Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Українські контури Таврії - Літературно-мистецькі аспекти

Я. Голобородько,

доктор філологічних наук, професор

Херсон

Південь, межуючи з ареалами європейської та мусульманської спільнот, традиційно був серед оберегів української етнічності й узагалі українськості. На його терені, попри прикметну полінаціональність, завжди домінувала українська культура. З-поміж південних міст, що історично відігравали помітну в Україні адміністративно-політичну роль, виділяється Херсон, соціумний імідж якого неодноразово змінювався — від невеличкого військового укріплення через статус губернської столиці до нинішнього обласного центру. Й при цьому місто залишалося осереддям української ментальності й духовності у форматі Півдня.

З Херсоном, що його було засновано 18 червня 1778 року указом Катерини II, а 19 жовтня того ж року закладено місто й фортецю, перепліталися долі багатьох діячів української літератури — письменників скромного й непересічного хисту, тих, хто увійшов до історії художнього слова, й тих, хто рідко згадується або й узагалі забутий сучасниками. У цій розвідці репрезентовані найбільш харизматичні постаті, які увиразнили й збагатили літературну історію міста й південного регіону.

Історія літературного Херсона безпосередньо пов'язана з основними соціокультурними іпостасями міста, яке засновувалося як вихід до нових морських шляхів, сприймалося як невідома, загадкова й майже екзотична провінція, слугувало місцем заслання й покарання, набувало якостей національного осередку на українському півдні, розвивалося як навчальна й освітня інфраструктура, формувалося як джерело творчості й творчого розквіту.

Херсон як новозасноване місто, як нова геоландшафтна реальність наприкінці XVIII ст. цікавив і приваблював багатьох непересічних осіб, які прагнули пізнавати, відкривати, надихатися новими враженнями й мандрівними проектами.

На початку й у середині XIX ст. за Херсоном зберігається статус цікавої та загадкової провінції, до якої нерідко приїжджають за свіжими враженнями й матеріалами для нових книжок.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років XIX ст. Херсонщину відвідав Олександр Афанасьєв-Чужбинський — журналіст, поет, прозаїк, мовознавець, етнограф й історик.

Упродовж 1856—1860 років Олександр Афанасьєв-Чужбинський брав участь в етнографічних експедиціях, досліджував різні регіони України, у складі експедицій мандрував українським півднем. Він написав низку статей, серед яких — „Загальний погляд на побут придніпровського селянина” (1856), „Поїздка на Дніпровські пороги й на Запоріжжя” (1857—1858), „Поїздка пониззям Дніпра” (1859—1860), що їх надсилав до різних часописів, видань. На початку 60-х років ці статті увійшли до книжки О. Афанасьєва-Чужбинського „Поїздка у Південну Росію” , дві частини якої вийшли друком у Петербурзі впродовж 1861 — 1863 років. Ця праця дістала схвальну оцінку тодішньої преси.

У Херсоні в період 60-х—70-х років XIX століття певний час вчителював Ілля Деркачов (справжнє прізвище — Деркач) — педагог і письменник-просвітитель, який продовжував ідеї та справи Костянтина Ушинського. До історії культури І. Деркачов увійшов як один з ініціаторів та організаторів перших з'їздів народних вчителів у Росії, автор низки підручників для дітей, статей з педагогіки та історії педагогіки. Він написав „Українську граматку” (1861), епіграфом до якої слугував вислів Тараса Шевченка „Не цурайтесь того слова, що мати співала...” . Як свідчить „Українська літературна енциклопедія”, І. Деркачов „започаткував у Росії видання книг-маляток”, а з 1879 року написав і випустив 37 невеличких книжок освітнього й просвітницького ґатунку.

В другій половині XIX ст. у Херсоні посилюються українські течії, поступово поширюється інтерес до української етнографії, мови, фольклору. З'являються речники національної культури, національно зорієнтованої свідомості.

Одним із перших серед них був письменник Дмитро Маркович, який на початку 80-х років переїхав до Херсона з Бессарабії та обійняв посаду „товариша прокурора”. У Херсоні він підтримував зв'язки з земськими діячами-статистиками, лікарями, вчителями. Д. Маркович чимало зробив для створення у Херсоні групи інтелектуалів-українофілів, які переймалися різноманітною літературною, дослідною та просвітительською діяльністю. 1889 року Дмитра Марковича з Херсона було переведено на Кубань, у Катеринодар, де письменник закінчив розпочатий ще у Херсоні драматичний твір „Не зрозуміли” .

