Всі публікації щодо:
Мирний Панас

Історія української літератури XIX ст.

ПАНАС МИРНИЙ - СТАНОВЛЕННЯ РЕАЛІСТИЧНОГО МЕТОДУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 70 — 90-х РОКІВ

(1849-1920)


Майже півстоліття Панас Мирний збагачував золотий фонд української культури соціально-психологічними романами, повістями, оповіданнями, працював на відродження українського народу, піднесення його гідності й національної гордості, утвердження й збагачення української мови як мови нації.


Біографія

Народився Панас Мирний (Панас Рудченко) 1/13 травня 1849 р. у Якова Григоровича і Тетяни Іванівни Рудченків, в українській родині, де шанували традиції, мову і християнську мораль, дотримувались постів, релігійних свят, українських звичаїв.

Старі Рудченки жили в Миргороді, у великому будинку, володіли 80 десятинами землі, чотирма родинами кріпаків, що жили на власних ґрунтах; у дворі були дві дівки та нянька, баба Оришка, її син Василь та його одноліток Андрій. „Ми, малі діти, страх як любили казки! Зимньої пори, як насуне та довга та предовга ніч, зберемося на піч у тепле просо або жито, з одного боку гріє й з другого парить, гарно так, — і раді слухати бабусю до самого білого світу...“ [204]. Баба Оришка була справжнім майстром розповідати казки. Добра, душевна, лагідна, життєво мудра, вона стала прообразом баби Чіпки в романі „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“; її устами розкаже письменник „Казку про Правду і Кривду“; її портрет знайдемо у незавершеному циклі оповідань „(Родина Бородаїв)“: „Стара, згорблена, з жовтим сухим лицем, вона, як мати, знай швендяє всюди за Горпиною“ [4, 269].

Від бабиних казок, а ще від усяких пісень, що виспівували дівчата, прядучи довгими вечорами, народжувалася перша любов до рідної мови, до творчого народного духу. „Козача кров батьків, змішана з гарячою грецькою кров'ю, прудко бігала по жилах і примушувала битися молоде серце любов'ю до свого краю, до свого знедоленого народу, а чудовні казки та голосні пісні, що пестили змолоду його дитинячу душу, нахиляли його до рідної мови. З гарячим запалом молодого завзяття він кидався на все, що краще виявляло життя народне: йому любі були його звичаї й обичаї, його мова, одежа, усі нащадки його творчого духу: поговірки, казки, пісні“, — писав Панас Мирний про свого брата Івана Яковича Рудченка (Білика) (1845—1905), співавтора відомого роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, фольклориста, літературного критика, письменника.

Ці слова стосуються й самого Панаса, який буквально йшов слідами свого старшого брата.

Обидва навчалися в парафіяльній школі і трикласному повітовому училищі, яке закінчили в 14 років з „Похвальними листами“ і зразу ж пішли працювати. Не маючи можливості навчатися в гімназії й в університеті, вони займалися самоосвітою, багато читали.

Брати цікавилися історією України, писали вірші, збирали народнопоетичну творчість. їм була ненависна чиновницька служба і середовище, в котрому „жили люди своїми щоденними клопотами, утішаючи себе то гульнею та веселощами, то добуванням собі добра, то вишукуванням значної посади... ні перед ким було своєї душі висповідати, ні в кого було попрохати щирої поради, як годилося б і собі на світі жити“.

Чиновницька робота канцеляриста у Пирятинському суді (1863), помічника бухгалтера (1864), письмоводителя у Прилуках (1865); помічника бухгалтера казначейства, секретаря казенної палати, начальника першого відділу казенної палати в Полтаві (з 1871 р. до смерті, 15 січня 1920) забирала в Мирного дуже багато часу, виснажувала сили, підривала здоров'я, проте була єдиним джерелом існування. В умовах постійних утисків і заборон українського слова годі було сподіватися на матеріальну компенсацію за творчу працю. І він служив до останнього дня, чесно заробляючи на хліб насущний.

Ніхто не знав, що творилося в душі юнака, що тривожило його велике серце під чиновницьким мундиром; які думки, мрії, бажання у нього в голові. Ніхто не підозрював, що цей скромний, пунктуальний, „мирний“ юнак носив у собі поважну любов до рідного народу, смуток і гнів за його кривди, неволю й муки. О! Як йому хотілося стати на порозі світу зла й неправди, щоб здобути щастя-долю для свого народу!

Неприваблива, сумна дійсність з її убогістю й темнотою поневоленого люду, осиротілого й занепалого від утрати своїх оборонців, висланих у Московію та до Сибіру, ставала перед його очима страшною марою і лякала юнацьку душу.

У 16 років він картає себе, що „не зробив нічого путнього, а що тільки проволочив годи“ [7, 302]. Читання „Кобзаря“ Шевченка підказало шлях служіння народові. Кілька десятків поезій Рудченка — це незграбне і сліпе наслідування Т. Шевченка, з полону якого він як поет не вийде ніколи.

Панас Мирний і сам бачив недосконалість своїх поезій, проте це не розчарувало його і не зупинило творчих пошуків і спроб. Він шукає відповіднішого для себе художнього жанру, в якому можна було б найповніше відтворити гаму настроїв, думок, прагнень; багатство вражень і спостережень.

„Музо моя — госте одинокої душі! — записує він у щоденнику 12 березня 1870 р. — Не покидай мене [...]. Бо що ж без тебе зосталось мені? Хата — пустка, люди — бездушні трупи людей... Хіба ж моїй душі сконать так у бездушній пустині бездушного люду?.. Нащо ж я змалку рвавсь так душею і тілом у другий край, край думки глибокої і широкої, що обніме собою увесь мир, увесь світ? Хіба для того, щоб сконати в пустині? Я язик собі вирву, коли він, стільки літ даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб і каміння завило, щоб у бездушнії трупи не урвався світ правди і любові...“ [7, 324—325].

У нього багато творчих задумів, кілька початих і незавершених оповідань, повістей, драм. Високі вимоги до слова випереджали перо. Тоді сам собі виносив вирок — написана річ „нікуди не годна“. Все починалося спочатку.

Були хвилини розпачу і сумнівів, були розчарування й аналіз творчих невдач та їх причини: „І правду сказати — не живу я з людьми як слід, не поводжуся з ними... Лежу і лежу собі дома та влюбляюсь у себе. Прокляте життя! Чого ж я хочу од його? Що я хочу зробити сам у своїй самотині. Сили мої глухнуть, серце тліє... а я думаю зробити що добре... Дурень, дурень! Між люди! У справжнє життя! Хай воно тебе посіпає, хай зачіпає — отоді, може, і вийде що, як не звихнеться сила, як не запліснявіє серце!..“ [7, 326].

„Йти в народ“ радив йому і старший брат Іван, член Київської Громади, який для себе визначив: „Всі свої сили і свою дотепність він повинний цілком віддати на користь того народу, з якого сам вийшов, на щастя того краю, де родився і виріс“ [7, 287].

„Йти в народ“ для Івана Рудченка не означало занедбувати просвіту і все добро, просвітою нажите; спускатися до рівня темного люду; уподібнюватися до тих нерозсудливих земляків, які таку поважну справу перетворювали на маскарад; переодягались у полатану сіру свиту, шапку набакир, ходили по селах, дражнили людей і собак. „Іти в народ“ — це, за І. Рудченком, заглянути в глибину

життя його, „одкинути хиби, добру суть його самобиту на користь йому повернути: а взявшись за письменство, правдиво виявити мирові все, що не наглядиш між людом; показати проміжок — проміжок що за люд, якими він обложився обставинами, якими звичаями поводиться, яким живе побитом — на громаді, в селі, у себе в хаті між селянами... і вивести прилюдно народ свій не прибраним та умитим, примазаним, як дехто силувавсь виводити, а без жодної прикраси — таким, яким він справді живе на світі“.

Іван Рудченко мав великий вплив на формування світогляду Панаса Рудченка, виховання його естетичних смаків, вибір мети життя й призначення людини. Він направляв і забезпечував лектуру брата, де були Шевченко і Гоголь, Марко Вовчок і І. Тургенєв, М. Костомаров і М. Чернишевський, М. Драгоманов і Д. Писарєв та ін.; твори вітчизняних і зарубіжних письменників.

Приклад брата надихав Панаса на працю, тяжку і виснажливу і поки що безрезультатну. Чимало разів переробляв закінчену нарешті драму, а, прочитавши її ще раз, — відчув себе найнещасливішим у світі: „Вона нікуди не годна, як не годно ніщо моє — все, все, од малого до великого!“ [7, 327].

Важкі думи обсідають його серце, наповнюють горем, тугою і болем: „Невже всі мої муки, мій бій з життям за ту невеличку дорожку, за той слід, що хочеться зоставити по собі — одна химера, нікчемна думка, даремна праця, вигравання молодої крові по гарячих жилах?!“ [7, 326]. Звичайно, ні. Прекрасно розуміючи всю складність і трудність цього шляху, П. Рудченко не зрезигнував. Одержимий творчим духом, він уперто прямував до своєї мети — не через химери, не задля особистої втіхи і слави, — ради великого гро-мадського обов'язку. Бо вся його слава — Україна і безталанна доля його народу. „Через це я і пишу, пробую — а ось, може і вдасця. Так що писання — моя думка, моя надія, моя віра...“ [7, 324].

Він прагне відтворити великі людські пристрасті, таємниці душі, складність взаємин — на віки, як це робили по-справжньому великі письменники, що володіли магічною силою слова і глибиною думки. 300 літ минуло від смерті Шекспіра. Людство пережило чимало і навчилося багато, а „заглянути в душу чоловіку глибоко-глибоко, у його серце і виявити, розказати, що у них робиться у час лихої долі, у час великої радості, нещастя, горя, — виявити те все словами, як Шекспір, ще ніхто не навчився... Ми вже пережили вік пісень, пора за діло, кажуть нам. А візьміть ви пісню Шекспіра. О! глибоко, глибоко вона хвата вас за серце, ллє у душу вашу таку несказанну тугу за Ліра, за Отелло і радість за Корделію, Дездемону, Афелію, що ви плачете із приливу несказанного горя і несказанної радості“.


Тут не лише захоплення Шекспіром; це естетичне кредо майбутнього письменника — першого, кому вдалося не тільки заглянути в людську душу, а й заговорити її мовою у започаткованих ним психологічній повісті, романі, оповіданні.

Восени 1871 р. П. Рудченко, збагачений службовим досвідом у чотирьох різних установах, приїхав до Полтави. Там зразу ж налагоджує зв'язки з громадівцями, зокрема, з Д. Пильчиковим — кирило-мефодіївцем, педагогом, громадським діячем, „батьком — проводирем“, який зумів згуртувати навколо себе молодих і старших, — і поринає в роботу. „Який не малий наш гурток, повитий чужими хмарами сторони, де рідна мова сливе незвичайною — мужичою, — писав О. Огоновському П. Рудченко, — де уряд вибавляє її, як отруту, з народного життя, як припону розвою — не дає їй вимахати дужії крила своєї мочі; як початок розруху — зове і грядуще, — так, кажу, який не малий наш гурток у такій стороні — 4—5 душ, але у кожного забилося серце, проясніли очі, піднялися голови, набирають сили руки, одібравши перші два видання вашої „Правди“. Це наше, наше — рідне! — шепчуть уста. Наша мова, наше слово ллється з серця!..“ [7, 346].

Боротьба за національну культуру, мову, просвіта народу, пробудження його національної свідомості — такі завдання ставили перед собою громадівці. Кожен найменший поступ у цьому напрямку невимовно тішив П. Рудченка, а видання часопису українською мовою, та ще й із запрошенням до співпраці — тим більше.

Рудченко надсилає до Львова вірш „Україні“ та оповідання „Лихий попутав“, які було опубліковано в серпневому номері „Правди“ 1872 року; вірш під прізвищем Опанас Мирний.

Позитивні відгуки на оповідання „Лихий попутав“ надихнули Мирного на творчу працю. Скрупульозне виконання службових обов'язків (а вони забирали 12—14 годин на добу) залишали для творчості лише нічні години, та й ті з переїздом в Полтавську гімназію найменшого брата Юрася (Георгія) в 1872 році значно урізалися. Та незважаючи на це, 1872—1875 рр. були найбільш плідними.

1873 р. Мирного запрошують у відділ Географічного товариства до співробітництва. „В новому товаристві, —- писав О. Пипін, — розпочалася з самого початку надзвичайно жвава діяльність: складалися програми з різних галузей досліджень, заявлялися і подавалися наукові праці, робилися пожертвування різних предметів, що мали географічний та етнографічний інтерес...“.

Результати роботи товариства були вражаючими. Панас Мирний зробив записи народних пісень у селах Полтавського повіту, частина яких увійшла до збірника, підготовленого Іваном Рудченком — „Чумацкие народные песни“ (1874).

На початок 1874 р. припадає чергове службове підвищення П. Рудченка. Його призначають головним бухгалтером скарбниці. Ті, хто працював з Рудченком і знав його, сприймали його службові підвищення як закономірні і справедливі, бо їх і „злучені з ними вигоди добував він виключно своїми природними властивостями: видатною дотепністю до всякої справи, надзвичайною ретельністю, дріб'язковою сумлінністю й дивовижною невсипучістю“.

У тому ж році Панас Мирний їде до Києва на III Археологічний з'їзд, де особисто знайомиться з М. Старицьким, М. Лисенком, П. Житецьким, О. Русовим, О. Терлецьким, М. Павликом, П. Чубинським та ін.

На з'їзді були присутні вчені з Москви і Петербурга (М. Костомаров, І. Срезневський, О. Міллер), із закордону (Луї Леже, Альфред Рембо, Мартин Коллар, Стоян, Новакович та ін.). „Україна, українська мова, пісня, орнамент, наука показались перед ученим світом руським і за руським“, — писав М. Драгоманов.

Тріумф української науки не сподобався шовіністам і українофобам. Посипалися доноси, а за ними й гоніння на українську інтелігенцію. Арешти, допити, заслання, тюрми... Це лихо спіткало й Панаса Мирного, якого піддали обшуку і викликали на допит за приналежність його до таємного товариства „Унія“. Нічого крамольного на квартирі не знайшли: рукописи, начерки, примірники львівської „Правди“, 15 примірників Євангелія, „Голоси з Росії“ О. Герцена за 1856 р., зошити з його віршами тощо.

На допиті Рудченко сказав, що займається українською літературою, пояснив причетність свою до Київського етнографічного відділу Російського імператорського географічного товариства; розповів, звідки і коли з'явилися в нього твори О. Герцена.

На щастя, цей прикрий інцидент було швидко і без наслідків вичерпано. 1 травня 1875 р. зроблено подання на чергове підвищення по службі — на чин колезького секретаря.

На жаль, обшуки, арешти, допити 11—13 березня 1875 р. паралізували український рух в Полтаві. Панас Мирний замикається в собі, проте продовжує писати. Закінчує повість „Лихі люди“ як відгук на політичні репресії (1875); завершує роботу над романом „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ Опублікувати їх одразу і вдома не вдалося через горезвісний Емський указ (1876). Що воно буде? І як воно буде? — питала його стривожена душа і довгими ночами наповнювалась не страхом, а творчою наснагою.

І він писав про злиденне життя, про людське горе, про гірку долю поневоленого краю. Його розуміли і підтримували: „Це ж життя, само життя встало перед ними і б'є у вічі своєю гіркою правдою та лихими витребеньками. Слава рукам, що списали його! Слава трудівникові, що вхопив його з таємниць людського духу і вивів на світ білий, як гіркий докір, що не жили ми, а ниділи, що дбали не про одностайність та добро людське, а менджували тільки ним задля своєї користі!“ [7, 290].

1) р. — рік німування українського друкованого слова, рік гучних на всю імперію процесів „50-ти“ (лютий), „Південноросійського робітничого союзу“ (травень), „Чигиринська справа“ (липень), процес „193“ (жовтень).

2) р. — рік „червоного“ терору, вибухів бомб, свисту куль, військово-польових судів. Розгубились колись славні охоронці по „глухих просторах Московщини та глибоких снігах Сибіру... Спустів, занепав рідний край. Онуки отих оборонців, одкинувшись од своїх та приставши до чужих, допомагали його занепаду: чорною зграєю хижого гай-вороння укрили вони вільні степи і, поділивши їх поміж собою, густо засіяли просторі лани лихим зерном тяжкої неволі...“.

На жаль, серед „приставших до чужих“ були й письменники. Мирний чудово розумів, що відірвати художника від того національного ґрунту, на якому він виріс і сформувався, означає відірвати його від життєдайної основи, яка живить його творчість: „Помиляються ті, — писав Панас Мирний, —- що кажуть, буцім сила щось особисте від того ґрунту, де вона проявилася, від тих обставин, серед котрих зростала і розверталася. Ні, всякий грунт і всякі обставини тільки й зрошують свою силу, свою красу, своє диво, яких у других немає... Так і талан: одірваний од рідного грунту, перекинутий в нерідні йому силу задля зросту“.

Митець може створити високохудожній твір лише тоді, коли його творчість натхнена любов'ю до свого народу, — так думав Панас Мирний і цю думку підтверджував своєю творчістю, яка прищеплювала українцям вищий смак до краси, змальовуючи правдиву картину життя народу з його суспільними хворобами та пошуками ліків для видужання.

Його закінчений роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ (1875) і розпочатий роман „Повія“ (кінець 70-х) свідчили про невмирущість духу українського народу, його мови й культури.

В атмосфері тотальної русифікації, в умовах дії репресивних указів Панас Мирний дбав про збереження чистоти української мови, збагачення її й утвердження як невід'ємної ознаки нації — рівноправної з іншими. Він виступав проти нівелювання, асимілювання „менших“ мов до „головніших“, вважаючи втрату найменшої окремішності фатальною для світової спільноти. У листі до невідомої особи він порівнює одномовне суспільство із вимуштруваними москалями, одягненими в однакові каптани, взутими в одні й ті самі чоботи, витягнутими в одну лаву: „Мені кажуть, що це сила. І я бачу, що сила, сліпа сила, котра по одному слову команди повертається, розсипається, збігається, кидається вперед, подається назад. Що ж вона мені, ця жива машина, каже про життя, про справжнє життя, яким, певне, б'ється кожна частиночка цієї машини, кожне серце кожного москаля?.. Отакими, певне, москалями поробилися б усі ми, коли б зразу заговорили однією мовою. Кому люба така муштра, хай любується нею, мені ж любий той рукомовний лемент, яким оголошується наша земля, як любі нам гори й долини, ліси й перелоги, а не любі зовсім б(и) були ліси та ліси або перелоги та перелоги. До всього я думаю, що поти буде жити наша земля з її окремними поясами, з її холодом і теплом, доти будуть жити й людські мови, так як вони є голосовий вираз природних окремностей людських і того саморозвою і бажання, щоб усі заговорили однією мовою, — марне бажання!“ [7, 351—352].

