Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008

§ 17. Розвиток української літератури в 70-90-х рр. XIX ст.
Літературний процес 70—90-х рр. XIX ст.
Нова література(поч. XIX - до наших днів)

Становлення нових стильових течій і напрямів

Українська література цього періоду знаменована появою нових стильових напрямів і течій. У 7080-х рр. на зміну романтизмові приходить реалізм і стає панівним стилем кінця XIX ст. Реалізм в українській літературі має деякі спільні риси з реалізмом європейських літератур. Це об’єктивне відображення дійсності та оточення героя; обґрунтування дій і вчинків персонажів психологічними й соціальними умовами; правдивість відтворення темних сторін життя, змалювання їх такими, як є, без прикрас, натуралізм (щоправда, натуралізм як стильовий напрям не знайшов істотного поширення у творчості українських письменників). Проте своєрідні властивості української літератури, які відрізняють її розвиток від розвитку більшості літератур інших європейських народів, також позначилися на характері українського реалізму. Звернення до народних джерел, тривале панування романтичних поглядів зумовили те, що романтизм з його захопленням героїзмом минувшини, поетизацією сильних, прекрасних людей козацької доби й надалі співіснував з реалізмом у творчості тогочасних письменників. Саме цим пояснюється своєрідний, етнографічний характер реалізму в українській літературі другої половини XIX ст.

Інтенсивний розвиток прози

Панівне місце в літературі 7090-х рр. посідає проза, саме тому українських письменників, які творили в цей час, називають «великими епіками». Прозаїки кінця XIX ст. збагатили українську літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому плані.

На відміну від попередників, письменники кінця століття не обмежувалися лише правдивим відображенням народного життя, відтворенням його страждань, а намагалися просвітити народ. У літературі з’являються нові характери та герої, образи «громадського діяча» та «борця проти неправди»; змінюється тематика та проблематика творів.

Як і в попередні роки, домінант- темою прози залишається тема п’янства. Пояснюється це насамперед забороною царської влади описувати життя соціальних верств, які рідко спілкувалися українською мовою (інтелігенцію, службовців тощо). Крім того, літератори змушені були орієнтуватися на селянство як єдиного повнокровного носія української мови. Прозаїки намагалися знаходити нові ракурси висвітлення цієї теми. Так, поступово письменники зосереджують увагу на житті інших соціальних прошарків — міщанства, службовців, офіцерства, учительства тощо. У повістях Олени Пчілки («Світло добра і любові», «Товаришки»), Б. Грінченка («Сонячний промінь», «На розпутті»), О. Кониського («Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко») виведено образи інтелігентів — діячів культурно- просвітнього руху, «нових людей». Проте висвітлювати життя цих верств було легше представникам західноукраїнської літератури, де не існувало офіційних заборон («Лель і Полель», «Для домашнього огнища» і' Франка, «Пропащий чоловік» М. Павлика та ін.).

У Галичині поширюється феміністичний рух, зачинателькою якого вважають Наталю Кобринську. З її ініціативи створено «Товариство руських жінок у Станіславі», що мало на меті популяризацію феміністичних ідей. Н. Кобринська порушує проблеми самопробудження жінки, виховання її самосвідомості. Неоціненною заслугою письменниці є розвиток «жіночої прози», адже її приклад заохотив до праці на літературній ниві відомих письменниць: Ольгу Кобилянську, Євгенію Ярошинську, Анну Павлик.

Збагачується українська проза й жанрово. У 70-80-х рр. на перше місце серед прозових творів виходять роман та повість. Проте в цей період спостерігається плутанина у визначенні жанрової природи твору. Так, наприклад, О. Кобилянська називала свої великі епічні твори «Царівну» та «Людину» оповіданнями, хоч насправді вони є романами. І. Франко розглядав роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повість «Повію» як «більші оповідання».

Відбувається становлення нових жанрових різновидів повісті. Удосконалюється форма компонування життєвого матеріалу в епічних творах. На зміну розповсюдженій раніше оповіді, з її описовою формою та нечітко вираженим сюжетом (Григорій Квітка-Основ’яненко, Марко Вовчок) приходить розповідь (Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Пантелеймон Куліш). З’являється жанр автобіографічної повісті-хроніки, що має мемуарну форму зображення, до якого звертаються І. Нечуй-Левицький «Над Чорним морем», О. Кониський «Юрій Горовенко».

Поряд з оповіданням з’являється новела, нарис, етюд, образок; зароджується поезія в прозі.

Українська проза, гідно представлена І. Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, І. Франком, Б. Грінченком, створила передумови для розвитку та нового злету українського слова й стала окрасою світової літератури.

Досягнення української поезії

Найвидатніші українські письменники 70-90-х рр. XIX ст. виявляли свій талант і в прозі, і в поезії, і в драматургії. Яскравим свідченням такої різнобічної обдарованості є творчість Івана Франка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Бориса Грінченка.

Визначним явищем української поезії цього періоду стили збірка Івана Франка «3 вершин і низин» та його лірична поема «Зів’яле листя». Франко не лише збагатив українську поезію тематично, ідейно та жанрово (у його творчості поряд із громадянськими мотивами з’являються мотиви трагічного кохання, розчарування, сумнівів), але й урізноманітнив її новими образами, строфами, ритмами та римами, алегорично-символічними тропами.

З поетів-реалістів народницького напрямку найвидатнішими є Олександр Кониський («Порвані струни»), Борис Грінченко (автор численних поезій і перекладів), Іван Манжура («Степові думи та співи»), їхня творчість характеризується перевагою громадських тем: «минулі нещастя й сучасні злидні» селянства, соціальний і національний гніт, заклики до праці на користь рідного народу. Щоправда, у цих творах публіцистика бере перевагу над мистецтвом.

Громадянські мотиви переважають й у творчості Павла Грабовського. Життєвий і літературний шлях поета виявився надзвичайно тернистим (20 років з відведених йому 38-ми він провів під наглядом поліції, в ув’язненнях та на засланнях). Поезія Грабовського просякне- на справжньою, щирою любов’ю до рідного краю та народу; у своїх збірках «Пролісок», «З чужого поля», «Доля» він не обмежується розповідями про недолю та злидні народні, а викриває причини насильства, створює образи мужніх борців, здатних виступити проти кривд, утисків і беззаконня. Тому цілком зрозумілі антидекадентські настрої Грабовського як поета-аскета, поета-громадянина. Він виступав принциповим противником так званої «чистої поезії» з її індивідуалістичними рисами, з естетичними вимогами, милуванням, захопленням красою природи. І хоч у літературному доробку Гробовського є зразки прекрасних ліричних поезій, проте перевагу він віддає все-таки громадянським мотивам. На його думку, «штуки для штуки» (тобто мистецтва заради мистецтва) немає й не може бути в дійсност». Програмним твором П. Грабовського стала поезія «Я не співець чудовної природи», яка є визначальною й для всієї творчості поета. Він доводить, що митець не може бути осторонь від суспільно-політичного життя, його творчість покликана служити народові. П. Грабовський є найтиповішим представником поета-громадянина в красному письменстві 70-90-х рр.

Визначний лірик, поет-філософ, поет-громадянин Володимир Самійленко насамперед цікавий для нас своїми сатиричними поезіями («На печі», «Патріотична праця», «Ельдорадо» тощо). У його творах правдивий, чистий, подекуди ущипливий гумор переростає в гострий сарказм, коли висвітлюються вади українських «запічних» патріотів, що дбають про громадянські справи лише подумки, лежачи на печі та зв’язавши «свій язик, щоб кохати безпечно ідею»:

Кожна піч українська —

фортеця міцна:

Там на чатах лежать патріоти...

(«На печі»).

Привертає увагу творчість Якова Щоголева (збірки «Ворскло», «Слобожанщина»). У його поезіях, писаних чистою, народною мовою, постають давні звитяги козацтва, героїчне минуле запорожців. Ранні твори Щоголева романтичні, а в пізніших — порушуються соціально-громадянські проблеми.

Переклади М. Старицького та Б. Грінченка (переважно поезій XIX ст.) не лише долучали українців до світової культури, а й заперечували концепцію М. Костомарова про українську літературу як літературу «для домашнього вжитку». Завдяки поетам-сподвижникам складних і суперечливих 70-90-х рр. українська поезія розвивалася, готуючи підґрунтя для нечуваного злету віршованого слова на початку нового століття.

Роль драматургії в українському літературному та культурному житті

Доля українського театру така ж складна й терниста, як і доля української літератури та мистецтва взагалі.

Старий театр, самобутній, наближений до народу (театр шкільної драми та трагікомедій, театр інтерлюдій і вертепу) пережив свої найкращі часи ще до зародження нового українського письменства. Зачинателі нової української літератури — Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко — робили спроби поновити український театр, убираючи драматичні твори в сучасні форми, використовуючи теми із селянського життя, живу народну мову, український колорит, народні пісні. Але замалий репертуар і випадковість, спорадичність вистав маьдрованих українсько-російсько-польських труп, що мали на меті розважити українських магнатів і догодити їм, аж ніяк не сприяли розвиткові українського театру.

Перші спроби відродити національний театр з’являються лише в 60-х та 70-х рр. У 1873-1874 рр. Марко Кропивницький з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а 1876 року створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив майже п’ятирічний вимушений «антракт» у розвитку національного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п’єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але дозволили проводити.

Вісімдесяті роки на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають Марка Кропивницького.

10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні були кошти та досвідчений керівник. Ним став Михайло Старицький. На утримання трупи він використав усі гроші з продажу свого маєтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, подвоїти хор, створити власний оркестр, підвищити платню акторам. Уже восени в Єлисаветграді Старицький створив українську професійну трупу, до якої ввійшли: Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі — Микола Садовський (театральний псевдонім від дівочого прізвища матері), Панас Саксаганський (псевдонім від назви місцевої річки Саксагань), Іван Карпенко-Ка- рий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні актори, часто звані «корифеями українського театру».

Трупа М. Старицького мала величезний успіх у глядачів, особливе захоплення викликала гра М. Кропивницького та М. Заньковецької. Своїм успіхом корифеї мали завдячувати й творчому співробітництву з відомими композиторами: П. Ніщинським (автором «Вечорниць» до «Назара Стодолі»), К. Стеценком, М. Лисенком.

Неоціненними є внески в становлення театру М. Старицького та Кропивницького. Старицький виступив проти розважальної ролі театру та спотвореного зображення українського мужика як недоумкуватого п’яниці. Саме він уперше вивів у водевілі на посміховисько не мужика, а панів. М. Кропивницький — «український Мольєр» — був майстром реалістичної гри, противником зовнішніх ефектів, позування, клоунади. У роботі з акторами Кропивницький-режисер вимагав простоти, життєвої правди, психологічного розкриття образу.

Умови, у яких доводилося працювати акторам, були жахливими: українські трупи не мали своїх постійних приміщень і змушені були вести мандрівне життя; україномовні спектаклі без дозволу губернаторів та градоначальників не мали права на постановку; в один вечір обов’язково треба було зіграти п’єсу ще й російською мовою, до того ж на стільки актів, що й українська. Це не лише фізично й морально виснажувало акторів, а й відлякувало глядачів.

Негативним явищем було й постійне роздроблення театральних труп. Під тиском зовнішніх обставин 1885 року трупа М. Старицького розділилася на дві частини. На чолі однієї лишився М. Старицький, на чолі другої (з більшою частиною корифеїв) став М. Кропивницький, а 1888 року, після нового поділу, з’явилася ще одна трупа — М. Садовського. Інтерес широкого загалу до українського театру викликав до життя безліч малих труп: у 90-х рр. їх налічували вже близько 30.

Нелегкою була доля митців української сцени, їм доводилося страждати та жертвувати собою заради розвитку національного театру. Тяжкі умови праці, боротьба за існування, тривалі судові процеси підірвали здоров’я М. Старицького та призвели до повного банкрутства; Марія Садовська-Барілотті, виснажена голодом і хворобою, померла на сцені; Іван Карпенко-Карий, відбувши три роки заслання, увесь час перебував під наглядом поліції; Марко Кропивницький після струсу мозку від навмисно спущеної на київській сцені на нього завіси почав глухнути, а під старість зовсім утратив слух. Проте саме наполеглива сподвижницька праця видатних режисерів й акторів дала змогу не лише вистояти та утвердитися українському театрові, а й вивела його на світовий рівень.

Український етнографічно-побутовий театр мав величезний успіх. Мистецтво ансамблю, органічний контакт у виставах слова й пісні, чудове знання та яскраве відтворення народного побуту, відданість принципам історичної правди й народності — ось надбання українського національного театру.

Іван Нечуй-Левицький (Іван Семенович Левицький) 1838-1918 рр.

На думку Сергія Єфремова, Іван Нечуй-Левицький — «один з найбільш помітних у нас повістярів», який разом з О. Кониськам і Панасом Мирним започаткував нову українську прозу та «виявив себе справжнім майстром рідного слова і громадянином рідної землі».

Іван Левицький народився 25 листопада 1838 року в місті Стеблеві (тепер Корсунь-Шевченківський район на Черкащині) у родині сільського священика.

Визначальним для формування його світоглядної позиції був вплив батька, начитаного, національно свідомого чоловіка, який обстоював українську ідею та читав проповіді по-українськи (що було доволі-таки рідкісним явищем поміж представників тогочасного духовенства). За традицією, син священика також мав би стати священиком. Левицький навчався в бурсі, у духовній семінарії, закінчив Київську духовну академію, але знехтував духовною кар’єрою.

Після закінчення академії працював учителем російської словесності, органічно поєднуючи педагогічну діяльність із письменницькою.

1885 року був змушений вийти у відставку, переїхав до Києва. У цей час його творчість досягає найбільшого розквіту; з'являються повісті «Дві московки», «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я», «Хмари». Проте письменник не обмежується суто художньою діяльністю, він пише літературно-критичні праці; дбаючи про освіту рідною мовою, видає дві частини «Граматики українського язика» та «Словар». Не полишає письменницької праці аж до смерті.

