Підручникотворення на порозі третього тисячоліття

Н. Волошина,

доктор педагогічних наук, професор,

член-кореспондент АПН України,

заслужений діяч науки і техніки України

Київ

Сьогодні вчених України турбує питання: як дати учням знання, вміння і навички, що допоможуть їм збагатитися духовно, не втрачаючи розуміння національної самобутності нашого народу в різних галузях культури, в тому числі й у мистецтві слова. Водночас у наукових розвідках йдеться про те, яких компетентностей мають набувати випускники наших шкіл, щоб бути готовими до життя. Компетентнісно орієнтований підхід до формування змісту освіти має бути врахований і авторами підручників. Окрім того, що навчальна книжка має виховувати молодь, яка орієнтується в сучасному суспільстві, інформаційному просторі, ринкових відносинах, на передньому плані — виховання національно свідомої, духовно багатої особистості, яка знає свою мову, історію, культуру, літературу. Знає без перекручень, без ганебного впливу ідеологічних догм.

Проминуло небагато часу з тих пір, коли були затверджені Державні освітні стандарти з усіх навчальних предметів. У кожному з них були визначені лінії, яких потрібно дотримуватися, щоб учні засвоїли той чи той навчальний предмет. І не тільки засвоїли, але й творчо застосовували знання на практиці, збагачуючи свій досвід упродовж життя через безперервну освіту й самоосвіту. Недаремно українське прислів'я повчає: „вік живи — вік учись”. Майже через усі предмети гуманітарного циклу проходить культурологічна лінія, яка має забезпечуватися шляхом інтеграції знань з таких навчальних предметів, як українська мова і література, іноземні мови, зарубіжна література, історія та ін.

Культурологія — галузь знань, пов'язана з вивченням духовної культури суспільства [1]. Історія, мова, література українського народу — то наша духовність. На всіх етапах історичного шляху України вона була тим цілющим джерелом, з якого черпали силу й снагу борці за утвердження української державності, мови й культури рідного народу.

„Яким же вимогам має відповідати підручник з літератури на порозі третього тисячоліття? — запитує у своїй книжці „Дума про школу” відомий методист Борис Степанишин.

— Насамперед — це відповідність змісту підручника сучасному станові української історичної науки, історії нашої культури, останнім досягненням українського та світового літературознавства, естетики, філософії, соціології, етнопедагогіки, етнографії, мистецтвознавства та інших гуманітарних наук” [4].

Сьогодні автори, які пишуть підручники з предметів гуманітарного циклу, працюють відокремлено один від одного, а бажано, щоб вони об'єдналися і працювали синхронно, консультуючись один в одного стосовно тих основних віх виховання, а також знань, умінь і навичок, які вони закладають у своїх навчальних книгах, щоб не було повтору, але щоб один підручник доповнював інший і цим самим поглиблював знання учнів, ведучи їх у пошуку цікавих знахідок чи то з мови, чи з літератури, чи з історії. Відомо, що історичне минуле в творчості Тараса Шевченка займає особливе місце. Тут потрібні злагоджені підходи авторів до висвітлення історичних подій у підручниках з історії України та української літератури. Так, автори підручника з історії України, подаючи учням матеріал про Запорозьку Січ, не можуть оминути її відображення у творчості Тараса Шевченка. Вони мають підкреслити, що „у радянській історіографії ставлення поета до козаччини подавалося у перекрученому вигляді” [ 2 ]. Особливо там, де йдеться про гетьманів Павла Полуботка, Івана Мазепу. У змалюванні саме цих історичних образів поетові вдалося показати трагічну долю України та її синів. Наказного гетьмана Павла Полуботка (1722-1723) Петро І замордував у Петропавлівській фортеці, а Івану Мазепі оголосили анафему за те, що не став на бік царя, а за підтримки шведського короля хотів відірвати Україну від Росії.

У підручнику з української літератури акцентується увага на тому, що Тарас Шевченко вивчав історію України, і образ Павла Полуботка в його поемі „Сон” („У всякого своя доля...”) — не випадковий, не романтичний, як це подавалося у радянському літературознавстві. Саме в цьому образі поет втілив трагічну долю свого народу, звинувативши у цьому трагізмі Петра І:

Із города із Глухова

Полки виступали

З заступами на лінію,

А мене послали

На столицю з козаками

Наказним гетьманом1.

О боже наш милосердний!

О царю поганий,

Царю проклятий, лукавий,

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Багородними кістками,

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

І в темній темниці

Мене, вольного гетьмана,

Голодом замучив... [6]

У цих рядках — глибина історичних поглядів поета, його знання й розуміння трагічної історії України та її народу.