1880 р. виявився щасливим для Панаса Мирного і для української літератури. Титулярний радник П. Рудченко за зразково-сумлінну службу й особливі праці нагороджений орденом Станіслава III ступеня. Панас Мирний — письменник побачив виданий у Женеві М. Драгомановим роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ Для переробки роману „Повія“ (І частини) він бере двомісячну відпустку.

Нарешті, після „мертвого сезону“ (початок 80-х років) настало цензурне послаблення, чим одразу ж скористалися О. Кониський і М. Старицький, домагаючись дозволу на випуск літературних альманахів,— „Луни“ (1881) і „Ради“ (1883, 1884). Панас Мирний був першим, хто підтримав починання своїх колег. „Ти радієш пожвавленню, піднесенню духу. Це факт взагалі відрадний, — писав братові І. Білик. — Я тільки боюся, щоб факти прояву не мали тих же наслідків, які ми пережили з 1876 р. „Повія“ вже вернулася з Пітера дозволеною і здана до друку“.

1883—1887 pp. — це невтомна виснажлива праця на службі й удома; це здобутки (вийшла перша частина „Повії“ в альманасі М. Старицького „Рада“) і втрати (помер від сухот племінник); це шліфування написаних творів і творчі пошуки в драматичному жанрі; це підготовка до видання своїх творів у двох томах під загальною назвою „Збираниця з рідного поля“ тощо.

Перший том вийшов 1886 р. і був позитивно сприйнятий читачами і професійними критиками: „Д(обродій) Мирний мав всі завдатки для того, щоб зробитись великим поетом нашого часу. Вимовна мова, пластичність, образність, небажання ганятись за дешевими ефектами, уміння розгорнути велику картину, досконало її скомбінувати і обробити деталі (я маю тут на увазі і його романи), — писав зачарований Б. Грінченко, — знання свого народу — все те обіцює нам у ньому письмовця, котрий обновить наше письменство і стане у лавах великих письмовців європейських, якщо тільки для будучого розвитку його таланту єсть і будуть сприяючі обставини“.

Мирний зайняв місце серед видатних європейських письменників, хоч сприятливих умов для творчості не мав. Похмурий кабінет — колишній каземат, в якому більше сорока років провів письменник, був далекий від естетичних асоціацій; часті службові відрядження забирали весь час, інколи залишаючи 2—4 години на сон; а постійні вибрики цензури, що з такою легкістю заборонила альманах „Степ“ (1888) з його казкою „Правда і Кривда“, київську „Вістку“ (1889), що починалася його „Днем у дорозі“, також не додавали натхнення.

І в такому напружено — забитому громадськими, творчими і державними справами ритмі життя, де, здавалося, не було і шпарки для інтимних почуттів, Панас Мирний закохався. Не вперше, зрозуміло. У молодості він мав намір одружитися — чи то з любові, чи з моди (в 60—70-ті роки дворяни — народники одружувалися з дівчатами „з народу“). Та його дівчина вибрала долю першої любові Шевченка — втекла з офіцером. Не мав ненависті до неї — лише співчуття. Чи не цей епізод з його юності нагадував про себе кожного разу, коли брався за письменницьке перо?! Мабуть, не випадково тема знівеченої долі дівчини стане наскрізною в його творах. З неї він почне („Лихий попутав“), нею і закінчить („Повія“) свій творчий шлях.

На сороковому році життя високий чиновник, відомий письменник з юнацьким запалом покохав Олександру Михайлівну Шейдеман, учительку музики Полтавського інституту шляхетних дівчат — з першого погляду. Освічена (закінчила Інститут шляхетних дівчат у Полтаві і Харківську консерваторію), начитана, талановита (знала кілька мов, прекрасно грала на фортепіано), вона могла підтримувати розмову на будь-яку тему, особливо про літературу. Останнє зіграло вирішальну роль: „Згадай читання „Товаришів“. Не знаючи української мови, адже ж ти сама говорила, що все зрозуміла. І я цілком вірю цьому: це іскра божа, що тліє в наших душах, проявилася. А раз це є, — чого ж нам ще треба? Головна моральна засада знайдена, все інше саме собою прийде“ [7, 381].

Її успадкована нервова хвороба (істерія) до уваги не бралася, як і наявність багатого нареченого в Петербурзі. Він домагався свого щастя чесно, благородно і відкрито. Одержавши позитивну відповідь, він наполегливо просить Олександру Михайлівну повідомити про вибір свого нареченого, щоб і він „побачив усю справедливість розв'язки і зостався би задоволений“. Цікаво, що в цьому листі є глибокі філософські роздуми про щастя, любов, ненависть, добро і зло. „Добра моя! — звертається він до коханої, — нехай ніколи не поєднуються в твоєму ніжному серці такі два протилежні почуття, як любов і ненависть; останнє так псує, так спотворює моральну природу людини. Відкинь його, голубонько! Нехай твоя ніжна любов вибачить людям, що причинили нам образи; учись, витончена моя, прощати людям. Ця проста істина заповідана нам великим моральним реформатором Христом. Знай, найдорожча мені, що люди — не більше як результат наших же ставлень до них. Погані вони — і люди будуть погані. Відкидай же від себе, ніжна моя, все те, що може псувати твою ніжність; учись, кажу, прощати людей. Ця велика наука повинна бути цілком відома всепрощаючому, люблячому серцеві“ [7, 371].

Це не були голі настанови — декларації, до яких так часто удавався П. Куліш у листуванні з жінками. Мирний сам дотримувався цієї християнської засади. Він умів любити і прощати. Це підкреслюють усі сучасники письменника; про це красномовно свідчить той факт, що за сорокарічну службу П. Рудченко пережив багато начальників і підлеглих, проте із жодним з них не конфліктував. Поважав людську гідність інших і йому платили тим самим. Не випадково і його позитивні герої відзначалися добротою і вмінням прощати.

16 квітня 1889 р. відбулося вінчання в місті Карлівці (на Полтавщині) в маєтку матері нареченої, за відсутності батьків Рудченка, які надіслали вітальні листи і телеграми. Аж через три місяці подружжя відвідало батьків Рудченка.

Матері — жінці старосвітській, побожній, добродушній, простій у стосунках з людьми, не сподобалась великопанськість невістки. Її інтуїція віщувала недобре. „Вони були собі люди прості — українці, балакали завжди українською мовою. А тут приїхала невісточка, говорить лише по-панськи — російською мовою. І мати П(анаса) Я(ковича) ніяк не могла себе примусити, щоб бути веселою й приязною до своєї невістки [...] коли подали на стіл борщ з курячим м'ясом, але по українському звичаю затовчений (заправлений) старим свинячим салом, то „дорога невісточка“ не захотіла його й попробувати, бо він відгонив старим салом, а вона в своїх батьків зроду не їла такого борщу і тому ніяк не могла себе примусити, щоб хоч тут його попробувати“. Задум погостювати у батьків пару тижнів не був реалізований. Подружжя „достроково“ повернулося до Полтави.

Турбот у Рудченка збільшилося в кілька разів. Службові обов'язки виконує так само сумлінно, за що одержує нагороди: орден Станіслава II ступеня (1887), орден Анни другого ступеня (1891). З'явились і нові родинні клопоти. В дружини загострилась хвороба; пошуки ліків, санаторіїв, лікарів; догляд за дітьми (троє синів); все частіше доводиться відмовлятися від участі в альманахах, у культурних заходах. Перекладає Шекспіра, „Слово о полку Ігоревім“; працює над незавершеними творами „Лихо давнє і сьогочасне“, „Повія“; багато робить як член Комісії міської думи по підготовці встановлення пам'ятника І. Котляревському; публікується в „Киевской старине“, „Рідному краї“, „Літературно-науковому віснику“; видає три томи своїх творів (1903; 1905; 1907).

Початок нового століття приніс родині Рудченків багато горя і втрат: помер брат, І. Рудченко (1905), мати (1910); один за одним залишили цей світ М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Лисенко, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Леся Українка...

Революції, хаос, війна. Загибель двох синів (Віктора і Луки), хотілось померти самому. Голод, холод, хвороби, трагічні звістки закрили дорогу світлим промінчикам у змучену життям душу письменника. Але і в цьому моральному і фізичному пеклі Панас Мирний не мислить себе осторонь розвитку національної культури. Можна померти самому, але гріх допустити руїну надбань кількох поколінь. Довідавшись про намір закрити „Літературно-науковий вісник“, 70-літній письменник закликає всіх, у кого билося і б'ється серце до розвою нашої рідної мови, рятувати справу, щоб не набратися всесвітнього сорому. Треба напружити всі сили, щоб не допустити цього. Особливу надію він покладає на молодь: „Невже ж вони не обізвуться і не допоможуть своїми працями! — пише він Михайлові Мочульському 7 січня 1918 року. — Хай ми старі — постарілі і понікчемнілі, а скільки ж після нас молоді народилося, що рвалася до літературних справ, прикладала своїх рук до цього діла? Де ж вона поділася? Невже ж вона така убога на талан, або незначна на силу, чи розтеклася по всіх усюдах і не схоче врятувати таке святе діло?.. Ні, я не хочу і не можу цьому віри йняти!“ [7, 560—561].

І він перший, притлумлюючи душевні жалі й фізичні болі, кидається рятувати ту „святу справу“, подаючи приклад до наслідування молодим. Він надсилає до ЛНВ переклад „Короля Ліра“, Шекспіра, драму „Не вгашай духу!“ —- „життєві малюнки в 5 справах“; третю частину „Повії“, повість „За водою“, написану в співавторстві з І. Біликом; веде переговори з видавництвами „Січ“, „Криниця“, „Час“ про видання своїх творів.

Мирний писав наперекір руйнівній суті жовтневого перевороту, якого категорично не сприйняв, доказом чого є вірш „До волі“, написаний 1917 року:


Та знищити все захотіли,

Що наживалося віками,

Що здобувалося кров'ю й потом

І з примусу і по охоті

Дідами нашими й батьками.

Бо то було добро „буржуйне“,

А ми усі соціалісти..

Нищили не тільки культуру. Більшовицький принцип „грабуй награбоване“ блискавично був засвоєний люмпен-пролетаріатом, в чому особисто мав нещастя переконатися сам Панас Мирний. У листі до сина Михайла Рудченка від 26 березня 1919 року батько скаржиться на стан здоров'я (кашель, лихоманка): „Та я продовжую ходити на службу, правда, ледве доповзаю туди і звідти. Все ж на ногах. Та інакше й не можна [...]. Тепер нові ускладнення назрівають: дров немає і купити їх на базарі неможливо — не менше 10 р(у)б. пуд. Думаємо знайти рубачів та й зі свого саду заготовити хоч трохи“ [7, 574].

Та поки шукали рубача, „пролетарі“ повним ходом „реквізували“ „буржуйське майно“ — вирубали сад та розбирали паркан навколо садиби Рудченків. Усю вагу жалю з приводу становища України Панас Мирний висловив у промові на могилі І. Котляревського з нагоди відзначення 150-ліття з дня народження, — останньому публічному виступі: „А я прийшов скласти на Твою домовину свої гіркі жалі та пекучі сльози, що тебе тут немає і нікому повідати про те сучасне лихо, що доводиться переживати нашій неньці Україні“ [7, 296].

До останнього дня Панас Мирний ходив на службу. 28 січня 1920 р. він помер. Поховано його у Полтаві на військовому цвинтарі поруч із старшим сином.


ТВОРЧІСТЬ

Спробувавши свої сили в жанрі драми, поезії, перекладів (О. Пушкіна, К. Рилєєва, О. Фета, О. Плещеєва, М. Огарьова, О. Апухтіна), в царині вивчення і збирання народної творчості, П. Рудченко дебютував віршем „Україні“ (1872) у львівському журналі „Правда“ під іменем Опанас Мирний. Вірш не відзначався ні оригінальністю думки і почуття, ні досконалістю версифікації, ані свіжістю образів. Панас Мирний усвідомлював це сам, але продовжував писати „для себе“. Як виявилося, не даремно.

Поезія навчила його писати „гладенькою, дзвінкою прозою“, бо лише в прозі, на думку Панаса Мирного, „буденне життя, з його болем та горем, з його радощами та утратами краще і докладніше укладається [...]. Прозою ширше і більше можна охопити життя, ніж віршем“ [7, 430].

Поетична практика Панаса Мирного зробила „серце дохідне до кожної біди, доступне до чоловічого нещастя“, збагатила його прозу мелодійністю, ритмічністю мови, метафоричністю, різноманітністю викладових форм.

Оповідач Мирного — прозаїка, подібно до ліричного героя в поезії — синтетична особа: це й оповідач, і герой, і носій авторського начала. Задекларована в „Україні“ любов до рідного краю, бажання боротися за „воленьку братів менших, за правду, за віру“ стануть програмою його життя й епічної творчості.

Тоді ж у цьому журналі було опубліковане оповідання „Лихий попутав“ (1872) без підпису.

Тема оповідання і спосіб її вирішення — традиційні для української літератури. Згадаймо „Катерину“ Т. Шевченка, „Сердешну Оксану“ Г. Квітки — Основ'яненка, не кажучи вже про народнопісенні мотиви зведення дівчини, її лиху долю й поневіряння.

Оповідна манера (розповідь ведеться від головної героїні твору Варки Луценкової) — також не нова. Її використовували Г. Квітка — Основ'яненко, Марко Вовчок, О. Стороженко, прозаїки „Основи“. Та й відгук мотивів наймитських пісень, так блискуче поданий Марком Вовчком в оповіданні „Сестра“, у Панаса Мирного досить яскравий. Життєва історія героїні Панаса Мирного багато де в чому повторює життєві повороти „Сестри“ Марка Вовчка.

Та прозовий дебют Панаса Мирного зацікавив, а декого і заінтригував оригінальністю розробки традиційної теми і новаторством її художньої реалізації: на рівні композиції, збагачення оповідної форми розповіді; характеристичної функції діалогу, розрахованого не на стилістичний ефект, а на реалізацію сюжетно-психологічної мети.

Марко Вовчок завойовує українську літературу для реалізму, Панас Мирний вводить принцип інтенсивної психологічної розробки, що згодом допомогло йому створити широкий за формою реалістичний психологічний роман.

Його романи „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, „Повія“ — явище великої сили й історичної ваги. Не лише своїми художніми якостями, могутнім соціальним звучанням, а й новим словом у мистецтві психологічного аналізу. Паростки його вже бачимо в оповіданні „Лихий попутав“, де так щедро (при обмежених можливостях оповідної манери) використано внутрішні та діалогізовані монологи, спогади, сни, марення тощо. Навіть пейзаж наділений не властивою йому сюжетно-психологічною функцією. Він супроводжує й обрамлює психологічні процеси; вливається в потік роздумів героїні, сти-мулює думки, сприймається й емоційно переживається.

Вісімнадцятирічна дівчина Варка весною покидає село, рідних. Вона осиротіла у ранньому дитинстві; залишився один дядько. Життя в нього і злющої — презлющої дядини було для дівчини справжнім пеклом. Дармова праця, дорікання шматком хліба, ніякої надії на краще.

Дівчина на порі, а в неї нічогісінько немає: ні рушників, ні пристойної спідниці, ні керсетки нової, а за скриню — годі й думати. Хто її візьме? Та й сусіди радили подумати про себе, не залишатись довічною наймичкою у чужій сім'ї. Краще вже піти до міста служити, щоб хоч грошей на одяг заробити.

Після роздумів дівчина наважилась покинути село — і мов на світ народилася. „Пора була весняна, ранішнє сонце так любо світило, не пекло, а гріло; поля зеленіли, як рута; всяка пташка співала-щебетала... Оглянулась я, вийшовши на битий шлях, на село — там церква аж горить проти сонця; у зелених садках білі хатки тонуть, і вигін зеленіє, де ми на вулицю збиралися... Все перед моїми очима, як на долоні. Все це нагадало мені і мою дитячу пору, моє дівування, та й сама не знаю чого — мені так весело, а я стою з клунком за плечима та так плачу, так плачу!“.

Перше відчуття звільненої з домашнього рабства дівчини — солодке, світле, тепле і веселе, як сонечко, співзвучне ранішній весняній картині. Та ця гармонія така короткочасна, оманлива, візуальна! Справжній психологічний стан дівчини заховано надійно і глибоко — у душі, куди може заглянути і передати його справжню сутність лише автор. У Мирного переважно так: що вище, дзвінкіше, піднесеніше звучить нота радості, — то більше впевненості, що дуже швидко вона обернеться горем, катастрофою, повним крахом надій!

У другому, майже ідентичному, описі весни письменник відкриває завісу цієї дивної невизначеності душевного стану дівчини:

„Сонечко так милостиво гріло; сніги тали, і поміж снігами де-не-де пробивалася зелена травиця... І чого воно любо так стає на душі, легко на серці, як побачиш з-під снігу зелену травицю? Так, неначе мати або батько тебе привітають... Припала б, здається, до того зеленого листочка, пригорнула б до серця, сміялася б і плакала — так любо.

Найпаче здавалась мені та весна якоюсь любою — такою любою та хорошою, якою ні до того, ні після того ні одна ніколи не здавалась... На душі так легко, а все якось задумана ходиш... думки тебе окривають; все сумно самій, а й хочеться самій усе бути, щоб ніхто не бачив, ніхто не чув, не насміявся, як з травицею розмовляєш, до травиці припадаєш, землю цілуєш... Ластівочку побачиш — як матусі зрадієш... „Ластівочко — щебетушечко! — промовляєш до неї. — Не літай ти наді мною, не вийся над моєю головою, бо я сирота одинока, не маю ні батька, ні неньки, не маю поради у світі!.. Ніж маєш ти витись наді мною, візьми мене на свої легенькі крила, полетимо удвох до Бога, спитаємо: де те щастя у світі“ [1, 33-34].

Самотня серед чужих людей, позбавлена материнської любові й тепла, дівчина, яка прагне щастя, і матусю і батька бачить у природі; у неї шукає і порадоньки, і ласки, і щастя. Природі може поскаржитись і повідати найпотаємніші мрії. Вона одна, без насміху і глуму, вислухає її, але... дати їй щастя, чи хоч показати до нього стежечку, ця Божа краса не може. Реальність розбиває дівочі ілюзії, тому радість супроводжується або сльозами, або якимось зловісним жалем.