Виснажений хворобою, голодом і холодом помер Іван Нечуй-Левицький 15 квітня 1918 року в Дехтярівському будинку перестарілих.

Іван Нечуй-Левицький — яскравий представник реалістичного напрямку в українській літературі. Розвиваючи традиції Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Марка Вовчка та знаючись на реалізмові західноєвропейських письменників, він обґрунтовує позицію українського народницького реалізму за принципами «реальності, національності та народності». На його думку, література повинна бути реалістичною, тобто правдиво відображати життя (подібно до відображення берега у воді). Народність літератури полягає у використанні письменниками народних пісень, казок, легенд, приказок. За взірець літературної мови, вважає він, потрібно брати мову звичайної «сільської баби з її синтаксисом».

Літературна спадщина І. Нечуя-Левицького дуже різноманітна як тематично (він зображує життя українського селянства, наймитства, заробітчан, міщанства, духівництва, інтелігенції тощо), так і жанрово (у його літературному доробку є романи, повісті, оповідання, новели, казки й драми). Проте з-поміж усього розмаїття жанрів письменник найчастіше звертається до розповіді, оскільки саме вона дає змогу використовувати широкі описи — портретні, пейзажні, інтер’єрні; подавати повноцінні масштабні картини житні різних верств населення. Із творів Нечуя-Левицького постає Україна другої половини XIX ст., найчастіше українське село. Письменникові не було потреби «ходити в народ», щоб пізнати реалії життя селян, побут українського села був відомий йому до найменших подробиць від баби Мотрі, дівчат-наймичок, а від матері, що розмовляла чистою українською мовою, із прислів’ями та приказками, від няньки, він перейняв безліч народних пісень, переказів тощо. Звідси правдивість, точність, яскравість змалювання картин життя українського селянства та жива мова, що близька до його рідної стеблівської говірки.

Ідея звільнення українського народу з-під національного, соціального и духовного ярма є визначальною для творчості письменника. Як і в попередників, домінантною у Нечуя-Левицького лишається селянська тема, проте він знаходить нові грані її висвітлення, зображуючи не тільки покріпачене, а й пореформене село й селян, старі та нові проблеми. Зв’язок між минулим і сучасним особливо яскраво змальовано в повісті «Микола Джеря», що, за висловом Івана Франка, є «історією усього українського селянства.., написана в однім широкім образі»

«Микола Джеря»

Микола Джеря — духовно вільна особистість, талановитий, усебічно обдарований парубок, уміє читати, має прекрасний голос, грає на скрипці, малює. Але кріпак від народження і мусить відробляти панщину, терпіти утиски та наругу пана й осавули.

Джеря — волелюбна натура, правдошукач, який прагне свободи й не може примиритися з несправедливістю. Конфлікт між внутрішніми душевними прагненнями й пориваннями та зовнішніми обставинами особливо гостро постає після одруження з безталанною наймичкою-сиротою Нимидорою (Минодорою). Микола раз по раз замислюється над тим, чому має працювати не на себе, а на «чужих багатющих людей», і намагається протистояти панській сваволі: намовляє селян не виходити на «згінні дні», чинить опір осавулі. Конфлікт загострюється. Пан, знаючи про бунтарську вдачу Джері, вирішує віддати його в рекрути. Разом з п’ятьма односельцями Микола подається в мандри, лишаючи стару неньку, дружину та дитину.

Опис майже чвертьстолітнього мандрування головного героя дає можливість письменникові відтворити життя кріпаків, бурлаків-заробітчан, пореформених селян протягом тривалого часу. Вербівці,. як і тисячі інших кріпаків, поневіряються по сахарнях, мандрують до Бессарабії, наймитують на рибних промислах Дністровського лиману. Пан Бжозовський усі ці роки переслідує втікачів, щоб повернути їх та помститися за наругу. Та надходить «оповістка про визволення селян од панщини» і Джеря повертається до рідної Вербівки, старий, сивий, але «сміливий і гордовитий». Він так і не зазнав щастя, прагнучи волі, утратив матір і дружину, призвичаївся заливати горе в шинку. «Марно перегоріло й перетліло моє життя, — говорить він, — і тепер зостався тільки попіл...». Проте бунтарський дух бере гору, і старий Джеря знову шукає правди, бореться з новим злом, що постало після скасування кріпацтва.

Майстер широких узагальнень, Іван Нечуй-Левицький, подаючи історію поневірянь селянина-втікача, створює «своєрідну енциклопедію кріпосницької системи». Повість, написана 1876 року, має яскраву антикріпосницьку спрямованість. Змалювавши покріпачену Україну, письменник висвітлює ряд гострих соціальних проблем пореформеної доби. Найстрашнішою бідою селян лишаються безземелля та злидні. Пан наділяє колишніх кріпаків неродючим ґрунтом, відбирає ліс, у якому споконвіку були садки та пасіки вербівців. Те саме відбувається й по інших селах. Громада намагається обстоювати свою правоту перед мировим посередником, Джерю, як бунтаря, саджають у «тюрму на висідку», «От тобі й воля!.. І нащо було повертатися у цей проклятий край! Будь він тричі проклят од Бога і од людей!» — говорить старий бурлака.

Розв’язка повісті оптимістична: «повірочна комісія», розібравши діло вербівських селян, наказує наділити їх кращою землею, повернути їм садки; багатого волосного голову, що кривдив селян, переобрано. Життя триває. Закінчується повість мальовничою, майже ідилічною картиною: Джеря, сидячи на пасіці, розповідає онукам про «далекий край, про Чорне море, про лиман», а дітлахи уважно слухають розповідь, мов якусь предивну казку. Можливо, у їхніх душах проростуть волелюбні духовні паростки, посіяні старим Джерею.

«Кайдашева сім'я»

Як письменник-реаліст, І. Нечуй-Левицький дотримувався думки про первинність ролі середовища у формуванні людського характеру. Споконвічна повага до батьків, шанобливе звертання до них на «Ви», послух є питомими рисами українського народу. Чистота традицій, духовні цінності селянської родини письменник уважав надзвичайно важливими для становлення особистості, а руйнування цих цінностей, перемогу матеріального над моральним, духовним - найстрашнішим злом. «Кайдашева сім’я» є соціально-побутовою повістю-хронікою, у якій послідовно, хронікально подається життя родини Омелька Кайдаша. Члени цієї родини в постійних сварках та колотнечах духовно відчужуються, переступають божі заповіді, морально деградують.

Ідейно-тематичний зміст. Сам автор так визначив тему повісті: «Сімейний побут українського народу з його великим потягом до особистої незалежності та самостійності в сім’ї...», що часто призводить до «крайнього індивідуалізму, а часто й до лайки, змагань і колотнечі». І справді, на прикладі однієї родини висвітлено життя всього українського пореформеного селянства. І. Нечуя-Левицького, на відміну від попередників, не цікавить святкове життя селян, етнографічна сторона селянського побуту, він описує лише звичні будні родини Кайдашів. Читач стає свідком постійних суперечок, короткочасних примирень і нових, гостріших та запекліших від попередніх сварок, викликаних відстоюванням власних інтересів: від боротьби за мотовило, курку, яйця до розподілу землі, відмежування хат. Письменник навмисне згущує фарби, гіперболізує проблеми, нагнітає атмосферу; він підводить нас до головного задуму повісті: індивідуалізм егоїстичних натур є головною причиною духовної роз’єднаності в родині. Не оминає письменник і гострих соціальних проблем, що постають перед селянами, він змальовує страшні карби, накладені панщиною на героїв — безземелля, забобонність селян, неспроможність волості розв’язати нагальні проблеми, відсутність єдності в громаді. Тривалий час українське літературознавство причиною всіх суперечок у родині Кайдашів визначало боротьбу за приватну власність. Прагнення до приватної власності висміювали та засуджували. Проте зараз цю тезу переосмислено. І Омелько, і Маруся Кайдаші досягли певних статків наполегливою важкою працею, так виховували й своїх дітей Звісно, у їхній родині подекуди виникали непорозуміння, проте справжні суперечки та сварки почалися після одруження Карпа та Лавріна. Причиною конфліктів можна вважати психологічну несумісність членів родини, «конфлікт батьків і дітей».

Образна система. В експозиції повісті письменник знайомить читача з сім’єю Омелька Кайдаша із села Семигори. Усі члени родини постають уже сформованими особистостями зі своїми позитивними овсами та вагами.

Cтарий Кайдаш — типовий представник старшого покоління пореформеного села. «Він був добрий стельмах... заробляв добрі гроші, але ніяк не міг удержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві. свій відбиток». Чимало настраждавшись за паншизняних часів, наробившись за свій вік так, що «аж шкура болить», Кайдаш намагається знайти забуття в чарці. Дуже богомільне людина він постить дванадцять п'ятниць на рік, вірячи, що не врятує його від наглої смерті, та надвечір знову завертає в шинок. Урешті-решт Омелько спився до галюцинацій та потонув.

Надзвичайно колоритно виписано образ Марусі Каидашихи. Стара Кайдашиха — добра господиня, гарна куховарка ( її іноді запрошують куховарити пани та попи), завжди чепурна та охайна. Проте і на неї панщина наклала свій відбиток. Замолоду вона довго служила в панів і «набралася від їх трохи панства», «де природно: звичайності української селянки пристало щось вже дуже солодке, аж нудне». Зовнішня пиха, облесливість у розмові, оте недоречне «проше вас» роблять її смішною. Оженивши сина та взявши в хату добру робітницю Кайдашиха з першого ж дня свої солодкі медові слова замінила на полин і скинула на невістку всю роботу Дріб'язковість, непорядність стали причиною колотнеч і бійок, у яких здебільшого страждає сама Кайдашиха. Родинні конфлікти частішають і загострюються. Вони не припиняються ані після зведення нової хати для Карпа, ані після одруження Лавріна, ані після смерті старого Кайдаша, ані після того, як Карпо «відірвав хату» та поставив .між подвір’ями тин. До сварок долучаються не лише невістки й сини, а навіть їхні діти.

Карпо — старший син Кайдаша — мовчазний, гордовитий, він ніколи навіть не сміявся гаразд. «Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались». Після одруження та народження сина Карпо ніби виріс у власних очах, відчув себе справжнім хазяїном. Він ніколи не був покірним, змалку не змовчував батькові, а під час сварки через мотовило вперше підняв на старого Кайдаша руку. Знаючи про жорстокість та черствість Карпа, громада обирає його за десяцького, мовляв, «з нього буде добрий посіпака».

Мотря якнайкраще підійшла до пари Карпові. Старша Довбишева дочка «мала серце з перцем» та «була куслива, як мухи в Спасівку». Жвава, моторна, добра робітниця, розумна, вона швидко постерегла свекрушині хитрощі та не стала їй коритися. Спочатку невістка лише намагалася чинити опір Кайдашисі, яка помітувала нею, мов наймичкою, та згодом сама вже провокувала сутички та сварки.

Антиподами Карпові та Мотрі в повісті є Лаврін і Мелашка. Лаврін — тонка поетична натура, він у всьому бачить прекрасне. Закохавшись у Мелашку, не вважає на те, що дівчина бідного роду, а одружившись із нею, намагається добрим словом, ласкавим поглядом розвіяти тугу коханої. Проте з часом і Лаврінова душа черствіє. Він стає грубішим з батьком і в одній зі сварок кидає йому: «Ваша частка — і моя частка; ви сьогодні господар, а я завтра». Такі ж метаморфози відбуваються й з Мелашкою. Ніжна, ласкава, мрійлива, майже дитина, одразу після заміжжя вона намагається уникати суперечок. Щоб не чути постійних сварок і колотнеч, молодиця навіть не хоче вертатися з прощі додому. Та повернувшись до Кайдашів, вона пристосувалася до зовнішніх обставин і сама стала схожою на Мотрю та Кайдашиху. Мелашка все охочіше вступає у сварки, лається. Побут, буденність, дріб’язковість засмоктують, мов болото, змінюють та калічать найкращі душі.

Композиційна структура повісті.

Євген Гуцало влучно назвав повість «Кайдашева сім’я» «ареною людських пристастей». Сюжет розгортається за принципом наростання, нагнітання епізодів і сцен — принципом, притаманним драматичним творам. Напруження зростає в повісті поступово. Перші сварки Кайдаша з Карпом відбуваються вже на початку повісті, проте вони не вирізняються ані гостротою, ані запальністю. Після одруження Карпа характер сутичок змінюється. Причини їх, як правило, дріб’язкові: мотовило, яйця, курка, кухоль, півень, кабан, груша, та наслідки завжди жахливі — порушення етичних норм, народної моралі, бо син здіймає руку на батька, Мотря вибиває Кайдашисі око, Карпо женеться з дрючком за матір’ю, заганяє в ставок і ладен вдарити, та зупиняється, бо «не так шкода... матері, як чобіт». Діалоги, полілоги дійових осіб виконують рушійну функцію у творі, саме в діалогічному мовленні найширше розкриваються характери членів Кайдашевої родини. Автор лише подекуди в опосередкованій розповідній манері подає нам характеристику персонажів, іноді вказує на зміни (в основному портретні), що відбуваються з Кайдашенками.

Мова є надзвичайно важливою для розкриття внутрішнього світу персонажів, їх характеристики. Карпо вже з перших рядків постає перед читачем іронічним, уїдливим та глумливим (у цьому упевнюють його жартівливі, а подекуди й грубуваті приказки та порівняння, коли він дає характеристики дівчатам (із розмови братів про сватання). У сценах любовних зустрічей Лавріна та Мелашки молодший Кайдашів син справляє враження ніжної, щирої, мрійливої людини. Ліричність образу підкреслюють пестлива народно-поетична лексика, рядки з пісень.

Природа сміху повісті «Кайдашева сім’я» надзвичайно багатогранна. Сміх буває різного діапазону, від доброзичливого, жартівливо-безтурботного, гумористичного до сумного й навіть печального сміху («сміху крізь сльози»). Так, пригоди п’яного Кайдаша, коли він не може знайти дверей, повернувшись пізно ввечері з шинку («Жінко! Де ти у вражого сина діла двері?..») викликають доброзичливий сміх, а його нагла смерть — гіркий усміх крізь сльози.

