Всі публікації щодо:
Кониський Олександр

Історія української літератури XIX ст.

ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ - СТАНОВЛЕННЯ РЕАЛІСТИЧНОГО МЕТОДУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 70 — 90-х РОКІВ

(1836-1900)


Біографія

Олександр Якович Кониський народився 18 серпня 1836 року на хуторі Переходівці Борзенського повіту Чернігівської губернії в родині зубожілого поміщика.

Грамоту пізнав за допомогою матері та діда — старосвітського священика. 1844 року помер батько, залишивши своїх дітей сиротами і без матеріального забезпечення. В цьому ж році мати віддала Олександра до підготовчої школи в Ніжині. Хлопчик робив великі успіхи в навчанні і за рік підготувався до вступу до гімназії. Як син зубожілих дворян, О. Кониський проживав у сирітському домі (бурсі для шляхетних дітей) і звідси ходив до Чернігівської гімназії.

Вчився дуже добре, був першим учнем. В 11 літ почав писати вірші, звичайно, російською мовою. У четвертому класі дістав „Кобзаря“ Шевченка. Під його впливом став писати українською мовою, жорстоко поплатившись за це — його виключили з гімназії (1849). Пізніше О. Кониський згадає цю подію в автобіографічній повісті „Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу“.

„От до чого дожили!.. От яка пора настала! Такої ще не було. Дитину виганяють з гімназії за те, що принесла книжку, котрої і не розуміє добре. Ну вже коли на те пішло, щоб показати, що ми не спимо, вартуємо, посадили б хлопця в карцер і годі.., а то вигнати!“.

Так О. Кониський ступив на стежку, проторену маленьким героєм Шпаченком, сповнену небезпек, поневірянь і змагань.

О. Кониський записується до Ніжинської гімназії, якої не закінчив через брак коштів і через хворобу очей був змушений покинути навчання (1852) і зайнятись лікуванням.

1854 року О. Кониський влаштовується на службу в суді, спочатку в Прилуках, а потім у Полтаві, уперто і наполегливо готуючись до нелегкої життєвої дороги. Багато читає історичної і художньої літератури: Руссо, Жорж Санд, Теккерея, Діккенса, Вольтера, Бюхнера, Фейєрбаха та ін. Особливе враження справили на нього альманахи „Ластівка“ Є. Гребінки та „Молодик“ І. Бецького. Історія і письменство стали для О. Кониського тим джерелом, на дні якого читав майбутнє свого народу. „Перед народно-історичними діячами, перед народним стражданням, перед великим світом письменства, як Шекспір, Гете, Данте, Гейне, Міцкевич, Байрон, Пушкін, Шевченко, він молився, молився благоговійно, не як молиться сліпий перед художнім образом Мадонни, але як молиться зрячий розумний чоловік, дивлячись на хрест, на котрому був розп'ятий великий народний світоч: він молиться і б'є головою перед його вченням, ідеями і вищими словами, словами високої любові“.

О. Кониський посилено вивчає юриспруденцію, готуючись скласти іспит на кандидата права (закон не вимагав університетської освіти для цього). Специфіка нової праці змушує О. Кониського багато їздити по Ніжинській і Полтавській губерніях. Він спілкується з селянами, кріпаками і вільними козаками, панами, полупанками і дворянами, священиками, чиновниками, інтелігенцією. Своїми враженнями і болем від побаченого він поділиться в автобіографічній повісті „Молодий вік Максима Одинця“ і у вірші „Розмова Музи з Поетом“.

Ходіння в народ формувало національну свідомість О. Кониського, зміцнювало любов до скривдженого долею народу, наповнювало співчуттям, утверджувало в думці, що причиною народного горя є несправедливий існуючий лад, що поєднав у собі соціальний, національний і політичний гніт колись вільної і гордої нації. Відчував обов'язок діяти, працювати, творити, аби змінити на краще долю народу. Всі обставини життя, розум і почуття спонукали письменника до дій, характерних широкому колу різночинної молоді тієї пори. Молодий, темпераментний, сповнений енергії і хисту, О. Кониський кидається у вир розбурханого громадського життя. Він устигає скрізь, де потрібні його серце і талант.

1856 року О. Кониський оселився у Полтаві, де спочатку служив у суді, а потім дістав адвокатську практику.

На початку 60-х років під впливом революційних ідей, що доносились із Заходу, київська університетська молодь, переважно шляхетського походження, заснувала Громаду. Виключаючи насильницькі методи боротьби проти царизму, громадівці дбали про піднесення самосвідомості українського народу, передусім селянства.

Організація недільних шкіл, створення книжок для народу, підручників для українських шкіл, широкоосяжна ґрунтовна праця над дослідженням циклу дисциплін, що їх охоплює поняття українознавства, — саме таку роботу виконували громадівці.

За прикладом Києва Громади з'явилися у Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві. О. Кониський зразу ж зійшовся з демократично настроєними людьми, активними учасниками українського національного руху, зокрема з Д. П. Пильчиковим (1821—1893), педагогом, громадським діячем, який пізніше став прообразом учителя Пучки в повісті „Юрій Горовенко“.

„Товариш по університету Куліша, Бєлозерського, Навроцького, Опанаса Марковича; добрий знайомий Костомарова і Шевченка — він напився з одного з ними ключа тої живучої води, котра розкриває духовні очі людям і, піднявши їх вище щоденного звичайного життя, не дає вже спуститися додолу в ту калюжу, що зоветься „аби день до вечора“. Пучка налив у своє серце, повно до самого верху непохитної любові до України і її народу; в голові у його лежав великий скарб знання історії, археології і політичної економії“.

Вплив Пильчикова сприяв поглибленню любові О. Кониського до України, зміцнив його переконаність у необхідності перебудови громадського життя — ліквідації станової та правової нерівності, боротьби проти національного гніту. Навколо Пильчикова гуртувалися „яко біля батька — поводиря його учні шкільні, молодята безусі, гуртувались і люди дорослі“, — згадував пізніше О. Кониський.

Пильчиков очолив створену ним же Громаду, членом якої став і О. Кониський. Свої зусилля громадівці спрямували на культурно-просвітню роботу. Разом з Пильчиковим, В. Лободою, В. Куликом та іншими О. Кониський створює п'ять недільних та вечірню школу для молоді, дві суботні школи для єврейських дітей. В усіх школах працює або вчителем, або бібліотекарем, друкує художні твори і кореспонденції в „Черниговских губернских ведомостях“, „Черниговском листке“, галицьких часописах „Слово“, „Мета“, „Галичанин“, „Основа“. Активну участь в останньому брала вся полтавська Громада: „В журналі Кониський часто виступав під псевдонімом Олександр Переходовець, — писав М. Бернштейн. — Кониський був постійним кореспондентом журналу. За завданням редакції він їздив по містах і селах України і друкував у журналі потім свої враження від подорожей у формі листів, нарисів. В „Основі“ Кониський виступав і як поет, друкуючи водночас свої поезії майже в усіх галицьких періодичних виданнях 60-х років“.

Співробітництво в „Основі“ стало великою і доброю школою для О. Кониського; підмогою у формуванні культурно-просвітньої програми, що визначила характер і зміст його подальшої діяльності, творчості. Основним пунктом цієї програми стало змагання за національні права українського народу, вільний розвиток його мови, літератури, культури, народної освіти.

О. Кониський не обмежувався тільки загальним з'ясуванням теоретичних положень і такою ж постановкою проблем широкого розвитку національної культури. Він висунув конкретну практичну програму в цьому напрямі, активно взявшись за її реалізацію: виступає з публічними лекціями, пише підручники для початкової школи „Українські прописі“ (1862), „Арифметика, або Щотниця“ (1863); як і М. Костомаров, і П. Куліш, відстоює потребу відкриття національних шкіл і викладання в них українською мовою. З цією метою до цензури подано підручники з географії та історії, а також книжка для народу з правознавства; жодна з них, проте, не була допущена до друку і жодної не повернули авторові.

Порушені О. Кониським проблеми шкільної народної освіти, недільних шкіл, мови викладання, підготовка підручників за умов національного гніту України виявились гостро актуальними і такими, що виходили за межі суто педагогічного виховного значення. Це була своєрідна форма боротьби за національні права українського народу.

Восени було арештовано майже всіх членів Полтавської Громади: О. І. Строніна, А. Л. Шиманова, В. С. Шевича, В. В. Лободу; у „нестерпного“ О. Кониського вчинено обшук, під час якого було вилучено зошит із щоденними записами „вражень“ про губернаторську „діяльність“ Волкова.

О. Кониський потрапляє в „немилість“ жандармерії; на нього сиплються доноси, за ним встановлено поліцейський нагляд; йому, як і В. Антоновичу та П. Чубинському в Києві, інкримінують те, що він „їздить по селах та наущає народ різати панів“, веде малоросійську пропаганду. І хоч ніякого „злочину“ не було доведено, О. Кониського без суду і слідства засилають до Вологди (1863). Він опиняється у зовсім новому світі. „Нова природа: гаї, гаї і гаї без кінця! Зверху замість блакиті українського неба висять олов'яні хмари, а внизу під ногами сніг, сніг і сніг... Замість чепурненьких, огрядних домиків на місцях України, стоять чорні, наче осмалені, понурі і мрачні, як сам самоїд, або чуваш, і непривітні, журливі будівлі... Замісто рідної речі чується чужа, начебто й знайома, та не своя. І люде, і звичаї їх — усе чуже, нове...“, — писав у автобіографічному оповіданні „Антін Калина“ О. Кониський.

Становище каторжника незрівнянно краще за становище засланця, який і кроку без дозволу десятника ступити не міг; лектура, листи, навіть думки піддавалися цензурі. Полегшення було в тому, що О. Кониський жив у Василя Марковича, батька майбутнього письменника Дмитра Марковича, тодішнього учня гімназії. „Тієї зими

Олександр Якович багато працював: то він досилав до „Основи“ вірші, то займався перекладами на українську мову, — згадував пізніше Д. Маркович. — Тоді при мені складав арифметику на рідній мові для народних шкіл. Він твердив і глибоко вірив у те, що для розвою народу, для його освіти потрібні найлегші способи засвоєння цих знань, для українця легше вивчити нове, несвідоме на рідній своїй мові, ніж і спочатку трудитися над вивченням російської мови, щоб потім на тій мові набувати позитивного знання. Він вірив у справедливість цього, а також і в те, що 23 мільйони українського народу чекають того і через це нізвідки не буде перепон і перешкод“. Та життя показало зовсім інше.

Кожен день О. Кониського на засланні перетворився на справжню муку. Найгірше дошкуляла хвороба і неможливість заробляти на шматок хліба. 6 рублів на місяць не становили навіть прожиткового мінімуму. З дому грошей не мав, а спроби влаштуватись хоч на якусь роботу виявились безуспішними. Дратувала надмірна „опіка“ жандармів, які, виявляючи „лояльність“, усе ж контролювали прискіпливо всю його кореспонденцію. Через рік стало ще гірше: його заслали в Тотьму — страшну глухомань, де буквально кожний крок фіксувався поліцією.

Нездоровий клімат, ускладнення хвороби, безвихідь і розпач мало не звели його в могилу. Та Бог змилосердився над ним, пославши порятунок в особі купця Пестера з сусіднього містечка Верховожа. Він не тільки взяв О. Кониського до себе, створивши йому людські умови життя, але, використавши свої зв'язки з губернатором, домігся для нього дозволу проживати в південному містечку Воронежі, батьківщині П. Куліша.

У домі купця О. Кониський знайшов і свою долю — Марію Пестер. Почуття захопили так, що він забув про цілий світ. Навіть така особливо важлива для О. Кониського деталь, як національність майбутньої дружини, не бралася до уваги. Сумнів, який час від часу охоплював його душу, в зародку вбивався аргументами: „Але, хіба серце на се вважає? Хіба воно шука національного відгуку? Ні, йому потрібен відгук серця дівочого, люблячого... А чи те серце буде у московки, чи в польки, чи у німки — все одно! Воно, серце, воно любить, і в сьому, тільки в сьому вся сила, та сила, котра навіки зближає мужчину і женщину!“.

О. Кониський одружується. На пам'ять про день одруження (10 січня 1865 року) пише вірш „До М. О. К“, в якому передає поетичну історію свого почуття любові, вдячності і щастя, викликаного її вродою, чистотою душі, добротою, здатністю розуміти і спів-переживати.

Свої невільничі переживання, болі й почуття О. Кониський ще не раз відтворить в поезіях („Я не боюсь тюрми“, „Не для мене прийшла“, „Мої кучері опали“, „Буває інколи порою“ та ін.) і в прозі („Антін Калина“, „Юрій Горовенко“, „Семен Жук і його родичі“ та ін.).

