Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури

Основні шляхи розвитку громадянського виховання у 1905—1920 рр.

І. Кучинська,

докторант Інституту педагогіки АПН України

Київ

Процес виховання — явище багатомірне; воно визначається впливами різного ступеня — від найбільш загальних, духовно-національних, громадянсько-соціальних чинників до індивідуальних, вузько спрямованих. Виховання ми розглядаємо, як поліспрямований процес, де кожна конкретна мета зумовлює відповідний зміст і методи, а напрям виховання визначається єдністю мети та змісту. Отже, мета та завдання виховання українських дітей, у 1905—1920 pp. визначили основні напрями розвитку громадянського виховання, а саме:

1) морально-правовий;

2) соціальний;

3) духовний;

4) державно-національний.

На початку XX ст. українськими діячами науки, культури і політики була актуалізована громадсько-виховна проблематика у сукупності чотирьох її аспектів: крім традиційного, виокремлюємо моральний, соціально-духовний та державно-національний.

Обґрунтуємо цей висновок, аналізуючи та конкретизуючи громадянську мотивацію у досліджуваному нами виховному просторі.

Так, відсутність на початку XX ст. українського національного виховання в системі освіти, коли повністю ігнорувались національно-культурні потреби народу, спричинила певну національну-виховну проблемну ситуацію, що позначилося на формуванні українських національних цінностей всупереч офіційним державним доктринам. Такі діячі науки і культури, як Б. Грінченко („Чого нам треба?” (1905), „Якої нам треба школи”. (1912), „Українська граматика” (1917)), М. Грушевський („На порозі нової України” (1918)), В. Винниченко („Відродження нації” (1920)), І. Огієнко („Рідна мова в українській школі” (1917), „Тернистим шляхом: Про кривди народу вкраїнському” (1917), („Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народа” (1917)), С. Русова („Ідейні підвалини школи” (1913), „ Націоналізація школи” (1907), „ Нова школа соціяльного виховання” (1907), Я.Чепіга („Національне виховання” (1913), „Соціалізація народної освіти” (1917)) та інші утверджували у свідомості українців прагнення до розбудови національної держави та створення системи національної освіти. Вони звертали увагу у своїх працях на те, що народна освіта нерозривно пов'язана з національним ґрунтом. Шкільна освіта, що втрачає національне коріння, рано чи пізно заперечується народом, позанаціональне не може бути народним, саме через національну освіту й виховання, культуру виявляється й здійснюється соціальне відтворення етносу та громадянське становлення нації.

Розбудова національної школи у сучасних умовах підтверджує слушні думки українських педагогів початку XX ст. стосовно освітянської політики. Адже національна школа — це школа, яка виховує школярів на зразках національної культури, духовних багатств, традицій, національного способу життя й діяльності свого народу. Національна школа розвивається разом із нацією, завдяки нації і для нації (Бех І. Д. Виховання особистості: Кн. 2. — К., 2003. — С11).

Особливість національної школи полягає ще й тому, що вона передає молодому поколінню культуру етносу в найширшому розумінні цього слова... Школа має долучати дитину до системи національних цінностей (там само, с 11).

Опрацьований нами матеріал підтверджує передовсім національну мотивацію у створенні морально-правового аспекту громадянського виховання у досліджуваний період. Так, В. Родніков у роботі „История педагогики” (Київ, 1916), аналізуючи педагогічні погляди К. Д. Ушинського, підкреслює, що одне з головних виховних завдань кожного народу — „составлять развитіе нравственной стороны, и на первомъ планъ въ дълъ воспитанія всегда долженъ стоять нравственній идеалъ человека” (Родников В. История педагогики. — Киев. — 1916. — С.139). Науковець В. Преображенський у статті „Проблемы этики” („Введение в философию” (1904)), звертає увагу на те, що „… народы для решения определенных жизненных задач вырабатывают себе — автоматиче-ские формы реакции: это нравы... со включением правовых форм жизни” (с.441).

Найбільш конкретно з цього приводу висловився у роботі „На порозі нової України” (1918) М. Гру-шевський, який констатував, що та стадія українського життя, в яку „ми ввійшли”, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов'язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян. На його думку, хто хоче бути гідним громадянином, той мусить видобути сі моральні сили (Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського / Упоряд. А. П. Демиденко. — К., 1992. — С.140).

