Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Український Дон Кіхот: „передмова” до „продовження”
А. Гурдуз,
О. Косенчук,
Миколаївський державний університет
ім. В. О. Сухомлинського
XX століття виявило надзвичайний інтерес до міфу й міфотворчості у всіх сферах людської діяльності; в цей час тривають процеси як переосмислення класичної міфології, так і створення різноманітних неоміфологічних чи квазіміфологічних явищ, спроби (поки невдалі) дати міфу фіксоване визначення [детальніше див.: 1; 121-122] тощо. Актуальність дослідження популярних сьогодні версій реміфологізації „традиційних” („вічних”) образів і моделей очевидна. А.Нямцу, приміром, розглядає такого типу студії серед пріоритетних [3; 4].
У нашій статті аналізуємо новий варіант донкіхотського міфу відомих сучасних київських авторів Марини і Сергія Дяченків — повість „Останній Дон Кіхот”.
Сюжет твору досить простий: за традицією, підтримуваною нащадками Дон Кіхота (рід Кіхано) і Санча Панса, щороку 28 липня, в день, коли Дон Кіхот уперше відправивсь у свій похід, нові Дон-Кіхот і Санчо Панса вирушають у мандри, щоб творити добро на землі й повторити подвиги своїх славних предків. Алонсо Кіхано, який нині має вирушити в дорогу, розривають думи про сенс цієї подорожі й усієї традиції донкіхотства взагалі, хоча він хоче стати черговим Дон-Кіхотом (і буде останнім, бо його дружина Альдонса не може мати дітей). Альдонса, прагнучи захистити коханого від небезпечної подорожі, інкогніто підкуповує Санча Панса, щоб той зірвав похід. Санчо з допомогою служниці хитрощами змушує Алонсо повірити, що той, і без того схильний до божевілля, втрачає глузд. Згодом Санчо кається у своїй провині й підтримує Алонсо у приготуванні до походу. Однак у ніч перед подорожжю Алонсо „прозріває” й, розуміючи марність своїх надій, відмовляється їхати. Змінити рішення його змушує самогубство дівчинки-сусідки через побої вітчима, яку Дон-Кіхот так і не захистив. Проте в останній момент герой усвідомлює, що більше не вірить в ідею донкіхотства, і в шоломі предка бачить лише „таз для гоління”. Бачачи зломленого чоловіка, Альдонса одягає лати й шолом та відправляється в дорогу; з нею вирушає й Санчо Панса. Щоправда, М. і С. Дяченки вплітають у тканину повісті й детективний момент: розслідування Санча Панса щодо людини, яка хотіла його підкупити.
Отже, ключове слово до розуміння повісті — „традиція”. Ким є (якщо він є) лицар, Дон-Кіхот, сьогодні, ким він може бути, чи потрібний він людям?
Дух оригінального тексту М. де Сервантеса весь час присутній у повісті українських авторів й пронизує її на всіх рівнях:
— ідейно-тематичного комплексу (донкіхотство як таке і його розуміння сучасним суспільством);
— сюжетики (постійна актуалізація як самих мандрів класичного Дон Кіхота, так і окремих їх епізодів — зустріч з повітряними млинами, велетнями тощо);
— образної системи: імена й характери головних героїв і більшості персонажів українського твору співпадають чи співвідносяться з іменами й характерами героїв роману — роди Кіхано (прізвище Дон Кіхота М. де Сервантеса) і Панса; Алонсо на прізвисько Добрий та його дружина Альдонса (в оригінальнім романі дама серця Дон Кіхота, Алонсо Доброго, — Дульсинея Тобосська (Альдонса Лоренсо)), зброєносець Алонсо — також Санчо. Друга сім'ї Кіхано Самсона Карраско в повісті названо на честь його предка, який відіграв вельми важливу роль у житті Дон Кіхота як Лицар Білого Місяця1. Цікаво, що прізвище сусіда героя М. і С Дяченків — Авельянеда: відомо, що псевдонім автора фальшивого другого тому „Дон Кіхота” 1614 р. був Алонсо Фернандес Авельянеда. У своїй передмові останній образливо писав про М. де Сервантеса, і, введений у повість М. і С Дяченків як діючий персонаж, Авельянеда каже про знаменитий роман: книжка „занудна, брехлива і до того ж погано написана” [2; 153].
