Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Вивчення українсько-вірменських літературно-мистецьких взаємозв'язків

В. Балаян,

член Національної спілки журналістів України,

літературознавець,

О. Вертій,

кандидат філологічних наук

Суми

Чинні програми з української словесності передбачають її вивчення у тісному зв'язку з літературами інших народів, наголошують на необхідності розв'язання питань, пов'язаних із з'ясуванням місця і значення творчості українських письменників у світовому літературному поступуванні і т.д. Однак у підручниках, методичних посібниках, отже і на уроках сьогодні вони висвітлюються ще зовсім поверхово, надто загально, а то й зовсім обходяться увагою, що стає причиною збідненого уявлення про наше національне письменство, його національну самобутність і сприйняття у світі. Нерозв'язаною залишається і проблема методичного забезпечення підготовки до уроку в такому плані. В науково-методичних часописах час від часу стали з'являтися статті, які надають словесникові та учням дієву допомогу у роботі над аналізом творів українських письменників у порівнянні з типологічно близькими до них творами представників світової літератури. Висвітлення ж у взаємозв'язку з цим проблем взаємосприйняття однієї літератури іншим народом, взаємообмін цих народів духовними цінностями у ході безпосередніх творчих зв'язків письменників значно розширює кругозір учнів, рамки розуміння ними значення рідного письменства в духовному збагаченні людства, а відтак формує і почуття національної гордості, усвідомлення духовних цінностей свого народу як невід'ємної умови поступу всього людства. Це ж, у свою чергу, виключає будь-які прояви зверхності, відомих за радянських часів горезвісних односторонніх впливів, псевдоінтернаціоналізму. На прикладі вивчення українсько-вірменських літературно-мистецьких взаємозв'язків подаємо систему методичних прийомів такого вивчення нашого письменства.

Усна народна творчість вірменського та українського народів дає вчителеві неабиякі можливості такої роботи. Вивчаючи, наприклад, легенду про заснування Києва трьома братами Києм, Щеком і Хоривом, учитель зауважить, що подібна легенда є і у Вірменіє. Згідно з нею місто Куар заснували також брати Куар, Мелте і Хореан. З цього приводу вчені висловлювали різні припущення, зокрема, їх походження з одного джерела, виникнення на основі пояснення дійсних географічних назв тощо. Сьогодні уже важко сказати, яке з цих припущень найдостовірніше і чи достовірні вони взагалі. Але, як говорить дослідниця вірменсько-українських літературних зв'язків Сєда Амірян, безсумнівним є те, що вражаюча подібність двох легенд засвідчує дієві культурні взаємини двох народів у стародавні часи.

З'ясовуючи природу українських народних дум, словесник, поза всяким сумнівом, зверне увагу на українські билини київського циклу, зіставить їх з вірменським народним епосом „Давид Сасунський”. Героїчне начало в образах Давида Сасунського та Іллі Муромця він пояснить віковою боротьбою двох народів проти чужоземних завойовників, яке сформувало й своєрідне, героїчне, їх світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження і світоутвердження, героїчне начало в національних характерах, що й стало основною підставою характеротворення в епосі Вірменіє та українців. Говорячи про значення дум, слід зауважити, що вірменський поет Мікаел Налбандян (1829—1866) неодноразово звертався у своїй творчості до жанру філософської думи („Сиджу мовчазний і один...”, „Збігли мої дні...”, „0, малодушний чоловіче...”), у яких роздумує над долею своєї Вітчизни. Цей факт пояснюється тим, що М. Налбандян, певне, слухав українські народні думи у виконанні кобзарів, коли подорожував по Україні, зокрема бував у південних українських селах, де мешкали вірмени.

Така зацікавленість вірменського поета українськими думами і появою відповідного жанру в його поетичній спадщині не обійшлася і без впливу „Кобзаря” Т. Шевченка. Історичною подібністю обставин національного життя Вірменіє та українців пояснюються і мотиви страждань, оплакування, задумливий сумний характер поетичної оповіді у вірменських історичних елегіях і плачах та українських народних думах.

Цікавий матеріал з історії українсько-вірменських зв'язків використає вчитель і під час вивчення народної лірики, зокрема соціально-побутових пісень. За того він відзначить, що одним з джерел взаємообміну духовними цінностями двох народів стали вірменські поселення є Україні, які з'явилися тут, насамперед у Галичині, починаючи з XI століття, а потім у XIII—XIV століттях після нашестя монголів та падіння вірменського Кілікійського царства. Відомо також, що українські вірмени брали участь у Грюнвальдській битві (1410), Хотинській війні (1621), інших походах козаків. Значний вклад внесли вірмени і в розвиток науки та культури України. Скажімо, життя та наукова діяльність таких учених-вірменів, як філософ Степанос Леаці, астроном Томаш, доктор медицини Ян Яськевич та інших тісно пов'язана зі Львовом. Досить теплі, дружні й тісні взаємини вірмен з українцями склалися і у повсякденному побуті, що знайшло своє відображення в усній народній творчості, кращі зразки якої побутували в українських селах ще в 60—70-х роках XX ст. Так, у 1968 році співробітниця Кам'янець-Подільського краєзнавчого музею Т.Сис записала ряд творів на цю тему. Аби таке повідомлення на уроці стало конкретнішим і переконливішим, учитель ознайомить своїх вихованців з піснею, в якій розповідається про кохання хлопця-українця до вірменської дівчини:

Вірмєночка-паняночка по садочку гуляла,

Вона мене, молодого, із розуму ізвела.

