Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДІ
Якими є стан, зміст, естетичні орієнтації літератури 90-х pp.? Чи можемо говорити про нову її якість?

Українська література 90-х pp. розвивається в історично нових, докорінно відмінних від попередніх десятиліть і навіть століть умовах. І хоч відомо, що література як мистецтво слова має свої закони розвитку, проте незаперечним лишається той факт, що ті специфічні мистецькі закони так чи інакше коригуються умовами суспільно-політичного, економічного й культурного життя. Перебудовчі процеси, прийняття «Декларації про державний суверенітет України» 1990 р. та «Акту проголошення незалежності України» 24 серпня 1991 p., скріпленого волею народу на референдумі 1 грудня того ж року, відкрили перед літературою і нові можливості, і нову її сторінку.

Чи не найголовнішим наслідком політичного розвитку останніх років стало те, що література, як і все духовне життя, позбулася ідеологічно-партійного диктату. Вона стала абсолютно вільною у виборі тем, образів і способів їх трактування. Уже не тяжіють над нею обов'язкові для виконання настанови і вказівки партійних з'їздів чи письменницьких пленумів, які розробляли стратегію літературно-культурного поступу, спрямовуючи його у відповідне ідейно-тематичне русло. Література повертається на перевірені цивілізованим світом стежки нормального інтелектуально й емоційно суверенного розвитку.

Література нині позбулася невластивих їй функцій. Вона вже не мусить виконувати функції парламенту, суду, вільної преси та церкви, бо всі ці інституції Українська держава вже створила.

Ідеологічний плюралізм, зачатки багатопартійності змінили ситуацію і в літературному житті, привнісши в нього плюралізм ідейно-художній, що стимулювало тематичну, жанрово-стильову і взагалі концептуальну різноманітність. Дехто з письменників старшого покоління розгубився в нових умовах, але більшість нарешті відчула себе вільною, готовою до творчої самореалізації за цих благодатних, хоч і далеко непростих, обставин.

Характерною прикметою літературного життя 90-х pp. є те, що у ньому беруть участь представники різних поколінь, різних стильових течій, тож в ідейно-тематичному, жанрово-стильовому й емоційно-інтонаційному виявах література останніх років нагадує різнобарвний, строкатий, нерівномірно витканий килим, хоч у цілому саме цим вона й приваблює.

Продовжують писати ті, хто забезпечував літературі відповідну духовну висоту і в 60-ті, і в застійні 70—80-ті роки: Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко, М. Вінграновський, Б. Олійник, П. Загребельний, Ю. Мушкетик, Р. Іваничук, Р. Федорів, В. Шевчук, П. Мовчан, В. Дрозд, Ю. Щербак, І. Калинець, В. Голобородько, А. Дімаров. Поруч із ними працюють С. Чернілевський, Я. Стельмах, П. Гірник, І. Царинний, А. Тютюнник, В. Тарнавський, Б. Жолдак. В. Кордун, І. Римарук, В. Герасим'юк. Г. Пагутяк, І. Малкович, О. Забужко, Ю. Андрухович, Є. Пашковський, О. Лишега, В. Діброва й чимало інших «немолодих», і «молодих» (звісно, імена названі довільно, бо ж тільки письменників — членів Спілки налічується близько тисячі). У письменницькі ряди влилася й кількісно велика група початківців з новими життєвими і творчими орієнтаціями.

Якщо представники старшого покоління в цілому тяжіють до традиційної, об'єктивно реалістичної манери письма, до осмислення передусім проблем історичної пам'яті, морально-духовного зв'язку часів, національних святинь і традицій, то молодших відзначає нетрафаретність, експериментаторський пошук, критика застарілих канонів, гостра реакція на досьогочасні тематичні табу тощо. Така позиція наймолодшої генерації певною мірою обумовлена наявністю в літературі окремих глухих кутів, куди зайшли художні тенденції, що вже більше не відповідають потребам і запитам нового дня. Прикметно, що як і у 20-ті pp., так і нині, молодше покоління групується в творчі гурти, об'єднані однаковим розумінням сутності та завдань літератури, а також спільністю творчої манери, художніх пошуків. У 90-х pp. існували чи ще існують різні асоціації та об'єднання молодих: «БуБаБу», «ЛуГоСад»,«Пропала грамота», «Нова література», «Око», «П'ятсот», «Літописець», Нова дегенерація», «Пси святого Юра».