У підручнику з історії України варто дати цифри, скільки козаків йшло на будівництво Петербурга і скільки поверталося назад в Україну.

Автори підручника з української літератури мають зіставити поему „Полтава” О. Пушкіна, де поет возвеличує сміливість і відвагу Петра І, з образами Петра І і Катерини II у поемі „Сон” („У всякого своя доля...”) Шевченка.

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися, а що взяли

На той світ з собою?

Тяжко, тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України [7]. Доля Івана Мазепи — трагічна сторінка в історії України. На Заході до історії України, а особливо Запорозької Січі, звертались представники світової культури Ф. М. Вольтер, Д. Байрон, В. Гюго, П. Меріме, К. Рилєєв, Ф. Ліст, П. Чайковський та ін. Вольтер писав про запорозьких козаків, що це „найдивовижніший народ на землі”. Січ була для Меріме „постійним предметом особливого інтересу”.1 Ніхто з них зрадником українського народу гетьмана не вважав. Зате історики до 1917 року і радянські трактували образ Івана Мазепи як зрадника. У підручнику з історії потрібно подати відомості про споруджені гетьманом Мазепою Вознесенський собор у Переяславі, Микільський у Києві, Богоявленську церкву Братського монастиря, де ігуменією була мати Мазепи Марія-Магдалина, Казанську церкву у Києві на Подолі та ін.

Це пам'ятки нашої культури та архітектури, якими цікавився у свій час Т. Шевченко.

Учні мають знати, чому не друкувався у „Кобзарі” вірш Т. Шевченка „Якби-то ти, Богдане п'яний”, бо в ньому поет дає конкретну оцінку гетьманам України, обґрунтовуючи її історичними джерелами. Так, спочатку про Богдана Хмельницького, який підняв народ на національно-визвольну боротьбу проти Польщі й утворив Українську козацьку державу, поет відгукується позитивно, а на те, що гетьман пішов на союз з царизмом — негативно.

Вірш „Якби-то ти, Богдане п'яний”, який десятиліттями не друкувався у „Кобзарі”, підтверджує позицію поета. Про це наші учні мають дізнатися з підручника.

Нові програми з української літератури для 5-12 кл., створені в Інституті педагогіки АПН України, мають нову рубрику „Мистецькі паралелі”. Нові підручники з історії та української літератури, окрім тексту, повинні бути доповнені кольоровими репродукціями на історичну тему. У підручнику „Історія України” мають бути портрети Павла Полуботка, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького.

У підручнику з української літератури — автопортрети Т. Шевченка, ілюстрації до творів, репродукції картин про Запорозьку Січ.

За програмами з історії, української і зарубіжної літератур вивчаються міфи. І знову тут потрібні злагоджені дії авторів підручників.

У підручниках з історії стародавнього світу та зарубіжної літератури подаються давньогрецькі міфи. Треба простежити за тим, щоб ці теми доповнювали одна одну, а не повторювали.

Довго чекала свого часу українська міфологія, щоб потрапити до шкільних програм. Навчальні програми з української літератури для 5-12 класів, розроблені в Інституті педагогіки АПН України, передбачають вивчення міфів у 5 класі. Це тема „Міфи й легенди давньої України”, де розкривається уявлення наших предків про створення життя на землі, про першого хлібороба, про боротьбу добра і зла. Сюди входять такі міфи: „Сокіл-род”, „Білобог і Чорнобог”, „Добро і Зло”, „Земля”, „Золотий плуг”, „Великдень”. Ці міфи введені до нового підручника з української літератури.

За програмою курсу „Література” (російська і зарубіжна) у 6 класі вивчаються такі міфи Стародавньої Греції: „Дедал та Ікар”, „Деметра і Персефона”, „Подвиги Геракла” (на вибір), а з міфів давніх слов'ян — „Народний міф про Сонце”. Вони введені до підручника. Було б бажано більше вивчати слов'янських міфів і на цьому тлі зіставляти їх з тими, які наявні у програмі й підручнику з української літератури.

Дотримуючись освітнього стандарту знань, автори підручників мають спрямовувати їх зміст і структуру, а також методичний апарат на формування національної самосвідомості громадянина України.

Чого гріха таїти, деякі з нині чинних підручників копіюють підручники для вищого навчального закладу. Учнівський підручник має бути читабельним, цікавим. Діти охоче будуть сприймати навчальний матеріал, якщо він буде наповнений цікавим фактажем, емоційно-схвильованим викладом. Навчальна книжка має націлювати читача на постійний пошук, уміння робити висновки й узагальнення. Домінуючим у роботі має бути розмірковування, а не заучування, розвивальне, а не репродуктивне навчання.

