Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005


Хвилі української еміграції
Лекція 1. Віхи історії української еміграції

Еміграція є феноменом, властивим історії багатьох народів. Причини або ж мотиви, що зумовлюють цей процес, досить різноманітні, вони включають соціально-економічні, політичні, етнічні, релігійні та інші аспекти. Еміграція тісно пов’язана як із соціально-економічним розвитком тих чи інших країн або ж регіонів, так і з їх занепадом. Однією з причин, які значно активізують еміграцію, є війни, насамперед такі вселенські катастрофи, якими були дві світові війни.

У посібнику «Українська еміграція: Від минувшини до сьогодення» [19] підкреслено, що історію української еміграції можна відстежувати в досить широкому часовому діапазоні, починаючи з перших століть до нашої ери і аж до кінця XX століття. Вже середні віки дають чимало свідчень епізодичних, несталих переїздів українців до інших країн. В добу Київської Русі переміщення населення на нові землі здійснювалося переважно двома шляхами: шляхом військової експансії і шляхом торгівельно-господарських зв’язків. Пізніше з’явився ще один шлях — шлях християнізації (або ж конфесійного проникання в прикордонні території Київської Русі). Напрямки еміграційних процесів — освоєння Тьмуторокані, Берестейщини і Приволзько-Окських земель.

За Литовського періоду української історії вістря еміграції було спрямоване у московському напрямку, що зумовлювалося загостренням протиборства за Україну між Литвою і Москвою та спустошливими нападами татаро-турецьких орд. На початку XVI ст. починається освоєння нижньодонських степів. На межі середньо-вічної і нової історії, окрім торгівлі і династичних шлюбів, з’являється ще один шлях західної еміграції — залучення українських козаків на правах найму для виконання певних збройних операцій, зокрема на боці австрійських імператорів і французьких королів. Специфічним явищем української еміграції на Захід був постійний виїзд молоді на навчання в європейські університети (Ю. Дрогобич, С. Оріховський, П. Русин та ін.).

Особливо значного розмаху набув факт еміграції в часи козацько-гетьманської держави. Запорізькі козаки, рятуючись від переслідувань, переходили в інше підданство або ж наймалися на військову службу. Переслідувана численними противниками частина запорізьких козаків змушена була шукати пристановища за Дунаєм. Ряди цих вигнанців поповнилися після Полтавської битви 1709 року, коли рештки війська гетьмана Мазепи, що підтримувало шведського короля Карла XII, знайшли притулок в Бессарабії.

Інкорпорація України в Російську імперію прискорила ці процеси. У загальному вирі еміграційної хвилі досить помітною виявилася переселенська дорога до Москви багатьох діячів української культури. Заселення Сибіру також частково відбувалося за рахунок українців-каторжан, репресованих царським режимом. Суттєво вплинуло на еміграцію територіальне розчленування України між двома імперіями — Росією та Австрією.

Проте еміграція окремих, хай навіть яскравих осіб ще не робила процес переселення масовим. Лише наприкінці 60-х — на початку 70-х років XIX ст. почався справді масовий виїзд з українських земель, якому судилося відіграти значну роль у житті українського народу та народів, які приймали еміграційний потік.

В історії української еміграції дослідники визначають три хвилі переселенського руху: перша — з останньої чверті XIX ст. до початку Першої світової війни; друга — період між двома світовими війнами; третя — після Другої світової війни. У першій хвилі еміграції переважали соціально-економічні мотиви, це була трудова еміграція, у другій спостерігалося поєднання соціально- економічних і політичних причин, з переважанням і в третій хвилі — домінування політичних мотивів.