Для літературного Херсона багатим на події став 1885 рік, який цілком можна назвати знаковою і символічною віхою в розвитку національної аури міста.

Цього року був висланий до Херсона за участь у єлисаветградському українському гуртку Андрій Грабенко, — український фольклорист, культурний діяч і письменник, який виступав під псевдонімом Конощенко. З середини 80-х років він тривалий час знаходився у центрі громадського й культурного життя Херсона. З 1889 року А. Грабенко стає діловодом, згодом — секретарем і членом Херсонської земської управи. Андрій Грабенко-Конощенко був неабияким знавцем українського фольклору. За порадою М. Лисенка, з яким він був добре знайомий, почав записувати пісні за методикою „з уст народу”. За своє життя зібрав у різних регіонах України близько 1000 пісень, частина з яких була видрукувана в його збірках „Українські пісні” (1900) та „Українські пісні з нотами” (1907—1909).

На початку 1885 року на заслання до Херсона потрапив і єлисаветградський статистик Феофан Василевський, який виступав під літературним псевдонімом Софрон Круть. Життя Ф. Василевського — українського публіциста й перекладача — було сповнене гостросюжетних і мандрівних колізій, небезпечних пригод. У двадцять років він добровільно вирушив на Балкани, де протягом 1875—1877 років воював на боці мешканців Боснії та Герцеговини у їхній національно-визвольній війні проти Туреччини. Певний час Ф. Василевський мешкав у Загребі, Белграді та Празі, а 1877 року, як зазначають дослідники, в Женеві зустрічався з М. Драгомановим. У другій половині 70-х—на початку 80-х років він жваво друкував у львівських виданнях „Правда” , „Світ” , „Дзвін” , „Громадський друг” , „Молот” матеріли й начерки про етнографічну культуру південних слов'ян, переклав працю сербського політика й філософа С.Марковича „Сербія на Сході” , що залишилася не видрукуваною.

У Херсоні Феофан Василевський став служити губернським статистиком, беручи діяльну участь у духовному й інтелектуальному житті міста. Основну його працю становлять „Записки українця з побуту між полудневими слов'янами” , що побачили світ у Львові 1905 року. В Херсоні 1912 року й завершився шлях Феофана Василевського.

1886 року теж відбулася низка подій, пов'язаних з літературним життям губернського міста. Тоді у Херсоні була видрукувана збірка творів І. Карпенка-Карого, вийшов друком альманах „Степ”, укладений у Херсоні з ініціативи й завдяки організаційним зусиллям Д. Марковича.

Посилення українських впливів, розвій українознавчих течій, створення українських громадських осередків сприяє тому, що у Херсоні народжуються й стають усе більш помітними постаті національного спрямування.

1892 року в Херсоні народився Ілько Борщак — український публіцист, літературознавець, історик, людина самобутньої та ще недостатньо дослідженої долі.

На початку XX ст. Ілько Борщак закінчив Новоросійський університет, від якого 1914 року був відряджений для наукової роботи до Нідерландів, у Гаагу. Під час Першої світової війни І. Борщак перебував на фронті. З 20-х років він мешкає у Франції, в Парижі, де й пройшла значна частина його життя. У роки Другої світової війни, коли німецькі війська окупували Францію, брав участь в антифашистському опорі й був ув'язнений.

Ілько Борщак — активний діяч української культури й науки за межами України. У Парижі він видавав тижневик „Українські вісті” (1926—1928). І. Борщак не тільки популяризував і поширював українську культуру, але й активно її досліджував. Об'єктом його студій ставали історико-культурні й літературно-художні взаємини України із Західною Європою — Францією, Англією, Швецією тощо. Він був досить плідним дослідником і написав чимало праць. Серед них виділяються такі — „Гетьман Пилип Орлик і Франція” (1924), „Звідомлення, представлене Українській Академії Наук, про дослідження в архівах Західної Європи” (1924), „Шведи на Україні і французька дипломатія” (1928), „Шевченко у Франції” (1933), „Наполеон і Україна” (1937), „Карпатська Україна в міжнародній політиці” (1938). Особливістю світогляду Ілька Борщака було те, що він підтримував тісні зв'язки з Україною і видрукував чимало досліджень у Львові й Києві.