Окремо зупинимося на методичному апараті, тобто системі запитань і завдань, які спрямовані не на переказування й заучування, а на зіставлення, порівняння, розвиток логічного й образного мислення, творчої уяви.

Так, скажімо, опрацьовуючи в 9 класі роман Івана Багряного „Тигролови” за проектом нової програми Інституту педагогіки АПН України, пропонуємо учням такі запитання і завдання:

1. Доведіть думку автора про те, що українці своєю любов'ю до праці виживали на Далекому Сході.

2. Переконайте опонента, що в романі „Тигролови” поєдналися епос, лірика і драма.

3. Уявіть себе на місці Григорія Многогрішного, коли він побачив Медвина. Які почуття ви переживаєте, які рішення приймаєте?

4. Як ви думаєте, чому батьки благословили Наталку й Григорія? Що перемогло у їхньому вчинку?

5. Чому твір Івана Багряного називається „Тигролови”? Доведіть свою думку, посилаючись на текст?

Випускник загальноосвітньої школи має знати про визначний внесок в українську культуру таких славетних діячів, як Іван Огієнко, Іван Пулюй, Дмитро Яворницький, Борис Грінченко, Дмитро Чижевський та ін. їх подвижницька праця має бути представлена в підручниках цікаво, захоплююче. Так, подаючи у підручниках з української літератури матеріал про Біблію, необхідно відзначити, що текст Біблії перекладався на українську мову П. Кулішем, І. Нечуєм-Левицьким та І. Пулюєм. Найповніший переклад І.Огієнка, над яким він працював 41 рік (з 1917 по 1958). Підготував учений переклад до повного видання в Канаді. Із 41 року тільки 10 років (1930-1940) Іван Огієнко безпосередньо займався перекладом, як зазначає Д. Степовик, решта років пішла на вивчення давньоєврейської і давньогрецької мов, вироблення методології перекладу, роботу з експертами Біблійного Товариства, з рецензентами, редакторами, друкарями, а також на вимушені перерви, викликані нелегкими обставинами життя перекладача ...[5].

Учні мають дізнатися з підручника про титанічну працю І. Огієнка впродовж усього життя. Лише за 25 років, прожитих у Канаді, цей Великий Українець написав понад 50 книжок для українського читача. Це такі, як „Навчаймо дітей своїх української мови”, „Наука про рідномовні обов'язки”, „Книга нашого буття на чужині”, „Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови”, „Релігійність І Шевченка”, „Нариси з історії української мови”, художні твори у кількох томах. Тут, у Канаді, І.Огієнко написав цілу низку досліджень з історії української церкви: „Українська церква за часів руїни (1657-1687)”, „Українська патрологія: підручник для духовенства і українських родин”, а ще раніше, у Празі, 1942 року вийшла друком його велика праця у двох томах „Українська церква”.

Помер Іван Іванович Огієнко 29 березня 1972 року у Вінніпезі. Там він і похований. З усього світу слали свої співчуття різні товариства, учені, представники урядів і політичних кіл багатьох країн. Лише з України не було жодного співчуття. З тієї України, якій він присвятив всі свої праці, віддав своє любляче серце.

У підручнику з української літератури бажано було б дати кілька поезій Івана Огієнка. На факультативних заняттях можна подати цей матеріал ширше, доручити учням спеціальні теми для досліджень, рекомендуючи літературу, яка вже є в Україні: „Історія української літературної мови”, „Історія українського друкарства”, „Історія української церкви” тощо.

У будь-якому підручнику матеріал має подаватися цікаво, захоплююче. Щоб учень, почавши читати, не помітив, як він прочитав більше, ніж йому задав опрацювати вчитель. А для цього автори мають пам'ятати, що сприймання художньої літератури, наукового чи публіцистичного тексту — це складний емоційний і інтелектуальний процес.

Учень-читач не тільки усвідомлює зміст прочитаного, а й вникає у внутрішній світ героїв, якщо це художній твір, в обставини їхнього життя і діяльності, в їхню поведінку, у сферу стосунків з іншими дійовими особами. Якщо це текст з історії, то учні сприймають його як відтворення віддалених у часі подій. Сприймання художньої літератури, зазначає І. О. Синиця, визначається не тільки закладеними у творі об'єктивними даними, але й суб'єктивними даними читача, його психічним складом, життєвим досвідом, переконаннями, смаками, уподобаннями... [3]. Тому вчитель літератури має досконало знати художні особливості аналізованого твору і вікові особливості учнів, а також викликати інтерес до поданого у підручнику матеріалу. Без інтересу активізувати учнів неможливо. У сприйманні тексту, а надто ще й художнього в підручнику, багато важить відтворююча уява. У кожного учня вона різна. У тих, в кого вона недостатньо розвинена, під час читання художнього твору виникають уявлення, більше пов'язані з власним життям, ніж з текстом твору. Учні читають художню літературу без особливого захоплення, без естетичної насолоди.

