Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Стаття - Петро Рєзніков: романна інтерпретація доби

Я. Голобородько,

доктор філологічних наук

Херсон

 

До найважливіших напрямів і пошукових аспектів українського літературознавства варто занести уважне й неквапливе переосмислення літературно-художнього руху 30-х—початку 80-х років XX століття, в якому ще залишається чимало аналітично не прочитаних творів, рівноцінно не поінтерпретованих тенденцій, явищ і не актуалізованих письменницьких імен. Література цього періоду є значно цікавішою, сміливішою і талановитішою, аніж це нині вважається.

Сутність проблеми міститься в тому, що літпроцес 30-х — першої половини 80-х почали унормовувати нововитвореними науковими й аксіологічними стереотипами і що ця стереотипізованість ціннісно-естетичної шкали зумовлена, «прописана» неосоціологізованими, неоідеологізованими методологічними підходами, за якими літературна творчість, що припала на окреслену добу, прозоро й очевидно недооцінюється. Хоча це був по-своєму непересічний і колоритний естетико-культурний період.

Серед цікавих і, безумовно, вартих уваги літературних імен минулого століття помітно виділяється постать Петра Рєзнікова — письменника, редактора, публіциста, одного з організаторів літпроцесу на українському Півдні у середині й другій половині XX століття.

Петро Дмитрович Рєзніков народився 25 січня 1904 року в селищі Кірове (колишнє село Попівка) Краснолиманського району Донецької області у сім'ї селянина.

Те, що нині є історію і, варто додати, вже досить віддаленою, для Петра Рєзнікова було часткою його життя, його особистої історії.

1917 року він закінчив сільську школу, працював на вугільній шахті коногоном у Лисичанську, а повернувшись до рідного села, батракував.

1925 року Петро Рєзніков був зарахований до Артемівської дворічної радпартшколи, яку закінчив 1927 року, після чого завідував сільбудом, викладав у школі.

З 1930-го він знову продовжує здобувати освіту, навчаючись у Харківському інституті журналістики й заочно у Харківському педагогічному інституті.

Понад тридцять років, якщо точніше — тридцять п'ять років Петро Рєзніков перебував на редакторській роботі. З 1933 року він працює кореспондентом у газетах, а з 1944-го до останніх днів свого життя був редактором херсонської обласної газети «Наддніпрянська правда» .

За активної участі Петра Рєзнікова 1959 року в Херсоні було створено регіональну організацію Спілки письменників України, відповідальним секретарем якої він одразу й став, будучи однією з найпомітніших та найвпливовіших письменницьких постатей на той час у нашому краї.

Писати Петро Рєзніков почав ще у період навчання в радпартшколі. З журналістськими матеріалами він часто друкувався у газетах Донеччини, а з літературними творами почав виступати із 1930 року.

Основне письменницьке амплуа Петра Рєзнікова — проза, хоча є у його доробку й звернення до драматургії. Він написав повість ,,Прорив» (1931), що розповідала про життя робітників залізничного транспорту, повість для дітей «Хто винен?» (1931), повісті «Шахта кличе» (1932), «Над Дніпровою сагою» (1958), п'єсу ,,Риштування» (1932), нарис «На великому піднесенні» (1941).

Петро Рєзніков задумав створити трилогію «Селяни» , що мала зобразити життя українського села впродовж першої половини XX століття, проте задум повністю не вдалося здійснити й було написано тільки два романи — ,,Селяни» (1950) та «Великий перелом» (1957), що утворили дилогію. Письменник працював й у царині художнього перекладу, здійснюючи переклади з російської мови.

Завершився життєвий шлях Петра Рєзнікова 20 вересня 1968 року в Херсоні.

З прізвищем письменника пов'язана одна цікава для історико-літературних студій деталь, що потребує виокремленого коментаря: воно у різних виданнях має невеличкі відмінності. Прижиттєві видання «Великого перелому» й «Над Дніпровою сагою» містять прізвище Рєзніков, ті ж прижиттєві перевидання дилогії «Селянина «Великий перелом» показують прізвище їхнього автора як Резников. А от вже перевиданий по смерті письменника, на самому початку 70-х, роман «Селя-ни» подає прізвище прозаїка у дещо іншій фонетичній інтерпретації — Рєзніков. Цим варіантом, останнім, і буду послуговуватися, хоча, вочевидь, усі форми прізвища митця можуть уважатися нормативними.

Центральним твором Петра Рєзнікова стала романна дилогія «Селяни» та «Великий перелом» .

Роман «Селяни» розповідає про аспекти національного життя на початку XX століття. Хронологічно події відбуваються впродовж другого десятиліття й завершуються осінню двадцятого року. У романі відтворено події початку 10-х років минулого століття, періоди Першої світової війни, революційних потрясінь 1917-го року, національно-громадянської війни. Роман «Великий перелом» змальовує життя селян упродовж червня 1921 — весни 1929 років.

