Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Оксана Лятуринська
Поезія другої «Хвилі»: Празька поетична школа
Лекція 3. Поезія української діаспори

Всі публікації щодо:
Лятуринська Оксана

«Князівною, що обходить шатра» назвав Оксану Лятуринську її земляк Олекса Стефанович. А ось характеристика професійного літературознавця Павла Зайцева: в її поезії є «щось від якоїсь особливої «амазонської» ніжності — ніжності жінки-войовниці, коли вона відкладає стріли й лук і віддається пестощам мрій, ще не стративши напруження м’язів» [70]. Спільність цих характеристик — у підкресленні головної риси поезії О. Лятуринської: поєднанні мужності й жіночості, яке здійснювалося на тій ділянці національної історії, що давала багатий матеріал для вираження мотивів лицарської звитяги й жіночої вірності, — княжому періоді. Ця тематика й ці мотиви не були новими для української поезії, принаймні того емігрантського празького середовища, в якому жила й працювала поетеса, — тема Давньої Русі, поганського світосприйняття, лицарства виявилася вже в творчості Ю. Дарагана, згодом була розвинута в поезії О. Стефановича та О. Ольжича, Є. Маланюка та Ю. Липи.

Стильова манера О. Лятуринської формувалася під безпосереднім впливом Ю. Дарагана, збагачуючи його княжо-дружинницькі мотиви, напоєні чаром естетизованого язичництва; тематикою та конкретними реаліями вона найближча до О. Стефановича. Це й зрозуміло: обоє родом з Волині, цієї давньої древлянської землі, що не могла не накласти відбиток на творчість поетеси.

Народившись 1 лютого 1902 р. останньою в багатодітній сім’ї Михайла і Ганни Лятуринських (було їх восьмеро), вона виросла у тісному спілкуванні з природою і сільським середовищем. У родині зберігалися спогади про батьків родовід, що мав французьке коріння: якийсь ля Тур залишився на Волині після відступу французьких військ з Росії в 1812 р. Уже змалку виявилися в Оксани неабиякі здібності до малювання і поезії — перший вірш «В Альпах» написано у 8 років. На час навчання в Кам’янецькій гімназії припадає національне самоусвідомлення дівчини. Гімназії Оксана не закінчила: сталася низка подій, що змінили її життя. 1919 р. помирає мати, батько силоміць віддає 17-річну Оксану заміж, але вона втікає від нелюбого чоловіка, нелегально дістається до Німеччини, а згодом до Чехо-Словаччини, ледь не загинувши в дорозі.

У Чехословаччині О. Лятуринська опинилася в середовищі української еміграції, яка саме тоді почала організовувати громадське та літературно-мистецьке життя. Оксана складає екзамени в українській реальній гімназії в Празі, записується до Кардового університету, де студіює літературу, філософію, історію мистецтва, навчаючись водночас у чеській Вищій мистецько-промисловій школі та відвідуючи Українську мистецьку студію. Різьби молодої скульпторки вже тоді часто експонувалися на мистецьких виставках, а Українська гімназія в Ржевницях замовила їй велике погруддя Т. Шевченка. На жаль, більшість скульптур і малярських творів О. Лятуринської загинули. Останнього удару завдало бомбардування Праги радянськими літаками в 1944 — 45 рр., тоді ще був остаточно втрачений слух, пошкоджений давньою хворобою. Постала друга еміграція, усе доводилося починати спочатку: спершу в Ашафенбурзі (Німеччина), а потім у Міннеаполісі (США), де й померла 13 червня 1970 р.

Але якщо доля мистецької спадщини О. Лятуринської була трагічною, то доля поетичної творчості склалася щасливіше. Вірші її, підписані переважно псевдонімом «Оксана Печеніг», вряди-годи з’являлися в українській періодиці 30-х років, а збірки «Гусла» (Прага, 1938) та «Княжа емаль» (Прага, 1941) висунули її в перший ряд українських поетів еміграційного кола так званої «Празької школи».

