Довідник з української літератури

НАУМЕНКО ВОЛОДИМИР

НАУМЕНКО ВОЛОДИМИР (19.07.1852, м. Новгород-Сіверський, тепер Чернігівської обл. — 03.07.1919, Київ) — громадсько-політичний діяч, педагог, науковець.

Народився у сім'ї вчителя, яка походила з козацького роду, що осів за часів Гетьманщини на Лубенщині. Юність В. Науменка припала на роки національно-культурного піднесення в Україні. Визначною подією в його житті стало близьке знайомство з українським енциклопедистом М. Максимовичем, давнім приятелем батька. Постійне спілкування з видатним ученим, листування з ним остаточно визначили його життєвий шлях. Багато важила для нього і дружба зі старшим „однокашником” по гімназії О. Русовим.

Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1873).

З початку 70-х років XIX ст. В. Науменко брав активну участь у Старій громаді, куди його рекомендував О. Русов. Часто збори громади відбувалися на квартирі самого В. Науменка, якому доручали редагування різних матеріалів, зокрема тих, що надсилалися М. Драгоманову для видання за кордоном. Із заснуванням журналу „Киевская старина” (1882) на його сторінках почали з'являтися статті й наукові розвідки В. Науменка (загалом більш як 130).

Розквіт „Киевской старины” пов'язаний з діяльністю В. Науменка, який у 1893 —1906 рр. був його головним редактором, а потім і видавцем. Саме тоді на шпальтах часопису вперше з'явилися публікації українською мовою, визначальною ознакою яких було виважене, науково об'єктивне висвітлення сучасного й минулого. Після припинення діяльності „Киевской старины” естафету підхопив науково-публіцистичний часопис „Україна”, головним редактором якого став В. Науменко. Часопис виходив рік, а потім самоліквідувався.

Жодний захід, пов'язаний із захистом національної культури, не проходив без його прямої участі. Не випадково М. Грушевський назвав це ім'я серед „заслужених для української науки і українознавства діячів”. В. Науменко підгримував контакти з багатьма діячами української культури. Збереглися його численні листи до М. Максимовича, Марка Вовчка, М. Сумцова, А. Кримського, М. Заньковецької, М. Петрова, Б. Грінченка, Д. Дорошенка та ін.

1897 р. В. Науменко очолив відроджене Київське товариство грамотності (КТГ), що об'єднувало більш як 900 свідомих українських інтелігентів, серед яких було чимало видатних наукових, культурних і громадських діячів. Брав активну участь в діяльності товариства „Просвіта”, яке виникло в травні 1905 р. з ініціативи Б. Грінченка, М. Лисенка, М. Старицького (за участю Лесі Українки, С. Єфремова та ін.) у Києві. Був членом Конституційно-демократичної партії (партії Народної свободи), її ЦК. Одночасно започаткував разом із І. Лучицьким видання газети „Свобода і право”, яке того ж року постановою Київської судової палати було припинено „ввиду вредного ее направлення”.

1906 р. на гребені національно-культурного відродження в Києві було засновано Українське Наукове Товариство, що, за словами його голови М. Грушевського, „своєю метою ставило допомагати розробленню й популяризації українською мовою різних галузей науки...”. В. Науменко був обраний товаришем (заступником) голови. 1913 р. він подарував Товариству свою бібліотеку, яку збирав десятиліттями, — кілька тисяч книг.

1917 рік воскресив надії на політичне й культурне відродження України. 17 березня 1917 р. в Києві утворилася Центральна Рада. До повернення М. Грушевського з останнього заслання було вирішено, що функції її голови виконуватиме В. Науменко, обраний його заступником. Був міністром освіти в уряді П. Скоропадського. Після падіння гетьманського уряду В. Науменко залишився в Києві і продовжував наукову діяльність, працюючи над матеріалами з історії українського письменства.

Розстріляний більшовиками у роки громадянської війни. Все життя В. Науменка за його переконання та любов до України переслідувала царська влада й російські шовіністи, а вбили більшовики -„інтернаціоналісти”.

Літ.: Сумцов М. Діячі українського фольклору. X., 1910; Франко І. Українці 11 Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1984. Т. 41; Ільєнко І. Володимир Науменко (1852—1919) // Літ. Україна. 1992. 6 серп.

Ю. Джеджула, Є. Пайкова