Природа передує кожному сюжетному ходу і з тла перетворюється на символ — пророцтво, яке читач може дуже легко „розшифрувати“.

Зустріч Варки з Василем відбувається тієї самої весни, яка здавалась дівчині такою любою та хорошою. Та подивімося, як виглядала та весна того дня, що став для неї фатальним (зав'язка твору):

„Сонечко спускалося за гору, і все небо палало, як вогнем, його світом... Червоно-червоно так стало; хатки і садки, і річка чорна та бурна — все почервоніло, неначе кров'ю залите. А я сиджу на лавці, дивлюся, як люди снують по вулиці, грязюку місять, та думаю: „Що ж се воно за знак, що сонце так червоно сідає? Се, певно, щось буде: або ж вітер, або ж мороз“ [1, 34].

Білий і зелений кольори, що символізують чистоту, незайманість і життя, змінюються на червоно-кривавий і чорно-брудний — символ смерті.

Приреченість щойно народженого почуття підтверджує ще одна картина-символ, що обрамлює зустріч Варки з Василем: „Захід зовсім поблід, пожовк; стало якось жовто-смутно; з другого боку чорні хмари встають, кидають чорну тінь на землю...“ [1, 36].

Контрастна символіка жовтого кольору, який може бути і радісним, як сонце, і сумним, як смерть, створює відчуття чорно-гарячої трагічної напруги, що підсилюється і звуковими образами („місто все стихало, замирало: жидівський гвалт; вода ревла та шуміла на греблі“). Відтепер ці кольори — символи стають мовби тінню дівчини. Навіть швидкоплинне щастя — кохання захмарене сумом і несподіваним страхом, що повис над її головою і „як мара, як заводи пугачеві“, вставав уночі й будив серед міцного сну.

Завдяки психологізованим пейзажним деталям подія чи вчинок сприймаються вже не просто в прямому, об'єктивному їх значенні, а як стимул, підсумок внутрішньої емоційно-мислительної роботи, чи як прояв певного душевного стану. Внутрішній стан героїні вмотивовано зовнішніми деталями, які формують її настрій, впливають на спосіб мислення — то прямо, то опосередковано, то принагідно.

Знівечену, зраджену долю Варки передано внутрішньо асоціативною деталлю: „...Млини стоять з поламаними крилами, сумують...“ Розпач, туга, невимовний біль передано через марення, які відбивають дійсний стан безвиході, в якій опинилася покинута й ошукана Варка. їй здалося, що вона стоїть із Василем над прірвою, на високій скалі і він штовхає її вниз (кульмінація). І вона справді опинилася на дні прірви, де перебуває 20 років — знову серед чужих людей, самотня й непотрібна нікому. Всі одвернулись, навіть Бог. „І молюся, та, видно, моя молитва така або ж Господь її не приймає“ [1, 56], — такий епілог оповідання.

Панас Мирний дав точний опис духовної й моральної деградації суспільства, в якому поголовно порушується одна з основних християнських заповідей: люби ближнього, як себе самого. Назва оповідання також символічна. Вона стосується не тільки самої Варки Луценкової, що в момент затьмарення свідомості стає дітовбивцею, скільки усіх персонажів оповідання, які підштовхували її до прірви: дядько й дядина, з чиєї „ласки“ вона покинула село, а потім і вчинила злочин; Василь, на совісті якого не одна знівечена дівоча доля; господиня Мотря — „добра“, поки мала максимальну вигоду від наймички. Найменший дискомфорт (плач маленької дитини) — і вона, не задумуючись розраховує наймичку; і діти дядька мовби змагаються у жорстокості: „Івася лають, щоб не кричало. Та ніхто вже мені, як отой Карпо! Почне плакати дитина, то він прибіжить, ущипне за ніс ... — цить, сякого — такого батька байстря! Мовчи, проклятуще вилупча!“ [1, 54].

Дівчата й парубки, селяни й міщани, заможні й бідні, мале й велике — все обплутане лихим, заражене смертельною хворобою віку — моральною деградацією. Це було те нове, що вніс Панас Мирний у розробку традиційної теми і способи її трактування. Це і вирізнило оповідання серед тодішньої української белетристики, а для його автора, як „свіжого й сильного таланту“, визначило чільне місце серед українських письменників.

Оповідна форма твору допомогла найбільш природним способом передати внутрішні почуття і переживання героїні, поєднати правдоподібність із достатньою повнотою і глибиною розкриття внутрішнього світу (Варка сама розповідає про свої переживання, думки — ситуація цілком можлива в реальному житті). Та оповідна форма викладу мала й свої мінуси: штучно робила зовнішнім те, що самою своєю природою повинно зоставатися внутрішнім. Розповідь від першої особи унеможливлювала однаково повно відтворити внутрішній світ багатьох героїв; робила монотонним психологічне зображення (переважно засобом самоспостереження і самоаналізу) та й мало підходила до великої епічної форми.

У наступному прозовому творі „П'яниця“, опублікованому в львівському журналі „Правда“ (1874), Панас Мирний, змінюючи викладову оповідну форму на об'єктивно-епічну, утверджує психологічний аналіз, що збагачує його новими виражальними засобами.

Публікації твору передувала копітка підготовча робота, про що свідчать щоденникові записи, листи, кілька варіантів незакінчених творів: „Ганнуся (13 записок чиновника)“, „Попович“, теми яких перегукуються з повістю „П'яниця“.

Матеріалом для твору слугувало саме життя, власні спостереження і відчуття, тому цілком слушні твердження істориків літератури про автобіографізм повісті, особливо виявлений в образі юного чиновника Івана Ливадного. Це стосується насамперед ідентичності соціального, родового, вікового стану героя і письменника.

Ще юним Іван Ливадний почав свою трудову діяльність — чиновником, так само як батько і старші брати. Напутнє слово батька героя, Микити Івановича, порада його бути слухняним, покірним, послужливим, шанувати себе і своїх батьків майже слово в слово записане і перенесене до повісті з уст Якова Рудченка.

І героя й автора не задовольняло „те сидіння з дня у день“ над столом, те брязкання на щотах, те составления усяких свєденій та відомостей“ [7, 323]. Обидва заради шматка хліба змушені терпіти несправедливі докори начальника:

„Коли б не страх, що не справдить він батькових надій, кинув би він зразу свою працю, як нікчемницю. Страх той переміг все... І сидів він над паперами та виводив стрічку за стрічкою“ [1, 63].

Та Іван Ливадний не знаходить в собі сили змінити становище. Він ненавидить ту нудну, страшну і тому тяжку роботу, але сумлінно виконує її. Згадує шкільні роки, товаришів і потайки сумує за ними, за взаєминами, котрі здавались йому сміливішими, чеснішими, кращими і вищими, ніж у його чиновного товариства. Бо „там прониру якого, ябеду осміють і о глузують, часом і виб'ють гуртом, а тут бояться сміливо глянути йому у вічі, виказати йому гірку правду, а скоріше межуються до його, потурають йому, хоча у душі і серці носять зло. Хай тільки такий уступиться як-небудь, все те зле встане... І нема тоді теплого кутка на всьому світі широкому, ні одна рука не поможе йому піднятися, ні одно серце не обігріє його братерським жалем... Хай скніє, пропадає в самотній тузі!“ [1, 64].

Іван Ливадний намагається розігнати тугу читанням книжок, грою на скрипці: „Опріч скрипки не мав він відради, не було у його втіхи. На службу бігав задля того, що служба давала йому хліб, списував там, скільки міг, паперу, почуваючи в скрипі пера заводи струни. З служби біг якомога, звертаючи кожному з шляху, біг попідтинню, як злодій, мерщій на квартиру“ [1, 66], і брався за скрипку. Мелодії просякали його душу і на своїх крилах несли в інший світ. „Він нісся за ними, як дух у безмежні простори тонів, він з ними плакав і сміявся, сумував і радів... То було божевільне поривання наболілої душі, нерозгадане почування повного серця, котре він не знав, як збути, і переливався у голоси плакучих мелодій“.

Дуже швидко міг своєю грою зворушити запеклі душі і закам'янілі серця. Став потрібним чоловіком при різних забавах. Панянки запобігали його уваги, „пузаті, коротконогі“ столоначальники танцювали під його музику, примушували пити, поводилися з ним, як із річчю, що на якийсь час забавляє їх. Насміх і глум над музикантом вважалися ознакою доброго тону: „За мою працю та така дяка? — думав він, і сльози виступали на очах. Що якби сила та воля, так би і дав у пику бісовому Пузаневі!..“ [1, 68]. Але ні сили, ні волі він не мав навіть стільки, щоб захистити своє почуття до дівчини, не допустити наруги від рідного брата над нею: „Сказати йому? — думав він. — Попрохати, хай не чіпає? Соромно! Яке моє діло?.. І справді: яке моє діло?.. Що вона, моя дитина, сестра, жінка? Хай ступає на слизьку кладку...“ [1, 82].

Його слабкого духу вистачає лише на джентльменський жест — скоріше театральний, ніж щирий — запропонувати Наталії одружитися з ним, попередньо виплеснувши на неї зливу докорів: „Боже ж мій! Хіба ж я не казав вам? Хіба я не застерігав вас? Не послухали ви мого слова, не послухали мене, не завидного на в зір, щуплого, болісного. Його блискуча краса, його жвава, весела натура, все одібрали од вас: розум, волю — все. От тепер і карайтеся!“ [1, 89].

Лист — звинувачення братові залишився незакінченим; благородна відмова дівчини від його жертви — останній шанс Ливадному утвердитись як особистості. Але й цим він не скористався. І тут Панас Мирний не погрішив проти правди характеру. Людина, народжена з рабською психологією, з батьківським орієнтиром не йти проти течії, не здатна на вольовий, принциповий вчинок.

Дитяча беззахисність, дівоча сором'язливість, дивовижна безпорадність роблять його жалюгідним: „Іван Микитович заходив по хаті. До нього доносились лайки та крик матері, ляскання важкої руки й тихий жалісливий писк Наталі. Він, ходячи, ламав свої руки, кусав до крові губи. Йому було шкода Наталі. Кожен її писк, мов гострий ніж, краяв йому серце. Він би, не міг, полетів туди і вирвав її з рук матері, так сором, страх, здержували його... „Вона плакала надомною, цілувала мене, а мати застала...“ Він упав на ліжко, лицем у подушку, й затулив вуха, щоб не чутно було лайки божевільної, писку вразливого“ [1, 90].

Для вирішення проблеми він обирає найлегший і найнедостойніший засіб: спивається і помирає у шпиталі.

Твердження деяких літературознавців, що Іван Ливадний є узагальненням трагічного образу „маленької людини“, яка самим актом своєї загибелі кидала виклик „темному царству“ сильних і ситих, даючи виразну проекцію на суспільство, де людина людині — вовк, видається нам перебільшеним.

„Темне царство“ сильних і ситих ніяк не відреагувало на смерть Івана: „Ні одна душа не пошкодувала за його життям. Один тільки молоденький паничик, що стрибав йому на шию в часи молодечих гулянок, нагадував про нього товариству „А шкода, братця, що немає старої лисої собаки!“ І той одинокий викрик, наче жаліслива струна, сумно бринів у веселому гуку товариства“ [1, 94—95].

Ще за життя Панас Мирний спростував тих критиків, які пов'язали образ гоголівського Акакія Акакійовича Башмачкіна з Ливадним. „Є, щоправда, між ними тільки те спільне, що обидва позбавлені бойових здібностей, — пояснював Панас Мирний. — Але Акакій Акакійович Гоголя — обмежена істота; тоді як п'яниця поривається до чогось вищого, кращого і якщо гине, то лише через дурні умови життя“ [7, 372].

Розкриття душі маленької людини — не лише співчуття їй, а й злиття з нею — в цьому і була новизна „П'яниці“. Пушкін в „Станційному наглядачі“ і Гоголь у „Шинелі“ утверджували любов до „меншого брата“. Для Панаса Мирного Ливадний був частиною душі, не тільки в тому сенсі, в якому будь-який художній образ є частинкою душі художника, — ні, то була глибока, соціально-психологічна спорідненість.

Письменник частково визнавав рацію тих критиків, котрі вважали життєво нереальним, щоб Іван Ливадний зміг сам написати листа братові такого змісту: „Можливо, — писав він, — рецензенти і мали рацію; для такого листа необхідно було мати більш широкий світогляд, ніж мав п'яниця. — Але я цим твором переслідував інші цілі, ніж мали на увазі рецензенти: я хотів показати, як помирають кращі і симпатичні сторони нашої душі і серця серед дурних обставин. Звідси — і той піднесений політ думки п'яниці, який виявився в листі“ [7, 372].

Панас Мирний сам окреслив проблему, визначив ідею повісті і визнав відсутність у його героя широкого світогляду. Проте історики літератури продовжували доводити зовсім протилежне наміру автора, доповнюючи і підправляючи характер героя і суть його листа: „Іван Ливадний має відчуття соціального насильства, яке панувало навкруги. Останнє особливо виразно виявилося в листі, написаному Іваном братові Петру. Лист пронизаний лютою ненавистю чесної і справедливої людини до класу можновладців, багатіїв, яким байдуже людське горе“.

„В цьому листі, що є одним із центральних моментів повісті, висуваються звинувачення не тільки проти окремої особи, а й проти всього несправедливого соціального ладу з його розтлінною мораллю, з поділом на пануючих і гноблених“.

„Його роздуми про вчинене конкретне зло набирають широкого узагальнення характеру, в них звучить гарячий протест проти соціальної несправедливості. Захищаючи інтереси обездолених і скривджених, герой таврує презирством не тільки тих кар'єристів, що на людських сльозах, нужді та горі будують своє щастя, а й гостро виступає проти всіх п'явок на народному тілі“.

„Головну думку оповідання — засудження світу, несправедливого соціального ладу, де панує егоїзм, де діють вовчі закони, — письменник сконцентрував у листі Івана до свого брата“.

„Різке протиставлення людських якостей братів Ливадних, їхніх життєвих шляхів трактується в повісті як соціально-типове явище, один із виявів класового антагонізму“.

Лист адресований рідному братові — пройдисвіту, ловеласу, циніку, шахраю, аморальному типові, який прогулює життя, збагачуючись на горі, сльозах і навіть на смерті ближнього. Петро не належить ні до класу можновладців, ні „пануючих“, ні „п'явок на народному тілі“. Такі моральні монстри, на жаль, були, є і будуть за будь- якого суспільного ладу. Тому навряд чи правомірно говорити про ідею твору як засудження несправедливого ладу, протест (хай навіть пасивний), чи вияв „класового антагонізму“, чи захист інтересів „обездолених і скривджених“. Скривдженими є якраз Іван Микитович, багата вдова, дочка перекупки — міщанки, яких важко назвати знедоленими. їх кривда має суто особистісний характер, не пов'язаний з соціальними причинами.

Іван Ливадний скривджений не начальством, що дотримувалося нехай дурного, проте усталеного порядку. Воно оцінило його каліграфію, старанність в роботі і навіть підвищило платню. Після повної деградації Ливадного тримали на роботі лише завдяки чудовій грі на скрипці. Його не викинули, як це зробили з Мариною („Дві московки“ І. Нечуя-Левицького), на вулицю, а відвезли до шпиталю.

Так, над ним глумились, тримали, як іграшку, для забави. Але хіба не він дозволяв так поводитися з собою ще тоді, коли життя і кар'єра мали прекрасні перспективи?!

Трагедія Івана Ливадного — це трагедія людини, що не змогла реалізувати Богом даний талант, свій інтелект, „кращі і симпатичні сторони душі і серця“. Під впливом „дурних обставин“ він залишається п'яницею.

Його заповітну мрію („наука, тиха та щира праця над нею“) батько обізвав „дурницею, нікчемницею, вилаяв добре, щоб і думок таких не мав у голові“ і влаштував чиновником.

„Слабий тілом, боязкий норовом“, Іван захоплюється музикою, але, як зауважує один з його колег, „учитися грати тільки великим дукам від нічого робити, а не нам. Нам треба на пері грати: перо — наша скрипка, наш хліб, а то все — дурниця! Наплюй та й годі... Я добре знаю, що коли б і сей йорж покинув свою скрипку та почав краще службу пильнувати — ого! При його талані далеко б пішов, а то так і пропаде, тут і зслизне, як мишеня“ [1, 68].

Воно так і сталось. Після розчарування у рідному братові, втрати надії на особисте щастя, він спивається, поступово втрачаючи найкращі засади, а згодом і людську подобу. Позбавлений найменшого імунітету проти „дурних обставин“, Іван Микитович стає їх жертвою, „пропащою силою“ і помирає.

Повість „П'яниця“ — це крок на шляху вдосконалення психологічного стилю, доказ, що традиції реалізму, народності й гуманізму підтримані й збагачені молодим талантом.

Об'єктивно-епічна розповідь, вільне користування художнім часом, відтворення психології багатьох героїв, різні форми психологічного відображення — це те, що привернуло увагу критиків, а Панасу Мирному дало підстави сказати: „П'яниця“ вже приніс мені славу, якої я взагалі уникаю“ [7, 372].

Твір сподобався і брату Панаса Мирного. Надсилаючи його до журналу „Правда“, Іван Білик відзначив і новизну теми (життя чиновництва), не порушеної досі в українській белетристиці.

Вже в ранній творчості Панас Мирний відстоював необхідність художнього висвітлення різних верств суспільства. Про це він говорить устами одного з героїв повісті „Лихі люди“ (інша назва „Товариші“): „Ти мало бачив людей, — звертається він до молодого письменника Телепня, прочитавши його „приповістку“ про те, як крамар обдурює хлібороба. — Ти все малюєш нам тільки своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько все хлібороби та хлібороби. Є багато й майстрових, усяких ремісників. Ти ніде їх нам не виводив, не показував, — буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи“ [1, 134].

Художня спадщина Панаса Мирного охоплює актуальні проблеми всіх верств, прошарків і станів українського суспільства, підтверджуючи не декларативність цих слів.

Уже у ранній творчості, усвідомлюючи роль різночинної інтелігенції в суспільному житті, Панас Мирний робить спроби змалювати тип „нової людини“, інтелігента — різночинця, який своєю діяльністю сприяв би самоусвідомленню народу.


ПОВІСТЬ „ЛИХІ ЛЮДИ“

Різночинна інтелігенція пореформеного періоду не була однорідна, що і відтворив Панас Мирний у недокінченому творі „Народолюбець“ та повісті „Лихі люди“ (інша назва „Товариші“).

