Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015
Напрями дослідження художнього твору
Теоретичні основи аналізу художнього твору
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Докладний огляд складників твору, згрупованих у межах категорій змісту і форми, спонукає так само окреслити напрями і способи його дослідження — аналіз, розкодування, інтерпретацію. Маючи власну сферу й методику застосування, вони своїми результатами доповнюють загальну картину художнього світу твору, дають змогу осягнути його естетичну суть.
Сутність і мета аналізу художнього твору
Дослідження твору передбачає, крім власне аналізу, пошук, зіставлення й систематизацію найрізноманітніших матеріалів про зародження й визрівання його задуму, етапи реалізації, збирання відомостей про життєву основу твору та можливих прототипів персонажів, простеження способів трансформації письменником — крізь призму власного світобачення й світорозуміння — вражень, фактів у художній світ твору; встановлення зв’язків між твором і обставинами життя автора тощо. Як правило, дослідження творів є масштабним і ґрунтовним, може включати всі чи окремі види роботи над ним.
Власне аналіз передбачає роботу переважно з текстом твору, його сприймання і тлумачення на основі науково обґрунтованих аналітичних операцій. Він може бути докладним — всебічним розглядом деталей змісту і форми, встановленням закономірності їх взаємодії, підпорядкованості авторському задуму та провідній ідеї. Він може зводитися лише до викладу результатів докладних спостережень і аналітичної роботи, які визначають міру проникнення в художній світ твору. Аналіз є системою послідовних дій (операцій), спрямованих на пізнання твору як художнього феномена. Ступінь його докладності залежить від мети.
Аналіз художнього твору — уявна (мисленнєва) операція, яка передбачає членування твору на частини (складники змісту і форми), виокремлення частин, дослідження їхніх особливостей, визначення їхніх місця й функціональної ролі в загальній системі твору, встановлення характеру взаємодії з іншими частинами.
Для успішності аналітичних дій не досить один раз прочитати твір. У цій справі без перечитування і виокремлення певних частин для докладного розгляду не обійтися. Передусім відбувається зосередження уваги на частинах, які, з огляду на закономірності взаємодії концепції людини і стилю, змісту і форми, відіграють активну роль у творі. їх характеризують щодо особливостей змісту і форми твору, встановлюють взаємозв’язки між ними і роблять висновки, які в сукупності виражали б ідею твору.
Принципи, види (методи), способи і прийоми аналізу художнього твору
Дотримання принципів і компетентне використання раціонально обраних прийомів допомагає повноцінно розкрити ідейно-художні якості твору, побачити його місце у творчості автора і розмаїтті літератури.
У процесі вивчення й викладання літератури вироблено цілісну систему правил аналітичних операцій над твором. Вони ґрунтуються на розумінні природи й суті художньої літератури, її функцій, на виокремленні аспектів твору для докладного вивчення, на характері підходу до певних його частин. Традиційно ці правила, види поділяють на групи — принципи, види (методи), способи і прийоми аналізу.
Принципи аналізу твору. У радянському літературознавстві на першому місці були принципи партійності, класовості, народності. Із занепадом комуністичної ідеології принципи партійності і класовості втратили актуальність: вони більше стосувались ідеологічного оцінювання позиції автора, ніж оцінювання твору. Принцип народності був поширений і в літературі, і в літературознавстві. У другій половині XX ст. він почав змінюватись, зближуватися з принципом націоцентричності. До назви «народність» все частіше додають складник «нео-». Категорія «неонародність» перебуває на стадії формування. Змінюються суспільні умови, переосмислюються функції літератури — викристалізовується нова система принципів аналізу художнього твору.
Принципи (лат. principium — основа, начало) аналізу твору — найзагальніші правила, що випливають із розуміння природи і суті художньої літератури, якими керуються у процесі аналітичних операцій над твором.
Найважливіший — принцип аналізу взаємодії змісту і форми. Він є універсальним засобом пізнання суті твору й окремих його частин. Реалізуючи його, слід починати аналіз зі складників змісту, переходити до характеристики засобів його втілення, тобто складників форми. Розпочавши аналіз із розгляду складників форми, обов’язково потрібно розкрити їхню змістовність. Важливо при цьому пам’ятати, що аналіз не самоціль, а засіб наближення до авторського задуму, шлях до адекватного прочитання твору, тлумачення якого може мати варіанти.