Уяву учнів потрібно розвивати, а для цього у підручнику є методичний апарат, який спрямовує їх на сприймання тексту, відтворення його у своїй уяві, розуміння того, що автор вкладає у текст і підтекст. В основній школі треба застосовувати виразне читання тексту, поданого в підручнику. Через виразність учні краще усвідомлюють його. Вже починаючи з початкових класів, у підручниках наголошується на темпі читання, тембрі голосу, паузах тощо. У 5-му класі в підручнику „Українська література” (автори Волошина Н. Й., Бандура О. М.) розроблена система роботи над виразним читанням. Учням у доступній формі подано матеріал про основні засоби виразного читання, такі як інтонація під час читання, логічний наголос, темп читання, пауза. Тут вони дізнаються, як треба читати казки, прислів'я, приказки, оповідання, поетичні твори. З кожним уроком знання поглиблюються, а далі — тренувальні вправи під час читання творів різних жанрів.

Окремо зупинимося на оформленні підручника. Як підтверджує експериментальне дослідження, учні бажають мати підручники в кольоровому оформленні. Результати анкетування свідчать про те, що учні хочуть мати підручники з усіх предметів з кольоровими малюнками. „Коли є малюнки і ще й до того кольорові, то краще запам'ятовується текст” (7-й клас). „До кожної теми потрібно давати кольорові малюнки, так цікавіше вчити матеріал, який є у підручнику” (8-й клас). „У навчальній книжці потрібні як ілюстрації, так і репродукції картин. Вони допомагають краще і глибше зрозуміти твір” (8-й клас). „Я люблю читати, а ще більше розглядати малюнки до теми. Так я краще уявляю героїв твору” (5-й клас).

До творів. літератури XIX — початку XX століття потрібно давати ілюстрації, які ознайомлять учнів з предметами побуту, одягом того часу, будівлями.

У підручниках з літератури, історії, образотворчого мистецтва треба обов'язково давати репродукції картин українських і зарубіжних художників. І знову тут потрібна злагодженість дій авторів підручників, щоб одна й та ж сама репродукція не повторювалась у всіх названих книжках. Так, скажімо, якщо у підручнику з української літератури є репродукція картини М. Пимоненка „Вид на Дніпро”, то в інших підручниках пейзажні картини мають бути різними. Якщо текст про гетьмана П. Полуботка є у підручнику з історії і там же є портрет наказного гетьмана, то його можна використати і на уроці літератури чи позакласному занятті. Так само репродукцію картини І. Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, якщо вона є у підручнику з історії, можна використати під час вивчення творів про Запорозьку Січ.

Ілюстрації у підручниках можуть бути і на розвороті, де автори, як правило, пропонують епізоди, які відображають кульмінаційний момент у художньому творі або головні історичні події за текстом підручника з історії. Велике значення в усвідомленні й запам'ятовуванні учнями матеріалу має використання різних шрифтів. Це курсив, розрядка, петит, напівжирний, корпус тощо. Різні поняття, дати, положення, висновки виділяються цими шрифтами у багатьох шкільних підручниках.

Добре, якщо всі підручники видаються на білому папері, а обкладинка покрита поліетиленом.

Підручник — книжка, яка завжди в учня під руками. Він — його перший помічник і порадник. Від того, яким буде підручник, як буде гармонувати внутрішньо і зовнішньо з іншими навчальними книжками, залежить міцність знань учнів, розвиток їхніх умінь і навичок та застосування у різних життєвих ситуаціях.

1. Наливайко Дмитро. Козацька християнська республіка. К.: Дніпро, 1992.— 493с.

Література

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови. —-К.: Перун, 2005.

2. Король Віктор. Історія України в житті та творчості Тараса Шевченка // Історія в школі. — 2004. — № 3. — С.2.

3. Синиця І. О. Педагогічний такт і майстерність учителя. — К.: Рад. шк. — 1981.

4. Степанишин Борис. Дума про школу. — Рівне. — 2004. — С199.

5. Степовик Дмитро. Другий повний переклад Біблії українською мовою // Духовна і науково-педагогічна діяльність 1.1. Огієнка (1882-1972) в контексті національного відродження. — Кам'янець-Подільський, 1997. — С12-13.

6. Шевченко Тарас. Твори. —- Т.1. — С.214.

7. Там само. — С.213-214.