„Незримо присутній” у повісті образ і самого Дон Кіхота (наприклад, у сцені прощальної вечері в будин-ку Кіхано).
Важливу роль відіграє в повісті й (співвідносна з романним змістом) художня деталь: це портрети Дон Кіхота; міф про Дульсинею; форми звертань між Алонсо і Санчом; зовнішня і внутрішня схожість Алонсо і Дон Кіхота. Так, обидва вони високі на зріст, запальні; Дон Кіхот — божевільний, але перед смертю розум повертається до нього; Алонсо-нащадок тільки схильний до божевілля й ледве не втрачає глузд „завдяки” вивертам Санча Панса. Дон Кіхот захоплюється лицарськими романами й має їх цілу бібліотеку, а в кінці твору, після хвороби, розчаровується в них і проклинає (част. II, глава LXXIV роману); Алонсо М. і С Дяченків збирає бібліотеку лицарських романів у данину традиції (та, вірогідно, не тільки), але в кінці повісті, переживши нервовий напад, також „прозріває”, заперечуючи цю традицію: „Я, Алонсо Кіхано, не божевільний. При здоровому глузді й при пам'яті... я залишаюся вдома, добродії! [...] Дон-кіхота більше немає, Дон-Кіхот — картинка в старому підручнику...” [2; 164].
До речі, про лицарські романи також дискутують персонажі повісті (українські автори іронічно пишуть про цілу серію романів про лицаря Амадіса Галльського, твір про якого був у бібліотеці Дон Кіхота і який є першим лицарським романом, що вийшов друком в Іспанії). Так само схожий на свого „двійника” в романі дяченківський Санчо Панса, який теж має дружину й дітей і мовлення якого пересипане народними дотепами, прислів'ями й приказками. У повісті знаходимо напівсерйозну згадку про острів для Санча (в романі Панса певний час був губернатором острова), і сам Санчо Панса говорить з Алонсо про мрію Дон Кіхота про „золотий вік”.
Збігається з романним і прізвисько коня Алонсо — Росинант.
Нарешті, в повісті наявне і пряме цитування оригінального твору М. де Сервантеса (Алонсо, Сан-чом та ін.), згадки про нього як про твір та оцінка його персонажами (наприклад, Авельянедою) тощо.
У житті кожного покоління чоловіків з родів Кіхано і Панса, таким чином, головною віхою стає повторення походу їхніх славних предків як своєрідний ритуал або гра [2; 94]. Роман М. де Сервантеса стає для цих родів життєвим дороговказом, своєрідним Євангелієм.
Незаперечно, що головним у повісті М. і С. Дяченків є образ Дон Кіхота — гордості членів роду Кіхано і їх зразком для наслідування. Розмірковуючи над тим, чому Дон Кіхот „перевершив славою всіх своїх нащадків” [2; 113], які теж ішли його стопами, Алонсо робить висновок, що ці наступні „лицарі” втілювали в собі переважно лише якусь одну рису першого Дон Кіхота — марнослав'я, розум, фанатизм тощо, тоді як „Лицар Печального Образу був одночасно фанатиком, осередком шляхетності, дурнем, мудрецем, божевільним, філософом, честолюбцем...” [2; 113]. Головне ж, що відрізняло його від його послідовників, — це віра у шляхетність. „Я заздрю йому, тому що він, рушаючи у дорогу, вірив... У шляхетність... І у своє високе призначення”, — говорить Алонсо [2; 113].
Загадка образу Дон Кіхота для роду Кіхано так і залишилась нерозкритою; недарма Альдонса каже Санчо: „Лицар Печального Образу — головоломка, яку ми розгадуємо щодня...” [2; 93]. Символізують незбагненність натури героя М. де Сервантеса в повісті два портрети Дон Кіхота — сумного і веселого. Порівняймо:
— перший портрет був саме такий, яким і уявляв його собі Санчо: вузьколиций, украй пригнічений пан...” [2; 87];
— на другому портреті герой сміявся: „Стара людина регоче на все горло. Веселі зморщечки, біленькі зуби... Лукаві очі. Настовбурчена борідка” [2; 92].
Прикметно в данім випадку і те, що другий портрет Дон Кіхота в будинку сховано за першим, хоча, за словами Альдонси, саме на другому портреті герой „...більше схожий на себе, ніж на решті портретів” [2; 92].
У такий спосіб у вітчизняних авторів відбувається переосмислення й образу Дон Кіхота, й сутності поняття донкіхотства.