Системний підхід до твору передбачає розгляд його як органічної єдності всіх частин-систем. Повний, справді науковий аналіз має бути системним. Таке розуміння принципу системності має об’єктивну мотивацію: твір є системою; засоби його вивчення повинні складати відповідну систему. Це не перешкоджає глибоко пізнавати твір, не абсолютизуючи жодного із аспектів.
У літературознавчих дослідженнях набуває актуальності принцип історизму. Він передбачає: дослідження суспільно-історичних умов написання твору; вивчення історико-літературного контексту, в якому твір постав перед читачем; визначення місця твору в творчості письменника, коли йдеться про творчу еволюцію; оцінку твору з погляду сучасності: переосмислення проблематики, художніх достоїнств твору новими поколіннями дослідників і звичайних читачів. Частковим моментом реалізації принципу історизму є вивчення історії написання, публікації та дослідження твору.
Види (методи) аналізу твору. Найрозгорнутішу картину аналізу складають його види (методи).
Види (методи) аналізу твору — підходи до твору з погляду розуміння функції художньої літератури.
В історичному плані методи аналізу пов’язують з певними літературознавчими школами. Терміни «види аналізу» і «методи аналізу» часто вживають як синоніми, оскільки загальноприйнятих критеріїв їхнього розмежування наука не виробила.
Загальну систему видів аналізу художнього твору репрезентують:
1. Соціологічний аналіз. В українському літературознавстві тривалий час він був найбільш поширений. Під дією ідеології народників, згодом і більшовиків класову проблематику в літературі виводили на передній план, абсолютизували. Очевидно, поки в світі існуватиме нерівність, а люди не перестануть співчувати скривдженим, елементи соціологічного аналізу будуть присутні в літературознавчій науці — з акцентуванням моральних аспектів соціальної проблематики. Однак доведення до абсурду соціологічного підходу (вульгарний соціологізм) шкідливий літературі і науці.
2. Психологічний аналіз. Його діапазон досить широкий: аналіз засобів психологізму в творі та літературі загалом; дослідження психології сприймання і впливу художнього твору на читача; вивчення психології творчості.
3. Естетичний аналіз. Передбачає тлумачення творів з погляду категорій естетики: «прекрасне — потворне», «трагічне — комічне», «високе — низьке». Не рідкість і застосування моральних категорій, які вкладаються в діапазон ціннісних орієнтацій, окреслений естетикою: «героїзм», «вірність», «зрада» тощо.
4. Формальний аналіз. Погляд на форму як специфічну прикмету літератури й тлумачення змістовності форми — здобутки «формальної школи».
5. Біографічний аналіз. Передбачає розгляд біографії письменника як важливого джерела творчості. Безперечно, автор акумулює враження та ідеї часу, творить художній світ, тому вивчення обставин його життя може допомогти глибше дослідити процес зародження й визрівання творчих задумів, увагу до певних мотивів тощо. Особистісні моменти відіграють важливу роль у творчості, водночас художній твір має об’єктивну естетичну цінність.
6. Порівняльний аналіз. Охоплює порівняльно-історичний та порівняльно-типологічний розгляд творів. Його використовують при вивченні оглядових тем.
7. Структурний аналіз. Багатьох привабила ідея його прихильників одержати точні знання в «неточній» літературознавчій науці. Однак у гуманітарних науках є певна «межа точності», яка з новими відкриттями може відсуватися, але «перейденою» ніколи не буде. Така доля спіткала й структуралізм. У центрі аналізу він ставив текст: розглядали елементи, рівні твору, а його структуру розуміли як ієрархію рівнів. Попри гостру критику структуралізму в літературознавстві, яка прийшла на зміну загальному захопленню ним, багато його уроків не втратили цінності — зокрема розуміння системності елементів (складників) твору, визнання неоднакової ролі різних складників форми у вираженні змісту.
8. Психоаналітичний підхід. Останніми роками він особливо активізувався в українському літературознавстві. Психоаналіз пройшов тривалий шлях розвитку, внутрішнього заперечення й народження нових ідей. Найважливіші категорії, якими він оперує — «несвідоме», «Едипів комплекс», «сублімація сексуальних бажань» (З. Фройд), «індивідуальне й колективне підсвідоме» та «архетипи» (К. Т. Юнг).
9. Тендерний аналіз. Будучи тісно пов’язаним із психоаналізом, він передбачає врахування особливостей чоловічого і жіночого світосприймання та світорозуміння, які позначаються на концептуально-стильових особливостях творів.