З кінця 30-х вчений активно переймався педагогікою і викладав українську мову й літературу у навчальних закладах Франції. Він був своєрідним гуманітарним послом України у Франції, який не тільки, наскільки це було можливо, підтримував стосунки з рідною землею, але й прагнув донести українську літературу й художню культуру до західного суспільства, і. Борщак написав французькою мовою працю „Історична легенда України. Історія русів” та видав її 1944 року в Парижі. У повоєнний час, 1946 ро-ку, він видрукував підручник французькою мовою.

Помер Ілько Борщак у Парижі 11 жовтня 1957 року.

З Херсоном пов'язані дитячі, підліткові та юнацькі роки, становлення характеру, творчих інтересів, розвій культурологічного світогляду багатьох у майбутньому відомих і визначних діячів української літератури.

На початку XX ст. у херсонській гімназії навчався у майбутньому поет і літературознавець, лідер групи „неокласиків” Микола Зеров, а херсонську військово-фельдшерську школу закінчив активний учасник літературного руху в Україні 20-х—30-х років, прозаїк і драматург Іван Микитенко.

З Херсонщиною пов'язані творчі інтереси Миколи Хвильового, який „влітку 1926-го в селищі німецьких колоністів під Херсоном” (М. Жулинський) писав свій знаменитий бунтівний роман „Вальдшнепи”, що невдовзі трагічно позначився на долі цього письменника-лідера й естетика-мислителя.

У Херсоні проминула частина життя такого цікавого поета, як Арон Копштейн, творча діяльність якого пройшла у чи не найважчий для української літератури період і тривала в межах десяти років — з початку 30-х до початку 1940-го року.

А. Копштейн народився за старим стилем 5 березня, за новим — 18 березня 1915 року в м. Очакові Херсонської губернії {нині — територія Миколаївської області), а невдовзі його сім'я переїхала до Херсона. Період війн та катаклізмів жорстоко відбився на дитинстві Арона Копштейна. Рано, у п'ять років, залишившись без батьків, він став безпритульним, пізніше виховувався в дитячому будинку Херсона і у Будах, що неподалік від Харкова, звідкіля знову повертається у Таврійський край.

З підліткових років Арон розпочав „доросле” життя: закінчив ремісниче училище, працював у Херсоні на заводі ім. Петровського — учнем токаря, після того гартівником у ремонтно-інструментальному цеху, співробітничав як робкор із заводською багатотиражкою, входив до складу заводської літературної філії „Молодняка”.

Тоді ж, у підліткові роки, в Херсоні він починає писати, захоплюється поезією, бере участь у підготовці й створенні рукописного часопису „Горн” , друкує вірші у заводській газеті. 1930 року Арон Копштейн приїжджає до Харкова й привозить із собою низку поезій. Він мріє про літературну діяльність, поетичне життя, творчість і повну самовіддачу в творчості. На початку 30-х років його вірші починають з'являтися у всеукраїнській пресі, в часописах. На юного поета звертають увагу помітні у той час письменники — І. Кулик, П. Усенко, Л. Первомайський, С Крижанівський. 1931 року, коли А. Копштейну було шістнадцять, він переїжджає до столиці України. У Харкові юний поет активно включається у літературний процес.

Арон Копштейн прожив неповних двадцять п'ять літ. За життя він написав і випустив шість поетичних книжок, виступив у двох колективних збірках. Специфіка художнього розвою поета полягала у тому, що з 1933-го до 1939-го року його книжки або книжки з його участю виходили друком щороку, одна за однією, а 1933-го їх вийшло дві — одноосібна й колективна.

По його смерті побачило світ ще п'ять поетових збірок — „Синє море” і „Вибрані твори” (обидві — 1941), й значно пізніше — „Вибрані поезії” (1955) та „Поезії” (1966), а також у російському перекладі „Стихотворения” (1956).

Назви прижиттєвих книжок Арона Копштейна влучно передають специфіку поетового ставлення до життя й до свого місця у ньому.

Перші збірки — „Хочемо, прагнемо, можемо” (1933) й „Харків” (1933, колективна) позначені юнацькою захопленістю всіма виявами оточуючого життя. У них немає місця сумнівам, коливанням, будь-яким ваганням. Вони пройняті беззастережним оптимізмом, романтичною поезією побуту, виробничих дій, духовних поривань, ліричних почуттів. У цих збірках закладено основні мотиви, що пройшли крізь усю творчість поета. Потім з'являлися нові мотиви, образи, але провідна тональність поезії зберігалася незмінною.

