Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005


Передмова до першого видання

Цілісне вивчення літературного доробку української діаспори лише починається. «Перед нами невідкладне завдання, — наголошував Ф. Погребенник, — об’єктивно осмислити й оцінити творчі надбання українських митців в минулому і сучасному, зробити його надбанням на рідних землях, виправити ту шкоду, якої завдано насильницьким відлученням більшовицьким режимом від материкової культури майже всього того, що створили в еміграції українські письменники, композитори, художники, вчені у різних галузях культури і науки»1.

Вивчення й публікація творів, що за доби недержавної України постали у вільному світі, — одне з першочергових завдань сучасного літературознавства. «Проблема «еміграція і література» щойно починає осмислюватися і потребує комплексного системного підходу з урахуванням доробку світової науки про літературу, — стверджує Р. Гром’як. — Конче необхідно не тільки простежити тематику та ідейний пафос творів емігрантів і про еміграцію, а й відтворити образ світу, вибудуваний у них, та їх поетику»2.

Це важливо ще й з огляду на те, що протягом XX століття за межами України опинилася чимала когорта обдарованих митців, які попри свою географічну відірваність від України, відіграли значну роль у розвитку її красного письменства. В. Винниченко, Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, У. Самчук, Яр Славутич, Т. Осьмачка, І. Багряний, В. Барка, І. Костецький, О. Зуєвський, О. Тарнавський, І. Качуровський, Л. Палій — без цих та інших імен історія української літератури XX століття буде неповною.

Здавалося б, зроблено вже чимало. Вийшли друком окремі твори, є ціла низка публікацій про українських зарубіжних письменників. В цій царині плідно працюють українські материкові і діаспорні літературознавці. Слід передусім згадати дослідження О. Астаф’євим поезії українського зарубіжжя, ґрунтовну працю Л. Залеської-Онишкевич про діаспорну драматургію, численні статті М. Жулинського, М. Ільницького, Р. Мовчан, В. Моренця, Д. Нитченка, Ф. Погребенника, Яра Славутича, Ю. Шереха, багатьох інших літературознавців. Проте нині відсутнє дослідження, що репрезентувало б окреслене явище цілісно, у всій його повноті і різноманітності. Це й обумовлює актуальність даного посібника.

Ще однією важливою ланкою в дослідженні літератури українського зарубіжжя слід вважати вироблення спільних критеріїв вивчення, єдиного підходу. Адже низка проблем, пов’язаних з літературою зарубіжжя, й нині викликає жваві дискусії. Передусім йдеться про дискусії термінологічні. Як називати творчість зарубіжних українців: література української еміграції? Але не всі вони були емігрантами. Тим більше нині існує таке явище як творчість українців, які народилися за межами України. Можливо, творчість української діаспори? Але знову ж таки не всі категорії закордонних українців охоплюються цим визначенням (про це докладніше йдеться у першій лекції). Ми обрали інше визначення: «література українського зарубіжжя» або «українська зарубіжна література» (визначення Л. Скупейка). Це поняття місткіше і охоплює творчість усіх груп українського населення за межами України.

Друге дискусійне питання: хронологія літератури українського зарубіжжя. Тут маємо декілька принципово відмінних точок зору. Яр Славутич, досліджуючи українську літературу в Канаді, пропонує розпочинати відлік від часу появи перших літературних (напівпрофесійних) творів, фактично — майже від часу поселення українських імігрантів у Канаді. Г. Костюк у своїй праці «З літопису літературного життя в діаспорі» (1971) поділяє українську еміграційну літературу на чотири етапи: 1921 — 1940, 1941 — 1945, 1945 — 1954, 1954 — і до сьогодні. Отже, пропонує іншу точку відліку — 1921 рік. Натомість Г. Грабович твердить, що «українська еміграційна література в повному значенні цього слова розпочинається лише після Другої світової війни, по суті, за періоду ДіПі, тобто в 1945 — 1950 роках. Лише там і тоді українські письменники й читачі остаточно поривають зі своїм рідним середовищем і опиняються у суворій реальності чужорідних культур»3. Подібні принципові твердження зумовлюють і створення відмінної картини розвитку української зарубіжної літератури. Ми дотримуємося першої концепції і розглядаємо літературу українського зарубіжжя від часу появи перших зразків літературної творчості українських переселенців.

