Всі публікації щодо:
Літературознавство

Ідейно-художні особливості образів-архетипів у творчості Петра Розвозчика

В. Дідківський,

завідуючий кабінетом літературного краєзнавства

ЗОШ N11 ступенів № 15 Біла Церква

Архетипи, на думку швейцарського психолога і психіатра Карла Густава Юнга, закарбовуються в пам'яті та психіці людини острівцями закодованої інформації, емоційними переживаннями, залишками енергетичного етнокультурного піднесення і дають єдиний образ психічного життя нації [6]. Ці символічні образи сформувалися в людині під впливом колись почутої розповіді, казки, пісні, побаченого яскравого національного обряду і таке інше [1, с 13]. Є такі загальнолюдські первообрази архетипи: Матері, Отця, Душі, Мудрості, Землі, Родини, Хати, Бога, Слова, Хлібороба й Воїна-кочівника тощо.

Відтворюючи національний характер ліричного героя, митець начебто й не замислюється над якимись теоретичними літературознавчими чи філософсько-психологічними категоріями. Таїна творчості, здавалося б, вільна від усяких канонів. Є лише умовні межі жанрової специфіки, загальнолітературні норми, а щодо творення образу, його внутрішнього змісту і словесного втілення — то це волевиявлення творчого індивідуума. У процесі творчості психіка людини, очевидно, повертається до тієї закодованої інформації, до того „національного підсвідомого”, яке в літературі розкривається переважно через архетипи.

Найяскравіше архетипи постають у міфах, фантазіях, снах, галюцинаціях, художній творчості тощо у вигляді спрадавна стійких мотивів та асоціацій, названих Юнгом „архетипічними ідеями” [4, с.65].

Проаналізуємо ідейно-логічні зв'язки та особливості творення образів-архетипів у ліриці сучасного українського поета Петра Розвозчика, звернувшись до трьох його самобутніх збірок — „Коні волі” (1996), „На долонях подорожника” (1998) і „Земля Світовида” (2004). Ці книги члена Національної Спілки письменників України (1998), лауреата Білоцерківської міської літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького (2004) „внесли новий струмінь у літературне життя Київщини”, знайшли свого шанувальника і читача, значно збагативши духовний світ кожного, хто читав ці поезії” [5, 53].

Архетипи поезії Петра Розвозчика, позначені великою енергетикою любові до землі та людини, доступні широкому загалу читачів і сприймаються як підсвідомо, так і на рівні логіки. Деякі образи Петра Розвозчика мають лише архетипну основу чи окремі ознаки архетипів. Усіх їх варто розглядати в контексті дослідження образів-архетипів, оскільки вони легко ідентифікуються через художню виразність.

Архетип Сонця

Важливе місце у галереї образів поета посідає образ небесного світила...

Збірка П.Розвозчика „Коні волі”, що вийшла друком 1996 року, наскрізь помережана сонячними образами: „запручалося сонце від болю” („Балада про пам'ять роду”), „сонце стікає струмками” („В Чуфуткале”), „шибки всміхаються сонцево” („Пробудження”), „І сонце з ґанку зійшло, зігріло кожен сонях..” („Країна соняхів”) та ін...

Поезію „Ластівчине гніздо” автор назвав казкою, в якій розповідається про те, як ластівка вилікувала своїх осліплих пташенят соком чистотілу. Немає гіршого лиха на землі, як живому сонця не бачити. Не бачити сонця правди, сонця людського щастя — це також трагедія. В алегоричному образі ластівки-матінки — нещасна Україна, котра „діткам-осліпкам зараду” шукає. Осліп народ, страх його „затис у чор-нющі лещата” мовчання й покори. Довго шукала Україна-ненька цілюще зілля для своїх діток. Світ прекрасний, стільки в ньому „цвіту-розквіту, як сонця”, а діти — сліпі!..

У цьому вірші зображено одвічні митарства синів і дочок України в пошуках Сонця волі!..

Багатшу поезію на алегоричні образи годі й шукати: ластівка, лещата, кара, цвіт-розквіт, зілля, вітер, царство гладушника, мураха, полуда, сонце, закут, небо... Переважна більшість цих образів мають архетипні ознаки.