Це виразно засвідчили наступні книжки А. Копштейна — „Розмова” (1934), „Зростання” (1935, колективна), „Вулиця Щорса” (1936), „Джерело” (1937), „Держава сонця” (1938), „Радостный берег” (1939, в російському перекладі). їхні назви — чіткі, життєствердні, стислі — досить повно передають особливості поетового пафосу, мислення й стилю. Арон Копштейн — це поет, який жив одним життям зі своїм ліричним героєм і тому майже увесь відбився у ньому. Ліричний герой якщо не альтер его поета, то принаймні його однодумець.

Провідною концептуальною рисою ліричного персонажа А. Копштейна є насиченість оптимістичною соціальною вірою. Він любить сьогоденне йому життя, тому що воно для нього є красивим і добрим, приємним і затишним, тому що не помічає темних і драматичних його аспектів. Він насолоджується кожним днем, кожною миттю, як це робить маляр, коли бачить чарівний пейзаж, коли спостерігає та відчуває у своїй свідомості неповторні кольори й відтінки природи.

Ліричний герой А. Копштейна повністю й беззастережно приймає навколишні суспільні, духовні та психологічні процеси, не намагаючись їх аналізувати, а тим більше критикувати чи заперечувати. Його внутрішня позиція не тільки з граничною, але, здається, з абсолютною повнотою збігається з тими світлими, оптимістичними фарбами, епізодами, які він спостерігає довкола.

У ліричного героя Арона Копштейна не виникає жодних сумнівів у правильності організації того суспільства, у якому він живе. Ця правильність для нього є непохитною, ознакою гармонії, синонімом істини. Йому до серця ті духовні інституції, моральні канони, якими живе він і ще багато таких, як він. Для нього є щастям жити в однозначному, ясному й чітко побудованому світі:

Все розкреслене, вписане в графи,

Зрозуміле, мов перший сніг, —

з гордістю розмірковує ліричний герой у поезії „Біографія осені”.

Ліричний герой — це емоційний фотограф побуденності, свого часу. Він кожну дрібницю, кожен штрих своєї доби прагне опоетизувати, подати у романтичному світлі власних безпосередніх переживань. Він немовби ходить із фотоапаратом власних вражень і робить знімки дійсності у своїй образній пам'яті. Ліричний персонаж Копштейна — юна за віком особистість. Звідси його невимушений максималізм, простота висновків, органічна експресивність, самодостатня впевненість. Молодість — рушійна сила його натури. Вона надихає його на піднесені, весняні почуття, що домінують над усіма іншими, хоча й не притлумлюють їх.

Поет і вчений Степан Крижанівський у розвідці 1955 року писав: „Арон Копштейн був поетом-ліри-ком” . Ця теза потребує уточнення: А. Копштейн був поетом експресій, акцентованих емоційних виявів і станів, різноманітних настроєвих візерунків. У наведеному висловлюванні С.Крижанівського з передмови до вибраних творів Копштейна цілком раційною є думка, що основний хист поета висловив себе у суто ліричних інтонаціях. Це абсолютно слушно, оскільки художньо найсильніші вірші А. Копштейна переважно є елегійними, мінорними, тендітно-сумними. До них належать поезії „Лист” , „В середині місяця квітня...”, „Винограду сині грона...”, „Осінь” та інші, у яких життя поетового серця переплітається з нюансуванням душі природи.

Риси вічного мистецтва притаманні тим творам Арона Копштейна, де поет і його ліричний герой перебувають на відстані від ейфорійного соціуму, де вони живуть трепетними порухами серця, ніжними спогадами, відчуттям єдності кохання й природи. Любов для ліричного героя пов'язана з мінорними інтонаціями. Ностальгіиність почуттів до коханої, до її уявного образу, до тих місць, з якими переплетені спогади, виразно звучать у поезії „Лист” . У ній відбито найвагоміші якості Копштейнової музи — органічна задушевність, елегійна сповідальність, тремтлива мінорність, ніжна збентеженість, поетична легкість рядка.

Як живеш у розлуці, Клаво?

Я давно на Дніпрі не бував.

Від Каховки до Станіслава

Обертається пароплав.

Під кормою вода солона —

Починається вже Лиман.

Ми не їли давно пасльону,

Вже й оскоми дитинства нема.