Підкреслимо, що громадянський виховний ідеал розглядався у форматі моральних й соціальних вартостей нації, а також духовно-національних потреб народу. Так, С. Русова звертає увагу педагогічної громадськості („Нова школа соціяльного виховання” (1917)) на те, що „на руїнах старої школи повинна народитися нова „школа соціального виховання” (с. 4—5). Моральний і юридичний закон, констатує Русова, складається впродовж спільного життя всіх людей. Без соціального виховання, на думку вченої, неможливе і громадянське формування особистості (там само, с.4—11). Русова конкретизує, як саме треба здійснювати „соціяльне виховання”, щоб „наслідком його був справжній розвиток громадянства”. На її думку, необхідно зрозуміти взаємозв'язок особи з громадськістю, мати найкращі „доброчинности”, яких вимагають від особи її громадянські обов'язки”. Русова, порушуючи соціально-громадську проблематику, звертає увагу педагогічної громадськості на значущість формування моральних норм та обов'язків, юридичного закону у справі виховання громадянських поглядів українських дітей (там само, с.4—11). Педагог підкреслює важливість саме соціального фактору у формуванні громадянської позиції підростаючої особистості. Зауважимо, що моральний і юридичний закон у цьому випадку виступає, на думку Русової, соціальною реалією громадянського самовизначення особистості. Отже, відбувається спроба поєднання морально-правових, загальнолюдських, соціальних та національних культурних пріоритетів, наявних у виховному просторі досліджуваного періоду, з формуванням громадянського ідеалу, який розглядався в державно-національному та духовно-ціннісному аспекті виховання (М. Грушевський, І. Огієнко, С. Русова, С Сірополко, Я. Чепіга).

Так, І. Огієнко („Українська культура” (1918), „Українська Церква” (1918)) акцентував у своїх роботах, що духовність людини виявляється у її вчинках та поведінці, які базуються на загальнолюдських громадянських, національних і християнських цінностях. Цінність вчений розглядав як поняття, що виражає позитивну значимість природних, соціальних і духовних явищ для існування і розвитку суспільства, для потреб і діяльності кожної людини. Тому він вважав, що формування у дітей почуття любові до своєї держави, бога, рідної землі, мови, культури, народу сприяє більш ефективному вихованню в молоді соціальної активності, громадянської зрілості, системи активного дійового ставлення особистості до Батьківщини, суспільства, держави, природи, до праці, до самої себе, прилучає особистість до національної культури свого народу, до його історії, розвиває у дітей почуття власної гідності; поваги до духовної спадщини свого народу (Кучинська І. О. Виховання духовних цінностей дітей і молоді у творчій спадщині Івана Огієнка. — Кам'янець-Подільський: „Абетка - НОВА”, 2002. - С.17).

Наведемо деякі ціннісні орієнтації, які Огієнко вважав найголовнішими:

— утвердження гуманних начал у між людських стосунках: доброти, принциповості, взаємоповаги, сумлінності, щирості, справедливості, толерантності;

— ставлення до праці як до основи і мети життя;

— патріотизм як самовідана любов до рідної землі, її народу, держави;

— інтерес до минулого рідного краю, прагнення збагнути як величні, героїчні моменти в його історії, так і причини трагічних занепадів, страждань народу;

— усвідомлення невичерпних можливостей віри у вищу ідею, в безсмертя душі людської — як символу людського в Людині, як можливості самовдосконалюватись, творити себе заради осягнення найвищої і святої мети — служити людині, народові, Батьківщині і знаходити в цьому справжнє людське щастя;

— розвинену національну самосвідомість, прагнення до самоідентифікації з нацією, національну гордість і самоповагу;

— усвідомлення неоціненного значення рідної мови, в якій на генетичному рівні втілюється творча сила народного духу, його помисли, сподівання, віра і воля (там само, с.25).

Вважаємо за доцільне звернути увагу на те, що метою виховної діяльності батьків і педагогів Огієнко вважав активну, духовну особистість з високими громадянськими якостями. Вчений доводив, що в навчально-виховному процесі повинні формуватися, насамперед, національна свідомість і самосвідомість, світогляд, патріотизм, повага до споконвічних традицій свого народу, глибока духовність особистості. На думку І. І. Огієнка, у меті і змісті виховного процесу повинна домінувати ідея духовної спрямованості. Таким чином, завдяки орієнтації на духовні здобутки народу, формування стійких духовнотворчих, націотворчих і державотворчих якостей дітей і молоді сприяє їх всебічному розвитку (там само, с.78).

