Теорія літератури - літературознавство і мовознавство

ДАДАЇЗМ

Дадаїзм (франц. dadaisme, від dada — в дитячій мові іграшковий, дерев'яний коник) — авангардистська течія в західноєвропейській літературі та мистецтві, що існувала в 1916—1922 роках. Група „Дада” виникла в роки першої світової війни в нейтральній Швейцарії, в Цюриху. її заснували митці-емігранти Т. Тцара, Р. Гюльзенбек, Г. Балль, Г. Арн, М. Янко. Автор назви течії — її лідер Трістан Тцара, який раптово знайшов слово „дада” у французькому словнику. В „Маніфесті 1918 року” Т. Тцара так пояснює значення цього слова: „Мовою негритянського племені Кру воно означає хвіст священної корови, в деяких регіонах Італії так називають матір, це може бути позначенням дитячого дерев'яного коника, подвійним ствердженням у російській та румунській мовах. Це може бути й відтворення незв'язного дитячого белькотіння. В усякому разі — дещо абсолютно безглузде...”

В 1916—1917 роках дадаїсти видають журнал „Кабаре Вольтер”. Після війни течія розділилася. Т. Тцара переїздить до Франції, де очолює групу „абсолютних дадаїстів” (А. Бретон, Л. Арагон, П. Елюар, Ж. Рібмон-Дессень). У Німеччині створюється угруповання „політичних дадаїстів” (Р. Гюльзенбек, Р. Гаусман, В. Мерінг, Е. Піскатор, Г. Грос, Дж. Гартфілд). На початку двадцятих років дадаїстська течія припиняє існування. Більшість колишніх дадаїстів бере участь у створенні нової авангардистської школи — сюрреалізму, сформувавши його основне ядро.

Мистецтво дадаїзму було зухвалим епатажем, „антимис-тецтвом”. „Дадаїзм, — зазначає А. Якимович, — у принципі відкидав будь-яку позитивну естетичну програму і пропонував „антиестетику"”. „Ми проти всіляких принципів”, — проголошують учасники дадаїстського руху. „Перший з напрямів, дадаїзм не протистоїть життю естетично, але розриває на частини всі уявлення етики, культури і внутрішнього життя, що є лише одягом для слабких м'язів”, — говорить Р. Гюльзенбек у „Дадаїстському маніфесті 1918 року”. Він же пізніше визначав дадаїзм як „волання особистостей, що опинилися в небезпеці”. Ці особистості, пригадував Луї Араґон, „перед лицем дійсно небаченої картини руїн, серед яких дибали люди зі скаліченими тілами й серцями ...привітали з галасливою радістю виклик, який був кинутий у світ під іменем Дада”.

Дадаїсти затверджують алогізм як основу творчості. Вони вважають, що „думка формується в роті”. Спираючись на алогізм, безглуздий набір слів та звуків, дадаїсти створюють свій специфічний світ — світ словотворчих трюків, гри, містифікації. Вони проголошують „повну самостійність слова”. „Я не хочу слів, які винайдені іншими, — висловлюється Гуґо Балль у першому маніфесті течії 1916 року. — ...Я хочу здійснювати свої власні безглузді вчинки, хочу мати для цього відповідні голосні та приголосні”. „Чому дерево після дощу, — запитує Г. Балль, — не могло б називатися плюплющем або плюплюбашем? І чому воно взагалі має якось називатися? Слово, слово, весь біль зосередився в ньому, слово, панове, — найважливіша суспільна проблема”.

Т. Тцара, який вважав, що „відсутність системи — найкраща система”, радив для створення дадаїстських віршів вирізати окремі слова з книг та газет і довільно поєднувати їх. І дійсно, дадаїсти вирізають слова, змішують їх у шапці, а потім виймають їх у випадковому порядку та монтують поему. Читання подібних творів вони супроводжують „бруїт-ською музикою” (від франц. bruit — галас), що складається зі звуків каструль, дзвінків, свистків тощо.

Дадаїзм запроваджує нові жанрові форми — ігрові, експериментальні, пародійні. Це „бруїтський вірш”, „симультанний вірш”, „статичний вірш”. Бруїтський вірш описує трамвай таким, яким він є, подає „сутність трамваю з позіханням рантьє на ім'я Шульце та скреготом гальм”. Вірш симультанний покликаний навчити „сенсу безладного перегукування всього на світі: в той час, як пан Шульце читає, балканський потяг... мчить поблизу Ніша, свиня вищить у підвалі м'ясника Нутке”. Статичний вірш, вважають дадаїсти, „створює з кожного слова індивідуальність, з літер ліс з'являється ліс із кронами дерев, лівреями лісників та дикими кабанами...”.

Головним видом дадаїстської діяльності було абсурди-зоване видовище. Хвиля скандальних виступів, акцій та експозицій дадаїстів прокотилася по Швейцарії, Австрії, Німеччині, Франції. Як пригадував Л. Арагон, нічого, окрім скандалу, дадаїсти не шукали. „Дада любить дзвонити у двері, чиркати сірниками, щоб підпалити волосся й бороди. Він кладе гірчицю в дароносиці, ллє сечу в святу воду й наповнює маргарином тюбики з фарбами”, — говорить Ж. Рібмон-Дессень. Дадаїсти обіцяють „публічно підстригтися на сцені”, влаштовують експозиції власних картин у зовсім темних приміщеннях і осипають лайкою відвідувачів цих експозицій, ставлять власні абсурдні комедії та скетчі.

Дадаїзм відіграв помітну роль у розвиткові європейського модернізму (сюрреалізм, „театр абсурду”) та вплинув на зародження багатьох художніх течій XX століття (хеппе-нінг, перформанс, концептуальне мистецтво тощо).