ПЕРША ХВИЛЯ ЕМІГРАЦІЇ

Стимулами до переселення виступала низка факторів, але визначальними були соціально-економічні причини. Деякі дослідники пояснювали розвиток переселенського руху бажанням побачити Новий світ, спробувати застосувати в ньому свої сили або ж відповіддю на рекламні заклики транспортних компаній. Очевидно, що така аргументація небезпідставна, але визначали процес економічні закони — надлишок робочої сили в одному місці стимулював її «перекачування» до інших країн, де існувала в ній потреба [Див.: 7]. Постачальниками дешевих робочих рук на світовий ринок праці стали аграрно перенаселені, найвідсталіші в економічному розвитку території (у т.ч. східні території Австро-Угорщини). Західноукраїнська еміграція була частиною світового міграційного процесу, що особливо прискорився на рубежі XIX — XX століть. Виїздили з України здебільшого трудящі люди, незаможні, або ж ті, хто позбувся своїх статків. Бідність, як правило, супроводжувалася неписьменністю, що ускладнювало процес переїзду та адаптації до нових умов. В цілому ця хвиля української еміграції складалася переважно з представників трудящих верств і була досить масовою.

Східні землі України, що входили до складу царської Росії, дали значно менше емігрантів, ніж західні. Але це не означає, що тут умови життя були ліпшими. І тут спостерігалася така ж бідність та безпросвітність становища селянства. Як відомо, скасування кріпосного права супроводжувалося в Україні низкою застережень, що зберігали великі поміщицькі землеволодіння на найкращих грунтах, економічну залежність сільських трударів від панів і заможних господарів. Самодержавство, пережитки феодалізму та кріпосництва спричинювали соціальну напруженість на селі, бунти й заворушення. Затиснуті в лещата економічних і соціальних утисків сільські та міські трударі були ладні шукати виходу в еміграції. Проте вони не посунули широкими масами до зарубіжних країн, як це робили мешканці Галичини, Буковини та Закарпаття. Запобігала цьому внутрішня політика царизму та його заходи, спрямовані на відвернення спалахів народного невдоволення та відчаю. «Громовідводом» від соціальних заворушень частково стала реформа, розпочата з ініціативи царського прем’єр-міністра Петра Столипіна. Селяни одержували право виходу з общини і заснування самостійного господарства на «відрубах». Іншим чинником було заселення та освоєння півдня України, де виникла велика потреба в робочій силі в аграрній сфері та переробній промисловості. Крім того в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. відбувався бурхливий розвиток промисловості, тому надлишок робочих рук з сільських окраїн поглинули нові індустріальні центри. Ще одним вагомим фактором, який відвернув масову еміграцію, було переселення до Сибіру. Воно втілювалось у життя як один з найважливіших елементів урядової політики після революції 1905 — 1907 року. Інша справа, що переселення фактично нічим не забезпечувалося, проходило у надзвичайно важких умовах. Селяни були полишені урядом напризволяще у нових, незвичних місцях, а через брак коштів, реманенту вони не могли належним чином обробити і освоїти земельні наділи. Розпочався зворотний рух переселенців. У 1911 р., наприклад, на Україну повернулося близько 70 % переселенців до Сибіру. Зазначені фактори відволікли більшу частину потенційних емігрантів з Придніпровської України від мандрів до далеких заморських країн. Однак у перші роки XX ст. велика група українських емігрантів з Чернігівщини прибула до Бразилії, а потім 5 тисяч з них перебралися до Аргентини.

Окрім прямого економічного визиску, що знекровлював український народ, існувало чимало інших факторів, які погіршували його соціально-економічне становище. Вони однаковою мірою стосувалися як Західної, так і Східної України: обтяжливі податки, неспроможність сплатити борги, зростання населення і подрібнення селянських землеволодінь, низька оплата праці промислових робітників. Все це пожвавило еміграцію. Слід відзначити також, що галицькі, буковинські та закарпатські українці зазнавали постійних політичних утисків, національного гніту з боку австро-угорської влади. Сваволя, знущання і зневага цісарських чиновників до українських землеробів і міських пролетарів ставили місцеве населення у становище людей нижчого ґатунку, викликали постійні протести. Особливо болісно сприймалася дискримінація української мови і культури.

Еміграція з політичних мотивів різко посилилася під час і після революції 1905 — 1907 рр. у Росії. Поразка революції та розгул реакції змушували активних учасників боїв на барикадах і антимонархічних виступів шукати порятунку в інших країнах. Відомо, що близько 700 моряків зі славнозвісного броненосця «Потьомкін», який підняв прапор повстання на Чорному морі влітку 1905 р., стали емігрантами. До країн Західної Європи, США, Канади, Австралії, уникаючи судових розправ, сибірської каторги та шибениць, емігрувала також частина професійних революціонерів. Туди перебирались і деякі втікачі з царських в’язниць і місць заслання.