Ой рада би вірменочка віночок здіймати,

Наміткою шовковою — голову покрити.

Ой рад би я вірменочку за рученьку взяти

Та й на білім рушничкові перед богом стати.

Та не хоче старий батько мене зятем мати,

Хоче собі багатого до хати приймати.

В вірменочки заручини, в вірменочки грають,

Моя бідна дівчинонька з жалю завмирає.

В вірменочки заручини, в вірменочки танці,

А я ходжу попід вікна та й позбивав пальці.

Нема в мене, сиротини, ні срібла, ні злота.

Впхаю ножа за халяву, піду, де голота.

У свою чергу у створених ними піснях та інших творах усної народної словесності та писемної літератури їх автори оспівували Україну як свою другу Батьківщину, бажали їй добра, благали у Бога благодаті для неї. В одному з них Кам'янець називається богоугодним містом, неприступною фортецею, яку просять осяяти божим благословенням.

Висвітлення проблем українсько-вірменських взаємозв'язків продовжуємо на уроках давньої літератури. В огляді давньоруської літератури вчитель зазначить, що уже в „Києво-Печерському патерику” згадується лікар-вірмен, який лікував тогочасну київську знать, та інших учених-вірменів, що десь у першій половині XIII ст. було здійснено переклад вірменською мовою сказання „Про Бориса і Гліба”. Духовний обмін двох народів також засвідчують й інші факти з історії української та вірменської культури. Сєда Амірян у своєму дослідженні з історії вірменсько-українських літературних взаємозв'язків розповідає про те, що у 1666 році в школі, яка діяла при вірменській церкві Хачкатар св. Богородиці у Львові було здійснено постановку вірменською мовою трагедії про св. Ріпсіме. Цей факт знаменний не лише тим, що це була перша постановка шкільної драми в історії вірменського театру, а й тим, що вона тісно пов'язана зі звичаями української шкільної драми та українського шкільного театру. Цікаво, що у XV—XVII ст. вірменські автори у своїй творчості також не раз звертаються до української тематики. Акоп Такацеті у „Плачах про країну Валахів” розповідає про похід у 1595 р. українських козаків на чолі з Лободою у Молдавію. В „Кам'янецькій хроніці” (1430—1652) знайшли своє відображення турецькі напади на Україну, перебування в 1621 році козацького гетьмана Петра Сагайдачного в гостях у вірменського старшини Лукаша Грицковіца. Близькі за своїм ідейно-тематичним спрямуванням і твори вірменської полемічної літератури.

Предметом неослабної уваги на уроках української словесності стануть українсько-вірменські літературні зв'язки XIX ст. У вступній лекції необхідно зауважити, що в цей час значний інтерес до вірменської літератури та культури виявляють О. Петрушевич, І. Вагилевич, О. Партицький, І. Линниченко, Б. Януш, І. Франко, А. Кримський та інші письменники і вчені, а до української такі вірмени як Садок Баронч, Хачатур Абавян, Мікаел Налбандян, Керовпе Кушнерян і т.д. Скажімо, Садок Баронч був прекрасним знавцем і збирачем творів української усної народної творчості. У 1866 році він видав два збірники народних байок, анекдотів, легенд, приказок і пісень, які міцно ввійшли в коло наукових інтересів І.Франка та М.Драгоманова. Про винятковий внесок А.Кримського у вірменсько-українські взаємини свідчить і те, що його книга „Мусульманство і майбутнє” (1898) згодом була перекладена і видана вірменською мовою. Вона здобула високу оцінку наукової громадськості у Вірменії та за її межами.

Наскрізними у вивченні життя і творчості Тараса Шевченка та його зв'язків з вірменською літературою і культурою стануть проблеми ідейно-тематичної співзвучності його поезії з творами вірменських письменників того часу та сприйняття Кобзаря у Вірменії. З цією метою лекцію поєднуємо з елементами науково-дослідницької роботи, бесіду з усними чи то реферативними повідомленнями учнів, аналіз окремих творів з узагальненнями та висновками дев'ятикласників тощо. Опрацюють учні і доступну їм літературу, зокрема повісті „Близнята”, „Художник” та „Щоденник” Т.Шевченка, спогади М. Савичева „Короткочасне знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком” (36. „Спогади про Тараса Шевченка”. — К., 1982. — С.255, 264), статті С Амірян „Вірменська література і Т. Г .Шевченко” („Шевченківський словник”. — К., 1976. — Т.1. — С.128—130), В. Балаяна „Тарас Шевченко і вірменська література” (ж. „Українська мова і література в школі”. — 1964. — №3. — С.40—43), Єрванда Петросяна „Супутник нашого життя” (36. „В сім'ї вольній, новій”. — К., 1984. — С.201—204), монографію Л. Задорожної „Т. Г. Шевченко і вірменська література” (К., 1991) та інші матеріали, в яких йдеться про особисті взаємини Т. Шевченка з вірменами, що допоможе їм на наступних уроках глибше зрозуміти природу зацікавленості тих чи інших вірменських письменників поезією Кобзаря, особливості сприйняття його творчості в широких колах вірменської громадськості.