Перша частина дилогії — «Селяни» , що писалася у складні для української літератури повоєнні часи, — мала певне визнання й була перевидана в іншу соціокультурну добу — 1971 року.

Сюжетна канва й історико-батальний простір «Селян» асоціюються з «Тихим Доном» , а час і події «Великого перелому» — із «Піднятою цілиною» Михайла Шолохова. За структурою і формальними ознаками «Великий перелом» близький до «Селян» : містить таку ж кількість частин, кожна з яких складається з розділів, також практично охоплює десятиліття з розвою суспільства й персонажів.

Проте другий роман дилогії Петра Рєзнікова, хоча й містить по-реалістичному правдиві сторінки та епізоди, особливо у перших частинах, є не таким самобутнім та художньо виразним, як «Селяни» (урешті, як і у Шолохова: «Тихий Дон» на кілька порядків є сильнішим за «Підняту цілину» ), і тому в центрі цієї розвідки перебуватимуть концептуальні, структурно-композиційні, художньо-образні й стилістичні особливості саме першої частини дилогії.

Роман «Селяни» написано у річищі реалістичної прози.

Твір складається з п'яти частин, до кожної з яких письменник дібрав епіграф, що ним виступають слова народної пісні, прислів'я, рядки з поезії Павла Тичини, Володимира Сосюри, з пісні богунців. Ці рядки-епіграфи традиційно виконують функції своєрідного камертону провідної тональності та домінуючої сюжетики, що розгортаються у конкретній частині.

У романі Петра Рєзнікова виділяється два виразних начала — портретографія та соціодуховні колізії.

Портретографія «Селян» (у широкому сенсі) полягає в зовнішньо рельєфному (портретному) змалюванні різноманітних площин й аспектів: художньої місцевості, колоритних малюнків сільського побуту, характерів «з народу» , провідних конфліктів. Роман відкривається пейзажним і топографічним портретом місцини, який уводить свідомість читача у подієве поле наступних перипетій:

«Далеко по ярах розкинулося велике село Зарічне. Коло Гнедикової могили північну околицю його, мов повінню, знесло в глибоку яму — Шаблин яр, садами повитий, з ручаями на самому дні і кручами по обидва боки. Позакривалися тополями та вербами хати в ньому, що здаля й не помітиш. І тільки ген на пагорбку, де на вигоні вітряки крилами мають, двори пішли рівніше й густіше... З півдня, мов стіна, стоїть сосновий бор, який підступив аж до крайніх хат Яндилівки — довгої, прямої вулиці; від містка через Пітьковий яр вона вже зветься Красною. Поряд з нею тягнуться Козинівка, широка Невошедівка, Кобівщина і, нарешті, Голопузівка — бідняцький куток Зарічного» .

Основною художньою територією в «Селянах» є село Зарічне, що, за художніми координатами роману, розташоване на українському Сході, неподалік від Харкова, хоча події розвиваються й торкаються інших місць: у частинах четвертій та п'ятій зображуються та згадуються Київ (доби Скоропадського), Полтава, Харків, Одеса, Херсон, Миколаїв, Крим, Північна Таврія, Каховка й Каховський плацдарм.

Перші два розділи, що густо змальовують колористику народних звичаїв, особистісних взаємин, етичних та обрядових традицій, що відтворюють специфіку народного мовлення, фольклорно-образного мислення, належать до найцікавіших та художньо найвиразніших у романі. Саме у цих розділах, події у яких припадають на початок 10-х років минулого століття, виявилися вдумливе знання письменником народного побуту, «родзинок» селянської ментальності й психології, тонке відчуття образності народного слова, майстерне володіння етнокультурними й психологічними традиціями письма.

У першому розділі міститься колористичний малюнок селянського життя, що суттєво увиразнює художній простір початкових сцен роману: «Троїцький ярмарок в Зарічному збирав стільки народу, що не тільки майдан, а й всі навколишні вулиці три дні були забиті возами — ні пройти, ні проїхати. Купці з товарами, баришники з грішми, цигани з обшарпаними циганчатами, старці з лірами, кобзами — старі й молоді, покалічені, злиднями забиті, повиті лихом і нуждою, без рук, без ніг, сліпі та юродиві. Кого тут тільки не було!» .

Провідною колізією «Селян» є зіткнення характерів і життєвих принципів заможного селянина Грицька Святохи та представника незаможної верстви зарічан Андрія Забари. Це два антиподи й речники, за авторською концепцією, двох світоглядних позицій, і тому саме Грицька Святоху й Андрія Забару автор проводить крізь основні події та віхи випробувань.

