На допомогу школярам у вивченні української літератури - методичний посібник - Валентина Берест 2014

Словник літературознавчих термінів

Авангард (франц. - уперед, сторожа, передній загін) - загальна назва течій і тенденцій у мистецтві XX ст., які, відкидаючи закостенілі художні традиції, хотіли вивести мистецтво на нові рубежі.

Автобіографічний твір (грец. — сам, життя, пишу) — твір, у якому автор описує події свого життя; на відміну від щоденника і мемуарів, може містити елементи вимислу та узагальнення.

Автобіографія (від гр. autos — сам, bios — життя, qrapho - пишу) — опис автором свого особистого життя; художній життєпис. Від мемуарів або щоденника відрізняється наявність елемента вимислу та узагальнення. Якщо у художньому творі автор використовував події свого особистого життя як вихідний матеріал, опрацьований ним, такий твір називається автобіографічним.

Автор — 1) особа, яка створила літературний твір; 2) персонаж, діюча особа художнього твору — образ Автора.

Акмеїзм (від гр. akme — вершина, міць) — нереалістичний напрямок, в якому велика увага приділяється психологічному аналізу, а також чимале значення надається естетичній досконалості, красі життя та людини. Загальна особливість — звернення до екзотичних тем і предметів.

Акровірш (грец. — вищий, зовнішній; рядок) — вірш, написаний так, що початкові букви рядків, прочитані згори вниз утворюють слово або словосполучення.

Акростих (від гр..akrostichos akros — вищий, зовнішній, крайній і stishos — ряд, рядок) — вірш, написаний так, що початкові букви рядків, прочитані згори вниз, утворюють слово або словосполучення, найчастіше — це ім’я автора чи адресата; віршована загадка.

Алегорія — (від гр. alleqoria - інакомовлення) — інакомовне відображення абстрактного поняття, передане за допомогою конкретного образу. Алегорія складається з двох елементів:

1) смислового — це яке-небудь поняття або явище (мудрість, хитрість, доброта, дитинство, природа тощо), яке прагне зобразити автор, не називаючи його;

2) образно-предметного — це конкретний предмет, істота, зображена в художньому творі.

Зв’язок алегорії із зазначеними поняттями більш прямий і менш значний, ніж у символа. Алегорія висловлює строго визначений предмет або поняття. В цілому алегорія та символ дуже близькі.

Александрійський вірш — шестистопний ямб з цезурою після третьої стопи і суміжним римуванням (старофранцузька поема про Александра Македонського, І.Франко «Каменярі»).

Алітерація (від лат.ad — к, при co і littera - буква) — повторення у віршованій формі (рідше — в прозі) однакових приголосних звуків для підсилення виразності художньої мови.

Алюзія (від фр. аllusion — жарт, натяк) — натяк на загальновідомий факт. Алюзії на літературні твори називаються ремінісценціями.

Амфібрахій (від гр. ampnibrachys — з обох боків короткий) — трискладова стопа з наголосом на другому складі — наголошений серед ненаголошених — у стопі.

Аналіз художнього твору — осмислення мистецького тексту, визначення його ідейно — тематичної основи, проблематики, побудови, образної системи, дослідження засобів творення образів, художньої мови.

Аналогія (від гр. anaioqia — подібність, відповідність) — подібність у якомусь відношенні між явищами та предметами.

Анапест (від гр. anapaistos — відбитий назад) — віршований розмір, з трьох складів з наголосом на останньому.

Анафора (від гр. anaphora — виношення нагору) — єдинопочаток; повторення слова або групи слів на початку декількох фраз чи строф.

Анекдот (від гр. anecdotos - неопублікований) — жанр фольклору: коротка жартівлива розповідь про якийсь цікавий життєвий випадок з несподіваним і дотепним закінченням.

Андеграунд (від гр. underqround — під землею) — невизнані, частіше за все опозиційні офіційному мистецтву напрямки молодіжної моди.

Анонім (від гр. annonimos — той, що не має назви; безіменний) — автор твору, який не назвав свого імені. Анонімною є народна творчість.

Антикварна книга (від лат. аntiquus - стародавній) — старовинна або просто цінна книга; почасти це прижиттєве видання письменника-класика з дарчим написом або автографом. Антикварним вважається єдиний примірник втраченого видання, а також рідкісного оформлення книга.

Антитеза (від гр. antithesis — протиставлення) — протиставлення людських характерів, обставин, композиційних елементів тощо. Для створення антитези використовуються антоніми. Принцип антитези лежить в основі композиції романів «Війна і мир», «Чорне та біле» та ін.

Античний вірш (стопа - сполучення певної кількості довгих і коротких складів, яке повторюється у віршовому рядку і надає йому ритмічного звучання; антична стопа мала від 2 до 4 складів; налічувалося більше 27 видів стоп).

Антологія (від гр. апtholoqia — зібрання квітів) — так у пізні античні часи називали збірники вибраних зразків поезії. Першою антологією був збірник, складений греком Мелеагром (І ст. до н. е\), в якому були представлені як його власні твори, так і вірші 46 інших античних поетів. Однією з перших російських антологій була книга «Розовий букет, складений із кращих квітів російської поезії», яка була видана наприкінці XVIII ст. Сама назва цієї книги є перекладом слова «антологія».

Антоніми — слова, протилежні за значенням, які використовуються в поезії як лексична антитеза: «Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні».

Антропоморфізм (від гр. snthropos — людина і тоrphe — вид, форма) — первісна уява про те, що тварини, речі й явища природи наділені властивостями людини, тобто мають волю, здатні відчувати й мислити тощо; вважається різновидом уособлення.

Апогей (від гр. аpoqeios — віддалені від Землі) — найвищий ступінь, розквіт, найбільше піднесення чого-небудь.

Архаїзм (від гр. аrchaios — стародавній) — слово, його форма або мовний зворот, що на даному етапі розвитку мови застарів або зовсім вийшов із загального вжитку. У певному контексті архаїзми надають мові твору урочистого звучання.

Асиндетон (безсполучниковість) - навмисне пропускання сполучників між одноріднимі членами з метою відтворення швидкого руху, раптової зміни в явищах.

Асонанс (від фр. аssonance — співзвучати) — багаторазове повторення у віршованій мові для підсилення її благозвучності. Іноді А. називають неточну риму, яка побудована на співзвучності, на збігові тільки наголошених складів або навіть тільки наголошених голосних звуків.

Асоціація (від лат. —associatio поєднання) — зв'язок між уявленнями, при якому одне уявлення в свідомості людини викликає інші, зумовлені або подібністю, або контрастом, або суміжністю в часі чи просторі.

Афоризм (від гр. аphorismos — відокремлюю, визначаю) — коротке, лаконічне судження, яке в стислій, зручній для запам'ятовування формі містить глибоку думку. А. виникли з народних приказок, що втілювали в собі багатовіковий досвід, народну мудрість, філософську думку.

Байка — невеликий, здебільшого віршований повчально-гумористичний чи сатиричний твір з алегоричним змістом, в якому людське життя відтворюється або в образах тварин, рослин і речей, або зведене до простих і умовних стосунків. Фабула байки коротка, динамічна і драматична. З 50-х років все більшої популярності набувають прозові байки. Як і віршовані, вони бувають сюжетні, байки-мініатюри й байки-приповідки.

«Байронічний герой» - образ самотнього бунтівника, що розчарувався в житті й страждає, людини з високою і ніжною душею. «Байронічний герой» мав великий вплив на європейську літературу.

Бакхій - службова трискладова стопа з трьома ненаголошеними складами.

Балада (від фр. ballade — танцювати) — ліро-епічний твір з драматично напруженим сюжетом. Баладі властиві невелика кількість персонажів, підкреслена узагальненість, відсутність деталізації, стислість у викладі матеріалу, «магічна» музичність. Балади пов'язані з народними легендами, поєднують в собі перекази й пісні. Синтетичний жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історично-героїчного або соціально-побутовогоо типу з драматичним сюжетом.

Баладне оповідання — невеликий за обсягом ліро-епічний прозовий твір соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом, переважно трагічною розвязкою.

Бард — народний співець-поет.

Бароко (італ. — вигадливий, примхливий) — напрям у мистецтві та літературі ХVІІІст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу.

Белетристика (франц. — красне письменство) — так називають художню літературу, красне письменство взагалі. Частіше — художні прозові твори (романи, повісті, оповідання), призначені для масового читача.

Билини (старини) — героїко-патріотичні пісні, де йдеться про подвиги богатирів та про події Давньої Русі переважно XI - XVI ст., які усно передавались з покоління в покоління.

Биличка — розповідь про зустріч з «нечистою силою» самого героя; один із видів легенд.

Білий вірш — неримований вірш, але зберігається чіткий ритм.

Біографія — розповідь про життєвий шлях людини, життєпис (може бути науковим, художнім).

Бродячі сюжети — схожі між собою сюжети, що переходять з однієї країни до іншої, з однієї епохи в іншу. Суспільне життя людей, їх побут, часто відображені у схожих сюжетах.

Бувальщина — коротка розповідь про незвичайні пригоди чи епізод із життя видатної людини. Іноді має фольклорне походження.

Бурлеск (фр. burlesque від італ. burla — жарт) — жанр гумористичної поезії, комічний ефект у якій досягається або тим, що героїчний зміст викладається навмисне вульгарно, грубо, зниженою мовою, або, навпаки, тим, що про буденне говориться «високим штилем», піднесено. Бурлеск досягається також травестією.

В Україні бурлеск став важливим кроком у переході від схоластичної церковно-шкільної до світської літератури, в якій виступали вже люди з народу, використовувалася розмовна мова, яскраві риси побуту й народний гумор.

Ввідний епізод — включення в художній твір сюжету, прямо не пов'язаного з основною розповіддю, але підпорядкованого головній думці твору.

Власне драма - драматичний твір, в основу якого покладено гострий життєвий конфлікт, напружену боротьбу й складні переживання персонажів, але розв'язка не має трагічного характеру, відсутня свідома настанова на комічне

Верлібр (фр. verslibre), або вільний вірш — один з видів віршів, ритмічна єдність якого грунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків (речення, синтагми) і на їх інтонаційній подібності. Вільний вірш не допускає переносів. В порівнянні з попередніми системами віршування верлібр не поділяється на стопи, рядки його мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташованих. Верлібр не використовує рим, тому не поділяється і на строфи.

Версія ( від піньолат. — поворот) — одне з пояснень будь-яких обставин, факту. Літературна версія — один з варіантів інтерпретації «вічного образу», «мандрівного сюжету», мотиву тощо.

Вертеп (старослов'ян. слово, яке первісно значило — печера) — дуже популярний в Україні в XVIII і XIX ст. пересувний ляльковий театр, що виступав з виставами на ярмарках, на міських і сільських площах у святкові дні, а іноді по хатах. Спершу творцями і виконавцями вертепних драм часто були школярі й «мандрівні дяки», пізніше — мандрівні групи артистів. Кращі риси вертепу використовуються ляльковими театрами й зараз.

Веснянки —давні за походженням обрядові, переважно танкові дівочі пісні, що виконувалися на святах на честь весни й початку польових робіт. У них — заклик весни з її дарами, буянням природи і співом пташок, мрії про одруження, згадки про хліборобські роботи й імітація цих робіт рухами (сіяння й поління).

Вид літератури — див. Жанр літературний.

Вимисел художній — мистецька творчість як процес і наслідок творчої діяльності уяви художника, яка не має прямого відношення до реальності. Вимисел — необхідна риса художнього відображення життя.