Назви збірок О. Лятуринської дуже точно передають поєднання пісенного і пластичного начала в її творчості. «Гусла» — це мовби дружинний спів Боянової спадкоємиці, «Княжа емаль» — скупа й точна деталь, яка поступово еволюціонує від видряпаного на стіні печери малюнка до волинської майоліки, а згодом — до повного спектру кольорів веселки. Ці книжки тематично замикаються на періоді княжої доби, на її історіософському, а радше — духовно-світоглядному аспекті, що вписує її поезію в загальний контекст «Празької школи» з притаманною їй давньоруською тематикою, що нагадувала часи державної могутності України, а, отже, готувала до боротьби за неї. Збірки її проймала ідея вірності своєрідному кодексові, моралі воїна-дружинника в дусі суворих законів раннього середньовіччя: «За око — враже око, оселя — за оселю». Це мораль захисника рідної землі, воїна, для якого найстрашніше — ганьба «на щиті». Водночас це не мораль завойовника, готового йти в чужі землі по здобич, чи найманця, а мораль патріота, який «оливо руки» й «ока гостроту» спрямовує на захист рідної землі, землі Руської і для якого найвища з нагород — «тризуба знак, яко клейнод, і прапор жовто-синій» («І зрине кінь у височінь..»). Найголовніша молитва воїна-дружинника — молитва про перемогу рідної корогви «з мечем Михайла», для якої повне напруження фізичних і духовних сил, спокій — лише по смерті на рідній землі.

Лятуринська цілком «переселяється» в конкретне історичне минуле — Україну княжих часів, психологічно й естетично вживається в нього і мовби наново відновлює те, що через війну, грабунки та пожежі було втрачене. Недарма Є. Маланюк у передмові до збірки «Княжа емаль» писав: «Коли б Ольга чи Ярославна писали вірші, то ті вірші й були б поезіями Оксани Лятуринської» [54]. Йдеться не про стилізацію, а про стиль, про вживання в епоху, за якого дистанція між автором і зображеним підкреслює зв’язок часів. Це водночас і погляд на минуле із сучасного, і погляд на сучасне з глибини віків зі знанням (чи «прозиранням») майбутнього.

Тематика поезій О. Лятуринської хронологічно обмежена переважно добою княжої Русі, а регіонально — Волинню. «Княжа емаль» більш розімкнута в часі, оскільки фольклорна символіка, на якій базується образність цієї збірки, — більш відкрита в історичну перспективу. «Гусла» — книжка цілісна, одностильова. Це справді дружинна пісня, «Сокіл-пісня» (Є. Маланюк), але проспівана жінкою, тому в ній так багато нюансів, недоступних співцям-боянам. Читача вражає багатство ремінісценцій, іноді цитатних, зі «Слова о полку Ігоревім» та інших історичних джерел (вірш «Заспівай, Бояне...»): «В Задніпровське поле вийти б Святогором, пошукати чести, а князеві слави»; «Лисиці брешуть на щити»; «Іти на Дін чи не іти — Шоломом зачерпнуть води»; «За землю Руськую, За рани Ігореві» — все це хрестоматійне, не просто повторене, вжите для орнаменту, є елементом історичного тла, фундаментом, на якому розгортається оригінальна поетична конструкція.