Прозаїк досить ретельно виписує портрети й невід'ємні риси основних персонажів. Він постійно наголошує на домінантних якостях характерів своїх героїв. У романі своїми поведінковими й мовленнєвими особливостями виділяються запальний Андрій Забара, рішучий Грицько Святоха, підприємливий Тимошка Марченко, палка й віддана Марина, непоступливий Свирид Безкровний, врівноважений «книжник» Стебновський.

Чимало яскравих сторінок «Селян» пов'язано із зображенням життя селянських родин. Письменник детально змальовує побутові й психологічні перипетії у родинах Онуфрія Кваші, Кирила Забари, Свирида Безкровного, тісно переплітаючи інтереси й устремління багатьох зарічан.

Упродовж фабульної течії роману зустрічається чимало дійових осіб — Сава Святоха, Онисько Кучерявий, Гудзій Тимоха, Мелашка, Онуфрій Кваша, Саватій Журка, Микола Ступка, Серьога Моргун, Никифір Пузик, які подані у підкреслено експресивному побутовому та психологічному вимірі. У творі багато епізодичних, ситуативних персонажів і таких осіб, що лише називаються, згадуються, проте безпосередньої участі у художніх подіях не беруть, — усе це посилює ефект панорамності у зображенні народного життя.

У романі письменник подає свою парадигму характерів «з народу» , яка тримається на таких величи-нах, як рельєфність, емоційність, гранична поведінкова виразність. Народні натури — і ті, що репрезентують бідні верстви Зарічного, і ті, що уособлюють його заможні прошарки, — різкі й пристрасні, безкомпромісні й експресивні, непоступливі й круті, вперті й настійливі. Вони мислять гостро, дошкульно, експансивно, в'їдливо. Вони налаштовані відстоювати власні інтереси — особисті, родинно-сімейні, кланові — «до останнього» , не шкодуючи свого життя. Зображення колористики та духовного розвитку характерів «із народу» є одним з найважливіших художньо-творчих чинників твору.

Роман «Селяни» — це згустки селянського життя, подані з акцентуацією на соціодуховних симпатіях і пристрастях персонажів. Із перших сторінок роману письменник окреслює зіткнення соціопсихологічного ґатунку, за естетичною аксіологією українського письменства ще з часів XIX століття розподіляючи персонажів, які репрезентують українське село, на протилежні угруповання — багатих та бідних.

Композиційною специфікою дебютних розділів роману є показ соковитих малюнків селянського повсякдення, яке переходять у розповідь про родинно-сімейні історії, що чергуються з масовими сценами, які в свою чергу відтінюють інтимні сюжети, до найбільш виразних з-поміж яких належать лінії «Мелашка — Семен Святоха» та «Марина — Андрій Забара» .

Цілком символічною (для подальшого розгортання соціодуховної площини роману) є сцена бійки у першому розділі між Андрієм Забарою і Грицьком Святохою (сином Сави Святохи) та їхніми приятелями, які теж поділяються за соціостатусними ознаками. Інтонація, що на ній засновано цю масову сцену, — інтонація протистоянь, антитез, антиномій є наскрізною та лейтмотивною для роману «Селяни» , відбиваючи систему цінностей української художньої культури середини XX століття.

Протистояння родини Святох та Андрія Забари, які уособлюють відповідно заможні й незаможні верстви мешканців Зарічного, підкреслюється та посилюється й інтимною колізією: трикутником «Грицько Святоха — Марина — Андрій Забара» . Образом Марини письменник драматично стикає та водночас протиставляє ціннісні світи родини Святох (волею батька Марина стає дружиною нелюба Грицька) та свого коханого Андрія.

У романі відтворено сільський (і селянський) клопіт, повсякденні турботи, широку гаму стосунків як у часи мирного життя, так і у період потужних національних заворушень і суспільних трансформацій. До найбільш цікавих сторінок «Селян» належать ті, що передають драматичну напругу життєвих ситуацій, народних уявлень, забобонів, сімейно-побутових перипетій і не позначені прямими ідеологізованими інтенціями автора.

Розповідаючи про щоденні побутові справи, переживання й вагання мешканців Зарічного, письменник — свідомо чи не усвідомлено — підкреслює їхнє прагнення статку, намагання «вибитися в люди» , їхній потяг до заможного життя, зображує максималістські пристрасті й складнощі особистих стосунків.

Звичаї, ментальність українського села початку XX століття подано у романі досить виразно. Прозаїк прагнув змалювати типове, характерне й особливе, неповторно індивідуальне в українській народній дійсності.

Саме тому психологія, образ та стиль життя представників різних верств селянства, їхні морально-етичні норми та устремління, що регулювали відносини у сільському середовищі, часто стають докладним предметом авторського зображення.

Саме тому про роман Петра Рєзнікова «Селяни» є підстави говорити як про твір, що тримається на принципі малюнків сільського життя й долі селянина, у якому попри всі фабульні повороти й масштабні загострення сюжету домінуючими все ж таки залишаються сімейно-родинні колізії.