Цікава структура української „повісті на дві дії”: похід „останнього” Дон-Кіхота як такий не відбувається, тоді як Алонсо (коли думає, що божеволіє) переживає в уяві деякі ключові епізоди подорожі Дон Кіхота (з млинами, велетнями тощо), — тобто реальні мандри у певному сенсі замінюються уявними. Докорінно переосмислюється і ставлення до донкіхотства оточуючих і самого „лицаря”. Так, Алонсо говорить: „Він (Дон Кіхот. — А.Г., O.K.) ішов на подвиги, а я... йду на приниження. [...] В епоху Дон-Кіхота... над Лицарством уже сміялися. Але зараз... зараз стократ гірше, Альдонсо. Я вирушаю в дорогу. Ні, я виходжу на манеж... у масці клоуна. ... Я боюся приниження. Яке обов'язково буде. Тому що це шлях Дон-Кіхота, інакше не можна” [2; 114].
У своїх роздумах герой М. і С.Дяченків намагається вирішити не тільки йти чи не йти у вже традиційний для їх роду похід, але й бути чи не бути донкіхотству як такому. В цих міркуваннях відчувається певний гамлетизм, що така комбінація цілком природна для літератури XX ст. (про можливість „підключення гамлетівського начала до семантики образу Дон Кіхота” пише А.Нямцу [3; 51]).
Алонсо-нащадок прагне здолати стереотип сприйняття свого уславленого предка в суспільстві й ствердити його серйозність, знаковість в очах оточуючих (спроба деміфологізації сервантесівського героя): „...Як їх усіх дратує Дон-Кіхот... коли він не хоче з власної волі займати місце блазня” [2; 112]. Як ознаку деміфологізації в повісті сприймаємо й те, що сутність донкіхотства у свідомості нащадків Дон Кіхота часом підміняється їх обов'язком продовжити традицію, а останнє може ставати й самоціллю чергових „лицарів” роду Кіхано, деякі з яких, до того ж, одягши обладунки, дбають лише про свої егоїстичні цілі.
Символічно, що нащадок Дон Кіхота з тим самим іменем, як і сам легендарний герой, у кінці кінців відмовляється від донкіхотства (дяченківський Алонсо просто зломлений духовно). А дружина Алонсо, яка прагнула „залишити” коханого вдома, навпаки, зрозумівши необхідність Дон Кіхота у світі, вирушає в похід замість чоловіка.
Стрижнем, на якому тримається феномен традиції донкіхотства, є віра. Поки існує вона, стверджують М. і С. Дяченки, існує й нездоланна людина, герой. Зіставимо відчуття Алонсо та Альдонси у фіналі повісті:
Алонсо: „Потягнувся до шолома... Потримав його в руках... Впустив.
— Це ж не шолом, — сказав здивовано. — Це... це таз... для гоління. Як же я... надягну його? На кого я буду схожий? [...]
— Я не вірю, — з жахом сказав Алонсо. — У мене начебто віру... видалили. Вирізали, як гланди. Я не можу! Усе...
І тоді він ліг обличчям на купу обладунків і заплакав. [...] Тепер і тільки тепер Дон-Кіхот дійсно мертвий...” [2; 166-167].
„Альдонса побачила, що стоїть перед узвишшям, на якому розкладені обладунки. А поруч валяється таз для бриття... Який так довго служив славним шоломом, що гріх його залишати ось так, на підлозі. ... І, коли шолом ліг на її голову, вона майже не відчула його ваги. Нагрудник...
„Вірю”.
Наплечники... [...] Підняла підборіддя:
— Алонсо... Я повернуся. Розумієш.., що б там не було, але Дон-Кіхот... Прощавай” [2; 167-168].
Отже, в повісті відбувається деміфологізація донкіхотства з його наступною реміфологізацією (Альдонса має ту віру в ідею донкіхотства, яку втратив Алонсо), водночас новим змістом наповнюється постать власне Дон-Кіхота як героя „нового” міфу, оскільки ним стає (читай: може бути) жінка („перевертання” сервантесівського міфу). Увесь же твір можна трактувати як „пролог”, „передмову” до „продовження” подорожі сучасного Дон-Кіхота-жінки: цієї подорожі ми не бачимо (автори підводять нас до неї, і в місці її початку повість закінчується), зате дізнаємось про причини такої трансформації образу легендарного героя (чому в дорогу відправляється не нащадок Дон Кіхота, а його дружина).