У розповідь про перебування Т.Шевченка у Вільно та навчання у Петербурзькій художній академії вчитель вкраплює повідомлення про його взаємини з вірменами. Жага малювання привела його до професора Віленського університету, відомого художника Яна Рустема (Рустемаса), про якого згодом дуже тепло відгукнувся Т.Шевченко. А в стінах Петербурзької художньої академії доля звела його зі Степаном Нерсисяном, Мовнесом Мелікяном та Ованесом Айвазяном (Іваном Айвазовським). Айвазян, відомий мариніст, навіть жив у його помешканні близько місяця. Серед вірменів Т.Шевченко знайшов собі друзів і на засланні.

— Ось як, — виступає з усним повідомленням учень, — про це розповідає хорунжий уральського козачого війська Микита Савичев, який побував на Україні і, зокрема, у Кирилівці та Золотоноші, де багато чув про нашого поета. Повернувшись до Уральська, він спеціально поїхав до Новопетровського укріплення, де 7 травня 1854 року зустрівся з Т. Шевченком, передавши йому листи і вітання від петрашевця О. Ханикова та польських політичних засланців. Тут були вірменські поселення і поет не раз зустрічався з їх мешканцями, яким він глибоко співчував як людям, яких доля також закинула далеко від батьківщини. Тут на бенкеті у коменданта І. Маєвського з нагоди його дня народження Т. Шевченко познайомився з вірменським священиком, що приїхав до вірмен Новопетровського укріплення для виконання християнських треб. М. Савичев характеризує священика як на диво розумну і освічену людину. Тому Шевченко не відходив від нього. Священик також вельми зацікавився Шевченком, і вони увесь час були нерозлучні, мов близнята.

— Добре знаючи з таких знайомств, зустрічей і розмов історію вірменського народу, Шевченко близько до серця приймав його драматичну долю, співпереживав її як свою власну, — доповнює попереднього учня його однокласник. — Переконливим свідченням цього є, зокрема, запис у „Щоденнику” від 6 серпня 1857 року. Повертаючись із заслання, Шевченко зупинився в Астрахані. Місто справило на нього гнітюче враження. Воно нагадувало поетові велику безладну купу сміття та вонючого гною. „Где же причина этой нищеты (наружной) и отвратительной грязи (также наружной и, вероятно, внутренней)? В армяно-татаро-калмыцком народонаселении или в другой какой политическо-экономической пружине?” — дошукується суті автор і сам собі відповідає: „Последнее вероятнее. Потому вероятнее, что и другие наши губернские города ничем не уступают Астрахани, исключая Ригу”. Оцей надривний драматизм почуттів, оця глибока повага до інших народів і турбота про їх долю характерні не лише щоденниковим записам, а й усій творчості Т. Шевченка, викликали неослабну увагу й зацікавленість вірменської громадськості його поезією. На наступних уроках під час вивчення поеми „Гайдамаки” учитель наголосить на її ідейно-тематичній співзвучності з історичним романом вірменського письменника Раффі „Самвел”. Вбивство Гонтою своїх дітей у поемі Шевченка і Самвелом своїх батьків-віровідступників у романі Раффі несуть у собі глибинну патріотичну ідею, адже трагізм цих конфліктів — то художнє зображення трагедії однієї і другої нації, бо ж за ними стоять зіткнення різних світоглядів, різних політичних взорувань, які й підточують духовні та політичні сили суспільства, ведуть народ до кровопролиття і незчисленних жертв. Тому дії героїв у обох творах сприймаються як виклик насильству, як застереження від цього кровопролиття і невиправданих жертв. Людинолюбним спрямуванням твори Тараса Шевченка перегукуються і з творами Мікаела Налбан-дяна, Ованеса Туманяна, Аветіка Ісаакяна та інших вірменських поетів.

Щоб учні мали змогу глибше переконатися в цьому, учитель запропонує провести своєрідне дослідження, зіставивши поезії Тараса Шевченка „Розрита могила” і „Сльози Аракса” Рапаела Пат-каняна у перекладі Павла Грабовського, яку він знайде у різних виданнях творів українського поета-засланця. З цією метою після вивчення „Розритої могили” дев'ятикласники ознайомлюються зі змістом поезії „Сльози Аракса”. Далі учитель пропонує визначити загальне ідейно-тематичне спрямування обох творів, зіставити їх провідні мотиви і з'ясувати ідейно-естетичне призначення основних художніх образів та художніх прийомів.

— Обидва твори — це болісні роздуми авторів про причини страждань рідного народу, викликаних пануванням чужоземних завойовників — „Степи мої запродані Жидові, німоті... І могили мої милі москаль розриває” — у Т. Шевченка та „Бо скрізь царюють турки злющі. До стонів болісних глухі” — у R Патканяна, — а відтак і занепадом національного життя, — підсумовують результати своїх спостережень учні.

— Одним з провідних мотивів „Розритої могили” є мотив недолі. У якій залежності він перебуває з іншими мотивами? Наведіть приклади, поясніть їх, — продовжує учитель роботу з класом.

Учні наводять такі приклади („Панувала і я колись на широкім світі”, Україна „співаючи, ридала, виглядала волю”).

— Мотиви недолі і волі, — наголошують учні, — тут взаємодоповнюють один одного, спонукають до вдумливого аналізу явищ національної історії, наслідком якого є мотив зради, запроданства, рішучий їх осуд.