О. Лятуринська завжди знаходить надзвичайно точні й місткі порівняння, які психологізують епоху: «Щит ясний — сонце, очі — став, А побіч нього — ратна слава» («Важкі киреї золоті»); «А день відтрублював сурмою і золотив щити» («Хилились стязі, пнулись вгору...»). Пейзаж, переданий крізь призму сприйняття воїна-дружинника» у «Празькій школі» української поезії був започаткований Ю. Дараганом («Княжич — місяць вийшов на стежину...», «Дажбог лякає білі коні...»), в поезії якого кохалася Лятуринська. Але вона пішла далі свого попередника. Бо коли в автора збірки «Сагайдак» маємо пейзаж, сповнений історичними асоціаціями — княжих та козацьких часів, то в неї історична чи язичницька атрибутика є тільки одним з компонентів переважно драматичного ліричного сюжету. У Дарагана діють переважно «світлі» боги: «Сварог, Дажбог, Перун — покровителі русичів і дружинного воїнства»; у Лятуринської поруч із ними діють й інші божества — вісники лиха (переважно жіночі постаті), що наче прозирають товщу віків і голосять над майбутнім України. Так, у вірші «Хилились стязі, пнулись вгору...» подибуємо Діву Обиду («Світ хижим птахом, звірем кидавсь. Стріл гнало чорно, яко тьми, А обіч страшно йшла Обида І дотикалася крильми...»), Карну і Жлю — персонажів «Слова» («День догоряв так світозарно! Душа просила корабля. Десь біля голосила Карна, Тужила Жля»), Вірш цей сприймається як варіант опису поразки русичів у битві з половцями зі «Слова...». Поетеса тонко й економно передає колорит епохи, злегка архаїзуючи мову («Стязі», «яко тьми», «ратію») та об’єктивізуючи настрій реаліями того ж таки «Слова» з підкресленим звукописом [70]. Але у поетеси ці божества слов’янського язичницького пантеону виражають жіночу тугу всієї наступної трагічної української історії: прив’язаний до конкретної ситуації Див, що віщує поразку Ігоревого війська, — «І Див кричить, коня лякає» (вірш «Недобреє віщує Див...»). У цьому творі дуже промовиста зорова, «живописна» деталь, яка у варіантах постає двічі («Лише в один кінець сліди», «назад підкови не слідять»). Авторка не виходить за рамки окресленої події, хоч крик Дива — цієї чоловічої іпостасі Дівиці Обиди з лебединими крилами — цю подію переростає і відлунює читачеві в нових епохах, викликаючи в кожного важкі асоціації [70].

Готові поетичні формули дружинного співу чи фольклорної пісенності («мечі харалужні», «синє море», «чисте поле» чи цитати зі «Слова...») є опорними точками достовірності картини чи ситуації для читацького сприйняття, від яких воно має відштовхнутися, щоб осягнути повноту авторського задуму. При цьому в збірках і циклах бачимо історико-світоглядну достовірність цих опор, що базується на доброму фаховому знанні історії, етнографії, міфології та фольклору, особливий дар поетки досягти рівноваги між об’єктом і способом зображення, мовби перенесенням себе в ту чи іншу епоху і природним відчуттям себе в ній [54]. Так, збірка «Княжа емаль» починається циклом «Печерні рисунки». Чи не так мав видряпувати на стіні печери первісний художник? Зуб, ратище, копито, пазур.

Тут муж ішов на силу вражу.

Сурмив тут мамут. Тут ведмідь

Печерний вів кошлатий слід.

Кружляв тут яструб в яснім небі,

по озеру плив чорний лебідь.

Ощадність вислову, що межує з аскетизмом. Контур, лінія, жодної барви, а при цьому — ціла етнографічна мікростудія, подана через призму естетизованого сприйняття.

Первісна Волинь у віршах Лятуринської не сповнена такої загадкової таємничості, передчуття космічних катастроф, як у поезії її земляка Стефановича: ця первісна Волинь близька поетці суворою справедливістю і гідністю давніх предків, які були господарями своєї долі, і зневага чекала на того, хто слов’янського Дажбога міняв на варязького Одина. Ця давня передісторична пора «печерних рисунків» переростає в героїку «княжої емалі», щоб перейти в тугу «волинської майоліки», коли стинав «час могутність ікол» і під навалами ляхів, угрів, татар «упали вежі, впали стіни і зрівняно вали. Руїни». Втрата тої давньої Волині розкривається і як трагедія історична, і як особиста драма, ці два мотиви переплітаються як дві мелодії в музичному творі. Героїня Ля- туринської прощається з рідним краєм (вірш «Я знаю певно: дня одного...») і гострота втрати батьківщини виявляє в її уяві не тільки руїни замків і веж, а й уражений пейзаж, «келихи джерел надпиті, і дзеркало озер розбите» [70].

У вірші ж «Філігран» уже цілком запанував особистий мотив; героїня дошукується джерел свого роду й своєї духовної генеалогії. У рисах обличчя своєї прапрабаби на портреті вона не тільки впізнає власні риси, а й «переселяється» в прапрабабчину епоху й сама живе її «життям прадавнім». Відбувається нове «повернення» в минуле: зводяться наново зруйновані палаци, і тепер уже в цих палацах — вона, й на пальці — перстень королеви. Зустрічаємо у зб. «Княжа емаль» й вірш типу рицарської куртуазної лірики — «Із саду тихо залами пройду...»: несподіваний поцілунок тепліє на руці, але кінський тупіт затихає за мурами замку... Можливо, це була туга самої поетеси за коханням, якого їй не довелося зазнати в житті, а може, це ще один штрих вростання її ліричної героїні в її улюблені героїчні княжі часи. Так, вона справді наче міняла точку спостереження: то з погляду сучасного дивилася на минуле, то наче б минулим оцінювала сучасне. Але в цій зміні кута зору залишалася щілина, що дає можливість відчути дистанцію.

