Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Історія української літератури XIX ст.

Марко Кропивницький

(1840 — 1910)

 

Видатний актор, режисер, енергійний організатор театральної справи, талановитий композитор і письменник М. Кропивницький разом із М. Старицьким та і. Тобілевичем (І. Карпенко-Карим) підніс на новий, вищий рівень національні культурні традиції, відкривав перспективні шляхи українській драматургії.

До Марка Кропиви і цього - одного з чільних українських драматургів — прагнення розвивати рідне письменство прийшло не одразу. Коли вибухнув його нестримний потяг до , прагнення реалізувати яскравий акторський талант, — молодий службовець прийшов до російської акторської трупи, за відсутності української. Коли ж виникає найперша можливість (дозвіл 1881 року), М. Кропивницький у російській трупі Г. Ашкаренка разом із ним створює українські вистави "Сватання на Гончарівці", "Наталка Полтавка" та ін. Ті вистави відзначено пресою, зокрема "Одесским вестником" від 28 серпня 1882 р., як прояв "... нової

реально-художньої школи щодо малоруського (українського. — Л. М.) репертуару, який так жорстоко профанується й паплюжиться різними рутинерами і традиціоналістами" [1, 151].

Твори М. Кропивницького, за словами І. Франка, "запевняють йому в історії українського театру не тільки ім'я одного з його батьків, але також в історії нашого письменства ім'я визначного драматичного автора" [2, 345].

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840 року в с. Бежбайраки на Херсонщині. "Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є сувора і непомильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці", — зазначав у "Автобіографії" письменник [3, 145]. Батько його — "чоловік труда, труда мозольного", — хоч начебто й досяг достатку й становища в суспільстві, не прижився в панському середовищі, а його посада управителя маєтків не гарантувала ані морального захисту від сваволі, ані матеріальної стабільності його родині.

Дитинство М. Кропивницького мало чим відрізнялося від життя селянських дітей. Ще тоді, писав М. Вороний у першому числі журналу "Зоря" за 1897 р., він "полюбив сей простий "серм'яжний люд", як свого рідного брата, як частину самого себе, — що пізніш і виявилось в його гарних, наскрізь демократичних творах; деяких знайомих з тих дитячих літ він навіть змалював у своїх драмах і комедіях... Наприклад, Іван Непокритий в "Дай серцю волю", як оповідав нам сам шановний автор, — живесенький, взятий з самого життя. Се був молодий хлопець, що з власної охоти пішов у москалі замість свого приятеля, котрий в противнім разі мав би покинути молоду жінку. Кілька типів в "По ревізії" і ін. також взято з дійсного життя, але вже трохи пізніш".

Різнобічна природна обдарованість майбутнього митця виявилася ще в дитинстві, коли він "сочинял сам песни, писал стихи и обладал замечательной памятью" [3, 267]. Освіту здобував без будь-якої системи — в приватній школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати навчала його музики, розучувала з ним різні вокальні партії. М. Кропивницький брав участь і в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських драматургів.

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії у Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на службу до повітового суду.

З 1862 р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу "Микита Старостенко, або Не зчуєшся, як лихо спобіжить". То був твір автора — початківця (згодом він сам критично оцінив цю спробу), сповнений зовнішніх сценічних ефектів і "жахливих" пристрастей. Навіть у доопрацьованому вигляді під назвою "Дай серцеві волю, заведе в неволю" ця п'єса викликала досить різкі зауваження І. Франка. Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок і позначений життєвістю, оригінальністю конфлікту, соціальною гостротою. Головними для Кропивницького стали тут моральні проблеми (вони відчутні навіть у першій назві твору), відповідальність людини перед самою собою за бездумне марнування власних можливостей.

Зміст п'єси не зводиться до мелодрами (жанру, що передбачає покарання зла й торжество добра): адже Микита так і не скоїв того злочину, на який замірявся. Помирає він Від нерозв'язної внутрішньої суперечності — він не може прийняти братнього ставлення від того, кого здавна й досі вважає своїм ворогом. "Це не просто погордий багатир... це людина, яка страждає від того, що її тримаються осторонь", — зауважував П. Рулін, посилаючись на думку І. Мар'яненка, який у своїй роботі над роллю йшов "проти звичайної традиції, за якою грано Микиту як "злочинця" [4, 64]. Можна говорити про елементи дидактики в художньому відтворенні цього психологічного конфлікту.