Якщо деякі старші закидають деяким молодшим «безідейщину», самодостатній протестантизм і критицизм, то молодші —консерватизм, відсутність нового мислення, культивування єдиного творчого методу — реалізму. Їх же натомість приваблюють неоавангардистські й постмодерністські віяння, що знайшли свій вияв і в творчості тих, хто прийшов у літературу в середині 80-х — 90-х pp. Хоча, як вважає представник діаспори Б. Бойчук (США), «справжнього авангарду, в сенсі стилістичних проривів, у нас нема. Є тільки протести і розбивання літературних суспільних табу...»

Неоавангардисти (Б. Жолдак, М. Рябчук, В. Діброва, I. Маленький, О. Лишега, К. Москалець, Ю. Винничук, Ю. Андрухович, В. Цибулько та ін.) явили і вдалі творчі знахідки, і те, що викликає суперечку. Часто вони стимулювали дискусію чи суперечку і своєю подекуди нетолерантною поведінкою. Цікаво, що нинішня дискусія між «батьками» й «дітьми» багато в чому нагадує українську літературно-мистецьку ситуацію початку століття, коли точилися суперечки навколо модернізму, ужитковості літератури і «чистого мистецтва», коли енергійна молодь прагнула скинути з п'єдесталів письменників-патріархів. Відгомони літературної дискусії 20-х pp. вчуваються і в голосах нинішніх опонентів. Але йдеться не просто про «конфлікт поколінь», про амбітні бажання «молодих» будь-що самоутвердитися. Йдеться про різне розуміння проблем: що таке література сьогодні? Яка її місія в житті суспільства і окремої людини? Якими мусять бути її ідейно-естетичні орієнтири? Проте жодної кризи письменство в цілому не переживає. Сучасний його стан лише підтверджує закони й логіку будь-якого розвитку: все розвивається за принципом взаємозаперечення.

Ознакою нового часу з його демократичними процесами й ідеологічною толерантністю є й поява творів, замовчуваних, заборонених, заблокованих у застійні часи. Паралельно видаються і твори «з шухляди», і твори класичні, що суттєво змінює наше уявлення про класику. Увага до перевидань класики нині чи не більша, ніж до новинок сучасних письменників. За останні роки побачили світ твори О. Олеся, П. Куліша, Б. Грінченка, В. Винниченка, М. Хвильового, В. Підмогильного, М. Івченка, Б. Антоненка-Давидовича, М. Йогансена, Б. Лепкого, Б.-І. Антонича, В. Свідзинського, письменників української діаспори (зокрема І. Багряного, В. Барки). Тож покоління 90-х pp. проходить своєрідний літературний лікнеп, до того ж батьки і діти знайомляться з тим чи іншим твором водночас. Повертаються й твори тих, хто був знищений чи зневажений тоталітарною системою не в 30-ті, а в 70—80-ті pp. (В. Стус, І. Калинець, І. Світличний, Є. Сверстюк та ін.). Вливаються в загальний літературний потік і творчі здобутки письменників-емігрантів чи представників української діаспори Європи, Америки, Австралії, ближнього зарубіжжя. Отже, маємо ситуацію, яка для нашого літературного життя є абсолютно новою і зацікавлює насамперед своєю віковою, часовою, концептуальною і стильовою різнобарвністю.

Стан творчого почування письменника великою мірою залежить від соціального функціонування його книг, тобто від книговидавничого і книготорговельного процесів, а також і від читача. За визначенням сучасного письменника Б. Жолдака, література — «це велетенський акумулятор, до якого роблять внесок письменники, книговидавці, книгарні, бібліотеки та, головним чином, читачі». Без читача літературний процес немислимий, адже письменник розраховує на те, що його книгу хтось купить і прочитає.