Хвороба дошкуляла нестерпно. Була загроза втратити зір. О. Кониський домагається дозволу (з допомогою тестя) від самого царя на лікування за кордоном. їхав через Петербург і не міг не скористатися нагодою відвідати М. Костомарова, з яким листувався ще з Полтави, після виступу історика в „Основі“ на захист української мови. Тепер познайомився з ним особисто. Обмінялися думками про становище українців у Росії, про зламаний і приглушений український рух, про потребу освіти тощо.

По дорозі в Дрезден він зупиняється у Львові, щоб підготувати ґрунт для співпраці галичан і наддніпрянців. Програма дій О. Кониського імпонувала галичанам, які почали велику працю на ниві національного відродження. Через кілька днів О. Кониського сприймали як доброго і давно знайомого: „Кониський тоді вернувся із заслання з Вологди наслідком недуги очей (одно око таки втратив) і дістав дозвіл виїхати за границю та переїздом у Дрезно (Дрезден. — Авт.) задержався кілька місяців у Львові. Тут побував він на виставах руського народного театру, котрий саме тоді гостював у Львові і писав з драматичних вистав рецензії до „Слова“, в котрих робив влучні замітки, як належить виставляти українські твори, напр. Наталку Полтавку, Марусю і ін. Яснорусявий з легеньким заростом, визначався Кониський вельми живою і палкою вдачею (був тоді в 30-м році віку) і незвичайною щирістю до наших народних справ“1. Тоді ж написав він статтю „Критичний огляд української (руської) драматичної літератури“ (Мета. — 1865. — Ч. 17) і вдався до заходів щодо підтримки журналу, який почав занепадати; задумується над важливою проблемою єдиної для Галичини і підросійської України мови, що, на його думку, мало стати передумовою єдності.

Кониський уже зібрав великий збірник прислів'їв і майже 20 тис. слів для українського словника ще на засланні. Він давно усвідомив просту істину: українська інтелігенція доти піддаватиметься глуму і зневазі, доки не матиме літературно-наукової мови. На всій території підневільної України — Галичині, Буковині, Угорській Русі — мовна проблема виявилась центральною. О. Кониський сприяв пожвавленню культурно-освітнього руху, надихнув галичан на організацію часописів народною українською мовою („кулішівкою“), прийнятою на підросійській Україні після „Граматки“ П. Куліша (1857).

У Львові О. Кониський познайомився з Я. Головацьким, О. Качалою, К. Сушкевичем, О. Барвінським та ін. Австрійська влада, що звикла ставитися до чужинців з недовірою, з підозрою поставилася і до О. Кониського, який, на диво, дуже швидко порозумівся з галицькою елітою. „Кониський, у Росії „політичний преступник“, а при тім чоловік цікавий, що шукав знайомості з ріжними людьми і всім товк про потребу народної освіти та народолюбних думок, — писав І. Франко, — видався нашим властям страшним революціонером. Львівська поліція раз у раз мала його на оці, а в кінці виразно наказала йому забиратися геть зі Львова і з Галичини. От таку то „волю“ знайшов Кониський і за границею!“.

Зі Львова О. Кониський поїхав до Дрездена (1866) до відомих лікарів. Одне око врятувати не вдалося, та й загальний стан, незважаючи на старання лікарів, не поліпшився. Професор Бок поставив точний діагноз — ностальгія — і порадив йому якнайшвидше повернутися в Україну.

О. Кониський посилає клопотання до Петербурга. Просить дозволу поселитися на півдні з огляду на його здоров'я. Міністр Валуєв призначає Херсонську губернію. З'явився проблиск надії жити в Єлисаветграді, та губернатор, застраховуючи себе від зайвих ексцесів, направляє його в глухе містечко Бобринці.

Життя тут перетворилося на справжнє пекло. Його пильнували як зіницю ока — і вдень, і вночі; жандарми вривалися в помешкання О. Кониського в будь-яку пору доби; ставилися до нього, як до злодія-конокрада: „Жук трохи поблід, — опише пізніше один з обшуків О. Кониський. — В душі його закипіла злість. „Порядки благоустроєного государства“ підняли в йому цілу хуртовину: він вочевидь бачив, наскільки заспокоєне в „благоустроєному государстві“ житє частних людей. Як євангельський злодій, про котрого сказано, що ніхто не відає, коли прийде „тать в нощи“, так и слуги „благоустроєного государства“ вриваються, коли захочуть, в дім кожного й роблять, що хочуть... “.

Відсторонений від громадського життя, „захищений“ поліцією, він був дуже самотнім і пригніченим. Єдиною розрадою було спілкування з М. Кропивницьким — секретарем міської ради, актором, композитором і режисером аматорського театрального гуртка. Кониський серйозно готується до адвокатської праці, щоб захищати темних і найбільш зневажених селян.

1866 року О. Кониський складає іспит на кандидата права і в кінці цього року дістає дозвіл на переїзд до Катеринослава і заняття адвокатською практикою. Шість років чесної і сумлінної праці змінили на краще його моральний і матеріальний стан. Залишаючись під поліційним наглядом, О. Кониський все ж мав можливість спілкуватися з народом і, що найголовніше, захищати його від кривди, здирства і знущання: „Працюючи для себе і для своїх клієнтів як адвокат, Кониський ані на хвилю не забував і про виший обов'язок — працювати для всього українського народу, для духовного відродження і піддвигнення. Правда, в тих тяжких роках він не друкував майже нічого зі своїм відписом, особливо за границею; більше друкував по-московськи в російських часописах і то без підпису — розуміється, про насущні потреби і кривди українського народу“.

1872 року з О. Кониського було знято політичний нагляд і дозволено оселитися в Києві. Тут він стає членом Старої Громади, не поділяючи радикалізму її лівого крила (М. Драгоманова, В. Ковалевського, Ф. Вовка); виступає з публіцистичними літературно-критичними статтями в російській періодиці („Вестник Европы“, „Русская мысль“, „Страна“, „Юридический вестник“ та ін.). З його ініціативи засновано Товариство імені Т. Шевченка у Львові (1873), яке на початку 90-х років стало Науковим Товариством імені Т. Шевченка, що діяло у напрямі відродження національної культури на демократичній основі. На кошти, пожертвувані самим О. Кониським, Євгенією Милорадович, П. Кулішем і Д. Пильчиковим, куплено друкарню; 10 тис. крб. заповів Товариству О. Кониський після своєї смерті.

Зібрані О. Кониським і Д. Пильчиковим 6 тис. крб. було передано львів'янам з умовою: „1) щоб товариство мало переважно науково-літературну ціль, причому й направляло свою працю перш усього на дослідження народного життя на Україні, 2) щоб доступ до нього був найлегший для кожного русина і щоб адміністрація його була якнайбільш поставлена в зв'язок з загалом членів, 3) щоб спеціально були прибрані способи для того, щоб і позагалицькі і поза австрійські українці могли мати якнайбільше участі у товаристві, аби воно було інституцією всеукраїнською“.

Ставши співробітником „Правди“ і Товариства, О. Кониський дістав можливість відновити раніше перервану засланням свою публіцистичну і літературно-критичну роботу. Його ім'я набуває дедалі більшої популярності.

Авторитет О. Кониського серед галичан був величезним. Його запрошують до співпраці, зважають на його думку з приводу напрямків, змісту й автури часописів; у нього просять і одержують допомогу у розв'язанні найрізноманітніших проблем. Листи знаменитих галичан перейняті непідробною повагою і пієтетом. Друкувати праці О. Кониського в своїх часописах вважають за велику честь: „Високоповажний Добродію! — звертається до О. Кониського Омелян Огоновський. — Дорогим відкликом Вашим зрадів я що найсердечніше: нічого й казати, як слабо дуже з-за браку сил робітних стоїть белетристична частина нашої часописи. — Я теж і дуже радію, що праця звісного Вашого пера піднесе її повагу.

Не відносився доселі сам я до Вас о уділ ваш цінний, про те, що розпитати не міг місця Вашого побиту; тім радніше ж повитав я ненадійне дороге Ваше слово.

Повість Вашу печатати можемо зараз, вже з почином нового року, то ж прошу й пересилку що змога прискорити. Перешліть по почті рекомендовано, то й зовсім буде безпечно; з наших бо не зараз вибереться в Київ: — чекатиму щохвилі нетерпеливо дорогого гостинця.

О позбиране стихів Ваших я вже постараюся. А доки що замічу, що друк на красному папері в 500 екз. від одного листа печатного не дорожче вийде як 25 зр. а. в.

Зволите-ж і в тім ще близше порозумітися зо мною.

Прийміть поклін щиро прихильного Ол. Огоновського“.

Якщо зважити на весь огром праці О. Кониського в царині консолідації галицько-українських сил, то стане зрозумілим, чого М. Грушевський назвав його „найвизначнішим галицьким письменником 70-х та 80-х років“ (виділення наше. — Авт.).

О. Кониський один із перших відгукнувся на статтю М. Драгоманова „Література російська, великоруська, українська і галицька“ (1873—1874), опубліковану в „Правді“ за підписом „Українець“.

У статті „Український націоналізм“ (1875) О. Кониський сміливо і відверто трактує проблеми українсько-російських взаємин середини XIX ст., точніше, деякі аспекти цих стосунків, які раніше фальсифікувалися.

Як дівочу незайманість оберігала партлітноменклатура „чистоту“ українсько-російських літературних взаємин, не допускаючи найменшої критичної думки стосовно „старшого брата“ і немилосердно жорстоко караючи найнезначнішу похвалу „меншого“ з його потугами відстояти національну гідність. Як наслідок цього, полеміка М. Драгоманова з редакцією „Правди“ (1873—1878) подавалась дослідниками в монологічній формі і тільки з епізодичним включенням „реплік“ самих учасників цієї дискусії: О. Кониського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка в інтерпретації, звичайно, дослідника. Статті жодного з опонентів М. Драгоманова і понині не надруковані, тому їх позиція й аргументи в „чистому“ вигляді недоступні навіть фахівцям.

У статтях „Український націоналізм“, „Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіцького „Хмари“ // Правда. — 1875. — Ч. 19— 20) (1875) уперше зроблено спробу дати теоретичне обґрунтування українського націоналізму і висловлено міркування про стан української нації, культури і мови в умовах колоніального гніту і тотальної русифікації. У рецензії на твір І. Нечуя-Левицького „Хмари“ О. Кониський звертає увагу не так на сам твір, як на порушені в ньому національно-політичні проблеми: „Просимо читателя не сподіватися від нас розгляду „Хмар“ на підвалинах чистої естетики, — наперед ставить до відома читача критик. — Сего ми не зробимо, не через те, щоб маловажали естетику — ні! за естетичним розвоєм ми вважаємо великий вплив і інші сторони громадського життя; але на сей раз ми не ставимо своєю задачею естетичну критику: ми подивимось на героїв „Хмар“ з іншого боку, бажаючи врозуміти, що завело в хмари тих героїв, яким побитом можна б розігнати хмари і коли виясниться (тут у значенні випогодиться. — Авт.) на годину в нашому громадському житі?.. “.

Політичне життя України, стан художньої літератури, полеміки навколо українських національних проблем давали достатньо матеріалу і підстав для власне такої постановки питань. Однак, якби О. Кониського до писань спонукали виключно зовнішні причини, він не вийшов би за межі вузько-публіцистичної критики. Йшлося про серйозніше.

У 70-ті роки духовна спадщина, залишена шістдесятниками, піддається всебічній ревізії. Відбувається перегляд принципів моралі, політики, принципів літературної критики і подальших шляхів розвитку українського суспільства та його культури. Замість духу 60-х „зворушувався вже де — куди — той інший дух, котрий розпустився і опанував нас усією своєю силою в кінці 60-х і з початку 70-х і котрий і тепер панує. З новим духом начеб то почало ширшати поле громадської роботи; але ся робота навернулась, під завісою „економічного добробуту“, тільки на поле акціонерне, процентові, на поле легкої наживи, через що другі ниви життя зостались перелогами“.

О. Кониського особливо хвилювало те, що матеріальна нива поглинала моральну, а головне, національну, породжуючи найнебезпечніший бур'ян користі і космополітизму, що його так ревно проповідував М. Драгоманов. О. Кониський на собі відчув увесь трагізм нерозуміння росіянами української проблеми, особливо коли йшлося про національний ідеал — державну самостійність. Тому неприйнятною була ідея М. Драгоманова „про конечність міститися українству — і політично, і літературно — під одним дахом з російством. Українська література — популярна для домашнього вжитку; все, що понад те, повинні українці за приміром Гоголя і Костомарова писати по-російськи, наповнюючи здобутками свого духа спільну всеросійську скарбницю“.