Сучасні літературознавчі праці подають ширший перелік видів аналізу, але не всі вони однаково продуктивні на рівні художнього твору. Через те перераховано найуживаніші види аналізу.
Способи аналізу художнього твору. Принципи й види (методи) належать до методологічних основ аналізу художнього твору. Способи і прийоми аналізу — сфера методики викладання літератури. Це зумовлює принципову відмінність між ними. Принципи і види (методи) спрямовують роботу дослідника немовби «зсередини» його літературознавчого досвіду. Способи спонукають до конкретних аналітичних дій і тлумачення певних аспектів твору.
Способи аналізу твору — вибір певних складників твору для докладного вивчення.
Найпоширеніші способи аналізу:
1. Пообразний аналіз. Виправданість його мотивується тим, що людина — основний предмет зображення в літературі. Однак для уникнення схематизму потрібно розглядати весь аспект засобів творення образу, а не обмежуватися переказом його вчинків і переліком рис характеру. До пообразного аналізу доцільно вдаватися тоді, коли у творі є яскраві характери, висунуті автором на передній план.
2. Ідейно-тематичний аналіз. Його ще називають проблемним, що звужує обсяг поняття «зміст твору» лише до одного його складника — проблеми. Обираючи цей спосіб аналізу, доцільно розглянути особливості і зв’язок життєвого матеріалу з проблемами та ідеями, а також особливості композиції, сюжету, систему образів, характеризувати окремі деталі й словесні засоби.
3. Цілісний аналіз, або аналіз твору в єдності змісту і форми. Цілісність, єдність змісту і форми — ознаки високохудожнього твору. У процесі аналізу уявно порушують, «руйнують» ту цілісність, єдність, вирізняючи складники змісту і форми для їх уважного вивчення. Цей спосіб доцільніше назвати всебічним аналізом, а ще точніше — аналізом взаємодії змісту і форми, що найбільше відповідає природі літературного твору, який «оживає» в уяві читача, взаємодіючи з його свідомістю.
4. Аналіз твору «за автором». Приписувати йому універсальні можливості не слід. Найбільший ефект він дає при вивченні творів, де авторська позиція втілюється насамперед на рівні фабули, розгортається структурою твору. До таких належить роман у віршах «Маруся Чурай» Л. Костенко, хоча його можна проаналізувати й іншими способами.
Пріоритетність конкретних способів аналізу художнього твору залежала від багатьох, іноді — позалітераурних, чинників. Певний час, наприклад, в Україні домінував т. зв. цілісний аналіз, який культивувала донецька школа літературознавців. Згодом він утратив привабливість. Дещо складніша доля аналізу твору «за автором». Його прихильники вдавались до прийомів «повільного читання», вибіркового аналізу, розгляду системи предметних деталей, завдяки чому зберігався інтерес до нього. Пообразний та ідейно-тематичний підходи, взаємодіючи з різними принципами і прийомами аналізу, дають змогу глибоко розкрити і вмотивовано оцінити художній твір.
Прийоми аналізу художнього твору. Прийоми, як і способи аналізу твору, тяжіють до методики викладання літератури та інтерпретації тексту. Вони передбачають конкретні дії над твором або його частинами.
Прийоми аналізу твору — аналітичні дії, які дають змогу розкрити вужчі аспекти твору.
До прийомів аналізу художнього твору належать:
1. «Повільне читання». Воно полягає в докладному мовно-стильовому розгляді подробиць обраного епізоду, що відкриває змістові аспекти художнього тексту. Щоб аналітична операція не розпорошилася на подробиці, «повільне читання» має бути цілеспрямованим і системним. Тоді воно слугуватиме головній меті дослідника, як під час аналізу «Лісової пісні» Лесі Українки.
2. Істерико-літературний коментар. Це пояснення фактів, назв, імен, літературних ремінісценцій, без знання яких розуміння тексту було б неповним.
3. Розгляд системи предметних деталей. Він передбачає наочне відмежування руху художньої ідеї в ліричному творі.
У драматичних та епічних творах деталі — будівельний матеріал усіх складників макроструктури твору. На рівні деталей найнаочніше простежується перехід від форми до змісту і навпаки.
У поезії, а частково і в прозі, важливе змістове навантаження несе ритм, поєднаний з лексичним матеріалом.