Відчуження — термін, уведений в теорію драматургії Б.Брехтом. В. — один з основоположних принципів новаторської теорії «епічного театру», який передбачає наявність безпосередньої «розумної» дистанції між свідомістю, що зображує (драматург, актор, режисер), і свідомістю, що сприймає (читач, глядач), по відношенню до того, що зображується.

Візуальний (зоровий) — характеристика, притаманна творам малярства, архітектури, скульптури; у театральному мистецтві вона вказує на гру акторів, образність сценографії, змальованих персонажів на противагу текстуальній частині, що стосуються драматургічної та сценічної мови, системи режисерської побудови. Візуальними можуть бути різні жанри літератури, передусім графічно зафіксовані, зокрема зорова поезія.

Вільний вірш — (див. верлібр).

Вірш — це невеликий за розміром твір, побудований за законами віршованої мови.

Вірш фігурний (від лат. — зовнішній вигляд) — вірш, що синтезує властивості звукових та візуальних мистецтв, які втілюються у винахідливій, переважно графічній формі.

Віршова мова (від лат. versus — вірш) — ритмічно організована мова з метою посилення її виразності й емоційності. Говоримо: «Енеїда» І. Котляревського написана віршованою мовою, або віршем, а «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького — прозою.

Віршована мова в художній літературі, як і мова художньої прози, характеризується спільною ознакою — образністю. Але на відміну від прози віршована мова є розмірена, ритмічно організована, поділена часто на строфи. Вона більш емоційна і експресивна.Віршована мова характеризується своєрідністю інтонації й особливим темпом, пов'язаним з більшою кількістю пауз, ніж це буває у прозі.

Віршовий розмір — (або метр) — особливість ритмічної одиниці, покладеної в основу певної віршової структури; метричне віршування, що ґрунтується на періодичній повторюваності довгих і коротких складів у межах стопи.

Вітаїстичність — (лат. — життєвий) — ознака, що характеризується як любов до життя.

Вічні образи — визначні художні образи, які, виникнувши за певних історичних обставин, мають велике загальнолюдське значення, продовжують зберігати пізнавальну, виховну й естетичну силу (Прометей, Фауст, Дон Жуан, Дон Кіхот, Гамлет).

Водевіль (від фр. vaudeville) — невелика п'єса, комедія, якій притаманна проста композиція, динамічний сюжет, дотепність, в якій розмови героїв чергуються з жартівливими піснями й танцями.

Воїнська повість — жанр давньоруської розповідної літератури: прозовий твір про боротьбу з іноземними загарбниками, в якому прославлялися мужні захисники вітчизни, показувався їх героїзм і відвага.

Вселюдське — стосується всього людства.

Гайку (хокку) - трирядкова неримована строфа, що постала на основі першої півстрофи танка (гайку і танка - східні японські строфи).

Героїчні сказання — оповідь про героїв минулого, які реально існували, про їх подвиги. Основу цих сказань складають реальні події, тому багато вчених схильні вважати героїчні сказання різновидом легенд.

Гімн - урочистий твір символічно-програмового змісту.

Гедонізм — (від грец. —насолода) — філософсько-етичне вчення, згідно з яким насолода є найвищим благом, сенсом життя. Г. постав як наслідок довільного тлумачення вчення Епікура, який стверджував, що щастя для людини є її задоволення від відсутності страждань.

Гекзаметр — античний віршовий розмір.

Героїчні сказання —оповідь про героїв минулого, які реально існували, про їх подвиги. Основу цих сказань складають реальні події, тому багато вчених схильні вважати героїчні сказання різновидом легенд.

Герой літературний — персонаж, дійова особа художнього твору.

Гіпербола (від гр. hyperbole — перебільшення, зайвина) — різке перебільшення якихось рис людини, предметів або явищ, їх кількості, розмірів, сили тощо, щоб надати зображуваному виняткової виразності, загостреності з метою виявлення емоційності, захоплення або презирства.

Гіпертекст — спосіб організації ( і вид) тексту, що з’явився у період впровадження комп’ютерних технологій у навчання. Дає можливість читачу при роботі з одним текстом миттєво отримати на екрані інший, що пояснює, розкриває смисл деяких понять глибше, ніж це було в першому тексті.

Громадянська лірика - лірика із соціальною та національною проблематикою, у якій представлено глибоке розуміння поетом сучасного життя і ставлення до нього

Гротеск (від фр. qrotesque — химерний, незвичайний, від італ. qrotta — грот, печера) — максимально можливе перебільшення, засноване на нарочитому перетворенні дійсності за допомогою фантазії.

Гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний) — відношення до людей, увага й любов до людини, повага до людської гідності.

Гумор (від англ. humons — настрій, схильність) —м'яка форма комічного; сміх, який не ставить за мету викриття явища; добродушне підсміювання.

Гумореска (лат. — волога) — невеликий віршований, прозовий або драматичний твір з комічним сюжетом, що відрізняється від сатири легкою, жартівливою тональністю. У гуморесці сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої критики в дотепній, парадоксальній, іронічній, гротескній, пародійній формі.

Дактиль (від гр. dektylos — палець) — трискладова стопа з наголосом на першому складі.

Дайджест — (від англ.. — короткий виклад); 1) видання, яке вміщує скорочений виклад твору; 2) видання, що передруковує матеріали чи їх фрагменти з інших видань; 3) колажна форма, у якій поєднуються скорочені виклади (інтерпретації) або фрагменти різних творів чи їх інтерпретацій.

Двовірш (дистих) (вiд гр. distichon) — найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об'єднаних римою.

Декадeнство (від фр. decadence — занепад) — нереалістичний напрямок в мистецтві наприкінці XIX — на початку XX ст. Для декаденства характерні настрої песимізму й зневіри, містика, індивідуалізм.

Деструкція (лат. руйнування , розпад) — порушення або руйнування нормальної структури чого- небудь.

Деталь художня (від фр. detail) — така виразна подробиця або штрих, яка особливо збуджує думку, часто викликає в уяві цілу картину, робить зображення дуже відчутним і яскравим. Художня деталь може відображати подробиці обставин, зовнішності, пейзажу, портрета і взагалі бути домінантою цілого твору.

Детектив — (від англ.. —агент розшуку) — різновид пригодницької літератури; прозовий твір, у якому розкривається певна таємниця, пов’язана із злочином. Започаткував жанр Е. По.

Дилогія (від гр. di(s) — двічі та loqos — слово) —твір, який складається з двох самостійних частин, пов'язаних між собою єдиним задумом, спільністю сюжету і персонажів.

Динаміка — 1) рух, дія, розвиток; 2) хід розвитку, зміни якогось явища.

Диптих — (від грецької — подвійний, складений у двоє) — 1) об’єднані однією темою (мотивом) та ідеєю два поетичні твори; 2) у малярських роботах дві картини об’єднані однією темою та ідеєю; 3) музичний цикл з двох п’єс.

Дихотомія — принцип, що полягає в розчленуванні цілого (наприклад, сюжету) на дві частини, які зіставляються.

Діалектизми (від гр. dialektos — говір, наріччя) — елементи народної мови, місцеві діалекти.

Діалoг (від гр. dialoqos — бесіда, розмова між двома особами) — розмова, в якій беруть участь дві особи, іноді — кілька осіб.

Дія — те саме, що й акт драматичного твору.

Дотеп - влучний, стислий, часто афористичний вислів із сатиричним або жартівливим відтінком. Комічне в дотепі ґрунтується на несподіваності паралелі образу, переосмисленні вислову тощо.

Драма (від гр. drama — дія) — один з основних родів художньої літератури, який відрізняється від епосу і лірики тим, що явища життя і характери героїв розкриває не через авторську розповідь про них, а через вчинки і розмови дійових осіб (діалоги та монологи), і призначений для сценічного втілення.

Драма-феєрія - драматичний твір з казково-фантастичним сюжетом і персонажами.

Драматизм —загострена напруженість дії певного художнього твору будь-якого роду літератури.

Драматичний етюд - невелика лірико-драматична композиція, переважно віршована, у якій, за винятком ремарок, епічність відсутня, а ліричний елемент дуже сильний.

Драматична поема - переважно невелика за розміром віршована п’єса, у якій поєднується драматичне, епічне й ліричне розкриття теми; виклад матеріалу відзначається стислістю і лаконізмом, основна увага зосереджена на розкритті ідейного конфлікту (Леся Українка «Одержима»).

Драматичний твір - : 1) твір, побудований у формі діалогу без аворської мови і призначений для сценічного виконання; 2) літературно-театральний твір серйозного, але не героїчного змісту (на відміну від трагедії і комедії).

Думи — народні ліро-епічні пісні переважно героїчного характеру про важливі події історії України (починаючи з XV ст.), виконувані народними співцями речитативом (співом-декламацією) під акомпанемент кобзи, бандури або ліри. За змістом думи близькі до історичних пісень, але відрізняються від них дуже своєрідною формою. У думах немає поділу на строфи (куплети), обов'язкові для пісні.

Евфонія - сукупність звукових явищ, що роблять мову милозвучною, мелодійною.

Езoпова (езопівська) мова — особливий вид іносказання, мова натяків, яка маскує думку і дозволяє передати твір до друку, незважаючи на заборону.

Екзистенціалізм (лат. — існування) — течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930-1940 рр., а найбільшого розвитку досягла в 1950 — 1960 рр.. Джерела екзистенціалізму містилися в працях філософа ХІХ ст.. С. К’єркегора. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічні невлаштованості людського життя.

Еклога (від гр. ekloqe — відбір) —вірш на тему із сільського життя.

Екслібрис (від лат. ex libris — із книг) —книжковий знак власника книги. Екслібрис — невелика, на декілька сантиметрів, картинка, яку віддруковують на шматочку паперу і приклеюють до внутрішньої сторінки оправи або обкладинки. Як правило, його замовляють художнику, який виготовляє спеціальну форму з малюнком — маленьке кліше.

Цей книжковий знак народився іще раніше книгодрукування: він з'явився у Германії XV ст. В Росію екслібрис прийшов набагато пізніше і довго вважався незвичайною рідкістю. Зараз він є широко розповсюдженим.

Експозиція (від лат. expositio — виклад) — компонент сюжету — введення в дію, зображення умов та обставин, які передували безпосередньому початку дій (може бути розгорнутою і ні, цілісною і «розірваною»; може розміщуватися не тільки на початку, але і в середині, і в кінці твору); знайомить з персонажами твору, обстановкою, часом і обставинами дії.

Експлікація (від лат. — тлумачення) — пояснення, тлумачення.

Експресіонізм — (лат. вираження) — літературно-мистецький напрям, для якого характерні посилена увага до внутрішнього світу людини, налошення на авторському світосприйнятті, нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску, поєднання протилежного тощо.

Експромт (від лат. expromtus — готовий) — швидке створення твору будь-якого жанру «на очах» у слухачів.

Елегія (від гр. eleqos — скарга) — ліричний вірш, перейнятий настроєм суму.

Елітарна література - література, критерієм якої є «аристократизм духу», високий артистизм (письменникам притаманні шляхетна культура мислення і творчості, інтелігентність).

Еміграційна література - творчість письменників, які виїхали з політичних, економічних, релігійних причин на чужину на постійне або тривале проживання.

Епіграма (від гр. epiqramma — напис) — невеличкий вірш, який висміює яку-небудь особу.

Епіграф (від гр. eriqraphe — напис) — короткий текст ( почасти — цитата), який вміщується перед текстом; передає основну ідею, настрій або колізію твору. Е. задає тон, натякає на те, що буде побачено потім у творі. В давнину епіграфами називали написи на предметах, які до них безпосередньо не відносилися.

