книга,

Яку що більше пристрасно читай —

То глибше радістю дзвінкою двигай

І жни пізнань довершений розмай.

Дугасте небо й шир землі принадна,

І всіх доріг відвічна довжина,

Людське єство вгорнувши, наче в рядна,

Йому чуття схвильовують до дна.

Ясуй хвалу, творителю первинний!

Ти й не подумав, появивши світ,

Що твій же твір, твої пізнавши вчинки,

Про тебе власний розвінчає міг.

Поет.

Може, справді аж дві душі

Пробуває в грудях у мене.

Одна — в золотій іржі,

А друга — руно зелене.

Одна — з осяйних небес

Твого маєстату, Боже.

А друга — з низинних плес

Від Яра, що сходить гоже.

Та благаю, молю обох:

О, не дайте, щоб я збезумнів!

Ось ви стали — і Яр, і Бог,

А мене розриває сумнів.

1947

Доля. Душа Поета поривається до України, а серце все більше наповнюється тугою.

Туга (дівчина у сірому вбранні із кетягом калини в руці).

Будні твої безтурботно течуть,

Наче пруги океану,

Сосни довкола постелю тчуть

Зайді-туману.

Сонце золотить брунатні бори,

Хмари мережать панелі.

Зором вітаєш з моєї гори

Шляжі в Кармелі.

Десь ненаситна заглада кружля,

Чвари, незгоди і війни, —

Тут веснояром цвіте земля,

Обрій спокійний.

Чом же для тебе немає краси,

Серце, крилатий човне!?

Інші вчуває воно голоси,

Тугою повне.

1955

Поет.

Тугу мою, невтоленну скорботу,

Не погасити риданням гучним.

Знав я жалі, погамовні достоту —

Тугу мою не здолати нічим.

1952

Туга. Я поряд з тобою, Поете, і в мріях, і в спогадах, і в снах.

Сни (юнаки). І.

Я снив голубе водопілля,

Смарагдову радість дерев

І запах цілющого зілля

Під крильми заобрійних мев.

Та безмір землі жовтожарий,

Вітрів поглинаючи зрив,

Мене многотою покари

Жорстоко і нагло збудив.

Покуто прямих алегорій,

Твій вирок досмертно лихий:

Кружляти — як гайвори в горі

І кров'ю значити шляхи.

1952

II. НА РІЗДВО

Матері

Мені приснилась біла паляниця,

Накритий стіл і соняшна кутя,

І понад хатою в лету жар-птиця,

Що ловить зорі й знає майбуття.

Я часто бачу: грає сніговія,

Міцні морози — дуб аж посизів,

А ти стоїш на покуті, як мрія,

Як Божа Мати серед образів.

Сім'я сідає до святного столу,

Де пахне сніп іде п'янить узвар;

З ясної стелі, мов з небес, додолу

Лампадка ронить сяєво, як жар.

Дзвенить молитва над столом святково,

І на долівці сіно шелестить...

О не забути боговите слово,

Що всім ясило благодатну мить!

Мені приснилась біла паляниця,

Накритий стіл і соняшна кутя...

Нехай навіки спомином іскриться

Той добрий час — на все моє життя!

1970

Пісня.(ноти див. на обкл. 3)

ПРИСНИЛОСЬ

Приснилось: у рідних степах,

Поранений, ніби вмирав я.

Чебрець відчайдушно пах,

Шуміло густе буйнотрав'я.

До неба лицем я лежав

І бачив далеку шуліку,

Що зором приземних прав

Сягала, ненатла відвіку.

Застигне і знову кружля,

Неначе рокована доля.

А я ж і моя земля

Внизу, як подолана воля.

Поранений, вічно лежу;

Безсмертний, без ліку вмираю.

І бачу буття межу

Безмежну, безчасну, безкраю. 1974

Доля. На щастя, поруч із Поетом долали життєві шляхи не лише туга і скорбота, біль і розпач. Вижити йому допомагали віра в щасливе майбутнє незалежної України, надія побувати на рідній землі і — любов.

Любов (дівчина в червоному платті). Я зігрівала твоє серце, додавала снаги й натхнення і поглядом жарких очей та дзвінким сміхом Кушугумки, і ніжністю й вірністю дружини Уляни, і карооким вогнем Саскачеванки. Так, я була різною: тремтливою й ніжною, звабливою й пристрасною, п'янкою та бурхливою, миттєвою і вічною.

„Люблю, як бджілка — цвіт калини,

Як біла хмарка — дно ріки!” —

Сказала. Й змовк ти, говіркий,

Навкруг поглянув на долини

І зрозумів широкоплинний

Той голос, любий і дзвінкий:

„Люблю, як бджілка — цвіт калини,

Як біла хмарка — дно ріки!”

Десь гучно рід перепелиний

Балкам розказував казки,

А тут уста т- як пелюстки:

„О, мій коханий, мій єдиний,

Люблю, як бджілка — цвіт калини!”

1945

Поет. Дякую тобі, Любове, що не залишала мене самотнім, а посилала ніжність і кохання моєму зболено-му серцю...