Мине сорок років — і письменник з усією категоричністю порушить питання про відповідальність людини за скоєний злочин (хоча й не вбивство, а звичайне пограбування та ще й бідним багатого), про те, що незароблені гроші можуть дати матеріальний добробут, але не дадуть ані щастя, ані душевного спокою (драма "Страчена сила"). Загалом тема чесно чи нечесно набутого багатства (і — ширше — чистої чи заплямованої совісті) стає лейтмотивом кожного твору письменника, незалежно від сюжетних і жанрових його особливостей.

Так і не завершивши з різних причин освіти, М. Кропивницький був "людиною широких громадських і культурних інтересів, якій органічно була чужою професійна замкненість та провінційна обмеженість" [5]. Протягом усього життя Кропивницький поповнював свої знання, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди 1865 р. було переведено повіт. У молоді роки цікавився він і філософськими працями — від соціаліста-утопіста Р. Оуена до прагматика — мораліста С. Смайльса. А між ними — Дж. Ст. Мілль з його розумінням моральності як прагнення до "найбільшої суми загального щастя", Г. Спенсер, який ще тісніше пов'язував моральність із корисністю, навіть вульгарно-матеріалістичні міркування Я. Молешотта. В останніх роках життя М. Кропивницький читав праці А. Шопенгауера, знаходячи, певно, у них суголосність із багатьма власними переживаннями, пов'язаними з численними розчаруваннями — житейськими й творчими. А ще більше — з філософським утвердженням співчуття, жалю як істинної основи людської моралі; ця ідея була серцевинною в більшості його творів.

На казенній службі він не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах. 1871 р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати в трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

Багаті музикальні та вокальні дані М. Кропивницького разом із яскравим акторським талантом викликали справжнє захоплення глядача. Незважаючи на велику популярність, він був дуже вимогливим до себе, що давало йому як режисерові право багато вимагати й від акторів. Прагнучи природності й правди, митець не допускав "ніякої пересади, ні одного крикливого вигуку, ні одного фальшивого помаху рукою, ніякого вихилясу, — на догоду особливій громаді, щоб могла за те нагородити артиста найгучнішою хвалою. Правда, сама тільки правда, і міра. Але ж не було при тім і холодної повздержності. Серце, гаряче серце говорило гаряче, коли се викликалося ролею..." [6, 466]. Літературний стиль Кропивницького формувався в нерозривному зв'язку з цими рисами його творчої особистості.

1872 р. в одеській газеті "Новороссийский телеграф" було опубліковано водевілі М. Кропивницького "Помирились" і "За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання". Їхні персонажі — люди заможні, заклопотані суто особистими справами. Тут помітно й схильність автора до соціально-моральної проблематики.

Після отримання дозволу (1881) на вистави українського театру (хоча й із численними обмеженнями та застереженнями) почали виникати українські трупи в Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно за рік об'єднується з труною М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професіонального театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше — М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Виставляючи твори 1. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці у вузьких рамках дозволеного цензурою створювали високі зразки сценічного мистецтва.

Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла в Києві 1882 р., містила п'єси "Дай серцеві волю, заведе в неволю", "Глитай, або ж Павук" та "Невольник". Драматург осмислював моральні основи тогочасних життєвих конфліктів, пов'язаних із живучою спадщиною кріпосництва, з формуванням нових соціальних сил, що зумовлювало руйнування історично стверджених етичних норм і витіснення їх антигуманним, суто прагматичним підходом, жертвою якого насамперед стає найбеззахисніша за тих умов істота — жінка. Щасливі ж, за всіх драматичних перипетій, фінали деяких його п'єс мають певною мірою повчальний сенс і тим самим є полемічними щодо написаних раніше (наприклад, трагедії І. Карпенка-Карого "Безталанна" чи й власної — "Дві сім'ї").

Живучість рабської психології, руйнування "дворянських гнізд", хижацька конкуренція "чумазого" з подібними до себе, російсько-японська війна і вплив її на життя народу, революційні заворушення на селі — ось коло тем, що опиняються в полі зору драматурга. Актуальність їх безперечна, як і важливість моральних проблем життя творчої інтелігенції, її взаємин із "натовпом", зі спекулянтами від мистецтва, новаторські-поставлених у драмі "Беспочвенники" та сатиричній комедії (з гротесковим забарвленням) "Нашествіє варварів". Час від часу письменник звертався й до інсценізації відомих літературних творів: "Глум і помста" за Шевченковими поемами "Невольник" і "Титарівна", "Чайковський, або Олексій Попович" за Є. Гребінкою, "Вій" і "Пропавша грамота" за М. Гоголем, "Вергілієві Енеїда" за І. Котляревським, "Підгоряне" за І. Гушалевичем, "Вуси" за О. Стороженком, "Хоть з мосту в воду головою" за Мольєровим "Жоржем Данденом"; до деяких із них Кропивницький написав оригінальну музику.