Дотепні прислів’я, приказки, порівняння, колоритні вислови, брутальна лайка, експресивно забарвлені діалоги не лише викрешують сміх так, що «аж іскри сипляться», а й засуджують порушення традицій і споконвічних етичних норм української родини.

Історичні романи

У романі «Князь Єремія Вишневецький» (1896-1897) розповідається про давній рід Вишневецьких, з якого добру пам’ять про себе в народі залишив козацький ватажок Дмитро Байда-Вишневецький. А його нащадок — Єремія — перейшов у протилежний табір. Автор змалював Єремію Вишневецького як ката народу, показав справедливість народного гніву, спрямованого ватажками Кривоносом і Вовгурою-Лисенком проти поневолювачів.

Часи боротьби українського козацтва проти іноземних загарбників зображуються в романтичній казці «Запорожці» (1873), повісті «Гетьман Іван Виговський» (1899), драмах «Маруся Богуславка» (1875), «В диму та полум’ї» (1875). У цих творах автор показує галерею історичних постатей і створених уявою образів запорожців, що були вірними ідеї визволення рідної землі від поневолювачів. Водночас письменник показує духовний занепад покручів і перевертнів — зрадників народу.

Євген Гуцало в ювілейній статті до 150-річчя з дня народження І. Нечуя- Левицького зазначив, що «сучасне життя, історична минувшина й відтак зазирання в майбутнє — це повсякчасна царина його зацікавлень як художника і як мислителя, це широка арена для вираження та втілення як національного характеру окремої особистості, так і національного характеру всього народу...».

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) 1849-1920 рр.

Брати Панас Мирний та Іван Рудченко — автори першого в українській літературі соціально-психологічного роману, у якому, за визначенням Івана Франка, «змальовано майже столітню історію українського села».

Панас Рудченко народився 13 травня 1849 року в сім’ї бухгалтера повітової скарбниці в Миргороді на Полтавщині. У цій родині з діда- прадіда шанували українські звичаї, мову, християнську мораль. На формування світогляду Панаса істотно вплинув старший брат — Іван Рудченко. Панас ішов стежкою, протореною Іваном. Він, як і брат, навчався в парафіяльній школі й трикласному повітовому училищі, яке закінчив з «Похвальним листом». Не маючи можливості навчатися в гімназії та університеті, навчався самостійно. Чиновницька служба І. Рудченка почалася з 14 років і тривала до останнього дня життя. Від канцеляриста в Пирятинському повітовому суді він дослужився до високого чину дійсного статського радника, начальника першого відділу казенної палати в Полтаві.

31871 року Рудченко живе в Полтаві, працює в губернській скарбниці. Сумлінне виконання обов’язків забирало 12-14 годин на добу, лишаючи для літературної праці нічні години. Проте 1872—1875 рр. виявилися найпліднішими в його творчості. Свої перші літературні спроби — вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав» письменник опублікував у львівському часописі «Правда» під псевдонімом Опанас Мирний. Схвальні відгуки на оповідання надихнули його на подальшу творчу діяльність. 3 1873 року він співпрацює з відділом Географічного товариства, провадить етнографічні пошуки. Переслідування, обшуки, арешти та допити 1875 року не оминули й П. Рудченка, але, на щастя, не позначилися на його службовій кар'єрі. Як відгук на політичні репресії з’явилася повість «Лихі люди». Того ж року завершено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Останні роки життя виявилися надзвичайно важкими для Панаса Мирного: несприйняття революції 1917 року, загибель двох синів, голод, холод, хвороби — усе це підірвало здоров’я письменника, проте він, як і раніше, переймається розвитком національної культури; до останнього дня ходить на службу, не кидає літературної та громадської праці. Помер письменник 28 січня 1920 року.

В українському літературному процесі кінця XIX - початку XX ст. Панас Мирний посідає одне з чільних місць як видатний письменник-реаліст, автор першого психологічного роману.

Його літературний доробок містить віршовані, драматичні, прозові твори та переклади. Дебютний вірш «Україна», як і решта (кілька десятків) поезій не відзначалися ані оригінальністю думки, ані досконалістю версифікації, ані свіжістю образів.

Мирний-поет лише сліпо ти досить незграбно наслідував Т Шевченка. Проте мотиви любові до рідного краю, бажання боротися за волю, правду та віру народну, що вперше прозвучали у вірш «Україна», стали визначальними для всієї творчості письменника.

Зображення життя й праці, мрій і сподівань селян — улюблена тема Мирного-прозаїка («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»). Удавайся він і до висвітлення життя інших верств населення — різночинної інтелігенції пореформеної доби розмежування в її середовищі («Лихі люди»). Проте, на відміну від Івана Нечуя-Левицького, письменник не обмежився розкриттям соціальних конфліктів і тенденцій, об'єктом уваги для нього стали насамперед людини з її неповторним, суб’єктивним сприйняттям світу, зі своїми переживаннями та почуттями. Брати Рудченки вперше в українській літературі досліджують внутрішній світ героя, його психічний стан. Найяскравіше це виявилося в соціально психологічному романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Історія написання. Поштовхом до написання роману стала подорож Панаса Мирного з Полтави до Гадяча. 1874 року письменник у журналіст «Правда» опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який і був покладений в основу майбутнього роману. Почута від візника розповідь про «трохи чи не на всю губернію звісного розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні доти, зосталася в пам’яті, «як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну його спомину». Від тоді питання: «Як такий мирний пахарський побит з його поетичним по чуттям, з його людяністю, викинув а себе такого лютого зарізяку?» — не давало йому спокою. Але найбільше дивувало Мирного те, що люди не засуджували Чіпку, часто-густо називаючи його нещасним і безталанним.

Роботи над романом тривала чотири роки (1872-1875). Немає ніяких свідчень, що Мирний збирав додаткові матеріали про Василя Гнидку; вочевидь, письменник створив літературний тип-образ Чіпки Вареника, якого поселив у селі Пісках (воно існувало насправді) Галицького повіту (перейменованого в романі на Гетьманський). Готовий рукопис повісті П. Рудченко відіслав на рецензію братові Іванові, який виступав під літературним псевдонімом Білик, — відомому фольклористові та критику. Той загалом схвально оцінив розвиток сюжету, але зробив ряд зауважень Подальші консультації та рецензування, починаючи з третьої редакції (всього було шість), переросли в співробітництво. Остаточно закінчений роман не змir вийти друком через уведення в дію Емського указу й побачив світ лише 1880 року в Женеві за сприяння М. Драгоманова.

Ідейно-тематичний зміст. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» розкрито соціальну дійсність у всіх її суперечностях, у найрізноманітніших виявах — соціальних, національних, історичних, побутових; показано, як соціально-економічні умови формували характер особистості, визначали її поведінку. Як зазначає П. Хропко, головна ідея роману звучить в алегоричній назві: «Воли — символічний образ уярмленого селянства— не ревли, якби було що їсти й пити». Символічність цього образу виявилася настільки прозорою, що брати були змушені навіть змінити при перевиданні (1905 року) назву роману на «Пропащу силу». Автори зображують долю селянина Ничипора Вареника, що зі злиднів «намагається вийти в люди» , але уклад пореформеного життя перетворює його на «пропащу силу» — розбишаку, що весь свій розум і хист віддав справі нерозумного протесту, а згодом перетворився на лютого зарізяку. Учинки своїх героїв письменники вмотивовують двома основними чинниками: соціальними умовами буття й успадкованими нахилами — генетичним кодом (що є новаторським явищем в українській літературі). Висвітлення життя українського суспільства впродовж півтори сотні років — від козаччини, зруйнування Запорізької Січі через кріпацтво й до пореформених часів є соціальним тлом, на якому зображено життя трьох поколінь села Піски, зокрема родин Ґудзя та Варениченків.

Композиційна структура роману. Багатство тематики та проблематики роману зумовлює складність композиції. Зовнішню структуру роману складають IV частини, що містять 30 розділів. У першій частині зображено дитинство, юнацькі та парубочі літа Чіпки, формування його характеру; докладно простежена в другій частині історія села Пісок неначебто порушує логічність викладу, природний хід подій, відводить читача ви зображеного на початку твору, розкриває соціально-історичну основу, з’ясовує витоки кривд і бід народних; у третій частині подано причини, що поставили Чіпку на «слизьку дорогу»; у четвертій — розкрито трагедію бунтаря-розбишаки, «пропащої сили». О. Білецький зауважив, що композиція роману подібна до «будинку з багатьма прибудовами і надбудовами, зробленими неодночасно й не за строгим планом». Три найголовніші сюжетні лінії роману: «Чіпка», «Максим Гудзь», «Село Піски» актори сплітають воедино, завдяки чому в читачів створюється враження про наслідково-причинову зумовленість та взаємозв'язок усіх подій. Розкриттю авторського задуму також сприяють і позасюжетні елементи та відступи, багатоликість і групування персонажів роману. Треба зазначити, що в романі «Хіва ревуть воли, як ясла повні?», вперши в українськїй прозі пейзаж виконує не лише описову, а й психологічну функцію. Мажорні, чисті, радісні замальовки весняного поля (....небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре... »), що розпочинають роман, якнайліпше відтворює душевний світ та почуття головного героя — доброго господаря, якому «хочеться жити й любити», змінюються наприкінці роману тривожними, зловісними картинами, у яких переважають криваві фарби: «Червоний півень просвічував шлях своїми кривавими очима... в навкруги валували собаки».

На першому плані — долі Чіпки, Грицька, Максима, Мотрі. Другопланові образи баби Оришки, діда Уласа (духовно чистих, справедливих, що є втіленням народної моралі), Галі (янгола-спасителя», що не змогла навернути Чіпку на добре) і Христі сприяють рельєфнішому відтворенню головних характерів. Епізодичні персонажі — Лушня, Матня, Поцюк, Порох, Чижик, Крнжов, Генеральша, пан Польський то все «сомнище кріпосників» - дали авторові можливість передати сутність суспільних тенденцій, викрити справжні причини народження бунтаря.

Образна системи. На перших сторінках роману Панас Мирний знайомить нас із Чіпкою Вареничником парубком, яких «часто й густо можна зустріти по наших хуторах і селах». Проте вирізняє ного з-поміж інших палкий погляд, «бистрий, як блискавка., у якому світилася «якась не звичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою...». Багатогранний характер Чіпки — селянина, що протестує проти соціальної несправедливості, але, не знайшовши законних шляхів боротьби, стає на «криву стежку» бунтарства, брати Рудченки досліджують вичерпно та всебічно. Подаючи історію покріпаччення села Піски, автори простежують і родовід головного героя, згадують про справжнього батько Івана Вареники (тобто Чіпкиного діда), яким був пан Василь Семенович Польський. Кріпачка Уляна, одслуживши в панському дворі, пішла заміж за Петра Вареника, а «через три місяці послав Бог Петрові сина Івана». Разом з панською кров'ю успадкував Чіпка й панські вади. Це один тих генетичних чинників, що мав вплив на формування його характеру. У спадок від бабки Оришки — лагідної, доброї, дістав він зародки добра та любові: «Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й Бог мене не поб’є». Вонa одна мала вплив на нього ніжним словом, тихою мовою, а от до матері ставлення Чіпки є нетиповим для українського селянина. З дитинства він не любив та не слухав її, не боявся ані ланки, ані бійки материної, а з роками з'явилася й неповага, злість, і ненависть до неї. Виростав Чіпка в «голоді та холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі як палиць». Людська кривда та несправедливість запалили гнів у чутливому та вразливому дитячому серці, роз’ятрили його душу, у якій химерно переплелися доброта, жалісливість, чуйність до чужого горя та злість, ненависть, запальність. Ще малям він повиймав ножем в образа очі, щоб з’істи скибку хліба; згодом ледве не спалив козака Бородая; почувши від Уласа правду про батька, закинув матері: «Недобре зробив батько... Чому він їх (панів) не вирізав, не випалив?..» Отже, схильність до помсти, бунтарства певною мірою Чіпка виявляє вже в дитинстві. З часом болюче відчуття соціальної несправедливості, нерівності, гніту посилюється, переростає у важку недугу, порушує душевну рівновагу. Щоправда, Чіпчині юнацькі роки були веселішими: громада відсудила їм з матір'ю землю, з’явилися статки, а з ними й надії про одруження,. щасливе сімейне життя, мирний селянський побут.

Нова біда — відібрали землю — перевернула спокійне хліборобське життя. Не знайшовши правди в суді (за повернення землі суддя вимагав 50 рублів). Чіпка втрачає віру в справедливість, намагається втопити своє горе в чарці. Пияцтво, лиха компанія — Матня, Лушня, Пацюк — штовхають його до грабіжництва та розбою. Стихійний протест, намагання повернути своє керує Чіпкою, коли він грабує пана, голову, писаря, проте будь- який злочин, навіть в ім'я високої ідеї, деморалізує людину, нівелює цінність людського життя (Чіпка й на хвилину не переймається смертю безневинно вбитої ним людини — сторожа).

Після жорстокої розправи москалів над селянами, що прагнули повернути гроші за роблені два роки, накинуті панами після скасування кріпацтва, Чіпчине серце спалахує лютою ненавистю до гнобителів: «Душа мліла й боліла — помстою; серце гукало — оддячити; розум пашів — злом». Та про людське око він, перепросивши матір та начебто схаменувшись. починає нове життя. Важка праця селянина, щоденні клопоти; чисте, світле кохання до Галі, одруження, нове хазяйство повертають Чіпку до чесного життя. Він полишає нічні грабунки, уникає старої компанії. «Прихильний до чужого нещастя, ...жалісливий на чужу утрату» Чіпка плекає в серці надію бути корисним для людей, громади, обстоювати їхні права. «Давнє забувалося, мов його й не було ніколи: він тепер отаманує на громаді». Чіпку обрано гласним, а згодом й членом повітової земської управи. «Лагодився Чіпка громаді служити — збирався добро робити...», «а вийшло так, що — де знайшов шану, там загубив спокій і... долю!» Дворяни, намагаючись позбутися «хама», знайшли стару справу про «покражу пшеницы» та вивели Чіпку з управи. Скривджений, зневажений, він знову ступає на «слизьку дорогу», не розбираючи до пуття, де правда, а де кривда. Сліпа помста призводить до того, що розбишаки «виполонили» цілу сім’ю. Як згадка про цей злочин, височить біля Пісок могила, де «тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком».