Релігійні мотиви, хоч і не були вирішальними, та все ж мали істотне значення у стимулюванні процесу еміграції. Тогочасна Україна являла собою строкату палітру віросповідань. З боку офіційних, державних церков (католицька — в Австро-Угорщині, православна — у царській Росії) не виявлялася потрібна толерантність до іновірців, особливих утисків і переслідувань зазнавали віруючі різних відгалужень основних церков і релігійних сект. Одні, як протестанти-меноніти з України чи духобори з Росії, виїздили великими компактними групами, інші — незначними общинами, родинами або ж поодинці. Емігруючи, вони прагнули уникнути становища «парій», знайти свободу виявлення своїх релігійних переконань і вірувань; до США вирушила зі Східної України велика група штундистів.

Існували й інші міркування, що зумовлювали прийняття такого серйозного рішення, як залишення рідного краю. Багато молодих людей воліли уникнути військової служби: одні не бажали брати зброю в руки через релігійні переконання, інші — через відразу до можливої участі у загарбницьких війнах за чужі їм інтереси, у війні проти власного народу, у придушенні народних повстань і заворушень. Можна припустити також, що емігранти «відчували» наближення періоду воєнних катастроф і соціальних потрясінь. Адже наприкінці XIX — на початку XX ст. спостерігалося гарячкове створення в Європі воєнних союзів, які згодом вступили в імперіалістичну війну. Соціальна напруженість, наслідки першої російської революції 1905 — 1907 рр. впливали на свідомість простого обивателя, переконували багатьох у необхідності виїзду, щоб не стати жертвою внутрішнього або зовнішнього збройного конфлікту.

Еміграція з українських земель на першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба у дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід трудящих на міжнародний ринок праці у певних регіонах. Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн знаходилися Бразилія та Аргентина. «Лихоманку переселення» саме до Латинської Америки підігрівали зацікавлені кола як самих цих країн, так і агенти транспортних компаній, різного роду вербувальники. З середини 90-х років найбільш принадними для поселення вважалися США і Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші райони або країни Тихого океану і Далекого Сходу.

ДРУГА ХВИЛЯ ЕМІГРАЦІЇ

Війна негативно позначилася на українській трудовій еміграції. Всі шляхи сполучення виявилися перерізаними фронтами, більшість країн Європи охопило полум’я війни. Українське населення опинилося по обидва боки фронту, оскільки Австро-Угорщина і Росія належали до протилежних воєнних блоків, що вступили у війну. До традиційних злигоднів українських трудящих додалися страждання й втрати, пов’язані з воєнними діями. Увійшли в сумну практику масові мобілізації до війська, депортації населення з окупованих районів, арешти й переслідування «агентів» ворожої сторони. У період війни перервались також нормальні зв’язки України з українською діаспорою. Перша світова війна закінчилася у листопаді 1918 р. Австро-Угорська монархія розпалась, на її уламках виникла низка незалежних національних держав. У 1917 р. після тривалого періоду громадянської війни та іноземної інтервенції радянська влада утвердилася як у Росії, так і в Україні. Проте значні території, населені українцями, знову потрапили під володарювання інших держав: Східна Галичина — Польщі,

Північна Буковина — Румунії, а Закарпаття — Чехословаччини. Така ситуація мала безпосередній вплив на процес еміграції. При цьому визначилися два мотиви виїзду — соціально- економічний і політичний, а також регіон, з якого найбільше емігрували — західноукраїнські землі. Особливістю цього періоду стало істотне збільшення виїздів з політичних мотивів і поява масової політичної еміграції, що зрештою вплинуло і на становище українських поселенців у нових країнах, їхнє громадське й духовне життя.

