Теорія літератури - літературознавство і мовознавство

МІРАКЛЬ

Міракль (франц. miracle, від лат. miraculum — диво) — жанр середньовічної віршованої драми, заснованої на житті, діяннях і чудесах святих або Богородиці. Виник міракль на зламі XII—XIII століть у Франції. Першою відомою драмою цього жанру є „Гра про святого Миколая” (бл. 1200 р.) Жана Боделя. У XIII сторіччі з'являється один з найвизначніших європейських міраклів — „Міракль про Теофіла” парижанина Рютбефа. Обсяг творів, що належали до цього жанру, був невеликим, тому міраклі часто об'єднувалися в цикли (так, збереглися тексти п'яти циклів англійських міраклів, що належать до XIV—XV століть). Виконувалися п'єси учнями міських церковних шкіл або ж акторами-аматорами. З розвитком жанру сюжети міраклів зближуються з побутом і подіями повсякдення. Іноді міраклі будувалися на матеріалі із життя міст („Міракль про Гібур”), монастирів („Врятована абатиса”), замків („Міракль про Берту з довгими ногами”). В міраклях з'являються психологічні характери й конфлікти (італійський міракль „Вистава про Стеллу”), трапляються мотиви соціальної критики (французький „Міракль про Роберта-Диявола”).

Міракль проіснував на європейській сцені до XVIII століття. На рубежі XIX—XX століть представники символістського театру намагалися відродити цей жанр (сатирична драма М. Метерлінка „Диво святого Антонія”). У країнах Латинської Америки традиція міраклю існує і сьогодні.

В українській драмі міракль виникає під впливом театру єзуїтів, на що вказують „алегоричний ліро-епічний характер і символи ίί основані на них сценічні ефекти й кінцевий апофеоз Божої Матері”. Найстарішою драмою цього жанру був міракль „Олексій, чоловік Божий” (1674 p.), надрукований у печерській друкарні. Наприкінці XVIII століття з'являється український міракль „Успенська драма”, в основу якого покладено як оповідання про Успіння Богородиці, так і житія святих.