Численними аргументами О. Кониський переконував громадськість у шкідливості космополітизму і російського шовінізму, що зводять нанівець реалізацію національної ідеї; розкривав обмеженість і кінцеву неспроможність концепції М. Драгоманова бути дороговказом для поневоленої нації, оскільки будь-яка теорія, яка не спирається на націоналізм, — утопія. Не маючи національного ґрунту, годі домогтися будь-якого поступу. „Справді, — пише О. Кониський, — дайте нам тип — тип живого космополіта, або Слов'янина, що се за чоловік буде? се буде нікчемний лежебока, у котрого або „не всі дома“, або хмари в голові; або він буде брехун, котрий, не хотячи, не велючи працювати, реалізувати свої речи в вочевидь, на тій ниві, де можна и треба працювати, проповідує працю для всієї людкости. О, се великі люди на маленькі діла!., и коли у них не „жуки в голові“, то вони й самі знають, що проповідь їх про космополітичну працю єсть проповідь нікчемниці, проповідь утопії! — Скажіть мені: як можна працювати рядовому чоловікові космополітично? Хиба де єсть народ космополіт? Немає чоловіка без лиця, немає народу без національності... працювати корисно для народу можна тільки працюючи на національнім ґрунті!“.

Принцип національності літератури О. Кониський також, як І. Нечуй-Левицький та Б. Грінченко, ставить на перше місце. „Наша українська література повинна зачепити націоналізм, але проти тих народів, що ми згадували, бо наш націоналізм зв'язується з свободою. Ми не бажаємо, щоб українська література крутилася на тому одному колесі“3. А згадував О. Кониський народи, які виграли значну роль у придушенні інших народностей, асиміляції їх. „З сих усіх народів українська література зачепила тільки Жидів, Великоросів і польських панів, зовсім не маючи в думці зачіпати польський народ в самій Польщі, або мазурські села, котрих є багато на Подлясі, в Галичині і на Волині. З сього ми можемо бачити, що український націоналізм не расовий, не релігійний, а соціальний. Тим то його не можна назвати ні узьким, ні нікчемним, а тим більше шкодливим“, — як називає його М. Драгоманов. — Тим то він вартий уваги більше, ніж дехто про нього думає“.

О. Кониський подає широку історичну довідку про народи, що їх у негативному плані трактувала українська література (та й він сам), справедливо стверджуючи, що українська література й український народ ніколи не дивились на інші народи з суто „національного боку. І козаки й гайдамаки, і теперішній народ, і література не любили“ їх не за „віру і язик, а як експлуататорів народу, для котрих нема нічого святого, нічого людського, нема честі ні совісти, як діло йдеться на те, щоб обдурювати народ, де можна і як можна, щоб нагарбати собі народного добра, зоставивши народ і в голоді і в холоді“.

Найбільше уваги приділяє О. Кониський проблемі російсько-українських зв'язків, акцентуючи на неможливості відгукнутися на заклик М. Драгоманова стати з росіянами під один дах.

Російщина чорними хмарами оповила все: українське панство, школу, духовенство, адміністрацію; добралася й до села, але найтрагічніше, що вона вплинула на характер української жінки, який завжди вважався вищим та енергійнішим за характер українця: „Українська дворянка і багата купчиха тепер чисте лихо на Україні, — пише О. Кониський, — щирий ворог всього українського. Вона більше од мужчини ненавидить все українське і цурається його, як чорт ладану, вигонить його з сім’ї, з дому, перекручує прислугу так само, як і польська пані. Українська дворянка й купчиха то клерикалка, то царистка, то катковщиця, швидко може буде перероблена на класика і взагалі вона великоросіянка. Тип її самий шкодливий тепер на Україні і ще тим більше, що женщина консервативна, має великий вплив на чоловіків і на дітей. Тільки молодше женске покоління скидає з своїх очей ту полуду та й то не дуже хапається“.

Пошанування російського народу темами в літературі „про край великоруський, про устрій держави, про загальні цілі й інтереси Росії, котрі так торкаються життя щоденного й українців у правописі і в мові“, стало для О. Кониського чинником, який дорівнював святотатству.

Пошанівок росіянам, за М. Драгомановим, треба виявляти не інакше як російською мовою — і краще, і зручніше, і набагато легше, оскільки українська термінологія ще надто бідна, малоопрацьована. „Націоналісти будуть славити одрубність, оригінальність, і для цього або будуть стояти за те, щоб видумати усі терміни... або одшукувати слова архаїчні по актам, або брати терміни у чужих народів, дальше од того, од котрого хочеться оборонити“.

М. Драгоманов застерігає українських письменників від такої безплідної праці і радить їм „усякий раз, коли не можна знайти або придумати українського слова, у котрому б корінь був ясний і понятий, звертатись до російської мови, де багато характерних слів дуже близьких до українських“. О. Кониський же, як організатор недільних шкіл і педагог, добре знав ціну російської мови як засобу викладання і виховання школярів. „Школярі з урядових великоруських народних шкіл вже гнуть себе на кацапів і панків, задирають кирпу вгору, не поважають української національності і своїх простих батьків, нехтують усім народним, кидають свої народні пісні і співають солдацькі великоруські, псують і ламають народний язик. Часто громади здають сей нікчемний продукт великоруської, не національної школи в москалі“.

Боротьба О. Кониського проти русифікації, космополітизації, обстоювання принципів національності літератури була закономірною і виправданою як ефективний метод проти поневолення, як імунітет для виживання народу, як можливість піднести українську літературу до європейського рівня.

В умовах утисків українського слова О. Кониський клопочеться про створення всеукраїнського друкованого органу, яким повинен стати оновлений політично-науковий і літературний журнал „Правда“. Безрезультатність задуму не зупинила його. Він готує до видання збірку художніх творів різних авторів під назвою „Батьківщина“, але й цей захід виявився безуспішним: не дозволили друкувати.

Як член міської ради Києва (обраний 1878), О. Кониський звертається до міністра освіти про скасування ганебного указу 1876 року, запровадження в школах української мови і про присвоєння одній із київських шкіл імені Тараса Шевченка.

Якраз у цей невеличкий проміжок часу (1880—1881) цензура дещо послабила тиск і допустила до друку поодинокі науково-популярні брошури українською мовою, переклади художніх творів. „Українство“ О. Кониського набуває громадянського звучання.

О. Кониський тяжко переживав кожний удар по національній культурі і щиро радів її поступу. А. Кримський розповів І. Франкові про епізод, коли О. Потебня прочитав свій переклад „Іліади“ українською мовою: „Кониський аж упився ядерною, напрочуд гарною мовою в тім перекладі і ентузіастично згукнув: „Як же гарно! Коли б оце та швид-ше надрукувати — ото був би ступінь для розвою нашої національності“.

Користуючись ситуацією, інтелігенція робить спроби заснувати періодичний орган. О. Кониський звертається в Головне управління в справах друку з проханням дозволити видати в Києві літературно-науковий тижневик „Луна“. На додаток він надсилає до цензури й альманах з такою ж назвою і матеріалами, зібраними для задуманого тижневика. Альманах дозволено в обрізаному цензурою вигляді. Залишилось лише кілька поезій Шевченка, Кониського, Старицького, Щоголева, Лиманського; оповідання Нечуя-Левицького „Приятелі“ та водевіль Старицького „Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка“. За таких умов вчинок О. Кониського М. Старицький вважав мужнім, виправданим, навіть героїчним.

У 1881—1882 роках О. Кониський співпрацює у львівському журналі „Світ“; бере участь в обговоренні його напрямку, програми, кадрових питань; стає його найактивнішим дописувачем. У перших номерах „Світу“ він публікує п'ять „Листів про Ірландію“ (1881), які мали широкий резонанс і були видані окремим відбитком після смерті письменника (1904) із передмовою І. Франка.

Проблеми ірландської кризи стали предметом дискусій на сторінках європейської періодики. Ця проблема була „модною“ і в Україні. Першим порушив її М. Драгоманов у „Листах до „Друга“; В. Антонович торкався ірландської проблеми в спеціальному курсі для студентів Київського університету Св. Володимира; не лишився осторонь цієї теми і О. Кониський. Інакше і бути не могло — колоніальне становище Ірландії та її боротьба за політичні права містили надто вже прозору проекцію на Україну, на що натякає О. Кониський у першому листі: „В той час, як я починаю писати свої листи, очі усієї Європи, навіть усіх освічених людей дивляться на „Зелений Острів“. Усім цікаво знати, що буде далі в Ірландії; що вийде з соціальної війни за землю і хліб, з війни, яку веде в Ірландії народ із урядом великобританського королівства. Гадаю, що й нашим читачам цікаво буде в таку пору звернути увагу на той куток „цивілізованої“ держави, де не сьогодні — завтра повинно рушитися не тільки важне політичне, але ще важніше соціальне питання. А як воно рушиться, вгадати не вельми трудно, знаючи, що як осібні люди, так і цілі народи мають свою Немезиду“.

„Листи про Ірландію“ (1881) Франко вважав „рефлексом думок і поглядів тодішніх київських українофілів старшої генерації“. З цього погляду листи О. Кониського становлять цінну історичну пам'ятку „політичного лібералізму, який тодішні київські українофіли поділяли з загалом російської ліберальної преси“.

Виступаючи проти репресій, соціального та національного гніту, О. Кониський обстоює „радикальні реформи“, оскільки дрібні урядові заходи не дають позитивних результатів. Він вірив „в можність радикальних переворотів, які одним замахом можуть вилічити глибоко вкорінені народні болячки. Сю віру, злучену з погордою до паліативів, до дрібних, часткових, але ненастанних заходів, до буденної, непоказної, але з певним, хоч найскромнішим планом робленої праці, мусіла дорого оплатити російська суспільність“.

У 1884—1885 роках О. Кониський займався реформуванням журналу „Зоря“ і відродженням „Правди“ — місячника політики, науки і письменства.

З 1884 року О. Кониський щорічно відвідує Галичину: буває в Станіславі, Стрию, Коломиї, Микуличині, Підбужжі, Чернівцях. Його з однаковою повагою сприймає старше і молодше покоління. В знак подяки львів'яни вшановують його заслуги святом з нагоди 25-ліття літературної діяльності. „Се було дуже не в смак нашим москвофілам, тим більше, що Кониський ніколи не ховався зі своїм обридженєм до тих людей, що вилуговуючись урядові ворожому не лише українській справі, але також свободі, письменству та розвоєві московського народу, цураються свого рідного і топчуть у болото всі найкращі змагання поступових людей цілого світа“.

Галицькі москвофіли Площанський, Марков, Наумович, Добрянський зробили донос, в якому написали про бажання О. Кониського відірвати Україну від Росії, про його виступи проти православ'я Росії, про ввезення в Росію заборонених видань. Жандарми заареш-тували О. Кониського 8 липня 1885 р. на станції Волочиськ, коли він повертався зі Львова до Києва. Роздягнули, обшукали, відібрали видані в Галичині книжки та рукописи двох оповідань і розпочатий роман „Швачка“, залишили на цілу ніч у вагоні. Наступного дня відіслали до Києва, де над ним почалося слідство.

Майже два роки (1885—1886) шеф міської жандармерії полковник Новицький погрожував О. Кониському засланням до Туркестану. „Заслання не минуть мені, до сієї думки я вже привик... От тільки страшно — як поведуть етапом. Се пекельні муки! З моральними муками я справлюся, а за фізичні — хто його зна?“ — хвилювався письменник у лютому 1886 року.

Перспектива етапу так злякала його, що він звернувся з чолобитною до генерал-губернатора Дрентельндта, за наказом якого українському театрові корифеїв не дозволялося протягом 10 років виступати у Києві.

Генерал-губернатор заспокоїв О. Кониського і, очевидно, дотримав слова: виклики в жандармерію для „объяснения“ порідшали. Це, звісно, болісно впливало на стан письменника, який і до цього скаржився на нездоров'я. О. Кониський не міг без кінця перебувати під дамоклевим мечем. Він пише юридичне спростування про безглузді і безпідставні звинувачення щодо себе, надсилаючи їх самому цареві. Слідство припинилось.

1888 року О. Кониський їде до Галичини з дуже поважною місією — примирити поляків з галичанами. Ця спроба, як і перша, Кулішева, не вдалася, хоч деякий позитивний наслідок все-таки був: О. Кониський домігся відкриття у Львівському університеті кафедри української історії з українською мовою викладання. Очолив її, а також щойно реформоване Наукове Товариство імені Т. Шевченка учень Володимира Антоновича Михайло Грушевський.

Повернувшись до Києва, О. Кониський із запалом береться до найважливішої в його житті праці — біографії Т. Шевченка, якій віддав свої останні десять літ творчої праці.

Поштовхом до написання життєпису Кобзаря стала реорганізація Товариства імені Шевченка, підготовка першого випуску Записок НТШ, які відкривалися нарисом О. Кониського „Дитинний вік Шевченка“: „Впродовж майже 5 літ я не жалів ні часу, ні праці, ні коштів на збирання матеріалу і на неминуче потрібні поїздки кілька разів на села, де перебував Шевченко під час важніших моментів свого віку до заслання. Як спроможно було і як зумів, я написав і надрукував у „Записках“ і в „Зорі“ свою працю, обнявши ціле життя многострадального поета“.