Дружині Вірі

Вони пройшли лункою ряснотою

В моїм, як вирва, несвятім житті,

Та не скрасили сліду за собою

Минальний дим у барвній многоті!

А нам з тобою, люба, довелося

Всього зазнати — холоду й вогню.

Твоє русяво-золоте волосся

Я часто гладжу і себе п'яню.

Поглянь довкола — йдуть угору діти,

Рославий син і донечка струнка.

Ще довго жити й довго молодіти

Твоя турботлива ясить рука.

Дивись, як сяйво півночі безкрає

Нам, нестаріючим, несе привіт.

Моя любов загравою палає,

Як не палала за юнацьких літ.

1962

Любов. Я рада, що йду поряд з тобою, що живу навіть у твоєму імені, адже „Яр — по-перському любо'в”.

Пісня.

ТОБІ

(Із теки закоханого)

Я збудую тобі Таж Магал!

Я поставлю блакитну альтанку,

Щоб у ній ти вітала причал

Вечорів і ночей до світанку.

Я покличу всі зорі з небес,

Красен Місяць у світлій підповні,

Щоб вони не вдавались до плес,

А на тебе сіяли, німовні.

„Краще б ти, уникавши екстаз,

Розбуялий, хмільний і ласкавий,

Опритомнів, уйнявся хоч раз

І зварив мені доброї кави...”

О байдужа твердине, сувій

Чарівного цілющого зілля,

Простодушність мою зрозумій

І не смійся з мого божевілля.

2001

Доля. Яр Славутич — багатогранна творча особистість. Він — доктор філософії, професор Альбертського університету в Едмонтоні (Канада), визначний мовознавець та літературознавець, що уклав декілька підручників з української мови та книжок з літературознавства, написав багато статей і рецензій на нові видання, бібліографії. А ще — творець української мови, автор багатьох неологізмів.

Поет. Хоч я постійно займався літературознавством і критикою, та вважаю себе передусім поетом.

Доля. Поет Яр Славутич — автор десяти збірок поезій: „Співає колос”(1945), „Гомін віків”( 1946), „Правдоносці”(1948), „Спрага”(1950), ,,Оаза”(1960), ,,Маєстат”(1962), „Завойовники прерій”(1968), „Мудрощі мандрів”( 1972), „Живісмолоскипи”(1983), „Шаблі тополь”(1992). З-під його пера виходять поеми: „Од-рад і Доброслава”, „Соловецький в'язень”, „Скарга”, „Донька без імени”, „Світичі”, „Білий дім із чорною душею”, „Моя доба”. Створив чимало перекладів.

Поет. Мої поезії перекладались англійською, французькою, німецькою, італійською, угорською, польською, румунською, білоруською та російською мовами.

Доля. Громадська думка діаспори із найбільшим захопленням сприйняла збірку „Правдоносці”, назвавши її „збіркою збірок”, а його самого нарекла „правдоносцем”.

Поет.

Муза до мене прийшла на світанні —

В час, коли гаснули зорі останні.

Руку мені на рамена поклала

І прорекла:

Муза. Я вже вирушаю! Отак з'явилася збірка „Живі смолоскипи”. В ній оспівані „правдооборонці”: „новітній Самовидець” В'ячеслав Чорновіл, „совість вільного віку” Святослав Караванський, „України новітній стяг” Валентин Мороз, „правозахисник” Левко Лук'яненко, творець „нового універсалу” Іван Кандиба, „мужній Світич” Іван Світличний, „гучний промовець” Михайло Масютко, „Во-линню подарований” Євген Сверстюк, полум'яний Василь Макух, „з долею Вишні Остапа” Осадчий, „правди вісник” Василь Стус, „прозрївший обранець епохи” Шумук, брати Михайло і Богдан Горині, „новітня Жанна д'Арк” Ірина Сеник, „твердий корсар” Олесь Бердник, батько й син „нескорені” Січки, генерал УПА Шухевич, самоспалений Олекса Гірник, борець-поет Микола Руденко, „орлиця горня” Алла Гірська, автор невмирущої „Рути” Володимир Івасюк, правди Сурмач Андрій Малишко та інші.

Поет.

Я вас виводжу з забуття й полону

Облуд ворожих. Заслані співці,

Нехай долине в темряву бездонну

До вас мій голос. І перо в руці

Нехай зажевріє безсмертним жаром

Святої помсти...

Я воскрешаю вас, ясних, безвинних,

Що в тюрмах честь уміли берегти

І не сплямили злетів верховинних...

Правдиві страдники!

Гучний псалом Співає небо...

1950

Доля. Яр Славутич насамперед — патріот, який навіть після подорожі навколо світу марить рідною землею.

Але щаслива мить зустрічі з Україною здається такою далекою, такою недосяжною, що в серце іноді за-крадається зневіра й розпач.

Поет.

Я вже ніколи довіку тебе не побачу,

Земле моя. Не почую гучного Дніпра.

Не обійму запорозьку Хортицю козачу,

Впавши на збиті коліна — мандрівна мара!

Предківський Жуків чекає в журбі на Покутті;

Правнука ждуть, виглядають полтавські Жуки;

Кличе дідизна в херсонські степи незабуті

Вітер, гойдаючи ниви, ридає з луки.