А згадаю Широку Балку,

Сірий вечір, тужавий сніг...

Може й хороше, може й не жалко,

Що не бачились навесні.

У поезіях „Лист” , „В середині місяця квітня...” , „Винограду сині грона...” ліричний герой А. Копштейна живе не зовнішнім, не соціумним життям, а внутрішнім, одвічним, у якому поєднуються романтичні хвилювання серця, неповторна аурність природи, асоціативність і особистісність картин-споминів. У них виражено красу інтимних стосунків — красу неголосну, якщо не тиху, то притишену, лагідну й не гучну. Ці поезії входять до класичної спадщини української інтимної лірики, тому, розвиваючи вислів-характеристику С Крижанівського щодо А. Копштейна як „поета-лірика”, доречно підкреслити: він був майстром інтимної поезії. Арон Копштейн — мандрівний поет і романтик мандрів. Він багато подорожував Україною, іншими республіками та краями тодішньої держави. Він не міг писати, поетично мислити без мандрів і подорожування. Вони будили його творчу натуру, підказували йому поетичні теми й мотиви. Мандрівний пафос відбито у багатьох віршах А. Копштейна. Це простежується навіть у назвах — „Місто Коростень” , „Спогади про дощ у районі Садового Кільця” , „Вірш про Миколаїв і Херсон”, „Пісні про Одещину”, „Джанкой”, „За Байкалом” , „Тендра”, „Дніпро” , „Владивосток” .

Арон Копштейн любив насичувати свої твори географічною конкретикою, що вона була для нього одним з джерел натхнення й художності. Його поетичне світобачення було невід'ємним від місцевих і регіональних назв — селищ, річок, населених пунктів, їхніх характерних прикмет. Він гранично конкретизовував місця поетичної дії, співвідносив із ними почуття ліричного персонажа. При цьому поетична реальність не ставала обезвоженішою, не набувала рис сухої документалізованості, не переростала у неяскраву заземленість, а навпаки, збагачувалася тональністю одухотвореності, ліричною виразністю оповідної манери.

А. Копштейн опоетизовував Україну, Грузію, Далекий Схід. Він чітко, зримо вимальовував поетичну країну, в якій жив та якою мандрував його ліричний персонаж. У цій країні були свій інтонаційний клімат, своя географічна романтика, свої благородні етичні норми, власні максималістські канони життя.

Як у художньому просторі Олександра Гріна існувала Грінландія, так у поетичному уявленні Арона Копштейна — країна романтичних сподівань і таких же романтичних дій. Красива й гармонійна країна А. Копштейна, створена ним у поезіях 30-х років XX століття, так само співвідносилася з оточуючою реальністю, як оповіді братів Грімм, як поетичні фантазії Гумільова, як казкові феєрії Метерлінка.

Копштейн писав захоплено, пристрасно. Він і не помітив, як його поетично-казковий світ став емоційною альтернативою реальності 30-х років. Свою музу він вбачав інтонаційно-образним продовженням, поетичною тезою оточуючої дійсності, а вона фактично стала (несподівано й несвідомо для митця) художньо-світлою антитезою драматичних 30-х років. Створений А. Копштейном поетичний світ є певною мірою утопічним, фантастичним у своїй правильності й логічній досконалості. Поет усе своє стрімке життя шукав ідеальне місце для життя свого героя. І знайшов його — у власній романтичній поезії.

Арон Копштейн був художником легкого слова. „В нього було величезне природне чуття ритму, мелодії, — писав про нього С Крижанівський. — Вірші поетові давались легко — він думав віршами” . Ось це „думання віршами” миттєво відчувається в усьому, що і як А. Копштейн написав, — у ліричних фотознімках „з натури” , пейзажних ескізах, патетичних закликах, романтичних гаслах, елегійній ритміці, невимушеній зміні ритмостилю. Кожна поетична форма була для нього органічною. Він легко переходив від традиційної елегійною тональності до аритмічної „драбинки” в стилі Маяковського.

Приснилося,

що досі ти зі мною,

Обпалюєш мене

тифозним зноем.

Був вечір.

Сморід.

Ніч.

Вмирала мати.

Навіщо згадувати?

Не згадати...

(„Я на землі осяяній лечу...”)