Саме тому в центрі твору перебуває доля-історія українського селянина незалежно від його місця у соціальній ієрархії. Проте, зрозуміло, що з особливою симпатією прозаїк змальовував життєві історії незаможних селян. Так, розповідаючи про долю Филимона Журки, романіст підкреслював: «Всю Чорноморію, як він казав, об'їхав і сходив пішки, бував на шахтах, череду випасував, по економіях служив, вантажив пароплави, біржі з хлібом з Ейська в Таганрог водив, тягав невід, а до села вернувся обідраний, хворий на сухоти» .

Значне місце у «Селянах» посідають історії кохання, що у перших двох частинах подекуди захоплюють персонажів і подієво-почуттєвий простір твору. З розвоєм сюжету в інтимні стосунки й свідомість дійових осіб усе помітніше «вкраплюються» ноти соціодуховного звучання.

Характеризуючи стосунки Грицька Святохи й Андрія Забари, письменник у сьомому розділі третьої частини роману зосереджує увагу на обопільній непримиренності, що їм властива, і подає сутність їхніх взаємин крізь призму сприйняття жінки, яку вони обидва кохають: «В Марини аж у боку кольнуло: ще, може, й чоловік її, Грицько, приїхав? Тільки... Ні, не може бути, щоб Святоха опинився під начальством свого ворога. І Забара не такий, щоб помирився. Знала: тільки смерть їх зможе помирити» .

Інтимні сюжети у романі Петра Рєзнікова активно насичені драматичними реаліями та напругою. Цілковито характерним і характерографічним є епізод, змальований наприкінці частини другої (сьомий розділ). Прозаїк так подає психологічну динаміку в сцені, коли Марина збирає чоловіка на війну:

«Марина готувала Грицька до від'їзду. Понарізувала онуч, горішків і всякої всячини понапікала, ковбас і сала поклала, а потім ще й варення банку.

— І меду не забудь, а то ти така роззява! Марина промовчала. А потім:

— З стільником чи чистого?

— Не бійсь, Забарі б знала, який краще!

— А тобі — не знаю. Бо Забару люблю й любити буду до загину.

— Давай не будемо хоч зараз... Це так уже остогидло...

Він взяв Марину за плече.

— Я хочу знати: ворога я залишаю вдома чи жінку?

— Убивай! — дивилася вона Грицькові просто в очі.

Чоловік не витримав її погляду — відвертого, прямого й чистого, як сльозина, що котилася по її щоці, і пішов геть з хати.

А вночі знову побив» .

Вибудовуючи структурний каркас «Селян» , Петро Рєзніков використав прийом градації. Роман розподіляється на дві подієві сфери — життя стале (мирне) й нестабільне (часів революційних змін та воєн), на життя усталене, що проходить у звичному ритмі повсякдення, й життя доби неусталеного періоду, коли усе навколо постійно змінюється.

Перші дві частини роману зображують побутове життя мешканців Зарічного, у якому час від часу актуалізуються й підкреслюються конфлікти та конфліктні стосунки між заможними й незаможними селянами. У другій частині інтонації конфліктів і конфліктності посилюються, художні малюнки набувають помітнішого ідеологічного звучання, змальовується посилення критичних і бунтівних настроїв серед селян і вона (друга частина) завершується сценою селянського бунту та повідомленнями про міські страйки.

З третьої частини, яка відкривається малюнками фронту, драматичних подій та настроїв, що панують на передовій, а невдовзі продовжується зображенням вибухової психології Зарічного цього періоду, бере свій початок новий ритм художньої оповіді: змалювання перипетій Першої світової війни, лютого й жовтня 1917 року, наприкінці ж цієї частини подаються картини початку національно-громадянської війни (відхід червоноармійців та наближення німецьких військ). З цієї частини узагалі розпочинається зображається психології та суспільної ментальності перехідного періоду в селянському бутті.

З третьої частини роману письменник починає застосовувати принцип двох кутів художнього зору — локального (За Ганського) та зовнішнього (соціумного), прагнучи встановити закономірності між тим, що відбувалося в українському селі, й тим, що діялося в українському суспільстві. З третьої частини «Селян» зростає напруга художньої дії, позначена ідеологічними акцентами оповіді. У цій частині змальовуються колоритні масові сцени розподілу селянами землі, зображується зіткнення селян-зарічан і козаків, розповідається про піднесення народного руху.

В третій частині роману подається низка цікавих малюнків, що влучно й досить глибоко передають характер перипетій та психології зламного 1917-го року. В шостому розділі знаходимо такий цікавий фрагмент, що передає психологічні домінанти та моральні поривання у суспільстві періоду глобальних змін та полі-аспектних трансформацій:

«Націоналізація ще тільки готувалася, а хто сміливий і проворний уже возив додому хліб із панських засіків, хатні речі. І почала це не біднота, а ті, в кого й свого було не мало: той же Скидан, Моргун Серьога. Масляк привіз одразу сім мішків пшениці й плуг сакківський. А Скидан віялку. Коли голота кинулась, так в Клевера вже не залишилось нічого. Правда, дехто встиг хоч що-небудь взяти» .