У ході громадянської війни територію України, на якій утверджувалася радянська влада, залишили десятки тисяч людей. Були серед цих емігрантів ті, хто не хотів залишатися у розореній воєнним лихоліттям країні й зазнавати нестатків у неясному для них майбутньому. Декотрі не бажали служити в жодному війську на будь-чиєму боці і гинути у вирі війни. Інші вболівали за долю своїх дітей і намагалися вивезти їх зі сплюндрованої, понівеченої країни.

Більшість серед вимушеної еміграції становили ті, хто боровся зі зброєю в руках проти радянської влади, представники різних верств населення тогочасної України. Солдати й офіцери білогвардійської, української армій, члени анархістських збройних формувань, зазнавши поразки у громадянській війні на Україні, змушені були організовано або в розпорошеному вигляді відступати на західноукраїнські землі, а звідти — до зарубіжних країн. Досить багато було й тих, хто постраждав від радянської влади, виявляв незгоду з політикою нових властей у галузі національних і соціальних відносин. Строката маса цих емігрантів, серед яких переважали прихильники Центральної Ради, петлюрівської Директорії та гетьманату, розсіялася у Польщі, Чехословаччині, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччині, Франції, а частина з них перебралася за океан — здебільшого до США та Канади.

Більшість з них несли в еміграцію дух непримиренності до тих, хто не поділяв їхніх політичних настроїв і поглядів. Нереалізована ідея самостійної України, окремої від інших частин колишньої Російської імперії, надавала політичним виступам особливої гостроти. Серед новоявлених емігрантів були представлені мало не всі верстви населення тодішньої України, але значну

частину становили професійні військові. В результаті критичної переоцінки своїх дій у середовищі політичних емігрантів наростав процес розшарування у ставленні до справи українського народу, до радянської влади, що утверджувалася на Україні. Така переоцінка частково стимулювалася амністіями для колишніх учасників контрреволюційного опору. Решту політичної еміграції становили великі й середні землевласники та члени їх родин, промисловці, торговці, службовці, священики, інтелігенти, люди вільних професій. Вони не могли погодитися з конфіскацією приватної власності, націоналізацією промисловості, розподілом землі серед селян, втратою торгових привілеїв, високого становища. Але правда буде неповною, якщо не вказати й на тих, хто залишив батьківщину з політичних причин, не будучи ні заможним, ні впливовим. Багатьох інтелігентів (зокрема вчених) підштовхнули до цього диктаторські методи дій ревкомів, знущання нової влади над місцевим населенням, нехтування культурними здобутками, руйнування віри й церкви. Так, наприклад, в еміграції опинилися видатний український історик і колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський, визначний письменник і політичний діяч, один з керівників Центральної Ради Володимир Винниченко. Розшарування серед цієї частини політичної еміграції йшло ще швидше, ніж серед військових.

Політеміграція з Радянської України наприкінці громадянської війни була єдиною в міжвоєнний період. Надалі не було — і не могло бути — ніяких істотних виїздів за кордон, не зважаючи на такі драматичні й трагічні події на Україні, як форсована примусова колективізація, масові депортації селян, голод 1932 — 1933 років та репресії кінця 30-х років. Сталінський режим тримав у залізних лещатах тоталітаризму мільйони людей і не тільки не мав наміру випускати свої жертви за рубіж, а й перешкоджав надходженню туди будь-якої інформації про великий людомор на Україні і нескінченні юрби арештантів та репресованих.

Заслуговує на згадку те, що на початку 20-х років спостерігалося таке явище, як рееміграція в Україну. Доречно згадати, що у 1921 р. вирішив повернутися на Радянську Україну Володимир Винниченко, який навіть погоджувався обійняти пост заступника Голови Ради народних комісарів УРСР та через кілька місяців

остаточно залишив Україну, жив у еміграції, помер у Франції 1951 р. У 1924 р. повернувся на Україну і Михайло Грушевський, який був обраний академіком Академії наук України та СРСР. Американці й канадці українського походження, сповнені патріотичних почуттів і любові до рідної землі, прагнули практичними діями допомогти соціалістичному будівництву на Україні. На зібрані серед трудящих кошти були закуплені сільськогосподарська техніка, різноманітний реманент, насіння, а також сформовані бригади добровольців. Навесні 1922 р. на Україну з Канади прибула перша сільськогосподарська група, яка складалася виключно з канадських українців. Вони створили на Одещині зразкову комуну, згодом працювали в комунах імені Джона Ріда, «Селянська культура», «Новий світ», «Хлібороб», «Червоний прапор», «Червоний промінь», «Третій Інтернаціонал». Однак доля комун та їх учасників склалася несприятливо. У період суцільної колективізації комуни були ліквідовані, значна частіша комунарів повернулася назад до Канади, а ті, хто залишився, не уникли сталінських репресій.