За нової соціально-політичної й економічної ситуації той, хто пише, мусить зважати не тільки на свої творчі інтереси, а й на художні смаки, орієнтири і взагалі купівельну спроможність читачів. Економічна криза і фінансова скрута як її наслідок загострили до краю і проблему читача: у переважній більшості своїй середньостатистичний читач обмежується газетами, а не художніми книгами чи журналами. І хоч в Україні нині видається не менше, а більше (за кількістю назв) журнальної періодики, тираж її незрівнянно менший, ніж раніше. Отже, незрівнянно зменшилася і кількість читачів. З обсягових журналів виходять «Вітчизна», «Дзвін», «Дніпро», «Березіль», «Київ», «Всесвіт», «Сучасність», «Світо-вид»; з менш обсягових — «Чумацький Шлях», «Харків», «Четвер», «Хроніка-2000»; з альманахів — «Хортиця», «Степ», «Бахмутський шлях» та ін. і хоч друкують вони матеріали цікаві й свіжі, рідко хто з читачів їх передплачує через усе ту ж фінансову скруту.

Різко змінилася ситуація і в книговиданні та книготоргівлі. Сьогодні книговидавничий процес в Україні позначений глибокою кризою, що пояснюється і суто економічними факторами, і певною мірою політичними. В умовах варварського, а не цивілізованого ринку, у світі, де панують хаос, неконтрольована комерція, вседозволеність, книговидавничий процес став занадто дорогим, а держава навіть свої державні видавництва не дотує. Отже, вони, перебуваючи на самофінансуванні, змушені шукати виходу, аби не збанкрутувати. А вихід, як правило, один: зменшувати кількість книг і їх загальний тираж та збільшувати тиражі так званих «ходових» книг. До останніх не завжди належать книги найвищої художньої якості, що знижує і читацький смак, і загальний культурний рівень народу. В силу названого надрукуватися сьогодні надзвичайно важко. Сучасний літературний процес, на думку того ж Б. Жолдака, «увігнано знову до письменницьких шухляд, як і колись. Із тою лише різницею, що письменник тепер за ці шухляди не потерпає, тобто вони йому не інкримінуються карним кодексом... Звісна річ, в такому шухлядотворенні хорошого мало, єдино приємне, що ті письменники, які до шухляд ніколи не творили... писати покинули».

Стан соціального функціонування літератури певною мірою відображає і книготоргівля. В умовах ринку й самоокупності частково перепрофільовуються книгарні. Наприклад, у таких центральних київських магазинах, як «Передплатні видання», «Сузір'я», «Наукова думка», «Поезія», «Букініст» продавалися чи й продаються комп'ютери, холодильники, пральні машини, посуд, предмети імпортного ширвжитку тощо. На книжкових розкладках українські видання особливо безпардонно витісняються сьогодні величезною кількістю кооперативної російськомовної літератури підвищеного попиту.

Здавалося б, що у таких умовах не до творчості. Однак письменники продовжують писати і виходити зі своїм словом до читача. Незважаючи на видавничу кризу, українська література у своїх кращих зразках (передусім прозових і поетичних) переборює успадковану від колоніально-тоталітарних часів тематичну неповноту чи тематично-образну заданість. Так, українська проза нарешті позбулася директивно нав'язаного їй «виробничого роману» з його фальшивою патетикою, «життєствердним пафосом» і образом морально чистого й «духовно багатого» будівника комунізму. Відпали і кон'юнктурні твори, що оспівували соціалістичний спосіб життя, радянський патріотизм, процеси зближення радянських народів тощо. Натомість з'явилися твори на заборонені раніше теми: духовне і морально-етичне неблагополуччя нашого суспільства (особливо в прозі «молодих»); неоднозначні армійські будні («армійські оповідання» Ю. Андруховича); еротика («епос — ерос» «Блуд» Є. Гуцала); голод 30-х pp. («Жовтий князь» В. Барки, «Діти Чумацького Шляху» Д. Гуменної, обоє — представники діаспори); безкровне винищення інтелігенції у застійні часи; сталінські репресії 1939—41 pp. та масовий терор НКВС проти українського населення у 1945 p.; героїчна боротьба УПА проти гітлеризму і сталінізму; винищувальна антиукраїнська політика кремлівських опричників (роман Р. Федоріва «Єрусалим на горах», удостоєний Шевченківської премії 1995 р,).