Частина четверта «Селян» є найоб'ємнішою в творі, це підкреслюється ще й тим, що вона складається з найбільшої кількості розділів — одинадцяти. Ця частина насичена подіями, гострими колізіями й драматичними фрагментами. У ній відверто звучать публіцистичні мотиви й інтонації, оскільки автор використовує прийом прямої мови, який утілюється в експресивно-раціональній характеристиці зображуваних подій.

У романі (за тодішньою естетичною традицією, що являла собою віддзеркалення офіційно ідеологічних канонів) посилюється критичне зображення представників національного руху. Так, розповідаючи про з'їзд симпатиків «української ідеї» , на якому гетьманом було обрано Павла Скоропадського, прозаїк прозоро наголошував на владному й заможному статусі його учасників: «З'їзд розпочався 29 квітня. Велика зала з ярусами і амфітеатром, прикрашена жовто-блакитними прапорами з тризубом, була битком набита. Були тут генерали і міністри, професори і письменники, поміщики з усіх губерній, власники цукрозаводів і ґуралень, фінансисти, окремими гуртами юрбились дрібніші власники» . (Красномовною є та деталь, що до числа української еліти серед «генералів і міністрів.., власників цукрозаводів і ґуралень, фінансистів» потрапили також «професори і письменники» .) А художньо моделюючи життєвий і світоглядний розвій Грицька Святохи, письменник пов'язує його долю з кайзерівськими військами, у складі яких він повертається до рідного села. Змалювання персонажів національного спрямування зазвичай подається у сатиричних і саркастичних штрихах, рисах, а в окремих епізодах переходить у вияви очевидної карикатурності та пародійності.

Особливістю четвертої частини є те, що у її текстових реаліях містяться фрагменти, які характеризуються багатозначністю й передбачають поліінтерпретаційне тлумачення. На самому початку цієї частини, у першому розділі, на репліку-питання своєї матері Секлети Святошихи «І ти хіба проти царя, як ті антихристи більшовики?» Грицько Святоха відповідає: «Цар тут ні при чому. Був би він, то й каруселі не було б такої» . Ще одна мультиінтерпретаційна фраза, яка зустрічається у шостому розділі цієї ж частини, належить старому Кожушному й пов'язана із суперечливим осмисленням ролі землі у житті й свідомості селян: «Ох, земля, земля! Без тебе ніде хліборобові дітися, і з тобою тошно!» .

У частині п'ятій попри її загальну тенденційність теж проривається стилістика поліінтерпретаційності. У сьомому розділі з'являється персонаж, якого автор називає «Мілька Федот» . Після повідомлення, що «з волості прийшло категоричне розпорядження забрати в кожного всі хлібні лишки» , він розмірковує:

«— 3 усього треба починати, що на школу Радам! Декого хвилює думка: що ми проти сили? А що більшовики проти народу... проти мужика? Тільки б нам повернути селян проти комісарів. Для цього треба скрізь розповідати, що хлібом не обмежиться, що Ради заберуть все до нитки, щоб селяни з голоду померли» . Слова цього персонажа звучать підкреслено гостро, особливо якщо зважити на історію українських голодних 1921 та 1933 років.

Художник — свідомо чи підсвідомо — наголошує на трагічній і трагедійній сутності національно-громадянської війни, що вирувала на терені України. Суголосно найсильнішим та найдраматичнішим творам української літератури 20-х — 30-х років XX століття, Петро Рєзніков змальовує картини надлюдських виявів, що супроводжували розгортання цієї війни, зображуючи сцени братовбивства — прилюдні розстріли, страти.

У першому розділі частини четвертої письменник подає епізод страти перед сільською громадою Зарічного безногого Йосипа Сердеги, підкреслюючи, як «офіцер лютував, стріляв у мертвого Сердегу з револьвера, а він все, знай, стояв, підпертий милицями, аж доки той не збив його ногою...» І наступним реченням Рєзніков зазначив: «Мар'ян Любченко не з лякливих і не слабосердий. Особливо щодо комісарів. А й йому від баченого стало моторошно на душі» .

У часи війни ворожнеча родин та конфлікти мешканців Зарічного переходять у ненависть й інстинктивну жорстокість. У частині четвертій розповідається про розбрат і помсту, про взаємні знущання односельців один над одним під час національно-громадянських зіткнень. У ній ідеться про невмотивованість й абсурдність багатьох реалій війни. Вияви нелюдських інстинктів, фізичної жорстокості у художньоподієвій канві адресуються переважно представникам національного руху. В п'ятому розділі, для прикладу, розповідається про розправу хорунжого Грицька Святохи над батьком Андрія Забари: «Коли Кирило Забара сказав, що за всі його страждання Андрій відплатить, Святоха вирізав йому язик» .