Головна мета О. Кониського на ниві шевченкознавства — показати Шевченка як художника, поета, українця. Він провів неймовірно копітку роботу: об'їздив майже всі шевченківські місця, зустрічався з людьми, рідними, знайомими Кобзаря; зібрав спогади, матеріали, листи, художні полотна, речі, церковні архіви Моринців і Кирилівки, друковані матеріали. Впродовж 1892—1897 рр. О. Кониський опублікував понад двадцять нарисів, розвідок, переважна більшість матеріалів яких вперше вводилась у науковий обіг.

Доопрацьовані і поповнені новими фактами, ці нарисові розвідки склали ґрунтовну біографію Шевченка, що вийшла двома мовами.

„Хроніка“ створювалася, за свідченням самого автора, „мозком і серцем“, тому цілком справедливе таке спостереження В. Смілянської: „Невимушена оповідь з розмовною лексикою, з характерними для живої бесіди звертанням до читача, риторичними запитаннями й окликами, — пише дослідниця, — такі авторські коментарі до подій, сентенції, роздуми. Уривки з творів, спогадів, документів щедро включаються в текст, увиразнюють опис і надають розповіді біографа ще більшої вірогідності. Стриманий переказ подій оживлене барвистим епітетом, порівнянням, метафорою, пристрасною філіппікою; епізоди, написані рукою вправного белетриста, чергуються з черговими повідомленнями. Автор „Хроніки“ схвалює й осуджує, милується й іронізує, любить і ненавидить, обвинувачує й виправдовує, згоджується й заперечує“.

Українські і російські критики прихильно зустріли книжку О. Кониського. Високу оцінку дав їй І. Франко, відзначивши „горяче возвеличене Шевченка, якого Кониський уважав найвищим цвітом, правдивим генієм і пророком українського народу. Сею книжкою Ко-ниський поклав найкращий пам'ятник і Шевченкові і собі самому“.


ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ

Літературно-критичною діяльністю О. Кониський займався одночасно з художньою творчістю. Вже у 60-му р. критики й редактори (М. Мизко, П. Куліш, П. Єфименко) звертаються до О. Кониського як до людини авторитетної з літературознавчих проблем.

Літературно-критичні виступи з проблем стану і розвитку української літератури, творів окремих письменників, огляди української драматургії, рецензії на театральні вистави часто з'являлися в галицьких часописах, пізніше — і в „Киевской старине“. Центральне місце в літературно-критичній програмі О. Кониського посіло питання про право українського народу на свою окрему національну літературу, її самовизначення, про національний зміст і народність літератури, її внутрішню специфіку, громадсько-естетичні завдання.

Як поет Кониський дебютував 1858 р. в „Черниговских губернских ведомостях“. З цього часу його вірші, як і твори інших жанрів, з'являються майже в усіх періодичних виданнях. Його працьовитість порівнювали з працьовитістю П. Куліша і Б. Грінченка. „Таких діячів надто потрібно буває на світанні національного життя, коли одними руками й однією головою не одну треба роботу робити, скрізь по-співаючи, всюди закидаючи прогалини, заорюючи огріхи, в усякому ділі і приклад даючи, й чорну роботу справляючи, — писав С. Єфремов. — їх ми і потім не одного мали — визначніші з таких діячів — Франко та Грінченко, — і працюючи запопадливо на шкоду власному талантові, розмінюючи його на дрібняки, вони цією великою самопожертвою справляли незмірної ваги громадянську функцію під час посухи на громадські сили“.

Натура енергійна, неспокійна, дійова, Кониський завжди опинявся в центрі громадських справ, подій, конфліктів, проблем, ідей. „Його особистий вплив і його різностороння праця дуже багато спричинилися до засипання тої прірви, що мала бути смертельною раною для нашого національного руху. Він спричинився дуже багато до зрушення думок у Галичині, призвичаїв публіку до літератури хапаної, так сказати, по гарячим слідам життя і навіть його хиби були тим добрі, що їх добачував кожний і вони будили бажання чогось ліпшого“, — писав І. Франко.

Поезія якраз і була тим рухомим жанром літератури, який міг найшвидше відгукнутися на вимоги часу, художньо відобразити соціальні, філософські, психологічні проблеми доби. Можливо, тому, незважаючи на невисокі, а то й нищівні оцінки критиків, Кониський до смерті не полишав цього жанру. За життя поета вийшла збірка „Порвані струни“ (Житомир, 1886), куди ввійшло 34 поезії. Друга збірка під назвою „Вибір поем Олександра Кониського“ вийшла у Львові 1901 р. (після смерті письменника). Сюди увійшло 24 поезії. Більша частина його поетичного доробку і нині знаходиться у періодиці та архівах. Поезії Кониського Франко назвав „першою пробою українця заговорити безпосередньо до галичан і показати їм російські порядки. І в своїх віршах висловлював Кониський думки, хоч не нові, але дуже відповідні до потреб хвилі... В тих віршах віє смілий, радісний настрій в усіх тогочасних українців, що надіялися при свобіднійшім розвою Росії здобуте працею та просвітою відповідно місце й для свого рідного українського народу. Та, на жаль, на ті надії надто швидко вдарило лютим морозом“.

Цей удар наклав відбиток на українську поезію, в якій часто зустрічаються мотиви суму, туги, розпачу,.а то й зневіри. Певну данину цим настроям віддав і Кониський:


Ми сподівались, ждали, ждали,

Ждемо й тепер... весни нема,

А перед нами і за нами

Холодна, темная зима!...


У „Розмові Музи з Поетом“, присвяченій О. Огоновському, поет перейнятий невимовними стражданнями, бо його край — суцільна могила:


Усюди кров людська тече,

Скорботи, вбожество усюди

І чорна зрада... Боляче

Вони печуть у мене груди.


Проте і в цій песимістичній ситуації, коли рука неволі й темряви порвала струни бандури, поет готовий і без струн заспівати знову.

В поезії „Мені аж страшно, як згадаю“, незадоволений своїм бездіяльно-беззмістовним життям, поет накликає на себе смерть, щоб не стати „трупом гнилим живучи“. Це медитація про сенс людського життя, навіяна особистими болями і стражданнями; про невлаштованість життя, несправедливість, що запанувала в ньому. Симптоматично, що творчість О. Кониського ніколи не сприймалася суспільно-індиферентно: його поетичні твори мали досить широкий громадський відгомін, що свого часу відзначили І. Франко, М. Грушевський, С. Єфремов та ін. Зворушувало читача чесне признання, що всі негоди „смутного часу“ поет приймає на себе. О. Кониський не був поетом туги, безсилля і безнадії, хоч його час давав для цього підстави. „Після Шевченка і Костомарова, — писав Орест Авдикович, — Кониський найстарший український письменник, у якого ідея національна оголошена сміло, виразно і постійно, а горизонт патріотичної свідомості виходить не то поза вузькі рами етнографічного українофільства початку XIX століття, а поза межі обласного українства, замкненого політичними умовами російської держави“.

Поезія Кониського перебуває у фокусі суспільності, під постійним наглядом сумління („На смерть Тараса Шевченка“, „Пророк“, „До Музи“, „Розмова Музи з Поетом“, „На Шевченківському вечорі“). Його діла, його думки, їх вартість для народу весь час під контролем сумління:


Я не боюсь тюрми і ката,

Вони для мене не страшні!

Страшніш тюрми у рідній хаті,

Неволя в рідній стороні [„Думка“, 524].


Людина, її сутність є тим перехрестям, в якому сходяться всі промені прожекторів для найяскравішого освітлення. Кониський вживає дві форми викладу: змалювання ліричного героя, що веде розповідь від імені автора і передбачає значну міру автобіографічності, та алегоричну, що передбачає сюжетну оповідь та її витлумачення.

У центрі образної системи Кониського — новий для української поезії по шевченківської доби ліричний герой — інтелігент — українець, що виражає авторську позицію, сутність і форми його зв'язку з суспільством. Висхідною темою його роздумів є ідея безвартісності і безцільності життя кожного, хто примирився з тюрмою в рідній стороні; хто „золочені жупани носить, найнявшись до катів“; для кого „бог брехня, їх гроші бог, їх бог, їх раб багатий“.

Пасивність, егоїзм, байдужість знецінюють будь-які внутрішні чесноти („Чого б, здається, бідувати“, „Філантропи“, „Смерть ватажка“, „Ти любиш сидячи у хаті“, „В розкішній залі світло сяє“, „Ви підупали, земляки“ та ін.), тоді як любов возвеличує людину, надає їй громадянської мужності й сили в боротьбі з царством зла і насильства.


„Він умів любити,

його завіт — свята любов!

О, серденько! На всьому світі

є тільки вічного — любов... “


Слова з поезії „Отак, не вирвавшись на волю“ можуть бути епіграфом до його поетичної творчості. Любов як сердечна розрада, любов до світу, волі і добра, та найпалкіша і найповажніша — „Любов до родини — святої України“ („Думка“), В особі Кониського Україна мала палкого патріота, який спрямовував свої зусилля на піднесення національної самосвідомості, на покращення долі народу. Він був одним із перших митців нового типу, для якого мистецтво стало формою громадянської діяльності, активного втручання в життя суспільства; він заслужив на окреме місце в національно-визвольному русі. Ідея вільної України, що охоплює минуле, сучасне і майбутнє народу, невідривна від національного визволення. В поезії „Думка“ („У киреях, у брилях...“) поет подає трагічну картину фізичної й моральної смерті полків козацьких, загнаних Петром І не волі здобувати, а рови копати.

Поет використав розгорнуту антитезу, і перед нами — вражаючий збірний портрет полків козацьких, доведених до нелюдськи-жалюгідного стану. Моральне падіння таке ганебне, що вивести з нього може тільки смерть.

Важко собі уявити козаків із заступами, лопатами та ще й зі „слізоньками на очах“, не в битвах за волю, а в копанні ровів. Як можна допустити таке нечуване глумління над козаками, про мужність, гідність і честь яких складалися легенди?! „І за що таку наругу вони потерпіли?“ — запитує поет.

Ретроспекція в минуле пояснює причини трагедії народу схильністю представників його зраджувати національні інтереси, як це трапилося в час Переяславської ради і Полтавської битви:


Хіба за те, що правдою

Щирою служили?!

Хіба за те, що трупами

Полтавщину вслали.

Як від шведів відбитися

Москві помагали?!

Хіба за те, що із волі

Віддались в неволю

І навіки погубили

Козацьку долю?! .

Зупинившись на визначальних моментах української історії, Кониський трагічно сприймає остаточну втрату державності та фатальні її наслідки для України після знищення Катериною II Запорожської Січі:


В найми тебе заручено,

На світ божий не пущено,

Твою славу потоптано,

Твою мову занедбано,

Речі правди задавлено,

Думки — мислі придавлено,

Родино моя! „До родини“.


У кожному слові відчувається ненависть до московських руйнівників української нації, її історії та культури; причетність автора до свого поневоленого й приниженого народу. Звідси — адекватне поєднання біографічного часу героя з історичним. Не раз ліричний герой ризикує своєю свободою і життям. Переживав, плакав і навіть боявся, але ніколи не уникав громадських обов'язків і заради слави й лаврових вінків не ступав на шлях брехні і зради:


Ні, не зови мене на пир,

Я не піду на пир лукавих,

Не поклонюсь Мамони слави,

Не воспою його кумир.

Ні, я не був вовік рабом,

Не прославляв брехні, неволі,

Поет, співака правди, волі

Не піде к кату на поклон!

„Скорбні пісні“.


Прагнення помірятися силою в нерівнім двобої, твердість духу і переконань виступають як гнів і відвага народу, що змагається за національні та людські права. Психологія ліричного героя невіддільна від поривань і устремлінь народу; його внутрішній психологічний час є складовою частиною часу історичного — це комплекс переживань, надій і сподівань героя; це відображення духовного його життя, перед яким постійно виникають складні завдання.

Та найбільше болить Кониському не минуле, якого вже не повернути і не змінити, а сучасне. Чому сучасний люд став такий індиферентний, без сильних пристрастей, переживань і мети?! Чому покірно чекає, окутий страхом, як складеться його доля?


Й чом не рвешся ти на волю

Із каторги, із неволі,

Родино моя!.


Рабська покора, інертність, що охопила всю його „родину“, — стали ознаками епохи і рисою життя сучасників. Рабство в будь-якій іпостасі — соціальній, національній, моральній -— неприйнятне для Кониського, „бо правди раб не має, не має віри, доброти і серця не має“. Кониському огидний, ненависний рабський спокій, що „серце троїть і морозить, і снігом душу він заносить, не любить він розумного життя“. Своїм щирим пристрасним словом поет звертається до свого народу то з проханням, то із закликом пробудитися від летаргійного сну, то з осудом:


Ви підупали, земляки,

Так підупали, що й не знаю, —

Чи є ще це в якому краю

Такі плюгавії раби!

В очах з полудою, в ярмі,

Халяву лижете у ката,

Свого лякаєтеся брата,

Гукаючи: „Распни, распни!..“.