Головним героєм „Народолюбця“ є сільський голова Петро Федорович Шатай-Мотай, людина жорстокої, деспотичної вдачі й, окрім того, справжній хамелеон: „Сказано голова! — пише про нього Мирний. — І нажився Петро Федорович! І хутір, і млин, і вітряків чотири, а поля? а лісу? — панюга панюгою, та й тільки! Скільки всіх людей розорив, скільки по шматки пустив, а скільки і сира земля під собою поховала. Хотина Петрівна щонеділі за часточки за померлі душі давала, щоб гріхи Петра Федоровича замолити“ [4, 86].

Він стоїть на найнижчому щаблі службової драбини, але сповна користується перевагами „начальства“, бо вміє „чи прислужити, чи часом і самому начальственний вид прийняти. Перед окружним, бувало, у три погибелі перегнеться, за те ж і ти перед ним у три погибелі гнись“.

У щоденному житті він керується законом вигоди, а не лицарським пориванням серця, обґрунтовуючи його соціал-дарвіністичною теорією: „Слава Дарвіну, що він зірвав з наших очей романтичну пов'язку і вказав на прямий шлях — души, а то тебе задушать!“ І він душив залежних і слабших від себе, не милуючи й свого сина. Окружний начальник двічі садовив його у чорну за садистське знущання над сином. Модний в умовах 60—70-х років конфлікт „батьки і діти“ під пером Панаса Мирного набуває нетрафаретного забарвлення. Страх перед батьком породив ненависть у сина до батька і його вчинків. У гімназії в Шатая-Мотая-молодшого поступово виробляється характер. В університеті завершується формування його світогляду. Тут він доходить висновку, що зміст життя — дбати лише про себе. Мета Петра Петровича, як і в його батька, — нажива, особисте щастя, спокій.

Лицемірні розмови Петра Петровича про долю народу потрібні для того, щоб викликати довіру до себе. Справжня людяність чужа йому. Про тих, хто проповідує ідеї гуманізму, він говорить: „Нерозумні ті теоретики, котрі свої гуманні теорії хотять нав'язати мирові [...]. Я дивлюся на їх теорії не як на закони, котрі повинні ворочати миром, а як на орудія, котрим чоловік добуває своє добро, своє благо, і ні для більше, а для себе самого“ [4, 103].

Антиподом Петра Петровича є представник різночинної інтелігенції, справжній народолюбець Орел, людина твердих переконань, сильної волі. „Низенький, але коренастий чоловічок у сіренькій блузі і в демократичному чорному брилі. Лице його широке, скулясте віддавало залізною силою: погляд грізний, високе чоло повите сумною думкою“. Він переконаний, що „треба сей нікчемний економічний строй розломити, розвалити к бісу, треба так зробити, щоб кожен брав те, що заслужив, треба справедливість відтворити на землі, а не неправду“ [4, 107].

Орел виразно бачить в існуючому ладі причину тяжкого людського безправ'я, тому після закінчення університету йде в народ „навчити бідолашного мужика зненавидіти такий строй, який не дає трудящому люду нічого, крім тяжкої праці та шматка черствого хліба помогти йому скинути свою бідолашну долю, віддати йому свою і силу, і міць, і хіть... Оце буде правда! А все друге — мошенство! Нікчемність!“.

Заради щастя інших Орел жертвує своїм. Це відрізняє його від Шатая-Мотая, який говорить Орлу, що „всякому чоловікові природжена хіть устроїтись якнайкраще“. Піклування Орла про народні інтереси, його намір присвятити свої знання, сили, життя боротьбі за кращу долю пригніченого народу Шатай-Мотай називає „дитяцтвом“: „Орел скочив, немов його хто шилом штрикнув. Очі широко розкрились, увесь поблід, затріпався і з усієї сили плюнув межи очі Петру Петровичу.

— Подлец! — крикнув. І чимдужче вибіг з хати“ [4, 108].

В образі Орла письменник втілив типові риси революціонера — різночинця 70-х років, який прагне поламати перешкоди, а блага поділити між людьми по справедливості. Він не усвідомлює всю небезпечність справи, якій присвятив своє життя, загрозу смерті, але: „Що нам своя шия, коли тисячі у нічному мороці блудять?“ — каже він.

Письменник поділяє пафос Орла й осуджує ідеологію „золотої середини“, „преуспеяння“, кар'єризму, пристосовництва, угодовства, ліберального хижацтва Шатая-Мотая. На жаль, люди типу останнього переважають. Та це тимчасове явище; інакомислячих стає дедалі більше, особливо серед студентської молоді, яка організовує підпільні гуртки.

З невідомих причин оповідання „Народолюбець“ не було закінчене, проте Панас Мирний не відмовився від наміру створити образ позитивного героя, окремі риси якого були накреслені в образі Орла. Ця проблема так турбувала творчу уяву письменника, що він на деякий час залишає працю над романом „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, розпочату 1872 року, і береться за написання повісті „Лихі люди“, спрямувавши її проти дикого розгулу реакції, утисків та переслідувань демократично настроєної інтелігенції, шельмування її шовіністичною пресою.

Це був час епідемії доносів і підготовки проекту Емського указу, час поповнення в'язниць і Сибіру інакомислячими: „Тюрми люди вигадали задля злочинців, задля душогубів, задля всіх тих, хто другому лихо діє, на життя другого або на добро посягає, — обурювався Панас Мирний, — а вони з тюрми зробили схованку задля всіх тих, хто не так, як вони, мислять, хто за народ руку тягне, добро йому тиче, кращої долі домагається“.

Саме такі борці за кращу народну долю, безстрашні і незламні, головні герої повісті „Лихі люди“. Це вони — загроза самодержавному ладові і пострах царським прислужникам. Дарма, що не проходить і дня, щоб не закинули за грати нових постояльців. „І всі молоді, як перемиті, і всі — хоч часом прикриті і латами, пригнічені нуждою, а з гарячим завзяттям у серці боротися з нею, з дужими руками помірятися з життям, з молодою головою, повною надій широких, шукання правди...“ [1, 133].

Письменник вдало підібрав композиційний прийом (розповідь через марення і спогади), звільнивши себе від дотримання хронологічно-послідовного розгортання подій, як це спостерігалося в попередніх творах; від передісторії біографій героїв; цей прийом дав змогу глибоко окреслити індивідуальні характери персонажів, розкрити суть конфлікту антагоністичних сил: Телепень, Жук — Шестерний, Попенко.

Повість починається світлою радісною картиною сонячного ранку, на тлі якої розгортається страшне життя політичних в'язнів у тюрмі, — символ царської Росії: „Набілена спочатку, почорніла від негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залізні штиби, вікнами, обведена високою кам'яною стіною, наче мара, яка стояла над горою і понуро дивилася у крутий яр. Про неї байдуже, що небо було ясне, що сонце світе любо, що люди гомонять там дуже... німа і мовчазна, від неба вона крилася чорною залізною покрівлею [...]. Темне, як і сама будівля, зло царювало у тій страшній схованці“ [1, 88].

Автор тричі вживає епітет „чорний“, підсилюючи цим контраст між світлою картиною навколишньої природи і темною будівлею в'язниці, в якій „на третьому ярусі“ сидить Петро Телепень — виходець із бідної родини чиновника, натура вразлива і обдарована, виразник авторського „Я“, інтелігент — демократ, письменник.

Своє життя він присвячує боротьбі за покращення долі народу. Пристрасне, правдиве слово — його зброя. Ще юнаком він замислився над причинами злиденного життя народу. Все почалося тоді, коли він, закінчивши гімназію, щасливий повертався до батьків і побачив змарнілих людей на панському полі. Сонячне світло ніби навмисне вирізняло злидні люду. „А тут, серед поля, скиглить люд свою голодну пісню... Стелеться вона вітром по змочених його потом ланах; а сонце їх золотить своїм ясним світлом. Що йому до того, хто плаче, хто скаче! Воно всім однаково світить, усім однаково гріє...“.

Важка туга облягає душу, „темніє світ у Петрових очах. І всю дорогу вчувається йому пісня голодного люду. Заглушує вона умовляння батьків, щоб він не зв'язувався з лихими людьми, що хтять в достачах усіх порівняти“. Петро ніколи вже не забуде, що бачив.

Уже студентом він вступає в товариство, яке живе гарячим завзяттям у серці і прагненням „дужими руками помірятися з життям“. Молодь сповнена надій широких, шукання правди. Вона звертає свої погляди в уявне щасливе майбутнє.

Правдиво змальовано появу й діяльність різночинної інтелігенції, „нових людей“, які зрозуміли потребу пізнати народ та його прагнення, побачити народ не тільки у дворі, айв полі, в роботі, в стосунках між собою, в радості й біді; допомогти йому виборсатися з темряви й нужди. Ось чому з усіх кінців України збиралася молодь до Київського університету — набратися розуму, „слухати правди — слова“. „До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостач, де воля усміхається своїм теплим сміхом, — до того тілько й назброїлися оці молоді сили! Кожен тілько тим живе і дише, кожному воно сниться і ввижається“ [1, 233].

Та це тільки в майбутньому, а теперішня дійсність — брудна, жорстока і страшна. Вона мовби просить заміни: „Її треба розвіяти, як пил; змести, як нечистоту, вирвати з корінням, як жалку кропиву“. А це під силу тільки стійким, сильним, морально і фізично здоровим людям. Саме таким прагне бути Тимофій Жук, тому він і стає чорноробом: возить воду, носить і рубає дрова, пиляє дерево, теше камінь, копає землю, кує залізо.

Він хоче знати народ, його мрії, сподівання, тому живе з ним одним життям, поважаючи його тяжку працю: „Я, Петре, з сим сірим мужиком косив по катеринославських степах; тягав чуже добро з барок і нагружав судна на Дніпрянському лимані: був по всяких заводах“ [1, 111 — 112].

Розмова Жука з Телепнем під час зустрічі серед рибалок виявляє їхні різні погляди на засоби боротьби за краще життя народу. Пройшовши школу життя, Жук зрозумів, що народові насамперед потрібний шматок хліба, а потім уже освіта і наука. „Йому просвіти бракує правда. Та де ж йому її узяти, коли йому і хліба не стає?!“ [1, 111].

Забезпечити матеріальні блага, на думку Жука, можна одним шляхом — революцією. Ось чому він сміється з мирних засобів боротьби, які пропонує Телепень: „А через скільки літ ти повернеш людські голови на сей шлях? — спитав Жук. — Дай Боже, щоб через вік спізнали тебе люди і почали так благо думати, як ти думаєш!.. А я, Петре, тепер живу... сьогодні живу — і сьогодні нема мені чого їсти, немає хліба сьогодні... Що ж мені з того, що через вік буде, коли я сьогодні здихаю з голоду?!“ [1, 114].

Жук не збирається схилити Телепня на свій бік. Він розуміє, що шлях революційної діяльності інтелігента — різночинця пов'язаний з великими труднощами і потребує людей сильних духом і фізично. М'який, вразливий, незагартований життям, Телепень не підготовлений до рішучих дій. Життя Жука між селянами і робітниками допомогло йому ще більше пізнати і полюбити простий народ, який навіть в умовах жорстокого гніту, щоденних злиднів і бідувань не загрубів душею: „Коли б ти знав, що за добру душу та серце має оцей темний та необтесаний мужик“, — говорив Жук, і в цих словах відчувається добра душа та серце самого героя, такого непривітного і грубого зовні, такого фізично сильного і морально несхибного. Тому, коли його заарештували, з камери проривалася пісня — свідчення незламності героя.

Багато місця у повісті відведено розкриттю становлення характерів героїв. Уже в шкільні роки кожний з „товаришів“ мав свою лінію поведінки, вдачу й уподобання. Різниця світоглядів стала виразною в гімназійні роки; університет остаточно утвердив їхнє ідейне розходження. Жук і Телепень співчувають людському горю, шукають найбільш ефективних шляхів служіння народові, готують себе до активної суспільної діяльності на користь прогресу. Натомість Шестірний і Попенко ненавидять народ. Вони користолюбні, егоїстичні, типові кар'єристи. Донощик Шестірний мріє про високу урядову посаду, Попенко — про парафію, де він міг би вести сите, паразитичне життя.

В гімназії Шестірний вистежував своїх товаришів, підслуховував розмови і доносив начальству. То він доніс на Жука за читання ним забороненої літератури і революційні думки, за що того було виключено з останнього курсу гімназії як неблагонадійного. „Собакою, блюдолизом“, „і єзуїтом поганим“, „поганю“ назвав Шестірного Жук за його „бурхливу діяльність“.

Змальовуючи черству, безжалісну натуру Шестірного, письменник широко використовує засоби мовної типізації. Там, де справа торкається власних інтересів Шестірного, мова його стає то улесливою до рабського плазування, то грубою, пересипаною такими словами, як „проклятий“, „прожора“, „класти“, „украв“ у значенні „їсти“, „з'їв“. Грубість мовна підсилюється окличною інтонацією, короткими фразами типу: „як же!“, „чорт не видав“ та ін.

Характер і вчинки Попенка не відповідають його сану. На пораду Жука зробити благодійну справу — відкрити народну школу — Попенко відповідає: „Ту-у-ди!..— Ради чого я це все буду робити? Що воно мені хліба дасть? Грошей дасть?.. Мужик поки ще темний, то і в Бога вірує; а вивчиться — він і церкву забуде, а про батюшку — поминай як звали! Прийдеться йому, коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися; та ще й з наученій твоїх він поглумиться“ [1, 99].

Розкриваючи такі риси Попенка, як жадність, зажерливість, письменник дає його портрет: „Очі і зуби впилися у здоровенний шмат булки, що держав він в одній руці і рвав, наче собака, своїми гострими зубами; пучку другої руки він смачно обсмоктував, бо там колись було сало, а тепер вона тільки лисніла ним“ [1, 87].

У портретній характеристиці негативних персонажів письменник використовує емоційно насичені порівняння, розраховані на те, щоб викликати в читача почуття огиди, зневаги до них. Очі Попенка „застряли“ в книжці, „як гостра стріла“; він поспішає на заняття, „як опечений“; постать Шестірного ворушиться проти вікна — чорна й непривітна, „як тіні павука-тарантула“.

Шестірний — тендітний, випещений, прилизаний панич. На ньому „сорочка як сніг, каптан новесенький, усе на ньому чисте — випрасуване, а лице його біле-рум'яне, очі — з зеленим виблиском, зуби — дрібні та білі, як перли“.

Широко вживаний білий колір у змалюванні портрета негативного персонажа — цікавий художній прийом, потрібний авторові для того, щоб протиставити білій чистій зовнішності його брудну, темну натуру. При змалюванні портрета Жука автор, навпаки, користується епітетом „чорний“, „пикатий“, „по щоках його смуглого виду поп'ялося пухке волоссячко; під носом висипався чорний пух“.

Непривабливий вигляд героя доповнюється описом його одягу. Жук „такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний біля себе, як і давно! Каптан у пір'ї, в пилу; сорочка чорна, пом'ята“. Проте в його постаті відчувається велика фізична й духовна сила, міцні воля й характер. Неприваблива зовнішність контрастує з благородством і красою внутрішнього світу Жука, що з гімназійних років замислюється над долею народу, своїм призначенням у житті.

Статичні портрети Шестірного і Попенка підкреслюють їхнє мирне, безбідне життя. Через те і дійсність своїми гіршими сторонами не залишила відбитку на їхній зовнішності.

Динамічні портрети Телепня і Жука увиразнюють соціальні умови, життєві труднощі, з якими стикаються герої. Громадська діяльність позначилась не лише на їхніх обличчях, а й на рухах, манері поводження тощо.

Телепень не підготовлений долати труднощі, які створював царський уряд своїм політичним опонентам. Через те перші несприятливі (тюремні) умови позначились на його фізичному стані: „Лице — сухе і чорне“, „...Очі горять — то був сухий і блідий Петро Федорович, а то аж почорнів. Гаряча згага палила його уста, — вони були чорні, огонь тривоги вилизав глибокі западини в щоках, — аж усмокталися вони всередину; скули і щелепи гостро повиставлялись з-під сухої товстої шкури; одні очі горіли болісним світлом, білки їх були мутні, жовті, перевиті, мов павутиною, кривавими жилочками; з рачки тліли, як згасаюче вугілля“ [1, 97].

Фізична праця зміцнювала Жука, робила його здатним у разі ув'язнення перенести будь-які труднощі. Це виразно позначилось і на його портреті. Після тривалої розлуки Петро зустрічає свого товариша фізично сильним і загартованим. Тому й арешт Жук переносить мужньо, не втрачаючи ні оптимізму, ні віри в торжество справи, якій він присвятив своє життя.

Петро Телепень і Тимофій Жук — типові образи української різночинної інтелігенції. Автор не ідеалізує її, історично правдиво наголошуючи її сильні і слабкі сторони.

Тверді переконання, моральна витримка, послідовність у боротьбі, любов до трудового народу, відмова від особистого щастя заради загального добра, глибоке знання життя народу — такі нові риси, характерні різночинській молоді, які так переконливо і високо-художньо показав Панас Мирний у повісті „Лихі люди“. „Панас Мирний (Афанасій Рудченко) належить до найвизначніших українських повістярів і визначається особливо влучною характеристикою дієвих осіб та поглибленням їх психології, — писав І. Франко. — Його талант досить широкий і обіймає з однаковою силою типи людові, як і типи з інтелігенції“.

Повість „Лихі люди“ є першою в українській літературі, де відтворено картину суспільного життя 60—70-х років XIX ст. і подано образи різночинної інтелігенції — нових людей, які відповідали вимогам того часу і були зразком, гідним наслідування. М. Павлик дав повісті „Лихі люди“ високу оцінку за актуальність, художнє новаторство, психологічний стиль і поставив її в один ряд із найкращими європейськими творами „новішої реалістичної школи“.


РОМАН ПАНАСА МИРНОГО ТА І.БІЛИКА „ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?“

Написана 1874 року повість „Лихі люди“ була опублікована 1877 року в Женеві М. Драгомановим. Там же 1880 р. вийшов роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, над яким письменник з братом працювали чотири роки (1872—1875). Поштовхом для написання роману стала подорож Мирного з Полтави до Гадячого з метою „роздивитися народний побут, познайомитися з народною таємною думкою, якою він живе; з його „слушним часом“, яким він себе тішить і береже задля свого сина або онука; з його вдачами й невдачами; з його злигоднями і щасною долею...“ [2, 10].

Результатом цієї подорожі став нарис „Подоріжжя од Полтави до Гадячого“, опублікований у журналі „Правда“ (1874) без підпису автора. В ньому Мирний відтворив свої враження і спостереження від подорожі, а також історію, яку він почув від візника, про відомого на всю Полтавщину розбійника Гнидку, засудженого на каторгу.

