Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Екзистенції Василя Стуса
Художній світ лірики та ліро-епосу

Всі публікації щодо:
Стус Василь

Тривалий час образ В. Стуса-борця затуляв образ В. Стуса-поета, який наповнився реальним змістом лише з виходом першого повного видання творів. В. Стус постав поетом світового масштабу. Табірна доля не пригнітила його таланту, любові до України, до людини, високого художнього ідеалу. Цей ідеал, внутрішня свобода, безкомпромісна вимогливість до себе й інших давали йому право критично оцінювати навіть великих творців слова, зокрема П. Тичину.

Василь Стус — поет Шевченкового типу, виявляє екзистенціальний характер мислення, психологічну та ідеологічну свободу творчості. Зредукованість реальної дійсності спонукає поета бути творцем художньої реальності, побудованої на оригінальних словотворах, несподіваних зв’язках між словами, що виливаються в оксиморони й антитези як основу напруженого поетичного світу.

Болючі оксиморони

«ТИ ДЕСЬ ЖИВЕШ НА ПРИЗАБУТІМ БЕРЕЗІ...»

Найхарактерніші ознаки поетичного письма В. Стуса прочитуються при зіставленні написаних у таборі вірша «Ти десь живеш на призабутнім березі...» і листа до дружини від 11.02.1979.

Текст листа містить характерні для поета метафори й символи, але загалом близький до побутового письма інтелігента, не заангажованого ідеологією системи: «Живу як замурований у склепі. На що — чекаю? Бозна».

«Я повен трагічного оптимізму, що світ — проти мене — є собі, я ж — є собі — опроти нього.

Світлій, люба моя.

На моїй дорозі — сяє сонце. Сонце Твого проміння, сяйво спогадувань про тебе і бризки радості, що ти їх мені дарувала, коли могла».

У листі, з огляду на різні обставини, В. Стус надає перевагу оптимізму. У вірші його реальний стан відбився адекватніше, на перше місце вийшов трагізм, яким перейнята образна система і навіть звертання до дружини: «свічо моя пекельна», «жоно моя загублена». Ритм поетичної думки у вірші (численні перенесення, відсутність рим і поділу на строфи) підпорядкований настрою ліричного героя. Душа його б’ється між спогадами, сновидіннями і прагненнями, які не можуть бути зреалізовані. Пошук виходу завершується передчуттям трагедії — «прірви».

З перших рядків окреслюються два світи ліричного героя: минуле, пов’язане з образом дружини («ти є в мені»), з домашнім теплом, молодістю, і теперішнє — невільниче життя, коли ліричний герой «припертий до стіни (чотири мури / — і п’ятого кута ніяк не знайдеш)»; коли «надто тяжко / ступати безворотною дорогою, / де втрачено початки і кінці». Третій світ — майбутнє — приглушений неволею, безвихіддю. Поета тривожить, що дорогому минулому загрожує забуття (призабутий берег, «змілілі пам’яті») і запустіння («пустеля... молодощасть», «біла тінь суворої скорботи»).

Відсутність зовнішньої свободи не сковує духу ліричного героя. Він готовий щодня ставати до сповіді. Але кому відкриєш душу, коли немає надії на істотні зміни. Коло замикається на тобі. Єдиний результат сповіді — гостре відчуття журби дружини. Уявні очі — їх багато, що засвідчує силу прагнення, — дивляться на нього, «дошукуються давньої душі», тобто чи не схибив він на своїй дорозі. Це знаки вимогливості ліричного героя до себе, його абсолютної відкритості. Так наступає духовний момент істини:

Ти е в мені. І так пробудеш вічно,

свічо моя пекельна!

Суть цієї істини глибока: завдяки духовним зусиллям ліричного героя їхні з дружиною душі так тісно поєдналися, що чоловік на місці власної «давньої душі» відчув образ дружини: «Ти є в мені». Несподіваним є звертання до дружини у формі оксиморона «свічо моя пекельна». Свіча — символ протидії темряві. Яка вона (свіча) — зовнішня чи внутрішня: «Ти є в мені». Виходить, «пекельна» — це самодокір ліричного героя за драми, на які він прирік дружину, це знак його душевного болю.