Епізод (від гр. episodion — вставка) — невеличкий уривок, фрагмент, відносно завершена та самостійна частина літературного твору, що зображує закінчену дію або важливий у долі персонажа момент.

Епілог (від гр. epiloqos — післямова) — коротке оповідання про те, що відбувалося з діючими особами твору після закінчення основної сюжетної дії; заключна частина твору, у якій вказується напрямок подальшого розвитку подій та доля героїв; іноді дається оцінка зображеному.

Епіталама - весільний вірш на честь молодих.

Епітафія (від гр. epitaphios) — надгробний напис, часто у віршованій формі.

Епітет (від гр. epitheton — додаток) — художнє визначення, яке підкреслює певну властивість предмета або явища, на яку автор хоче звернути увагу і з приводу якої хоче висловити своє ставлення.

Епіфора (єдинозакінчення) - повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій кінці віршованих рядків, строф чи речень, розділів (у прозі).

Епічний твір (від грец. «розповідь, слово») - художній твір, у якому зміст розкривається у формі авторської розповіді про події зовнішнього світу, основним предметом художнього відтворення є соціальне буття людей у його найрізноманітніших проявах і причинно-наслідкових зв'язках.

Епопея (від гр. epopoija — творити) — прозовий жанр; роман (або цикли романів), який відображає великий період історичного часу або значну історичну подію у всій багатоманітності і суперечності; невелика форма епічного роду літератури. Героїчні епопеї (епічні поеми) створювались всіма народами у період формування їх державності і становили собою зібрання пісень, історичних переказів і легенд. Давня героїчна епопея своїми коренями сягає найдавнішого фольклору і міфології, частіше за все, потім набувала письмового втілення. Епопея зображує події, у яких вирішуються долі нації, народу, всієї країни. Вона також показує життя и побут усіх прошарків зображуваного суспільства, їх думки та надії. В XIX - XX ст. епопея частіше за все становить собою роман-епопею.

Епос (від гр. epos — слово, оповідання, мова) — один із основних родів літератури, який відображає життя детально, з різних боків, частіше — у формі оповіді про людину, її долю і події, у яких вона брала участь. Основні види (жанри) Е.: епопея, роман, повість, оповідання, новела, нарис, байка.

Есе — прозовий твір невеликого обсягу і вільної композиції, що виражає індивідуальне враження і міркування зконкретного приводу або питання.

Естетика (нім., англ.., франц., грец. — чуттєво сприйманий) — нука про загальні закони художнього пізнання дійсності, сутність і розвиток мистецтва і творчості, специфіку категорій прекрасного, величного, піднесеного, потворного, трагічного, комічного.

Естетизм — літературна течія в англійській літературі1880-1890рр. Програмні теми Е.: мистецтво є байдужим як до морального, так і аморального; воно вище за життя. Кредо Е. — перетворення пороку в естетично прекрасне, що сприймається як магія мистецтва. Для Е. характерні витонченість та іронія, пристрасна акцентуація уваги на манірності, стилізація.Прнципами Е. керувався О.Уайльд.

Естетичний ідеал —втілення у художньому образі уявлень про досконале життя і досконалу людину.

Ескатологія (від грец. - останній та наука) — вчення про кінець світу та потойбічне життя.Ескатологічні мотиви характерні для літератури модернізму, у тому числі символізму.

Етюд (від гр. etude) — заготовка частин майбутнього твору мистецтва, виконаного з натури.

Ефект —спосіб емоційного впливу мовних засобів відправника.

Жанр літературний (від фр. qenre — рід, вид) — форма, в якій проявляються основні роди літератури, тобто епос, лірика, драма та їх різновиди. Наприклад, в епосі - билина, казка, роман, повість і т. ін.; в драмі - трагедія, комедія.

Зав'язка — початковий момент у розвитку подій, зображених у художньому творі (почасти — початок конфлікту; епізод, який визначає все наступне розгортання дії.

Загaдка — вигадливий поетичний опис предмета чи явища, яке потрібно відгадати; жанр усної народної творчості.

Задум — творчий начерк письменника, у якому намічається основа майбутнього твору; первинна загальна схема майбутнього твору (може не співпадати з втіленням).

Зачин (заспів) — стійка формула, з якої починаються казки, билини та інші твори фольклору.

Звукова організація мови — цілеспрямоване застосування елементів звукового складу мови: голосних або приголосних звуків, наголошених і ненаголошених складів, пауз, інтонацій, повторів тощо.

Звукові повтори — повторення схожих звукових сполучень у художній мові, які використовуються для посилення художньої виразності.

Звуконаслідування (ономатопея) - імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ з метою створити звуковий образ зображуваного.

Зображувальні засоби — художні способи та прийоми відтворення дійсності, які дозволяють подавати її зримо, чутно, відчутно.

Зоопсихологізм — зображення предметів та явищ із здогадної письменником точки зору тварини. При цьому автор прагне до максимально точного та повного відтворення можливих «думок та почуттів» саме тварини, які повинні «відповідати» його видові і відбиватися у притаманних йому звичках. Почасти поєднується з антропоморфізмом.

Зміст — це житєві явища, факти, проблеми, відібрані митцем відподно до його світогляду (те, що сказано у творі).

Ідеал (від гр. idea — ідея, уявлення, поняття) — уявлення про досконалість; зображення прекрасного як належного. І. — це те, що повинно бути, на думку письменника.

Ідейність — вираження ставлення автора до зображуваного, авторське розуміння і оцінка відображеної в його творі дійсності; вираження в художньому творі думки автора про сутність виведених характерів і подій.

Ідея (від гр. idea — поняття, уявлення) — узагальнююча, центральна думка твору, його сенс; те, що хотів сказати автор. І. — думка письменника про зображувані в творі явища, виражена в художніх образах.

авторська — тлумачення, яке автор дає спостережуваним і відображеним ним фактам життя; їх суб'єктивна оцінка (може відповідати і не відповідати читацькому розумінню життя; може бути прогресивною і обмеженою).

об'єктивна — об'єктивне тлумачення поданого в творі письменником матеріалу (багатство реального змісту може бути ширшим, ніж висновки, зроблені автором).

Ідейний світ твору містить у собі художню ідею, авторське уявлення про ідеал, систему авторських оцінок.

Ідея твору —(від грец. — вигляд, первообраз) — основна думка про змальовані у творі явища, висвітленню якої підпорядковані всі образи і художні засоби твору (ідеали і переконання, які автор прагне довести до читача через свій твір).

Ідилія - невеликий віршовий твір, у якому поетизується сільське життя.

Ілюзія (від лат. illusio — насмішка) — обман почуттів; дещо уявне, нездійсненне; мрія.

Імажинізм — нереалістична течія рубежу XIX -XX ст., у якій декларувалися естетичні принципи «чистого мистецтва» та самоцінність слова-образу.

Імпресіонізм (фр. impressionisme від impressoin — враження) — течія в мистецтві й літературі другої половини XIX і початку XX ст., митці якої основним своїм завданням вважали витончене відтворення суб'єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань, але без заглиблення в їх суть.

Імпровізація (від італ. improvisazione — несподіваний) — швидкий, без попередньої підготовки, твір на задану тему (може бути усним або письмовим), поетичний відгук на подію.

Інваріант — загальне, незмінне, без варіантів.

Інверсія (від лат. inversio — перестановка) — порушення загальноприйнятої граматичної послідовності мови; перестановка частин фрази, яка надає їй особливої виразності.

Індивідуальний — особистий, притаманний тільки одній конкретній людині, суб'єкту.

Індивідуальний стиль письменника (грец. — особливий, неповторний) — індивідуальний стиль, у якому виразні мовні утворення формують своєрідну систему, набувають неповторного емоційно-експресивного забарвлення.

Індивідуум (від лат. individuum — неподільне) — 1) кожний самостійно існуючий організм; 2) окрема людина, особистість.

Іносказання — приховане згадування якихось фактів чи подій (див. Алегорія).

Інспірація- (від лат. — натхнення, уселяння) — навіювання.

Інтермедія (від лат. intermedium — те, що знаходиться посередині) — або iнтерлюдія —смішні побутові сценки з народного життя, які виконувались артистами в перервах (антрактах) між діями драми на серйозні, переважно релігійні теми. Інтермедія в історично-літературному плані — прямий попередник новітньої реалістично-побутової п'єси.

Інтер'єр — обстановка дому чи садиби.

Інтерполяція (від лат. — зміна, перекручування ) — внесення в авторський текст слів і фраз, що не належать автору.

Інтерпритація (від лат. — посередництво) — тлумачення тексту, яке спрямоване на розуміння його змісту.

Інтимна лірика - поетичні твори, у яких ідеться про сердечні переживання, прояви любові ліричного героя тощо.

Інтонація (від лат. intonoe — вимовляю голосно) — виражальний засіб мови, що звучить, який дозволяє передати ставлення того, хто говорить, до предмету мовлення; смислова мелодія мови.

Інтрига — (від лат. — заплутувати) — загострення сюжету шляхом використання різноманітних випадків, збігів, облудних ходів, що заплутують дію. Служить для рокриття характерів через вчинки.

Іронія (від гр. eironeia — удавання, насмішка) — іносказання, яке виражає насмішку або лукавство; подвійний смисл, коли сказане у контексті мови набуває протилежного значення; висміювання, яке містить у собі оцінку того, що висміюється. Іронічне ставлення передбачає насмішку, певним чином сховану, але таку, що легко виявляється в інтонаціях автора-оповідача; почасти виступає під виглядом похвали.

Історизм — здатність художньої літератури передавати обличчя історичної епохи в конкретних людських долях і подіях.

Історичні пісні — це ліро-епічні фольклорні твори про конкретні чи типові історичні події та процеси, про відомих історичних осіб і безіменних героїв.

Казка — жанр усної народної творчості, переважно прозовий твір з настановою на вимисел або це фольклорний розповідний твір про вигадані, а часом і фантастичні події.

Казка літературна (авторська) — тісно пов'язана з народною, але на відміну від неї, має автора (письменника або поета). У деяких К. використані перероблені фольклорні сюжети і образи, але це не змінює суті справи — К. л. виражає, в першу чергу, погляд на світ, притаманний конкретному письменнику, а не всьому народові, хоча зовнішньо К. народна і авторська К. дуже схожі.

Казка фольклорна (народна) — цікаве усне оповідання про неймовірну, але повчальну історію. Головною відмінною рисою К. є наявність дива, фантастики, вимислу, розважливої спрямованості.

Какофонія - немилозвучне (хаотичне) поєднання звуків мови; навмисне використовується письменниками з метою посилення гумористичного забарвлення творів.

Каламбур (від фр. calambour) — гра слів, заснована на використанні омонімів у комічному чи сатиричному контексті.

Катарсис (від гр. katharsis — очищення) — «очищення», «просвітлення» людської душі під впливом страждань.

Кільце — повторення у кінці твору яких-небудь елементів його початку (звукових, лексичних, синтаксичних, смислових).

Кіноповість — повість, що написана з урахуванням специфіки кіно як сценарій кінофільму. Кращі з таких повістей-сценаріїв мають велике літературне значення. Творцем жанру кіноповісті в українській літературі є О. Довженко («Арсенал», «Щорс», «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна» та ін.).

Кіч —майстерна підробка під справжній витвір мистецтва; псевдо оригінальний твір.

Кларнетизм — (франц., італ.- дерев’яний духовний музичний інструмент) — стильова якість синтетичної лірики раннього П.Тичини, походить від назви його збірки «Сонячні кларнети», запропонований Ю. Лавріненком та В.Баркою.

