Теорія літератури - Олександр Галич 2001

2. Початки літературознавства і естетики в стародавньому та середньовічному Китаї
Від Арістотеля до сьогодення

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Розробка теоретичних понять у літературознавстві стародавнього Китаю пов’язана з високим розвитком мистецтва в цій державі. Ще задовго до доби Шести династій (IV - V ст. н. е.) — періоду найбільшого розквіту культури в Китаї — там існували окремі висловлювання про літературу та мистецтво, які до певної міри підготували відомі шість принципів Се Хе (479 - 502 рр.). Великий вплив на розвиток мистецтва мали конфуціанство та даосизм. Зокрема Сюнь- цзи (III ст. до н. е.) вважав, що «прекрасне може змінити природну злу сутність людини, зробити її доброю» [18, І, 345].

Лао-цзи та його послідовники, навпаки, головним принципом у художній творчості вважали природність (цзи-жань), яка повинна бути основою життя, тобто відхід від світського його способу, занурення в життя природи. Принцип цзижань вимагав від творця, щоб його дітище було простим і скромним.

У працях філософського та історичного характеру так званої доби Царств, що борються (V - III ст. до н. е.), є чимало матеріалів, які свідчать про розуміння авторами призначення мистецтва, ролі художника в суспільному житті, творчого методу провідних майстрів. Видатні китайські митці - поет Цао Чжі і художник Ван І вважали, що найбільшу виховну роль відіграє живопис. Цао Чжі належать слова: «Коли хтось бачить картини, що зображують людей високих принципів і думок, він незалежно від себе втрачає власні недоліки» [17, І, 346].

Розпорошені висловлювання про живопис уперше систематизував геніальний художник Ту Кайджі (IV ст.). Головним у творчості він вважав передавання суті, або основного духу, об’єкта, що зображувався (шень ці). Ідеї Гу Кайджі в трактаті «Категорії стародавнього живопису» розвинув теоретик і практик мистецтва Се Хе, який прямо сформулював завдання живопису як специфічної сфери людської діяльності. Це, зокрема, вимоги до художника домагатися у творчості життєвості та правдивості. Важливе значення для літератури має перший принцип Се Хе — «вираження суті явищ життя». Китайський теоретик вважав, що в природі існує певна категорія ці. Залежно від її тлумачення послідовники Се Хе обирали матеріалістичні або ідеалістичні позиції. Згідно з ученням Се Хе ці — то певна сутність світу, універсальне начало, притаманне всім речам на світі.

Тривалий час китайські вчені намагалися розтлумачити природу цього принципу. Між ними точилася запекла боротьба з приводу того, чи може людина навчитися мистецтву живопису, чи це є своєрідним «божественним даром».

Дослідники вважають, що китайський живопис є надзвичайно поетичним, це якнайточніше передає відома фраза Су Дунпо про пейзажні малюнки Ван Вея: «У віршах картина, а в картині вірші». Поезія і живопис у Китаї завжди були пов’язані непорушною єдністю настроїв, образним колом, своєрідністю художнього світобачення. Кращі художники цієї держави були поетами, а поети нерідко були художниками. Тому поетичність (шії) багато хто з дослідників вважає основним критерієм в оцінці творів мистецтва.

З сучасних позицій варто відзначити й третій принцип Се Хе, який звучить так: «відповідність форми реальним речам» (іньу сянсин). Цей принцип є ключем до розуміння творчого процесу в мистецтві середньовічного Китаю. У наступні століття принципи Се Хе знайшли свій розвиток у цілій низці наукових трактатів, серед яких відзначимо «Слово про живопис із саду з гірчичне зерно» (XVII ст.). Теоретики середньовічного Китаю, звертаючись здебільшого до живопису, водночас порушили цілий ряд важливих проблем, що стосуються й інших мистецтв, зокрема літератури.