— Подібне маємо і в поезії Р. Патканяна, — говорить інший учень. — 3 цього приводу Аракс переймається тривогою:

Пройшли ті дні, як краєм вільним

Пишавсь я радісню відсіль,

До моря плив шляхом повільним,

Не колотив прозорих хвиль.

Або:

Моїх синів немає тута,

А скільки їх на чужині

У злиднях носить рабські пута,

Горить в пекельному огні.

Моїх синів враги прогнали,

Ярмом все чисто опрягли,

Невірні гнізда позвивали

Де наші праотці жили!

Продовжуючи дослідження названих поезій, дев'ятикласники зіставляють шевченківські образи тихого світу, милого краю, рідної України, милих прадавніх козацьких могил як уособлення нескореності свободи і волі наших предків, як взірець і застереження сучасникам від національного збайдужіння, запроданства і пристосовництва та образи національної ріки вірменського народу Араксу, журби, нудьги, моря, національних пейзажів у Р. Патканяна, які мають те саме ідейно-естетичне призначення, що і національні образи у Т. Шевченка.

— Простежте порядок розгортання змісту цих образів, скажіть, до якої думки підводять автори своїх читачів у ході такого розгортання цього змісту, — знову звертається учитель до класу.

— Достатньо зіставити кінцеві рядки обох поезій аби переконатися, що гору в них беруть мотиви історичної пам'яті, ідеї незнищенності устремлінь українського та вірменського народів до свободи і волі, — підсумовують учні. — Ось як про це говорить Т. Шевченко:

Начетверо розкопана

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки?

Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили, —

Не плакали б діти, мати не журилась.

У Р. Патканяна читаємо:

„Поки сини мої в неволі,

Поки країни в них нема,

Мене все мучитимуть болі:

Аракс завітів не лама!”

Замовк сердега з суму-горя,

Що гине мила сторона,

І знов подавсь собі до моря,

А в його думці — все вона!

Отже, зіставлення „Розритої могили” Т. Шевченка та „Сліз Аракса” Р. Патканяна ще раз переконує, що у своїй творчості на основі художнього осмислення та зображення явищ національної історії обидва поети піднімались до розв'язання загальнолюдських проблем, що національне ними мислилось як складова загальнолюдського поступу до справедливості, свободи і щастя, чим вони й служили духовному та суспільно-політичному поступу своїх народів.

Для з'ясування ролі Т. Шевченка в літературному й суспільно-політичному русі народів Російської імперії на підсумковому уроці також використовуємо матеріали з історії вірменсько-українських взаємозв'язків. Тут учитель коротко зупиниться на огляді перекладів його поетичних творів вірменською мовою та відгуків вірменської критики і літературознавства про життя і творчість Кобзаря. Він, зокрема, наголосить, що одним з перших перекладачів Шевченкових творів вірменською мовою був Керовбе Кушнерян. У 1879 році він опублікував свої переклади поеми „Гамалія”, поезій „Думка” („Нащо мені чорні брови”), уривків „Заповіту”, поем „Марина” („Неначе цвяшок у серце вбитий”) та „Мар'яна-черниця”. Характерно, що серед опублікованих Атабеком Хнкояном у 1914 році перекладів Шевченкових творів також є „Заповіт”.

Уже в другій половині XIX — на поч. XX ст. у вірменській періодиці з'являються статті та інші матеріали про Т. Шевченка. Першими з них були автобіографічна довідка про поета та переклади його творів російською мовою, опубліковані П. Дяченком у журналі „Райдуга” за 1861 рік, що виходив у Феодосії як додаток до часопису „Масяц Агавни” („Голуб Маси-су”). Згодом, в 1879 році, у Венеції в журналі „Базмавеп” („Всезнавець”) К. Кушнерян публікує нарис „Тарас Шевченко — національний поет України” та згадані вище переклади. Відтоді з публікаціями про Т. Шевченка у різних вірменських виданнях виступають Овакім Солов'ян, Єрванд Гарагаш, Атабек Хнкоян та інші автори. Вони відзначають глибоку народність, прометеїзм як визначальні риси творчості Т.Шевченка. До того ж, як наголошують дослідники, Овакім Солов'ян у статті „Тарас Шевченко — український Прометей” (журнал „Тараз” („Новини”) №3, 1911 p.), цю народність і цей прометеїзм „вбачав не лише в тому, що поет — виходець із народної гущі — зумів проникливо говорити про болі народу, звертатися до нього близьким йому словом, а й у тому, що він зумів розбудити у найширших верствах народу найвищі почуття, зокрема, любов до слави рідної землі, тобто змусив його зрости духовно, зумів привернути увагу усіх кіл громадськості до життя знедоленого селянина, визначити прицільність діяльності „вищих” станів суспільства у вирішенні долі трудящих” (Л. Задорожна. Т Г. Шевченко і вірменська література. — К., 1991. — С.10). Саме цими ідеями Т. Шевченко був близький вірменському народові, саме цим він відіграв винятково важливу роль не лише в його літературному та суспільно-політичному поступуванні, а й у боротьбі інших уярмлених народів проти колоніального гніту в Росії, чим і виводив українське художнє слово на рівень світової літератури.