У 90-х pp. в українській прозі з'являється тональність оголеної правдивості, яка середньостатистичного читача вражає більше, ніж художньо-стильові пошуки. Зацікавлює передусім невідомий до того фактаж, новизна ситуацій та образів. Навіть без вказівки на рік створення належність твору до 90-х pp. можна безпомильно визначити і за лексичним рядом, і за образно-зоровим. Наприклад: «Дівчина тільки один раз устигла скрикнути, бо енкаведист сів задницею їй на обличчя, а ще інші тримали за руки й за ноги, тіло її билося у конвульсіях, гола його білизна спалахувала при свічках кривавим полум'ям. Врешті вона зомліла, бо стихла, а голомозий командир стрілив їй з револьвера просто в лице... і другій мучениці теж стрілив у обличчя, потім солдати поволокли їх за коси до купи мерців...» («Єрусалим на горах» Р. Федоріва).

У численному за кількістю книжковому потоці перед де історична проза, заявлена переважно творами письменників старшого покоління (Р. Іваничука, Р. Федоріва, Ю. Мушкетика, В. Шевчука). Саме вона найвиразніше засвідчує художні здобутки української літератури. Пояснюється це й роками безпам'ятства, і довготривалою наругою над національною пам'яттю, національними святинями,і тим, що твори про минуле легше писати з відстані часу. Можливо, тому відсутні ширші й водночас художньо повнокровні полотна про сучасну ситуацію, про сьогодення з усіма його проблемами. І хоч деякі автори спромоглися на досить цікаве й самобутнє зображення сьогодення (скажімо, . Дімаров, Г. Пагутяк чи В. Діброва), однак більшість творів про сучасність є не стільки художньо правдивими, кільки правдоподібними. Вони здебільшого імітують сучасність, а не відображають її живий пульс.

Характерним для прози 90-х pp. є й те, що намітився своєрідний процес «переписування» найактивніше розроблюваної в минулому сільської теми («Полювання на жар-птицю» Д. Міщенка, «На крутих поворотах» І. Цюпи, «Житні плачі» О. Гижі, «Сніги» М. Карплюка та ін.). Сільська тема, як і історична, переважає у творчості письменників старшого покоління. І хоч існує думка про те. що обидві вони наближаються до своєї «моральної втоми», але, як свідчить книжковий потік 90-х pp., це далеко не так. Та й чи може застаріти якась тема, якщо твір, що її відображає, дає поживу розуму й емоціям читача, активно «працює» на сьогодення. Як справедливо зазначав О. Довженко, «сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє». Минулого ми ще не пізнали сповна, а без того не осмислити і себе сьогоднішніх, адже витоки всіх наших бід, проблем чи й певних успіхів слід шукати в попередньому досвіді. Розвивається й філософсько-психологічна, а також інтелектуально-філософська проза, продовжуючи добротно прокладене у 70-^-80-х pp. річище філософськи наснажених книг. І хоч таких книг небагато, але з художнього погляду це твори надзвичайно цікаві («Листя землі» В. Дрозда, «Три листки за вікном» В. Шевчука). Прикметно, що до імен прозаїків-патронів, духовних лідерів літератури 90-х pp., долучаються імена їх молодших побратимів по перу, творчість яких позначена філософським складом мислення (В. Діброва, М. Рябчук, Ю. Андрухович та інші). В цілому ж молодих цікавить зняття тематичних табу, поповнення літератури свіжим щодо змісту і щодо форми матеріалом (Ю. Андрухович, В. Неборак, Ю. Винничук, О. Лишега, Є. Пашковський). Твори їх нерівні. Є там і штукарство, і свідоме шокування читацького загалу (скажімо, у Ю. Винничука чи В. Цибулька), й імітація художності, і, звичайно, цікаві художні знахідки, модерна стилістика, новаторство емоційно-психологічного почування. Цікавими з цього погляду видаються твори Г Пагутяк, Б. Жолдака, В. Діброви, Є. Пашковського та ін.