Варто відзначити й те, що Дон-Кіхотом у М. і С. Дяченків стає не просто жінка, а потенційна Дульсинея: адже Альдонса як дружина майбутнього Дон-Кіхота мала стати його Дульсинеєю (точніше, тілесним вираженням цього ідеального образу: „Будь гідною підставкою для статуї прекрасної Дульсинеї...” [2; 100]).
Таким чином, можна говорити про максимальне зближення в українському творі ідеальних образів Дон Кіхота і Дульсинеї. У вустах самої Альдонси це звучить так: „...Дульсинея — втілена туга за недосяжним... [...] Донкіхотство... людина зі списом, яка бреде дорогою... так це та ж Дульсинея для людства. Те, безглузде... часом красиве до божевілля... без якого не може жити людина...” [2; 157].
Домінантність в „Останньому Дон Кіхоті” жіночого образу очевидна, і це, з одного боку, є новаторським ходом українського автора, а з іншого — у певному сенсі продовженням наявного у вітчизняній класиці досвіду опрацювань „вічних” образів (пригадаймо ана-огічну „слабкість” образу Дон Жуана в „Камінному господарі” Лесі Українки).
Отже, твір М. і С Дяченків (після „Останньої пригоди Дон Кіхота” Е.Весі, „Дульсинеї Тобосської” О.Володіна та ін.) постає, по суті, як сучасне філософське переосмислення самої ідеї донкіхотства, яка витримує в тексті прес критики персонажів, чим усе-таки доводиться її спроможність. Задушевно проникливі фінальні слова героя української повісті: „Нехай будь-яка ілюзія рано чи пізно розбивається, а щирими побажаннями вимощена дорога до пекла... Але ж не означає це, що не можна вірити ні в що на світі, й не варто навіть намагатися бажати комусь добра?! Нехай наш світ неможливо змінити на краще... але якщо ми не спробуємо цього зробити — ми не варті й цього, недосконалого, світу! А доки Дон-Кіхот іде шляхом... є надія” [2; 170-171].
В екклезіястівському дусі подаються наступні фрази: „Зійшло сонце — і сіло сонце. І знов зійшло; тіні поменшали і виросли знову, і пожовкла трава, і зазеленіла знову, і знову потьмяніла під дощем...” [2; 171].
Нарешті, вельми відмінно звучать останні рядки творів М. де Сервантеса й М. і С. Дяченків. У заключній репліці Алонсо українських митців звертається до людей, які, можливо, коли-небудь зустрінуть Дон-Кіхота. М. де Сервантес же в романі звертається до читача, щоб, коли той зустріне автора фальшивого другого тому „Дон Кіхота”, сказав цьому „писаці” не ворушити в могилі кісток героя. Отже, опозиція: Дон-Кіхот живий — Дон Кіхот мертвий.
Плідність розгляду творів, подібних до запропонованого, поза сумнівом. Переосмислення й „адаптація” „традиційних” („світових”) образів у національній літературі є важливими показниками внесення останньої у світовий літконтекст і сприяють віднайденню нових смислів як самого „традиційного” образу, так і тих реалій, у яких діє його осучаснена „версія”.
1 У перекладі роману М. де Сервантеса М. Лукаша використовується форма „рицар”; Самсон Карраско — Рицар Місяця-Білозора, а Дон Кіхот — Рицар Сумного Образу [4].
Література
1. Гурдуз А. Міф і міфологічний фактор у літературі: (Загальнотеоретичні проблеми студіювання) // Укр. мова й літ. в серед, школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2004. — №3. — С 120-126.
2. Дяченко М., Дяченко С Останній Дон Кіхот // Дяченко М., Дяченко С Сліпий Василіск: Повісті. — К.: Джерела М, 2004. — С 86-171.
3. Нямцу А. Основы теории традиционных сюжетов. — Черновцы: Рута, 2003. — 80 с.
4. Сервантес Сааведра Мігель де. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі: Роман / Пер. з ісп. М. Лукаша. — К.: Дніпро, 1995.— 703 с.
табно виражав філософію та еволюцію цінностей тих епох, у які вмістилося його напружене й довге життя, прагнучи наголошувати — і це, безумовно, є його великою духовною заслугою — на гуманістичнодайних устремліннях та помислах свого часу.