Вартий уваги той факт, що реалізувати свої громадянські виховні погляди у практичній діяльності Огієнко зміг у 1918—1920 pp., коли був ректором Кам'янець-Подільського Державного Українського Університету (К-ПДУУ). Разом з такими досвідченими педагогами, як Л. Білецький, В. Біднов, П. Бучинський, С. Русова, М. Столяров, Огієнко зробив спробу побудувати духовно-громадянську модель виховної діяльності, за якою передбачалось виховання людини — громадянина, сина своєї Батьківщини, відданого патріота і християнина.

Духовна спрямованість громадянського вихован-ня, на думку Огієнка, дасть змогу не тільки зберегти моральні ідеали нації, а й побудувати етичну систему національних поглядів громадян держави. Так, у роботі „Українська культура і наша Церква” Огієнко наголошує, що людина завжди хоче жити суспільним життям і завжди прагне, щоб життя це було краще, ніж воно є. У своєму житті кожна пересічна людина, на його думку, впливає на своє оточення, а коли вона до того ще й надто здібна, то підносить це оточення на вищий рівень. Стан життя чи то окремої людини, чи то всього суспільства називаємо культурою. Культура буває, констатує Огієнко, потрійна:

— духовна — стан духовного життя людини;

— соціальна — стан і форми суспільного життя людей;

— матеріальна — стан матеріального забезпечення в житті людини (с.10).

Таким чином, культурний розвиток нації буде впливати, на думку Огієнка, і на вибір виховного змісту громадян держави.

Так, ним були запропоновані такі конкретні методи та форми виховання духовних цінностей особистості: організація і проведення лекцій, бесід, зміст яких повинен відображати морально-етичні орієнтації особистості; переконання засобами проповідей, використовуючи приклади з життя й діяльності видатних „мужів України” К. Острозького, І. Почаївського, І. Мазепи, Д. Туптала, Б. Хмельницького та ін.; створення ситуацій з метою виявлення та формування в процесі життєдіяльності системи духовно-етичних спрямувань; цілеспрямоване прогнозування виховного процесу з використанням духовної літератури; заохочення особистості до свідомого засвоєння норм і правил „християнської” поведінки; диспути, які забезпечують осмислення та оцінку християнської спадщини, дозволяють активізувати розумову діяльність, розвивати вміння висловлювати свої думки у суперечках з опонентами; аналіз моральних конфліктних ситуацій, що вимагають вибору лінії поведінки і дозволяють реалізувати знання у конкретній діяльності, а також підготовка і проведення зборів, доповідей, рефератів, виховних занять на теми: „Духовність і буття людини”, „Духовні цінності: втрати, пошуки, повернення” та ін.; влаштування традиційних християнських свят з метою морального виховання учнів; вивчення духовної літератури, організація книжкових виставок і вітрин нових книжок; забезпечення єдності й наступності у вивченні українських народних традицій у процесі гурткових занять (наприклад, „Гурток плекання рідної мови”, „Гурток народної творчості”, „Гурток цінителів української культури” та ін.); випуск цікавих за формою й змістом журналів, газет, де б розкривались основи духовності особистості; проведення походів і екскурсій задля ознайомлення з історико-культурною спадщиною рідного народу (Кучинська І. 0. Виховання духовних цінностей дітей і молоді у творчій спадщині Івана Огієнка. — Кам'янець-Подільський: „Абетка — НОВА”, 2002. — С.68—69).