Тому, висвітлюючи питання Тарас Шевченко і наша сучасність, світова велич творчості та вшанування пам'яті Тараса Шевченка, учитель наголосить, що Овакім Солов'ян фактично заклав основоположні підстави вірменського шевченкознавства, усієї роботи з пропаганди та вшанування Великого Кобзаря у Вірменії. Утвердженню національної самосвідомості вірменів, дружби українського та вірменського народів сприяли й видання вірменською мовою „Кобзаря” Т. Шевченка (1954, 1961), збірок його поем (1964), численні публікації в газетах та журналах, відповідний розділ у підручнику для вірменських вищих навчальних закладів Е. Паронікяна „Нариси історії української літератури XIX ст.” (Єреван, 1969), дослідження А. Салахяна, Г. Татосяна, С. Амірян і т.д. Образ Т Шевченка як взірець духовної досконалості, самовідданого служіння своєму народові виведено у творах С. Таронці, С. Капутікян, Л. Міріджаняна, інших письменників. У 1939, 1961, 1964 роках у Вірменії широко відзначились ювілеї поета. Видатні діячі літератури та мистецтва не раз брали участь у преведенні в Україні Шевченківських свят. Прикметно, що в м. Іджевані засновано літературну студію імені Тараса Шевченка, члени якої вивчають українську мову, пропагують його творчість та українську літературу. Вони підтримують тісні зв'язки з такою ж літературною студією імені Ованеса Туманяна на Львівщині. Значну роботу з пропаганди творчості Т. Шевченка серед наших сучасників проводить редакція газети „Арагац” (виходить в Україні вірменською та українською мовами) та її редактор Женя Церунян.

Чільне місце в історії українсько-вірменських літературних зв'язків належить Павлові Грабовському. Вивчаючи його творчий доробок, учитель вкаже на ідейно-тематичну співзвучність поезій П. Грабовського „Я не співець чудовної природи”, „Україна приснилась мені”, „До матері”, „Сон” („Зелений гай, пахуче поле”), „Не раз ми ходили в дорогу”, „Уперед” тощо з творами західноєвропейських, американських, грузинських та інших, зокрема, вірменських письменників. За того він також пояснить причини зацікавленості поета зарубіжною літературою, для чого зачитає в класі уривок з передмови до збірки „Доля”. „Деякі твори, — писав з цього приводу П. Грабовський, — привабили мене або формою художньою, або згодою думок з моїми власними; в інших я сам вишукував придатного виразу для своїх гадок і почувань”. Бодай оглядове зіставлення перекладених ним поезій Р. Патканяна („Сльози Аракса”), Леренца („До рідного краю”, „Доля”), С. Шахазіза („Пісня почулась мені чарівна”), І.Іоаннісіана („Не кидай, співаче, бандури своєї”, „Неначе сон, весна минеться...”), Ов. Туманяна („Коли б я здужав громом кари...”), А. Цатуряна („Чим би стала ти, коханочко”) з названими вище та іншими творами українського поета переконає учнів у тому, що П. Грабовський, як і Т. Шевченко, сприймав поезію вірменських побратимів як вияв боротьби проти колоніального гніту поневолених Росією національних окраїн, як вияв духовної єдності українського та вірменського народів у цій боротьбі, з чого й виходив у своїй перекладацькій діяльності. Спільні мотиви учні знайдуть, скажімо, у поезії Леренца „Доля” та циклі „До Н.К.С.” П. Грабовського.

У Леренца:

їх кохання з'єднало докупи,

Повело спільним шляхом обох:

З людським лихом вони пішли битись

удвох, —

Лягли рядом їх мучені трупи.

Повмирали вони, не діждались добра,

Що для всіх людей рівно бажали;

Так живуть їх святі ідеали,

Світла пам'ять про них не вмира!

У П. Грабовського:

Такої певної, святої,

Такої рідної, як ти,

Такої щирої, простої,

Вже більше, мабуть, не знайти.

Таку не часто скинеш оком,

Такою тільки що марить,

А раз зустрінеш ненароком —

Навіки долю озарить.

— Як бачимо, твори обох авторів — то справді поетичне вираження щирої поваги, любові, ніжності до друга по боротьбі, що й визначає мету, смисл і цінність життя ліричних героїв, — підсумовують результати своїх зіставлень учні.

У такий спосіб можна виконати й аналіз поезій „Сон” („Зелений гай, пахуче поле...”) П. Грабовського та „Сон” („Пісня почулась мені чарівна”) С. Шахазіза, „Не кидай, співаче, бандури своєї” Ов. Туманяна і „Я не співець чудової природи” П. Грабовського тощо. Виконана робота ще раз засвідчить правильність зроблених вище висновків.