Водночас у «Селянах» є сцени, що недвозначно вказують на обопільну жорстокість ворогуючих сторін. Це знайшло своє відбиття у фрагменті, де змальовується партизанська операція із захоплення Зарічного, у сцені, що відбувається в домі підприємця Тимошки Марченка, який підтримував владу німців і гайдамаків, хоча безпосередньої участі у воєнному конфлікті не брав:

«З групою бійців Гудзій ускочив до Марченка.

— Руки вгору! — скомандував Тимоха.

Із гущі грянув постріл. Митроха Яндилівець вхопився за плече: у нього вистрілив племінник Марченка, Анатолій.

— Гадина! — звалив його наповал Тимоха, за ним Тимошку Марченка» .

У романі Петра Рєзнікова подано стихійні поривання народної боротьби, суто експресивні й світоглядні протистояння у середовищі народу, граничне загострення особистісних рахунків між вихідцями з народних глибин, домінування у їхніх мисленні й учинках злості й розлюченості, що усе разом спричинилося до руйнації сталих морально-ціннісних норм, до утвердження усе-можливого й уседозволеного — своєрідного морального «беспредела» . Так, після того, як Грицько Святоха втік від партизанів, його односелець Тимоха Гудзій фактично заарештовує його матір — Секлету Святоху, забираючи її до партизанського штабу, а перед тим, звернувшись до неї із такими словами: «А ти чого, стара відьмо, радієш? — нагримав на неї Тимоха. — Що не застали твоє кодло вонюче?.. Не радій завчасно. Сьогодні втік, так завтра попадеться. Від нас він не втече нікуди! «Про взаємну жорстокість на тій війні говорить (у прямому й переносному сенсі) й така репліка одного з червоних партизанів: «Не міг же мене гайдамака здужати? Я їх вже не одного прикінчив» .

Особливістю текстової фактури «Селян» є те, що крізь призматику фабульних і психологічних колізій усе помітніше, виразніше починає звучати домінуюча концептуальність роману, заснована на однозначності художньо-образного виміру — на симпатії до речників інтересів бідного прошарку села й, відповідно, негативному смисловому й інтонаційному темброві у зображенні персонажів, які репрезентують забезпечені верстви української селянської громади, на критичних інтенціях щодо петлюрівців, кадетів, гайдамаків, есерів і відчутному утвердженні дій та психології представників червоних, радянської влади. Така концептуальна прозорість, безсумнівно, зумовлена естетичною аксіологією 30-х — 40-х років XX століття в українській материковій літературі, коли інша концептуальна спрямованість ставала практично неможливою.

Письменник постійно уводить соціодуховні інтонації та мотиваційні моменти у поведінку й стиль мислення персонажів, причому, варто підкреслити, робить це інколи досить природно, органічно для текстової фактури твору.

Інколи автор немовби стоїть над ворогуючими силами, з позицій мистецького об'єктивізму зображуючи ланцюжок подій та психологічних колізій, передаючи реальний драматизм воєнних подій, змальовуючи людські поривання у душевних порухах опонентів більшовицького руху.

Поруч із фрагментами та епізодами певної спрощеності у романі виведено й чимало малюнків, що відрізняються художньою глибиною й документальною правдивістю. У частині четвертій (восьмий розділ) прозаїк відтворює драматичну напругу війни й непоступливість ворогуючих сторін у такій сцені:

«На розі вулиць Мостової і Невошедівки розбитий гарнізон спробував чинити опір. На нього кинувся Стебновський із своєю частиною загону, і гайдамаки з німцями почали тікати.

Більше половини полягло їх на майдані. Але ті, що вціліли, уже за селом, біля вітряків, спробували знов чинити опір. Там зав'язався бій.

На сході вже рожевіло небо, кінчалась ніч, але німці все ще не здавались. Вони позалягали в кручах Пітькового яру. Загонові коштувало чотирьох бійців, щоб вибити їх звідти. Незабаром вони знову залягли понад шляхом, і бій розгорівся з новою силою»

Там, де письменник зображує події, там він постає сильнішим, ніж там, де розмірковує та намагається на публіцистичних засадах подати загальний портрет часу.

Змістом, перебігом художніх подій у романі Петра Рєзнікова «Селяни» фактично визнається наявність численних учасників «української ідеї» , які активно діяли під час національно-військових змагань 1918—1920 років. З особливою виразністю ця думка звучить у дев'ятому розділі частини четвертої, в епізоді, де змальовуються штрихи з'їзду прихильників «самостійної України» :

«Саме в цей час Семен (Святоха. — Я.Г.) і побачив у першому ряду гальорки тестя. Корній Зозуля з таким захопленням плескав долонями, що на нього не можна було не звернути уваги. Широка борода його закривала груди, очі блищали, а обличчя розпливалося у неприховану велику радість.