За принципом контрасту виписано образ Грицька. Зазнавши багато горя змалечку (батьки його померли від холери), Грицько дійшовши літ, подався на заробітки. Важко пропрацював два роки, та вернувся в село з чималими грошима, купив ґрунт, хату, завів хазяйство й почав думати про весілля. Шукав собі дівчини багатої та вродливої, а покохавши, оженився на сусідській наймичці — такій само сироті, як і він. Грицько, як і Чіпка з дитячих років бачив і кривду, несправедливість людську та панську, проте ніколи не намагався чинити опір, бунтувати. Палкі Чіпчині слова не зачепили його серце, та зародили тугу в чутливій до чужого горя Христиній душі. Христя щораз порівнює чоловіків: «Грицько її, добрий її Грицько, ніколи нічого такого не казав...», «Чіпка, що казав, усе те правда, свята правда... А Грицько мовчав...». Він «своїм, на прибуток напрямленим розумом» не здатен зрозуміти Чіпчиних поривань і прагнень. Його егоїстична, власницька натура прагне одного — власної безпеки та зиску. Під час придушення стихійного бунту Грицько не лише тікає городами від москалів, кинувши й діда Уласа, і самого Чіпку, а «настоявшись... та надивившись вдосталь на бійку кріпаків...» ще й зневажливо вигукує: «Так їм і треба, злодіям!». Моральне переродження Грицька, зневажливе ставлення до односельців автори пояснюють впливом соціальних умов і середовища на людину, яке породжує або пристосуванців, моральних покручів, що зрікаються свого народу, або ж бунтарів.

Аналізуючи, які чинники мали вплив на формування характеру Максима Ґудзя, брати Рудченки простежують його родовід (знову ж таки генетичний код).

Від діда Мирона Ґудзя — славного козака, що обстоював колишню славу звитяги та волю козацьку — Максим успадкував запальну, непокірну вдачу. «Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали у гаряче серце онукове...» і Максимові «хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити...». Можливо, за часів козацтва Максим став би таким самим добрим козаком, як і старий Мирон, та в уярмленому, покріпаченому селі його бурхлива, волелюбна натура виявляє себе в зухвалих учинках, бійках, непокорі, пияцтві. Намучившись із сином, Іван Ґудзъ вирішує віддати Максима в москалі. Картини муштри та знущань над рекрутами, жахливі умови їхнього життя — не лише данина авторів реалістичній традиції. Саме московська служба зробила з «палкого, як порох, сміливого, як голодний вовк» парубка розбійника та грабіжника. Походи «на прокормление» «хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, грабунком, а не чесним заробітком», проте з часом призвичаївся до них, і повернувшись на батьківщину, він і далі легким способом здобував гроші, його хутір став пристановищем розбишак.

Образ Метрі — один з найтрагічніших в українській літературі. «Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку; не бачила дівкою; жінкою; не сподівалася замужньою вдовою...». Після хвилини непевного щастя (пізнього заміжжя з Остапом Хрущем, що повернувся з Дону) зазнала вона страшного лиха. Забобонні селяни зневажали та неславили її (що пішла заміж за двужона), відмовляли в роботі. Мотря на силу прогодовувала себе, стару матір Оришку та малого Чіпку. Щастя знову всміхнулося їй, коли Чіпка підріс та громада відсудила їм землю. З’явилися які-не-які статки, худоба, і — найголовніше для селянина — земля («Селянин без поля — старець без рук і без ніг»). Та й те щастя було примарним: продажні судді відсудили Мотрину землю «приблуді» з Дону, а сам Чіпка, не дошукавшись правди, спився, скривдив матір та прогнав її з двору. Щоправда, схаменувшись після «москалівської науки», він перепросив її, одружився, зажив мирним хліборобським життям. Здавалося, щастя огорнуло їхню хату. Та знову людська кривда штовхнула Чіпку на злочини, а матері дісталося найстрашніше — донести на сина, пережити свою та його ганьбу. Мотря є втіленням людської моралі. Її совість, сумлінність, її душа не дозволили приховати синів злочин. Вона мати, але вона й людина, що має боротися зі злом.

Галя — «польова царівна» і «розбишацька дочка» — прагнула ввійти в лихе товариств «тихим янголом-спасителем», а правду, справедливість бачила в любові, доброті, чесності, щирості. Ніщо у світі, на її думку, не виправдає злочин і вбивство. Риторичне: «Так оце та правда?!» — стало підсумком її життя, сподівань, любові; дізнавшись про Чіпчин злочин, вона наклала на себе руки.

Сюжетна лінія роману, що оповідає про долю панів Польських, тісно переплелася з сюжетною лінією села Піски. Закріпачення колись вільних козацьких нащадків почалася саме з приїзду в Піски генерала Польського. «Голопузий шляхтич», що «...терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала ... і до Пісок!», спробував спочатку тиснути на піщан силою, та, злякавшись, що ті повтікають на вільні степи, кинувши й ґрунт, і худобу, повів облудну політику: наказав селянам лише платити чинш. Та після його смерті стара генеральша, а потім її діти уярмили піщан, накинули до шести днів панщини, знущалися як могли й хотіли, карали, продавали кріпаків.

Довгоочікувана реформа скасування кріпацтва не принесла бажаної волі селянам, бо вони мали відробити ще два роки, та й після того безземелля, нестатки, безправність, соціальна нерівність робили їх залежними від панської сваволі. Рід панів Польських розрісся. Заверховодили вони у Гетьманському повіті, як у себе в царстві. «Василь Семенович — царьок; його родичі — царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками — піддані».

Змальовуючи панів Польських — лютих ворогів українського народу, автори висвітлюють проблеми й «золотого віку панського панування», і кріпосницької суті реформи, і пореформених років.

Викриттям цих проблем брати Рудченки засвідчили, що роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є широким соціально-психологічним полотном, у якому висвітлено до- та пореформену Україну, порушено актуальні проблеми соціально-політичного та соціально-економічного спрямування.

Іван Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич) 1845-1907 рр.

Видатний учений, літературознавець Сергій Єфремов зазначав, що Іван Тобілевич «перший виступив за межі шаблону — отієї етнографічної, з неодмінним коханням у центрі, драми й дав початки серйозної комедії, цінної і з громадського, і з художнього погляду як галерея типів, як образ справжнього, не підсолодженого життя, перетвореного глибоким і дужим талантом».

Іван Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці біля Єлисаветграда Херсонської губернії (тепер село Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області) в сім’ї дворянина. Проте його батько не мав достатньої кількості документів для підтвердження дворянського походження, до того ж у різних документах прізвище Тобілевич фігурувало по-різному: Тобелевич, Тубілевич тощо. Це й стало приводом для відмови в затвердженні роду Тобілевичів у дворянському званні. Згодом ці перипетії доведення шляхетного походження лягли в основу п’єси «Мартин Боруля».

Мати Івана Тобілевича походила зі славного козацького роду, який потрапив у кріпацьку залежність до пана Золотницького, тому Карпові Адамовичу наречену довелося викуповувати. У родині Тобілевичів виховувалася ціла плеяда українських акторів: Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський та Марія Садовська-Барілотті.

Першим й останнім офіційним навчальним закладом для майбутнього драматурга стала трикласна Бобринецька повітова школа, після якої він працював писарчуком у канцелярії. Подальша чиновницька кар’єра І. Тобілевича зростала дуже швидко, проте переховування у своєму домі Олександра та Софії Русових стало причиною звільнення з посади секретаря Єлисаветрадського міського поліцейського управління. 70-80-ті рр, позначені для письменника родинними нещастями: смертю матері, дочки, дружини. 1883 року Тобілевич вступив до трупи М. Старицького, що якраз прибула на гастролі до Єлисаветграда. Як актор І. Тобілевич дебютував під псевдонімом Карпенко-Карий (від імені батька та прізвища улюбленого героя з драми «Назар Стодоля» Тараса Шевченка). Через політичну неблагонадійність Тобілевич потрапив під «негласний нагляд», йому заборонено проживати в Україні. З 1888 року, після зняття нагляду, він знову повертається до театральної діяльності.

Наприкінці 90-х рр. про Карпенка-Карого говорять як про неофіційного керівника трупи, чудового артиста й талановитого драматурга.

Смертельна хвороба передчасно звела Івана Тобілевича в могилу. Помер він 15 вересня 1907 року в Берліні, згодом тіло великого драматурга перевезено в Україну та поховано на кладовищі поблизу рідного хутора Надія.

Першим літературним твором Івана Карпенка-Карого було оповідання «Наймичка» (1881), яке засвідчило непересічний белетристичний талант письменника. Дослідники його творчості не раз висловлювали подив, чому після настільки вдалого прозового дебюту письменник більше не повертався до цього виду літератури.

Основні свої твори письменник написав у 80-ті роки XIX ст., коли в суспільстві відбувалися глибокі соціальні та економічні зміни. Зародження нових капіталістичних відносин призвело до розшарування українського селянства на «хазяїв» та «голоту» з характерними для кожної верстви світоглядом, психологією, мораллю. Ці процеси знайшли яскраве відображення у творчості видатного драматурга.

У драматургічній спадщині Івана Карпенка-Карого 18 п’єс та кілька переробок. Найвищого рівня він досягнув у жанрі комедії. Саме сатирична комедія стала творчою стихією митця.

Нові соціальні типи, породжені капіталістичним суспільством, виведені Карпенком-Карим у п’єсах «Розумний та дурень», «Сто тисяч», «Хазяїн». Названі твори в критиці отримали назву «драми стяжания». Дехто з дослідників небезпідставно вважає ці три комедії трилогією, оскільки їх об’єднує спільна тема — жадоба хитрого й спритного мужика, що став на ноги за нових економічних умов, до збагачення.

Трагікомедія «Сто тисяч»

Герасим Никодимович Калитка — багатий селянин, який заради збільшення своїх статків не зупиняється ані перед жорстокою експлуатацією своєї родини та наймитів, ані перед «гешефтом» — шахрайською махінацією з Невідомим.

П’єса має дві сюжетні лінії: перша — лінія ста тисяч — та друга, значно ширша, — становлення сільської буржуазії як нового суспільного класу в умовах зародження капіталістичних відносин.

Карпенко-Карий детально зупиняється на характерних рисах і вадах «хозяйственного мужика». Найголовнішою метою життя Герасима Калитки є збагачення, купівля землі Здається, ніщо він так не цінує, як землю: «Ох земелько, свята земелько божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить». Говорячи про землю, згрубілий, байдужий до всього прекрасного Калитка стає поетом.

Усе в житті Калитки підпорядковано одній меті — збагаченню. Глитай, людина, що не має ані совісті, ані честі, ані жалості, він обіцяє оженити сина Романа на наймичці Мотрі (щоб вона ліпше працювала); наймитів та дружину змушує працювати й у неділю, жаліючи кусня хліба; хліб у нього запертий, щоб ніхто зайвої крихти не з’їв. Віддаючи дочку заміж, він обіцяє дати п’ять тисяч приданого, та піддурює сватів і нареченого. На весіллі доходить до бійки, Калитці вибивають два зуба, та все одно він відчуває себе переможцем, бо «п’ять тисяч зосталось у калитці — не дав-таки зятьові». Усі гроші копійка до копійки Калитка збирає, аби потім купити за них землю.

Саме заради землі пускається він на страшну авантюру — купівлю фальшивих грошей (тисячу за п’ятдесят рублів). Купуючи в Невідомого фальшиві гроші, Калитка спочатку вихваляється кумові, що замість п’яти тисяч віддав лише три, та, дізнавшись, що за свої гроші отримав лише чистий папір, намагається накласти на себе руки. Врятований копачем Бонавентурою, Калитка все одно не може змиритися з думкою про втрату землі: «Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!» Для нього гроші та омріяна земля дорожчі за життя та честь.

Сатирична комедія «Хазяїн»

Іван Карпенко-Карий певний час прожив на хуторі Надія, хліборобив: ходив за плугом, сіяв, косив тощо, тому з побутом селян був добре знайомий. Було йому відоме й життя сільських багатіїв, учорашніх селян, що, забагатівши, організовували на скуплених землях цілі економії. Змалювання методів господарювання нових «хазяїв землі» стало темою комедії «Хазяїн».

Основним об’єктом зображення в п’єсі є «хазяйське колесо» мільйонера Пузиря, яке символізує собою всю систему тогочасного капіталістичного господарювання. У листі до сина Назара Іван Карпенко-Карий так вибачав основну ідею п’єси: «Зла сатира на чоловічу любов до стяжания без жодної іншої мети».

Жанр та композиція твору. За жанром п’єса «Хазяїн» — соціальна сатирична комедія. Вона має кілька сюжетних ліній. Усі події відбуваються в родині Терентія Гавриловича Пузиря та зосереджені навколо його інтересів як хазяїна. Вузьке коло дійових осіб — рідні, підлеглі та знайомі Пузиря — сприяє відтворенню хазяйського побуту, картин життя скупого мільйонера.

Як і в п’єсі «Сто тисяч», Карпенко- Карий будує комедію на типовій інтризі — незаконній махінації. Багатий землевласник, що має кілька економій, силу-силенну хліба та худоби, пристає на пропозицію посередника Маюфеса переховати на своїх землях 12 тисяч овець банкрута Михайлова, банкрутство якого є вигідною шахрайською комбінацією. Пузир прекрасно усвідомлює й «обміркованість несостоятельности» Михайлова, і незаконність угоди, та все ж таки пристає на неї, спокусившись двадцятьма відсотками з валової виручки.