Художня література як складне і розмаїте явище, не піддається спрощеним підходам, а потребує ґрунтовно й масштабно розроблених літературознавчих засобів, щоб розкрити таїну і красу художнього слова.
Найвища мета аналізу — встановлення відповідності всіх частин твору авторському задумові, наявності (відсутності) гармонійної єдності складників змісту і форми. Він дає змогу об’єктивно оцінити твір.
Вибір принципів, видів (методів), способів і прийомів аналізу — не довільний процес. Його зумовлюють мета дослідника й особливості твору, закономірності взаємодії складників його змісту і форми.
Аналіз твору необхідно завершувати синтезом — короткими висновками про основні його ідеї, характер авторської позиції та специфіку їх утілення. Важливо при цьому перейнятися таїною художнього слова. Здійснюють його різними способами. Часто розпочинають із вивчення форми, наближаючись до розуміння змісту, художньої своєрідності, місця кожного складника в загальній системі твору, переходячи від деталі до ідеї, розпізнаючи її в конкретних епізодах, композиційно-сюжетних та жанрових прийомах, словесних засобах.
Декодування художнього твору
Останні роки українські літературознавці все частіше ведуть мову про декодування, перекодування художніх текстів, масивів творчості чи окремих творчих постатей. Це пов’язано зі зміною ідеологічної атмосфери, доступом до праць зарубіжних авторів, в яких переважають інші теорії, репрезентовано різноманітні підходи до літературного твору / тексту, взаємин літератури з дійсністю, читачем тощо. Такими є праці Тамари Гундорової про Ольгу Кобилянську, Віри Агеєвої та Ніли Зборовської про Лесю Українку, Ю. Безхутрого про Миколу Хвильового.
Код, кодування — не нові явища у літературознавстві. У найширшому сенсі з кодуванням пов’язане називання предметів, явищ, якостей та дій. Свої коди мають прислів’я, приказки, загадки, замовляння, багато ритуалів, які без розуміння їхньої таїни втрачають сенс. Своєрідні коди присутні в народній (і не тільки) символіці.
Р. Барт тлумачить код як суму правил або обмежень, що забезпечують комунікативне функціонування будь-якої знакової системи. Головними видами кодів, за його словами, є герменевтичний («код загадки»); семіотичний (комунікації); символічний; дії, акції; культурний.
Теорія кодів тексту близька до позиції про таїну слова в художньому творі, що ґрунтується на ідеї О. Потебні про об’єктивний і суб’єктивний зміст слова, який воно здобуває в конкретному творі, взаємодіючи з досвідом читача. Ключі до головних значень або їхніх нюансів і є частковими кодами художнього тексту. Із загального комплексу часткових кодів, заряджених художньою енергією, випливає головний код тексту, яким його задумував автор. Варіанти головних кодів — здобуток читача або дослідника, які, виходячи з параметрів і умов естетичної ситуації, можуть більш або менш адекватно розкодовувати текст.
Код (франц, code, від лат. codex — список постанов, збірник) — знак, зміст якого формувався, закріплювався в різних умовах і в різний час, активізується й оновлюється в системі художнього тексту; позиція автора, яка втілюється в художньому світі твору і з якої автор пропонує читачеві сприймати його; умови, які прийняв/витворив читач при сприйманні образів людей і обставин, читаючи художній текст; ключ, яким дослідник відкриває сутність твору, інтерпретує його.
У тексті присутні один чи декілька масштабних, головних кодів концептуального характеру і багато часткових, що взаємодіють із головним. Процес цієї взаємодії зближує код і таїну слова. Від вдалості розпізнання й витлумачення коду/кодів залежить наближення до авторського задуму, здатність відчувати і тлумачити художній текст.
Принципи і способи визначення коду тексту, технологію його декодування застосовують до творів різних родів і жанрів. Наприклад, код твору Олеся Гончара «Модри Камень» може бути сформульований на підставі взаємодії особливостей його жанру (новела-легенда), форми викладу (оповідь і ускладнений вид внутрішнього мовлення — уявний діалог) та композиції (наявність обрамлення). Інтерпретація твору в світлі цього коду наблизить до смислу новели: утвердження безсмертя людини (в новелі — Терези) в жорстоких умовах війни завдяки незгасній пам’яті серця.