Необхідно відмітити, що у виховній практиці у період національного відродження домінував духовно-національний ідеал. Так, О. Коваль у статті „Григорій Ващенко — творець української виховно-освітньої системи” („Рідна школа”. — 1993. — №2) акцентує увагу на тому, що, вибираючи все найкраще з минулого, він (Ващенко) створив яскравий образ виховного ідеалу, шляхи і мету виховання: щоб Україна мала свідомих патріотів своєї землі і нації, що є передумовою розбудови, сили і могутності держави як гаранта свобод, необхідних для життя індивіда, родини і нації в цілому (с.3). О. Коваль підкреслює, що в основу виховання української молоді професор Г. Ващенко ставить загальнолюдські і національні вартості, виплекані упродовж віків. До цих вартостей належить моральний закон творення добра і боротьби зі злом, шукання правди і побудови справедливого ладу, що спирається на плекання любові і краси. Ці вселюдські вартості випливають з важливого джерела, яким для нас є християнська релігія. її вчення про безсмертя людської душі дають спрямування людській чинності і визначають абсолютну мету життя людини. Однак людина як соціальне єство приходить у світ і проживає в спільноті, котра має свої особливості, свої звичаї, свій спосіб життя, свій національний характер, свою виплескану віками національну культуру. Приналежність до даної спільноти, яка має спільну історичну долю і бажає жити своїм незалежним життям, називаємо нацією, її інтереси і всебічний розвиток можуть бути захищені тільки у своїй власній державі (там само, с.4).

Таким чином, неможливо, на думку Ващенка, розв'язати питання щодо наслідування християнського виховного ідеалу без високого призначення національної ідеї як одного із можливих засобів досягнення ідеалів Істини, Добра і Краси. Розвинена національна ідея, прагнення до самоідентифікації з нацією, національна гордість і самоповага в поєднанні з шаною до всіх етносів, які є патріотами і, як громадяни, самовіддано служать Батьківщині, а також усвідомлення неоціненного значення рідної мови, в якій На генетичному рівні втілюється творча сила народного духу, його помисли, мрії, сподівання, віра і воля, — все це робить особистість духовно значущою, національно свідомою та морально збагаченою.

Науковець Вайсфельд у роботі „Идеалы воспитания” (Київ, 1910) підкреслює: „стремление и идеалы — вот что характеризует педагогическое отношение к детям” (с.9). Зауважимо, що у період національного відродження (1905—1920 pp.) саме духовно-національні ідеали сформували громадянсько-національні ідеї у виховній діяльності. М. Грушевський вважав („На порозі нової України”), що ідеї національної згоди й гармонії повинні ввійти в життя, глибоко залягти в нім, як фундамент, на якім будуватиметься нове життя (Громадянин-Держава-Громадянське виховання. Антологія /Упорядники М. П. Рогозін і О. В. Сухомлинська. — Донецьк. — 2001. — С.75). Грушевський був переконаний, що тільки тоді, як держава, громада „стане не пустою вивіскою, порожньою декоративною фразою, повторюваною лише „для годиться”, а буде центром мислі і волі, предметом культу, релігії, яким вона була для старинного Єліна або Римлянина; коли послужити сотворению Великої України в тім значенні, як я ужив се слово, стане найвищим і найбільшим щастям для кожного свідомого українського громадянина по щирості і по совісті, — тоді тільки збудеться ся Велика Україна, і український народ зможе сказати перед світом, що він послужив загальному ділу людства” (там само, с.79).

Отже, з'являються нові вимоги до виховання молоді — це колективізм, альтруїзм, громадський світогляд, праця, ідейність.

Так, наприклад, Й. Геп у роботі „Самоуправа школярів” (Київ, 1919) у §3 („Значіння для державногромадського виховання”) наголошує, що дитина повинна рано набратися відчування громадянської спільності. „Ту правду, що спільна праця й альтруїзм мають велике значення для справжнього життя в громаді, вона мусить дійсно пережити. Ця правда приходить до її свідомості за поміччю групової роботи, при якій діло одиниці потрібне для діла загалу, та через школу або класу, якщо вони мають зрозуміння для того, що честь загалу основується на поведінці одиниці” (Геп Й. Самоуправа школярів. — Київ. — 1919. — С.75).

Я. Чепіга у своїй праці „До трудової вільної школи!” („Вільна школа”. — 1918—1919. — №8—9.— С.81—85) констатує, що коли відбувається переоцінка всіх цінностей, школа мусить радикально змінити свою структуру. І перше, що треба зробити, це надати школі вигляд трудової общини, де виховуватиметься новий громадянин для оновленої громади.