Класик — видатний, загальновизнаний письменник, поет, діяч науки або мистецтва, який є зразком у даній галузі.

Класицизм — літературний напрям, заснований на світогляді раціоналізму (культі розуму). В основі естетики — принцип раціоналізму та «наслідування природі». Прямолінійне протистояння добра і зла, позитивних та негативних персонажів. Сувора ієрархія жанрів. «Високі»: трагедія, епопея, ода (в них освоюється суспільне життя, історія; діють герої, полководці, монархи). «Низькі»: комедія, сатира, байка (в них освоюється повсякденне життя звичайних людей). Змішування високого і низького не припускається. Вимога «трьох єдностей» — дії, часу, місця.

Класична література (від лат.classicus —першокласний) — зразкова, найбільш цінна в ідейному та художньому сенсі література як минулого, так і сучасного.

Класичний твір — твір зразковий, який витримав випробування часом.

Колаж — (від франц. — наклеювання) — прийом, запроваджений у малярстві за часів кубізму, закріплений і урізноманітнений дадаїстами, за яким на певну основу наклеювалися всілякі матеріали, відмінні за кольором і фактурою. У літературі позначає художній прийом, що реалізується на основі поєднання суміші цитат, документів, натяків, згадувань про що-небудь.

Колискова — народна пісня, що співається тоді, коли заколисують, присипляють дітей.

Колізія (від лат. collisio — зіткнення) — зіткнення протилежностей (інтересів, принципів життя, окремих осіб) у художньому творі, яке виражається у конкретних подіях.

Коломийки (від назви міста і річки Коломиї на Івано-Франківщині) — дуже поширені, особливо на західно-українських землях, короткі жартівливі пісеньки, виконувані за усталеною мелодією як приспівки до танцю чи без нього. '

Для коломийки характерне паралельне зображення явищ природи й подій людського життя, використання антитез, образів-символів, постійних епітетів і метафор.

Колорит — характерна особливість художнього твору, епохи, місцевості; в живописі — поєднання кольорів.

Колядки — давні за походженням обрядові величальні пісні, які церква приурочила до зимових різдвяних свят, хоч у них велике місце займають мотиви весняної сільськогосподарської праці. У XIX ст., коли колядки в сприйманні людей майже повністю втратили обрядовий магічний характер, почали з'являтися колядки-пародії, що співались для розваги, а також колядки з виразними сатиричними рисами. Колядковий вірш — це переважно 10-складовий двоколійний вірш з дворядковою строфою.

Комедія - драматичний твір, у якому сатиричними й гумористичними засобами відображається смішне в житті, висміюються потворні суспільні й побутові явища, негативні риси людей.

Комікс — жанр масової літератури, серія картинок, розташованих у строгій послідовності, з мінімальним текстом, зазвичай, у діалогічній формі.

Комічне (від гр. komikos — веселий, смішний) - це естетична категорія, яка поєднує в собі смішне в житті та способи його відображення в художній творчості; це життєва суперечність, що стає у мистецтві об'єктом емоційно й естетично забарвленої критики - осміяння.

Комунікація — спілкування між людьми.

Компіляція (від лат. compilatio — пограбування) — укладання твору з чужих. Створення тексту шляхом запозичення чужих творів без самостійної обробки джерел і без посилання на авторів.

Композиція (від лат. compositio — укладання, поєднання) — співвідношення частин твору, яке відбиває складність зображуваних у ньому явищ життя; послідовна вибудова, розміщення та взаємозв'язок частин, образів, епізодів художнього твору; побудова твору, обумовлена його змістом і жанровою формою. Притаманна будь-якому творові.

Контекст (від лат. contextus — сплетення, з'єднання) — система значень та понять, яка виражає незміримо більше, ніж безпосередній сенс слів, які її складають. К. визначає єдність смислового змісту та мовленнєвої форми, закінченість смислового забарвлення, виражає емоційне та дійсне ставлення того, хто говорить, до того, про що говориться.

Контраст (франц. - протилежність) — особливо підкреслена протилежність у рисах характерів людей, предметів або явищ, яка часто використовується в літературі з метою увиразнення.

Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — гостре зіткнення характерів та обставин, поглядів і принципів життя, покладене в основу дії; закономірно виникаюче протиборство, протиріччя, зіткнення між героями, групами героїв, героєм і суспільством або внутрішня боротьба із самим собою. Розвиток К. дає рух сюжетній дії.

Корифей —у грецькій мові означає «вождь», «ватажок». Так колись у давньогрецькій трагедії називали керівника хору або заспівувача. У сучасному розумінні «корифей» - провідний діяч у якійсь галузі науки, літератури, мистецтва.

Кульмінація (від лат. culmen — вершина) — момент найвищого напруження дії, вершина конфлікту; кульмінація виявляє основну проблему твору та характери героїв гранично ясно; після неї дія послаблюється.

Кумуляція — накопичення епізодів, умовно пов'язаних між собою.

Курйозні вірші - мають незвичайний зовнішній вигляд (акровірші, азбучний вірш, фігурний вірш, тощо).

Лаконізм (від гр. lakonismus — стислість) — гранична стислість вислову, спрямованість і точність мови, яка доходить до афористичності.

Легенда (від лат. leqend — те, що слід прочитати) — один із жанрів неказкової народної прози, народне передання про видатну подію чи вчинок якої-небудь людини, в основі якого — диво, фантастичний образ або уявлення, яке сприймається оповідачем як достовірне. Водночас сюжет легенди базується на реальних або допустимих фактах; легендарний герой може мати свій прообраз у реальному житті, в історичній дійсності.

Лейтмотив (від нім. leitmotiv — провідний мотив) — деталь, конкретний образ, багато разів повторюваний, згадуваний, який проходить через творчість письменника або окремий твір.

Лексика (від гр. lexikos — мова; спосіб висловлення) — сукупність усіх слів мови, її словниковий склад.

Лінгвістика (від лат. linqua — мова) — наука про мову, мовознавство.

Лірика (від гр. lyra — давньогрецький струнний музичний інструмент, під звуки якого виконувалися пісні-вірші) — один з основних родів літератури, який відображає життя за допомогою зображення окремих думок, почуттів і переживань людини, викликаних тими чи іншими обставинами (життя, подане в переживаннях); особливий рід літературно-художніх творів. Характерна особливість Л. — віршована форма.

Ліро-епічна поема —великий віршований твір, у якому зображені значні події і яскраві характери, а розповіді героїв супроводжуються розкриттям переживань і роздумів.

Ліро-епічний твір - такий віршовий художній твір, у якому показуються вчинки персонажів (наявний сюжет) і разом з тим у прямій формі виявляється ставлення автора до цих вчинків (ліричні відступи). Таким чином, в одному творі поєднуються епічні сюжетно-розповідні елементи і властива ліриці емоційність, віршова форма і ліризм.

Лірична поема - великий поетичний твір, у якому розгортається широка панорама почуттів, переживань і думок ліричного героя, з відсутністю епічного сюжету.

Лірична проза — твір будь-якого прозового жанру, емоційно насичений, пронизаний авторським почуттям.

Ліричний герой — образ поета (його ліричне «я»), чиї переживання, думки та почуття відображено в ліричному творі. Уявлення про Л. г. складають на основі знайомства з його внутрішнім світом, який розкривається не через вчинки, а через переживання, душевні стани. Умовне поняття; на його основі створюється цілісне уявлення про творчість поета, його переживання, які відображаються у творі, але не в його особі. Л. г. не тотожний авторові.

Ліричний відступ — композиційно-стилістичний прийом, який полягає у відхиленні автора від прямої сюжетної сповіді, авторська мова, розмірковування, висловлювання, яке виражає безпосереднє ставлення до зображуваного або такого, що має опосередковане відношення до нього.

Література — це художній спосіб пізнання дійсності.

Література бульварна — псевдохудожні твори, що містять чутки, плітки, любовні історії або розповіді про злочинців тощо, розраховані на низький читацький смак.

Література всесвітня — література всіх народів світу з найдавніших часів до сучасності.

Література національна — література окремої нації, народу, якій притаманні власна національна специфіка (особливості буття у певну історичну епоху, своєрідність ментальності, колорит побуту тощо). Є складовою частиною всесвітньої літератури.

Література художня (від лат. lit(t)era — літера) — особливий вид суспільної свідомості; мистецтво слова; вид мистецтва, який відтворює образну, чуттєву, суб'єктивну картину світу і зберігає відбиток людської душі; письмова форма словесного мистецтва, одна з форм художнього освоєння та відображення світу, дійсність у образах. Відмітною рисою літератури є зображення життя за допомогою слова.

Літературна казка — художній твір письменника, який, змінюючи жанрово-стильові особливості фольклорної казки, формує новий авторський текст.

Літературна мова — художньо оброблена, зразкова форма загальнонаціональної мови; мова літератури.

Літературний герой (персонаж) — образ людини в художньому творі.

Літературний напрям — творча єдність багатьох представників письменства певного конкретно-історичного періоду, які мали спільну естетичну програму, близькі стилі, світосприйняття (масштабніша за стильову течію).

Літературний портрет — один із засобів створення образу, зображення героя: його обличчя, фігури, одягу, манери поведінки. Через психологічний портрет автор прагне розкрити внутрішній світ і характер героя. Портрет ілюструє ті особливості натури героя, які уявляються авторові найбільш важливими.

Літературний процес — історичний розвиток, функціонування руху національної та світової літератури.

Літературний тип — художній образ людини, певної особистості, що виступає в своїй індивідуальній своєрідності і живому різноманітті властивих їй рис і особливостей, суттєвіші з яких типові для людей того чи іншого часу, народу, класу, суспільства.

Літературознавство — сукупність наук про художню літературу, що вивчають сутність і своєрідність літератури, її походження, значення і закономірності розвитку, а також методи вивчення літературного процесу, творчості письменників і окремих творів.

Літопис — послідовний опис історичних подій їх свідком чи учасником; найдавніший вид оповідної давньоруської літератури.

Літота (від гр. litotes — дещиця, помірність) — художнє применшення величини, сили, значення явища («хлопчик-мізинчик», «чоловічок-нігтик»).

Лубок — картина на липовому лубі.

Лубочна література — з'явилася в Росії в кінці XVII ст. спочатку у вигляді пояснювальних текстів до лубочних картин, які продавалися на базарах. Протягом XIX ст. стала видаватися у книжковому варіанті, дешевому за ціною. Сюжети та герої цих книг були, як правило, примітивні та гротескні.

Мадригал (від фр. madriqal і, від прованс, mandre — пастух) — ліричний вірш жартівливого характеру.

Макаронічна мова (від італ. maccheroni — макарони) — мова, дуже засмічена іншомовними словами (варваризмами) або словами, зміненими на зразок іншомовних.

Манускрипт (від лат. manus — рука, scribo — пишу;manuscriptum) — рукопис будь-якого розміру та вигляду: на папері та пергаменті, на папірусі та тканині, у згортках та на окремих аркушах.

Маргіналії (від лат. — край, межа) — записи, помітки на полях книги чи рукопису.

Маргінальність — (лат. — край, межа) — межове перебування людини в певній соціальній спільноті, що впливає на її психіку, спосіб життя.

Мартиролог (від грецьк.maptug- мученик і logo- слово)-1) збірник церковних оповідань про християнських святих і мучеників за віру; 2) переносно-перелік осіб, що зазнали гонінь, утисків, а також перелік покійників.