Органічний зв'язок драматургії Кропивницького з фольклором виявляється у вихідних ідейно-художніх позиціях письменника, який, обстоюючи народне розуміння добра й зла, завжди був на боці бідних і скривджених, у відбитті в мові персонажів влучного народного слова, гумору, мелодики української мови. У 70— 80-х роках він звертався й до пісні, створив кілька дивертисментів (попередник сучасної оперети). З часом художня тканина його творів ущільнюється, і для пісень та різного роду етнографічних вставок не залишається вже місця.

Кропивницький був переконаний у тому, що лише серйозний, проблемний, пов'язаний з інтересами й традиціями народу репертуар може стати основою розвитку українського театру.

Вважаючи, що широкі народні маси ще не спроможні сприйняти серйозне мистецтво, він шукає засобів зацікавити глядача, у якого "нерви — вірьовки, а розум дитинячий". Сценічний твір не можна будувати "цілком на психології... масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била..." [З, 456]; поки що не слід нехтувати й ефектами, необхідно "тільки обминати шарж і вульгаризми".

У творах Кропивницького, який осмислював "гарячі" проблеми суперечливої, сповненої контрастів епохи, діють люди найрізноманітніших суспільних верств. Соціально-конкретне зображення народу бачимо в п'єсах, колізії яких ґрунтуються на взаєминах простих людей з панами, вчорашніх кріпаків з учорашніми власниками їхніх душ ("Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Олеся", "Дві сім'ї", "Помирились"). У таких творах, як "Дай серцеві волю, заведе в неволю", "Глитай, або ж Павук", "Дві сім'ї", "Зайдиголова", конфлікт має морально-етичний характер і водночас пов'язаний із процесами формування нових соціальних сил. Він розгортається переважно в родинно-побутовій сфері, однак суть його виходить за ці межі. Саме ж родинне життя митець бачить як осередок пошуків етичного ідеалу (драми "Дві сім'ї" ("Де зерно, там і полова"), "Зай-диголова") або ж таке, що виявляє неможливість гармонії ("Мамаша" та ін.).

У зображенні сімейних конфліктів, крізь які як їх справжня першопричина виразно просвічують актуальні соціальні проблеми, Кропивницький найближче підходить до новітньої європейської драми XX ст. (хоч у виборі матеріалу та в засобах розгортання конфлікту, тобто у зовнішньому вияві думки твору, лишається ще вірним традиції), де саме в 70 — 90-х роках на перший план висуваються соціальні й моральні проблеми: критичне зображення дійсності з особливим загостренням проблеми становища жінки в сім'ї та суспільстві у творах Б. Шоу, Д. Голсуорсі, Г. Гауптмана, Г. Ібсена, Р. Бракко.

До найгостріших, найдосконаліших творів Кропивницького належать драми "Глитай, або ж Павук", "Дві сім'ї", "Олеся". "Зло в усій його відвертій потворності" (за словами "Одесского вестника" від 20 листопада 1882 р.) виражено в постаті Бичка, роль якого виконував сам автор п'єси. На думку рецензента, і як драматург, і як актор М. Кропивницький "правдиво звів усі риси цього типу: хижацтво, лицемірство, безмежний егоїзм, що криється під машкарою благочестя, практичний розум, знання людей, уміння стати потрібною людиною, зухвальство зі слабшим і цілковита приниженість та панічний жах у хвилину розплати за гріх" [1, 190—191]. Письменник вийшов на загальнолюдську, вічну проблему: живучість зла в його безмежних можливостях пристосовуватися, в незнищенності, здатності протистояти спробам боротися проти нього, в тому, що навіть засоби цієї боротьби воно здатне асимілювати зі своєю низькою сутністю. Прочитавши в листі, підміненому підступним Бичком, що чоловік покинув її задля багатої, Олена йде в коханки до глитая, тобто намагається захистити свою людську гідність способом, не сумісним із її моральними принципами. Такої кричущої суперечності, зрештою, не вигримує психіка вразливої, здатної на тонкі й глибокі почуття жінки, й вона божеволіє. Наруга над своїми моральними принципами рівнозначна для неї самогубству. Типовість такої долі — в словах героїні: "Не я перша, не я й остання! Чим я краща за других?"

Про самовбивство душі героїні писав С. Дурилін: "...їй боляче, соромно, страшно за Андрія, що він проміняв її кохання на цей золотий дріб'язок, і вона мстить йому за це, роз'ятрюючи своє серце" [7, 135]. Внутрішня суперечливість, аж до парадоксальності, зміщення понять полягають тут у тому, що покарано не винуватця, а його жертву. Трагедія Олени — в її переконанні, що вона здійснює найвищий суд над чоловіком — зрадником; довершує розпочатий ним (на її дезінформовану думку) розрив на рівні душ, які були так щасливо з'єднані в короткочасну романтичну пору їхнього взаємного кохання.