У збірці „На долонях подорожника” смисловий спектр образу-архетипу Сонця поглиблюється.

„Діти молодого дощу” — третій розділ збірки „На долонях подорожника” — по вінця сповнений любові до рідного краю, до людини і знову ж таки освячений теплом і золотом сонця.

Колоритний верлібр „Хата” передає одвічну тугу людського серця за батьківською оселею. Цю поезію слід було б розглядати в контексті однойменного об-разу-архетипу, але, як уже згадувалося раніше, кілька поетичних образів Петра Розвозчика часто зливаються в одне ціле, підсилюючи та доповнюючи один одного, що є одним із предметів нашого дослідження також. Уданому випадку спостерігаємо ідеальний варіант такого злиття праобразів. Але нас тут насамперед цікавить образ сонця://а сонце//сидячи на призьбі //згадує //хатині //молоді //співучі //русяві коси //.

Сонце на призьбі — мати, що згадує молодість, тужить за своїми найкращими літами, коли хата ще була молода й весела. Якою любов'ю до матері, якою неземною тугою сповнені останні рядки. Сонце і мати — злиті воєдино образи-архетипи любові й тепла, плинності й вічності земного буття. Бачимо один із типових для творчості П.Розвозчика засіб творення образів-архетипів — персоніфікацію (уособлення).

Поезія у прозі „Живу на березі космічної ріки” — гімн Всесвіту. Ліричний герой черпає з космічної ріки „помаранчевий сік життя”, купається „у золоті хвиль”. Він розуміє життєдайну силу космічної енергії, епіцентром якої є сонце. Автор творить оригінальний метафоричний образ „сонцеспаду”: //Господи-Всесвіте, дякую тобі, //що поселив мене, людину, //біля рятівного сонцеспаду //.

У циклі „Різдвяні мотиви” центральний образ — зимове сонце: // Прокинувся //ранок Різдвяний, //сонця паляницю зав'язав //у снігову білу хустку //і несе вечерю //до бабусі Зими. //А бабуся онука чекає, //морозів із клуні не випускає, //віхолу при в 'язала до тину, // щоб не злякала дитину.

Невеличка за обсягом поетична казка. Немає в ній, на перший погляд, чітко означеного образу-архетипу Сонця, але його прадавній дух, безперечно, присутній. І знову через маленьку образну деталь, порівнюючи сонце з хлібиною, поет підкреслює його життєстверджуючу силу. Автор творить персоніфіковані образи Різдвяного ранку й бабусі Зими, од яких віє живим фольклорним теплом. Читаючи таку поетичну казку малюкам, виховуємо любов не лише до поетичного слова, а й до родини, роду свого та народних традицій і звичаїв.

На наш погляд, саме з творів такого ґатунку, такого художнього рівня мають складатися шкільні читанки.

Архетип Коней

Уже сама назва першої поетичної книги Петра Розвозчика „Коні волі” складається з органічного поєднання двох поширених архетипів. І мало ймовірно, що під час пошуку назви збірки поет перебував у полоні якогось термінологічно-понятійного кола. Він просто творив образ під впливом отого „колективного несвідомого”, що визначає національний характер. Іноді це образи-символи, іноді — архетипи! Часто межі між цими двома видами образів встановити неможливо. Петро Розвозчик надає перевагу таким різновидам металогічного типу художнього образу, як символ, алегорія, підтекст. Якщо ж говорити про основні образи-архетипи збірки „Коні волі”, то варто виділити насамперед такі: Душа, Рід, Пам'ять, Джерело, Дерево, Мати, Тополя, Бог, Яничари-манкурти, Пращури, Мудрець, Серце, Вітер, Дорога, Кайдани, Воля, Хмари, Сніг, Коні, Зорі, Вікна, Хата, Криниця, Космос, Соняхи, Грім, Січ, Козак, Кобзар, Вогонь, Дощ, Скрипка, Ріка, Ніч...