— Слава Скоропадському! — гукав він з гальорки» .

Течія основної сюжетики «Селян» переривається ретроспективними вставками, що змальовують передісторію реалій, які розгортаються у романі. Майстерно розвивається оповідна канва, рельєфними штрихами змальовуються людські долі-сюжети, окреслюється психологія вчинків персонажів. До структури твору вводяться документи доби — телеграми, маніфест, таємне листування, що урізноманітнюють прийоми художньої оповіді.

У жанровому аспекті «Селяни» також характеризуються наявністю низки родзинок, що їх доцільно проаналізувати виокремлено. Жанрові ознаки твору вирізняються складністю й до певної міри еволюційністю.

Твір було задумано як соціально-психологічний роман, у якому автор мав намір відтворити широку панораму народного життя.

Відкриваються «Селяни» сценами у стилі побутового роману, що й вибудовують мозаїчну сюжетику перших двох частин. У третій частині акцентовано заявляють про себе риси соціально-побутового роману.

Поступово у тексті твору посилюються публіцистичні риси та якості, увага письменника зосереджується на соціальних виявах художніх подій або ж на соціальній інтерпретації цих подій, що виразно репрезентовано у частині третій. Очевидною публіцистичністю відсвічують і діалоги, й авторська мова роману. Актуалізується нарисовий стиль оповіді, притаманний журналістсько-газетярським жанрам.

У четвертій частині «Селян» активно починають звучати прийоми пригодницької оповіді, принаймні крізь призматику сучасного сприйняття цього жанру. За законами пригодницької прози, долі персонажів досить гостро переплітаються: Марина стає розвідницею, йде до батьків у Зарічне та несподівано у домі свого батька стикається зі своїм колишнім чоловіком — Грицьком Святохою, який у контексті художніх подій належить до протилежного табору-угруповання, і доля Марини, яка вже стала дружиною Андрія, опиняється у руках її колишнього чоловіка; у полоні вона зустрічається з батьком Андрія Забари, батько ж Марини так само несподівано зустрічається з Андрієм Забарою. Про пригодницький характер сюжету в межах частини четвертої свідчить і така фраза з твору: «Коли Свирида Овсійовича (батька Марини. —Я.Г.) привели до Андрія (Забари, який керував партизанами, — Я. Г.), Безкровний коротко розповів йому про Зарічне, про свої пригоди і про Марину, про все, що знав» .

А план Стебновського, викладений у реаліях шостого розділу частини четвертої (Стебновський у загоні Забари стає комісаром) і спрямований на врятування Марини, й узагалі відлунює канонами суто авантюрної літератури: увійти до села під виглядом карателів і, розгромивши гарнізон противника (німців та гайдамаків), буквально-таки вихопити з полону дружину Андрія Забари. Пригодницьким духом оповіді пройняті атака й операція з визволення Марини. По-романтичному зворушливим (також у дусі пригодницького жанру) є зустріч Марини й Андрія Забари, яка символізує по-драматичному щасливе возз'єднання закоханих сердець (частина четверта, восьмий розділ). Партизанські дії загону Забари теж нагадують події у стилі пригодницького роману. Стиль і композиційна специфіка пригодницької оповіді надзвичайно виразно актуалізуються письменником у четвертій, найбільш насиченій подіями частині «Селян» .

У творі спостерігається чимало рис та тонкощів, що властиві психологічному роману й психологізованій манері письма.

У романі міститься низка тонких і глибоких психологічних спостережень. Так, автор влучно передає внутрішній стан Марини, яка перебуває у полоні. Прозаїк намагається відтворити психологічні нюанси й перипетії у свідомості людини, що готується до смерті, він прагне зазирнути у приховані ніші та зміни людської психіки:

«Ще тільки вчора, коли Святоха з Клейстом (німецьким офіцером. — Я. Г.) мучили її, Марина на життя дивилася не так, як зараз. Ну що ж, про себе думала вона, не я одна загину, — гинули й до мене. Мільйони гинуть! (Ще одна сильна фраза мультиінтерпретаційного ґатунку. — Я. Г.) А що вона — в людському морі сліз і горя? Маленька, непомітна крапелька. Але тепер, коли до смерті залишилися години... О, як їй хочеться вхопитись за життя руками!

Життя!... Яке воно насправді гарне. У муках навіть, у стражданнях. І дивна річ: чим більше мучиться людина, чим ближче до могили, тим воно здається ще прекраснішим» .