Масова література — широко тиражована розважальна або дидактична белетристика, адаптована для розуміння пересічним читачем, переважно позбавлена естетичної цінності.

Медитація (вiд лат. meditatio — роздум) — форма філософської лірики: вірш, в якому поет висловлює свої роздуми над проблемами життя і смерті, над баченим і пережитим.

Мелодрама - повчально-моралізаторський, підкреслено емоційний драматичний твір з гострою фабулою, в якому персонажі різко діляться на добрих і лихих; незвичайна доля позитивних персонажів, виняткові почуття і страждання викликають розчулення, щаслива кінцівка - почуття радості.

Мемуари (від фр. memoires — спогади) — хронікальна та фактографічна оповідь від особи автора; у цій оповіді відбиваються справжні події, які колись реально відбувалися, а тепер пригадуються.

Метаморфоза — (грец. — зміна) — перетворення однієї форми чого-небудь в іншу; видозміна.

Метафора (від гр. metaphora — перенесення) — переносне значення слова, заснована на уподібненні одного предмета чи явища іншому за схожістю або за контрастністю; приховане порівняння, побудоване на схожості або контрастності явищ, у якому слова «як», «нібито», «неначе» відсутні, але маються на увазі. Різновидами метафор є уособлення — уподібнення живій істоті та уречевнення — уподібнення предмету.

Метод художній — особливий тип образного бачення світу, його відтворення та перетворення, особливий принцип добору та узагальнення життєвого матеріалу, виявлення в ньому головного; загальний тип підходу письменника до дійсності. Основні методи: реалістичний та нереалістичний.

Метонімія (від грец. «перейменування») - троп, для якого характерне перенесення назви з одного явища на інше, що перебуває з ним у певному зв'язку, наприклад: увесь Київ вийшов на демонстрацію (місто замість людей, які в ньому живуть), з'їв три тарілки.

«Мистецтво для мистецтва» («чисте мистецтво») — назва низки естетичних концепцій, що стверджували самоцінність художньої творчості, її незалежність від політичних, ідеологічних, соціальних та інших зовнішніх чинників. Ідея «чистого мистецтва» набула поширення у Франції (20-ті роки ХІХ ст.. ). У 50-60-ті роки ХІХ ст.. школа «чистого мистецтва» активно утверджується в російській літературі.

Мізансцена — розташування акторів на сцені в той чи інший момент спектаклю.

Містерія (від гр. mysterion — таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества в стародавні часи) — масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд, яка здійснювалася у святковий день на майдані в середньовічних містах Західної Європи (XIV -XV ст.). Між сценами вставлялися світські інтермедії.

Містифікація (від гр. mistes — посвячений, той, що знає таємниці, і лат. facio — роблю) — свідоме зазначення неправдивого авторства з метою літературної та суспільно-політичної полеміки або літературної гри.

Містичне (від грец. — таїнства) — надчуттєвий спосіб пізнання буття, а також результати цього пізнання.

Міф — ранній вид усної народної творчості, який відображає в образах прагнення людини зрозуміти походження світу та життя на землі і пояснити його, виходячи з переконання в існуванні божественних сил; сказання, яке передає уявлення людей про світ, місце людини в ньому, про походження всього сущого, про богів і героїв; певне уявлення про світ, світовідчуття давньої людини, втілене і передане в образах.

Міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфу в художній літературі.

Мова художнього твoру — основний засіб зображення картин життя, художніх характерів, художніх образів, які використовує в своїй творчості письменник (до засобів М. х. т. відносяться: поетична лексика, поетичний синтаксис та евфонія — особливості звучання). Характеристика М. х. т. багато в чому визначається особливостями авторського добору матеріалу із загальнонаціональної мови; цей добір формує авторську мову та мову персонажів.

Модернізм (від фр. moderne — сучасний) — термін, який характеризує мистецтво початку — середини XX ст. Вчені-дослідники мають на увазі під цим терміном різний зміст. Основна властивість — прагнення художників нереалістичного напрямку до оновлення застарілих художніх систем (об'єднує різні нереалістичні течії: експресіонізм, футуризм, акмеїзм, сюрреалізм, абстракціонізм тощо); потяг до побудови такої реальності, яка була б мало пов'язана з дійсністю і навіть була протиставлена їй.

Монолог (від гр. monos — один, loqos — слово, мова) — мова однієї людини в художньому творі, розгорнуте висловлювання одного персонажа або оповідача.

Монтаж — розміщення поряд образів, епізодів, які самі собою не несуть важливої інформації, але, сусідуючи, утворюють нову смислову єдність.

Мораль — (лат. — воля, закон, властивість); 1) система поглядів та уявлень, норм і оцінок людей; 2) повчальний висновок із чогось; 3) повчання, настанови, поради.

Мотив (від фр. motiv — мелодія, наспів) — найменший елемент сюжету. Термін частіше використовується відносно творів усної народної творчості.

Мотив у художньому творі (від італ. «привід, спонукання») - тема ліричного твору (іноді - другорядні теми, що доповнюють основну); найменший елемент сюжету.

Напрям літературний — тип духовно-практичного освоєння світу, який має змістову структуру, особливості художньої форми і складає якісно своєрідний етап у поступальному художньому розвитку. Конкретно-історична форма розвитку художнього методу.

Нарис — наближена до документальної оповідь про реальну подію або людину; роль вимислу в Н. мінімальна.

Народність — близькість художнього твору, його духу широким народним массам; художнє втілення народних уявлень, інтересів, оцінок у тематиці, проблематиці, ідеях, пафосі, сюжеті, характерах, засобах художньої виразності, відтворення в фольклорі та літературі народної психології; зображення та оцінка подій з точки зору народу.

Народна лірика — охоплює такі фольклорні види: календарно-обрядова творчість (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, петрівчані, жниварські пісні), родинно-обрядова творчість (родильні і хрестинні обряди, весільні, похоронно-поминальні та ін..), поза обрядова творчість, насамперед, ліричні пісні (родинно-побутові пісні, суспільно-побутові пісні).

Народна пісня — давній за походженням вид фольклору; невеликий ліричний вірш, що має куплетну побудову й призначений для виконання співом.

Натуралізм — ( від франц. — природа) — літературний напрямок, що характеризуэться об’єктивістським, фактографічним зображенням дійсності, трактуванням обумовленості людського характеру біологічними та соціально-матеріальними чинниками. Виник у Франції у 70-х роках ХІХ ст.. Програму Н. виклав Еміль Золя у книгах «Експериментальний роман», «Романісти натуралісти».

Національне в літературі — органічна якість письменства, що відрізняє його від інших, зумовлена звичаями, традиціями, мовою, типом світосприйняття народу.

Неологізми (від гр. neos — новий, loqos — слово) — новоутворені слова та вислови мови, які відбивають основні поняття, явища або посилюють виразність мови; створюються на основі існуючих форм, у відповідності до законів мови.

Неокласицизм (від гр. neos — новий і classicus — зразковий) — тенденція в розвитку літератури і мистецтва, яка проявляється після занепаду класицизму як літературного напрямку.

Неореалізм — (грец. —новий, речовий) — стильова течія модернізму, що відзначається (порівняно з класицизмом) глибоким психологізмом і ліризмом, філософським осмисленням життя, поєднанням з документальною достовірністю зображення.

Неоромантизм — романтизм в нових умовах, художній метод у літературі й мистецтві, коли не задовольняючій митця реальній дійсності протиставляються картини життя бажаного, витвореного мрією.

Несюжетні елементи — вставні епізоди та ліричні (інакше — авторські) відступи. їх основна функція — розширити рамки зображуваного, дати можливість авторові висловити свої думки і почуття з приводу різних явищ життя, які не пов'язані із сюжетом.

Новела (від італ. novella — новина) — близька до оповідання жанрова форма, яка відзначається чіткістю зображуваних подій, несподіваністю їх розвитку та розв'язки. Тип малої форми оповіді, який виник в епоху Відродження; характеризується динамічною інтригою та увагою до особистості героя, його індивідуальної свідомості та вчинків. Н.— один із жанрів епічного роду літератури.

Новий роман («антироман») — умовний термін для позначення художньої практики французьких письменників 40-70-х років ХХ ст.. , пов’язаних з неоавангардизмом. Замість техніки традиційного роману, яка, на їхню думку, вичерпала себе, вони запропонували прийоми творення тексту без сюжету та героя.

Нонсенс - нісенітниця, жанр літературнї ексцентріади. У творах Н. — це руйнація логічної схеми, що допомагає створити комічний або якийсь інший художньо-естетичний ефект.

Об'єкт (від лат. objectum — предмет) — предмет, який складає частину зовнішнього, матеріального світу.

Об'єктивний — неупереджений, безпристрасний; позбавлений суб'єктивного, особистісного ставлення.

Образ худoжній — особлива форма відображення дійсності мистецтвом; зображення людського життя, окремих його боків, в індивідуалізованій формі (одне з основних понять літератури). Об'єднує у собі загальне і часткове, узагальнення та індивідуалізацію. Реальне життя відбивається в художньому творі в художніх образах.

Образ автора (оповідача) — умовний носій авторської мови в прозовому творі, за визначенням Ф. М. Достоєвського — «істота всезнаюча і непогрішима», від особи якої ведеться оповідь.

Образ-архетип (грец. —первообраз) — прообраз, ідея, первинний мотив, теоретично вірогідна форма.

Ода (від гр. ode — пісня) — вірш захопливого характеру на честь якоїсь особи або події.

Оксиморон (оксюморон) (від грец. «дотепно-безглузде», «нісенітниця») - свідоме поєднання різко протилежних понять, які логічно ніби виключають одне одного, але насправді разом дають нове уявлення, наприклад: живий труп.

Октава (від лат. octava — вісім) — восьмивірш; строфа з восьми рядків, шість із яких пов'язані перехресною римою, а два заключні — парною римою.

Ономатопея (звуконаслідування) - імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ з метою створити звуковий образ зображуваного.

Опис — вид оповіді, в основі якої — зображення статичної картини (портрета, пейзажу, обстановки).

Оповідання — прозовий твір малого обсягу з динамічним розвитком сюжету. Звичайно в оповіданні зображається один епізод або подія з життя героя, тому діючих осіб в оповіданні небагато, а описувані дії протікають на невеликому, обмеженому проміжку часу.

Оповідач — умовний образ людини, від особи якої ведеться оповідь у літературному творі (як правило, окрема від автора особа).

Oповідь — зображення дій та подій зовнішнього по відношенню до оповідача світу; мова персоніфікованого оповідача або авторська мова (весь текст, крім прямої мови персонажів); включає в себе опис, міркування, характеристику, невласне пряму мову персонажів.

Оригінал -1) самобутній художній твір, не схожий на інші твори, не запозичений, не наслідуваний; 2) справжня річ, не копія.

Особистість — стійка система соціально значущих рис, які характеризують індивіда як людину тієї чи іншої спільноти або суспільства.

Парадокс (від гр. paradoxos — дивний, несподіваний) — міркування, яке різко відрізняється від традиційного, загальноприйнятного, а іноді розходиться із здоровим глуздом; почасти — різновид дотепу.

Паралелізм (від гр. parallelos — той, що іде поряд) — один із видів повтору (синтаксичного, лексичного, ритмічного); композиційний прийом, який підкреслює зв'язок кількох елементів художнього твору; аналогія.

Пародія — (грец. — проти, пісня) — твір гумористично-сатиричної літератури, публіцистики, музики, а також естрадна або театральна вистава, у якій комічно відтворюються слабкі риси твору, що висміюється, жанру стилю письменника, літературної школи або напрямку.