Образи коней у творчості поета зустрічаються нечасто, але це образи вагомі, неодмінно пов'язані з історичним минулим краю. Наприклад, у циклі „Химерні пейзажі” є поезія „Хмарохан”: // Роз'ядрюють грозу ординські коні, //витоптуючи пасма виднокола... У цих рядках метафоричне відображення грозового неба. Здавалося б, звичайний образ, але додавання епітета „ординські” поет творить яскравий архетип історичної пам'яті. Звернімо увагу: лише один епітет — і вже образ-архетип.

У поезії „Коні волі” — справжній образ-архетип. І докір, і гнів, і заклик, і біль у серці поета; //А нащадки — коней волі, // необачні, розсідлали...//Де ж ті коні воронії, //що козацьку силу знали?.. // За Дніпром іржуть десь коні.//За Дніпром? Чи за віками? Цей архетип бере свій початок з фольклору, де образ буйногривого коня вороного завжди був символом волі і лицарства!

Використання фольклорних джерел — один із улюблених П. Розвозчиком засобів творення об-разів-архетипів.

Таким чином, у творчості поета спостерігаємо образи-архетипи — епізодичні і глибинні, знакові. Одні творяться за допомогою вагомих художніх деталей, інші через яскраву метафору, що червоною ниткою пронизує весь твір, а то й книгу.

Архетип Роду

Головний мотив збірки „Коні волі” — це повернення до історичної пам'яті, до джерел національної самосвідомості народу. Зображуючи сучасний світ з усіма його проблемами, автор неодмінно заглиблюється в минуле, звертається до витоків праслов'янської духовності. Стрижнем національного поет вважає „пам'ять роду”.

Україна сьогодні відірвалася від свого правічного коріння, і тільки духовне повернення до минулого, до вільного духу предків має дати співвітчизникам силу для розбудови та відродження нації.

У вірші „Балада про пам'ять роду” П. Розвозчик згадує окремі епізоди на шляху історичного митарства народу. Пам'ять роду складається з радощів та болю. Саме історична пам'ять про пережите лихоліття має об'єднати народ у монолітну силу. Автор вибудовує архетип Роду, використовуючи художні прийоми, притаманні романтичним баладам: // Тінь чорнобильська, атомнокрила //мого сина живцем спалила...//Відродись, мій любистку, //України зеленим вітрилом! //... Не вернувся з походу мій прадід, //бо татарська стріла його смерті запрагла. //А він став джерелом... //Пий із нього, мій роде, пам'ять//. У першій із наведених строф для творення образу Роду, що має відродитися з попелу, поет використовує контраст кольорів — темний, що є символом смерті, і зелений — колір життя.

„Серед кольорової гами поезії сучасного українського поета Петра Розвозчика, — зазначає в літературному дослідженні „Образотворча функція кольорів у поезії Петра Розвозчика” Н. Мочалова, — важливе місце поряд із класичним чорним і білим посідає зелений — колір росту, цілительної енергії й перемін” [4, с 53].

І це справді так: колір у творенні образів-архетипів відіграє особливу роль і вартий окремого детального дослідження. Це ще один прийом зображення образу-архетипу в поезії П. Розвозчика.

Поет скрізь шукає сліди минулого. Навіть на скелях кам'яних ліричний герой читає „далеких віків мемуари бліді”, прагне проникнути в глибінь віків, щоб осягнути найсвятішу для нього таїну: //Мій предку, гукни, //на якій глибині //шукати стежок до тебе.

Усе підвладне часу: //Ріку мого роду (що в пам'ять тече) //знекровлює час, як вампір („Я весла згубив...”).

Причину знекровлення „ріки пам’яті” автор радить шукати в „душах наших сліпих”.

Свою неприкаяну душу ліричний герой вірша „Господи-Боже Ісусе Христе...”споряджає „у пращурів степ”, щоб знайти світлі дні минулого, запалити з них „велику свічу” і „при святому вогні роду потлумлену душу відчуть!”

Душа митця не знаходить спокою, прагне спілкування з предками, уява вимальовує колісницю Часу, що здатна перенести ліричного героя в минулу епоху: //Пам'ять у відчаї кличе //згаслих віків обличчя: //— Проторохкоти, коліснице, //як ні, то хоча б наснися! („В Чуфут-Кале”).