Кониський дедалі більше переконується, що бажання демократизувати суспільний лад призвело до появи в суспільстві плебейських рис. Треба шукати силу, яка запалить бажанням „вернути стару волю“ („Заповідь“), звісно, без повернення до старих козацьких часів. Поет оплакує забуті ідеали для викриття інертності своїх співвітчизників, їх суспільної деградації, темноти і лінивства, він знаходить гострі і ніжні, саркастичні і сповнені щирої любові слова.

У поезії Кониського знайшла нове художнє втілення проблема народу в її безпосередній причетності до життя і самоусвідомлення української інтелігенції; позиції автора й героя збігаються в розумінні доконечної потреби зближення інтелігенції з народом. Вірячи у здорове моральне начало народу, його розум, Кониський ніколи не замикався у колі місцевих проблем. Історична перспектива поезії Кониського знаходила свій вияв у розвитку пафосу творчості Шевченка, в її сприйманні за нових соціально-історичних умов, які склались у другій половині XIX ст.

Це був новий рівень інтелектуалізації української художньої думки, і в цьому Кониський також гідний спадкоємець Шевченка. В поезії Кониського бачимо процес, характерний для кінця XIX ст., коли певний лад мислення і художніх засобів (традиційних) переплітався все більше з повсякденністю, якою ніби підкреслювались зміни в суспільному житті, що й диктувало поезії свої теми, свої закони прекрасного: „В віршику „Боска“ хотів виставити новий тип, що появляється в наших городах (певно він у Вас незнаємий) тип, котрий породило велике убожество й неоєвіта, — пише він редакторові „Правди“ Л. Лукашевичу 1875 року. — Наша поетична дівчина (якою вона являється в народних піснях) перероблюється під лихим гнітом громадського ярма в нещасну боску. От у віщо Жид і інші кати переробляють тутки наш нарід“.

Культурництво, обмеження працею, освітою — це данина добі, вимушений вияв глибших і глибше захованих активних спрямувань до визволення України („На березі моря“, „Ніч на дворі: тихо, ясно“, „Буває інколи порою“, „В розкішній залі світло сяє...“, „Вночі росою квітка пала“, „Не грає безкрає, а спить“, „Тебе я знову бачу, море“ та ін.). Любов тут оспівується як розрада серця, обкипілого кров'ю за обездолену Україну. Оповита серпанком трепетного почуття у сюжетах, мотивах, настроях творчості Кониського вона насправді дивовижна. В ній — і пристрасні, напружено — щирі вірші громадянського звучання, і м'які, теплі ідилії, і тонко-іронічні, по-людськи співчутливо-добрі вислови, сентенції.

О. Кониський — поет хронологічно жив і творив між епохами двох поетичних велетнів — Т. Шевченка і Лесі Українки. Він зумів поєднати традицію і нову естетичну свідомість кінця XIX — початку XX ст. Як продукт розвитку художньої свідомості по шевченківської доби і втілення принципів та форм художнього розв'язання проблем літературної наступності, поетична творчість О. Кониського уособлює ідейно-естетичні пошуки перехідної епохи.

За 40 років літературної діяльності „особистою участю у зверхнім життю він стається одним з того маленького числа великих синів України, що трясли українською думкою XIX віку і терпіли за свою діяльність. Костомарів, Шевченко, Куліш, Драгоманов і Кониський — се ті люди, що своїми — зрештою дуже неоднаковими — умами і вдачами, позиціями і талантами просліджували причини суспільного лиха в Україні, кожний на свій лад реформували і навчали, бажаючи реалізувати ідеї Кирило-Мефодіївського товариства і сміло голосили свої великі гадки, байдужі до того, як розуміти їх будуть земляки по той і по сей бік кордону“.

Значна частина його поезій присвячена актуальним, злободенним темам, які він намагався розв'язати по-сучасному, активно, з громадянським пафосом, що вирізняло його серед плеяди інших поетів-сучасників — Л. Глібова, С. Руданського, Я. Щоголева, М. Старицького, Б. Грінченка, Ю. Федьковича та ін. „Є у мене цінні поезії — і Федьковича, і Данила Млаки, і Гетьманця, — писав редактор „Правди“ О. Кониському, — та от біда, що тяжко вибрати з того, що доброго для „Правди“: то поезія кулява (кульгава. — Авт. ), то форми і язик непоправні. З души і серця рад би я друкувати поезії Гетьманця, та біда, що їм все щось хибує... Так бачите у мене все іде Перебендя; та вже вичерпалося, і я буду в великім клопоті, як не пришлете ще дещо“.

Можна б припустити, що, наприклад, Л. Лукашевич тільки з причин дотримання етикету подає перебільшену оцінку поезії О. Кониського. Однак ні: майже всі надіслані в „Правду“ поезії публікувались повністю і без коректив, з неодмінними високими оцінками редакторів, серед яких були й літературні критики — професіонали.

Звичайно, О. Кониський — поет поступається своїм сучасникам, наприклад Пантелеймонові Кулішу з його інтимною і загально-філософською лірикою; Я. Щоголеву з його винятковими об'єктивними описами; М. Старицькому з його лірикою природи, з його мотивами всесвітньої історії і літератури. Та в одному він мав беззастережну перевагу: О. Кониський був речником, будівничим і пророком національної ідеї. Перебуваючи в тісних контактах з галичанами, публікуючись у них, О. Кониський ніс з собою художні традиції Наддніпрянщини, здійснюючи таким чином живий кровообіг між роздертим державними кордонами тілом України та її народу.

Це почуття єдинокровності й обміну духовними цінностями, яке хоч і пригасало часами, все ж не припинялося ніколи також і завдяки О. Кониському.

Закоханість у національну ідею — пафос лірики О. Кониського, який рідко вкладається у форму вибухів емоцій. У нього інша улюблена форма - розмірковування, рефлексії. Змістом роздумів є питання суспільні, філософські, етичні.

Етичну категорію спокою і рішучої дії обмірковує ліричний герой „Спокою рабського не хочу я“. Відмінні норми поведінки розглядаються не як особисті, а як загальні. Різкі обставини вимагають протилежних у своїй суті форм і способів дії:


Спокою рабського не хочу я!

Він серце труїть і морозить,

І снігом душу він заносить,

Не любить він розумного життя.


Спокою рабського не хочу я!

Нехай рабам спокій і доля,

А я в чужині, у неволі,

Бажаю з ураганами життя.


Спокій як норма поведінки у цьому разі є категорією моральною — так вона висвітлюється письменником. Автор говорить про спокій як про реального ворога людини — громадянина. І це не лише емоції, а міркування про життя, про норми суспільної поведінки ліричного героя.

У характеристиці образу ліричного героя помітне місце належить його переконанням, філософії. Контрвідповідь і контрзвинувачення дають характеристику виразок суспільства в узагальнюючих формулах. Тут О. Кониський використовує мову соціологічної науки:


Чого б, здається, бідувати?

Чого б журитися мені?

Що холодно в сусіда в хаті

Й розбита шибка у вікні,

Що пухне з голоду дітвора,

А грошей і шага нема,

І хліба в хаті і коморі

Не знайде миша ні зерна?

Чого б, здається, сумувати,

Що за подушне у його

Останню шкапу цінували

„Начальство“ вчора узяло?..

Такий виклад закономірний і єдино можливий для рівня свідомості поетового героя. Так він мислить, так він говорить. О. Кониський уникає схематичних характеристик героя; він у нього живий, пластично виразний. Чутливість поета виявилася в умінні відібрати матеріал для символів у тому суспільному середовищі, що є носієм духу національно-визвольних змагань, узагальнювати й поетизувати його. Маємо на увазі вміння О. Кониського опоетизовувати звичайні речі побуту і праці, точно зберігати (за всієї іномовності) реальність деталей:


Дивлюсь: схилившись над сохою,

Працює ратай на полі;

Працює мовчки, хоч порою

Нудьга, злигавшись з журбою,

Мигає в його на чолі.


В ярмі скорбот, нужди, неволі

Важке він тягне „житіє“

І, затаївши в серці болі,

Не нарікаючи на долю,

Оре він поле не своє... „Ратай“.


Мінорний серпанок окутує всю поезію О. Кониського, навіть оптимістичного змісту. І це теж ознака часу. Важко було поколінню О. Кониського не впасти у відчай. Поет відчув і зафіксував нормальний стан, коли оптимізм породжується тільки палкою мрією про майбутнє, і водночас потрібна була сила, воля і тяжка праця, щоб подолати страшне засилля реакції і гніт:


Ти любиш, сидячи у хаті,

На злу неволю нарікати,

А після доброго обіду

Поганить „деспота“- сусіда!

З чужої любиш ти кишені

Давать убогим гроші жмені

І розсипать слова не нові

Про світ „науки і любові“,

Покинь „високії“ слова,

Берись за просте діло;

У нас робітників нема,

А „ватажки“ і так остили.


Пафос ствердження тут втілюється у вдало використаному засобі контрасту та іронії. Вже перші рядки мають іронічне забарвлення. В наступних іронія посилюється, переходячи наприкінці у відверту насмішку і сарказм. У цьому ж ключі написані поезії „Біля церкви“, „Чого б, здається, бідувати?“, „Філантропи“, „В розкішній залі світло сяє... “, „Ви підупали, земляки!“, що свідчить про багатство інтонацій поезії О. Кониського. Громадське й особисте, сучасне та історичне, мінорне й оптимістичне, емоційне та розсудливе — все це знайшло свій художній вияв у поезії автора „Порваних струн“.

Українська ідея є синонімом праці для загального добра, незалежно від її обсягу і суспільного спрямування. Устами Тані, героїні „Непримиренної“, О. Кониський також закликає не шукати „в життю величезної якої видатної праці. Життя складається з дрібних вчинків і вимагає дрібної, але невсипущої праці, на яку спроможетесь“.

Письменник, публіцист, чільний діяч культурно-просвітнього і національно-визвольного руху, О. Кониський був „цілим чоловіком“ (Франко), який ніколи не втрачав оптимізму й віри в майбутнє України. Навіть арешт, ув'язнення, заслання, переслідування не похитнули цієї віри. Свою місію — праця для відродження України — він виконував сумлінно до останнього подиху. Обсяг тої праці величезний, що відзначив у своїй присвяті Василь Мова:


І слави, і дяки зажив ти між нами

На діло народне своїми трудами.

В похмуру годину за діло ти взявся,

В злигоднії часи ти жив, працювався,

Але, невсипущий, твердий роботяга,

Із рук не пускав ти народного стяга.


Лірика О. Кониського виражала загальні напрями розвитку української поезії другої половини XIX ст. з її прагненням до поглиблення демократизації художнього слова, з тенденцією до посилення її громадянськості та національної самосвідомості. Чітка соціально-естетична оцінка дійсності, пафосність інтонації, публіцистичність,

трибунна лексика, використання виражальних можливостей змістових форм і композиційних побудов (громадянської елегії, інвективи, поетичного маніфесту, ліричного пророцтва) — такі ознаки стилю О. Кониського — поета.

На початку 70-х років О. Кониський клопотався про видання своїх поезій. Він звертався до О. Огоновського, Л. Лукашевича, О. Барвінського, В. Барвінського та інших редакторів галицьких часописів з проханням допомогти йому зібрати його власні поезії: „Добре було б видати тепер мої писання особою (белетристичною) книжкою, за грішми б діло не стало, я б переслав їх, да от же не можна зібрати того, що було напечатане з моїх праць в 1861, 62, 63, 1864 роках у Слові, Вечорницях і в Галичанин і! — пише він В. Барвінському 22 жовтня 1877 року. — Третій рік я прошу ся про се діло: просив і Огоновського і Романчука і Лукашевича, щоби посписували або печатними аркушами переслали до мене, я б передивився б, поправив де — що та й вернув би до напечатанья. От же далебі! Сором й сказати, що й досі у Вас сего не зробили! Чи не запомогли б Ви, Добродію, сему лиху. — Ось ну лишень!“.

Проте жоден з них так і не спромігся на допомогу. Більше пощастило прозовим творам.


ІДЕЙНО-ХУДОЖНІ ПОШУКИ О. КОНИСЬКОГО — ПРОЗАЇКА


О. Кониський написав близько 80 епічних творів різного жанру. Це оповідання, нариси, образки, фотографії, новели, спомини, поезії в прозі, романи, повісті тощо. Як і поезії, прозові твори друкувалися в усіх українських часописах, що виходили за життя автора: в „Чернігівському листку“ й „Основі“ (1858—1862); у галицьких часописах — „Правді“, „Ділі“, „Зорі“, „Слові“, „Галичанині“, „Меті“, „Руслані“, „Світі“, „Літературно-науковому віснику“ та ін. (1860— 1900).