Чепіга відмічає, що декого може лякати те, що не можна провести цей принцип в державному масштабі; що для цього учительство не підготовлене, що будинки не пристосовані, що школу словесної науки надто важко раптом перетворити в школу-лабораторію з майстернями, верстатами, досвідами, але учителі, як і народ з рабів стали вільними громадянами, вільними творцями державного тіла, і нас не лякає те, що вони не підготовлені до такого життя; ми віримо, що народ знайде потрібні йому форми, аби сама ідея стала його ідеєю, стимулом нових бажань. Так і тут, на його думку, „потрібна ідея, потрібен стимул, а те, які форма вона прибере, нас меньше всього турбує. Безумовно, що кожний буде творити по-своєму, але творити, і це забезпечує те, що освіта народа оживе, стане життям його, культурним і цінним придбанням народа” (там само, с.81—85).

Чепіга переконаний, що помилки, невдачі — це той справжній шлях, яким ішли, знаходили кращі ідеї, здобували кращі людські цінності. Хай будуть помилки, запевняє педагог, будуть не ті досконалі трудові школи, які ми собі уявляєм, але тут буде праця — жива, діяльна, творча. Тут, на погляд Чепіги, будуть воля, ініціатива, активність, а не безвілля, агонія духа, пасивність. „Ми знаємо, що ми в періоді творчих шукань, а не механічного виконання; ми серед життя й руху, а не мертвої нерухомости. Хай школа стане педагогичною лабораторією, але ми найдемо скорше в своїх колективних шуканнях потрібні форми, ніж чекатимемо на те, що нас предпишуть з гори, з центра” (там само, с.81—85).

Будівництво держави, нової системи відносин між її громадянами потребувало і нових підходів у створенні виховних ситуацій. Все частіше у своїх роботах педагоги наголошують на формуванні громадянського світогляду української молоді. „Нові українські школи” повині були розробити ефективні моделі національного виховання, за яким громадянська ідея набула би чинного характеру. Адже без громадянської спрямованості, як зазначав М. Грушевський, побудувати демократичне, національно свідоме суспільство буде неможливо („На порозі нової України”).

Звернімо увагу на той факт, що громадянська ситуація, що виникла в Україніу 1917—1920 pp., вплинула і на виховну мотивацію. Саме громадянське становлення особистості стало головною проблемою у вихованні. У цей час, коли прагнення державної незалежності сприймалося як можливість національного відродження, тільки громадянське виховання впливало на формування світоглядних поглядів українців. Виховання громадян української держави мало вплинути на вибір державних ідеалів та ціннісних орієнтацій. З цього приводу В. Винниченко у 1920 р. написав у роботі „Відродження нації” (Київ—Відень) у §2 („Мета: національність, засоб: державність”): „Наша мета була — відродження, розвинення нашої національності, пробудження в нашому народі своєї, національної гідності, почуття необхідності рідних форм свого розвитку. Здобуття сих форм і забезпе-чення їх. Державність же є тільки засоб для сеї істотної цілі. І через це самий процес здобування сеї державности вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомлюючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі” (Винниченко В. Відродження нації. — Київ—Відень, 1920. -С.257).

Аналіз праць М. Грушевського „На порозі нової України”; І. Огієнка „Українська культура”, „Українська церква”; С. Русової „Нова школа соціяльного виховання”, „Націоналізація школи”; С. Сірополка „Завдання нової школи”; Я. Чепіги „Соціалізація народної освіти”, „До трудової вільної школи” показав, як за короткий термін у виховних поглядах науково-педагогічної еліти України сформувалась система громадянських цінностей, яка не тільки змінила виховні потреби у педагогічному процесі, а й вплинула на громадянський вибір напрямку у розвитку особистості.

Зауважимо, що саме морально-правові, духовно-соціальні та державно-національні шляхи розвитку громадянського виховання у 1905—1920 pp. конкретизували виховні вимоги щодо формування громадянського світогляду української молоді. Отже, перед педагогами досліджуваного періоду постала проблема розвитку громадянської свідомості, вирішення якої мало активізувати національну мету й національні потреби.

Прогнозування та спрямування національної ситуації, як свідчать матеріали дослідження, вплинули на виховну динаміку громадянського розвитку, яка відображалася у спробі побудови нової, громадянсько-національної моделі становлення особистості.

Аналіз дослідження, таким чином, дає підстави для ствердження, що саме акцентування морально-правової, духовно-соціальної та державно-національної проблематики у виховній політиці зазначеного періоду узагальнило та конкретизувало основні шляхи розвитку громадянського виховання.