Надзвичайно широкий діапазон має образ Роду — від сімейних, кровних зв'язків до великого роду діаспори: //Земля моїх предків — живлюща земля — //дарує безсмертному родові силу. //Моя Україна, як мати до сина, //до мене вустами віків промовля... // І в буйно хрещатий, цупкий візерунок //діаспора роду мого розрослась („Вустами віків”).

Пам'ять Роду в Петра Розвозчика — це не лише символічно-узагальнений образ-архетип, не лише суспільно-філософське узагальнення, це ще й пам'ять про конкретних осіб, видатних людей, що уславили рід, захистили, зберегли його. Великого Кобзаря поет називає „Спасителем роду”: //Шляхами//лункими//зустрічала //свого Мудреця //Україна. //Спасителя //Роду... Поезія „22 травня” повертає читача до подій позаминулого століття — перезахоронения праху Пророка України Тараса Шевченка, що воскрес як Великомученик!

У вірші „Біля скелі Довбуша” розповідається ще про одну історичну постать, змальовану поетом у тому ж ідейному напрямку. Це Олекса Довбуш, народний месник, захисник покривдженого роду, що загинув „від кулі проклятої, ницо-підступної”.

Часто в поезії П. Розвозчика з'являються реальні образи Дніпра, Карпат, Хортиці, Великого Лугу... І це все обереги Роду.

Згадує автор і легендарний образ козака Мамая: //Вкраїна почула й прийшла, //хитаючись, мов ковила: //— Мій сину Мамаю, //я сили не маю, //та маю надію в журі: //віки порятують наш Рід...

Отже, поет вибудовує архетип Роду через узагальнено-символічні образи й водночас на конкретному історичному матеріалі.

Архетип Хати

Одним з найпривабливіших образів-архетипів у ліриці Петра Розвозчика, на нашу думку, є образ Хати. Він асоціюється з дитинством, теплом і затишком, радісною і печальною усмішкою матері, духом предків.

Чому людину на схилі літ так невідворотно тягне до батьківської оселі?.. Одвічна загадка людського буття...

Батьківська хата для П. Розвозчика — центр Всесвіту. Звідси починається життєва дорога, тут започатковується духовність...

Хата — жива істота. Вона має душу й тіло. Людина творила оселю за своєю подобою. Тут „шибки всміхаються сонцево”, „старечі очі сльозяться в зажурі” (метафора лежить на поверхні, але її привабливість і значимість від цього не зменшуються. Вона зрозуміла, вона близька, бо від неї віє теплом і любов'ю).

Збірка „Коні волі” завершується поезією „Мандрівка на острів дитинства”. Спочатку поет змальовує дорогу, що також є образом-архетипом, а далі повертає читача до образу рідної „хати”. Цим він підкреслює, що духовні сили людина черпає з глибин отчої оселі, землі предків. Повернення до отчого дому дає людині снаги, що вливається в її організм життєдайними соками.

Батьківське обійстя, де вперше ступнула дитяча нога, — найсвятіше місце на землі, що пробуджує особливий трепет людської душі : //Підходжу до хати. //Подвір'я заснуло. //А хвіртка впізнала, //до рук приторкнулася смирно. //По хвилі озвалася й шибка.

Уособлення „подвір'я заснуло”, „хвіртка впізнала”, „озвалася шибка” — настільки природні, що забуваєш про переносне значення слів, бачиш перед собою лише живий образ — чуттєвий, слуховий, дотиковий.

У батьківській хаті людина переосмислює свої діяння, батьківська оселя дає спочинок од суєти мирської, повертає у далеке минуле, що ніколи не повернеться: /// батьківська хата гойдає //мене і нашіптує сни, //далекі, забуті, дитячі...

На перших сторінках збірки „На долонях подорожника” читач зустрінеться з художньо довершеним верлібром „Хата”. Це метафора од першого й до останнього слова.

Поезія, сповнена смутку й трепетної тривоги, несе в собі знакові символи. Самотня селянська хата, забута синами, що „нестерпно довго вибираються з полону забуття”, — це гіркий символ України, національної трагедії.