Прикметною ознакою прози 90-х pp. є й те, що у своїх кращих зразках вона досить упевнено долає успадковану від колоніально-тоталітарних часів неповноструктурність: поряд з історичною і сільською темами розробляються міська й армійська, інші теми. Щоправда, бракує прозі, як слушно зауважив М. Стріха у відповіді на анкету «Літературної України» (13.04.95 p.), вправних україномовних романів для домогосподарок, а, як показує інтерес хоча б до бразильських телесеріалів, такий читач є. Бракує захоплюючих і водночас повчальних повістей для юнацтва, художньо досконалих детективів і фантастики, що на європейсько-американському континенті становлять близько дев'яносто п'яти відсотків книжкового ринку, а в Україні заповнюються неукраїномовними виданнями. Немає сьогодні й творів, які були б своєрідною кардіограмою сучасного життя. Можливо, в силу його складності. Можливо, й тому, що чимало творчої енергії сучасні письменники віддають не художній літературі, а публіцистиці, виступаючи в дещо незвичній для себе ролі — політиків, політологів, громадських діячів. А може, й тому, як вважає Б. Бойчук, що письменники «вибирають шлях найменшого опору», повертаючи від сучасності до минулого. Час покаже, дасть відповідь на всі питання, що виникають сьогодні і перед читачем, і перед критиком.

Досить активного розвитку набули в 90-х pp. і поетичні жанри. Нині в поезії співпрацюють представники різних поколінь: ті, що прийшли в літературу в 60-х pp. і раніше (Л. Костенко, Д. Павличко, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник, П. Мовчан, І. Калинець, В. Базилевський, Р. Лубківський...); ті, хто дебютував у 70-х (П. Перебийніс, Б. Стельмах, І. Цариниий, С. Черні левський, Н. Білоцерківець, В. Затуливітер, С. Майданська...); ті, хто починав у 80-х (В. Герасим'юк, І. Римарук, О. Забужко, І. Малкович, Ю. Андрухович, О. Лишега...); і, звісно наймолодше поповнення 90-х pp. Для них характерні різні естетичні погляди, стильова манера, тематика та ін., що обумовило в поезії 90-х pp. явище поетичного плюралізму: традиційна лірика співіснує з модерною та, висловлюючись із певним застереженням, неоавангардною.

Кращі вірші представників старшого покоління позначені філософською зрілістю, інтелектуальною глибиною, публіцистичною загостреністю поетичного слова і водночас деяким драматизмом світовідчуття. Найхарактернішим виявом художньої висоти старших поетів є збірка Т Мельничука «Князь роси», що вийшла 1990 р. Інші ж творчі особистості в абсолютній своїй більшості поетичних збірок у цей час не видавали. І хоч маємо окремі свідчення творчої активності й масштабності поетичного мислення старших, доказом чого є й щорічне відзначення їх Державною премією України ім. Т. Шевченка , все ж активніші щодо творчого пошуку представники молодшого покоління, передусім вісім десятники й ті, хто прийшов у поезію в 90-х pp. І це зрозуміло, адже вони шукають не тільки нового слова, а й самих себе, намагаючись зрозуміти і цей розбурханий, розчахнений світ, і себе в ньому. Вони ще шумують, як молоде вино, недаремно антологія віршів молодих поетів вийшла під промовистою назвою — «Молоде вино» (1994 p.). Збірка ця дуже показова для сучасного стану й головних тенденцій розвитку цілого покоління. І хоч чимало творчих пошуків молодих значними результатами не увінчалися і вони, ці поети, заявили про себе лише на рівні самодостатнього експерименту, у збірці є й правдиві свідчення оновлення та зростання української поезії.

Серед найкращих колективних поетичних книжок 90-х pp. слід відзначити антологію нової української поезії з характерною назвою — «Вісімдесятники» (1990 p.), в якій представлено сорок сучасних поетів (1. Римарук, М. Воробйов, В. Голобородько, В. Кордун, С. Чернілевський, Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець, В. Цибулько та ін.). Збірка засвідчила народження нової духовної та естетичної якості, приємно вразила своїм великим інтелектуальним і мистецьким потенціалом. Прикро лише, що для українського читача книга недоступна, адже видана вона Канадським Інститутом українських студій (Альбертський університет — Едмонтон). Але доступні збірки віршів таких поетів, як М. Воробйов («Прогулянка одинцем» — 1990 p., «Верховний голос» — 1991 p.), І. Римарук («Нічні голоси»—1991 р.), В. Герасим'юк («Космацький узір» — 1989 p., «Діти трепети» — 1991 p.), Ю. Андрухович («Екзотичні птахи і рослини» — 1991 p.).