У своїй розповіді візник змалював Гнідку в усій його психологічній і соціальній барвистості. Мирний був уражений тим, що, розповідаючи про злющого зарізяку, візник, здавалося, співчував йому. Особливе здивування викликало в подорожнього те, що візник не пропускав найдрібнішої позитивної деталі розбійника: працьовитість, талант згуртовувати навколо себе людей, природжений розум, здатність на глибокі почуття до дружини, прояви людяності, ніжності і благородства. Панас Мирний зацікавився особою Гнидки, який у його пам'яті „зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну його спомину“.

Почуте в дорозі письменник намагався проаналізувати вдома, проникнути в складність суспільних явищ, знайти коріння, що породило Гнидку-розбійника: „Як такий мирний пахарський побут з його поетичним почуттям, з його людяністю, викинув з себе такого зарізяку? Хто повинен дати на це відповідь? Етнограф? Психолог?“ [2, 26].

Відповідь на ці питання Мирний знаходить у соціальних підвалинах часу, в підпільній його основі: „На мій погляд, Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побуту, — пригніченого усяким панством...“.

Чутки про розбійника розносилися з села в село, з міста в місто і „почали нарощувати собі таку славу, якої Гнидці, може, і не снилося“. І не можна поручитися, що через 20—30 років Гнидка-розбійник „не займе рядом місця з яким-небудь Гаркушею, Загорним і іншими розбишаками післягайдамацької пори, котрі уславилися по всій Україні яко боронителі убогих і безталанних од заздрості і пригніту багатих і щасливих?..“ [2, 26—27].

З усіх чуток Мирний підібрав потрібний матеріал (про кмітливість, жорстокість, про знущання над матір'ю, про кохання до дружини) для створення образу людини, якій не було чуже усе людське. Так з'явилася повість під назвою „Чіпка“.

Мирний надсилає повість на рецензію братові Івану Білику (І. Рудченку), який „немало у ті часи писав усячини: і публіцистичні статті до часописів на пекучі нужди свого народу, що вийшовши на волю, вимагав улаштувати і свій добробут, і свою освіту, і досліди та розвідки про його окремі нужди в його громадському житті (от як про чумацтво), збирав народні твори (казки, пісні), перекладав на свою мову вірші значних поетів Слов'янщини“ [7, 288]. Іван Білик зібрав 1800 нових варіантів українських казок; 1867 р. виступив у газеті „Киевлянин“ зі статтею „Этнографические работы в Западно-Русском крае в течении 1866 г.“ про наукове і політичне значення народо-знавства; „Чумаки“ — про походження назви „чумак“, про побут, звичаї чумаків, навів зразки чумацьких дум. Пізніше він видасть цінний збірник „Чумацкие народные песни“ (1874), вперше застосувавши власну систему та подачу фольклорного матеріалу (за змістом, варіантами).

Упродовж 1868—1870 рр. І. Білик опублікував чимало віршів, що були наслідуванням фольклорних зразків та поезій Шевченка, проти якого (наслідування, епігонства) він так безапеляційно різко виступав як літературний критик у 1871—1874 рр. у журналі „Правда“, де вів рубрику „Перегляд літературних новин“.

І. Білик картав епігонство українських поетів, які під маскою „народності“ видавали свої примітивні писання „під народ“, трактуючи його як зовнішнє маскування в народний одяг: „Не світом каганчика свого світити громаду, а світом праведним сонця, — закликає він письменників, — науки, просвіти — та освітити не з одного, а з усіх боків, щоб і сама громада гаразд таки себе побачила і спізнала, і щоб сторонні люди мусіли на неї глянути“.

У статті „Обзор литературы слов'ян“ на основі аналізу історичного розвитку чеської, польської, болгарської, хорватської, сербської та словенської літератур Білик зробив цікавий і важливий висновок про пряму залежність розвитку національної літератури від політичного становища народу. Бездержавна нація не має перспектив на розвиток духовності і культури. Тільки вільний, політично незалежний народ створить належні умови для нормального розвитку літератури і культури, утверджує Білик, спростовуючи панславістів, які ратували за об'єднання слов'ян під егідою російського царя.

Білик порушує перед літераторами проблему створення широких реалістичних полотен: „Настали часи народного роману, роману і повісті на основі широкого реалізму... І хто одкриє життя... в його справжнім виді, з його верхом і сподом, з окола і зсередини, з видимим і потайним, хто намалює нам його сальними кольорами, а до того ще освітить громадським соціальним поглядом — той і досягне собі слави художника, поета“.

Про зміст і мету „Перегляду літературних новин“ І. Білик розказав М. Бучинському: „У своїй праці я дбав не тільки про те, щоб зложити правдиву ціну кожній книжечці, а щоб навертати на добру путь і всю нашу словесність — ніде правди діти — майже вся покинула реальну дорогу, а простує собі манівцями. Збитись їй з певного шляху і з очей його згубити, і заблукати надовго; бо вона не йде за своїм людом, як інші! Пересторога не зашкодить. Дбав я тут ще й про нашу рідну мову, що останніми часами її внівець обернули деякі нікчемні недотепи!.Для мене найдорожче діло — народне і я до його обертався з щирою правдою“.

Рецензуючи поетичні збірки „Первоцвіт“ Г. Кохнівченка, „Починок“ І. Подушки, „Зірка“ К. Соколовської, І. Білик називає їх авторів „віршомазами, писарчуками поганих віршів, нікчемними недотепами“, що без „розуму, без освіти беруться за діло, котрого й самі гаразд не знають“.

Усвідомлюючи причини сповільненого розвитку української літератури після Шевченка, засміченість її продукцією низької якості, І. Білик висловлює думку, що „давно вже пора прополоти нашу словесність й повикидати з неї всяку дурницю“.

Критик не підтримував поетів — графоманів з вузьким кругозором, єдиною заслугою яких є виключно недолуге римування українською мовою. Пора перестати дивитися на українську літературу „як на дитину в сповиточку, що воно — мовляв — щось белькоче, а що — і саме не розуміє. Пора на неї поглядати правдивим розумним поглядом освітньої людини, що бажає добра своєму краєві і шукає скрізь — не то в словесності — певної користі для його. Годі радіти, що хтось, щось, десь пише по-українськи. Треба спитати: що він пише і навіщо те писання здалося?“.

Проти таких „любителів словесності“, які замість приносити користь народу глузують з нього, спрямована стаття — памфлет І. Білика „Літературні злочинства“ про книжку П. Данилевського „Бичок, або Бездітні люди“ (Тифліс, 1875): „Виставляти народ в таких образках, — обурювався критик, — значить заподіювати злочинство супроти народу, а за злочинства карають. Література не має таких кар, які визначені законом карним за соціальні злочинства: у літературі є тільки одна кара — зневага“.

Не задовольняли критика й писання, в яких плач був наскрізним мотивом: „В їх співах плач про долю найголовніший мотив [...] плач і плач, плач без упину, плач без перестану [...]. Загадується д. Подушка над материнською любов'ю — плаче... Задивиться він на вроду дівочу — знову сльози. А прийдеться йому оповідати про свої сердечні діла, тут уже й казати нічого!.. Тільки й чуєш, що рюми про долю“.

Виступав Білик і проти писань, в яких прикрашалося життя й побут народу, його побут, обминалися темні сторони його соціально-громадського наповнення. А між тим, завдання літератури полягає насамперед у критиці громадських хиб і соціальних явищ, бо тепер мають вагу лише ті письменники, „що йдуть громадською соціальною тропою — і соціальним поглядом озирають життя народне“.

Літературно-критичні статті та рецензії І. Білика спрямовували розвиток української літератури в реалістичне русло; на участь та активну роль мистецтва в суспільному житті. Потрібно нарешті, радив критик, відмовитись від плачу, від любощів та кохання і „стати на шлях розумної битописі. Тоді вона буде проводирем живої правди у свою рідну країну. А коли, збившись з рідного поля народного, піде іншою дорогою, — вона ніколи не стане покажчиком громадської потреби, одцураються її рідні люди, і довіку їй не піднятися угору, а буде вона порпатись у своєму кубельці та віршувати нікому не потрібні вірші на потіху гулящих людей“.

Ефективною буде критика не окремих осіб як представників суспільства, а громадський устрій в цілому; бо „громадський строй лежить наукою на людині, і як би не силився окремий чоловік [...] він його давить своєю вагою. Громада — великий чоловік. Чи в доброму так, чи й у лихому — все однаково. Тим-то щоб покарати якогось чоловіка лихого, або які громадські хиби, не слід нападом напускатись на поодиноких людей. Треба розказати, звідкіля і як іде яка хиба, що її піддержує, як вона розпросторюється — тоді вона впень буде підрубана“.

Отже, Білик упевнений, що тепер мають вагу лише ті письменники, „що йдуть громадською, соціальною тропою“. Саме таким письменником вважав критик і свого брата, прочитавши його повість „Чіпка“.

І. Білик фактично перший висунув і теоретично обґрунтував ідейно-естетичну концепцію соціально-психологічного роману і практично реалізував її романом „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ співавтором якого він став після пильного і прискіпливого ознайомлення з повістю „Чіпка“.

Роман і повість, на думку Білика, найбільш відповідали вимогам часу, коли „умчался век эпических поэм и повести в стихах пришли в упадок!“, „Широкий розвой життя народного, що пересновано соціальним бідканням і дожидає реальної битописі — все се не мирить зміряною мовою, з епічним складом... Не ті часи настали; інші піднялися питання, не так життя перепуталось, щоб виразити його розміряним словом... Минули епічні поеми, нездатні й віршові повісті: настали часи народного роману і повісті на основі щирого реалізму. Тим-то й мовою словесника, чим ширше і глибше захопить він постать громадського строю, є й буде простомова, жива й розмаїта, як розмаїте саме життя народне“.

З такого погляду було прорецензовано першу редакцію повісті „Чіпка“. Заслугу Панаса Мирного Білик вбачав у порушенні соціально-психологічних проблем. Він назвав повість незвичайним явищем в українській літературі і пророкував: „Ти, довготелеса гітаро, серйозно, талановито бренчиш, і мотиви найістотніші схоплюєш вірно, хоча в тебе не вироблені: 1) групування, 2) техніка“.

І. Білик радив обміркувати і розмістити в потрібних місцях факти, щоб вони не існували самі по собі, а стали логічним зв'язком подій; уникнути повторень, або урізноманітнити факти та обставини, що їх повторюють; ясніше і вмотивованіше змалювати події, не розпорошувати їх, а подати рельєфно й живо; пейзажні образи та картини подавати без перебільшень і розтягнутості, ретельніше обробити мову, яка неодмінно повинна бути образною в усіх формах. Не прийняв І. Білик надмірного нагнітання негативно-натуральних сцен. „Невже теперішнє життя не являє нічого, крім пияцтва, глупоти, заздрощів, розбою, вбивства? Ні, до життя певного народу можна завжди прикласти стародавнє біблійне правило, що його прикладали раніше до міста: якби в місті не було хоч одного святого, місто зникло б з лиця землі!“.

Для більшої життєвої правдивості образу Чіпки Білик радить глянути на предмет зображення ширшим громадським поглядом, бо „не могло б існувати суспільство, воно б негайно перетворилося на диких звірів, якби трималося самими грішниками, а, навпаки, воно тримається [...] людською стороною людини, а не звірячою. Звіряча сторона — злочинства — тільки є протест проти кепського впорядження людської сторони. Хіба рика Онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні? Звідси у мене висновок: тобі необхідно розширити обрій і поглянути на життя, яке воно є, а не в ізольованому фокусі — розбійництві. Автор повинен не з розбійницького кубла дивитися на світ, а, навпаки, з світової точки на розбійницьке кубло“.

Крім рецензії Білик залишив багато зауваг і своїх вкладок на берегах рукопису. Почався активний обмін думками. Рецензування, консультації, редагування, зрозуміло, перейшли в співавторство, починаючи з третьої редакції (всього було шість), в результаті з'явився багатоплановий роман, остаточно відредагований і підготовлений до друку 1875 р. Емський указ відтягнув публікацію твору ще на 5 років. За сприяння М. Драгоманова роман було опубліковано в Женеві під двома прізвищами: Панас Мирний та І. Білик. Спочатку назва роману служила епіграфом, взятим з перекладеного Кулішем Євангелія від Іова:


Хіба рика Онагра серед паші?

Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Хіба пісну їдять без солі страву?


Та широке соціально-психологічне полотно з актуальними проблемами суспільно-політичного життя і суспільно-економічних відносин потребувало більш місткої і об'ємної назви, що відбивала би багатство ідейно-тематичного змісту. Такою й стала запропонована Біликом назва „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“.

Епічна широта, часовий простір, глобальність порушених соціальних, психологічних, моральних проблем вразили читачів, яким відкрилося життя українського суспільства впродовж півтора століття — від волі вольної (козаччини) — через кріпацтво — до голодної волі (1861). Широка панорама життя кількох поколінь села Піски проходить перед очима як новий етап складної попередньої соціальної й національної історії з перших днів його поневолення. Це були ті часи, коли усе старе лицарство занепадало. Пропала рівність, не стало братства: „Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддя кидали, щоб не зазнавалася — позадирала тепер голову вгору, а прості козачі до самої землі понагинало... Дряпіжники, сутяжники, всякі військові товариші розкинули свої тенета і, як зайців, ловили в них просту темноту... Не стало вже й гетьмана [...]. Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце -— і, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп...“ [2, 99].

Вільні поселенці села Піски стали власністю пана Польського. Важкі були роки кріпосницького свавілля у „вік панського панування“. „Пани не тільки панували над хуторами, над родовими і неродовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих хортів, — панський дух витав скрізь і всюди, і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім й усюди заправляли вони“ [2, 129].

Через якихось десять літ міщани покірно й беззастережно виконували всі забаганки генеральші та її прихвостнів: „як ті воли робили на неї по чотири дні в тиждень та зносили у двір курей, гусей, яйця...“ [2, 118].

Що сталося з колись вільним, мужнім народом, здатним протистояти навалі турків, татар, поляків, москалів і всякій нечисті, що зазіхала на його свободу? Як могло статися, що „та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своїми кістками засівали, одбороняючись од лютих ворогів, стала для них ворогом, од котрого приходилось тікати?“ — ставить болюче питання Мирний, яке мучило раніше і Шевченка:


За що боролись ми з ляхами,

За що скородили списами

Московські ребра?


Відповідь обох письменників була однозначною: народ, що так легко позбувся державності, втратив національні ознаки, а „за шмат гнилої ковбаси“ готовий продати батька, матір і весь свій рід, „не буде цапом, ні козою, а вже напевно, що волом“ (Котляревський). Такий народ стає суб'єктом глуму, нехтування, вироджується на перевертнів. „Мова стала пародією московської мови: драп, сукна та ситці виперли з одежі сірячину, китайку, полотно“, — пише Панас Мирний.

Та це тільки зовнішні зміни. А що в душі? — „Гній, калюжа невилазна: страта честі, правди, віри на слово; ошукування одного одним, хвастощі сим і до всього сього — п'яництво і п'яництво! [...]. Все п'є, все заливає очі й не соромиться одне одного. Батько не соромиться дітей підняти п'яний бучу у хаті, побити вікна, миски...“

Козацька старшина добилася від царизму рівних прав з російським дворянством. Катерина II поширила на українську старшину дію „Жалованої грамоти“ 1785 року. Рангові землі, які колись наділялись козакам, „своя ж старшина, що потім у дворянство перелізла, і прибрала їх до своїх рук“.

Українське дворянство зростало і щирилося. Мирний підкреслює, що все воно походило з козаків, козацької старшини: поміщик, банкір, заводчик, син полковника Кряжов, син полковника Кармазин, дворянський ліберал сотниченко Саєнко, козачка Шведиха, „що зуміла провести онуків з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець“.

Економічний і моральний розлад дворянства Мирний показує як характерну ознаку часу. Найтрагічніше те, що уся молодь наче подуріла: цуралася не тільки „прав дворянських — цуралася роду... Нерідко син ворогував з батьком, обзивав його брудними словами — „кріпосником“, „деспотом“, кидав рідну оселю; насміхаючись над батьківськими звичаями й надіями, бігав по Харкову або по Києву, питаючи сякого — такого заробітку! За братами потяглися й сестри: перестали й вухом вести батька — матері, сиділи день у день, ніч у ніч, як під суботу рабин, забули й про гулянки... А у Кривинського, кажуть, менша дочка уночі втекла від батька з якимсь сту-дентом-поповичем“ [2, 317—328].

Усе це не стосується основної фабульної лінії роману, але історично правдиво розкриває типові риси епохи 60-х років, її не тільки потворні зовнішні зміни, а й спотворення душі. „Батько не соромиться дітей підняти п'яний бучу у хаті, побити вікна, миски, ложки, лави, скалічити свою жінку; жінка — валятися у рові; дочка — пригортати при батькові чи матері москаля; син часом побити того й другу... Чи не здурів, чи не збожеволів, бува, народ?“ [2, 13].

Процес національного божевілля, моральної деградації, сублімація народу в перевертнів, волів правдиво й переконливо, високо-художньо відтворені в романі „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“.

Отже, більш ніж доцільним видається другий розділ роману, який на перший погляд може здатися „прибудовою“ чи „надбудовою“, що певною мірою „псує“ традиційну уяву про композицію романного жанру. Та при пильнішому погляді стає зрозуміло, що якраз цей розділ є основою будови і ключем до розгадки ідейної наснаги твору; причин і наслідків національної деградації всього народу та окремих конкретних його представників.

150-річна історія села Піски, життя чотирьох поколінь Гудзів і Вареників — яскрава ілюстрація того, як із „славних прадідів великих“ народжувались „правнуки погані“.

Правдиво показаний у романі процес закріпачення народу, що йшов у трьох напрямках паралельно, в ідеальній гармонії, стараннями царського уряду, руками самих же українців.

Петрові репресії „мазепинського“ народу після Полтавської битви дістали логічне завершення за Катерини II. „Це той перший, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала вдову сиротину“ — ця поетична оцінка Шевченком царської політики щодо України відгукнулася в романі Панаса Мирного та Івана Білика.

Вільні поселенці села Піски стали власністю пана Польського. Виходець з „голопузої шляхти“ — гультяїв, дармоїдів, прислужників-магнатів, запроданців і зрадників, пан Польський після розпаду Польщі „заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... і до Пісок“, жалуваних йому самою царицею. При першій зустрічі з піщанами він показав свою силу і владу, як належить панові — власнику землі і людей: „Земля моя!., і ви мої!., і все моє!!“ [2, 100] — кричав генерал. Комусь „зацідив по вуху“, той „аж стовбуром став“, і з почуттям виконаного обов'язку покинув громаду. А на другий день повернувся з ротою москалів, що налетіли на Піски, „як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити“ [2, 108].