Забули сини про рідну хату, що, оповита тугою, згадує „молоді співучі русяві коси”. Та десь у глибині душі поета бринить надія, що сини повернуться. А поки що хата сумує: //Підстеливши //під хворі коліна //споришеве рядно //запнута //темною хусткою //стріхи //молиться вікнами //хата...

Образ-архетип селянської Хати дуже вагомий і яскравий. Цей образ не може не чіпати людського серця, його патріотичних струн. Він пройнятий тривогою про повернення сучасників до власних витоків, без чого не має майбутнього жоден сущий на землі народ, бо саме ці витоки живлять парость духовності.

У цій поезії образи Хати і Матері — нероздільні: //а сонце //сидячи на призьбі //згадує //хатині //молоді //співучі //русяві коси.

Звернімо увагу на яскраві слухові та зорові деталі — „співучі” та „русяві”. За допомогою цих деталей творяться найсуттєвіші образи. А зорова деталь „русяві” є визначальною для поєднання двох образів — матері й хати.

Образ-архетип Хати постає і в циклі Україна”. Батьківську хату морено голодом, палено війнами, терзано репресіями, а вона вижила усім ворогам на зло: //3 вишиванок-хаток //стали висмикати //і нитки барвисті, //й душі норовисті...//Правнуче нащадку, //розпізнай катів. Зорова деталь „нитки барвисті” уособлює в собі безмежний світ українського фольклору, побуту та звичаїв. Через цю значиму й неповторну деталь поет передає всю трагедію українського роду — заборону мови, переслідування поетів і художників, голодомори та репресії. П. Розвозчик нагадує про віковічне винищення цвіту нації.

Деталь настільки значима, що без неї образ-архетип Хати, а отже й України, взагалі в цій поезії не відбувся б.

Дитинство, криниця, батьківська хата до глибини проймають бентежну душу поета. З любов'ю і трепетом він ступає на священне батьківське обійстя: //Коліньми натискаю //на цямриння //і поквапцем зазираю //в люстерко джерельця //там хлюпочеться //моє далеке //безтурботне //дитинство //обережно зачерпую його //лопуховим кухликом//і несу//через притихлу долину //в батьківську хату („Коліньми натискаю на цямриння”).

З маленької батьківської хатини виростає значимий образ-архетип Хати. Поет ніби наголошує, що велика Хата-Україна складається з безлічі батьківських осель. Непомітно, невимушено поет підводить читача саме до такого висновку.

Образ-архетип хати у збірці „На долонях подорожника” завершується акровіршем, у якому звучить гіркий докір онукам: //Хтось її збудував, заселив. // А тепер тут живуть онуки...//Той, забутий, тесав її, склив, //А онуки сидять, склавши руки...

Архетип ДушіОдним з найпоширеніших образів-архетипів у творчості П. Розвозчика є образ Душі. У збірці „Коні волі” цей образ багатоплановий і надзвичайно вагомий! Про цю збірку поет А. Королів відгукнувся так: „Це поезія великої туги за втраченим...! тривоги. Найперше — тривога за душу людини...” [З, с.4].

Вчитаймося в цикл поезій „Струни мого „я”. На вістрі „сьомої струни” звучить визначально: //Душа — це храм. А тіло — суєта? //Суєтний храме мій, страждань Христа //не опогань. Душа — це те святе й високе, що людину робить Людиною.

У поезії „Вічності душа недремна...” ліричний ге-рой стверджує: //Я нарешті звівся на весь зріст. /// душі //не личить // більше //спати!

Поет згадує про одвічні Карпати, які є символом величі й нескоримості вкраїнського духу, оберегом Нації. Невипадково автор цих рядків зливає докупи два образи — Гір і Душі, використовуючи для цього не просто прийом оживлення, а вищу форму уособлення — одухотворення: //Я — в Карпатах, де і люди, й гори //Мають душі непідкупно-горді.

Душа мусить бути гордою і працьовитою, наполегливою в пошуках істини: //Ідуша — століть важезну браму //відхиляє, //і, тремтячи, //зазирає: //що там?//О історіє святая!