Кількість навчальних годин, відведених на вивчення теми „Павло Тичина”, звичайно, не дозволяє докладно зупинитися на висвітленні питання про його внесок у зміцнення українсько-вірменських зв'язків, але й зовсім обійти його увагою також не можна. У розповіді про життєвий і творчий шлях та громадську діяльність письменника особливий наголос учитель зробить на його особистих зв'язках з вірменськими письменниками, громадськими діячами та діячами культури Ованесом Ованесяном (Іоаннесом Іоаннісіаном), Аветіком Ісаакяном, Стефаном Зоряном і т.д. Щоб розповідь учителя була конкретнішою, докладно відтворювала обставини і дух цих взаємин, найкраще звернутися до спогадів самого Павла Тичини „Як друзі, як рідні”. У вересні 1929 року Павло Григорович разом з дружиною Лідією Петрівною та поетом Василем Мисиком побував у Вірменії. Тоді ж відбулася його перша зустріч з Іоаннесом Іоаннісіаном. „Сміялося сонце з високості, — згадує поет. — Ріка Цанга, виблискуючи в сонячних променях, линула в далечінь. Верхів'я гір у захмарених роздумах... Серце моє так і заграло-затанцювало, коли я побачив, що сам патріарх вірменських поетів, посріблений сивиною, чекав у воротях... Я зіскочив з прольотки і, навіть не обтрусивши своєї полотняної толстовки, швидко попростував до Іоаннісіана.

— Ох, Павле, Павле, так ось ти який? Ще зовсім молодий... Чи не стомився з дороги?...

Ми обнялися, як друзі, як рідні, хоч до цього дня ніколи один одного не бачили. Я йому сказав, що вже давно знаю й люблю його по його творах.

Заруї Єфремівна, тимчасово залишивши стіл, щедро накритий у тіні дерев, з доброю усмішкою приєдналася до нас. Я цілував їй руки, мов рідній матері, а вона лагідно говорила Іоаннісіану:

— Іване Микитовичу! Якби ти тільки бачив, як ми вчора в Єревані зраділи, коли наш гість з України заговорив з нами вірменською мовою!

— Ну, Павле, ще раз дай тебе обійняти! Ти — мій, ти — наш...”

Важливо, щоб учитель розкрив глибинні духовні основи цієї гостини Павла Тичини у свого вірменського друга, щоб в учнів виникло бажання глибше пізнати творчість поета та вірменську літературу. Тому він підкреслить, що за три дні перебування у родині Ованеса Ованесяна він поглиблював свої знання вірменської мови, культури, познайомився з видатним вірменським поетом Аветіком Ісаакяном, обговорював з ними проблеми, пов'язані з підготовкою вірмено-українського та українсько-вірменського словників, виданням творів вірменських письменників у перекладах українською і українських — вірменською. Саме оця турбота про зміцнення щирої, глибинної, а не оманливо-декларативної, як то часто бувало в недалекому радянському минулому, дружби двох народів визначила духовну основу взаємин під час гостини Павла Тичини у Іоаннеса Іоаннесіана, тому вона й дала сильний поштовх у його подальшому житті та творчості.

Павло Тичина проводить велику роботу по підготовці згаданих словників, перекладає твори Ованеса Туманяна, Іоаннеса Іоаннісіана, Акопа Акопяна, Єгіше Чаренца, Стефана Зоряна та інших вірменських письменників, як перекладач і співредактор бере дієву участь у підготовці до видання українською мовою вірменського народного епосу „Давид Сасунський”, відзначенні його 1000-літнього ювілею та ювілейних торжествах, приурочених вірменським письменникам. Він, зокрема, очолював комісію Спілки письменників України по відзначенню 100-річчя з дня трагічної загибелі Хачатура Абовяна, виступив на засіданні з нагоди цієї дати у Єревані з палкою промовою, яку виголосив вірменською мовою, що стало промовистим знаком істинної любові України до братнього вірменського народу.

Зупиняючись на підсумковому уроці на питанні про міжнародне визнання Павла Тичини, учитель зробить стислий огляд перекладів творів поета вірменською мовою та сприйняття його творчості у Вірменії. Він, зокрема, зауважить, що вперше у Вірменії переклади творів Павла Тичини з'явилися у 1929 році, а у 40—50 роках минулого століття він стає одним з найпопулярніших поетів серед вірменських читачів. Рідною мовою Павла Тичину перекладали Іоаннес Іоаннісіан, Єгіше Чаренц, Ге-гам Сар'ян, Согомон Таронці, Сільва Капутікян та інші автори. У 1950 році до 60-річчя поета вірменською мовою вийшов томик його „Вибраного”. У наступні десятиріччя також продовжувалось знайомство вірменської громадськості з творчістю Павла Тичини. Окрім поетичних перекладів у Вірменії з'являються літературно-критичні статті, розвідки та інші матеріали про його творчість. „Рядки поезій Тичини, — писав, зокрема, А. Салохян, — це золоті струни, які дарують людині неповторні мелодії... Краса поезій Тичини — сонячна, життєрадісна, вона живиться зеленими, здоровими соками, ніби виражаючи собою найвищу красу — красу душі та художнього генія народу”. Справу Павла Тичини у зміцненні українсько-вірменських літературних та мистецьких взаємозв'язків утверджували і продовжують утверджувати Олександр Довженко, Максим Рильський, Левон Міріджанян, Іван Дзюба, Віктор Кочевський, Сєда Амірян, Юрій Ступак, Вазген Балаян, Людмила Задорожна, Женя Церунян, Іван Драч, Мирон Нестерчукта інші письменники, вчені, журналісти.