Одним з основних у поезії Лятуринської Ю. Шерех називає почуття рокованості: «Чи думала вона, що вже не бути дням, а тільки ночам? Що вимре її рід? Що як би не зноситися соколом чи орлом, а таки доведеться бути розбитим бурею й скиглити чайкою? Чи її постава була поставою опору з обов’язку, поставою неминучості загибелі? Чи колорит її світу був зловіщий і тонус її життя — самозречення й аскетизм? З-поза історичної людини визирає й прозирає сучасна, щоб не сказати — програмова» [70].

Емоційний світ ліричної героїні О. Лятуринської, особливо в «Гуслах» та «Веселці», спертий на стихію народної свідомості, яка складалася поколіннями, вбираючи в себе нашарування нових і нових епох [54]. Тому корабель, на якому поїхав милий, уже включає в собі можливість бути розбитим бурею, а, отже, велику ймовірність оплакувати милого за вже виробленим ритуалом; як,

врешті, й колискова синові, якому підкладуть «точеную кулю, шаблю ще й козацьку»... Саме оці ритуальні символи проймають історичний простір спільним мотивом, який одна епоха передавала іншій: верталися з вирію птахи, та не завжди верталися сини й кохані, часто поховані в чужих краях «без учти і без тризни» («В свій край вертаються й лелеки...»). І йшлося тут як про давніх русичів, так і про сучасників поетки, які виборювали українську державу, а потім помирали в чужинських таборах [54].

Перед читачем Оксани Лятуринської розгортається розгалужена й регламентована система ритуальних актів, оперта на фольклорну традицію. Прощання дівчини з милим, який відпливає на кораблі, асоціюється з відльотом журавлів, чекання дівчини (вірш «На моїх грядках барвінок»...) теж позначене пісенною стереотипністю («білі вітрила», «синє море») і засторогами-табу, порушивши які, накличеш біду. «Ось троянда рожевіє, та зірвать ніхто не сміє, Бо призначена комусь, А кому? — сказать боюсь, Щоб на зле хтось не зарік, Щоб не плакать, як торік». Чекання теж сповнене ритуальності. Що не робить дівчина — чи пряде, чи білить полотно, психологічний стан об’єктивізується, розкриваючи в дії якийсь потаємний знак, натяк: веретено виривається з рук і креслить нитками лук, а море краде перстень... Тут же — еротичні мотиви, передані через фольклорні символи (загублені ключі, весільний перевіз), передані водночас делікатно й точно.

Та згодом у поезії Оксани Лятуринської розгортається ще одне коло — літнього й зимового сонцевороту, що стає лейтмотивом зб. «Веселка» (вийшла в еміграції 1955 р. і становить разом з «Княжою емаллю» єдине ціле). «Веселка» знаменувала кола духовного відродження природи. Тут домінує вже не християнське начало, а язичницьке, поганське; вісників тривоги й туги заступають світлі боги — Дажбог, Світовид, Ярило. Співвіднесення циклу людського життя з обрядовим циклом філософського календаря слов’янської хліборобської культури з його повторюваністю звільняє героїню О. Лятуринської від почуття безвиході, приреченості, «рокованості»: адже людина щоразу відроджується в природі, через зміну поколінь; підвладна цьому циклові повторюваності й історія. Саме поганське світосприймання проймає весь цикл обрядового дійства українців — тому обрядовість становить внутрішню

серцевину збірки «Веселка», базуючись передусім на «вітальності» природи, а не на трансплантовані на слов’янський ґрунт моральні засади християнства. У віршах «Веселки» легко простежується процес видозміни язичницьких богів на християнських святих, які зберігають колишні функції (див. вірш «На Юрія», «Ярило»). З’являється й проміжна ланка цього перевтілення — Юрай зі сватами як вісник весільної ночі, як спогад про древлянську землю. Великдень — день воскресіння Христового — спершу був днем Дажбога, який мав освятити весняною водою яйце- райце —«символ вічного життя» («Великдень»), а Зелений четвер —Перуновим днем («На четвер зелений»), і навіть хрест — це магічний знак зі складених при дверях лопати й коцюби («В полі виросла пшениця...»).