Окремими відбитками вийшли у Львові „Фотографії з старого альбому“ (4 оповідання); „Оповідання (5 передруків з „Діла“, 1889), повість „В гостях добре, а дома ліпше. Історичне оповідання Дрозда“ (1885), „Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу“ (1885), „Непримиренна“ (1892), „Грішники“ (1895), „Острожниця“ (1890); „Тривоги автора і видавця“, „Молодий вік Максима Одинця“ також надруковані у Львові 1902 року, вже після смерті письменника.

До 90-х років XIX ст. твори О. Кониського через цензуру не друкувалися в Східній Україні. Лише незадовго до смерті йому дозволили видати твори в чотирьох томах, але за умови, що вони будуть видрукувані „общепринятым“ (російським) правописом.

У 1898 році вийшла збірочка оповідань у Львові, а в наступному — два томи чотиритомника, підготовлені автором і видані в Одесі. Наступні два томи вийшли вже після смерті письменника: Кониський-Перебендя О. Я. (один із 150 псевдонімів О. Кониського. — Авт.).

Проза О. Кониського різна за тематикою, неоднакова за художнім рівнем. Життєвою основою його творів стали спостереження над життям Чернігівщини, Полтавщини, а також особисті враження, винесені із часів заслання та від спілкування з людьми під час адвокатської практики.

Життя селян, міської бідноти, чиновників, священиків, сільської та міської інтелігенції — такий зміст прози О. Кониського. Вже у ранніх оповіданнях (а саме цей жанр превалював у творчості 60-х років) визначився демократизм їх тематики, чітко виражене прагнення письменника відтворити правду народного життя без прикрас, що зближувало його з творчістю Марка Вовчка, „Народні оповідання“ якої справили на О. Кониського великий вплив.

Уже в ранніх творах виявилися характерні риси почерку О. Кониського — прозаїка: його тонка спостережливість, уміння підмітити суттєві деталі й явища життя, знання і майстерне володіння живою розмовною мовою, його легка іронія, сповнена співчуттям до знедоленої людини, відтворення картин соціальної кривди з позицій українського націонала.

О. Кониський, як і переважна більшість письменників, був переконаний, що справжній здоровий дух залишився в селі, що тільки „між дітьми народу“ за допомогою „тихого спокійного прогресу“ можна обновити соціальне життя. „Наша сила в селі та в землі“, — заявляє О. Кониський устами героя повісті „Семен Жук і його родичі“.

Селянська реформа, проте, не дала бажаних результатів. Відсутність самосвідомості і пасивність народу — найтяжча спадщина кріпацтва, підтримувана „новими часами“. Народ не спить; він прагне іншого життя в найрізноманітніших, часом ілюзорних, формах.

Такі „крайнощі“ в зображенні селян і реформи, надмірна ідеалізація їх властива лише раннім творам О. Кониського, які, проте, мають явно антикріпосницький характер, включаючи сюди і оповідання, що написані російською мовою „Беглые“ (1862) і „Пьяница“ (1862).

О. Кониський увійшов у літературу в часи найбільшого загострення кризи всієї кріпосницької системи, коли селянсько-поміщицькі відносини загострились до краю. Він відтворює життя поміщиків у тій сфері, в якій, здавалося, найміцніше закріпилися риси культурності, патріархальної невимушеності і навіть поетичності у побуті. Він веде читача прямо до покоїв панського гнізда, знаючи, що тут, далеко від стороннього ока, образ пана постає в усій оголеній правді.

З властивою йому послідовністю О. Кониський переконує читача в тому, що тут панує задушлива атмосфера ворожнечі, зневаги до людини і її гідності, безсердечного користолюбства, відвертої розпусти.

Ось трагічна доля дівчини — кріпачки Прісі („Беглые“), втікачки, насильно взятої до панських покоїв. Втеча — втрата чоловіка — втікача, дітей — ув'язнення в монастирі — смерть — така фабула її біографії. І поряд молодий, гидкий і недолугий панич, „цибатий та тонкий, неначе коноплина“, „жовтий, буцім соняхів цвіт, та ще й недоріка“ („Хвора душа“), що також посягає на честь дівчини, і тільки інстинкт самозахисту і воля врятовують її від неслави.

Дістається й чоловікам, особливо тим, хто не втратив ще почуття власної гідності. Дмитра Книша ще підлітком на стайні періщили з обох боків; через село вели із сплутаними ногами, із зав'язаними руками і „міряли шелягою вздовж і впоперек“; у 18 літ посадили на „бика“, себто одним кінцем залізного ланцюга підперезали його і кінець замкнули, а другим кінцем замкнули до двопудової гирі“ „Дмитро Книш“.

Вигадливий на всякі кари пан з „Хворої душі“ за найменшу провину велів чоловіка в мішок зав'язати і так йому по вулиці ходити. „Люта була душа у нашого пана, нелюдська“, — резюмує оповідачка.

В оповіданнях 70-х років докладнішої розробки зазнають образи селян — борців за правду і справедливість, насамперед за волю. В цьому плані О. Кониський зробив крок уперед порівняно з Г. Квіткою — Основ'яненком і навіть Марком Вовчком. В оповіданнях „Панська воля“, „Дмитро Книш“, „Хвора душа“, „За плахту“ глибше опрацьовані образи селян — бунтарів. Гриць з оповідання „Панська воля“ витримує погрози і побої пана, втрачає дружину, здоров'я і дітей, але не підкоряється панові.

Дмитро Книш з однойменного оповідання — уособлення волелюбності, генетично успадкованої від народу і, наперекір найстрашнішим перешкодам і найзвабливішим спокусам, збереженої ним навічно. Воля для Книша — це природний стан його душі. Він народився вільним і відповідно поводиться.

У 12 років, коли він був панським лакеєм, до нього могли пристати лакейська самозакоханість, собача відданість, які так наполегливо й методично насаджувались кріпакам поміщиками.

„Його й не били, й годували, як всіх людей, а зодягали — краще, ніж кого іншого; і робота ніяка там була; прийми та подай, набий панові люльку, вичисти чоботи, перемий посуду та нагодуй щенят: от і все! Чого б, здається, ще йому! Та ні ж! Не така вдача у Дмитра була, не задовольнила його панська передня: то огризається він супроти старшого лакея, то лається з економкою, то гризеться з кухарчуками, то заб'ється собі у сінях та струже що-небудь, або клітку майструє, або робить мишину пастку“.

Наскільки „доросліший“ у своїх учинках Дмитро від однолітка Чіпки! Згадаймо епізод наймитства у Бородая, коли він, неслухняний і ледачий, мало не пустив з димом його багатство. „Вигнаний, він поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника... “.

У художньому і психологічному відношенні образ бунтаря-правдошукача в О. Кониського достатньо переконливий. У нього відсутня романтична винятковість. Дмитро — людина героїчного характеру, винахідливий у виборі способів протесту.

Спочатку він чесно й відверто просить пана відпустити його на волю, в село. Після відмови, насильно залишений для миття посуду, він виявляє протест, б'ючи „ненароком“ його; перевели в столярню — він утік; приведений у путах назад, він чесно виконує роботу свинопаса, а на весну знову втікає, тепер уже на 2 роки. І знову його спіймано і тяжко покарано.

Дмитро пасе гусей з колодкою на ногах, кочегарить, але не підкоряється. Наказ пана одружитися з його наложницею не виконує. „Коли так, про мене, лучче ведіть, а сам не піду“. Отаман оперезав ціпком Дмитра, вхопив поза шивороти і повів у церков“.

Вимушене одруження з вагітною від пана дівчиною не змінило характеру героя, не озлобило його проти своєї дружини. Тільки справжній аристократ духу міг так ставитися до своєї — чужої дружини і своєї — чужої дитини! Письменник не вдається до детального опису їх родинного життя, але констатує головне: „На жінку Дмитро не гримає: ніхто не бачив, щоб він її поцілував або приголубив; зате ніхто не бачив, щоб він її й коли штовхнув, ніхто навіть не чув, щоб її й вилаяв. У себе в хаті, в господі він не те що наче чужий, але і не скажеш, що він і свій. Так собі, мовчить, сопе та й годі... Видно, що чоловік чимось невдоволен, а чим він невдоволен — не вгадаєш“.

Дмитро Книш знає кріпацьку неволю, усвідомлює її до коріння, тому й відчуває глибше, ніж односельці. Задовго до „Лиха давнього і сьогочасного“ та „Голодної волі“ Панаса Мирного О. Кониський устами свого героя дає справжню оцінку цієї волі: „Прогула гутірка про волю! Люди зраділи, а Дмитро — ніби для нього те кріпацтво і байдуже! Прийшла і сама воля! Усі люди раділи, святкували, а Книш слова радісного не промовив, став і на волю нарікать. „Що мені, — каже, — з тієї волі, коли їсти нічого! І землі мало, і земля погана, самий пісок, і оброк за землю великий — нічим на Дмитра не вгодиш, усе не по його“.

Важливо, що О. Кониський бачить в окремій людині, в індивіді не тільки жертву й пасивний суб'єкт суспільства, суспільних обставин, а й виявляє в ній об'єктивно зумовлений нахил, навіть тенденцію до боротьби проти цього суспільства. Він уміє почути в її голосі ноти протесту. І хоч цей протест чи боротьба мають морально-індивідуалістичний характер, у ній, незалежно від задуму автора, відтворено визвольну боротьбу демократичних сил епохи. О. Кониський змальовує образ справжньої людини, яка володіє великою душевною силою, здатна, хай навіть і невдало, виступити проти негативних явищ у суспільстві.

О. Кониський бачив у новій епосі не тільки її „мирну“ зовнішню оболонку, а й її внутрішню невлаштованість, що призводить до неминучих людських мук і боротьби за їх усунення. Розмірене прозаїчне життя суспільства слугує О. Кониському ареною глибоко драматичного зіткнення між людьми.

Захоплюючись незлобливістю і високою моральністю свого героя, О. Кониський показує його як наполегливого, безстрашного захисника народних інтересів. Ставши старшиною, він дбає не про свій добробут, а про громадські інтереси, виявляючи при цьому непересічні здібності згуртовувати громаду, спрямовувати її зусилля на корисні справи. Дмитро домагається поставленої мети: позбувається шинкаря з його шинком; контролює збирача податків; протестує проти попівського здирства: „З жиру щоки, наче кавун, а їздите по селу, старцюєте, канючите жменю льону! Тьфу! — каже він попаді. — Попадя образилась та до станового, становий до посередника, посередник прибіг, зібрав громаду і скинули Дмитра з старшини“.

Дмитро Книш не зганяє злість за невдачі на дружині, хоч і не кохає її; не залишає з дитиною на посміх людям, а „взяв жінку і дочку й подався в дорогу“. Та не знайшов він у Таврії бажаної свободи. Як безпаспортного його відправлено назад, до рідного краю. Тут він, як і раніше, залишається таким же — смутним, невеселим: „все не по його, усім він невдоволен“.

Дмитро Книш належить до тих мужиків, хто підноситься до ідеї, до соціального ідеалу. Він чесно працює і не зазіхає на чуже добро, не заливає горілкою своє горе. Від цього лиха він оберігає і застерігає односельців. Першу нагоду, можливість він використав для того, „щоб шинку не було в селі“. Заміна шинкаря — єврея шинкарем — росіянином, якого рекомендувала громада, також його не влаштувала: „Шинкар, — каже, — все одно, чи він жид чи москаль, чи наш брат; коли він вже шинкар, так і кровопійця“.

Важко уявити собі більш жорстоку, несвітську кару, ніж та, яка випала на долю Гриця — героя оповідання „Панська воля“. Здавалось, Бог тримав його на світі для найжорстокіших випробувань: кріпацька неволя, афера з викупом, фізичний глум пана; втрата обох синів, дружини — вистачило б на всю громаду. Однак і за таких обставин він не втратив „свого ідеалу“. Слабший від Чіпки фізично, Гриць значно сильніший за нього морально. Залишившись без рідних, позбувшись майна — худоби, хати, він шість років живе в селі, щоб „щодня бачити могилу Ганнусі, а як осліп, нікому провести мене на могилу. Опротивіло мені рідне село, одпросився я в пана, та й пішов у старці“ [41].

Антін Прядка („Хвора душа“) до смерті мстився усім панам „без милосердя і зла“ за наругу над ним, за публічне приниження його гідності і фізичної розправи за волелюбство. Ні прогін по селу у „мішку по саму шию“, ні звільнення з роботи, ані штраф (25 крб.); ні „цілий тиждень хурдиги“, присуджений суддею за антипанський виступ на зібранні громади, не примусили його стати на коліна.

Кожний рік, у день святої волі він шпетить на всі лади панів і підпанків: „То я неволю людську лаю... — признається він дружині. — Коли б я її побачив, я б її зубами загриз, та не знаю, яка вона, чи така як ото холера, чи така як трясця?.. Не знаю! Тільки й всього знаю, що так воно людей неволить, як пани колись... “.

О. Кониський не ідеалізував селянського життя, в чому нерідко звинувачували його історики літератури. Для нього селянин не був істотою винятковою. Він не відмежовував сільського життя від долі України, не дивився на село як на ізольоване царство, в якому життя протікає начебто за якимись особливими законами. Письменник був далекий від поширеної на той час думки, ніби із села зійде на місто ясне світло істини. Навпаки, село потребувало науки, культури, освіти.