Основним завдання у висвітленні українсько-вірменських літературно-мистецьких взаємозв'язків під час вивчення теми „Олександр Довженко” також буде не просте ознайомлення учнів з низкою відповідних фактів, а, насамперед, розкриття життєвих принципів та ідеалів кінорежисера зі світовим ім'ям, їх вплив на формування і становлення діячів вірменського кіномистецтва, уміння формувати на цьому ґрунті власну життєву позицію. З цією метою, вивчаючи біографію Олександра Довженка, учитель звернеться до статті заслуженого діяча мистецтв Вірменії Григора Мелік-Авагяна „Художник, який відкрив чисте золото істини”. Він, зокрема, оповість своїм вихованцям цікаву історію, яка сталася на Єреванській кіностудії і засвідчила глибоку обізнаність Олександра Довженка з історією та культурою вірменського народу, глибоке розуміння вірменського національного характеру. На кіностудії готувались до зйомок фільму „Хатина в горах”. Всі відчували, що сценарій потребував суттєвого допрацювання, тому й зійшлись на думці про необхідність звернутися до Олександра Петровича з проханням переробити його. І яким було здивування вірменських кінодіячів, коли Довженко, ознайомившись з сценарієм, заявив, що його не потрібно допрацьовувати, його потрібно написати заново, адже автор не знає Вірменії. „Для мене було несподіваним, — зізнався Григор Меліс-Авагян, — те, як Олександр Петрович говорив про Вірменію і напам'ять читав твори наших стародавніх поетів. Він віддав данину поваги вірменській землі, яка дала світові Месропа Маштоца і Нарекаці, Спендіаряна і Хачатуряна, Тер'яна, і Чаренца, стародавніх художників-мініатюристів і Мартироса Сар'яна”. І це за того, що за збігом обставин Олександрові Довженку так і не вдалося побувати у Вірменії жодного разу.

Прикметний і такий факт. Вірменський кінорежи-сер Левон Ісаакян розповідав про незвичайне захоп-лення великого українського кіномитця творчістю Мартироса Сар'яна і неповторною вірменською архітектурою. „Ваше національне мистецтво, — звертався Олександр Довженко до діячів вірменського кіно, — на світовому рівні. Ви маєте брати приклад у ваших каменотесів і створювати так фільми, щоб вони були як камені в храмі — тобто міцно і гармонійно”.

В 1945 році Олександр Довженко написав дикторський текст до вірменського фільму „Країна рідная”. На думку спеціалістів, такого високохудожнього та істинно вірменського за своїм духом вірменського тексту кіностудія „Вірменфільм” не мала. Олександр Петрович щиро сприймав історію Вірменії, її трагічні сторінки, і це передавалось у змісті звукового супроводу кадрів фільму. У різний час з ним творчо співпрацювали і такі видатні діячі вірменського кіно як режисери С. Параджанов, С. Баласанян, С. Кеворков, оператори Г. Єгіазаров, Г. Зарганян, С. Шахбазян та інші. Щоб почуте на уроці не залишалось неосмисленим учнями, учитель поставить перед ними завдання визначити основні духовні джерела таких взаємин, їх значення у зміцненні українсько-вірменських мистецьких взаємозв'язків.

— Скажіть, будь-ласка, які грані духовного світу Олександра Довженка та вірменських кіномитців засвідчують наведені приклади, — пропонує він одинадцятикласникам поміркувати над почутим і зробити відповідні висновки.

— Розповідь Григора Мелік-Авегяна, — ділиться своїми думками учень, — переконує нас у високій відповідальності та вимогливості Олександра Довженка до себе самого. Його обізнаність з вірменською історією та культурою говорить не лише про глибокі знання, а й вказує на життєву позицію митця: зацікавленість цією історією та культурою по-яснюється, як я гадаю, насамперед усвідомленням необхідності багатогранності поглядів на зображувані у фільмах події і явища. Без таких поглядів, без такого розуміння і знань не може бути художньої правди. Очевидно, що цієї правди і бракувало сценарію кінофільму „Хатина в горах”.

— А я думаю, що ця правда несе в собі ще й загальнолюдське значення, бо ж відкриває світові зміст подій вірменської історії, зміст національного характеру, дух національного життя вірменського народу, що й викликає зацікавленість ними широкого кола глядачів, формує його духовний світ. Саме це й відзначили вірменські кіномитці, зокрема у фільмі „Країна рідная”, саме цьому вони вчилися у Довженка, — наголошує інший учень.

Щоб глибше і усебічніше показати світову велич Олександра Довженка, на заключному уроці після ознайомлення з відгуками, оцінками, спогадами Амангаля Бертелемі (Франція), Манетті Роберто (Італія), Хадзіма Тадасі (Японія), Фадиля Саадуна (Ірак) та інших діячів світового кіно, почерпнутими з книги „Довженко і світ. Творчість О. П. Довженка в контексті світової культури” (К., 1984), доцільно звернутися і до спогадів вірменських кінорежисерів Левона Саакяна та Сергія Параджанова. Використовуємо їх у лекції з елементами рольової гри, у якій беруть зарані і старанно підготовлені учні.

Учитель. Відомо, що Олександр Довженко був гнаним і переслідуваним художником. На попередніх уроках ми вже говорили, який гнів Сталіна викликав його чесний, правдивий і високогромадянський сценарій кінофільму „Україна в огні”.

Сергій Параджанов (у важкій задумі). Хіба він жив після цього страшного і, головне, несправедливого розгрому. Вони (члени політбюро. — В.Б., О.В.) майже поховали мого улюбленого майстра. Я сам своїми очима бачив, як він страждав...