Раніше дослідники вважали прототипом Пузиря мільйонера-землевласника Терещенка, про якого ходило багато різних анекдотів, що мали підстави, проте в листі до історика й філолога В. П. Науменка Іван Карпе- ко-Карий зазначає: «Мій «Хазяїн» — не єсть Терещенко. Всі хазяїни отрицательного типа пізнають себе в комедії, бо вона написана з багатьох І відомих мені багачів...». Скупість, надмірна ощадливість мільйонера виявляється навіть у дріб’язках: кожусі. який «аж торохтить», халаті, віл якого смердить. Пузир годує робітників хлібом, замішаним на полові; щоб здобути дешевих робітників, вимагає від Зеленського: «Так ви зробіть у Мануйлівці бідність». Пузир вважає себе за справжнього хазяїна життя, свідченням цього є його мова, він говорить наказовими реченнями; «Треба, щоб казенна земля зосталась за мною, чуєш?., казенну оброчну статтю взять!., наділи мужицькі на десять літ в аренду взять!».

Усе своє життя Пузир «йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору».

За цим же принципом живуть і його помічники — Феноген та Ліхтаренко. Так крутиться хазяйське колесо, яке «одних даве, а інші проскакують». Воно розчавило Зозулю, що жив за совістю.

Наприкінці комедії Карпенко-Ка- рий виводить силу, здатну чинити опір тому страшному колесові. Мануйлівні та строкові робітники зчинили бунт незадоволені умовами праці та харчуванням. Цей бунт — зародок селянських заворушень і страйків, що також є ознакою нової доби.

Несподіваною є смерть великого й могутнього Пузиря. Погнавшись за гусьми, шо скубли копу хазяйської пшениці. Пузир упав і відбив нирки Навіть перед обличчям смерті він лишається колишнім хазяїном: шкодує грошей на лікаря, але дає наказ оглянути куплених овечок, у одної з яких поранений хвостик, а друга шкандибає, щоб «часом не загинули, — шкода худоби і потеря...».

Остання ява містить розв’язки всіх сюжетних ліній: урядник викликає Пузиря на допит «як обвиняемого в сокритії дванадцяти тисяч овець» наймит приносить звістку про бунт у Мануйлівці, вирішено питання про шлюб Соні й Калиновича.

Жалюгідна смерть «креза» Пузиря змушує замислитись над сутністю людського життя, місцем людини у світі, щоб не бути «нещасною, безводною хмарою», яку прожене «вітер над рідною землею, і розвіє, не поливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народа!!!»

Окрему групу в драматургічному доробкові Івана Карпенка-Карого становлять історичні п’єси, до яких належать драма «Бондарівна», «Паливода XVIII ст.».

Проте справжнім шедевром української історичної драматургії стала трагедія «Сава Чалий» (1899).

«Сава Чалий»

Тему Сави Чалого розробляв відомий український драматург і професійний історик Микола Костомаров проте, взявши за основу для свoєї трагедії народну пісню, він усуперч її ідєї засудження відступника-ватажка зробив спробу довести невинність Сави Чалого.

Історична основа. І. Карпенко-Карий спирався не лише на народні джерела, він ретельно вивчив опубліковані історичні розвідки, з яких стало відомо, що Сава Чалий — реальна особа, міщанин з Комаргорода на Поділлі, який 1734 року склав присягу на вірність російській цариці Анні Іоанівні, а з 1736 року фігурує в документах як козацький полковник на службі в Речі Посполитої. Чалий активно допомагав у боротьбі з гайдамаками (протягом 1737-1738 рр. брав участь у кількох антигайдамацьких виступах).

Ідейно-тематичний зміст. «Сава Чалий» — трагедія в 5 діях і 7 картинах. Карпенко-Карий традиційно починає п’єсу просторою експозицією, змальовуючи панорамні картини страждань та бід українського народу. З розмови колишніх селян постають жахливі картини безчинства польських шляхтичів, що вигадують нові податки та відробітки («один день за березову кору, один день за рижики, один день за опеньки, і ще — це вже прямо сміх — один день панщини за ... конвалії»), утисків та жорстоких розправ над непокірними.

У трагедії органічно злилися зовнішнє коло драматичного конфлікту (боротьба українського народу зі шляхтою, обстоювання своїх прав і віри) та внутрішнє (злочин і трагедія ватажка повстанців Сави Чалого, що став зрадником).

Сава Чалий, славний запорожець, що дістав освіту в Києві в братстві (ідеться про Києво-Могилянську академію), виступив проти польських магнатів та козацької старшини, щоб боронити свій народ від утисків, злодійств шляхтичів; за православну віру та церкву. Ім’я Сави стало символом гайдамацького руху, непокори, помсти панам. Скривджений люд, козаки з Січі стають до лав Чалого, проте сам ватажок, надмірно розважливий і обережний, бачить єдиний порятунок у тому, щоб покинути стару Україну та «заснувати нову на вільних козацьких степах біля Лугу Великого».

Не вичікувань та розважливості чекає від ватажка його побратим — Гнат Голий, він прагне бою, помсти: «Навколо скрізь народ катують безоружний, а ми тут будемо мовчать і ждать?». До Гната пристає більшість кошовиків, його обирають отаманом, а Чалий, погодившись на умови Шмигельського, переходить під корогви польського короля та стає прислужником магната Юзефа Потоцького. Приставши до польської шляхти, сподіваючись, що в такий спосіб зможе боронити рідну землю та православну віру, Чалий на догоду Потоцькому руйнує коші козацькі, переслідує та винищує гайдамак. За це дістає чин полковника, маєтки, гроші. Проте душа його неспокійна.

Тонко, психологічно глибоко передає Іван Карпенко-Карий вагання козацького ватажка. Лист Потоцького з обіцяними привілеями пече зрадникові руку. «Що це зо мною? — запитує себе Чалий. — Мені здається, що я на матір руку піднімаю!». Ці вагання не полишають його й надалі, до останньої хвилини, хоч він і намагається повсякчас виправдати свої вчинки й перед Зосею, і перед козаками, і — найголовніше — перед самим собою.

За зраду присяги «оборонять людей своїх від лядської кривди і напасті» Гнат Голий разом з двома братчиками стратили Чалого в його власному маєтку — селі Степашках. Пафосними та нещирими видаються виправдовування Чалого у фіналі п’єси: «Я лиш обороняв від кривди вашої ввесь край». З вуст Гната Голого звучить громадський присуд зрадникові: «За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, напавши зрадою на нього; за те, що ти ловив товаришів і в руки панські віддавав; за те, що церкву ти спалив, — тебе громада наша смерті присудила...». Основна ідея п’єси — засудження зради.

І. Карпенко-Карий вже з початку п’єси проводить зіставлення двох побратимів — Сави Чалого та Гната Голого. Названі брати, обмінявшись хрестами та давши присягу на вірність, мають однакову мету — боронити український народ, але застосовують різні засоби її досягнення.

Надмірній розважливості та обережності Чалого драматург протиставляє нестриманість і гарячковість Голого. Там, де Сава Чалий удається до пишних слів, порівнянь і клятв: «Все знаю, брате, я і стою, як лев, прикований на ланцюзі; безсилля гнітить душу, а злість і помста палять серце!» — Гнат Голий віддає перевагу дії: «І злість, і помсту ми зараз вдовольним!».

Карпенко-Карий, засуджуючи зрадника-ватажка, вбачає в образі Гната Голого народного героя, вождя, що міг би стати на чолі озброєних гайдамак і досягти перемоги в боротьбі за визволення поневоленого народу. Проте й образ Гната як ватажка не є ідеальним. Гнатові не вистачає освіти та досвіду; йому заважають імпульсивність та запальність, але глибокий патріотизм, любов до народу, відданість його інтересам — ось те святе начало, яке допоможе Гнатові стати отаманом у козацькій громаді.

Як зазначав Л. Стеценко, «композиційна стрункість, напружений сюжет, який дає авторові можливість доказати своїх героїв у дії, у русі, у боротьбі, чітко окреслені характери, прекрасна мова, що в окремих місцях набирає чіткого ритму, — усе це в поєднанні з глибокою ідеєю робить «Саву Чалого» одним з найкращих творів української драматургії».

Михайло Старицький 1840-1904 рр.

Михайло Старицький увійшов в історію української літератури як поет, драматург і прозаїк, перекладач, актор, режисер, антрепренер, активний громадський діяч.

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Клішенцях на Полтавщині у дворянській дрібнопоміщицькій родині. Рано зостався сиротою, виховувався в сім’ї Віталія Лисенка — батька майбутнього композитора Миколи Лисенка. Після закінчення Полтавської гімназії разом з Миколою Лисенком уступив до Харківського університету на фізико- математичний факультет, за два роки по тому вони перейшли на юридичний факультет Київського університету.

Формування світоглядних позицій письменника відбувалося в 60—70-ті рр. — часи поперемінного розквіту української літератури та тимчасових вимушених «антрактів», спричинених дією Валуєвського циркуляра та Емського указу.

Непересічний багатогранний талант Старицького найповнішою мірою виявився в театральній діяльності: він був організатором і активним членом Київського літературно-артистичного товариства. Актор і драматург, Старицький став керівником першої професійної української трупи, в утримання якої він уклав усі гроші, виручені за проданий заради цього маєток. Відомий Михайло Старицький також як талановитий перекладач з російської та європейських мов і видавець (альманах «Рада»).

Помер М. Старицький 27 квітня 1904 року, похований у Києві.

Усе життя та творча діяльність Михайла Старицького були підпорядковані розвиткові національної культури, піднесенню її на світовий рівень, розширенню обріїв українського театру.

Поетична творчість. Писати М. Старицький почав іще в гімназії, та вперше його твори були надруковані 1865 року. Перші літературні спроби — оригінальні та перекладні поезії — критика зустріла доволі суворо. Поетичну творчість Старицький почав з віршів-романсів, ліричних мініатюр, у яких оспівував красу природи, почуттів («Ждання», «На озері», «В садку»). Проте мотиви відтворення краси природи та інтимних почуттів людини не стали основними для його поезії. М. Старицький належав до того покоління української інтелігенції, що свою діяльність розпочало, протидіючи наступам на українську культуру, заборонам та утискам рідної мови й літератури. Унаслідок цього в поезії Старицького з’явилися громадянські мотиви: роль митця й мистецтва в житті народу (цикл з чотирьох сонетів «Поету»), боротьба за соціальне та національне визволення українців («До України», «До молоді»). На думку Старицького, митець повинен усвідомлювати своє громадянське покликання, бути готовим «замість лаврового — терновий вінець узяти на чоло...». Поет є захисником скривджених, борцем за права людини («До Шевченка»).

З-поміж інтимної та пейзажної лірики справжньою перлиною є вірш «Виклик», що увійшов до пісенної скарбниці народу та знаний під назвою «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна».

Зростаючи в співочому полтавському краї, у родині Лисенків, де любили й шанували українську пісню, Старицький з дитячих років прилучився до народної пісенної культури.

На перший погляд, складається враження, що поезія «Виклик» є літературним переспівом народної пісні «Сонце низенько, вечір близенько», проте це враження лише поверхове. «Виклик» є самобутньою, оригінальною поезією, хоч завдяки використанню мовно-виражальних засобів народної пісні, народнопоетичної описової манери розповіді, стильових прийомів наближений до народної пісні. Саме ця наближеність, спорідненість із народнопісенною творчістю зробили вірш надзвичайно популярним.

За жанром поезія «Виклик» — це романс — лірична пісня про кохання в основу якої покладено монолог закоханого юнака. Особливості ритмомелодіки: музикальність, наспівність поетичного рядка — дали змогу Миколі Лисенкові покласти цю поезію на музику.

Зустріч закоханих, відтворення глибини любовних переживань покладено в основу вірша. Бідні, «зморені працею», «окрадені долею», проте щиро закохані парубок і дівчина насолоджуються «хвилею кохання».

З народної пісні М. Старицький запозичує заспівний пейзаж, який указує на час, місце та умови зустрічі закоханих. Народна пісня найчастіше подає нам вечірній та нічний пейзажі («Місяць на небі, зіроньки сяють...», «Сонце низенько, вечір близенько...»). Старицький не відходить від цієї традиції. Традиційним є й використання зменшувально-пестливої лексики: «ніженьки», «хатинонька», «лебедонько», «серденька», прийому психологічного паралелізму (почуттям ліричного героя суголосний пейзаж: юнак відчуває жагу кохання — й «листя жагою тремтить», «тиха розмова» — «ані шелесне в гаю» тощо), і народнопоетичних звернень («коханая», «моя рибонько», «лебедонько», «вірная»).

Поезія «Виклик», перейнята щирими та світлими почуттями коханння, гармонійного єднання з природою, відповідає духові української народної пісні.

Драматургія. У листі до Івана франка Михайло Старицький зазначав: «Я думаю, що моя сила найбільша у драмі». Його драматургічна спадщина містить близько 30 п’єс. Актор і режисер, керівник трупи, Старицький відчував нагальну потребу в оновленні репертуару українського театру, тому й переробляв малосценічні драми інших авторів.

Почавши з інсценізацій творів Миколи Гоголя (оперета «Різдвяна ніч», п'єса «Сорочинський ярмарок»), Старицький удається до переробок драматичних творів українських драматургів. Так, завдяки його непересічному талантові з маловідомої п’єси Івана Нечуя-Левицького «На Кожум’яках» постала добре знана сьогодні комедія «За двома зайцями». Щоправда, деякі автори, звинувативши Старицького в плагіаторстві, подавали до суду. Судові процеси, що тривали десятиліттями, виснажували драматурга фізично та морально й відібрали в нього не один рік життя.

Серед оригінальних творів найбільшу увагу привертають соціально- психологічні п’єси «Не судилось», «Талан», «У темряві»; соціально-побутова «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці»; історичні «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка» тощо.