Паронімія - гра близьких за звучанням слів, коли випадкова схожість звуку використовується для створення нового смислового зв'язку.

Патетичне звертання - звертання до неживих предметів, як до живих, або до відсутніх осіб, як до присутніх.

Патетичний оклик (вигук) - вислів почуття у коротких, емоційно-перенасичених словах.

Патетичне запитання - виражає якісь емоції, відповідь випливає уже з нього самого, не потребує окремого вираження.

Патетичне заперечення - зосередження уваги читача на певній думці через пояснення її у формі заперечення або застереження можливого іншого погляду.

Патетичне ствердження - особливе підкреслення незаперечності сказаного мовцем.

Пауза - зупинка голосу, коротка перерва під час читання, яка є словорозділом у тексті.

Пафос (ви гр. pathos — пристрасть) — емоційно-оцінювальне ставлення письменника до зображуваної ним дійсності, яке відзначається великою силою почуттів; емоційне звучання, настрій твору, який визначає його загальну тональність. Розрізняють П. героїчного, трагічного, комічного (в т. ч. сатира, гумор, іронія); П. утверджувальний, заперечувальний, виправдовувальний, піднесений.

Пейзаж (від фр. peysaqe — країна, місцевість) — опис, картина природи, частина реальної обстановки, у якій розгортається дія. Пейзаж може підкреслювати або передавати душевний стан персонажів: при цьому внутрішній стан людини уподібнюється або протиставляється життю природи.

Пейзажна лірика - зображення природи, настрій ліричного героя, викликаний її спогляданням, філософськими та медитативними міркуваннями з приводу художнього осмислення світу; характерним є принцип паралелізму, що будується на контрастному зіставленні або гармонійній єдності внутрішнього світу людини з природою.

Передмова — вступна стаття до книги, написана автором, упорядником чи літературознавцем з метою зорієнтувати читача у змісті видання.

Переказ — усне народне оповідання про визначні історичні події та їх героїв. Перекази за своїм змістом близькі до народних легенд і сказань, але відзначаються більшою фактичною достовірністю і відсутністю казково-фантастичних елементів.

Переносне значення — додаткове значення слова, яке виникає в результаті використання означення одного предмета відносно іншого, в результаті уподібнення предметів («змія» — «підступна», «зелений» — «незрілий, молодий»).

Переспів — твір, написаний за мотивами твору іншого автора з налідуванням елементів його стилю.

Персонаж (від лат. persona — обличчя, маска) — загальна назва будь-якої діючої особи літературного твору. Підрозділяються на головні, другорядні та епізодичні. (Почасти вживається у значенні «літературний герой»).

Персоніфікація - надання тваринам, предметам, явищам та поняттям властивостей людини, олюднення їх.

Пирріхій — допоміжна стопа, яка складається з двох коротких складів.

Підтекст — не висловлене прямо в тексті, але ніби витікаюче з окремих реплік, деталей ставлення автора до діючих осіб, їх взаємин, сюжетних ситуацій; неявний смисл, який може не співпадати з прямим смислом тексту.

Пісенний вірш- тісний зв'язок тексту і мелодики, усі куплети подібні за будовою, крім граматичних наголосів, мають місце ритмічні.

Пісня — невеликий поетичний твір, призначений для співу.

Повість — прозовий жанр описово-оповідного типу, в якому життя подається у вигляді ряду епізодів з життя героя, середня епічна форма, яка показує етап життя героя. За обсягом П. більша, ніж оповідання, і ширше зображує людське життя, охоплюючи низку його епізодів, які складають період життя головного персонажа. У ній більше подій і діючих осіб; почасти вирізняється хронологічний розвиток сюжету та відповідна побудова композиції. Частіше за все, це історія життя людини, розказана або від особи автора, або від особи самого героя. Значення терміна протягом кількох століть змінювалося.

Повість — притча — повість із повчальним змістом, сюжет якої підпорядкований розкриттю й утвердженню певної моралі. У повісті -притчі автор з допомогою алегорії розкриває власні ідеї та думки про найвищі цінності духовного світу, часто протилежні до панівних у суспільстві уявлень про світ і місце людини в ньому.

Повість-хроніка — різновид історичної повісті (розповідний прозовий твір, більший за обсягом від оповідання, менший від роману, що має однолінійний сюжет, головних і другорядних персонажів).

Повтор (рефрен) - повторення однакових слів чи виразів, віршованих рядків чи строф у творі з метою звернення на них особливої уваги читачів, підкреслення мелодійності, ритмічності.

Поезія (від гр. poilo — роблю, творю) — особлива організація художньої мови, яка відзначається ритмом і римою — віршовою формою. Почасти термін П. вживається у значенні «твори різних жанрів у віршах».

Поезія в прозі — переважно невеликий за розміром літературний твір, написаний прозою, своєю мелодикою близький до вірша завдяки великій емоційності, ліризму, своєрідній ритмічності мови (О.Кобилянська «Рожі»).

Поема (від гр. poiein — творити) — великий віршований твір із сюжетно-оповідною організацією, повість або роман у віршах, багаточастинний твір, у якому зливаються воєдино епічне та ліричне начала. Поему можна віднести до ліро-епічного жанру літератури, оскільки оповідь про історичні події і події життя героїв розкривається в ній через сприйняття і оцінку оповідача.

Поетика — ( грец. — майстерність творення); 1) наука про художню літературу — теорія літератури; 2) розділ теорії літератури, який вивчає форму творів (композицію, образність, ритміку, строфіку вірша тощо; 3) система художніх принципів якогось літературного напрямку або окремого поета.

Позитивний герoй — персонаж, у якому автор втілює своє уявлення про моральні цінності.

Полісендитон (багатосполучниковість) - нагромадження у фразі чи строфі великої кількості сполучників з метою уповільнення розповіді, посилення наспівності, підкреслення роздумів мовця.

Порівняння — форма поетичної мови, основана на порівнянні двох предметів або явищ з метою пояснити один з них за допомогою іншого («очі, як небо, голубі», «слово — золото» тощо).

Портрет (від фр. portraire — зображати) — зображення зовнішності героя (обличчя, фігури, одягу, манери поведінки) як засіб його характеристики; різновид опису. Портрет — один із засобів характеристики образу.

Постозиція — розповідь про події, що сталися після закінчення основної дії твору.

Постмодернізм (лат.- після і франц. — сучасний) — цілісний, багатозначний, динамічний, залежний від соціального та національного середовища комплекс мистецьких, філософських, науково-теоретичних уявлень.

«Потік свідомості» — безпосереднє відтворення думок, переживань, відчуттів, асоціацій я"к єдиного химерного потоку — «зсередини».

Пригодницький (авантюрний) твір — твір із цікавим сюжетом, де описано незвичайні події і непрості випробування, через які проходять герої.

Приказка — влучний образний вислів, який не містить у собі узагальнюючого смислу.

Прислів'я — це жанр фольклорної прози, короткий художній, закінчений, образний народний вислів узагальнюючого характеру у фориі логічно завершеного судження з висновком, складається з двох частин і зазвичай вживається у переносному значенні.

Притча — невелике оповідання, яке містить повчання в іносказальній, алегоричній формі, яка є спорідненою з байкою. Але смисл притчі більш значимий: вона ілюструє важливу ідею, торкаючись проблем моралі, загальнолюдських законів. Притча є одним із засобів вираження морально-філософських міркувань автора і почасти використовується з метою прямої настанови читачу у питаннях людської і суспільної поведінки.

Проблема — складне питання, поставлене в літературному творі (може одержати відповідь або залишитися невирішеним); той бік життя, який особливо цікавить письменника. Одна і та ж сама тема може слугувати основою для постановки різних проблем. (Тема кріпосного права — проблема внутрішньої несвободи кріпака, проблема обопільної розпусти, виродніння і кріпосних, і кріпосників, проблема соціальної несправедливості...). Проблематика — сукупність проблем, порушених у творі. (Вони можуть мати доповнюючий характер і підпорядковуватися головній проблемі).

Проблематика — сукупність проблем, тим чи іншим чином порушених у творі. Автор не може в своєму творі фіксувати увагу тільки на одному, у протилежному випадку вийде надто схематичний і однобокий твір. Проблеми можуть виникати як фактор протиріччя у будь-якій із систем відносин (наприклад, "особа — суспільство", "творець — мистецтво", "людина — історія", "людина — людина", "людина — природа"] т. п.).

Проза (прозова художня мова) (від лат. prosa —вільна мова)—всі види невіршовано організованої мови. На відміну від віршів, П. немелодична, часто — неритмічна і не підпорядкована жодному віршованому розмірові. Виділяються три основні жанрові форми прози: оповідання, повість і роман.

Пролoг (від гр. pro — перед, loqos — слово, мова) — своєрідний вступ до твору, в якому оповідається про події минулого, він емоційно налаштовує читача на сприйняття (зустрічається рідко).

Прототип (прообраз) (від гр. prototypos — прообраз) — реально існуюча людина, яку автор використав як модель для створення літературного персонажа, і реальна особа або літературний персонаж, який послужив основою для створення того чи іншого художнього образу.

Псалом — (грец. — оспівую) — релігійна пісня , молитва, що як складова частина входить у псалтир.

Псевдонім (від гр. pseudos — вимисел) — видумане ім'я, використовуване письменником для приховання справжнього з якихось причин.

Психологічний аналіз — глибоке, детальне відтворення світу персонажа, його почуттів, думок, переживань, спонукань.

Психологізм у літературі — (грец. — душа і лат. — слово, вчення) — передавання художніми засобами внутрішнього світу персонажа, його думок, переживань, зумовлених зовнішніми і внутрішніми чинниками.

Публіцистика — особливий рід літератури та журналістики, звернений до найактуальніших, нагальних проблем, вирішення яких має велике значення для суспільства.

Публіцистичність (лат. — суспільний) — заангажованість творів суспільними , національними, політичними, ідеологічними проблемами, висвітлення в них актуальної проблематики.

Реалізм (від лат. realis — речовий) — один з творчих методів у літературі та мистецтві. Реалізм у літературі — це вірність зображення характерів персонажів, їх психології, психології їх середовища. Основна властивість — за допомогою типізації відбивати життя в образах, які відповідають суті явищ самого життя. Прагнення до широкого охвату дійсності в її протиріччях, глибинних закономірностях і розвитку. Тяжіння до зображення людини в її взаємодії із середовищем: внутрішній світ персонажів, їх поведінка несуть на собі прикмети часу; велика увага приділяється соціально-побутовому фонові часу.

Провідний критерій художності — вірність дійсності; прагнення до безпосередньої достовірності зображення, «відтворення» життя» «у формах самого життя».

Реалістичний твір — твір, у якому автор прагне відтворити і зобразити життя достовірно, в правдоподібних образах та «формах самого життя». Для них властиве прагнення до об'єктивності, узагальнення, типізації.

Релігійна лірика - поетичне звернення до Бога, вираження релігійних почуттів і переживань.

Ремарка (від фр. remarque — зауваження, пояснення) — авторське пояснення в тексті драматичного твору, коротко характеризуюче місце дії, вчинки героїв, інтонації їх мови.

Ремінісценція (від лат. reminiscentia — спогад) — несвідомий або цілеспрямований спогад про інший твір; його перероблене відтворення (прийом, розрахований на асоціації читачів).

Ренесанс — (лат. —відроджуюсь) — літературно-мистецький напрям кінця ХV- початку ХVІІ ст.., для якого характерні наслідування античного мистецтва, гуманізм, критика Середньовіччя, католицької церкви, релігійний індивідуалізм.

Репліка - кожне окреме висловлювання персонажа п'єси.