Так, 1996 р. Шевченківською премією нагороджені В. Базилевський ( за зб.. поезій «Вертеп») та І. Жхиленко (за зб. віршів «Вечірка у старій винарні»).

Поетичну сутність покоління 90-х чи не найяскравіше висвітлює щорічний конкурс молодих літераторів «Гранослов», що проводиться в Україні з 1990 p., який дає підстави говорити про прихід у літературу покоління з філософським складом мислення, зорієнтованого на глибоко індивідуальне, особистісне відчуття часу, на внутрішнє самозаглиблення, самозосередження на сутнісному, неприйняття марної суєти навколишнього:

Невже і справді все йде по колу.

По зачарованому колу суєти,

І жити у задушші, серед молу,

Забувши, хто і звідки, й нащо ти?

Цей крик душі С. Українець могли б розділити й інші учасники цього престижного творчого конкурсу, адже всім їм болить пам'ять минулого, всі вони схожі у ставленні до сучасного. Моральний максималізм, іронія, поетичний протест проти алогізму й абсурду сучасного життя, звернення до краси вічного, божественного — ось риси, якими позначені творчі пошуки покоління 90-х. Досить виразно проступають ці риси у поетичних збірках минулорічних лауреатів «Гранослова» — журналіста з Чернівців М. Батога (зб. «Спиною до образів»), журналіста із Чернігова С. Дзюби (зб. «Запах сонця»), вчительки з Києва Є. Кононенко (зб. «Вальс першого снігу»), безробітного з Києва Д. Кубай-Кубайчука (зб. «Звук — засновок») та ін.

Що ж стосується такого давнього й вічно молодого жанру, як драма, то порівняно з прозою і поезією вона розвивається досить повільно. Творчі знахідки, так звані етапні явища(у ній поодинокі. Більшість критиків до останніх відносять лише двотомник М. Куліша, автора, що в силу обставин не зміг сповна реалізуватися свого часу, його драматичні твори літературознавець і критик С. Іванюк порівнює з величезним феніксом, що бродить «по згарищу української драматургії й українського театру, зі сльозами в очах роззирається довкола. Самотньо йому... Але ж він є! І тепер є на кого рівнятися тим, хто саме вилуплюється». Ті, що приходять у драматургію сьогодні, переважно немолоді, але молода їх драматургія. Вона не співвідноситься з термінами «молода поезія» чи «молода проза». Молода драматургія — це та, що або не ставилася раніше на сцені зовсім, або ставилася рідко й випадково. Молода драматургія — потенціал", що з якихось причин не використовується (сценічні проблеми, брак відповідних акторів і режисерів і їм под.).

Проте, як засвідчує «банк п'єс» Драматургічної майстерні Спілки театральних діячів України, твори якими можна обновити сьогоднішній театр, є. Це п'єси, написані «традиційниками» (В. Шевчук, Я. Верещак, І. Афанасьев, І. Муратов, Ю. Рибчинський, Л. Хоролець, Б. Стельмах та ін.) і «експериментаторами» (О. Лишега, В. Діброва, Б. Жолдак). Перші найцікавіше представлені драмами В. Шевчука («Сад», «Вертеп», «Алімпій»), Я. Верещака («Чуєш, брате мій...», «Двоє на дистанції»); другі — п'єсами О. Лишеги («Друже Лі Бо і брате Ду Фу»), В. Діброви («Мандуй белемба»), Б. Жолдака. Останній має й оригінальні п'єси, але передусім полюбляє інсценізації «за мотивами» («Конотопська відьма» у театрі ім. І. Франка, «Купальські бувалиці» у студійному театрі театрального інституту, «Закоханий чорт» за Стороженком — ще не ставилася). Оскільки названі твори або не ставились, або ставились рідко, побутує думка, що нових п'єс немає. Вони є, але бракує театрів, талановитих режисерів, коштів на постановку. Сподіватимемось, що для театру, як і для всього суспільства, настануть кращі часи.