Учитель (спокійно, погляд звернений до учня у ролі Саакяна). Про страждання і приниження Олександра Довженка також згадує Левон Саакян.

Лєвон Саакян. Під час роботи над фільмом „Країна рідная” О.Довженко заборонив зазначати на титрах своє прізвище як автора дикторського тексту, адже передбачав, що це може стати причиною неприємностей. Його передбачення не були безпідставними. Дійсно, нашу роботу не пустили на Всесоюзний екран, хоча у Вірменії вона мала небачений успіх.

Учитель. Коли О.Довженко на „Мосфільмі” працював над фільмом „Прощай, Америко!” прямо під час зйомок заступник директора кіностудії дав цинічну команду: „Припиніть зйомки! Ви позбавлені обов'язків режисера-постановника і художнього керівника групи”, а директор І. Пир'єв наказав звільнити павільйон. Усі почали розходитись, вражені тим, що трапилось. Довженко сидів і плакав.

Сергій Параджанов (згадуючи). Побачивши нас, він запитав: „Чому ви залишаєте мене, на кого ж ви мене залишаєте?” Ми швидко повернулись до нього, і він сказав: „Запам'ятай, Сергію, ти побачив духовний розстріл свого учителя”. І він пішов від нас не попрощавшись. А ми все ще стояли і дивились йому вслід. Наш учитель, елегантний, високий, стрункий, як бог, зсутулився, поменшав, навіть по спині видно було — постарів у нас на очах.

Учитель (до класу). Те, що сталося, не лише приголомшило учнів Довженка, а й переродило їх.

Сергій Параджанов (з виразним відтінком роздумів, ствердно). Справді, адже так убивають геніїв і пророків. Ми бачили це замолоду. Можна сказати, з юності. І подорослішали з того дня на десятиліття. І на все життя зненавиділи тоталітаризм.

Учитель (з піднесенням, але стримано). Геніїв убивають, але їх убити не можна. Вони народжуються в нових поколіннях. Сергій Параджанов поклявся тоді зняти геніальний фільм і присвятити його О. Довженку. Таким фільмом стали „Тіні забутих предків”, який, як і фільми 0. Довженка, здобув численні міжнародні премії, обійшов увесь світ, голосячи в ньому про Україну. І ми маємо бути вдячні Сергієві Параджанову за це. Ось така школа українського Генія у світовому кіно — школа мужності, обов'язку, чистоти і незламності духу, відданості людській красі, добру, благородству, школа високої художності.

Творчість Ліни Костенко і Сільви Капутікян — то своєрідний духовний перегук двох народів — українського і вірменського. У ньому — глибокі філософські роздуми про долю цих народів у світовій історії, про уміння не лише вижити, а й зберегти свій національний дух, свої національні ідеали, своє національне єство за найскладніших обставин, за найжорстокіших випробувань. Тож цілком закономірно і певною мірою символічно, що одну з кращих своїх поезій „Цавет танем!” Ліна Костенко присвятила саме Сільві Капутікян. Ідейний стрижень твору з достатньою повнотою виражений уже у самій його назві, що в перекладі українською мовою означає „візьму з собою”, „візьму на себе твій біль”, у містких метафорах политі слізьми букви прийнялись, в пісках пустили корінь, проростають в легенди і пісні, символізуючи тим самим героїзм вірменського народу, незнищенність його духу у боротьбі за своє історичне і повсякденне буття. Отже і посвята Сільві Капутікян набирає такого ж символічного змісту та ідейно-тематичного спрямування.

Любовна лірика Ліни Костенко також стане приводом для зіставлення з любовною лірикою Сільви Капутікян. Відзначивши тонкий психологізм, неповторну гармонію краси і благородства у духовному світі ліричного героя та вишуканість образних утворень у поезії Ліни Костенко, учні ознайомляться з її перекладами любовної лірики своєї видатної сучасниці Сільви Капутікян, відзначать спільне і своєрідне у творчості двох великих поетес.

Подаємо для такої роботи одну з поезій:

Сільва Капутікян

Не буду я ні плакать, ні благати

Не буду я ні плакать, ні благати,

Моя розлука гордістю німа.

В твоїй душі мене вже так багато,

Що вже для інших місця там нема.

Я тільки знаю: пам'ять самочинна,

Вона минуле підведе з руїн.

Усі жінки із різними очима

На тебе глянуть поглядом моїм.

І де б не був ти, на якім пероні,

І хто б не був з тобою, при тобі —

Це я торкну вустами твої скроні,

Це я тобі привиджуся в юрбі.

Коли ж ти знов повернешся додому,

До книг своїх похилишся чолом,

Печальну казку, тільки нам відому,

Тобі розкаже гілочка за склом.

Зроблюсь димком твоєї сигарети,

Неперебутним болем забриню,

Згадаю дати і спитаю: де ти?

Вікно, як буря, навстіж розчиню.

Ввірвуся в дім і спокій твій порушу,

На п'ять хвилин у долі одпрошусь.

Змішаю все —

життя,

папери,

душу...

І вже навіки в пам'яті лишусь...

(Переклад Ліни Костенко)

Виконана робота, поза всяким сумнівом, збагатить знання учнів про вірменську історію, культуру та літературу, становлення і розвиток українсько-вірменських літературно-мистецьких взаємозв'язків, стане відправним пунктом у подальшому самостійному їх пізнанні.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.