Арон Копштеин неодноразово звертався до культурної минувшини. Життя митців і мистецтва ставало часткою його художнього розвитку. Так, він змалював портрет Пушкінових останніх років (поезія „Пушкін”), створив свій парафраз на один з мотивів знаменитого „Слова про похід Ігорів” (вірш „Плач Ярославни”). Він прагнув установити свій духовний зв'язок з етапними творами, з подіями мистецтва минулого. Як сумлінний поет, він убачав у ньому еталонність і намагався до неї піднестися. Діалог мистецьких культур, традицій чимало значив для його художнього розвою.

Від народження А. Копштейн був надзвичайно обдарованою поетичною особистістю. Проте він відчував, що йому не вистачає ґрунтовної літературної освіти, розумів, що вроджена талановитість не може повною мірою компенсувати відсутність глибокої версифікаційної культури, замінити потребу у вивченні секретів поетичної техніки.

Восени 1939 року молодий і вже досить резонансний поет (загалом вісім збірок у двадцять три роки; митець, твори якого перекладав класик російської поезії М. Асєєв) виїжджає до Москви навчатися у Літературному інституті ім. О. М. Горького, де разом з ним секрети письменницької справи студіювали такі у майбутньому відомі поети, як С. Наровчатов, М. Луконін, Є. Долматовський.

Проголошене А. Копштейном гасло „хочемо, прагнемо, можемо” було для нього програмою власного розвою. Він хотів, прагнув, міг робити зміни на шляху власного творчого зростання.

Нині, крізь призму ідей самоцінності особистості, мистецької неповторності, на початку XXI століття непросто зрозуміти, чому Арон Копштейн та інші студенти-письменники елітарного Літературного інституту добровільно вирушили на радянсько-фінську війну в складі лижного батальйону. Чи була в цьому необхідність? Для А. Копштейна, очевидно, була. Це стало для нього продовженням мандрів і романтики — необхідних умов та якостей його поетичного життя.

Чим живе поет на війні? Розмірковує над власним художнім розвоєм, оцінює свою творчість, хоче й вимагає більшого від себе як від творця. У листі, що датований 28 лютого 1940 року, А. Копштейн осмислює свою попередню поезію — як лише передстартовий період. На його думку, і літературний старт, і справжні художні здобутки ще попереду, і він пише: „Передумав багато, зрозумів теж багато. Багато вже написав, але це все — заготовки, підготовка до розбігу. А будуть і розбіг й стрибок”.

Трохи менше ніж чверть століття прожив Арон Копштейн. Він загинув у бою 4 березня 1940 року, на Суо-Ярві, Петрозаводському напрямку. Загинув так само максималістськи, як і жив, і мислив, і писав, — рятуючи пораненого друга, поета Миколу Отраду. Й обидва були вбиті снайперською кулею.

„Вічний творчий неспокій ніколи не покидав Копштейна” , — згадував Степан Крижанівський. Це напрочуд ємна характеристика всієї постаті поета. Він належав до тієї мистецької генерації, яка могла бути запальною, некритичною, могла помилятися, приймати експресивні й несподівані рішення, могла служити фантомам і фантомним гаслам, але вона не вміла бути спокійною і жити в спокої.

З Таврією переплелася доля одного з найяскравіших діячів українського кіно — Миколи Гринька, який належав до найзатребуваніших і найпопулярніших акторів, знімався й у численних фільмах, що мали визнання на батьківщині, й у стрічках, що оцінювалися на Заході як шедеври світового кіномистецтва.

Микола Григорович Гринько — по-справжньому культовий кіноактор, народний артист України (1973) — народився на терені українського півдня, у Херсоні, 22 травня 1920 року. Його мистецька й акторська кар'єра склалася напрочуд вдало і загалом розвива-лася по висхідній. З 1946 до 1955 року Микола Гринько працював у Запорізькому українському музично-драматичному театрі, згодом, у 1956—1963 роках, в Укрконцерті. А з 1963 року розпочинається його діяльність на Київській кіностудії художніх фільмів.

Неабияка талановитість Миколи Гринька передусім виявилася у тому, що він був актором універсального амплуа. За свою тривалу кінокар'єру митець зіграв близько 100 ролей на кіностудіях України та за кордоном, знявшись у найрізноманітніших за своєю природою художніх фільмах — гостросоціальних, пригодницьких, детективних, психологічних, ліричних, філософських. Чимало з-поміж них були помітними для кінокультури свого часу. Це такі фільми, як „Тарас Шевченко” (1951), „Мир тому, хто входить” (1961), „Загибель ескадри” (1966), „Море у вогні” (1972), „Міста і роки” (1974), „Двадцять днів без війни” (1977), „Звинувачується весілля” (1986).