Взаємини з дружиною — внутрішній процес, який розгортається у душі ліричного героя. Він зізнається: живе лише заради того, щоб «пам’ятати / нещастя щасть і злигоднів розкоші, / як молодість утрачену свою...». У змісті оксиморонів «нещастя щасть» і «злигоднів розкоші» переважає оцінний аспект. Перший оксиморон означає стан, про який поет сказав: його «нам доля не прощає». Було щастя, а прийшло нещастя, але пам’ять утримує образ щастя й не хоче прощатися з ним. Як наслідок, вислів «нещастя щасть» здобуває негативний зміст; «злигоднів розкоші» — містить приховану самоіронію автора. Саме вона продиктувала вжити замість нейтрального слова «багато» емоційно насичене «розкоші» — і вийшла вишукана фігура, також негативного змісту.

З образом «свічі пекельної» перегукується вираз «стовп огненний» як пряма самохарактеристика ліричного героя. Образ «свічі пекельної» також є засобом його опосередкованої самохарактеристики. На цій основі виникає зв’язок між складниками художнього світу вірша. Образ «стовп огненний» нагадує місце з Біблії, де йдеться про вихід євреїв із рабства — землі Єгипетської. У дорозі через пустелю Господь ішов перед ними вдень у стовпі із хмар, а вночі у стовпі огненному. У Біблійному тексті «стовп огненний» — втілення Бога, котрий оберігає людину. В. Стус не прив’язує свій текст до Біблійного, але асоціативний зв’язок вловлюється. У поета вираз «стовп огненний» вжито в такому контексті:

Неначе стовп огненний,

Мене ти з себе викликаєш, надиш —

Забутим, згубленим, далеким, карим і золотим.

Наведена формула настрою тримається на двох складниках: «стовпі огненному», з яким ліричний герой уподібнює себе, й атрибутах дружини — «забутому, загубленому, далекому, карому і золотому». Перший складник символізує зв’язок із дивом, чимось небуденним, другий окреслює долю (забуте, згублене, далеке) і духовну сутність (каре і золоте). Однак не самі складники важливі у наведеній формулі, а зв’язок між ними. Вислів «з себе викликаєш» тяжіє до сакрального, божественного дійства, що надає взаєминам ліричного героя з дружиною духовного змісту. Друга частина дієслівної зв’язки «надиш» тяжіє до кольору очей дружини — «карого і золотого», і на їхніх перехрестях народжується високий гуманістичний зміст взаємин чоловіка і жінки в трагічних умовах. Кульмінація тих взаємин припадає на запитання ліричного героя до дружини, названої поетичним іменням «брунатна бджілко»: «Куди ж мене зовеш?».

Два варіанти відповіді на це запитання ще не є розв’язкою, але ведуть до неї. Перший — раціоналістичне рішення поета, драматичне за своєю суттю, екзистенціалістське за філософською основою: прийняти свій стан як долю:

Дай мені лишитись

у цьому часі страдному. Дозволь

зостатися з бідою наодинці

і — ачи вмерти чи перемогти.

Дарма.

Другий варіант відповіді будується на інтуїтивній основі. Картини сновидінь перейняті оптимізмом. Багато очей дружини — це сила бажання ліричного героя:

Ти знову в сни мої заходиш, вельможно мури прочиняєш всі — і золоті, брунатні, карі очі йдуть зовсібіч на мене. І беруть у свій полон.

Два варіанти відповіді на запитання: «Куди ж мене зовеш?..» — то голоси реального, драматичного світу і с’ніту уявного (у формі сновидінь), романтичного. У фіналі настає трагічна розв’язка: очі, що «беруть / у спій полон»,

До молодості зносять,

аби жбурнути — в прірву...

Трагізм становища поета в таборі (у листі: «Живу як замурований у склепі»; у вірші: «Чотири мури — і п’ятого кутка ніяк не знайдеш»), напруженість думання, складні та суперечливі переживання не завершуються окресленою словом психологічною розрядкою. Численні оксиморони й антитези так і залишаються болючими. Екзистенціалізм як основа світогляду не приносив полегшення, але давав розуміння, що особиста трагедія — частина загальної трагедії світу, додавав певності жити у стані постійного опору («світ — опроти мене — є собі, я ж — є собі — опроти нього») і не занепадати духом.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.