Оторопілі від несподіванки, піщани „збились у кипи, як отара під дощ“. Несміливо трохи-потроху вони закричали, заґвалтували, пригадали, що їхні батьки і діди опинились тут через те, що поклялися довіку підкорятись ляхам. Та „довіку“ настало моментально, не без допомоги москальських прикладів. „Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтіч... хто куди! [2, 108]. Дехто в другі села, інші — в ліси та болота, а деякі аж на піч позалазили... Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла... Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома, боялися з хати носа виткнуті. „Кожен сидів, як той кріт у норі...“ [2, 118].

Двічі повторене порівняння громади з отарою точно оцінює суть, світоглядний рівень громади, ним він мовби передбачає результат (нульовий) і наслідки (ярмо) того ґвалту. Громада — „табун“ без спротиву, покірно впряглася в кріпацьке ярмо; як належне, сприймала найжорстокіші знущання над собою пана та його попихачів: „Привикли до Лейбиної корчми, до жилистої руки товстопузого Потаповича, що не одному вправила щелепи, не в одного вилущила зуби; не одній молодиці попідсинювала очі“ [2, 125]. „Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували — наче так тому й треба. Стали тільки по шинках киснути... Коли не на панщині, то в корчмі“ [2, 126].

Суспільство дедалі виразніше ділилось на два табори, відстань між якими збільшувалася не лише за соціальним статусом (багаті і бідні), а й національним (колоністи — можновладці, пани, „вища раса“ та українці — бидло, хохли, мазепинці). З молоком матері передавалась зверхність, зневага до українців, яскравим свідченням чого є епізод приїзду в Піски генеральші.

Генеральша й не глянула на сивих дідів з хлібом і сіллю; паничі (10 і 12 літ) зацікавились своїми ровесниками, які стояли з відкритими головами, з низько підстриженими головами, з невеличкими оселедцями:

„Паничі запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарізно од піщан, неподалеку, стояли кацапи — у червоних сорочках, у широких бородах — і сміялися з паничівської вигадки.

— Вишь, Афоня, — на што эфти хохлики!.. Знатна, баря, дери!.. Ану вот того хахленка!

— Какова? — пита старшенький, поглядаючи то на хлоп'ят, то на кацапів.

— А вот таво — чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався“ [2, 114 — 115].

Надзвичайно тонко підмічена рабська психологія громади, що вишикувалась за командою Потапича в чотири лави, наочно демонструючи собою „вельможне добро“. Всі мовчки спостерігали глум над своїми дітьми. Тільки „старенька згорблена бабуся, пов'язана білою хустиною з наміткою, висунулась з-за других жінок. Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве промовила:

Скільки невимовного болю, гідності, незаплямованої людської честі і розважливої мужності побачив письменник у цій жінці! Яким контрастом виступає вона кацапам, що накинулись на хлопчика, який посмів вирватися з рук паничів: „Ты... ты... ы!.. — заричали на його бородаті заступники, зціпивши кулаки й зуби“ [2, 115]. І яка могутня внутрішня моральна сила не загублена нею цими чорними десятиліттями, та легковажно розтрачена, пропита, не передана у спадок своїм дітям „лавою старих чоловіків“ — німих свідків своєї неусвідомленої ганьби. „І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою“ [2, 130].

Народ поступово губить свій генетичний код, вироджується, стає ні сим, ні тим — чимось середнього роду. І вже не поодинокі люди: Максим Гудзь, Іван Вареник, Галя, Чіпка та інші, а народ може стати пропащою силою, якщо не отямиться, не докладе зусиль, щоб повернути свою людську гідність і волю.

Притиснутий важким тягарем шляхетсько-панської сваволі, народ стогнав у ярмі.

Така передісторія головних подій роману. Саме в ній — його початок, де відкривалось життя головного героя — Чіпки.

Образ Чіпки психологічно складний і суперечливий. Вже при першому знайомстві ми бачимо звичайного сільського парубка, яких „часто-густо можна зустріти по наших хуторах та селах“ [2, 36], але не зі звичним для сільського парубка духовним світом: „Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилась якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою...“. Духовний світ Чіпки також не відзначається цілісністю: енергійність, незвичайна сміливість і духовна сила сусідують з хижою тугою. Панас Мирний розкриває „діалектику душі“ героя — від зародження „хижої туги“, її розвиток і наслідки. В злиднях і нестатках, у глумі й образах проходило дитинство Чіпки. Вразливий і чулий, він ріс самотнім, зацькованим глузливими насміхами сільської дітвори — „невеселе, вовчувате, тихе“. Єдина радість — баба Оришка, що оберігала його від „лихих дітей“, казками й оповіданнями про людську кривду, добро і зло, розвивала добрі сторони його душі, виховувала відразу до людського зла. Тоді хотілось бути добрим.

Життєва реальність розкривала йому очі на світ, так несправедливо влаштований. Передчасно закінчене наймитство в Бородая, смерть баби, насильне повернення діда Уласа в двір, трагічна доля батька... — все це наводило на гіркі роздуми й узагальнення: „Нема діда, [...] і землянка, така ще недавно привітна, тепла, стала холодною та неодрадною... От що робить сильний з немічним! Пани — з кріпаками... Вони й з моїм батьком таке виробляли... одібрали його від мене... я його не знаю, не бачив... покрили мою душу соромом, докорами... Прокляті!“ [2, 77]. Хотілося стати сильним, аби дійти правди.

В поті чола працює, щоб стати господарем, мати людську гідність і повагу. Прийшло й кохання.

„Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу... Він тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, утихомирити горе...“ [2, 84].

Чіпка не задовольняється „домашнім“ щастям. Його енергія, розум і сила прагнуть ширшого поля діяльності — служити громаді. Він прислухається до розмов людей про волю, управу, земство, намагається відстояти інтереси громади. На раду Грицька плюнути на управу і земство Чіпка відповідає:

„Мене громада вибрала... Я громаді присягав... Хто старший: громада чи вони?

— То й на громаду плюнь!

Чіпка аж позеленів од такого слова...“ [2, 346].

Чіпка розуміє, що сам не впорається з громадськими проблемами:

„А нашому братові, — увернув грізно Чіпка, — треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати...“ [2, 331].

У Чіпки відбирають землю. Він зламався й гурт кріпаків, випущених „на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку [...] — шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротити ті два тяжкі роки, котрі вони повинні були одробити...“ Він робить ще пару спроб домогтися справедливості. Та все марно. „Де та правда, по котрій нам велено жити, де вона ділася? Хто її вкрав у нас? Куди вона збігла?.. “ Відповідь ішла десь далекими крутими стежками, а дійсність малювала цілу панську облаву на правду, „усі налягли на нашу шию“.

Всі кривди, свої і людські, лягли на душу і вимагали помсти і потреби відібрати своє. Мирний показує складність і суперечливість його почуттів, боротьбу думок, душевного настрою початку його нової, злодійської біографії.

„Тепер вони йшли мовчки. Три вперед: Чіпка позаду нога за ногою суне... Так ведмідь іде нехотя за циганом: опинається, а все-таки йде... Серце щось недобре віщує. Страх — не страх: якесь темне почуття холодить серце... Холод пронизує душу... У думці закрадається питання: куди се?., чого се?.. За ними... за товаришами?.. Обдурює сама себе думка і тягне Чіпку далі та далі... Тягнеться він тихо — помалу, не маючи волі остатись, покинуть братчиків, тягнеться, обдурений підлеслою думкою, забиває в серці страшне почуття...

Дійшли вони до панського дворища. Стали. Чіпка минає...

— Чіпко, ходімо! — гукнув йому Лушня.

— Що?!

— Гуртом свого одбирати...

Чіпка став, задумався...

— Ходімо! — одказав якось глухо“ [2, 223—224].

Нехіть, сумнів, страх, брак волі, механічні, підсвідомі рухи, терзання, вагання — все перемогла одна фраза „свого одбирати“. Це був своєрідний моральний дозвіл, поширений серед селянства після реформи, коли брати чи красти панове вважалося способом повернути своє: „Панське добро — то й наше добро, бо то наша праця, а земля божа... ми не крали в пана, а своє брали й вертали собі...“ [З, 62], — казав Микола Джеря осавулі.

Чіпка виправдовує свої вчинки тим, що грабує награбоване, кривдою нажите. „Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо“, — відповідає він на докори Галі.

Стихійний, непослідовний, малоусвідомлений протест Чіпки — реальне відбиття сили і слабкості народжуваного селянського руху в перші десятиліття після реформи. Перед нами — глибоко реалістична картина селянського злиденного життя в умовах напівфеодального капіталістичного села з усіма його суттєвими соціально-побутовими рисами. Чіпка є одним з найактивніших представників цього села. Невипадково всі свої розбишацькі вчинки він пояснює соціальними причинами. „А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої праці, замовив одно тільки слово, що йому треба їсти, треба й жити, що — дай же мені плату хоч за оці останні два роки, що робив на тебе... так вони, бач, якої заспівали?“ [...] „Бунтовщики!.. Розбишаки!..“ За ними й сила... били нас, нівечили, знущалися перед усім світом... Так оце правда? Це вона? Ні, Тимофію! Коли так... Не даєш ласкою — оддаси силою!“ [2, 254].

У сутичці з солдатами Чіпка одержав трагічний урок. Він залишився сам проти великої сили. Його заклики до селян триматися разом не доходили до людей, які розбіглися хто куди. Рабської покори, страху перед начальством Чіпка не розумів, не сприймав і ненавидів. Героїчно переніс покарання:

„Ні крикнув, ні застогнав! Устав — наче з хреста знятий... Повів він страшними очима по всій громаді... Обняло його зло нелюдське, серце в його вило; душа падала... Він стискав зуби. А вони? ...вони? Слова доброго... смітники послідньої не стоять! Прокляті душі!., на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати! Від болю він кусав собі нігті, пучки... А ти, дурню, водився з ними!., повірив, що й воно люди?.. “ [2, 243].

І він з новою силою почав грабувати й убивати. Прагнучи людям добра, він чинить зло. І найстрашніше, що це зло б'є по його найрідніших — матері й дружині. 'Та й сам він не почував себе затишно. У розділі „Сон у руку“ Мирний відкриває перед нами справжнього Чіпку, з муками совісті, які не полишають його ні вдень, ні вночі. З великою художньою майстерністю автор подає картину сну, в якому Чіпка дивиться на себе збоку і оцінює свої вчинки: „Ось блиснула іскорка — і видко... два чоловіки качаються серед двору, борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер... Придивляється Чіпка... Це ж я ... я!.. — скрикує, — а підомною сторож... то панський сторож... блідий, як смерть...“

З неймовірними труднощами він піднімається з прірви, щоб впасти вдруге, тепер уже остаточно. Двобій Чіпки з політичною системою було програно. Засоби протесту і корчування кривди, обрані Чіпкою, виявилися абсолютно непридатними для цієї справи і дали протилежний результат: зло породило ще більше зло, кривда — більшу кривду. Жертвами стали невинні люди, а найбільше — сам Чіпка. Сцена відправки розбійників до Сибіру й прощання з ними селян розставляє все на свої місця щодо індивідуальної та суспільної суті образу Чіпки:

„Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння... Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів, подавали їм на прощання — кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню... Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд...“ [2, 369].

Навіть у такій екстремальній ситуації він, сильний і незламний, замість каяття кидає на людей „грізний погляд“. Жаль, гнів на людей, „хижа туга“ не поступилися любові і християнському всепрощенню. Тому й залишається він сам на сам з ними — не прощений людьми, не благословенний матір'ю. „Не знайшлося душі, щоб підійшла до нього — попрощалася...“. І тут вже не йдеться про страх селянської маси, її покірність і рабське терпіння.

Надто страшні злочини вчинив Чіпка, порушивши найголовніші християнські заповіді — шануй матір свою, не убий, не укради, — щоб без покаяння простити його.

Роман складається з чотирьох частин, кожна з яких містить у собі низку окремих епізодів — новел (усього — 30) зі своїми назвами і тематичною завершеністю. Це дало можливість переходити від однієї ситуації до іншої, від зображення Чіпки до життя в широкому плані. У романі чимало різних позасюжетних сцен і ситуацій, які можуть здатися зайвими, непотрібними, однак усі вони виконують важливу роль у зображенні конфлікту між полярними силами суспільства — народом і панами; визискуваними і визискувачами.

Масштабність твору і порушені в ньому проблеми соціально-психологічного життя народу дали підстави історикам літератури віднести його до жанру епопеї. Перед нами доля всього народу, історичний процес зародження, утвердження і розкладу патріархально-кріпосницького соціально-економічного устрою. Кріпацтво знищене — кріпацтво продовжується — в новій іпостасі, в нових конфліктах, в новому устрої. Про це говорить символічна картина опису Чіпчиної хати, в якій „одні сови та сичі плодилися та тічки собак товклися по городу, що ввесь заріс бур'яном, як лісом. Через рік веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ“ і як контраст до неї „видивляється на свою красу у ставкові води поновлений палац — у позолоті, у розкошах. У ньому тепер живе новий хазяїн Пісок — перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предво-дитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар — Данило Павлович Кряжов. І як тепер весело в тому палаці! Які бувають іноді гулянки... устала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихось повітів, а з цілої губернії саме спинкове панство, саме найзаможніше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й щедрого хазяїна...“ [2, 365].

Пейзажний фінал символізує початок нової доби, а разом з нею і появу нового соціального конфлікту. Життя українського села в нових капіталістичних умовах в усій складності соціальних антагонізмів стало домінуючою темою творчості Панаса Мирного. Саме цій темі присвячено найвидатніші твори письменника: повісті „Голодна воля“, „Лихо давнє і сьогочасне“, роман „Повія“.


ПОВІСТЬ „ГОЛОДНА ВОЛЯ“

Повість „Голодна воля“ Мирний писав у середині 80-х років; однак не завершив. Назва твору, як це властиво багатьом творам Панаса Мирного, символічна. Вона й виражає основний ідейно-політичний пафос твору. Довгожданна „воля“ виявилася „голодною волею“, фікцією, за допомогою якої селян було обдурено і пограбовано.

Перший розділ, що має назву „Золотий горішок“, виконує роль прологу. В ньому подано історію 25-річної давності, коли поміщик Степан Федорович Гамза руками своїх кріпаків збудував „царську оселю“ — розкішний палац. Тут відбуваються всі головні події твору: підготовка до реформи і проведення її; протест кріпаків; нескінченний конфлікт між кріпосниками і кріпаками — типова ознака суспільного розвитку дореформеної і післяреформеної царської Росії.

Степан Федорович Гамза — жорстокий і розбещений чоловік, — поважаний серед дворянства, яке вже учетверте обирає його своїм предводителем, і люто ненависний для кріпаків. Ненавидять його мовчки, терпляче, тихо. Спроба бунту селян придушується з допомогою роти москалів.

„Усюди чутки: там кріпацтво, не видержавши гіркої наруги, убило німця — управителя, там самого пана задавила жіноча громада, а в Гамзи ніде нічого. Хоч у Гамзи повен двір дівчат, котрими він, як хоче, так і орудує, оже ніхто з їх не тільки не підіймає руки на його, а ще моле Бога за свого баріна. Бо й барвн — не можна сказати, щоб був недобрий: не погодиться яка з дівок, зараз її заміж за кучера чи форейтора, одведе огород у долині коло Зеленої Горки, вибудує хату — живіть, працюйте“ [5, 162—163].

У Бога він також „заслужив“ ласку, побудувавши церкву. „Правда, невелику, і попа свого постановив, їздить аж у губернію просити преосвященного, щоб постриг йому попа з його ж таки кріпаків — якогось безвісного безбатченка, правда, ученого. Преосвященний постриг“ [5, 163]. А той радий старатися щирою службою не так перед Богом, як перед паном — „благодійником“: в проповідях навчав селян слухати пана і думати лихого про „покровителя сірих, строїтеля храмів божих“ не сміти. Майже щонеділі правив за нього молебні та акафісти.

Про звільнення селян старий Гамза без гніву слухати не міг, а саме слово „воля“ викликало в нього лють. „Ще наш мужик не дожив до волі. Ще його треба добре у руках держати... У мене сто канчуків тому, хто з кріпаків сміє казати про волю“ [5, 190]. Після розмови з сином про „волю“ старий Гамза аж занедужав, поводив себе як несповна розуму.

„Як павук, закутавшись у свою павутину, сидить і щодня свої порядки уводить: то щоб уся дворня через три дні являлась до його на показ. То серед будня велить попові службу правити — щоб усі у церкві були. Наче з глузду зсунувся!“.

Без панщини Гамза не мислить свого життя. Про кріпацьку волю він каже: „Не буде сього! Сього не буде! ніколи сього не буде! Я не переживу сього, — аж задихавшись одказав Гамза“, — і сказав правду. Маніфест про волю скосив його. „Хотів щось сказати і белькнув щось, та задихавсь і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закрутився, як голуб, над ним“ [5, 192].

Не те враження справив Маніфест про волю і на селян, котрі чекали „золотої волі“, а тут виходить, ще два роки треба служити: „То се тая воля. Це справжня воля. Я й казав, що воля золота, а це чорно написана. Це не вона. Це видно, пан сам написав. Дурять нас!“ [5, 193].

Невдоволення антинародною реформою переростало в селянські заворушення. З великою художньою силою Мирний змалював картину приборкання не бунтарів, а тих наївних селян, які вірили в царську „доброту“ і чекали того „слушного часу“, коли він подарує їм справжню, золоту волю. Бо яка воля без землі?! „Хіба ми за сотні літ не заслужили тієї землі? То це довіку з неволі не вилізеш. Тут, певно, щось та не так, щось та не те. За це діло треба уміючи братись, обдивитися кругом, а не так зопалу. Треба підождати, подивитись, як то у других. До слушного часу, брате, до слушного часу!“ [5, 215].

„Слушний час“ коштував селянам дуже дорого. Пани крикнули: „Бунт! — і сотні тисяч москалів розбрелися по селах, хуторах розоряти невелике кріпацьке добро, вибивати з спин той слушний час. Багато народу побрато, порозсаджувано в тюрми, позаслано на Сибіру“. Останню крапку над „і“ поставив сам цар - „освободитель“ Олександр II. Він дав остаточне тлумачення свого Маніфесту: „Не буде вам другої волі“.