Хоча у віршах Лятуринської переважає погляд на світ з точки зору християнства і в її рядках не раз вплетена релігійна символіка («Сад пахкий, мов Божий келих, наче церква, тихий сад», «Василечки й чорнобривці за Миколою святим», згодом ці мотиви знайшли дальший розвиток у зб. «Туга»), її глибинне відчуття було щільно зв’язане з давніми уявленнями й відчуттями предків, збереженими у звичаях і обрядах. Можна, мабуть, сказати, що, помолившись Богові за християнським звичаєм, поетка (чи її героїня) креслила на обличчі «знак пресвітлий сонцебога».

Від «Княжої емалі» до «Веселки» простежується зміна стильових ознак поезії О. Лятуринської. На місце ощадного (аж до аскетичності) контура «Печерних рисунків» приходить усе розмаїття барв весни і літа; замість живописного (емалевого) скупого мазка — багатство пісенної ритмомелодики, а фіксація назв змінюється щедрістю епітетів та здрібнілих іменників; до того ще долучається недомовленість фольклорних символів. Поетична трилогія із збірок «Княжа емаль», «Гусла» та «Веселка» становить найціннішу й найдовершенішу частину творчого доробку Оксани Лятуринської.

Як бачимо, Оксана Лятуринська тяжіла до тематичного впорядкування своєї поезії. Навіть поетичні переклади (з Габріелі Містраль, Лариси Геніюш, Максима Богдановича, Павла Яворова, Генрі Лонгфелло) настільки припасовані до настроїв її власної лірики, що не сприймаються в її збірках як чужорідні.

Водночас у поетичній спадщині Лятуринської є оригінальні твори, які мовби виламуються з рамок циклів, набуваючи самостійного звучання, — виділимо передусім «Думу про скривавлену сорочку» та поему «Єроним» (зб. «Чар-зілля»).

«Дума про скривавлену сорочку» присвячена пам’яті трьохсот школярів та студентів, що загинули в січні 1918 р. під Прутами (біля Ніжина), захищаючи Київ від окупації більшовицькими військами. Жанрове означення «дума» відбиває як стилістику, так і ритмомелодику твору: це пісня-плач над могилою героїв, яка волає до помсти, що надає розповіді про конкретний історичний епізод широкого історичного звучання.

Поема «Єроним» — рідкісний поетичний документ, який вводить читача у гнітючу атмосферу української еміграції після Другої світової війни в Німеччині. З одного боку, втікачів виловлювали радянські вивідники, їх агітували повертатися на «Родіну» (що обіцяло Казахстан та Колиму), а з другого — чекало невідоме майбутнє на чужині. Нещадністю аналізу ситуації поема «Єроним» нагадує збірку П. Карманського про українську еміграцію у Відні по Першій світовій війні, але в Лятуринської більше болю, ніж сарказму, цей глибинний біль об’єктивізовано в образі монаха- літописця Єронима, який повинен дати «трудних днів літопис», де мають бути закарбовані «діла без злоби». Ім’я Літописця — умовне (в перекладі «священнонайменований»), а, може, авторка мала на думці й реального св.Єронима; деякі місця викликають у пам’яті послання І. Вишенського.

Постать Оксани Лятуринської напрочуд цілісна. Вона була вірна тим ідеалам, що і її друзі та соратники Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Стефанович, О. Теліга — вільної України, відродженої з попелу світових катастроф. Світ її поезії підпорядкований цим ідеалам, але як мистецьке явище він переростає свій час. Стиль її зазнав еволюції, але основні принципи естетики залишились незмінні: сувора ощадність слова й глибина почуття, всебічне осягнення історії і сучасності свого народу, її поетичні емалі не тьмяніють на картині української поезії XX ст.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.