Не обминув П. Розвозчик і Душі козацької: //Десь за порогами часу //душі козацькі не сплять: //бачиться їм дуже часто //хортицька рідна земля, //та, неспоганена й дужа, //і неприступна й свята, //та, що всі лицарські душі //кликала в бій! Лицарі України недремним оком і досі пильнують рідну землю, вболіваючи за долю нащадків. Заходить мова про душі козацькі — з'являється архетип Хортиці, що є історичною душею козацтва. Недаремно полювали на неї царські воєводи. Нищачи Хортицю, прагнули знищити дух козацький і душу.

Козаки, Хортиця, Душа — ось іще один смисловий зв'язок між архетипами.

Використовує П. Розвозчик і такий рідкісний у ліриці прийом творення архетипних образів, як іронію. Легкою іронією пройнята вишукана метафора: //схопивши душу, наче капелюха, //мандрую в нетрі самозабуття...(„Коли мене осмикують щоразу...”). А далі поет порушує актуальну проблему „роздвоєності душі”: //Блукаю. Спотикаюсь... І торкаюсь//гілок душі, тернової, чужої... //Ба, ні, своєї! Але що це?//Моя душа мене не впізнає...

Найважливіше в цій драматичній ситуації — віднайти своє „я”, відродитися. А порятує людину в цьому випадку — віра: //Душе, вогонь і спокута — //то твій рятунок, згорай //в полум'ї віри!

Так митець вільно входить у площину ще одного праобразу — Віри. Бо яка ж то душа без Віри, без Бога.

Зберегти душу, не зрадити їй — то святий обов'язок людський! А душу має все на землі: і Людина, і Всесвіт, і маленький журавлик, що відлітає у вирій. Не мав би той журавлик душі, не повертався б у рідні пенати: //Ой матусю, глянь: у вирій //відлітають журавлі, //увібравши в душу щиру //казку рідної землі („Ой матусю, глянь: у вирій”).

Ліричний герой цієї поезії Петра Розвозчика глибоко вірить у народні легенди, повір'я, у те, що душі переселяються в зорі і живуть вічно: //Предки долю рятувати //від принижень, глуму й зрад. //На небеснім п'єдесталі //душі їх тепер зорять.

Однак образ-архетип душі в ліриці П. Розвозчика не містичний, а реально-історичний. Душа — це першооснова життя, ядро духовного існування. її таємниці заховані в далекому минулому, яке ще належить повернути нащадкам.

Щоб збагнути себе, мусимо полинути до витоків, маємо осягнути, зрозуміти своє місце та призначення на Землі й у Всесвіті. І лише тоді станемо народом гордим, багатим духовно.

Як бачимо, переважна більшість образів-архетипів у поезії П. Розвозчика внутрішньо взаємозв'язані, переплітаються, трансформуються, доповнюють один одного.

Поет намагається пробудити душу свого сучасника від сплячки, від байдужості й черствості, відродити в ній духовні цінності й традиції, без чого зростання національної самосвідомості неможливе.

Архетип Матері

Образ Матері — досить різноплановий. Це і образ неньки, що на світ благословила, і образ України-матері, і Хортиці-матері, і Матері-Берегині Роду.

Образ-архетип України-матері бере свій початок зі звичайного образу жінки-матері.

Повернення до історичного минулого, до періоду славного козацтва є взагалі характерним для творчості автора, який завжди тісно пов'язує сучасне з майбутнім: //А гуркіт порогів //десь у козацькій добі //творить симфонію грому//на чорториях Дніпра. //Жде запорожців додому //Хортиця-мати стара („Хортиці серце німіє”).

А ось іще один приклад тісного переплетіння образів — Роду, Берегині і Матері: //А крислатий мій рід з далини: //— Схаменись! //І Оранта — у вічі! І мати — у сни... („Задихаюсь в утомі бетонного літа”).

Заслуговує на увагу образ „крислатий мій рід”. Через цей-яскравий метафоричний епітет автор передає свою шану й повагу до великого Роду українців, до Роду, що був недолею розпорошений по всіх земних світах. Ці рядки, сповнені внутрішньої сили, несуть у собі тривогу за майбутнє.

Поет стверджує, що мірилом усіх людських чеснот є Мати. Внутрішня динаміка, психологічне навантаження творяться за допомогою синтаксичних засобів: спонукальних і неповних речень.