Надзвичайно важливими для творчого розвою Миколи Гринька стали ролі у таких етапних і відомих стрічках, як „Сюжет для невеличкого оповідання” Сергія Юткевича (1970), де він зіграв Антона Чехова, „Романс про закоханих” Андрія Міхалкова-Кончаловського (1974), „Ати-бати, йшли солдати...” Леоніда Викова (1977), „Дума про Ковпака” Тимофія Левчука (1974—1978), „Тегеран-43” Олександра Алова і Володимира Наумова (1981), „Ярослав Мудрий” Григорія Кохана (1982).

Класикою кіно для дітей стали його ролі у художньому фільмі „Автомобіль, скрипка і собака Клякса” (1975) та телевізійних стрічках „Пригоди Буратіно” (1975) і „Пригоди Електроніка” (1978), що й донині залишаються неперевершеними мистецькими проектами, як раніше писали, „для маленького глядача”.

Широке світове визнання Миколі Гриньку принесли ролі в складних, психологічних і по-елітарному самобутніх фільмах Андрія Тарковського, що демонструвалися у країнах Центральної та Західної Європи, Америки, Азії. Херсонець Гринько належав до улюблених акторів геніального режисера і зіграв в усіх його стрічках, що ставилися ним на батьківщині. Кожна з цих ролей стала важливим внеском у розвій кінокультури, і тому варто їх усі згадати. Це Грязнов („Іванове дитинство”, 1962), Данило Чорний („Андрій Рубльов”, 1971), Нік Кельвін („Солярис”, 1973), Працівник друкарні („Дзеркало”, 1975), Професор („Сталкер”, 1980). Андрій Тарковський, який надзвичайно поціновував акторський талант нашого співвітчизника, зазначав: „Гринько має глибоку артистичну природу, настільки мобільну й точну, налаштовану на життєву правду, що у будь-якому оточенні він є природним” .

Про Миколу Гринька неодноразово ще за його життя писала мистецька преса, виокремлюючи такі властивості його акторської манери, як внутрішня глибина, лаконічність рухів, виразна стриманість почуттів, емоцій і тонке відчуття ігрової паузи. Його ім'я, постать репрезентовані у багатьох фахових та загальних енциклопедіях і назавжди увійшли до скарбниці національної художньої та духовної культури.

Доля митців завжди була й буде віддзеркаленням тих процесів, що відбуваються у надрах навколишнього соціуму. Особливо характерною в цьому сенсі є доля визначних діячів культури, які у найповнішому вигляді виражають не лише сутність і характерні тен-денції своєї доби, а і її перспективи, ймовірні варіанти розвитку.

Творча доля видатного кіноактора Миколи Гринька переконливо свідчить, що українська духовність навіть у ті часи, коли не тільки не декларувалася, але й не могла через іншу соціокультурну ситуацію декларуватися її європейськоцентрична спрямованість, завжди тісно взаємодіяла з європейськими культурами і була репрезентована, нехай і не завжди у прямий спосіб, за межами України. Микола Гринько був кінозіркою світової величини, й цим зумовлене його особливе місце в українському мистецькому всесвіті.

У XX столітті Херсон, Таврія усе активніше починають осмислюватися не лише як місце творчості, а і як джерело творчого духу, письменницького натхнення, що засвідчив своєю творчістю Юрій Яновський.

У „Вершниках” — у другій новелі, „Дитинстві” — звучить ліро-епічна мелодика південноукраїнського степу, зображеного як „рівна, безмежна просторінь” , як „гола рівнина без ріки, без дерев” , „як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск” , змальовано привабливо загадковий образ таврійського степу, цього „українського Техасу” (за образним виміром прозаїка).

Відомо, що у „Дитинстві” письменник використав історії-розповіді Миколи Куліша про свої дитячі роки та ауру Таврійського краю, слухачем яких (історій) Юрій Яновський не раз бував. У новелі охудожнюються конкретні факти, реалії, пов'язані з життям М. Куліша та історією його роду, використовуються географічні назви, що документалізують художню територію та її дотичність до Кулішевої біографії та „біографії Таврії”. У новелі „Дитинство” зустрічаємо: „Прадід Данило пив чарку, сонце заходило, не поспішаючи, морем пливла навантажена шхуна і тримала курс на захід — повз Джарилгачську косу, острів Тендру, Кінбурнську косу й Очаків, пливучи на Збур'ївку, Голу Пристань, Кардашин чи Олешки, а може, й у самий Херсон, Британи, Каховку” .