Панас Мирний показав грабіжницький характер реформи, яка підібрала у селян і ті мізерні земельні наділи, якими вони володіли ще до волі:

„Пішли роки за роками, один другого довше, один другого важче. Пішли переміни і несли утрату за утратою для панів та невелику полегкість для кріпаків. Подушне рік од року більшало, викупне доймало, земські та мирські збори все прибували та прибували... Коли панські маєтки пустошилися, економії занепали, переходили в руки купців, жидів, не більшало й не ширилось добро кріпацьке. Коли перші з горя роздвоювали викупні, другі ледве кінці з кінцями зводили“ [5, 216].

Панас Мирний майже документально відтворює, як реформа внесла „корективи“ до старого громадсько-соціального укладу українського села, вдерлася в родинне життя, розвела в протилежні сторони панів і мужиків, багатих і бідних, зміцнивши в їх душах почуття ненависті, злоби і заздрощів. „Даремно земля пропадає“, — думали селяни, дивлячись на пустуючи після реформи панські землі і чекали. „З того ждання виросли великі бучі“, — пише Мирний.

Нова система управління (волосний, староста, десятники, збирачі податків) позбавила селянство будь-якої свободи дій. Коли селянам повідомили, що „вони тепер уже общество і повинні вибирати собі виборців: старосту, зборщиків, десятників“, ніхто не знав, що це таке і навіщо. З допомогою мирового старостою „вибрали“ панського прикажчика Йосипенка, з ім'ям якого пов'язані страшні спогади про кріпацьку неволю:

„То це знову панщина вертається? — обізвалося декілька голосів.

— Яка панщина? Панщина вже не вернеться! Ви крестяни — собственники.

— А нащо нам той староста?“ [5, 227].

Це той самий Йосипенко, колишній кріпак, „вибився в люди“ запобіганням перед Гамзою, доносами на селян і пильнуванням панського добра. Його ненависть до простих людей не має меж, особливо до тих, хто не хилить голову перед паном, не кориться йому, не боїться викривати злодійські махінації прикажчика. Таким виступає в повісті „Голодна воля“ Василь Кучерявий. Залишившись круглим сиротою, він зазнав багато горя, кривди і наруги. Але не озлобився, не втратив здатності співчувати таким, як сам. Людське горе він сприймає як своє, тому й готовий завжди допомогти, захистити просту людину від напасті панів та їх посіпак на кшталт Йосипенка.

З першої зустрічі почався конфлікт між Василем і Йосипенком. Дотепний і гострий на слово, Василь не боїться поглузувати з його „товстого ситого брюха“, товстого, осадкуватого стану, товстої пики, з його підлих розпоряджень і злодійських дій. Іншого разу, захищаючи свою наречену Мотрю, Василь так побив Йосипенка, що той ледь теплий вирвався з його міцних кулаків.

Від солдатчини, куди мав віддати його пан за бунтарство, врятувала Василя винахідливість і кмітливість Мотрі, та і після цього він не вгомонився. Надто багато бачив несправедливого і злочинного; він не міг примиритися з тим, що Йосипенко збагачується за рахунок жорстокого визиску кріпаків, крадіжок малих і великих злочинів.

Прийти до „кріпацької волі“ з нагромадженим капіталом — заповітна мрія Йосипенка. Для її реалізації не гребує ніякими засобами: обкрадає касу свого покійного пана, а провину звалює на нещасного кривого і горбатого сторожа Хомку, домігшись за хабара його арешту і ув'язнення.

А ще він мріє стати хазяїном, завести шинок, захожий двір. Зважаючи на вміння Йосипенка виходити сухим з води, ця мрія його не така вже й нездійсненна. Вагомий крок уже зроблено. Його обрали старостою:

„Не знайшли чеснішого, прямішого чоловіка. Злодія обібрати, га? — обурювався Василь. — Ну й голови! Не дався їм у знаки Йосипенко, прикажчик. Разом уже було б назначити й зборщиком, щоб харлав мирянські гроші“ [5, 228].

Конфлікт повісті глибоко соціальний. Він побудований на різкому протиставленні інтересів панів — кріпосників, всіляких царських урядовців, прихвоснів інтересам кріпаків і селянської бідноти. Вони навіть розмовляють різними мовами. Пани на всі застави лають мужиків, називаючи їх п'яницями, розбишаками, звичайно, російсько-українським суржиком (своєї мови вони соромляться).

Навіть німець — садівник гудить безглузде мужицтво, що прагне волі: „Хахоль наш народ! Дурак, глюп, — посмоктуючи свою кам'яну люльку, сказав садівник — німець. — Он свій вигод не розуміє. — Как у такова барина не жизнь, — додала дворецька“ [5, 166].

Ставлення кріпаків до панів, усвідомлення селянами своєї суспільної ролі лаконічно висловив Гамзенкові коваль Денис: „Не дуже, не дуже бришкай!.. Нас не буде — з голоду к бісовій матері попухнете“ [5, 195].

Панас Мирний створює колоритний образ бунтаря — протестанта Василя Кучерявого, який став логічним продовженням образів Чіпки, Миколи Джері, протестанта з одноіменного оповідання О. Кониського. В уста Василя автор вклав найважливіші викривальні характеристики панів, соціальної несправедливості. Під впливом Василя прозріває й Мотря.

Василь переконаний, що причиною лиха є пани — кріпосники, яких належить „бити, давити пакосників“, бо вони надягли на людей тяжке ярмо гноблення й безправ'я, п'ють людську кров. Він розуміє, що один чоловік нічого не зробить, тому намагається підняти громаду на боротьбу за волю. „Ходімо прямо до пана, — пропонує він громаді. — Хай дає царську волю. Де він її дів?“ [5, 191).

Багатьох селян „воля захмелила“, а багато хто „геть то хлебеснув“ і надихнувся на „подвиги“:

„Не пускають нас — ламай двері, бий вікна. Усе трощи. Не чиїми руками, нашими руками воно збудовано, нашим кривавим потом полито.

Василь здержував п'яних.

— Не руш нічого. Ми за своїм прийшли, а чужого нам не треба. Вибирайте чоловіка п'ять — десять“ [5, 191—192].

У стихійну боротьбу кріпаків Василь прагне внести організованість, надати їй свідомого характеру. Не злякався він і військового загону, сміливо пробився через лаву москалів до молодого пана і домігся відміни екзекуції над кріпаками.

Василь глибоко замислюється над тим трагічним становищем, в якому опинилося селянство після реформи 1861 року:

„Гіркі, важкі думки обіймали його голову, проймали його серце, мов тупим ножем, різали на шматочки. Він нарікав на долю, нарікав на Бога... чого ж така неправда у світі; одному і надто багато, а другому і повіситися приходиться на чужому“ [5, 220].

Реформа дала змогу Василеві одружитися з коханою, але й наділила землею з рудою глиною. А на широких панських ланах — тільки червоніють будяки та синіє синяк.

„Даремне пустує земля. Не стало кріпацтва — нікому орати. А скільки б ся земля прогодувала, прикрила таких, як він неборак? Все то ненаситність панська: і зори, і засій, і збери, ще й половину віддай йому, а то хай пустує. Другий раз і можна б узяти, об віщо ж ти руки зачепиш?.. Будь ти проклята, земле!“.

Втративши надію прожити на тому клаптику землі, Василь наймається в місті візником. Рух обезземелених селян до міста почався.

ПОВІСТЬ „ЛИХО ДАВНЄ Й СЬОГОЧАСНЕ“

Показ руйнівного наслідку реформи, не лише економічного побуту та патріархального укладу, а душі людини, — головна мета повісті „Лихо давнє й сьогочасне“, опублікованої в журналі „Киевская старина“ 1903 р. Про це письменник написав у листі до редактора журналу Володимира Науменка від 23 лютого 1902 р.: „Перше — оповідання про лихо давнє — кріпацьке, з його утисками, серед котрих скніли й ниділи людські душі і котрі примушували людей держатися гурту, щоб захиститись від лиха, і сьогочасне — з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата“ [7, 480].

Настрої обдуреного реформою селянства Мирний передав у назвах обох повістей „Голодна воля“ і „Лихо давнє й сьогочасне“, що стали афоризмами. Лихо давнє досягає крайньої межі в селі Одраді в одному з численних маєтків Олексія Івановича Башкира.

„ ...Люди, що жили по тих оселях, понурі та похмурі, німі та мовчазливі, тиняються, як тіні, по горах та байраках, виходять на широкополі лани, на пишно-зелені долини не світом білим любуватися, не пісень веселих співати, а віддавати буйному вітрові своє важке зітхання, свої сльози кревні, щоб він, легкокрилий, одніс їх до Господа Бога.

— Господи, де наша смерть забарилася? Або її пошли, або волю дай! — від краю й до краю по Башкиревих маєтках ходило й голосило важке людське зітхання“ [1, 356].

Якщо кріпаки, доведені до відчаю, просять для себе смерті, то Башкир має інший клопіт і прохання до Бога — „дати на них (кріпаків. — Авт.) усіх одну спину, щоб як одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись, голос собі стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!.. І не диво: бо я один, а їх більше тисячі...“ [1, 357].

Поетична система художника зосереджена навколо єдиного центру, який визначає всі її головні компоненти. Таким центром є контраст — давнього і сучасного, волі -— рабства, протесту — покори, життя і смерті, щастя й недолі.

Контрастне зображення подій визначило композицію твору (ідейне протиставлення волі і рабства), сюжет (життя родини Проценків у неволі; в іпостасі кумів Башкиревих; самогубство Федора Проценка і моральна смерть Марини); образну систему (Башкир та його поплічники — Проценки та селянство).

Селянство в повісті „Лихо давнє й сьогочасне“ є об'єктом глибокого, щирого авторського гуманізму. Свої симпатії Мирний віддав жертвам кріпосницької системи взагалі і самодурства пана Башкира зокрема. Шкодував, що селянство, зберігши в собі так багато моральних сил, перебуває в стані суспільної пасивності й беззастережної покори:

„Так частенько вичитував Олексій Іванович своїм кріпакам, додаючи до того ще більше снаги черкеським арапником, що вивіз із Кавказу, де за молодих літ служив у війську. І такі речі Олексія Ивановича вислуховували кріпаки з великою покірливістю. Що більше корило кріпаків — чи речі, чи арапник Олексія Ивановича? Певно, що одно другому допомагало. Бо самі кріпаки хвалилися, що їх пан — могутній пан: і духу великого, та й сили немалої. Раз канчуком вчеше — до печінки дойме, а чи голосом крикне — душа з ляку аж в ноги вступе, під п'яти ховається“ [5, 357—358].

І це відповідало реальній картині народного життя в період глухої реакції. В обстановці піднесення демократичного і стихійного селянського визвольного руху Мирний відзначив ознаки наростаючого протесту вже не поодиноких людей (як в романі „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ та незакінченій повісті „Голодна воля“), а цілої громади.

У другій частині повісті змальоване українське село після реформи, ще із залишками панщини: величезна викупна плата, обезземелення, ще більша залежність від пана тощо. І все ж одрадяни відмовились від панських викупних наділів, хоч були покарані москальськими різками:

„Та не такі одрадяни стали, щоб послухатись; вони й березову кашу поїли, а від наділів все-таки одкинулися. Дехто й в царському домі, де великі вікна, посидів, казенного хліба чимало переїв, а наділів не схотів брати“ [1, 287].

Настрої соціального протесту селянства були викликані грабіжницькою реформою. Панас Мирний бачив, що життя селян змінилось не на краще, а на гірше; що селянська маса залишається на крайньому полюсі духовної бідності; вона по-рабськи тяжіє до сили і підсвідомо байдуже ставиться не тільки до загальних інтересів, а й до тих, що зачіпають її власне життя.

Селянська реформа відкрила шлях для капіталістичного розвитку сільського господарства Російської держави, що призвело не лише до розорення і зубожіння селянських господарств, а й до спотворення душі. І це найтрагічніше, найбільше лихо, яке принесла реформа людям. „Ілюстрацією“, провідником сьогочасного лиха є Марина і її батько Федір, які випадково покумувалися з Башкирем, і, врятувавши життя своєму похресникові, погубили свої душі.

Письменник художньо переконливо відтворює процес „переродження“ психології кріпаків — від панічного страху при зустрічі з паном:

„Федір незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук і посунувся по спині додолу; обома руками мерщій ухопився він за шапку й трохи не з чубом зняв її з голови; лице його зблідло, він увесь тремтів, мов у лихоманці. За ним зігнулась Марина з клунком за плечима та так і заколіла“ [1, 362]; до здивування, коли його нарядили, „мов того полковника з Січі“; гордості і пихатості від усвідомлення своєї причетності до панської родини:

„Забув Федір, що всього через ярок у невеличкій хатині лежить його Хівря тяжко недужа [...]. Що йому тепер його непривітна хатина, хвора Хівря, колюча нива, коли він панського сина у віру вводе, самому панові кумом стає, а його синові — хрещеним батьком“ [1, 364]; цинізму, коли він, повернувшись додому, застав дружину мертвою:

„Марино! Годі, не плач... Може, воно й краще, що Господь її прийняв... Бо що вона така була між нами?.. Я — кум, ти — кума, а вона?.. Не плач! — потішав п'яний Федір свою дочку“ [1, 368].

Панський кум зажив, як у Бога за пазухою — у новій хаті, їсти й пити досхочу, одягу вдосталь, роботи ніякої. Ніхто, крім діда Уласа, не міг без заздрощів дивитися на таку щасливу переміну. Та вже через кілька тижнів Федора охопили якийсь невиразний жаль і туга. Звиклий до праці, він тепер тинявся з кутка в куток, шукаючи якогось заняття. Він згадує своє минуле життя, свою дружину... і той жаль збільшується,

„...копирсає в серці глибше; йому вже шкода й свого трудового життя.

— Хоч і важко було, часом гірко було, а все було чим жити, об чому клопотатися! А тепер? Усе є, всього доволі, а жінки немає, дочки немає... пропала сім'я! Все врозтіч пішло, шкереберть закопирсало! — трохи не з плачем скаржиться Федір“ [1, 369—370].

Мимоволі напрошується паралель „лиха давнього“ і „лиха сьогочасного“ Федора (в першій частині повісті) та „лиха давнього“ і „лиха сьогочасного“ української суспільності до селянської реформи і після неї (в другій частині).

Процес капіталізації господарства приносив поміщикам велику вигоду. Зрозумівши дух і принципи часу, поміщики зберегли все старе, прибравши його в нову форму, і знову були повними господарями своєї землі, яка при нових способах обробітку приносила їм ще більше прибутку, ніж раніше.

„Минув рік — другий — і знову панські лани заколосилися житом — пшеницею; панські степи окривалися наймитською косарською піснею — не вільною та веселою, а зачмеленою [...] горілкою. А після того незабаром почалося й межування: панські землі докупи зводили, кругом села, мов залізним путом, обгортали“ [1, 383].

Історично правильно Панас Мирний відтворив процес витіснення машиною найманих робітників, які, не маючи жодних засобів до існування, крім своїх рук, утворюють велику армію безробітних. Від спостережень за роботою машини, що валила снопи за снопами, одрадянам здалося, що то не снопи, а їхні голови стеляться по рівному полю.

„Ніщо на світі так не вразило їх серця, як та машина! „Нащо вона? Споконвіку, з дідів — з прадідів так велося, щоб хліб руками збирали... І всім було, всім доставало, на всіх мати сира земля родила, всіх годувала... А тепер от зразу стало мало... Для одного мало оцих ланів, степів безкраїх? Господи! Ну, та й лукавий же та ненажерливий твоє створіння — чоловік!“ — думають одрадяни, вертаючись додому“ [1, 386].

Двобій селян з машиною, в кінцевому рахунку, закінчився поразкою селян, доведених до голодної смерті:

„Пішла на людей пошесть та хвороба всяка: різачка та пропасниця, а найбільше — обкладки. Скільки від них дітвори померло! Оце зранку любе — миле бігає; дивись у обід — розгорілося, розпалилося, на горлянку жаліється, а на другий день і Богові душу віддає... За малими почало й великих косити: не проходить того дня, щоб двох або трьох не ховали. Заздалегідь почали ями копати. Спершу плакали за помершими, а то й плакати перестали. Коли їсти нічого, то навіщо його й жити? Одні собаки не переставали щоночі вити“ [1, 395].

Та ще гіршими від голоду є моральна деградація, егоїзм, меркантильність, відчуження і ворожнеча, що призвели до винародовлення тепер уже не поодиноких осіб. До такого висновку підводить нас автор блискуче створеним образом Марини.

Колишня кріпачка, вона зазнала горя і наруги. Збезчещена паном — кумом, оганьблена і вигнана з двору панею, побита до напівсмерті кучером Самійлом, вона вижила тільки завдяки турботам старого панського пастуха діда Уласа. Як рідну дочку доглядав дід Марину, ховаючи її з новонародженою дитиною від людського ока, з настанням волі віддав їй свою хату, город, а сам подався у світи овечої отари шукати та пасти її хоч би й за харчі.

Голод, холод, нестатки знову обсіли Марину та її дочку Килину й покинули аж після появи в селі її похресника-панича, та й то нелюдською ціною — ціною зради громаді і занапащення долі своєї дочки. Обласкана паном, Марина, як цербер, оберігає його добро, чинить людям таке зло, до якого не міг додуматись навіть німець-управитель. Кульмінацією її падіння є вражаюча сцена розмови з дідом Уласом. „Старий та немічний, він ледве волочив ноги, опираючись на довгу ґирлиґу. Обличчя в нього було сухе, як кістка, жовте — аж чорне, борода рідка, як молоко — біла, одні густі брови чорніли, настовбурчившись над запалими очима“ [1, 402—403].

За допомогою портретної характеристики письменник повідав читачам про нелегке життя діда. Навіть дітям було зрозуміло, що то жива смерть. Так, він справді повернувся до своєї хати, до колись врятованої ним „своячки“ доживати віку, приписаного Богом. Та його хата „дихнула на нього холодом пустки“, а Марина „угору пішла, панією стала“ і сама глумиться над людьми. Він не йняв віри цьому, поки не переконався сам.

Марина сприйняла діда спочатку за старця, але й пізнавши, не змінила свого зверхнього, зневажливо-погордливого тону. Докори діда назвала брутальним базіканням:

„Чи в тебе, діду, усі дома? — покрутивши в себе пальцем над лобом, призро спитала його. — Чого ти прийшов до мене? Лаятися? То йди собі заздалегідь, бо, тільки пам'ятаючи давнє, я не велю тобі в три шиї дати!..“ [1, 404].