Отже, спостерігаємо тісне переплетіння, органічний зв'язок між образами-архетипами, які доповнюють один одного, трансформуються тощо.

Архетип Дороги

Одна з особливостей творчості Петра Розвозчика полягає в тому, що його образи (в тому числі й архетипні) часто простежуються пильним читачем поміж рядків, що дає широкий простір для польоту філософської думки.

У вірші „Дорога” однойменний образ-архетип персоніфікується. Він сповнений динаміки, руху: дорога — „міркувала”, „зраділа”, „бігла-бігла”, „спинилася”, „ускубнула трави”, „помандрувала”...

Вражає неабияка фантазія митця: дорога на овиді стає продовженням сонцетворної веселки, від якої вся поезія райдужно повниться теплом, світлом і якоюсь казково-дитячою щирістю: //Ой зраділа ж дорога, //мов коза круторога, //ускубнула трави, //обминула рови, //біля овиду //стежкою //стала //і //на райдугу //помандрувала.

У звичайних речах автор бачить незвичайне, казкове. Це покликання справжнього поета — бачити світ по-особливому, через призму образів. Але за тією начебто легкістю форми і змісту стоїть філософське осмислення буття, зображується кінець життєвого шляху, що переростає у стежечку, а далі відходить у небо. І ніякої трагедії, ніякого розпачу.

Чому нас обминає доля? Чому так багато негараздів? Бо згасла любов: до ближнього, до роду свого й коріння, до Всевишнього...Чому зміліла ріка любові? Бо пересохли джерела, замулились витоки духовності...Але наш народ, як і все людство, не загине — його врятує незглибимість краси і мудрості, духовна одержимість і справжня віра у найвищі, найсвятіші ідеали.

Такі основні мотиви збірки П. Розвозчика „Земля Світовида”. Книга сповнена шевченківською тривогою за долю України й тютюнниківською любов'ю до людини. У збірці багато самобутніх образів, наповнених глибокою мистецькою філософією, живописною виразністю і пластикою. Автор дає новий імпульсі улюбленим образам-архетипам Дороги, Степу, Коня, Неба, Сонця, Часу, Матері, Бога, Душі, Долі та ін.

Серед творів нової книги є чимало притч, які свідчать про високі художньо-естетичні смаки майстра і його життєву мудрість.

Поет прагне прихилити душу сучасника до первозданного, одвічного, що має стати джерелом відродження духовності нашого народу [2, с 13].

Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Дмитро Кремінь так відгукнувся на нову збірку автора: „Петрові Розвозчику в книзі „Земля Світовида” дивним чином пощастило уникнути традиційної баркароли, кобзи чи бандури з гітарою на-впереміш, і книга вийшла цільною, образно монолітною, хоча тут є навіть поезії дочорнобильських часів (1983), не кажучи про вісімдесяті та дев'яності — як протоукраїнські за календарем і поетичним відчуттям. Тонко відчуваючи всесвіт і маленьку билину, поет не зрікається поетичної школи, віртуозної алітерації та ламаного ритму, тягне його й до зорової, графічної моделі, як-от у поезії „Сини Світовида”.

Мудро вибудовано „храм книги”: „Речитатив дороги”, „Ватра на овиді”, „У сітях часу”, „Незглибимість”.

Мені дуже радісно, що в історичній Білій Церкві, театральній і літературній оазі над Россю (звідси Ю. Ковалів, тут — В. Міняйло та ін.) живе і творить обдарований, витончений поет П. Розвозчик”

У збірці „Земля Світовида” з-поміж інших вирізняється образ-архетип Дороги.

Дорога — це доля людська... Дорога та буває довгою і короткою, важкою й легкою, буває дорогою, а часом — вузенькою стежиною. І людина мусить іти тією дорогою життя — то простувати твердим гостинцем, то продиратися глухими нетрями. Поет вірить у долю, від якої не відректися і не втекти: //Нерозлучна //зі мною //примхлива //стежка: //то бабусею //втомлено //горбиться, //то нагору //дівчам //поспіша...