Франко вважав найкращими творами Кропивницького п'єси "Дві сім'ї", де "без театральної інтриги розвивається акція драми дуже природно і з поетичною правдою, основаною на різнорідності характерів" [2, 398], та "Зайдиголова" — "талановито написану студію з народного життя, де театральну інтригу заступає дійсний конфлікт різнорідних характерів... і де акція без штучної підмоги розвивається натурально від початку до кінця, творячи при тім ряд театрально ефектових сцен" [2, 397].

Драми Кропивницького "Глитай, або ж Павук", "Дві сім'ї", "Олеся", "Зайдиголова", "Доки сонце зійде...", "Перед волею", "Розгардіяш", "Супротивні течії", "Замулені джерела" дають всебічне уявлення про долю жінки від часів кріпаччини до початку XX ст.

Безправність її становища, поглиблюваного безліччю умовностей і жорстоких традицій, драматург показує в різних суспільних верствах. Беззахисними жертвами антигуманних обставин, нестримної сваволі тих, від кого залежить їхня доля, стають селянки-біднячки Оксана ("Доки сонце зійде...") й Олена ("Глитай..."), заможна міщанка Зінька ("Дві сім'ї"), дочки поміщиків — емоційна Орися ("Перед волею") та розсудлива Женя ("Замулені джерела"). Активну боротьбу ведуть і зрештою перемагають — хоча б морально — Олеся ("Олеся"), Домаха ("Зайдиголова"), Катря ("Розгардіяш").

Драматург розкриває трагічне становище жінки й у тих творах, де вона виступає як другорядний персонаж. Слова "отут ще живе місце" говорять своїм чоловікам, які катують їх, і позасценічна героїня водевілю "Дійшов до розуму", й Зінька в трагедії "Дві сім'ї". У веселій "комедії з співами" "Джигун" спокійно, майже з усмішкою, як про щось звичайне, розповідає чоловік, як він бив свою жінку, й додає: "Недзя, брат, їх не бить — такий закон!.."

Літературна творчість Кропивницького позначена пошуком, постійними експериментами в жанровій і стильовій сферах. Кожен з його творів має кілька варіантів (часто поява їх зумовлена втручанням цензури), між яки-ми часовий проміжок нерідко розтягується на роки, через що й відмінності між ними досить істотні.

Прагнення драматурга повніше осмислити складність життя та заохотити глядача до театру знайшло свій вияв у жанровій різноманітності та сюжетній винахідливості у двох останніх його творах. У драмі "Страчена сила" (1903) герой, опинившися "на дні" суспільства, відчайдушно чинить опір обставинам, та зрештою гине, задавлений ними. Фінал п'єси "Зерно і полова" (1910) видається несподіваним, однак загибель чесної людини, що зважилася на бунт, від руки жандарма цілком закономірна. Такий сюжетний поворот з'являється в українській літературі чи не вперше.

Мистецькі й громадянські принципи Кропивницького — актора, режисера й драматурга в основі своїй лишалися незмінними протягом усього його творчого життя. Вже в перших творах з'являються елементи трагічного, які мірою зростання Кропивницького як художника посилюються. Це зумовлено як самим життєвим матеріалом, що був підданий осмисленню, так і близькими йому тогочасними уявленнями естетичної думки про близькість драматичного й трагічного.

"Страшенна нездоланна сила" (слова Оксани з п'єси "Доки сонце зійде — роса очі виїсть") — панство з усім комплексом його поглядів і звичок — не тільки занапащує долю простих людей, а й руйнує душі своїх спадкоємців, позбавляючи їх права на природні людські почуття.

Письменник розумів, що поміщик як соціальна сила вже сходить з історичної авансцени, і спрямовував викривальний пафос своїх творів проти тих, хто йшов на зміну дворянству й ставав впливовою силою, — проти старшини, новоявленої сільської буржуазії. Надто широкі права й можливості, практична безкарність папства породили зло відразу в багатьох іпостасях: беззахисним селянам завдається кривда, деформується внутрішній світ як самих панів, так і селян, а це явище виявляється найнебезпечнішим, бо має тенденцію до перенесення його в наступні покоління. Особливо згубно позначається це на тій частині селянства, яка безпосередньо стикається з панами: двірські люди, лакеї, конюхи, покоївки, а також прикажчики, управителі, економи та ін. Останні, маючи доступ до матеріальних цінностей і можливість привласнювати їх, плекали надії посісти місце вчорашніх поміщиків, що багатьом із них і вдавалося.