Земле моя, що стелила барвінок під ноги,

Пальці дитячі голубила після дощу,

Явою стань на чужинні безмежні дороги

І вкороти навісного — для серця — плачу...

Пісня

УКРАЇНА

Україно, мій рідний краю,

Вічна туго, предвічна кров!

Чи дійду до твого розмаю?

Чи побачу Славуту знов?

Чи вернуся з чужої згуби,

Доверставши останній круг?

Краю предків, жаданий, любий,

Хай не буде в житті наруг!

Україно, прарідна земле,

Запорозька, вулканна кров,

Спрагле серце тебе приємле,

Поривання твоїх будов.

І поширює щастя груди,

Сяє в сонці моє чоло:

На твоїх перемог споруди

Знамено майбуття лягло.

Україно, єдина в світі,

Гойне зілля, живлюща кров,

Найяснішу, палку, в зеніті,

Я приношу тобі любов.

Ти, що хвилі здіймаєш круто,

Котиш радість ночей і днів,

Зустрічай, дорогий Славуто,

Із чужинних доріг синів!

11 січня 1973 р.

Доля. У 1990 році Яр Славутич вперше відвідує Батьківщину, якої не бачив близько 50 років...

Поет.

Я так жадав ту землю цілувати,

Яка снагою дощових струмків,

Немовби купіль теплих шапликів,

Колись голубила дитячі п'яти!

Вона стелилася до ніг, як шати

Прямих левад, вигинистих лужків;

Вела крізь хащі диких терників,

Шептала казку, наче рідна мати.

Зирнувши вниз раптово з літака

Біля Борисполя, в гниле болото,

Я вмить пройнявся болем земляка.

Застиг на смерть. О неземна скорбото,

Зоглянься й жалощі мої візьми!

Не цілував я діл — кропив його слізьми.

Бориспіль, 5 серпня 1990 р.

Україна (дівчина в українському національному костюмі).

ПОВЕРНЕННЯ

Повертається правнук до рідної хати —

Спадкоємних полів, на дідівський поріг,

До батьків на гробках воскресения благати,

Обтрусивши пили із далеких доріг.

Правдоносні синове, зметнувши неславу,

Полишають скорботу в чужинних світах.

Орачі йдуть у степ, мов король у державу.

До гнізда повертається з вирію птах.

Гляньте, люди! Земля повертає до сонця —

На орбіту свободи, в майбуть-благодать.

Повертається спрагло і серце херсонця

У пралоно долинця, де предки лежать.

1991

Поет.

Довго шукав я у мандрах подоби твоєї,

Краплі снажної щедроти, краси, ясноти.

Рідна, єдина, в мережаній простій киреї,

Другої в світі такої ніде не знайти!

Доля. Свої враження від поїздок на Україну, під час яких було побачено 80 міст і близько 100 сіл, поет передав у сонетах, народжених в різних місцевостях: від Чернігова до Криму, Херсону та Одеси, від Івано-Франківська до Луганська, у дорогій серцю Столиці, про яку так мріяв на чужині.

Я МРІЮ ПРО ЩАСТЯ ЖАДАНЕ

Я мрію про щастя жадане,

Коли з верховіть навесні

Ти врониш, престольний каштане,

Пречисту пелюстку мені.

У теплій долоні крізь Київ

Я гордо нестиму її —

Признання відземного вияв

За всі поривання мої.

За труд і невтомливі мандри,

За серця надхненний борвій,

За слово моєї Касандри

Про тебе, о Києве мій!

Чи ж будуть Славути близини

Лунати у дзвонах церков,

Вітаючи рідного сина,

Що вірну зберіг любов?

1970

Доля. Я обійшла з тобою, Яре, цілий світ: бурхливі моря й океани, безмежні степи і високі гори, палючі піски і білі сніги.

Поет. Ходімо, Доле. У твоєму вінку переплелися кетяги калини, кленове листя, сині, як небо, волошки, золоті, як сонце, колоски. Вони — дорогі серцю кожного українця, особливо того, хто має дві Батьківщини, а в серці зберіг любов до України.

Звучить пісня „Гілка калини”.

(Слова С. Галябарди. Музика М. Шалайкевич).

Нам доля не дозволила в єдиній родині

Жити в щасті і добрі,

Радіти рідній гілочці калини,

В саду кохатись ніжно до зорі,

Шептати разом на Різдво молитву

І на Великдень славити Христа...

До слів чужих, немов до леза бритви,

Ми ранимо щодня свої уста.

Приспів:

Гілку калини, птахи, візьміть,

За море синє її несіть.

Без України на чужині

Хтось доживає літа сумні...

Нам пізно повертатися додому,

Як жили, висох наш Чумацький Шлях

І пісня, що є змалечку знайома,

Розтанула вже десь в чужих димах.

Та раптом серце скинеться, як птиця,

І вже його не встигнемо зловить.

Ім'я твоє, Вкраїно, да святиться!

В останню путь ти нас благослови.

У літературно-музичній композиції використано тексти, вміщені у книзі „Яр Славутич. Поезії та поеми. Повне видання (1937—2004)”.