Так, мінлива доля людська. Для відображення тієї примхливості автор використовує метафоричні образи бабусі й дівчинки.

Але сам поет на долю не нарікає. Хай уже буде така, яку Бог послав. Пестливі форми іменників надають образам щирості й теплоти, правдивості.

Цікаво, що жодної згадки про дорогу. Але це не що інше як образ-архетип Дороги — Долі людської. Поет не розтлумачує свої образи. Він залишає читачеві вибір, право на власну думку.

Ніби мимохідь виринає образ дороги і в іншій мініатюрі, рядки якої, безперечно, мають глибокий філософський підтекст, як, власне, і вся збірка: //Зачерпну //повну //пригорщу //літа //і неначе //коня //вороного//серце //скупаю //перед //дорогою //може //встигну //тоді //наздогнати //себе. Поет стверджує, що людина знаходиться весь час у дорозі і, буває, втрачає сама себе в шаленому русі життя. Вона мчить, летить, поспішає... То відстає від життя, то переганяє час. І лише в кінці дороги, як зазвичай, „наздоганяє себе”. І чим швидше людина себе наздожене, тим швидше настане час прозріння, мудрості...

Образ дороги проходить через усю творчість П. Розвозчика, творячи в результаті багатогранний образ-архетип.

Часто у своїй творчості автор повертається до первозданного, одвічного. Розумом він сприймає цивілізацію, але в причаєній душі відчувається ностальгічна любов до всього незайманого, дарованого щедрістю Творця://Звільнилась//дорога//з тісної,//старезної//шкіри //гудрону //і легко, //в'юнисто //помчала //кудись //у привілля степів. //А шини, //що досі //гриміли//по ній//мегатонно, //тепер забобонно//притихли, //зніяковіли — //слухають //речитатив //над //золотим //материнством //нив... („Речитатив дороги”).

Це вже дещо інший тип образу-архетипу Дороги. Польова сільська дорога близька й рідна поетові. Його серце хоче чути не гул „шкіри гудрону” , а золотий „речитатив” материнства нив. Автор кличе сучасника не просто в „дорогу”, а до осягнення людиною глибин і значимості первинного. Тут „дорога” — це шлях до самого себе, до очищення, до свободи...

П. Розвозчик належить до когорти романтиків, що мріють змінити світ, зберегти його первісну красу для майбутніх поколінь...

Образний світ лірики цього митця — явище оригінальне й неповторне. Це не просто майстер римованого вірша чи верлібру, а творець своєрідної високохудожньої поезії, яка піднімається, як пишна українська паляниця, „на дріжджах” образів-архетипів.

Найхарактернішою ознакою образотворчого стилю П. Розвозчика є метафора, де особливу роль відіграє художня деталь.

Творчість Петра Розвозчика — це глибокі роздуми над життям та його одвічними проблемами. Особливо багато філософських міркувань — в образах-архетипах, сама природа яких змушує мислити, зіставляти, робити висновки.

У кожному образі лірики П. Розвозчика слід шукати глибини, кожен його образ-архетип — символічний, знаковий.

Автор постійно перебуває у пошуку нових цікавих паралелей, з яких виростають оригінальні метафори, а далі й образи-архетипи, які не завжди лежать на поверхні. І добре, що є така поезія, котра не дає душі й розуму дрімати.

Література

1. Бійчук Г. Актуалізація архетипів національного підсвідомого засобами художнього слова. На матеріалі творчості Тараса Шевченка// Дивослово.— 2005. — №10. —С 12—18.

2. Дідківський В. З любов'ю до людини // Майдан-брок. — 28 жовтня 2004. — С12—13

3. Королів А. Поезія ніжності, тривоги і надії// Радосинь. — 1997.— №3.— С.4

4. Літературний словник-довідник / За ред. Гром'яка Р., Коваліва Ю. — К.: Академія, 1997.— 752 с.

5. Мочалова Н. Образотворча функція кольорів у поезії Петра Розвозчика // Рідна школа. — 2005. — № 910. — С 53-57.

6. Юнг К. Г. Аналитическая психология и психотерапия. — Санкт-Петербург: Питер. — 2001. — 512 с.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.