У відповідь на таку дику метаморфозу Марини дід Улас хотів плюнути їй у вічі, та немічність і стресовий стан не дозволили і цього зробити. Він повернувся до зборні, ліг відпочити і не підвівся більше. Останні хвилини перед смертю дід Улас розмовляв сам з собою, марив — то кликав Марину, то просив її покаятися, то сперечався з нею:

„Марино, Марино, — гукав він, витріщившись у сволок очима, — кажеш, що пам'ятаєш давнє лихо?.. Правда, що й то лихо було — тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх в різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо — то справжнє лихо!“ [1, 405].

Присуд антинародній селянській реформі Панас Мирний вкладає в уста старої, збагаченої життєвим досвідом людини, котра сама звідала лиха давнього і сьогочасного, отже, могла зіставити його і дати об'єктивну виважену оцінку, винесену в заголовок твору. Афористична форма її узагальнила настрої і стан усього селянства.


РОМАН „ПОВІЯ“

Другий великий роман „Повія“ Панас Мирний писав довго, майже сорок років, так і не дочекавшись його окремої публікації (дві перші частини було опубліковано в альманасі „Рада“, 1883, 1884), 1— 8 розділи друкувалися в „Літературно-науковому віснику“ за 1919 р.; весь роман побачив світ у п'ятому томі зібрання творів Панаса Мирного (1928 р.).

Письменник виявив виняткову майстерність у розкритті внутрішнього світу героїв, умінні передати взаємозв'язок життя окремих людей і подій, що відбувалися в селі й місті після селянської реформи.

Роман насичений соціальними мотивами і водночас надзвичайно багатий психологічними пошуками. Гострота сприйняття як індивідуальних, так і соціальних колізій, мабуть, не має рівної в українській класичній літературі.

Мирний також розглядав свій роман як художнє дослідження соціально-психологічного і філософського значення:

„Годі нам бавитись сякими — такими казочками та приповісточками, та плачем — співами, хоч і щирим та бездужим, — пора нам глянути ясними очима на нашу роботу, пора додати їй, окрім любові, і освітнього погляду, і посидючої праці...“ [7, 361], — писав Старицькому автор „Повії“ 26 березня 1882 року.

Як і в багатьох інших випадках, Панас Мирний сам визначив ідею роману: „Виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут в селі — І частина, в місті — друга, на слизькому шляху — третя і попідтинню — четверта. Гуртом усю працю я назвав „Повія“. Цією назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбільше усього проституток. Вона ж взагалі обіймає і всі частичні назвиська, через те я і зостановився на сьому слові, хоч, може воно декому здасться і недоладним. Кожну частину маю надію виготувати так, щоб всяка мала свою самостійність, або цілість“ [7, 359].

Дотримуючись в основному плану, висловленому в листі до М. Старицького, Панас Мирний значно розширив коло проблем в аспекті викриття соціально-політичних, морально-етичних, побутових та інших підвалин існуючого устрою.

Як і в попередніх творах, назва роману глибоко символічна. Головна героїня пов'язана з усіма персонажами, а ті, в свою чергу, — один з одним і своїм минулим. Характер і результат цього зв'язку розкриває перед читачем галерею соціальних, політичних і моральних повій — можновладців села і міста — від куркуля Грицька Супруна до генерала, чотириразового предводителя дворянства Лошакова. Кожний з них свого часу продався і продовжує продаватися за гроші, за маєтки, за кар'єру, за владу.

Григорій Проценко замолоду захоплювався передовими ідеями, багато читав про „право кожного і про волю те право добувати“, та зрозумівши безперспективність того „права“ для його власної вигоди, перейшов на бік сильніших. Перед цим він багато розмірковував, сумнівався, зважував:

„Життя його роздвоїлося, розкололося надвоє: з одного боку — нелюба служба, що годувала його хлібом, гасила дух; з другого — книжки, розумова розмова з молодим товариством піднімала його вгору [...]. Отже, життя на дві половини, таке слугування тому й другому робили його скритним, нібито єхидним. Чим він винуватий? Жити всякому хочеться; а він що таке, щоб йому не хотілося жити? Малий чоловік, роздавити його — як раз плюнути... Батько — мати бідні...“ [3, 233].

Сповідуючи лакейську філософію, Проценко навчився робити так, щоб „упасти і не забитись, щоб і кози були ситі і сіно ціле“. Він умів спілкуватися з людьми різного віку і стану, справляючи враження „свого“. Так принаймні сприйняла його Христя і далася на підмову.

Дуже охоче цей „народолюбець“ гнувся, викручувався, плазував „ужакою“, коли йшлося про користь і вигоду; легко міняв принципи, переконання, відмовлявся, зраджував, запродував найрідніших людей, якщо вони були перешкодою на шляху до багатства і кар'єри.

Засобом саморозкриття Панас Мирний відтворює еволюцію Григорія Проценка: від демократа, який поважає рідні традиції (ходить у народному одязі, записує народні пісні, вболіває за долю народу), до егоїста й циніка (зводить дівчину і кидає напризволяще), кар'єриста — перекинчика, прислужника — раба, пристосованця.

З його уст читач пізнає справжнє ставлення Проценка до життя, яке він розглядає як вдачу і від якого треба брати все, що воно дає, не задумуючись над тим, добре це чи погано.

Крамар Загнибіда наймерзеннішими, найбрутальнішими засобами з сільського писаря вибився „в люди“, піднявся на „верх“ життя. „П'явка — не чоловік був, поки писарем був!“ — таку характеристику дає йому один з персонажів роману. Саме ця „п'явка“ заради прибутку отруює людей, торгуючи гнилою рибою; не визнає правди, бо кривда — вірний супутник його життя.

Усі його прагнення спрямовані на те, „як би з другого жили вимотати, на другому поїздити!“. Теми його розмови — лише про „наживу“, про „плутні крамарські: хто кого обдурив, під'їхав, підсів“. Загнибіда водиться тільки з панами. Серед присутніх у нього на банкеті — секретар думи Рубець, Книш з поліції, „потрібні“ люди для покриття (за хабарі) махінацій і злочинних дій крамарів.

Подібний до Загнибіди й Колісник — жорстокий, жадібний до наживи, хитрий і підлий. Багато уваги письменник приділив історії життя та тим умовам, які зробили його таким. Виховувався він у родині перекупки, у людей, в котрих „не було серця у грудях, не було ласкавості в розмовах“. Батьківське життєве кредо засвоїв і син. „Знай, ти не об'їдеш — тебе об'їдуть, на те торг“, — казав батько, призвичаюючи сина до свого ремесла, коли той скінчив школу. І він розказав синові про всі ті плутні, які треба часом пустити, щоб здобути товар“ [3, 468].

Баришуючи рибою та дохлим м'ясом, син не забуває батьківської науки: що більше грошей, то більше поваги в людей, то міцніше і твердіше стоїш на ногах: „Гроші — сила, у нашій міщанській постаті — вони все“. Його кар'єра швидко рухається вгору: підрядчик м'яса на полк солдатів — на все місто — член земської губернської управи. І земську управу Колісник використовує для свого збагачення. На вкрадені із земства гроші він купує маєток Веселий Кут і прибирає до своїх рук, забирає у селян городи, забороняє ловити у ставку рибу: „Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собі колодязі, — та й май свою воду. Ставок мій і вода моя!“ [3, 389].

Колісник виганяє селян із двору, погрожує їм новими утисками і репресіями. Христя вражена була тою сценою:

„Тихо та смутно сунула громада з двору за старим дідом, що, звісивши голову, наче п'яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покійника або рідні на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вікна і дивилася на громаду. Вона чула образу і гіркий посміх над молодою молодицею, вона бачила ще гіршу образу над цілою громадою. Її така важка туга пройняла, такий жаль увійшов у саме серце, якого вона досі не звідувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима, стоять на колінках, плачуть, трясуться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колісником“.

Духовне прозріння приходить до Колісника після пережитої душевної трагедії й розорення. Він прощає селянам борги, змінює своє ставлення до Христі.

До зграї грабіжників належить і представник дворянської знаті Лошаков, правнук бунчукового товариша Лошака, обласканий дворянством Катериною II, перекинчика, який разом із дворянським чином залишив у спадок своїм нащадкам і сумну традицію прислужництва і зради. Панас Мирний розкриває його справжню сутність — кар'єриста, хабарника, розпусника, шахрая і користолюбця. Іронією долі саме цей „взірець“ знатного дворянства виступає у творі борцем за високу людську моральність, приписуючи свої гріхи „сірим — сіромахам“, селянам, яких лихо ненавидить: „Разве исторические судьбы ими создавались? Это черт знает что такое! Если мы, культурные элементы, не выступили вперёд и не заговорили о диком разгуле демагогии, то что же государство ожидает? Оно потонет, оно должно потонуть в разливе самой страшной революции...“ Лошаков викладає вимоги дворянства: йому треба дати „преобладающее значение хотя в таком незначительном органе самоуправления, как земство“.

Єдність потомствених дворян і новонароджених поміщиків — земців у пограбуванні народу та знущанні над ним Панас Мирний викрив у сатиричній сцені бенкету через одну символічну деталь — спеціально підготовлений торт з двома (дворянським і земським) гербами. „Під ними золотий напис: „Не зменшай, Боже!“ Угорі царський вінець блистить, як сонце, з-під його випливала стьожка з написом: „Боже, царя храни!“ Зверху вінця сіяніє, на гострих шпилечках котрого плота наковка: „Земство — дворянству!“ То було диво з чуд кухарських. Уся губернська земська управа видумувала його“ [3, 362].

Ця єдність, зрозуміло, не заважає кожному з них ненавидіти один одного, намагатися знищити старанно зібраним таємним способом компроматом. „Подуріли люди, показилися, — дає оцінку здивована Христя. — Один на одного лізе, один другого не бачить. І це багатирі, дуки гуляють — бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться“.

Ось на цьому широченному життєвому соціально-психологічному тлі, що охоплює суспільно-політичні, філософські й психологічні, морально-етичні проблеми, і подано життєву історію селянської дівчини Христі Притики.

Уперше в українській літературі Мирний показав диференціацію села пореформеного часу, пролетаризацію селянської маси, зростання прірви між зубожілим селянством і збагаченими за його рахунок дуками — одинаками. Родина Притик збільшувала армію пролетарів. Супруненки і міські крамарі Загнибіди — за їхній рахунок збільшували своє багатство. Держава, суд, система врядування підтримували сильніших і багатших. Отже, і село, і місто дедалі виразніше ділилися, роз'єднувалися, конфліктували. В романі „Повія“ Панас Мирний малює картину всенародного гуляння в губернському місті, що має виразний підтекст. Вулиці міста кишать від народу всякого: „Багатий і убогий, пишно наряджений чи латками вкритий — всі перемішалися межи собою, збилися в купу, сказати б — порівнялися... бо на всіх їх однаково сонечко світе, усіх їх однаково вітерок обвіває, усім однаково хочеться дихати, жити“ [3, 323].

Та це природне й закономірне бажання дихати і жити, підкреслює письменник, не однаково задовольняється. Однаково сонечко світить, однаково вітерець віє, та не в однакових умовах живуть люди, не однаковими правами і Богом даними благами користуються. Тому об'єднання всіх людей докупи — ілюзорне, бо „кожний вишукував товариша по своєму пір'ю: пани віталися тільки до панів, купці — до купців, заможні — до заможних, убогі — до убогих. Одні тільки старці віталися до всіх, хоч їх ніхто не вітав, та мала дітвора радо обзивалася до всякого, хто їй кидався у вічі або чим-небудь вражав, не дивлячись на те, чи то був знайомий чи незнайомий, багатий чи убогий, рівня чи нерівня...“ [3, 324].

Гадаємо, що поширена свого часу думка про намір Мирного протиставити село місту як дві ворожі сили, не має під собою ґрунту. Не місто — причина трагедії Христі, бо пішла вона туди не від доброго життя в селі, і не від дівочої примхи. „Коли у селі (І ч.) давить Притиківну свій дука Грицько, то у городі (друга) не легше пригнітить городянський крамар Загнибіда. Дякуючи йому, вона улазить у таку напасть, котра згоне її матір з світу“ [7, 359—360], — писав Мирний Старицькому.

Мирний ніколи не ідеалізував села. Як реаліст, він не міг проігнорувати складний, трагічний процес пауперизації і розкладу села за нових капіталістичних умов. І втеча Христі з села до міста була типовим і логічно виправданим явищем.

Панас Мирний відтворив процес розбудови міст, появу промислових і торговельних підприємств, розкішних палаців підприємців — капіталістів, збудованих руками трудового люду, переважно селянами, що втікали від злиднів у пошуках роботи. „Скільки-то нашого брата тепер є, — вигукує наймичка Варка з оповідання „Лихий попутав“. — Один у шевця, другий у кравця, той у столяра, а той у другому місці... І всі служать“.

Місто справило на Христю страшне враження: „Місто здалося їй хижим звіром, що притаївшись у ямі, роззявив свого кривавого рота з білими зубами, наміряючись кинутись на неї“ [3, 93]. Передчуття Христі було пророчим.

У багатьох творах Панас Мирний зачіпає тему долі дівчат — наймичок, рабське становище і виснажливу працю за безцінь, знущання з них хазяїнів. Першим хижим звіром у місті виявився Загнибіда. Він обманом взяв Христю до себе в найми, не без його „допомоги“ її заарештовують, запідозрюючи в убивстві дружини Загнибіди, по-звірячому задушеної ним же.

Не витерпіла ганьби дочки Христина мати — померла. Повернувшись у село, Христя не застала ні матері, ні своєї землі, забраної сільською владою. Дівчина йде шукати, кращої чи гіршої, та іншої долі.

Життя міста змальовано в романі в його різкій дисгармонійності, невлаштованості, контрастах. Зовнішня краса міста не може приховати тяжкі негативні сторони соціального буття різних прошарків його мешканців.

Герої роману — люди різного суспільного становища, різних умонастроїв. Це насамперед незахищені, найбільш упосліджені жителі міста, що приймають на себе удари долі, несучи важкий хрест щоденної боротьби за існування. Це дівчата — наймички (Марина, Мар'я, Христина), дівчата — повії і всі знедолені й принижені, що належать до соціальних низів.

З великою художньою силою Панас Мирний передає переживання і страждання головної героїні. Трагічне сприйняття світу зумовлене тими гидкими явищами дійсності, які вражають Христю до глибини душі, руйнують її мрію спочатку про шлюб з коханим чоловіком (Проценком), а згодом — про нормальне людське, змістовне життя, в якому б вона почувала себе повноцінним, корисним і поважним членом суспільства.

Живучи у бруді, вона залишилася чистою; вибравши аморальну стежку життя, вона стояла вище від своїх „клієнтів“, „благодійників“.

Соціальним й психологічним мотивуванням письменник обґрунтував трагізм приреченості Христі на життя, сповнене тривог і бідувань, постійних принижень людської гідності. Все це знаходить своє вражаюче вираження в життєвій історії Христі.

Мирний відтворив згубний вплив на людину соціального і духовного гніту. Розкриваючи пошуки особистості, письменник прийшов до ідеї відродження людини як історичної необхідності, а відтак — відродження народу.

Мирний зробив сміливу спробу переоцінки соціальних, історичних, духовних цінностей епохи, критичного перегляду того, що складало зміст життя суспільства. Звідси — дивовижний розмах його епічної творчості, глибоке і всебічне дослідження психології людини, її здатності до духовного вдосконалення.

Втративши батьків, землю, хату, здоров'я і людську шану, Христя Притика відчуває пекельні муки і сором. Несправедливість долі давить на неї постійно. Вона намагається вийти з круговерті бруду, злоби, заздрощів й аморальності, в яку так безжально вкинуло її життя. Та — безуспішно. Не пристосована до середовища, вона приречена на загибель, хоч у найнесприятливіших умовах все ж мріє стати корисною людям. Ця мрія, хоча й захована далеко-далеко, десь на денці її душі, здійснюється лише у сні, коли за всі най-митські муки і каліцтво „Бог їй талан послав — розбагатіла. Оце скільки оком не скинеш — все її поле. Там і ліс столітній, а в Мар'янівці — дом панський“ [3, 512].

У той будинок вона збирає всіх непутящих, збитих з дороги, знедолених дівчат: „грамоти вчить, майстерству научає“. Через рік-два така дівчина стає доброю господинею, що все знає, все уміє.

Люди, що зразу не довіряли Христі, збагнули її добру й чесну душу, побачили, що вона не подібна до тих, хто розбагатів і забув про Бога й людей. „А Христя ні — все для людей. За їх, каже, лихо я їм добром оддячу!“ [З, 513]. Тому її поважають старші і люблять діти. „Ось наша мати! Ось наша мати! Підтомилася, бідна. Візьмемо її та донесемо до хати“. І, піднявши на руки, молоді та дужі понесли її полем“.

У картині сну героїні дійсність постає як критерій оцінки мрій героїні, її надій і сподівань; вона руйнує всякі ілюзії, підкреслюючи їх швидкоплинність і марність. Життя йде своїм трибом, відкидаючи людей добрих і чесних, а зло, обман і кривда беруть гору і безкарно розкошують. Жоден з кривдників Христі не зазнав справедливої кари. Більше того, кожен з них піднявся на сходинку вище в соціальній драбині: Лошаков став губернатором у Польщі, Проценко — правителем, Книш — поліцмейстером. „І такі з їх вийшли вірні та щирі слуги, що Лошаков незабаром нагородив обох здоровенними польськими маєтками. Рубець і досі членствує в земстві“ [3, 518].

Панас Мирний сприйняв і відтворив явища соціальної дійсності, людські стосунки в їх гостродраматичній напрузі. Відтворюючи звичайне в суспільному бутті, характер людей, Мирний водночас тяжіє до описів несподіваних ситуацій і колізій, до змалювання тих незвичних збігів обставин, які часто мають катастрофічний вплив на людину, її життя.

Відображаючи своїх героїв у напружено драматичних обставинах, часто вводячи їх у сферу виняткового, письменник пильно стежить за їхнім внутрішнім життям. Реальні психологічні якості дійових осіб він змальовує в їх максимальному розвитку.

Героїв Мирного незмінно хвилюють не так повсякденні, як корінні проблеми людського буття. Сплав соціальних, філософських і психологічних начал складає важливу рису реалізму Мирного. І власне тому, що психологізм тут спочатку й до кінця просякнутий філософськими мотивами, реалізм цей можна було б назвати психолого-філософським.

Синтез епічного й психологічного відкрив перед літературою величезні можливості естетичного освоєння дійсності і вплинув на творчість М. Коцюбинського, Марка Черемшини, В. Стефаника та інших майстрів слова початку XX століття.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.