Проблема живучості рабської психології та своєрідних її видозмін виростає в творах Кропивницького до рівня загальнолюдської. Письменник завважив характерну особливість свого часу: порушення логіки суспільних відносин, коли людина, не знаючи нормальних людських способів самореалізуватися, самоствердитися, зрештою, зберегти свою гідність, удається до засобів, протилежних за самою своєю суттю. Під збільшувальне скло художника потрапляє специфічний тип людини — покруча, позбавленої соціальної й національної самосвідомості, жалюгідно смішної в готовності заради грошей продати кого і що завгодно, навіть і власну честь. Починаючи з Гордія Поваренка ("Доки сонце зійде...") подібний персонаж, на противагу трагічним образам безталанних героїнь, час од часу з'являється в українській драматургії, по-своєму виявляючи трагедію здеморалізованого люду. Співвідношення трагічного й комічного у творчості Кропивницького перебуває, отже, в постійній діалектичній залежності від об'єкта й способу його зображення.

Уже в першому водевілі Кропивницького "Помирились" — творі начебто суто розважальному — І. Франко не випадково побачив темні, можливі тільки в задушливій атмосфері тогочасного життя картини, які засвідчують тенденцію автора до узагальнень соціального характеру. Традиційний мольєрівський (а власне, ще з народного ярмаркового театру — балагану) сюжет про спритного слугу й простакуватого пана у водевілі "Пошились у дурні" засвідчив "справжній сатиричний хист" драматурга та його здатність "мистецькою рукою виткати кілька постатей, живцем вихоплених з життя" [8, 233].

Набутий у цих творах досвід дає можливість Кропивницькому створити блискучий зразок соціальної сатири — етюд "По ревізії ". Зображення духовної порожнечі сільського "начальства" — старшини й писаря, під владою яких перебувають сотні людей, виявляє спорідненість творчої манери із сатиричною традицією М. Гоголя. "Бурхлива діяльність" старшини Василя Мироновича й писаря Севастьяна Савватьєвича дуже подібна також до поведінки Естрагона і Владимира — персонажів п'єси С. Беккета "Чекаючи на Годо". І тих, і інших однаково характеризують слова Естрагона: "...завжди щось таке вигадуємо, від чого здається, нібито ми існуємо...". Водночас історія сварки баби Риндички й солдатки Пріськи та примирення їх із допомогою "начальства" є не що інше, як театралізований народний анекдот, і цим твір якнайближче підходить до свого пражанру — інтермедії, де використовувалися кумедні й жартівливі історії, оповіді, анекдоти. Щоденними пиятиками зайнята вся сільська верхівка: писар, піп, становий, старшина у Кандалуповій, письмоводитель. Орієнтуватися в часі й просторі можливо лише за тим, де і з ким бенкетувалося, тож і не дивно, що "загубили день" Цю, вже звичну, ситуацію підтверджує невдоволення сторожа, якому раз у раз доводиться запрягати коней для виїзду "по ревізії", й ті коні часом і по дві доби стоять, аж доки їх розпряжуть. Потім усе повторюється спочатку.

Фарсовий сміх перетворюється на всеохопне узагальнення цілковитої прогнилості бюрократичного державного апарату, який спирається на розумово й морально звироднілих своїх прислужників на місцях. Твір є політичною сатирою, яка своїм внутрішнім змістом перегукується з визначенням, даним М. Салтиковим-Щедріним: "Суспільство, позбавлене моральності (а що таке моральність, як не безперервне служіння обов'язкові?), на що може бути здатне? Воно здатне єдино на те, щоб поширювати насіння найзгубнішої аморальності".

Кропивницький мав здатність бачити парадокси й абсурди, а то й злочинність у тому, що для всіх було звичайним. Водночас у тому, що, з погляду звичної житейської логіки, сприймалося як парадокс і абсурд, він бачив вияв невблаганної закономірності. Соціальне, а за ним і психологічне роз'єднання, а далі відчуження людей на ґрунті боротьби за власність, за право сильнішого не просто зафіксоване драматургом. Набуваючи характеру морального діагнозу, воно вносить такі нюанси до поетики його творів, які наближають її до літературного екзистенціалізму.

Своєрідним явищем в українській драматургії є комедії Кропивницького "Чмир" (1890), "На руїнах" (1900), "Супротивні течії" (1900), "Мамаша" (1903), "Старі сучки й молоді парості", "Голомозий" (обидві 1908), водевіль "Дійшов до розуму" (1909). У деяких із них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням. Головних персонажів — новоявлених панів з учорашніх мужиків, часом і з колишніх кріпаків — змальовано сатиричними барвами.