У традиційному розумінні еміграція відновилась із західноукраїнських земель після закінчення Першої світової війни і встановлення нормальних транспортних зв’язків. Домінуючим мотивом залишався соціально-економічний тиск, хоча посилились і політичні причини (з огляду на жорстокий національний гніт, якого зазнавало українське населення під владою Польщі та Румунії). Тепер джерелом постачання робочих рук на міжнародний ринок праці стали не тільки Східна Галичина й Північна Буковина, а й Волинь, що раніше входила до складу царської Росії.

На процес еміграції вплинули як соціально-економічні умови, що різко погіршилися в усьому світі, так і обмеження, що накладалися на імміграцію урядами країн, які охопила жорстока економічна депресія. Так, уряд Канади у 1930 р. припинив стимулювання імміграції, окрім випадків, коли іммігрант мав достатньо коштів і міг провадити ефективну самостійну діяльність.

Ще одна особливість другої хвилі еміграції із західноукраїнських земель полягала у тому, що серед тих, хто виїжджав, лише незначна частка була неписьменною. Загалом освітній рівень цих емігрантів був значно вищий, ніж у попередні

роки. Цим пояснювалось і швидше пристосування до нових умов, і активніша участь у громадському житті. Із цього середовища вийшли лідери громадсько-політичних, допомогових та культурно-освітніх українських організацій у різних зарубіжних країнах. Наявність серед виїжджаючих інтелектуалів, митців сприяла розвитку української культури за межами України.

Просування фашизму в Європі, що наближало нову світову війну, Мюнхенська змова та розчленування Чехословаччини у 1938 р., остаточне загарбання її Німеччиною у 1939 р., окупація Закарпатської України Угорщиною знову звузили можливості еміграції.

ТРЕТЯ ХВИЛЯ ЕМІГРАЦІЇ

Наприкінці Другої світової війни почалася третя хвиля української еміграції, яку, на відміну від перших двох, можна вважати майже суто політичною. Навесні 1945 р. війна в Європі закінчилася. У червні того ж року згідно з угодою між СРСР та Чехословаччиною до складу УРСР увійшло Закарпаття — остання зарубіжна територія, на якій компактно проживало українське населення. Відтоді всі населені українцями землі були об’єднані в лоні однієї держави. Однак на згарищі «третього рейху» війська держав антигітлерівської коаліції виявили понад 14 млн. іноземних громадян. З них 7 млн. були репатрійовані у перші місяці після закінчення війни, 6 млн. — трохи згодом, а доля одного мільйона людей певний час залишалася не- з’ясованою; принаймні половину з них становили українці. У роки війни приблизно 5 млн. українців були вивезені окупаційною фашистською владою до Німеччини як дешева робоча сила. Багато з них стали жертвами масового винищення слов’ян у нацистських концтаборах. Армія невільників складалася не лише з примусово вивезених з окупованої України юнаків і дівчат, але і з великої кількості радянських військовополонених, учасників руху Опору. Після перемоги над гітлеризмом репатріація радянських громадян, які опинилися у радянській зоні окупації Німеччини, завершилася у порівняно стислий термін. Значна кількість репатріантів виїхала із західних окупаційних зон Німеччини та Австрії. Проте велика маса людей зволікала з прийняттям рішення про репатріацію або ж від-

мовлялася повернутися до СРСР з тих чи інших міркувань. Згідно з офіційною статистикою у 1947 р. у західних окупаційних зонах Німеччини знаходилась така кількість українців: у англійській — 54 580, американській — 104 024, французькій — 19 026; у всіх трьох західних окупаційних зонах Австрії — 21 893, у великому таборі під Ріміні в Італії — 11 тис. Вважалося також, що приблизно 100 тис. українців перебували на тих територіях серед населення або ж переховувалися в лісах. Таким чином, понад 310 тис. українських громадян опинились у становищі біженців або «переміщених осіб». Найчисленнішими були колишні військовополонені, на яких у Радянському Союзі чекало покарання за перебування в полоні, адже сталінсько-берієвський режим усіх їх кваліфікував як зрадників.