Драму «Талан» М. Старицький присвятив Марії Заньковецькій — видатній акторці, яка високо піднесла українське сценічне мистецтво. Центральна постать п’єси «Талан» —акторка Марія Лучицька — і багатьма рисами, і деталями життя нагадує Марію Заньковецьку.

Старицький уперше в українській літературі порушив тему життя та творчих буднів українських акторів. Ця п’єса, як зазначає автор у назві, «Із побиту малоруських акторів». Старицький створює глибокий, яскравий, повнокровний образ талановитої акторки української національної трупи. Марія Лучицька — чиста, цілісна натура, надзвичайно вразлива та емоційна. Зазнавши нещасливого кохання, коли «з одчаю мало на себе рук не зняла», вона знаходить захист і порятунок у театрі. Її гра полонить глядачів, зачаровує душу. Намагаючись забути про давнє кохання до Квітки — панича з багатого роду — вона в театрі бачить своє покликання: «Сім’я — це закуток скритий, а іскуство веде нас до всесвітнього храму». Проте підступність, залаштункові інтриги посередньої акторки Квятковської та режисера Котенко заважають їй реалізувати себе повною мірою, отруюють і без того нелегке акторське життя. Квітка, знову відчувши палке кохання, благає Лучицьку залишити сцену та вийти за нього заміж. Після тривалих роздумів і вагань вона дає волю серцеві, стає позашлюбною дружиною Квітки (Лучицька сама відмовляється від вінчання, не бажаючи зав’язувати коханому світ). Нерівний шлюб викликає осуд респектабельного панського середовища. Квітці відмовляють у посаді, зневажають; його мати, гадаючи, що саме акторка зламала Квітці життя й кар’єру, переслідує та цькує Марію. Коханий Антось теж дуже змінився: він намагається уникати її, весь час проводячи на полюванні.

Лужицька знаходить у собі сили знову вийти на сцену. Повернення до театру приносить акторці ще гучніший успіх, проте навіть визнання й талант не можуть захистити її від інтриг. Зневажена любов, виснажлива робота підточують її здоров’я та сили. Скандал, улаштований Квятковською — колишньою вихованкою Лучицької, — спричинює важку хворобу. Остання сцена драми — апофеоз актриси. Любов друзів, щире співчуття, турбота оточують її в день іменин. Від Квітки приходить звістка, що він кохає її й має незабаром приїхати. Та все запізно. Лучицька помирає.

Пейзаж у п’єсі співзвучний душевному настрою героїні. Сцени освідчення Квітки в коханні відбуваються навесні, коли природа розквітає й буяє. Такою ж квітучою, радісною видається й майбутня доля акторки Розлучення Квітки й Лучицької відбувається восени. Тікаючи від нього, Марія говорить: «Туча, няню не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серце не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують...».

Не випадково велика акторка помирає навесні, коли знову все прокидається до життя та квітне. Смерть Лучицької — це загибель молодості, краси, таланту, душевної сили й доброти.

У соціально-психологічній драмі «Талан» М. Старицький порушує ряд актуальних мистецьких і морально-етичних проблем. Насамперед він визначає роль і місце творчої інтелігенції в житті нації. Лучицька, Жалівницький, Лемішка — як найкращі представники творчої еліти — «у праці художній... повинні людям служити, цілком себе оддавати миру, громаді».

Проза. Михайло Старицький-про- заїк увійшов у літературу як автор історичних романів і повістей. Він писав про героїчне минуле українського народу, про його боротьбу и незалежність російською мовою з прагненням донести до широкої читацької публіки (як правило, російськомовної) славну історію українського народу.

Найвизначнішим твором Стариць кого як прозаїка є трилогія «Богдан Хмельницький». Події, відтворені в трилогії, охоплюють період з 1638 по 1654 рік.

Сергій Єфремов закидає Старицькому, що в його творах «сценічність переважає й забиває суто літературну сторону». Проте багатогранна творчість Старицького сприяла розвиткові української літератури, театру та культури в цілому. Письменник створив багато слів-неологізмів, які сьогодні є широковживаними. «Мрія», «байдужість», «чарівливий», «пестливий» — словотвори Михайла Старицького, які увійшли до активної лексики українського народу.

Іван Франко 1856-1916 рр.

Нема, певне, тієї ділянки літературної, до якої не доклав Франко рук своїх, якої б не збагатив своєю працею, і скрізь він визначався з гурту своїм яскравим талантом та кипучим темпераментом; скрізь ставив рідний народ підставою своєї діяльності, добро народне — метою, розум, науку — шляхом до мети.

С. Єфремов

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту (тепер Львівська область) у родині сільського коваля. Навчався спочатку в сільській школі в Ясениці Сільній, з 1864 по 1867 рр. — у Дрогобицькій школі василіан, а далі у гімназії, яку закінчив 1875 року. У гімназії молодий Франко глибоко цікавився польською, німецькою, французькою літературами, латинськими класиками. Восени 1875 року вступив на філософський факультет Львівського університету, став членом редакції журналу «Друг». Доноси галицьких реакціонерів призвели до першого арешту Івана Франка та членів редакції часопису. Після звільнення з тюрми (він просидів майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів) Франко став на шлях активної боротьби з австрійською монархією, з носіями соціального та національного гніту. Разом з Михайлом Павликом заснував новий журнал «Громадський друг», а після заборони часопису — збірники журнального типу «Дзвін» і «Молот», де надрукував свої твори «Товаришам з тюрми», знаменитий програмний вірш «Каменярі». У березні 1880 року І. Франка вдруге заарештували, звинувативши в підбуренні місцевих селян. Три місяці просидів у тюрмі, після чого його відправлено етапом до Нагуєвичів.

1881 року в журналі «Світ» І. Франко друкує ряд своїх революційних поезій, що ввійшли потім у збірку «З вершин і низин». Після припинення виходу журналу «Світ» І. Франко змушений був заробляти на шматок хліба у «Ділі» та в «Зорі» — народовських друкованих органах. У серпні 1889 року в Галичину приїхала група київських студентів. За зв’язок з ними, які, на думку влади, прагнули відокремлення Галичини від Австрії та приєднання до Росії, Франко був заарештований і просидів у в’язниці понад два місяці.

У червні 1893 року Франкові присуджено науковий ступінь доктора філософії. Того ж року він видав друге, доповнене, видання збірки «З вершин і низин».

На останнє п'ятиріччя XIX ст. припадають поетичні збірки Франка: «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897). З 1898 року у Львові починає виходити журнал «Літературно-науковий вісник». І. Франко стає одним з найактивніших співробітників журнали, фактично його робочим редактором, у «ЛНВ» протягом 1900 року була надрукована повість «Перехресні стежки».

У 1915 році здоров'я Франка різко погіршало. Весною 1916 року хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт 9 березня 1916 року, у якому всю свою рукописну спадщину й бібліотеку просив передати Науковому товариству імені Т. Шевченка. Помер Іван Франко 28 травня 1916 року, поховано його на Личаківському кладовищі у Львові.

Як зазначає М. Глобенко, і в прозі, і в поезії другої половини XIX ст. безперечним верхом досягнень була творчість Івана Франка. Еволюція Франкової поетичної творчості нагадує еволюцію його прози. Збірка «З вершин і низин» близька до його «натуралістичних оповідань» з темами голодного села. У ліричній поемі «Зів’яле листя», у деяких циклах інтимної лірики збірок «Мій Ізмарагд» та «Із днів журби» Франко надзвичайно збагатив свою поезію як тематично й жанрово, так і різноманітністю строфічною, римовою й ритмічною.

Поряд з громадянськими мотивами з'являються мотиви трагічного кохання, розчарування, сумнівів. А в останніх збірках («Мій Ізмарагд», «Sempter tiro») переважають мотиви гуманності, філософського спокою.

Поема «Мойсей» підсумовує ідейно-тематичний шлях письменника. з_а весь час творчої діяльності (понад сорок років) І. Франко видав сім збірок поезій та цілу низку поем і величезну кількість перекладів зі світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише в періодичній пресі або ж залишилися в рукописах.

Перші поетичні твори Івана Франка були написані «язичієм» (тобто мішаниною слів з російської, старослов’янської мов і галицьких діалектів). Пізніше під впливом Шевченка Франко звернувся до живої української народної мови. А вже на схилі свого життя поет переробив колишні «плоди молодечої фантазії», художньо їх удосконалив та видав окремою збіркою «Із літ моєї молодості» (1914).

1887 року Франко видав збірку «З вершин і низин» (друге її видання, значно доповнене, побачило світ 1893 року). Воно охоплювало майже двадцятирічний доробок поета. Цікавим є компонування збірки (поезії в ній розміщені не в хронологічному порядку, а зібрані в розділи, деякі розділи поділяються ще й на цикли). Збірка містить 7 розділів, замість прологу її відкриває програмний вірш «Гімн». Франко створив високохудожній образ «вічного революціонера», що символізує вічний дух неспокою та прагнення свободи, рух уперед, до нового щасливого життя:

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю…

Усвідомлене прагнення людини бути вільною не спинить ніщо: «ні попівськії тортури, ні тюремні царські мури, ані війська муштровані, ні гармати лаштовані, ні шпіонське ремесло...». Шестикратна анафора (єдинопочаток) підкреслює неможливість знищення поривань до свободи та щастя. Голос «вічного революционера», що «мільйони зве з собою», мільйони стражденних і пригноблених, чути «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких, по місцях недолі й сліз». «Вічний революціонер» є символом поступу: «дух, наука, думка, воля», він не руйнує, а створює («щезнуть сльози, сум, нещастя. Сила родиться й завзяття»). Риторичне запитання, що завершує вірш, доводить на- марність спроб спинити «лавину» — прогрес:

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

Останній рядок поезії з 10 приголосних містить 8 дзвінких. Завдяки Цьому завершальний акорд гімну звучить урочисто та піднесено.

Зміст поезії передано не лише словесними образами, а й ритмомелодікою. Гімн написано хореєм цей розмір напочатку розвитку силаботонічної версифікації в європейській ліриці вживався переважно в жанрі оди. Перший рядок двічі ускладнений пірихієм-, містить 8 сонорних приголосних — це справляє враження гуркоту барабанів.

Така форма щонайліпше відповідає пафосному звучанню вірша. «Гімн», покладений на музику Миколою Лисенком, став своєрідним гімном українського народу.

Вірою в майбутнє своєї нації просякнений вірш-заклик «Розвивайся ти, високий дубе» (1883). Ця поезія ввійшла до збірки «Скорбні пісні».

Не випадково поезія розпочинається зверненням до дуба. Це могутнє дерево здавна шанував народ. У XIX ст. на Зелені свята влаштовували так званий гральний дуб (у центрі села ставили довгу жердину з прикріпленим зверху колесом, прикрашали її травами, квітами, стрічками). Довкола дуба відбувалися ігри. Цей обряд символізував розквіт природи. Звернення до нього є символічним:

Розвивайся ти, високий дубе,

Весна красна буде!

В алегоричному образі весни Франко бачить розквіт нації, позбавлення од віковічних пут. Україна має бути «від Кубані аж до Сяну-річки одна, нероздільна», вільною, незалежною. Звернення матері України до своїх дітей — українців, що живіть під гнітом Росії та Австрії, звучить закликом об'єднатися та послужити для неї:

«Діти ж мої, діти нещасливі,

Блудні сиротята,

Годі ж бо вам в сусід на услузі

Свій вік коротати!»

Тільки в єдності свого народу, що тривалий час служив «Москві і ляхові», зможе воскреснути Україна:

Гей, уставаймо, єднаймося,

Українські люди!

Збірку «Зів’яле листя» з підзаголовком «лірична драма» Іван Франко створював протягом десяти років (1886-1896). Вона містить три частини, так звані «жмутки» інтимної лірики Франка. Як зазначає Петро Колесник, головним мотивом, що об’єднує всі поезії, є «кохання до жінки, яка не захотіла відповісти взаємністю, постійне наростання цього почуття, спочатку гострого до болю, але такого, як свіжа, щойно заподіяна рана, а потім все більш широкого й глибокого, почуття, яке переростає в недугу, порушує здоров’я, отруює психіку людини, спалює її вогнем невдоволеної пристрасті, створює душевну травму, стан ложного спокою й байдужості до всього, стан, од якого один крок до самогубства». Сам автор зазначав, що його І .ліричні пісні є «найсуб’єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка».

Збірку відкриває передмова автора: «Герой отсих віршів той, що з них виявляє своє «я», небіжчик», він «раз у своїм житті здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб». Був се чоловік слабої волі, та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний до практичного життя», у другому виданні збірки (1911) Франко зауважив, що та передмова «не більше як літературна фікція. Давати ключ до пояснення поодиноких із тих віршів не бачу потреби; мені здається, що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення».

«Тричі мені являлася любов», — відкриває душу Іван Франко в однойменній поезії: — «Одна несміла, як лілея біла» (згадка про Ольгу Рошкевич, дочку долинського священика, який зруйнував їхнє щастя); «явилась друга — гордая княгиня» (Юзефа Дзонковська, хвора на туберкульоз, вона відмовила поетові, щоб не ятрити душу); «явилась третя — женщина чи звір», яка «мов сфінксу душу кігтями вп’ялилась і смокче кров, і геть спокій жене» (кохання до Целіни Журовської принесло найбільше страждань Франкові). Про нерозділене кохання йдеться й у поезії «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Поет, створюючи поетичний образ коханої, захоплюється її красою, проте, і в народній традиції, протиставляє ніжній дівочій вроді запальний характер: «серденько — колюче терця,, «слово остре, як бритва», «усміх..- серце бентежить, як буря люта». У вірші передано безліч нюансів нещасливого кохання, воно для ліричного героя одночасно стало й радощами, бо щасливий, хто кохає, і горем:

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

Образ горіхового зерня є не лише оригінальним, але й надзвичайно емким: він викликає зорові, дотикові асоціації в читачів. Ця поезія стала піснею, близькою до народних. Вірш «Чого являєшся мені у сні?» є вершиною не тільки української, але й світової інтимної лірики. Завдяки досконалій єдності змісту та форми вірш справляє надзвичайно сильне враження. Поет висловлює найщиріші, найглибші почуття, звіряючи своє кохання тій гордій і неприступній, від якої не чекає на взаємність:

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями...