Суть трагікомічної ситуації в п'єсі "Чмир" ("Чумазий") полягає в соціальній і духовній несумісності трудівників і паразитів. Небагатий селянин Демко Пшінка був нормальною людиною, доки жив своєю працею. Його дрібні вади компенсувалися здоровим глуздом і вмілістю рук, відчуттям потрібності своєї праці. Несподівано йому перепадає величезне, за його уявленнями, багатство — спадщина від померлого в місті брата. І він втрачає здоровий глузд. Намагаючись будь-що перейняти зовнішні форми панського життя й прикладаючи до них незрозуміле для нього поняття "усякі образованія", Демко, подібно до персонажів комедії О. Островського "Не в свої сани не сідай", опиняється справді в дурному становищі. Зрештою його, неписьменного, спритно обкрадає хитрий крамар.

"Чмир" — одна з найдовершеніших п'єс Кропивницького. Стрімкість розгортання дії, дотепність ситуацій, лаконізм і точність діалогів, яскравість характерів, як і недвозначність моральної позиції автора, роблять її привабливою для театру й донині.

Якщо пригода з Пшінкою є наслідком тимчасового затьмарення свідомості героя, то духовна еволюція "купця з кріпаків" Кирпи у п'єсі "Старі сучки й молоді парості" вже завершена. Скнарість героя, як і його дружини, котра економить навіть на харчуванні рідних дітей, не має меж. Численні сутички Кирпи з усіма учасниками драматичної дії складаються в один всеохопний конфлікт безчестя й порядності. Логічний фінал твору — безглузда смерть Кирпи на купі грошей (тут сатира переходить у гротеск) — домальовує сатиричну картину, в якій відсутні напівтони.

П'єса Кропивницького "Мамаша" являє собою зразок того "нового типу" комедії, про який Б. Шоу говорив як про комедію, "такою мірою трагічнішу за трагедію з катастрофічним фіналом, якою мірою нещасний чи навіть щасливий шлюб трагічніший від нещасного залізничного випадку" [9, 522]. Драматург малює зловісну картину цілковитого морального звиродніння людей, яким затьмарила світ безмірна жадоба багатства.

Несмішні комедії М. Кропивницького належать до типологічного ряду творів, які свого часу дали підстави О. Скабичевському визначити своєрідність російської комедії, насамперед — Островського. На відміну від європейської комедії звичаїв, зокрема Мольєра, зауважував критик, у російській комедії персонажі, що є носіями протилежних моральних норм, ведуть розмову, не помічаючи, що вони говорять різними мовами про різні предмети, не розуміючи один одного. Це стосується як основного конфлікту творів Кропивницького, так і побічних. Людьми різних світів виявляються просвітниця Надежда і покруч Микола, а також ті селяни, які всерйоз вважають її відьмою ("Супротивні течії"), пани старі й прийдешні — Смородина і Шклянка ("На руїнах"), навіть члени однієї сім'ї ("Чмир", "Мамаша", "Дійшов до розуму" та ін.).

Драматургічна спадщина Кропивницького є своєрідним відображенням шляху драми як роду словесно — театрального мистецтва від традиційної до нової поетики XX ст.

У перше десятиріччя написано твори переважно комедійних жанрів — "Помирились" (1869), "За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання" (1871), "Актор Синиця" (1871) за водевілем Д. Ленського "Лев Гурич Синичкін", "Пошились у дурні" (1875), "По ревізії" (1882), "Лихо не кожному лихо, іншому й талан" (1882), "Вуси" (1885). Цим творам, як і драмам "Невольник" (1872), "Беспочвенники" (1878—1898), "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" (1882), "Глитай, або ж Павук" (1882), притаманні жанрова визначеність, заснована на використанні фольклорної поетики, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлено їхні антиподи), яскраві психологічні характеристики персонажів, чия поведінка детермінована соціально. Згодом з'являються п'єси, в яких конфлікт дещо розгалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дії, але сама дія ще розвивається в одному напрямі. В драмах "Де зерно, там і полова" ("Дві сім'ї", 1888), "Зайдиголова" (1889), "Олеся" (1891), "Перед волею" (1889), "Розгардіяш" (1906) поряд з основним конфліктом розвивається додаткова сюжетна лінія, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою ідейно-естетичну значущість.