Образ Херсона подано Ю.Яновським у „Батальйоні Шведа” — ще одній новелі „Вершників”. Вона зображує соковитість і трагікомедійність низки епізодів періоду національно-громадянської війни на півдні. Ця новела відкривається малюнком міста, у якому починають відбуватися колоритні художні події.

„Херсон, місто греків-вигнанців, чиновництва, рибалок, цвіте липа могутньо й задушливо над розпеченим каменем вулиць, сонце гріє по-південному, по-липневому, по-новому — в цей палючий дев'ятсот дев'ятнадцятий рік. Цвіте липа й пахне неймовірно, тече вулицями повною водою, марширує Олешківський партизанський загін у складі двох босих сотень — батальйон Шведа.

...Цвіте липа, і мов кипить у ключ кожне дерево зокрема, вирує дух липи над Херсоном, п'янкий і гострий, перед оркестром іде сам командир босого батальйону — товариш Швед, олешківський морячок. На ногах у нього бряжчать шпори, довга нікельована кавалерійська шабля гримить по брукові, товариш Швед, як і кожний моряк, мріє про кінноту й потроху вростає в цей красивий жанр військової професії” .

Юрій Яновський формував традицію зображення Херсона в українській літературі — його характеру, особливостей, ментальної та духовної неповторності.

У середині й другій половині XX століття у нашому місті жили й працювали поет-сатирик і поет-гуморист Никифор Білоконь, який 1934 року закінчив Херсонський педінститут, а по війні керував літературним об'єднанням при редакції газети „Наддніпрянська правда”; прозаїк Іван Плахтін, який був головним редактором Херсонського книжково-газетного видавництва, а згодом і завідувачем літературної частини Херсонського обласного музично-драматичного театру; повістяр і романіст Петро Рєзніков; поет волелюбного спрямування Володимир Куликівський; поет-лірик і ліричний прозаїк Леонід Куліш, який 1959 року закінчив мовно-літературний факультет Херсонського педінституту, працював редактором літературно-мистецьких програм на Херсонській студії телебачення, певний час викладав у Херсонському педінституті.

У Херсоні любив бувати Олесь Гончар, який часто у своїх творах звертався до життя південної України, що відбилося, прикладом, у його збірці оповідань „Південь” (1951), соціально-побутовому романі „Таврія” (1952) і батальному романі „Перекоп” (1957). „Таврія” і „Перекоп” становлять дилогію, яка зображає історію півдня протягом майже півстоліття — з кінця XIX ст. через початок XX ст. і до часів національно-громадянської війни. Обидва романи були прихильно оцінені літературною громадськістю й критикою. Так, досвідчений Денис Лукіянович писав Олесю Гончару: „Прочитав я Вашу прекрасну „Таврію” . Не міг налюбуватись і збираюся вдруге перечитати. У Вас, крім сили слова, — краса і невичерпне багатство мови. З Вас вийде перший сучасний епік...” А молодий Василь Симоненко у рецензії на „Перекоп” охрестив цей твір „значною подією в українській ... літературі” , „своєрідною епопеєю громадянської війни на півдні України” .

Упродовж 1952—1954 років херсонську землю неодноразово відвідував Олександр Довженко, працюючи над популярною в свій час „Поемою про море”.

Наприкінці XX й на початку XXI століть херсонські письменники продовжували й продовжують утверджувати українське художньо-образне слово. Нині у Херсоні творчо працюють, активно друкуються, виступають з новими творами у регіональній та всеукраїнській пресі, випускають цікаві книжки Анатолій Кичинський, Юрій Голобородько, Микола Братан, Анатолій Крат, Анатолій Марущак та ін.

Історія літературного Херсона, незважаючи на порівняно молодий вік міста (на тлі загальносвітового історичного процесу), вигаптувана багатьма фактами, подіями, іменами, які, немов символічні й красномовні позначки, деталізують розвій міста, відбиваючи віхи національного поступу. Й важливим духовним знаком постає та тенденція, що на початку XXI століття ця історія — Херсона художнього, образно мислячого, літературознавчого — продовжується.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.