Істотну частину переміщених осіб становили звичайні робітники й колгоспники, службовці й інтелігенти, більшість з яких були силоміць забрані до Німеччини. Однак і вони не наважувалися повертатися до рідного краю, побоюючись зустрічі зі сталінською «фемідою». Не можна виключати, що серед тих, хто відмовлявся повертатися до Радянського Союзу, були люди, охочі до мандрів у незвіданий світ, про який вони на Україні і мріяти не могли. У перші повоєнні роки в західних областях УРСР точилася гостра боротьба між радянською владою та її противниками. Жорстокість сталінського режиму штовхала певну частину населення в ряди підпільної Української повстанської армії (УПА). Під тиском переважаючих сил Радянської Армії та озброєних загонів самооборони керівництво націоналістичного підпілля та командування УПА були змушені припинити широкі бойові операції і вивести основну частину свого складу за кордон. Тисячі членів УПА змогли прорватися через Карпати до Чехословаччини, згодом вони потрапили до західних зон окупації Німеччини та Австрії, де їх було інтерновано. Так з’явилося нове поповнення української еміграції.

Політична, вимушена за своїм характером третя хвиля української еміграції увібрала в основному людей освічених, свідомих, вихідців з міст. Проблемою біженців і переміщених осіб з 1945 р. займалися міжнародні організації, передусім ООН. Була створена Міжнародна організація біженців, розроблялися проекти ви-

рішення цього питання, ускладненого до того ж початком «холодної війни» між Сходом і Заходом. Після тривалих переговорів і узгоджень національного законодавства розпочалося розселення мешканців таборів по різних країнах. Так, до Канади за період з 1947 по 1953 рік прибуло понад ЗО тис. переміщених осіб українського походження. Передбачалося, що вони мають працювати в таких галузях, як сільське господарство, гірничовидобувна промисловість і лісорозробки. Значна кількість нових емігрантів знайшла прихисток у США (80 тис.), Великобританії (35 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7 тис.), Аргентині (6 тис.), Франції (10 тис.) та інших країнах. До 1950 р. 90 % українців, які перебували в таборах для переміщених осіб, були переселені до різних країн, решта проходила медичне обстеження або затримувалася з інших причин.

У післявоєнний період у зв’язку з посиленням дисидентського руху як форми протесту проти різного роду деформацій соціалізму та посиленням репресій проти нього під час так званої епохи застою окремих дисидентів було вислано за рубіж. Так опинилися за кордоном Валентин Мороз, Леонід Плющ, генерал Петро Григоренко та інші. Проте ці факти не можна розцінювати як процес більш-менш сталої істотної еміграції. Водночас набув певного поширення такий своєрідний вид еміграції, як утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. В цілому з Радянського Союзу в такий спосіб виїхало в 1989 р. 40 тис. осіб. Частина їх виїхала з України, проте якихось офіційних даних з цього приводу не опубліковано. Помітно зросла еміграція до Ізраїлю. Тисячі жителів України (української національності) у складі змішаних подружжів виїхали за ізраїльськими візами також до США, Канади та інших країн з причин невдоволення своїм економічним і соціальним становищем, а інколи й через політичні мотиви. Крім того певна кількість українців, переважно із західної частини України, виїхали на постійне проживання на Захід на запрошення родичів.

В історії українського народу еміграція відіграла помітну роль. За кордоном утворилися українські етнічні групи, розвиток зв’язків з якими є невід’ємною умовою розвитку різноманітних сфер буття української нації — науки, культури, економіки.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.