Ретардація (від лат. retardatio — уповільнення, затримка) — уповільнення розвитку сюжетної дії з допомогою введення несюжетних компонентів: описів, ліричних відступів, неодноразових повторів однорідних епізодів.

Ретроспекція — пригадування подій, колізій, які передували моментові фабули, у якому перебуває оповідач або персонаж художнього твору, одна з форм психологічного аналізу, з допомогою якого твориться художній час.

Речитативний вірш - не має поділу на куплети, рядки різні за кількістю складів, виконуються речитативом (співом-проказуванням).

Рефрен (від фр. refrain — приспів) — повторення якогось рядка або низки рядків у кінці строфи.

Рід літератури — певний, такий, що історично склався, спосіб зображення дійсності, людини в процесі життя автором у художньому творі. В художній літературі відомі три основні роди: епос, лірика та драма.

Рима (від гр. rhythmos — співмірність) — повтор звуків, які пов'язують закінчення двох або більше рядків (наприклад, «грози — морози», «гірлянди — троянди» тощо), співзвучність у кінці рядків, композиційно-звуковий повтор у кінці двох або кількох рядків.

За розміщенням у рядках розрізняють рими: парні (суміжні), які пов'язують суміжні рядки; перехресні — які римують перший і третій, другий і четвертий рядок тощо; охоплюючі — які римують у чотиривірші перший та четвертий, другий і третій рядки.

Римування - це особливість розташування рим у віршованому творі, інтервал між ними.

Ритм (від гр. rhuthomos — отруйність, співмірність) — повторюваність у віршованій мові однорідних звукових, інтонаційних, синтаксичних особливостей (може бути мелодичним і немелодичним); періодичне повторення якихось елементів віршованої мови через певні проміжки; впорядкованість його звукового ряду.

Риторичне запитання (від гр. rhetor — оратор) — запитання, яке не передбачає відповіді; воно виступає у значенні ствердження і посилює емоційність висловлювання.

Розвиток дії—система подій, які витікають із зав'язки; по ходу розвитку дії, як правило, конфлікт загострюється, а протиріччя виявляються все ясніше і гостріше.

Розв'язка — вирішення зображуваного конфлікту або вказівка на можливі шляхи його вирішення; заключний момент у розвитку дії художнього твору. Як правило, у ній або вирішується конфлікт або демонструється його принципова невирішуваність.

Розмір віршований — послідовно виражена форма віршованого ритму (визначається числом складів, наголосів або стоп — у залежності від системи віршування).

«Розстріляне відродження» - літературно-мистецький рух 20-30-х років ХХ ст. , який дав високохудожні твори в галузі літератури, живопису, театру, де відтворилися кращі риси українського національного характеру; покоління митців, знищене більшовицьким тоталітаризмом.

Роман — великий епічний твір, у якому зображається всебічна картина життя великої кількості людей у певний період часу або цілого людського життя, одна з великих форм епічного роду літератури.

Роман-балада — жанровий різновид роману, який містить ознаки балади (зокрема, домінування мотиву кохання жінки з демонічним єством у чоловічій подобі тощо).

Романс ( іспан. — по-романськи) — сольна лірична пісня, здебільшого про кохання, що виконується в музичному супроводі, звичайно без рефрена.

Роман у віршах — розлогий ліро-епічний твір, сюжетно розгорнута лірична оповідь у віршовій формі з характерним поєднанням епічного принципу викладу з ліричною суб’єктивністю та драматичним напруженням. (Л.Костенко «Маруся Чурай»).

Роман модерністський —різновид роману, що будується на засадах модернізму. У межах цього жанру були здійснені відкриття таких романних форм, як роман-міф, роман-притча, роман-«одіссея», роман-суб’єктивна епопея, роман у романі тощо.

Роман морально-психологічний — різновид роману, у якому увага зосереджена на важливих моральних проблемах і внутрішньому світі людини («діалектика душі»).

Роман у новелах — різновид роману, який не має цілісної композиції, складається з кількох автономних новел, об’єднаних спільною ідеєю або темою, які розкриваються під різними кутами зору.

Роман-ріка- термін, що позначає серію романів, кожен з яких виступає як самостійний твір, але всі вони пов’язані між собою спільними героями або сюжетом. (О. де Бальзак «Людська комедія» - 20 книг тощо).

Роман соціально-психологічний — різновид роману, у якому відображено зіткнення внутрішніх прагнень героя із соціальними обставинами, досліджується зв'язок між духовним станом особистості та суспільними умовами її існування, глибоко розкрито психологію персонажів, мотиви їхніх вчинків, роздуми, почуття тощо.

Роман філософський — різновид роману, у якому основна увага приділяється розкриттю основних проблем людського буття — створення цілісної картини світу, що постала в художній уяві письменника.

Романтизм — 1) Світорозуміння, яке усвідомлює недосконалість оточуючого світу. 2) Літературний напрям, який відбиває світогляд романтиків. В художній творчості романтизм виявляється у показі ідеального героя, його духовного світу та його ідеалів, заради яких він вступає у боротьбу.Основною рисою романтизму є трагічне двосвіття: герой усвідомлює недосконалість світу і людей, страждає від спілкування з ними і водночас бажає жити в цьому світі, з цими недосконалими людьми, мріє бути ними зрозумілим і прийнятим. Основна властивість — домінанта суб'єктивного над об'єктивним, прагнення не відтворити, а перетворити дійсність, потяг до висунення на перший план виняткового (в характерах і обставинах).

Романтичний герой — герой романтичного твору, який страждає від відчуження, від неможливості змінити своє становище та оточуючий світ. Він ідеальний: красивий зовнішньо і внутрішньо, здійснює вчинки.у відповідності до своїх ідеалів, жертвує собою в ім'я цих ідеалів та людей, суспільства, якому він не потрібен.

Рондель - тринадцятирядкова строфа на дві рими, у якій тричі повторюється перший рядок і двічі - другий.

Рубаї - чотиривірш, що має закінчену, переважно філософську думку, підкреслену в останньому рядку і римування ааба.

Сарказм (від гр. sarkasos — рву м'ясо) — зла і уїдлива насмішка, вищий ступінь іронії.

Сатира (від лат. satura — суміш) — вид комічного, який найбільш нещадно висміює людську недосконалість. С. виражає різко негативне відношення автора до зображуваного, має умовою висміювання виведеного характеру або явища.

Сатирична лірика - викриття, осмислення засобами сатири вад суспільства і людини.

Світова скорбота — ключова тема романтизму кінця ХVІІІ ст. — перщої половини ХІХ ст.. , - песимістичний умонастрій, розчарування в раціоналістичному світі та його цінностях, що веде до меланхолії, туги й відчаю. Герой-романтик відчуває власну відповідальність за все, що коїться у світі.

Секстина - шестирядкова строфа п'яти- або шестистопного ямба з римуванням аба-авв.

Сентименталізм (франц.- почуття, чутливість) — художній метод в літературі й мистецтві кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст.. , що характеризується надмірною чуттєвістю, моралізаторством, увагою до життя народу.

Силабічна система віршування - (рівна кількість складів у віршованих рядках (13 чи 11) з вільним розташуванням наголосів у середині рядка, парним римуванням, наявністю цезури).

Силабо-тонічна система (від гр. sillabe — склад, tonos — наголос) — система віршування, яка визначається кількістю складів, числом наголосів та їх розміщенням у віршованому рядку.

Символ (від гр. symbolon) — предмет або слово, яке умовно виражає суть певного явища (скажімо, хліб-сіль — символ гостинності). Предмет, тварина, знак стають символами, коли їх наділяють додатковим, винятково важливим значенням (наприклад, хрест став символом християнства, а свастика — знак швидкоплинного часу — символом фашизму). Значення символу домислюється, тому його сприйняття залежить від читачів. Символ багатозначний. Порівняно з алегорією символ більш багатозначний, широкий, дає велику свободу тлумачень. В цілому ж алегорія та символ дуже близькі.

Символізм — нереалістична течія рубежу XIX - XX ст. Основна властивість — освоєння «речей у собі» та ідеї, які знаходяться за межами чуттєвого сприйняття. В основі естетики — символ (він повинен замінити конкретний образ). Віра в ірраціонально-магічну силу поетичного слова.

Синкретизм — злитість, нерозчленованість, характерна для первинного стану у розвитку чого-небудь, наприклад первісного мистецтва.

Синoніми (від гр. synonymos — однойменний) — слова, різні за звучанням, але близькі за смислом (що дозволяє точніше висловити думку, запобігаючи повторам).

Синтез — поєднання певних елементів; єдність, взаємозв'язок частин. Синтетичний — той, що поєднує в собі різнорідні, різнопланові явища.

Система образів (групування персонажів) — важливий елемент композиції, який дає можливість автору розкрити існуючі в дійсності суперечності між людьми, а відтак і зміст твору.

Сказання —розповідь з історичним або легендарним змістом. С. може стосуватися реальних подій та осіб, але воно не є історично достовірним у всіх подробицях, а іноді й в основі. Серед сказань виділяють перекази, легенди тощо.

Сказ — особливий тип оповіді, який ведеться від особи оповідача у своєрідній мовній манері. Сказ відтворює або імітує народне оповідання.

Сонет — (італ. — звучати, дзвеніти) - чотирнадцятирядкова строфа пеяти- або шестистопного ямба, що складається з двох чотиривіршів і двох тривіршів з римуванням: абабаб абввдеед (можливі й інші способи римування).

Соціально- психологічний роман — великий за обсягом епічний твір, для якого характерне панорамне зображення дійсності, багатоплановість сюжету, показ переживань, поведінки, настроїв, внутрішнього світу персонажів, зумовлених соціальними обставинами та соціальним середовищем.

Соцреалізм (соціалістичний реалізм) — (лат. — суспільний, суттєвий)- псевдо художній метод у радянській літературі, в основі якого штучне поєднання художнього стилю (реалізм) та політичної, поза художньої тенденції (соціалістичний).

Співомовка — короткий гумористичний вірш, часто побудований на якомусь народному анекдоті, приказці або казковому мотиві.(С.Руданський «Співомовки»).

Спондей — допоміжна стопа, яка складається з двох складів.

Стилізація — художній твір, який становить собою стилістичне, жанрове або якесь інше наслідування чого-небудь.

Стиль (від гр. stylos — пристосування для письма) — сукупність елементів художньої форми, яка надає творові мистецтва виражене естетичне обличчя; наскрізний принцип побудови художньої форми, який визначає цілісність, єдиний тон твору. Стильова визначеність характерна і для окремого твору (С. твору), і для творчої індивідуальності художника (С. письменника), і для групи творів авторів (стильова тенденція, стильова течія).

Стопа — поєднання наголошеного складу з одним або двома ненаголошеними, яке повторюється у кожному вірші.

Строфа (від гр. strophe — поворот) — група віршів, пов'язаних за смислом.

Сугестія — навіювання певного емоційного настрою.

Суперобкладинка (від гр. super — понад) — додаткова зйомна обкладинка (обгортка), яку надівають поверх оправи або обкладинки. С. зберігає обкладинку від пошкоджень і робить книгу ошатнішою (виконує декоративну функцію). Іноді на ній розміщують довідковий або інформаційний матеріал.

Сценарій — літературно-драматичний твір, що призначений для екранізації.

Сюжет (від фр. sujet — предмет, зміст) — система подій у художньому творі, подана в певному зв'язку, яка розкриває характери діючих осіб та ставлення письменника до зображуваних життєвих явищ; послідовність подій, яка складає зміст художнього твору.