Схвильованість, переживання ліричного героя відтворені змінним Ритмом поезії, який утворюється черканням різноскладових рядків: від Двоскладових до дев’ятискладових:

Чого являєшся мені У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала...

Побудова речень також органічно пов’язана зі змістом. Вони переважно короткі — запитання або вигуки, але двічі автор удається до великих поширених речень. Ліричний герой немовбито не може стримати навали почуттів, не може зупинитися, мусить викласти одразу ж усе, що на серці. Таким високоемоційним, напруженим є останнє речення — ліричне звернення до коханої, зіроньки, з проханням з’являтися хоч уві сні, щоб живити його стомлене серце.

Важливим для з’ясування естетичних поглядів Івана Франка є вірш «Декадент». У своїй передмові до другого видання збірки автор обурювався, що його «ліричну драму» «силкувалися осудити як прояв зовсім зайвого у нас песимізму». Песимізм та декаденство закидав авторові його друг — Василь Щурат, він прокоментував збірку як «об’яв декадентизму в українсько-руській літературі» . Франко зазначає, що критик розглянув збірку «Зів’яле листя» не в контексті його творчості, а відірвано, без урахування обставин особистого життя.

Я декадент? Це новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент,

І слово темне підшукав та вчене,

І Русі возвістив: «Ось декадент!».

Франко тричі ставить риторичні питання: «Я декадент?», «Який я декадент?», «Який же я у біса декадент?», посилюючи експресію. П’ята строфа є апофеозом вірша, у ній автор розкриває свою життєву та творчу позицію:

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

До циклу «Легенди» збірки «Мій Ізмарагд» увійшла філософська «Легенда про вічне життя», у якій Франко розмірковує про те, чим є людське життя, про його сенс, цінність. Для поета-борця «життя — то борня», проте і в цій поезії автор звертається до теми нерозділеного кохання, зради, брехні («любов — то брехня»), «Побожний аскет», проживши весь вік у пустелі та заслуживши молитвами та постом прихильність богині, здобув священий дар — золотистий горіх, що дарував вічне життя. Аскет подарував його Олександрові Великому. Закоханий у персіянку Роксану, цар віддає священий горіх дівчині:

Коли любиш мене, моє сонце ясне,

Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

Та Роксана кохає іншого — генерала Птоломея, йому вона віддаровує

дар богині й отруює Олександра, у покої до смертельно хворого царя «куртизана» принесла горіх, щоб чарівний плід своєю чудодійною силою зцілив Олександра. Олександр і вдруге відмовляється від вічного життя, бо «без щастя, без віри й любові внутрі вічно жить — се горіть вік у вік на кострі».

Сергій Єфремов в «Історії українського письменства» писав: «І між ліричними поезіями, і між белетристичними та публіцистичними творами Франка, і між його поемами чимало знайдеться таких, що на довгі часи переживуть самого автора». Таким твором є поема «Мойсей».

«Мойсей»

Написана 1905 року, поема «Мойсей» стала відгуком на події Російської революції. У той час українські культурні діячі покладали чималі надії на те, що ця революція принесе для України не лише соціальні та політичні, а й національні зміни. Поема заснована на біблійнім оповіданні про виведення пророком Мойсеєм єврейського народу з неволі. «Основною темою поеми, — пише Франко у передмові, — я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна». Сподіваючись, що революція принесе національне визволення українському народові, Франко намагався розв’язати проблему провідника, тієї політичної сили, що мала б скеровувати народні маси, обстоювати волю й свободу українського народу, здійснення його віковічних прагнень. Старозаповітний пророк Мойсей присвятив усе своє життя, щоб вивести свій народ з полону та пустелі. Сорок років він проблукав пустелею, намагаючись знайти омріяну землю.

Поему розпочинає пролог — звернення до народу: «Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу...». Таким було українство на початку сторіччя: розшматоване, розділене між кількома державами, після кількох століть панської неволі, воно, не маючи свого ватажка, пророка, не знало, куди і як рухатися. Мойсей присвятив себе служінню народові, та доля проводиря складна й підступна. Авірон і Датан підбурюють народ проти Мойсея:

Ті слова про обіцяний край

Для їх слуху — се казка;

М’ясо стад їх. І масло, і сир —

Се найвищая ласка.

Вони навіть погрожують закидати Мойсея камінням. Та ні погрози, ні залякування не спинять пророка. Мойсей усвідомлює, що найголовніше для народу, який тільки-но піднявся, увесь час рухатись уперед, не тиняючись ані на мить. Він розвідає народові алегоричну притчу-казку про те, як дерева обирали собі короля.

Жодне з розкішних дерев: ані кедр, ані пальма, ані рожа, ані дуб, ані береза не погодилися служити для захисту, честі, надії, підмоги інших дерев:

Щоб і пан наш він був, і слуга,

І мета, і дорога.

Лише терен згодився принести себе в жертву деревам, боронити їх, щоб вони буяли до неба. Мойсей розкриває алегорію казки — «виклад до неї»:

Дерева — се народи землі,

А король у їх колі —

Божий вибранець, син і слуга

Господевої волі.

У цій притчі Франко викладає свій погляд на пророка-вождя народу, що прагне дістати свободу. Відданість своєму народові, усвідомлення його прагнень — риси, якими має бути наділений проводир. Зневірившись у власних силах, у подальшій боротьбі, піддавшись намовлянням Авірона й Датана, народ відмовляється слухати Мойсея, вірити йому, визнавати за свого пророка. Мойсей полишає табір. Після розмови з Азазелем Мойсей відчуває сумнів, чи справді він служив своєму народові, чи не варто було лишитися в Єгипті. За це Єгова суворо покарав його:

А що ти усомнивсь на момент

Щодо волі моєї,

То побачивши сю вітчину,

Сам не вступиш до неї.

Франко вірить, що народ таки подолає всі перешкоди та дістане свободу. Єврейський народ у поемі Франка знайшов у собі сили, згуртувався довкола нового поводиря. Це Єгошуа, князь конюхів, що закликає: «До походу!», «До зброї!», «Добою!».

Останні рядки поеми написані в майбутньому часі. Поет висловлює впевненість у відродженні національної самосвідомості великого, хоч і поневоленого українського народу.

Тематична і жанрова різноманітність прози

І. Франко писав прозові твори майже все своє життя, крім останніх восьми років. За цей час створено понад 100 оповідань і 10 повістей та романів. Тематика прозових творів охоплює всі верстви українського суспільства тих часів: селянство («Ліси і пасовиська», «Челядь», «Великий шум»), інтелігенцію («Маніпулянтка», «Для домашнього вогнища», «Основи суспільності», «Перехресні стежки»), людей соціального «дна» («На дні», «До світла», «Панталаха»), розкриває історичне минуле українського народу («Захар Беркут»), показує життя дітей і школи («Отець-гуморист», «Борис Граб», «Олівець», «Малий Мирон»), робітників («Ріпник», «Задля празника», «Вівчар», «На роботі», «Навернений грішник») та інші.

В основу творів покладено здебільшого життєві спостереження письменника. Проза для І. Франка стала і творчою лабораторією, і політичною трибуною, і можливістю висловити свої міркування щодо поліпшення становища народу.

На думку критиків, І. Франко в галузі прози був новатором. Як і в поезії, він розширив тематику української прози, урізноманітнив форми розповіді, увів нові жанри, поглибив систему художніх засобів, зокрема порівняння. Сила прози І. Франка — у її автобіографічності, животрепетності, в «оперативному» реагуванні на «болячки» тодішнього суспільства.

«Перехресні стежки»

Творча історія повісті. Роки, що передували створенню повісті «Перехресні стежки» виявилися надзвичайно важкими для Івана Франка: заборона викладати у Львівському університеті, невдалі спроби стати послом австрійського парламенту; «журналістська поденщина та ще й на польській ниві» — призвели до фізичної перевтоми та нервового захворювання. У цей же час припиняється листування Франка з Ольгою Рошкевич — першим і найсильнішим коханням письменника. Історія їхньої любові відображена у двох жмутках «Зів’ялого листя» та повісті Перехресні стежки» (кохання Рафаловича та Регіни).

Любовна драма ліричного героя збірки «Зів’яле листя» подібна до трагічного кохання героя повісті. Перехресні стежки» Іван Франко публікував протягом 1900 року в львівському журналі «Літературно- науковий вісник».

Письменник і раніше друкував свої твори в такий спосіб: він міг розпочати публікацію ще не завершеного твору, увесь час даючи продовження. Щоб зацікавити читачів, змусити чекати з нетерпінням на вихід кожного нового числа «ЛНВ», Франко в повісті вдався навіть до детективно- пригодницького елементу.

Публікування твору невеликими частинами позначилось і на композиції:

✵ вона містить порівняно невеликі, але численні розділи (для зручності публікування в часописі);

✵ більшості частин притаманна незавершеність, «обірваність».

Ідейно-тематичний зміст. Головуй герой повісті «Перехресні стежки» Євген Рафалович дуже близький авторові, він є носієм Франкових народницьких ідей. Саме в його вуста письменник укладає своє розуміння багатьох суспільних явищ, оцінку тогочасного життя, визначення ролі інтелігенції в соціумі тощо.

Життєва мета молодого адвоката Євгена Рафаловича полягає в зміні соціальних і національних умов у Галичині. «Ідеаліст, русин, народолюбець і хлопоман», за характеристикою маршалка Брикальського, Рафалович прагне соціального, культурного та політичного звільнення народу. Задля цього головному героєві доводиться переборювати безліч перешкод на шляху до поставлених цілей.

Рафалович уступає в конфлікт із системою, оточенням та обставинами, намагається подолати недовіру селян, переживає власну драму — втрату колишнього ідеалу. Але він таки досягає свого: збурює мертві води повітового життя, здобуває довіру селян, домагається скликання народного віча.

З-поміж двох форм політичної боротьби — революційної (шлях повстання, перевороту) та еволюційної (шлях реформ, законотворчої діяльності) — Рафалович, як і автор, віддає перевагу саме другій. Основою його програми є ідея політичної боротьби, реформування суспільства шляхом створення такої партії, такої сили, яка б, виражаючи народні інтереси, була б впливовою в країні.

У повісті Іван Франко акцентує увагу не лише на соціальних, а й на національних проблемах Галичини, звертається до інтелігенції як до сили, що здатна просвітити селян та змінити їхнє життя. Проблемі служіння демократичної інтелігенції своему народові й присвячено повість «Перехресні стежки».

Це не відповідало канонам ідеологічно заангажованого радянського літературознавства, яке вимагало оспівувати лише пролетаріат і революційний шлях боротьби. Тому повість «Перехресні стежки» тривалий час не вивчали в школі, натомість перевагу віддавали іншому творові І. Франка — повісті «Борислав сміється», у якій ідеться про початки організованої боротьби галицького пролетаріату.

Сюжет. Повість має декілька сюжетних ліній:

✵ громадсько-політична діяльність адвоката Євгена Рафаловича;

✵ особисте життя (кохання Рафаловича та Регіни);

✵ життя галицького селянина, залежного від шляхти.

Ці сюжетні лінії майстерно переплітаються. Здобувши юридичну освіту, Євген Рафалович приїздить до провінційного галицького містечка настільки «акустичного», що «у однім кінці чихнеш, у другім чути», з метою стати народним захисником, обстоювати соціальні та національні права галицьких селян. Забувши про особисте щастя, він віддається громадським справам, бачить у цьому своє покликання. Рафалович кидається у вир життя: запроваджує у своїй конторі справочинство українською мовою, обстоює інтереси селян, провадить справу проти маршалка Брикальського. У цьому місті «перехресні стежки» звели його з давньою юнацькою любов’ю. Ще студентом він закохався в дівчину-сироту Регіну. Тітка силою видала її заміж, і Євген, важко переживши це розлучення, утратив надію будь-коли побачити кохану знову. Проте та палка любов, захоплення вимріяним ідеалом підносили його дух, заохочували до праці. Як з’ясувалося, Регіна стала дружиною Стальського — колишнього домашнього інструктора Євгена — «скотини в людській подобі» і була приречена на жахливе існування. Зустрівшися з нею, Рафалович зазнає страшного розчарування — він утратив ідеал. «Ся Регіна — то була не його Регіна. То була якась виблідла, невдатна копія його ідеалу». Проте давні почуття ще жевріють у його душі, бо він пропонує пані Стальській кинути все та податися вдвох за море (щоправда, говорить він це після зустрічі селянами, обурений, розчарований їхньою поведінкою, темнотою, невдячністю). Регіна не приймає його пропозиції.

Подальше своє життя Рафалович відомо присвячує служінню селянам. Проїжджаючи селами, він бачить біди й кривди народні: як після щеплення віспи п’яницею-медиком помирають малі діти, як аферист «адвокат» здирає гроші з селян, обіцяючи звільнити їхніх синів від страшної бранки». Рафалович звертається до суду, пише статті до галицьких та віденських часописів, намагається протистояти «касовій реформі», збирає народне віче.

Любовна сюжетна лінія має трагічну розв'язку. Зневажена, знеславлена Регіна вбиває Стальського, а потім гине від рук божевільного двірника Барана. Розв’язка сюжетної лінії боротьби досить оптимістична: Рафаловича звільнено, знято несправедливі звинувачення в убивстві Стальського, він сповіщає старосту про проведення народного віча й вимагає привселюдної «регабілітації».

Із цією сюжетною лінією тісно переплітається лінія зображення життя зубожілого селянства. Епізод із селянином, що заблукав біля рідного села, набуває для Рафаловича символічного значення: «Чи ж це не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи натрапити на свій шлях, і стоїть, мов оцей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм І нещасним нидінням, і не знає, куди йому йти. не має сили ані надії дійти до цілі». Відтепер Рафалович бачить своє призначення в служінні народові, у боротьбі за його права та свободу.