Третя точка спотикання: більшість літературознавців не вважає за необхідне зараховувати до переліку зарубіжних українських авторів тих митців, чия творча манера сформувалася в Україні. Але погодьмося, що саме суспільно-політична атмосфера Західної Європи та Америки, де знайшли прихисток українські емігранти, уможливила появу історичної чи антитоталітарної української прози, низки творів, що в умовах Радянської України навряд чи були б написані. Отже, в цьому посібнику ми наводимо матеріал і про еміграційну творчість У. Самчука, Т. Осьмачки, І. Багряного, В. Барки, В. Винниченка, Яра Славутича, інших митців, творчість яких традиційно розглядається як складова загальноукраїнського історико-літературного процесу.

Наступна дискусійна тема стосується питання про функціональність чи відмирання літератури українського зарубіжжя. Отже в підсумку: чи українська зарубіжна література є феноменом доконаним, явищем, що відбулося, чи вона буде розвиватися й далі. Концепція функціональності еміграційної літератури була висунута в середовищі українських емігрантів як безпосередніх її носіїв. Г. Костюк у виступі на четвертому з’їзді Об’єднання українських письменників «Слово» зазначав: «Український літературний процес поза межами рідного краю — факт реально існуючий. Ми... є живими носіями і виразниками цього процесу». Натомість Д.Г. Струк зазначав: «Еміграційна література — це завжди вмираюча література, вмираюча із самим людьми, які її творять». Тобто еміграційна література розглядалася лише як література першого покоління емігрантів. Бажаючих глибше дослідити ця дискусію відсилаємо до спеціального дослідження4. Найприйнятнішою нам видається концепція М. Сороки. Дослідник визначає такі категорії українських зарубіжних письменників: 1) перше покоління емігрантів, яке виросло на рідній землі, й далі плекає національні традиції, мову; 2) емігранти, які народилися в Україні, але виїхали в юному віці за її межі, вважають себе здебільшого вже письменниками діаспори; вони продовжують розвивати українську літературу, шукаючи, на противагу консервативному старшому поколінню, власні мистецькі шляхи в західному суспільстві; 3) покоління, народжене на новій землі, асимільоване різною мірою до нової культури, витворює нове явище — українську американську літературу, українську канадську літературу тощо, і, таким чином, може бути моделлю для подібних процесів в інших країнах5. Отже, йдеться не про відмирання, а про органічне вростання українських митців до літератури тієї країни, де вони постійно мешкають.

І нарешті найпринциповіше питання: чи слід розглядати українську зарубіжну літературу відокремлено від української «материкової» літератури. Безперечно — варто. По-перше, вона має свої специфічні характеристики, що суттєво відрізняють її від літератури, що творилася в межах Радянської України. По-друге, обмежена кількість годин, що відводиться на вивчення історико-літературних дисциплін у вищих навчальних закладах, не дозволяє достатньо повно висвітлити основні етапи розвитку української зарубіжної літератури. І таким чином вона залишається для більшості нефахівців явищем незнайомим або недовідомим. Хоч і заслуговує якнайпильнішої уваги.

Показовою з цього приводу є позиція Ю. Шереха. У статті «Ми і ми» літературознавець стверджує: «Сьогодні можемо говорити про два українські ми — одне на Україні, друге поза її кордонами, на Захід (умовно включаючи й Австралію, хоч географічно це ніякий не Захід). їхнє взаємознайомство, витворення спільної духовности, якщо воно взагалі практично можливе, витворення того надвищого українського, великими літерами, МИ — це справа умовна, проблематична і, хто знає, чи здійсненна в майбутньому. А насправді є в сучассі два малі ми — одне на Україні, друге поза нею. Статистично ці два ми, скажімо миі і ми2, не співмірні, це слон і цуцик, але в сенсі культурних вартостей ця нерівність меншає. Позаукраїнські-бо українці мали більший відсоток інтелігенції і вільного таланту і створили більшу на одиницю людності суму культурних вартостей»6.

Пропонований посібник, не претендуючи на всеохопність та оригінальність наукової концепції, має заповнити певний інформаційний вакуум, сприяти створенню належного навчально-методичного забезпечення вузівського спецкурсу «Література та літературознавство української діаспори».

1 Погребенник Ф. З Україною в серці. Нариси-дослідження про творчість письменників- прикарпатців у діаспорі. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1995. — С. 3

2 Гром’як Р. Еміграція і художня література: грані, проблеми і аспекти дослідження // Гром’як Р. Давнє і сучасне. — Тернопіль: «Лілея», 1997. — С. 251

3 Грабович Г. Голоси української еміграційної поезії // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К.: Основи, 1997. — С. 389.

4 Сорока М. Чи є панацея від міфу Антея в українській літературі діаспори // Слово і час. — 2000. — No. 12. — С. 11 — 18.

5 Там само. — С. 18.

6 Шерех Ю. МИ і ми // Слово і час. — 2000. — № 1. — С. 63.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.