Утворі зображуються психологічні метаморфози, що трапилися з мешканцями Зарічного. Прозаїк виписує психологічну еволюцію панночки Мері, яка за часів мирного життя симпатизувала Андрієві Забарі, а з початком національно-громадянської війни духовно й світоглядно опинилася, як-то кажуть, «по інший бік барикад» . У сцені, коли Мері приводять до Андрія Забари, командира партизанського загону, в ній на якусь мить пробуджуються колишні особистісні симпатії:

«Андрія вона впізнала не одразу. За роки війни і революції він справді так змужнів, змінився, що Мері й не подумала, що це той, колишній їхній машиніст Забара. Спочатку пригадалось їх щось давно знайоме і забуте. Крізь страх заговорила жіноча цікавість» .

Після того ж, як вояки Забари вбили її батьків, Мері починає ненавидіти Андрія й воліє розправитися з ним, помстившись за загибель рідних. Суто суб'єктивними, психологічними мотивами зумовлена та сцена, у якій під час заколоту в партизанському середовищі (одинадцятий розділ четвертої частини) Мері, одержима пафосом помсти, стріляє в Забару.

У четвертій та п'ятій частинах роману з'являються окремі штрихи й риси, що властиві історико-документальній оповіді. Згадуються Центральна рада, Директорія, Антанта, кайзер Вільгельм, Скоропадський, Ленін, німецький посол у Києві, Винничен-ко, Петлюра, Денікін, Махно, Григор'єв, Зелений, Врангель.

Стисло окреслюються політика Центральної влади та проблеми, з якими їй довелося стикатися. Автор вдається до конспективного дискурсу особливостей політичних відносин Центральної ради з Німеччиною, змістом свого тексту наголошуючи — можливо, й позасвідомо — на складності й неоднозначності цих відносин, навіть натякаючи на прагнення Центральної ради проводити самостійну, більш-менш незалежну політику й не бути заручницею зовнішніх політичних сил. Відчувається, що автор був обізнаний із політичними матеріалами тієї доби.

Утім, історико-документальні інтенції «Селян» усе ж таки відзначаються концептуальною унормо-ваністю й засвідчували всесилля світоглядно-естетичного канону, від якого в середині XX століття в Україні надзвичайно непросто було відступати.

Письменник досить активно використовував художньо-творчі потенції тропіки. Особливо часто він звертався до порівнянь. Так, у частині першій (шостий розділ) роману зустрічається низка конструкцій із такими порівняльними зворотами: «Марина слухала і кожне слово пісні до себе прикладала... Яку б не заспівали — сумну чи жартівливу — вона в ній, як у люстерку, всю себе бачила, свою долю знедолену» ; «А Марина рвалась з дому, наче в'язень на волю» ; «На голову — картуз із плисовою околичкою, пружина розпирала його, мов сито» ; «Одягнена Секлета була в святковий і багатий одяг, ніби змагалася вбранням з невісткою...» ; «Грицько, як шпичка, стояв поруч неї» . Або ж письменник удається в тому ж розділі до такої порівняльної конструкції: «Марина враз ожила, розквітла — так жоржина, за пекучий день зів'яла, оживає ввечері, полита свіжою водою» ; «Люди розтягували обгорілі крокви і цим ще більше роздмухували вогонь, — так дрова в печі, коли їх поворушать, охоплюються полум'ям» .

Роман «Селяни» сповнений динамічного лексичного малюнку, в якому активно використовуються принципи й елементи розмовного стилю, живої говірки. Мова твору — й авторська, й діалогічна, й внутрішньомонологічна — пройнята колоритом народного образного мислення. Петро Рєзніков інколи використовує структуру речення, що гранично наближена до народного стилю мовлення, в одному з фрагментів зазначаючи: «В цей час прибігла менша Безкровного донька» .

Роман рясно-густо насичений діалогами, що відлунюють колоритом народного слововжитку — дотепного, влучного, смаковитого, просякнутого заниженими інтонаціями, просторічними фразеологізмами, прислів'ями та приказками. Діалоги, діалогічне мовлення становлять одну з найсильніших, найяскравіших площин твору. Діалоги, передусім ті, що уведені у річище побутових, родинних чи сімейно-інтимних взаємин, зберігають природність інтонацій, експресивну виразність, ментальну колоритність, психологічну переконливість, народну ритмомелодійність, свіжість і гостроту образного вислову. Діалоги «Селян» (хоча не менш точно було б сказати й без «лапок» — діалоги селян) є важливим художньо-творчим чинником твору, а у фактурі самого роману (передусім у форматі першої та другої частин) відчувається жива й колоритна лексико-інтонаційна основа.

Роман «Селяни» для середини XX років був досить цікавою і непересічною літературною подією. У ньому змальовано долю українського села й селянства крізь долю сім'ї, родини, особистісних стосунків, подано виразний світ художніх почуттів, образів, колізій, що, попри певну заданість романної концепції, цілком закономірної для видрукуваної прози межі 40-х—50-х років минулого століття, й нині, на початку XXI століття, привертає увагу до цього твору Петра Рєзнікова.