Драматургія

У 70-90 роках XIX ст. І. Франко створив низку драм із сучасного життя («Украдене щастя», «Рябина», «Учитель», «Майстер Чирняк»), романтичні драматичні поеми про часи Київської Русі («Сон князя Святослава») та опришківських змагань у XVIII ст. («Кам'яна душа»), драму для дітей («Суд святого Николая»).

У своїх драматичних творах Франко порушував ті проблеми, які хвилювали сучасників: життя селянства, становище інтелігенції тощо.

Найвизначнішим драматичним твором митця критики вважають драму «Украдене щастя».

Соціально-психологічна п’єса написана за сюжетом народної «Пісні про шандаря», у якій розгортається мотив зруйнування сім’ї. «Жінка ломить шлюб церковний і оддаєсь «шандареві» одверто, прилюдно. Муж її, чуючи себе зганьбленим, убиває «шандаря» і сам гине ганьблячою смертю».

У першому варіанті твір мав назву «Жандарм». Щоб уникнути конфліктів із цензурою, автор змушений був змінити заголовок. Нова назва відбиває ідейний пафос драми. Щастя було «вкрадене» не тільки в селянина Миколи Задорожного, а й у його дружини та її коханого — жандарма Михайла Гурмана.

П’єса складається з п’яти дій. Чотири з них відбуваються в хаті Миколи з підгірського села. Автор показує не лише подружнє напруження, яке відбувається в сім’ї, а й з’ясовує причини його виникнення, внутрішню сутність конфлікту.

Анна, видана примусово заміж за нелюба, дізнавшись, що з’явився її коханий, якого всі вважали загиблим, вирішила повернути собі хоч трішечки особистого щастя. Вона хоче повернути собі втрачене, розбите зажерливими братами її кохання, її щастя, її мрії. Анна кидає виклик тогочасним традиціям і відкрито кохається з Гурманом.

Нещасливою є й доля Миколи. Так було в молодості, так стало й надалі. Після звільнення з-під арешту душевні страждання чоловіка ще більше посилилися, коли він зрозумів усю глибину родинної драми. Микола готовий був пробачити дружині її вчинки, але та заявила, що нічого не може вчинити зі своїми почуттями. І тоді Микола зважився на вбивство розлучника. Микола Задорожний — ще один образ «пропащої сили» в українській літературі.

Михайло також був позбавлений щастя. У творі він і гнобитель, і жертва одночасно.

Гострота драматичного конфлікту п’єси та психологізм її образів привертають увагу митців. Драма має сценічне життя від перших вистав у львівському театрі «Руської бесіди» (1893), на сцені театру корифеїв України (кінець XIX ст.), у Київському театрі Миколи Садовського до блискучої вистави на сцені Київського національного театру ім. Івана Франка.

Видатний чеський композитор В. Амброз написав оперу «Украдене щастя» на сюжет однойменної драми І. Франка (лібрето К. Заградникової-Кранкової). Уперше опера була поставлена в Брно (Чехословаччина) у 1925 році.

Павло Арсенович Грабовський 1864-1902 рр.

Я не співець чудовної природи

З холодною байдужістю її;

З ума не йдуть знедолені

народи, —

Ім’я віддав усі чуття мої.

П. Грабовський

Народився Павло Арсенович Грабовськии 11 вересня 1864 року в селі Пушкарному на Харківщині (тепер село Грабовське Краснопільського району Сумської області) у сім'ї сільського паламаря. Родина жила в бідності.

у 1871-1873 рр. навчався в місцевій церковнопарафіяльній школі, з 1874 року став учнем Охтирської бурси, яка, за свідченням самого поета, нічого йому не дала.

у 1879 році вступив до Харківської духовної семінарії, з якої був виключений у грудні 1882 року за участь у діяльності народницької групи «Чорний переділ». Павла Грабовського заарештовано й вислано в рідне село Пушкарне під гласний нагляд поліції.

З 1883 року П. Грабовський займався літературною діяльністю.

У 1884 році під час обшуку в нього знайдено сім рукописів віршів і прози, два зошити чернеток. Павла Грабовського знову заарештовано.

У 1885 році закінчився «домашній арешт», і П. Грабовський повернувся до Харкова, влаштувався коректором, але працював недовго. Його забирають на службу в Туркестанський військовий округ. За протест проти знущань офіцерів над солдатами поета відправили до Ташкента.

У 1885-1886 рр. П. Грабовський — рядовий п’ятої роти 62-го піхотного резервного батальйону у Валках біля Харкова.

У 1886 році по дорозі до служби поета заарештували й повернули до Харкова для слідства у справі групи «Чорний переділ».

1888 року П. Грабовського етапом відправили до Східного Сибіру. Тоді ж відбулося знайомство з Надією Сигидою.

1890 року у львівському журналі «Зоря» вперше вийшли друком поезії Павла Грабовського. У цьому ж році він написав нарис «Надія Гостева Сигида».

У 1894 році вийшла друком перша збірка поезій П. Грабовського «Пролісок» та книжка перекладів творів російського поета І. Сурикова, а 1896 року з’явилася збірка поезії та перекладів «З півночі»; написано цикл віршів «Веснянки», поезії «Не сумуй, що врода...», «До України», «Уперед», «Співець».

12 грудня 1902 року Павло Грабовський помер. Поховали його в Тобольску, поруч із могилами декабристів.

Серед творів громадсько-політичної лірики Павла Грабовського чи не найціннішими є поезії, присвячені національним проблемам. Це вірші «До Русі-України», «До українців», «Орли» та інші.

Вірш «До Русі-України» присвячений темі визволення українців від колоніальної неволі. Поезія пронизана вірою в краще майбутнє рідного краю, у те, що об’єднаються східні й західні українські землі, що будуть належно поціновані таланти простих людей.

Вірш «До Русі-України» складається всього з трьох чотирирядкових строф. У першому рядку присутнє авторське «я». Це говорить про щирість і ліричність, робить автора й читача співрозмовниками.

Усі наступні рядки починаються анафорою «щоб». У них викладено цілі та програми відродження України: щоб народ здобував волю, щоб його таланти одержали належне визнання, щоб «чарівна селянська врода» не нівечилася працею, неволею, негараздами, щоб розрізнені землі об’єдналися в незалежну державу, щоб українці жили в мирі з сусідами.

Кожен рядок викликає певні асоціації. Русь — назва країни наших предків. Звернення до неї навіює спогади про могутність та єдність Київської Русі, її авторитет серед інших народів, «золотий вік» розвитку культури й мистецтва. Авторові ж ця назва служить контрастом до сучасного йому підневільного становища України.

Поет закликає український народ: «щоб ти на волю здобувавсь...». Народ повинен спромогтися й здобути нарешті волю, яка поетові здається «давно сподіваним раєм». І цей «рай» треба сподіватися «від себе власно», від власних зусиль.

Рядки «щоб велич простого народа запанувала на Русі» асоціюються з думками проте, що багато талантів так і загинули в неволі та пішли в небуття.

Останні чотири рядки вірша — це мрія про сильну, самостійну державу. Окличне речення в кінці поетичного твору підкреслює силу почуттів автора й створює враження емоційної завершеності вірша.

У далекому засланні всі думки П. Грабовського спрямовані до українців, до своїх земляків. Саме до них він промовляє щирим поетичним словом у поезії «До українців».

Поет ставить риторичне запитання: «Чи живі ще, чи в могилі давня слава зогниє?». Згадуючи «давню славу», П. Грабовський має на увазі славне запорізьке козацтво, яке вміло боронити волю.

Друга строфа цієї поезії містить те одне риторичне запитання, автор розмірковує, «чи покраща доля наша, мине сором, що вкрива?» Поет уважає, що рабське підкорення — це ганьба, сором. Останні два рядки вірша — перифраз фразеологізмів «випити гірку до краю», «випити чашу до дна», «випити гірку чашу» в значенні «зазнати, спробувати повного мірою страждань, лиха, горя, поневірянь».

Третя строфа — це заклик до об’єднання: «Гей, докупи, певні діти!» Певні, тобто ті, хто вірить у свої сили, у свою правоту, упевнені, тверді. П. Грабовський бачить шлях поступу не в революційному перевороті, крові, насильстві, а в «любові та освіті».

Вірш небагатий на художні засоби зображення, здебільшого де риторичні фігури: звертання, запитання, окличні речення, які надають йому емоційного забарвлення й високого громадянського звучання.

Вірш «Орли» — сатиричний твір, сповнений переживань поета за нещасну долю України. Лукаві її сини думають лише про власну наживу, «гнуть головоньку» перед загарбниками, відцуралися рідної мови, рідного народу.

Назва вірша — іронічна. У ньому йдеться про лжепатріотів, які називають себе українцями, а насправді служать тим, хто більше платить. Навмисне поет вживає грубуваті, просторічні слова «напихаючи», розшолопають», «не второпають», «вирлають», щоб виразити своє презирство до таких людей. Псевдопатріоти засуджують ідеали народовців, їхнє «ходіння в народ» ще гірше за царський уряд. Висвітленню цього присвячений міні-діалог («Що за хлопський кумир народовщини!»). Передостання строфа — гіркий підсумок, що не таких «орлів» Україна «сподівалася, як за них лила кров, турбувалася...» І на завершення автор уживає перифраз народної приказки «не так пани, як підпанки». Поет уводить у поезію свої неологізми «силоміцники», «підпомічники», які увиразнюють думку поета, виражають усю глибину його почуттів, жалю, гніву.

Україну, яку він щиро любить, поет називає «засмученою», «святою», перемученою». Поет засуджує ту частину української інтелігенції, яка, збагатившись за рахунок народу, зрадила його й «всього враз набралася» чужого.

Патріотичний вірш «Орли» є актуальним і нині.

Кілька поезій П. Грабовський присвятив дітям. Поет розумів, що майбутнє рідного краю залежить від ого, якими виростуть діти: чи любитимуть вони свою землю, чи виконуватимуть божі заповіді жити в мирі й любові з ближніми, чи навпаки — цуратимуться рідного народу, материнської мови, виростуть зрадниками.

Починається вірш «Дітям» поетичним звертанням. У ньому поет закликає дітей присвятити свої перші думки «краю рідному», а першу працю — «люду бідному», тобто закликає поліпшувати становище народу.

Поет промовляє до дітей майже словами Біблії.

Автор за допомогою антонімічних пар схиляє юних читачів до того, що треба обирати за совістю: «не кохайтесь у користі» — «а прямуйте жити вмісті», «всім любитися» — «не злобитися».

Поезія «Дітям» сповнена патріотизму, звучить ніжно й лагідно. У ній Павло Грабовський порушив актуальні й нині проблеми: любові, злагоди, миру в суспільстві, взаємодопомоги, уваги до людини.

У вірші «Трудівниця» йдеться про самовіддану народну вчительку. Поет відтворив типове явище 70-80-х рр. XIX ст., коли революційно-демократична інтелігенція йшла «в народ», несла, пропагувала передові ідеї і часто гинула в боротьбі за правду.

Ця поезія сюжетна, початок її досить нетрадиційний — з розв’язки:

Мертва трудівниця — пані

Біла, як віск, на столі

Там почивала, заранні

Збувшися скорбів землі.

Опис сільської школи говорить про бідність і нужденність, у якій жила вчителька, присвятивши себе народові. Вона стала для селянських дітей промінчиком світла у важкому н темному житті села, а для дорослих — другом і порадницею. Тому село прощається з учителькою з болем і тугою.

Поет висловив глибоке співчуття до людини важкої долі, підніс ідею вірного й самовідданого служіння народові.

У творі важливу роль відіграють пейзажі. Ними починається й завершується вірш. Лаконічні описи зимової негоди сприяють глибшому відтворенню трагічних подій. Образ народної вчительки є художнім узагальненням скромних трудівниць школи. У той час поезія прозвучала як заклик до громадськості звернути серйозну увагу на вчителів, які здатні на самопожертву заради інтересів народу. Так характеризує вірш дослідниця творчості П. Грабовського Н. Гаєвська.

Вірш «Н. К. С.» присвячено Надії Костянтинівні Сигиді, полум’яній революціонерці-народниці. Вона віддала своє життя справі служіння українському народові, боротьбі за краще майбутнє. Павло Грабовський і Надія Сигида познайомилися 1888 року в Московській центральній пересильній тюрмі. Пізніше вони кілька місяців ішли разом в одній групі ув’язнених від Москви до Іркутська. Саме тоді з’явилися перші зворушливі рядки, присвячені Надії:

Такої певної, святої,

Такої рідної, як ти,

Такої щирої, простої,—

Вже більше, мабуть, не знайти.

На засланні Грабовський і Сигида разом не були, вони відбували ув’язнення в різних місцях, тому єдине, що лишалося, — це листи, листи- сповіді, листи-одкровення. Надія для поета — «сестра», «кохана», «квіте мій», соратниця по боротьбі й муза. Поет щиро захоплюється волею й мужністю цієї жінки, він схиляє перед нею голову.

Так склалися обставини, що Павло й Надія розлучилися назавжди. Надія Сигида прийняла отруту й померла 1889 року. У такий спосіб вона виявила протест проти катувань у верхнєсудинській тюрмі. Грабовського цей учинок глибоко вразив: загинула кохана, друг, соратниця. І його перше відчуття — незбагненність того, що сталося, — відбите у вірші до «Н. К. С.».

Виняткову духовну красу своєї коханої, її багатий внутрішній світ поет підкреслює анафорою — повторенням займенника «такої». Ця жінка з тих, хто веде за собою інших, вона уміє іншим «навіки долю озарить». Духовну щедрість Н. Сигиди Грабовський передає, використовуючи місткі й точні епітети, порівняння. Переважна більшість віршів, присвячених цій мужній жінці, — це ліричні мініатюри, яким притаманні глибина почуттів і динаміка переживань.