О. Кониський узяв на своє духовне озброєння ідею світського життя селянства, проте він не має ілюзій, пов'язаних з цією ідеєю. Письменник чіткого розмежовує можливості і реалії селянського життя. Йому боляче зізнатись у тому, що дії селян поки що не втілилися у змаганнях за поліпшення життя, не пристосувались до нових умов, створених капіталістичними відносинами.

Капіталізація українського села мала позитивні і негативні боки, вияви. До негативних належать егоїзм, індивідуалізм і відчуження від загальних інтересів. О. Кониський відтворив змішане почуття страху і радості громади перед „новим“, „перед волею“:

„Люде — наче води в рот понабирали, мовчать... Аж ось — чуємо — дзінь! дзінь, дзінь!.. — Воля, воля, воля! — так і покотилося і по березі, і по річці, і за річкою [...] Зроду-віку не було в церкві у нас стільки народу, як тоді! І церква повна, і на цвинтарі повно, ще й на вулиці старі баби і малеча. Після служби вичитали волю... люди радіють, аж плачуть“.

Починається руйнування віками усталених порядків, уявлень, звичок. Послуговуючись методами соціальних і психологічних зіставлень і антитез, О. Кониський зумів відтворити зміни в психології, побуті, праці селянина, показати соціальне розшарування села (опо-відання „Баба Явдоха“, „Наввипередки“).

Зміна психології селянина обґрунтовується О. Кониським об'єктивними законами капіталістичної дійсності. Застосування нових методів збагачення — суттєва риса героїв оповідань О. Кониського „Наввипередки“, „Баба Явдоха“.

Як тільки настає час платити селянам подушне, баба Явдоха ладна допомогти односельцям позикою. Не за проценти, як це робить Паливоденко: „Я процентів не беру, по-божому: „друг друга тяготу носіть“. Знаю, що люди наші вбогі, але вони добрі і по-християнському самі чужого не хочуть. Я грошима, а мені віддячать роботою: хто позичить карбованчика, то й подякує молотничком на день, кому два, той деньок покосить; а за п'ять — три дні попотне; прийде свій час — і позику верне. Отак треба з людьми...“.

Баба діє „без обману“, демонструючи визначеність у стосунках з людьми. Вона не сумнівається в загальній користі і вигоді для громади від її „благодійності“. Звідси — чітко окреслені стосунки з громадою і з Богом. Вона знає, що їй потрібно, і чинить у згоді зі своїми інтересами, потребами і розумінням життя.

Ставлення О. Кониського до післяреформеної епохи не було однозначним. Воно формувалося як складна суміш відштовхування і притягання, з притаманним художникові особливо чутливим сприйняттям „пульсу епохи“. Письменник побачив суспільство, в якому грубий грошовий інтерес став головною рушійною силою людських дій, патріотизм і закони — лише словами для лицемірного прикриття цього інтересу, що спричинює численні злочини; гроші з'їдають сім'ю, перетворюють духовність на товар, спотворюють людей, особливо інтелігенцію і священиків.

Гласний повітового і губернського земства, член шкільної ради, мировий суддя й опікун Сила Федорович Гарбуз (оповідання „Суддя Гарбуз“) „уміє жити“. Власник понад 400 десятин землі і будинку, в якому „скрізь бронза сяє, картини і дзеркала в золочених рамах, пухкі оксамитові килими на долівці, долівка навощена блищить — як скло“.

Суддя Гарбуз перетворив позивачів на власних рабів. 40—100 осіб, викликаних до суду, тижнями чекають слухання своєї справи, що навмисне відкладалася суддею. Загнані в безвихідь, вони за харч, „чекаючи своєї черги“, працюють на Гарбузовому полі: „хто косить, хто копиці кидає; жіноцтво або гребе, або тютюн пасинкує“ [51]. Закон для нього і косить, і жне, і молотить. Сила Федорович таким чином „поліпшує“ побут темного народу, а сам народ не дуже ремствує — йому не звикати.

Письменник розкриває справжню політичну і моральну сутність правника-судді — „вболівальника“ за народні інтереси, вдаючись до влучних мовно-сатиричних засобів, якими він користується і в низці інших гумористично-сатиричних творів: „Павло Бодько“ (1878), „І ми — люде!“ (1882), „Бугай“ (1885), „Народна педагогіка“ (1886), „Сікутор“ (1899).

Доктор Мукосій („І ми — люде!“) — „світило медицини“, відомий усій Київщині, а може, і Європі — також „уміє жити“. Не менше половини своїх лікарських заробітків (10 тисяч) щорічно приховує в банках „на дітей“. Не на своїх, іронізує автор, котрих не має, не на дітей убогого люду, бо на них Мукосій щороку дає „по десять карбованців на три дітські приюти“.

Нові явища українського життя зумовлювали нові завдання перед інтелігенцією. О. Кониський картає тих інтелігентів, котрі приховують свою відданість самодержавству фальшивими фразами народолюбства. В оповіданні „Доля одного письменника“ (1886) звучать слова великої викривальної сили про псевдодемократів:

„Ні за свою роботу, ні за своє минуле мені не соромно, вмирати не страшно, — говорить помираючий письменник Марко Винник, — одне лише тяжко, що „свої люде“ — гірше чужих... Не вмів я догодити нашим „панам“, тим „панам“, що гукають про демократію, а самі що сили є лізуть в аристократію... Кахи, кахи, кахи... чудно мені: ледві є така друга нація, щоб у неї інтелігенція, так як у нас, була така демократична в теорії і така аристо-кратична і разом така млява і плюгава в роботі...“ .

У 70-ті роки в творчості О. Кониського поєднується художньо-образне відтворення дійсності з публіцистичними роздумами, зіставленнями: „Письменник, трудівник повагом умирає з голоду серед „своїх“ людей і:

Люди бачать, та кажуть: дарма...

Де ж та цивілізація, прогрес, гуманність, братерство? Де ж наша національна гідність, в чому визначилось почуття її?“— з почуттям сорому і жалю вигукує письменник.

О. Кониський показав трагічну долю письменника, типову для української демократичної інтелігенції. „Етюд з натури“ — такий підзаголовок був у першій редакції оповідання. „Натурою“ міг бути А. Свидницький (1834—1871), В. Кулик (1830—1870), П. Кузьменко (1838—1867), Т. Зіньківський (1861—1891). Останній ще жив, коли писалося оповідання, але „трохи що не голодний лежав хворий на сухоти, і товариство відмовило йому дати в позику сотню рублів“, — писав О. Кониський етнографові М. Дикарєву.

Публіцистична думка письменника супроводжується художніми образами, виражається в них. Таке злиття публіцистичних і художніх начал, мовних засобів проникає в усі компоненти твору: у змалювання персонажів, конфліктів, сцен: „Повезли на гробовище... „друзі“ провели, „свої“ говорили промови, читали вірші, та я вже не слухав, не чув... В ушах у мене повно було інших звуків, що не давали чути нічого більш, опріч лікарської короткої, але жахливо виразної промови: „Він умер з голоду“.

„Отака доля нашого письменника, — думав я, йдучи понуро з гробовища, — живому — колючий терен, мертвому — розкішні квіти“ , — закінчує О. Кониський художній твір публіцистичним роздумом — резюме.

Крім нестерпних соціальних умов український письменник зазнавав політичних репресій, глуму цензорів, про що йдеться в оповіданні „Тривога автора і видавника“ (1900). Цензура, запроваджена ще Петром І, переслідувала єдину мету: довести українські видання до мовної одноманітності порівняно з виданнями російськими. Покінчивши з політичним суверенітетом України, царський уряд вирішив викорінити найменший прояв національного життя, навіть скільки-небудь значні вияви, паростки своєрідного українського національного типу.

Червоний хрест цензора стояв на слові „козак“, „старовина“ на такому безневинному реченні, як: „Аж жах бере, коли згадаєш, яке тяжке і невимовно темне десятиліття пережили ми“ [358]. Осуджувалось слово „старовина“. Однак і такий „ампутований“ текст не полишав письменника і видавця тривоги і страху. Кривунда написав свої твори українською мовою, а згідно з Емським указом „українські книжки дозволено друкувати за умови, щоб „не было допускаємо никаких отступлений от общепринятого русского правописания“ [360].

Безглуздість такої вимоги особливо була зрозумілою і письменникові, і видавцю, і двом університетським професорам та видатному приватному філологові, з котрими консультувався видавець. Острах за „отступление“ і перспектива потрапити до охранки зростали. „Воля начальства — закон, ти знав про „отступления“ і повинен був донести начальству, що твориться „беззаконие“... — пояснює письменникові видавець Спориш. — Далі: книжка твоя написана по-українськи, а вся не „общерусская“ мова і книжка єсть сепаратизм — політика. Ну, розумієш тепер, що і ти, і я... Що тут саме до речі охранка“ .

О. Кониський створив новий тип літературного твору, основні риси якого повністю проявилися в оповіданнях „Доля одного письменника“, „Тривога автора і видавника“. Це, зокрема, поєднання художнього й публіцистичного елементів у створенні образу. Письменник зберігає і розвиває властивий йому принцип художньо-реалістичного розкриття дійсності, доповнюючи його публіцистичною загостреністю. Він намагається точно визначити, зберігаючи, звісно, образну форму, внутрішню суть предмета, розкриваючи залежність українського письменника від цензора: „Що не напишеш було по-українськи — він усе заборонить. Рік 1887. Се був чорний рік задля нашого слова; за рік перший (Василь Рафальський. — Н. С.) заборонив мені 18 оповідань і більш 50 таких галицьких книжечок, які доти були дозволені; навіть заборонив Львівське видання оповідань Марка Вовчка“.

Про необмежену сваволю цензури писав І. Франко у статті „З остатніх десятиліть XIX віку“: „Мого „Муляра“ редактор „Зорі“ признав не вартим друку для того, бо, мовляв, він такого факту ніколи не бачив, а муляри, по його думці, найгірші п'яниці. Одне оповідання Кониського було надруковане до половини, а другу половину громадський синедріон признав неможливою і дав кому іншому доробити необразливий ні для кого кінець. Громадська цензура була вдесятеро грізніша для авторів, ніж прокураторська...“.

Якісних змін зазнала і композиційна структура творів О. Кониського. В художні оповідання та нариси письменник широко вводить у різних формах публіцистичні екскурси. В одному випадку він дає публіцистичний вступ до наступного художнього зображення, в інших — закінчує розповідь публіцистичними узагальненнями.

Композиція публіцистичних творів органічно вбирає в себе й художні елементи. В цьому плані особливо характерні „Листи з Полтавщини“ (1884), де на основі документальних фактів йдеться про те, що реформа 1861 року не звільнила селян від кріпацтва, а завела в „інше, ще гірше, ще тяжче — економічне кріпацтво“.

Реальні факти розгортаються як художньо-психологічні зарисовки в нарисах „Анастасіада“, або Лихоліття в Чернігівщині“ (1888). Це вражаюча картина боротьби за землю між біднотою і багачами, переслідування чернігівським губернатором Анастасієвим радикалів, його звірячі розправи над селянською голотою різками й багнетами каральних загонів; в серії етнографічно-економічних нарисів „Дахнівці“ (1894) — про село, що стало „кублом великих злиднів“ — художня образність зорієнтована на те, щоб відверто, в максимально стислій формі розкрити і точно визначити життєву суть соціально-економічних процесів, поведінки, думок і почуттів людини.

Вихований на творах Шевченка, О. Кониський був переконаний, що чекати від панівної еліти оновлення українського життя не доводиться, вона сама зацікавлена в підтримці, а не зміні існуючих порядків. Спостерігаючи і відтворюючи в своїх творах життя сільської і міської бідноти, О. Кониський переконався також і в тому, що ця біднота зайнята однією турботою — про шматок насущного хліба, що умови її існування настільки тяжкі, а сама вона настільки пригноблена, темна і затуркана, що не здатна навіть і мріяти про якусь боротьбу, про свої права та інтереси.

Найгіршим лихом, за О. Кониським, було те, що інтелігенція відцуралась від народу, стала глухою до його долі, зденаціоналізувалася, космополітизувалася, розчинилася в хаосі життя: „Де ти бачив, де знаєш у нас українську національну інтелігенцію? Чи єсть вона? — запитує О. Кониський в оповіданні „Народна педагогія“. —

А коли єсть, так чи вона з народом? Чи вона піклується про народ? Чи веде його до освіти і добра?... Веде його поліція, начальство... Станові його просвіщають, урядники моралізують... Була б національна інтелігенція, народ би і не цурався її, і вірив би їй. Поживи ти з народом, пізнай його, да з'їж з ним сім мірок гороху, а тоді інша річ...“.