Сюжетна лінія — відносно закінчена частина сюжету, що пов’язана з яким — небудьодним героєм твору або групою героїв (персонажів).

«Сюжети мандрівні» - сюжети казок, байок, пісень, творів писемної літератури, які начебто переходять від народу до народу.

Тавтолoгія (від гр. tauto — те ж саме; loqos — слово) — повторення одних і тих же слів, або близьких за смислом чи звуковим складом ( «диво-дивне» тощо).

Танка - п'ятирядкова неримована строфа, що складається з п'яти- та семискладових рядків.

«Театр абсурду» («драма абсурду» - течія в західній драматургії, що зародилася в 50-ті роки ХХ століття. Найяскравішими представниками були Е.Йонеско та С. Беккет. Для «театру абсурду» характерні гротескно-комічна демонстрація штучності й безглуздості форм повсякденного існування, метафорична передача потрясіння абсурдністю життя.

Тема (від гр. thema — те, що покладено в основу) — предмет зображення, люди, відносини, коло подій, яке осмислюється у творі; те, про що оповідає автор.

Теми вічні — літературні теми загальнолюдського значення, перейняті пошуками сенсу буття та ролі особистості в контексті Всесвіту, пов’язані з життям і смертю, добром і злом, любовю і ненавистю тощо.

Теорія «епічного театру» - теорія авангардистського театру, розроблена німецьким драматургом Б.Брехтом і зумовлена пошуком засобів вираження епохальних явищ (війна, катастрофи, дегуманізація суспільства тощо), потребою активної соціальної дії. Глядач є спостерігачем подій, у нього викликали інтерес до дії, а не до розв’язки, йому демонстрували образи, а не пропонували співпереживати (ефект «відчуження»).

Терцина — (італ. terzin, від terza rima- третя рима) — строфа з трьох рядків п’ятистопного ямба з особливою схемою римування: перший рядок римується з третім, а середній — з першим і третім рядком наступної строфи (своєрідний ланцюг рим: аба, бвб, вгв). Терцина завершується самотнім рядком, що римується із середнім віршовим рядком попередньої строфи.

Тип — образ людини, який відбив найбільш суттєві риси своєї епохи, класу, середовища, соціальної групи. Це яскравий художній образ - персонаж, який концентрує в собі риси характеру, і мислення певної групи людей або нації, залишаючись яскраво індивідуальним, неповторним.

Типізація —процес художнього узагальнення художніх явищ (людських характерів, обставин, вчинків, подій), при якому виявляються найбільш суттєві, суспільно значущі риси реальної дійсності, закономірності розвитку особистості і суспільства.

Типізувати — втілювати у загальних, типових рисах та формах. Узагальнено, але легко взнавано зображувати певні реалії дійсності: людей, суспільство, історичну епоху, соціальне середовище, а також риси характеру людей тієї чи іншої епохи, соціального середовища, нації, народу.

Типове — найбільш вірогідне для даної ситуації або системи відліку, єдність загального та індивідуального.

Титул, титульний лист (від лат. titulus — напис, заголовок) — початкова сторінка книги, на якій представлено прізвища авторів, ініціали, назва твору, його підзаголовок, вказані місце та рік видання, логотип видавництва, іноді подана ілюстрація.

Травестія — (італ. traverstire - перевдягатися)- різновид жартівливої поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів.

Трагічне — естетична категорія, для якої характерна наявність невирішуваного конфлікту; у центрі уваги, як правило, страждання і загибель героя або його життєвих цінностей.

Трагікомедія - драматичний твір, у якому поєднані риси трагедії і комедії.

Традиція (від лат. traditio — передача) — спадкоємний зв'язок між старим та новим явищами життя або літератури.

Трилер — (від англ.. thrill нервове тремтіння) — різновид мистецького твору; сенсаційний, захоплюючий бойовик (роман, п’єса, кінофільм) з майстерно організованим напруженим сюжетом і стрімким розвитком дії. Т. може бути фантастичним, містичним, детективним, любовним, проте частіше поєднує в собі декілька різновидів одночасно.

Тріолет - восьмирядкова строфа, у якій повторюються рядки - перший у четвертому та восьмому, другий - у сьомому або перший у четвертому і сьомому, а другий - у восьмому.

Трoпи — слова та вислови, використовувані в переносному смислі (коли ознака одного предмета переноситься на інший). Найпростіші Т.— порівняння, епітет; складні Т.— метафора, метонімія, іронія, гіпербола, літота тощо.

Українські народні думи — це «епічні» монументальні словесно- музичні твори героїчного, рідше соціально-побутового характеру, що відображають спосіб художнього мислення доби Відродження та кульмінаційний етап формування національної самосвідомості.

Умовність — одна з важливих особливостей мистецтва, яка подає не саме життя, а його образне відображення.

Умoвність художня первинна (прихована) — відмітна риса будь-якого твору мистецтва. У. створює видимість правдоподібності, схожості на реальну дійсність. Природа цієї У.— своєрідність погляду автора на відображувану ним у художньому творі дійсність.

Умoвність худoжня вторинна (відкрита, активна) — свідоме порушення правдоподібності з метою висвітлити, зробити зримим те, що з якої-небудь причини не може бути назване прямо або не має в реальному житті свого предметного втілення; відновлення форм, які зустрічаються в житті та природі. Образи, які одержуються в підсумку, не цілком схожі на життя, з фактами життя їх не можна порівняти «прямим накладанням». Однак вони можуть виражати смисл цих фактів, вірно відображати дійсність.

Умовчання — 1) зворот мови, при якому автор не до кінця виражає думку, надаючи змогу читачеві (або слухачеві) здогадатися, що саме залишилося невисловленим; 2) копозиційний прийом, при якому письменник, начебто інтригуючи читачів, деякий час тримає їх у необізнаності про справжню сутність подій, що зображені в творі.

Усмішка — різновид фейлетону та гуморески, введений в українську літературу Остапом Вишнею, автором багатьох збірок «Вишневих усмішок». Зараз вживають терміни «народні усмішки», «усмішка-жарт», «усмішка-нарис» та ін.

Усна народна творчість (фольклор) (від англ. folklore — народна мудрість, народне знання) — сукупність різних видів і форм словесної творчості, яка побутує в усній формі та створюється колективом авторів, мистецтво проголошуваного слова. Особливості Ф.: колективний характер створення, розповсюдження, усна форма існування, наявність множинності варіантів одного тексту, традиційний набір використовуваних художніх засобів, орієнтація на загальнонародний ідеал, своєрідний характер виконання, передавання творів з покоління в покоління.

Фабула (від лат. fabula — історія, оповідання) — послідовність розвитку подій у творі (існують і інші тлумачення терміна).

Факсимільне видання (від лат. fac simile — зроби Подібне) — видання книги, рукопису або креслень у тому вигляді, в якому вони були видані вперше.

Фантастика (від гр. phantastika — мистецтво уявляти) — неіснуюче у дійсності, створене фантазією, уявою; експресивний спосіб вираження художньої думки. Ф. може бути явною і неявною.

Фарс - обмеження смішного лише зовнішніми діями, зовнішньою потворністю (будь-яка незграбність, смішні звички, недоліки у зовнішності, недоладні пригоди тощо).

Феєрія — театральна або циркова вистава з фантастично-казковим сюжетом, сценічними ефектами й трюками.

Фейлетон (від фр. fenilleton) — художньо-публіцистичний жанр літератури, в основі якого лежать реальні факти. У фейлетоні чітко простежується авторська позиція, оцінка описуваного. Найбільш поширений сатиричний фейлетон.

Фентезі — вид фантастичної літератури, що заснований на сюжетному припущенні ірраціонального характеру. Герой фентезі натрапляє на різні перешкоди, бореться з чудовиськами. Він нагадує героя міфу, який виконує обряд ініціації (перетворення дитини на дорослу людину). Події фентезі відбуваються в умовах реальності.

Фігурні (курйозні) вірші — мають незвичайний зовнішній вигляд (акровірші, азбучний вірш, фігурний вірш тощо).

Філософська лірика - лірика, спрямована на філософське осмислення світу.

Фінал (від лат. finis — кінець) — заключна частина в творі; може становити собою підсумкове авторське висловлювання.

Фольклор (усна народна творчість) (англ.. — народна мудрість, народне знання) — художнє відображення дійсності в словесних, музичних, хореографічних, драматичних формах колективної народної творчості, пов’язаної з життям і побутом народу (народна творчість у широкому значенні); словесна творчість народу ( у вузькому значенні).

Форзац (від нім. vorsatz — перед текстом) — подвійний аркуш паперу, який поєднує основну частину книги з кришкою оправи. Іноді, крім суто технічної функції, форзац несе на собі і інформативну: має довідкові матеріали, таблиці, карти або ілюстрації. Для створення певного настрою на форзаці розміщують рисунок чи орнамент.

Фрагмент (від лат. fraqmentum — уламок, шматок) — уривок художнього твору.

Футуризм — (від лат. futurum—майбутнє) - авангардистська течія в літературі й мистецтві 1910-1930-х роках, для якої характерні бунт проти старого світу й колишніх цінностей, розрив з традиціями мистецтва (епатажність, експресивність), активне експериментаторство у царині форми і змісту, творення нового майбутнього естетичними засобами. Започаткований в Італії.

Характер художній (від гр. charakter — відбиток, ознака) — образ людини у творі, поданий з достатньою повнотою, у єдності загального та індивідуального, об'єктивного та суб'єктивного; сукупність зовнішніх та внутрішніх рис особистості героя, детально вималюваних автором.

Хорей (від гр. choreios, від choros — хор) — двоскладовий віршований розмір з наголосом на першому складі.

Хроніка (від гр. chronos — час) — прозовий жанр літератури, який відображає суспільно-історичні, військово-історичні або сімейно-побутові події у хронологічний послідовності, як вони відбувалися в житті.

Хронотип — художній час і художній простір; просторово-часова організація твору.

Художній образ - це узагальнена картина людського життя і навколишнього світу (людина, природа, предмет, подія, явище), втілена в індивідуальну мистецьку форму творчою уявою письменника.

Художня деталь — різновид художнього образу, кокретна подробиця змальованого у творі явища, що підкреслює, розкриває його сутність, набуває смислового й естетичного значення.

Художня література — один із видів мистецтва, що образно відтворює життя за допомогою слова; сприймання світу в словесних образах.

Художній простір — способи вираження, відтворення простору в творах мистецтва і літератури, які мають художній, поетичний, індивідуальний характер і сприяють глибшому висвітленню ідей, подій, викликають у читача певні емоції.

Художня система — див. Напрям літературний.

Художня типізація - художнє узагальнення певних життєвих явищ у конкретних, індивідуальних образах і картинах. Відбираючи істотне, суттєве, властиве багатьом людям і явищам, письменник за допомогою образної уяви і художнього вимислу втілює це типове в індивідуальному образі.

Художній час може бути конкретним або абстрактним, співвіднесеним з історичним або ні, переривчастим чи безперервним; замкнутим (тобто таким, що протікає тільки в межах сюжету, поза історичним часом) і відкритим (протікає на тлі певної історичної епохи).

Художність — специфічна властивість справжнього твору мистецтва.

Цикл (від гр.ciklos — коло, колесо) — об’єднання низки відносно самостійних творів у ціле темою, спільним оповідачем, при збереженні завершеності кожного твору.

Цитата (від лат. citj — викликаю, наводжу) — дослівний витяг з якого-небудь твору.

Ямб (від гр. iambos — фракійський музичний інструмент) — двоскладовий віршовий розмір з наголосом на другому складі.