Українська література запитання і відповіді

Чому Олесь Гончар назвав В. Симоненка „витязем молодої української поезії”?

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

60-ті роки нашого століття позначені бурхливим входженням у літературу когорти творчої молоді — В. Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, В. Стуса, В. Забаштанського... Вони по-новому, на противагу „поезії безплідній, як толоці” (В. Симоненко) часів сталінщини, прагнули осмислити життя, звернулися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу. Поети-шістдесятники принесли в літературу свіжий вітер суспільних перемін, відродили віру в найсвятіші ідеали — добра, правди, справедливості .

Творчість В. Симоненка має чимало спільного з творчістю його побратимів по перу, якщо мати на увазі їх загальну концепцію світосприймання, ідейно-естетичних засад творчості, навіть схожість доль, обпалених війною дитячих літ. Водночас В. Симоненко — і як творча індивідуальність, і як людина — неповторний у своїй безкомпромісності та правдолюбстві. На думку Олекси Мусієнка, саме це призвело до того, що „в Україні скорбний мартиролог брежнєвського терору судилося започаткувати не комусь іншому, як двадцятивосьмилітньому талановитому поетові... Василеві Симоненку”. Він і його друзі багато зробили для відновлення правди про більшовицькі злочини, про масові І репресії. За свідченням того ж Олекси Мусієнка, поет разом з художницею-однодумцем Аллою Горською обходив десятки сіл навколо Києва, розпитуючи людей і виявляючи місця масового поховання невинних жертв сталінського беззаконня. В одному із своїх віршів В. Симоненко гнівно запитує:

Де зараз ви, кати мого народу?

Де велич ваша, сила ваша де?

Він, сповнений гарячих патріотичних почуттів, глибоко переконаний:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ці пафосні рядки — не гола декларація, а громадянська позиція поета. В. Симоненко вболівав за упосліджені долі своїх сучасників, їх важкий щоденний труд, за принижену національну гідність українців. Тому провідна тема його творчості — Україна, „Вкраїнонька”, „земля з переораним чолом, з губами, пересохлими від сміху”. У поезіях В. Симоненка вона постає і в духовних портретах людей праці, їх гірких доль („Дід умер”, „Баба Онися”, „Жорна”, „Піч”), і в щемливо-трепетних рядках „Лебедів материнства”, і в публіцистично наснажених, енергійно-напружених віршах „Україні”, „Земле рідна! Мозок мій світліє...”.

Уже перша збірка поета „Тиша і грім” (1962 р.) полонила читачів змістовністю і простотою вислову, зрілістю думок і справжністю почуттів, по-молодечому завзятих. Вона засвідчила, що в літературу прийшов самобутній поет, поет-заспівувач. Своєю творчістю він, як справедливо вважає Олесь Гончар, „став чистим, непідкупним сумлінням своїх ровесників”, став лицарем, витязем нового етапу в українській поезії, а витязь — значить відважний, доблесний воїн, борець за правду життя і красу світу засобами художнього слова.