Змінюються відповідно й засоби розкриття характеру. Наприклад, Олена ("Глитай, або ж Павук") від сповненої надій безоглядної довіри до Бичка — її соціального й морального антипода (якого Олена спочатку сприймає як друга, порадника) — крок за кроком наближається до загибелі. Чітко окреслюється її протистояння тій конкретній особі, в якій сконцентровано ворожу силу. Це ще традиційна побудова конфлікту: в одному персонажі уособлено позитивний, отже, страдницький первень, а в другому — негативний, такий, що втілює зло, причому всім ходом подій утверджується моральна вищість першого над другим. Тяжіє до такого принципу й драма "Дві сім'ї", хоча для розуміння натури Зіньки істотне значення має здійснюваний нею самою аналіз ситуації та психологічний самоаналіз, а також протиставлення її нещастю щастя подруги. Соціальний конфлікт у прямому вияві тут відсутній; причини жорстокості Зіньчиного чоловіка Самрося криються не в тому, що він багатий (скоріше це традиційне ставлення до дружини). Важко визначити прямого винуватця самогубства героїні. Поступово драма веде до ширших узагальнень — осмислення становища особистості в задушливій суспільній атмосфері.

У драмі "Олеся" М. Кропивницький вивів яскраву постать представника новоявленого панства Балтиза. Чимало дізнаємося про його шлях — колишнього управителя панського маєтку — до теперішнього багатства, та не з подій, а з розмов. І у теперішньому його житті визначальними видаються не конкурентна боротьба, а розмірковування (це одна з рис "нової" драми) про людську колотнечу. Увагу письменника зосереджено на Балтизовій доньці Олесі — людині розумній і справедливій, яка має чуйне серце і мріє навчатися, щоб віддати "себе цілком на користь і підмогу людям". Вона критично ставиться до дійсності, зокрема до батькових методів нагромадження багатства, намагається зрозуміти сенс людського життя.

З характером Олесі значною мірою пов'язано композицію п'єси, про що П. Рулін свого часу зазначав: "Може отаке її становище, коли вона не знає, до якого діла себе притулити, і то гуляє співаючи, то кидається няньчити дітей першої — ліпшої наймички, — і виправдовує ту традиційну для драми романічну інтригу, що, зовсім не пасуючи до цієї п'єси, була, проте, до неї пришита, і не дивно, тому що й займала вона в ній другорядне місце, не надаючи п'єсі справжнього напруження" [4, 84].

Сказане свідчить про перехідний характер архітектоніки твору, в якому так само другорядною можна вважати сюжетну лінію Балтиз-Загрива або Олеся-Балтиз. У творі немає центрального конфлікту, навколо якого розгорталися б події, так чи інакше "працюючи" на нього, немає традиційного наростання подій до певної кульмінації. Герої не вступають у прямі зіткнення зі своїми антиподами, тобто подаються не так у дії, як у розмірковуваннях, хоч сама дія не зникає, а сюжет, повільніше, аніж звичайно, все ж розгортається. Міра активності персонажа залежить уже не від його соціальної визначеності чи індивідуальних особливостей характеру, а від душевного стану, від настрою. Це якісно нова риса психологізму в українській драматургії. Її вияви бачимо й у таких творах, як "Учитель" І. Франка, "Суєта" і "Житейське море" І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого). В "Олесі" до того ж і значна частина діалогів не рухає дію, бо виконує функцію самохарактеристики чи взаємної характеристики персонажів. Є й моменти, коли діалог виступає засобом не розкриття, а навпаки, приховування справжніх почуттів героїв.

П'єси 900-х років М. Кропивницький не раз називав малюнками — "малюнки сільського руху" ("Конон Блискавиченко", 1904; "Скрутна доба", 1906), "Малюнки сільського життя" ("Старі сучки й молоді парості", 1908), "малюнки сільського каламуту" ("Зерно і полова", 1910). Це зумовлено їхньою структурою, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав'язка, по суті, відбулася до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується. Ці п'єси є перехідними від традиційної до нової драми.

На відміну від А. Чехова, який переносив конфлікт у внутрішнє життя персонажів, М. Кропивницький постійно дбав про сценічність своїх творів. Своєрідного відбиття набуває в нього суспільна потреба в публіцистичній загостреності мистецтва: драматург раз у раз надає героям змогу відверто висловлювати свої погляди, давати оцінку різним суспільним явищам, подіям, учинкам. У ряді творів на сцену виведено велику групу людей, яка слухає промови на суспільно-політичні теми. Письменник дотепно використовує гру слів, яка трагікомічно відтворює плутанину в головах людей, що не можуть, природно, скласти чіткого уявлення про непрості події. Кропивницький досить часто вдається до народної етимології, більш зрозумілої простій людині й більш відповідної парадоксальній суті явища. Так, один із персонажів п'єси "Зайдиголова" розповідає, як він "був за присяжного засудителя".