Код новели Гр. Тютюнника «Три зозулі з поклоном» можна визначити, беручи за основу позицію автора про «вічну загадку любові» та особливості композиції — співвідношення посвяти-епіграфа «Любові Всевишній присвячується» та фінальної міфологізованої фрази: «—Тоді не було б тебе... — шумить велика «татова сосна»». У такому разі суть / ідея твору полягає в утвердженні рівноцінності романтичного небесного кохання Марфи до Михайла і земної любові матері до свого чоловіка.
По-новому розкривається і смисл драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки, коли код її інтерпретації виводити із взаємодії ідеалу авторки як гармонії світу, твердження про обмін цінностями між світом людей і представниками світу природи та фантазії і думкою про трагізм життя. Такі вихідні позиції підводять до висновку: у взаєминах із Лукашем Мавка здобуває душу як найвищу цінність («...ти душу дав мені...»), а Лукаш через Мавку відчув красу як найвищу цінність, бо в передсмертні хвилини йому ввижаються не землиця й корови Килини, а Мавка, що «спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці». В умовах жорстокого світу за здобутий дар обоє платять найвищою ціною — життям.
Пошук способів пізнання таїни слова / розкодування тексту на перехресті різних літературознавчих концепцій може бути результативним, бо розширює діапазон бачення сутності мистецтва слова й технології його інтерпретації.
Інтерпретація художнього твору
У процесі дослідження твору його аналіз і декодування супроводжуються та доповнюються інтерпретаційними штрихами. Дослідник прагне сам пізнати твір і донести результати проникнення в таїну тексту іншим. Через те результати аналізу пояснюють, виходячи з певних методологічних позицій. Це пояснення і є інтерпретацією твору або його частин. А декодування твору загалом неможливе без тлумачень різних аспектів змісту і форми.
Інтерпретація (лат. interpretatio — пояснення) — пояснення, тлумачення твору з погляду його концепції, її складників, а також стильових елементів.
Інтерпретація має давню історію, яку ведуть від античних часів. Упродовж багатовікового шляху змінювались предмет, завдання і способи інтерпретації. Вона наближає читача до задуму автора (Г.-Г. Гадамер), представляє «діалог» двох свідомостей — автора і читача-дослідника (М. Бахтін).
Аналіз, розкодування, інтерпретація — процес майже безкінечний. Щоразу можна побачити якийсь новий нюанс у місткій деталі, ситуації, образі. Однак є естетична міра, межа й доцільність тлумачення тексту, вихід за які перетворює аналітичні, інтерпретаційні операції на самодостатні етюди, а не способи пізнання художнього змісту твору. Текст фокусує в собі естетичну енергію автора. Завдання інтерпретатора — вивільнити її, зробити доступною для реципієнта. Через те, проникаючи до глибин твору, дослідник мимоволі спрямовує свої зусилля назовні — на адресата. Його гіпотетичний образ незримо присутній при всіх аналітичних операціях. Що докладніше розроблений категоріальний апарат як інструментарій дослідника, то повніше він спроможеться розкодувати текст і пізнати таїну художньої правди твору.
Технологія аналізу художнього твору
У літературознавстві термін «технологія» вживають у двох значеннях: інструментарій методики вивчення літератури, що будується на основі типологічно близьких ознак творів, які дають змогу уніфікувати підходи до їх розгляду; літературознавчий аналіз, провідна роль у якому належить закономірностям взаємодії концепції людини і стилю, змісту і форми, а на перше місце виходить оригінальність твору. Розпізнати і проаналізувати цю оригінальність — основне завдання аналізу.
Приступаючи до аналізу, важливо не просто описати наявні у творі складники змісту і форми, а й визначити їхні особливості, бо саме з них постають оригінальний художній зміст і неповторна форма.
Ключ до таїни художнього слова і літературного твору можна знайти лише на перехресті доброго знання теоретичних основ аналізу феномена словесного мистецтва і вміння бачити всю конкретику й неповторну оригінальність кожного складника його змісту і форми.
Зміст твору може мати багато варіантів тлумачення. Вибір конкретного з них не збіднює твору, а лише фіксує одну з форм його буття в чужій свідомості. Цікаві перспективи обіцяє варіант аналізу й тлумачення, який випливає з особливостей усіх складників змісту і форми. При цьому слід пам’ятати: важливі ідеї втілюються більшою кількістю тексту або повторенням відповідних думок, які можуть бути доведені на рівні слова.
