Теорія літератури - літературознавство і мовознавство

СЕРДИТІ МОЛОДІ ЛЮДИ

„Сердиті молоді люди” („Angry young men”) — назва групи англійських письменників, що виступили у 50-ті роки XX століття. Термін, який виник завдяки автобіографічній книзі Л. А. Пола „Сердита молода людина” (1951 p.), об'єднав митців „покоління 50-х років” (або, як назвали їх пізніше, „дітей війни”). Найбільш визначними й типовими представниками „сердитих молодих людей” вважаються романісти Кінґслі Еміс, Джон Вейн, Джон Брейн, Колін Вілсон і драматург Джон Осборн. Із „сердитим” героєм англійський читач уперше познайомився в 1953 році, коли друкуються романи „Щасливчик Джим” К. Еміса та „Поспішай донизу” Дж. Вейна. Свого найбільшого поширення термін „сердиті молоді люди” набув у 1956 році, після прем'єри п'єси Дж. Осборна „Озирнись у гніві”, цієї „сердитої п'єси сердитого молодого автора” (за словами її рецензента), чи не найбільш характерного й відомого твору всієї течії. „Сердиті” не складали організованої літературної школи, як і представники американського „бітництва”, французького „нового роману” або „театру абсурду”. Проте їхні прозаїчні й драматичні твори мають цілий ряд типологічно спільних художніх рис.

Спільним для романів і драм „сердитих молодих людей” є місце дії — англійська провінція, авторська настроєність та інтонація твору — завжди особиста, іронічна, навіть цинічна, прагнення до найповнішої вірогідності, підкреслена особистісна основа твору. Але головним, що об'єднує „сердитих” письменників, є їхній герой, що став новим літературним типом. Це тип молодої людини (найчастіше за все — плебея), яка здобула освіту і „пробилася” до нового середовища, ворожого для неї. Герой „сердитих” розчарований своїм сірим буденним життям, незадоволений своєю роботою, „повстає” проти суспільства, в якому йому не знаходиться місця. Він роздратований інтересами та ідеалами людей, що оточують його, ненавидить істеблішмент, накидається на систему моральних та інтелектуальних цінностей, роблячи це то з гнівом і сарказмом, то з іронією, а то й з інфантильними наївними бешкетуваннями. Герой „сердитих молодих людей” — це, скоріше, „антигерой”: малосимпатичний, непривабливий, галасливий, брутальний. Саме такими рисами наділені Джим Діксон („Щасливчик Джим”), Чарльз Ламлі („Поспішай донизу”), Джиммі Портер („Озирнись у гніві”), Джо Лемптон („Шлях нагору” Джона Брейна). Утім, нонконформістський бунт „сердитого” героя нерідко завершується конформізмом, сімейним і суспільним благополуччям, життєвими компромісами, примиренням із соціумом, проти якого повставав.

Хоча творчість „сердитих молодих людей” і мала недовгу історію (уже в 60-ті роки англійські митці не повертаються до героїв і тем 50-х), вона залишила помітний слід у культурному житті Англії. „Сердиті” письменники підготували грунт для драматургів „нової хвилі” (Ш. Ділені, Дж. Арден, Б. Біен, Б. Копс, А. Оуен), соціально-критичних романів К. Вотергауза, С. Барстоу, К. Мак-Іннеса, значною мірою вплинули на творчість англійських абсурдистів Г. Пін-тера та Η. Φ. Сімпсона.

„Сердиті” автори, яких не цікавили заплутані фабули й розвиток зовнішніх подій, основну увагу приділяли правдивому зображенню післявоєнної молоді (як зазначав відомий англійський критик К. Тайнен, Осборн у своїй драмі „Озирнись у гніві” „у сценічній формі відобразив інтереси майже семи мільйонів молодих англійців у віці від двадцяти до тридцяти років”), стосунки героя і суспільства, психологію післявоєнної молоді. Твори англійських „сердитих”, за словами Кеннета Тайнена, можливо „сокирні та не по-англійськи брутальні”, але в них „живе віра в мистецтво, яке має впливати на життя, а не втікати від нього та не підмінювати його”.