Зосереджуючись на суспільних проблемах, драматург відходить від традиційних сюжетних схем. В одній із таких драм — "Скрутна доба", дія якої відбувається на Харківщині наприкінці 1905 року, — бачимо нову рису селянства — зацікавлення політичним життям. Це вже не ті тихі розмови двох — трьох, що були у "Глитаї...", це активне відкрите обговорення громадських новин, зокрема й царського маніфесту від 17 жовтня (як мовить один із персонажів п'єси, "маніфест, котрим даровано усім народам Російської імперії усякі вільності").

Публіцистичної загостреності "Скрутній добі" надають і виступи агітаторів, які роз'яснюють народові зміст окремих положень маніфесту — гуманних і демократичних, якби вони насправді виконувались. Але пікантність ситуації полягає в тому, що в деспотичній державі не існує механізмів для реалізації проголошених політичних свобод, і тому становий пристав, керуючись наказом губернатора, доти ніким не скасованим, спокійно припиняє сходку й забирає агітаторів. Що ж до селян, які, зрозумівши по-своєму свої людські права, вирішили розподілити між собою панську землю, то з ними розмова коротка й цілком традиційна: "Молчать! В нагайки їх, каналій!.. Всіх перепорю!.. Я вам покажу!.. Гонітє їх к расправє!" (знову гра слів: розправою в селі називали контору).

Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) та організаторська діяльність М. Кропивницького, розгалуженість театральних маршрутів — не тільки гастрольних, а й тих, що були зу-мовлені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусі), — залишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба в повноцінному репертуарі, відданість мистецтву, різнобічна обдарованість породжували величезний ентузіазм, який давав змогу митцеві долати й усі труднощі "акторського напівциганського життя", й тимчасові (іноді навіть конфліктні й тривалі за часом) розходження з однодумцями. Він написав понад сорок п'єс різних жанрів, включно з переробками та інсценізаціями, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть наприкінці життя, коли через різке погіршення здоров'я змушений був оселитися на хуторі Затишок, Кропивницький досить часто брав участь у спектаклях, і далі писав п'єси, порушуючи злободенні, гострі теми тогочасного життя. Його хвилюють події 1905 року: в одному з листів він мріє про ті часи, коли Правда здолає Кривду й можна буде "хоч разочок дихнуть вільним повітрям, почути вільний спів "Марсельєзи" [3, 503]. Кропивницький клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п'єси ("Івасик-Телесик" і "По щучому велінню..." — обидві 1907 р.) та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер М. Л. Кропивницький 21 квітня 1910 року по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові.

Творчо розвиваючи традиції І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Островського, М. Кропивницький зробив помітний внесок до літератури художнім осмисленням складних моральних проблем свого часу. Істотної еволюції зазнали його позитивні герої: від довготерпіння й пасивного протесту до здатності аналізувати обставини, усвідомлювати себе як особистість, до соціальної активності. Драми й комедії М. Кропивницького є своєрідним аналогом так званих ідеологічних повістей І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, О. Кониського, які І. Франко назвав першими пробами малювання нових суспільно-політичних течій.

Визначальною рисою художнього мислення письменника був інтерес до найгостріших моральних і політичних проблем сучасності, що виявлявся у публіцистичній загостреності, сатиричній спрямованості багатьох його п'єс. Зусилля митця відіграли велику роль у розбудові не лише українського мистецтва, а й усього національного культурного середовища.

У творах М. Кропивницького тривалий час вбачали лише мислення економіста, який простежував процес соціального розшарування села, формування в селянському середовищі нового хижака, протиставлення патріархального села місту, яке руйнувало народну мораль. Найголовніше ж у них — це біль за зневажену людську гідність, здеградовану особистість. Проповідь християнсько-гуманістичних моральних заповідей поєднується з осмисленням жахливих наслідків перекручення й прагматичного пристосування їх. Письменник аналізує також вияви деструктивних тенденцій у деморалізованій селянській масі та її неусвідомлений спротив слабким спробам міської інтелігенції принести їй світло знань.

 

 

Контрольні запитання й завдання

Як відбито в драматургії М. Кропивницького перехід від традиційної до нової поетики?

Схарактеризуйте соціально-моральну проблематику творів М. Кропивницького, зокрема показ внутрішньо сімейних стосунків. Які цікаві характери тут змальовано?

Чи можна віднайти елементи публіцистики в п'єсах N. Кропивницького? Яку роль вони виконують?

Якими постатями збагачує М. Кропивницький галерею жіночих характерів, створених українською драматургією?