Проблема взаємин інтелігенції з народом хвилювала О. Кониського впродовж життя. Він дуже вболівав при одній згадці про брак нашої української інтелігенції і виношував тисячі планів, щоб заповнити цю трагічну для українського суспільства прогалину. Виховання національно свідомої української демократичної інтелігенції О. Кониський вважав найважливішим, нагальним завданням. Низка епічних творів про інтелігенцію („Молодий вік Максима Одинця“, „Порвані струни“, „Грішники“, „Семен Жук і його родичі“, „В гостях добре, а дома ліпше“, „Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу“ та ін.), головним героєм яких є нова людина, націонал — народник, мала перед собою саме цю мету. О. Кониський перший в українській літературі створив позитивний тип українського інтелігента, передав його погляди, змагання і шляхи. „Цілий ряд творів О. Кониського, — писав С. Єфремов, — присвячено народженню й діяльності оцих нових для того часу (60—80-ті роки) людей. Поруч, для контрасту, автор дає і типи супротилежної категорії людей (особливо „Грішники“), а також малює ті зверхні політичні обставини, що руйнують роботу нових людей, збиваючи їх зі шляху систематичної культурної роботи на всякі небезпечні манівці“.

Серед народників 60—70-х років поширювалися романи М. Чернишевського „Що робити?“, І. Тургенєва „Напередодні“, „Новина“; популярними були й романи російською мовою Д. Мордовцева „Нові люди. Повість із життя шестидесятих років“ (1867), „Ознаки часу“ (1869), написані як заперечення думок, висловлених героями роману „Що робити?“ М. Чернишевського про перспективність соціалістичних ідей.

Нові люди Д. Мордовцева (Ломжинов, Тутнєв, Елеонська, Рєліна, Григор'єв) втілюють у собі найхарактерніші риси народників 60-х pp.: волелюбність, прагнення до знань, до вільного життя, самостійної праці. Вони не бояться труднощів, мріють про краще життя. Сприйняті раніше ідеї Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова розцінюють як „хворобу“, якої потрібно якнайскоріше позбутися.

Образи нових людей Д. Мордовцева зазнали різкої критики з боку М. Салтикова-Щедріна за штучність, надуманість, ординарність, балакучість, резонерство, відсутність високих ідеалів і покликання.

Приступаючи до написання своєї повісті про нових людей „Семен Жук і його родичі“, О. Кониський намагався не повторити прорахунків Нечуя-Левицького, особливо щодо зменшення розходжень між словом і ділом головного героя. Частково це йому вдалося.

Семен Жук — народник — націонал 70-х років — вигідно відрізняється від Павла Радюка, бо належить до тих нових людей, „котрі працюють собі тихенько, вважаючи не на чини і на хрести, не на гроші, не на егоїзм, але на громадську національно-народню користь! вони не гукають про себе, як гукав Радюк П. Левицького, що вони націонали; ні! між Радюками нашого часу діло — опереджає слово. Тільки наше горе, що таких людей у нас дуже ще мало; але гаразд те, що сі люде не звертають уваги на громадянське життя, а працюють по селам біля народу, навчаючи його не словом, а ділом“.

На відміну від Павла Радюка, який свою близькість до народу виявляв українським народним одягом і спробою фізичної праці, Семен Жук одразу запевняє: „Не носитиму я народного убрання, заігрувати з мужиком не буду; за плугом не ходитиму, бо й не вмію; проповіді ніякої не держатиму, бо добре знаю, що народові вся попівська проповідь остила... Я буду тільки працювати, учить ділом і давати пораду тільки тоді, як у мене питатимуть“2.

„Нові люди“ О. Кониського — культурники 60 — 70-х років, які борються проти національного гніту, за розвиток національної культури, справді дбають про виховання в народі національної свідомості та гордості. Таким мав бути Василь Клен із незакінченої повісті „Пропащі люди“, Маруся й Опанас з оповідання „Перед світом“, що має підзаголовок „Оповідання про людей нового часу“ (1886). Значно ширшу сферу діяльності народника — ліберала показано в повісті „Семен Жук і його родичі“.

Дві частини повісті О. Кониський написав 1873 р., які з'явилися в журналі „Правда“ 1875 р. Третя частина загубилася під час переправи рукопису в Галичину на станції Волочиськ (1876). Через 8 років на замовлення І. Белея О. Кониський написав другий варіант третьої частини, художній рівень якої, проте, не задовольнив замовника.

Одним з найважливіших проблемно-тематичних аспектів повісті „Семен Жук і його родичі“ є моральні принципи, що лежать в основі характерів і діяльності демократа — сімдесятника. Ключовим для письменника стало питання про „практицизм“ „нових людей“, про співвідношення в їх моральному світі понять „вигода“, „розрахунок“ — з одного боку — та „ідеали“, „висока мета“ — з іншого, змодельованих в образах Джура і Жука. Обидва вони — „нові люди“ і виросли на ниві нового часу, на котрій з'явились дрібні, мізерні ідеї, егоїзм, лукавство, прагнення до збагачення. З цього прагнення,

„як дуб з жолудя“, виросли обман, лицемірство, лакейство, і звонкі, але до краю пусті слова, слова, слова, слова... Діло тільки там — де бачиться егоїстична користь“.

О. Кониський простежує витоки „нових людей“, що виростали майже в одних умовах, навчалися в одному університеті, у після-гімназійний період захоплювалися герценівським „Колоколом“, зачитувались творами Бюхнера, Фейербаха, на третьому курсі університетська молодь, а з нею і Жук та Джур, розділились на дві полярні групи: націоналів, що прагнули віддати свої сили на користь народу (Жук), і космополітів, що вибрали дорогу „духовного“ розвою, „де світяться акції, банки, гроші“, дорогу до тієї зорі, „при світі котрої скоро і легко можна набити кишеню і спочити сном егоїзму“ (Джур).

Полярно протилежні у двох товаришів характери, мета і вчинки. Жук — національно свідомий, щирий, правдивий, що на думці, те й на язиці; Джур -— космополіт, пристосуванець і дволичний. Він добре засвоїв, у котрих випадках змовчати, в яких сказати тільки „гм“ і сказати так, щоб ніхто не зрозумів або зрозумів так, як хотів.

Жук з дипломом кандидата права повертається в рідне село, щоб порадою, наукою, просвітою покращити життя селян, звільнити їх від різних сільських п'явок; Джур з дипломом лікаря їде за кордон, щоб захистити докторську дисертацію, зробити власну кар'єру.

Жук налагоджує з селянами ідеальні стосунки: організовує позичкову касу, школу, навчає селян по-науковому обробляти землю; проводить велику роз'яснювальну роботу між селянами, одним словом, оре моральну й інтелектуальну національну ниву, яка перебуває в облозі.

„Джур кидався й сюди й туди; в кінець виробив собі девізу: „Ubi bene, ibi patria“ (Де добре, там батьківщина. — Авт.), доказував, що національність химера. „В наш час, — говорив Джур Жуку, — цивілізація зовсім стирає національні відміни народів. Найперша національна одміна мова, вже так стирається, що знаючи одну мову французів — можна об'їхати увесь світ“.

Найважливіше у житті для Джура — користь. Навіть почуття кохання він „контролює“ критеріями користі:

„Посидівши, Джур піднявся й вийшов в сад. Довго він ходив по саду, довго думав, далі зразу став і голосно сказав: „Так, так, так! я її люблю!“ (Рисю, сестру Семена Жука. — H. С.) і знов став ходить по саду... „Що же, чи сказати їй, чи мовчать? Ні!., лучше мовчать!., лучше підождать, побачить, — помислить і довідатися, довідатися з вірного жерела — що за нею! Але од кого і як?.. Хіба у Семена вивідать?., не яково!., а не вивідавши, — нічого й говорить з нею. — Я знаю, що вона мене любить; знаю, що я їй до вподоби, знаю, що й згодиться одружитись зі мною але ж треба подумати і про хліб... від одного кохання не наїсись!.. “.

Для такої моральної орієнтації, звичайно, нема нічого святого: грубий матеріалізм, практицизм виганяють з життя поезію, а саму людину роблять егоїстом.

Джур їде за кордон, виграє в рулетку більше 7 тисяч рублів, зраджує Рисю, з котрою мав заручитися через деякий час; прилаштовується до кількаразової багатої вдови, домагається успіху (завдяки її зв'язкам) як лікар, приймаючи найвпливовіших і найбагатших людей Києва, стає доктором медицини.

„У Києві тілько говорили що про Джура. І справді, стояв він того! було де не посій, там і вродиться Джур. Та й везло ж йому здорово! Через рік він купив у Лаврової дім; вступив товаришем до акціонерного банку і став директором... Далі виступив з дисертацією про глисти, взяв учене зване — доктора медицини і став доцентом в університеті. І хто його зна, як у його ставало часу: усюди він поспівав: і в банк, і в університет, і в клініку, і на практику... Ввійшов він у велику славу; гроші загрібає лопатою, а все таки Лаврової не кидав, був її лікарем, і жив у неї“.

О. Кониський показав „нову людину“ іншого типу, людину як продукт капіталістичних відносин, тип підприємливого ділка, на котрий письменник дивиться з великим жалем, як на трагічну ознаку часу і породження його: „Хотілось би йти мимо отсих „нових“ людей, та не минеш їх, як не минеш Дніпра, ідучи з Чернігова у Київ“.

Інший тип „нової людини“ репрезентує Семен Жук. На його образі письменник показав, що людина, керуючись розумом і користю, може бути прекрасною; що вміти рахувати не означає збіднювати духовне життя людей чи робити їх егоїстами в звичайному значенні слова. Звідси — не виключаються засади розуму, користі і в при-ватних стосунках людей, і в суспільному устрої, якщо розум і розрахунок спрямований на користь власну і народу.

Семен Жук не вміє ходити за плугом, не вміє лікувати чи вчителювати. Але він може ввести в практику „теорію науки; знаю: коли, як і чим треба підгноїти яку землю; коли виорати; яку пашню після якої лучше посіяти жну не руками, а машиною; молочу не ціпом, а машиною“.

Його стосунки з селянами можна назвати ідеальними. В маєтку панує мир і взаєморозуміння селян із своїм паном, який усіма способами намагається зробити життя селян кращим: відкриває громадську кузню, крамничку, дитячий притулок; організовує в селі позичкову ощадну касу, вкладаючи в неї велику суму власних грошей.

Образ Семена Жука втілює в собі одну з ідейних настанов автора: лише той є справжнім патріотом свого народу, хто тримається землі, тобто села, не відривається від національного ґрунту. Ефективність цих настанов піддається сумніву, а то й критиці, не позитивними, а негативними персонажами: „Справді ти мені нагадуєш Манілова“, — каже Жукові Антон Джур, а Рися Жук прямо каже братові, що ні позичкові каси, ні крамнички, ні молотарки і віялки не можуть змінити життя селян на краще. Єдиним засобом для цього може бути тільки земля. Дати землю селянам, за О. Кониським, означало надати смисл життю; не дати — перекрити останнє джерело селянського життя.

Рися Жук висловлює намір віддати свою землю селянам, але відразу ж забуває про це. Обстоюючи програму „земля для народу“, О. Кониський радить „повернути до рук народу народні землі і всіх теперішніх орендарів обернути на власників землі, поставивши головним власником земель не осібних лиць, але громади“, оскільки стародавня форма громадського орудування землею і стане тим джерелом, на якому „розв'яжеться сьогочасний соціальний рух...“. Справжній здоровий дух властивий тільки дітям з народу (селянам). „Наша сила, наше спасене в селі, та в землі. Дайте селянам землю, у їх буде хліб; уменшіть налоги — у селян будуть гроші, не буде жидівської лихви; дайте учителів — вони самі заведуть школи... от що!., землі й землі, світу й світу дайте селянам“, — твердить О. Кониський устами Віренка.

Віра в можливість справедливого вирішення насущних проблем, бажання переконати, що зло треба знищити, а творити добро; пристрасно наполеглива агітація за правду і докір тим, хто зраджує інтереси народу, і глухим до народної біди — такими чеснотами наділено нових людей у творах О. Кониського. Заклична, ораторсько-схвильована фраза, що формулює обов'язки і завдання, різко таврує брехню, надихає на дії, становить помітну рису художньо-публіцистичної манери О. Кониського.

Висловлюючи побажання і поради, як належить вирішувати гарячі проблеми суспільного життя, О. Кониський апелює до совісті, до морального чинника. Він переоцінює значення їх в умовах свого часу, розглядаючи як універсальну силу в захисті інтересів народу.

Повість — хроніка О. Кониського „Семен Жук і його родичі“ містить багато автобіографічних елементів. Історичний матеріал тісно переплетений з подіями життя автора, його вчинками, які мають пряме відношення до історичних подій і розглядаються як „передусім мої“, що є головною особливістю автобіографії. Повість насичена лірич-ними відступами, елементами сповіді автора. Як і в інших „хроніках“, О. Кониський, охоплюючи великий відтинок часу, змушений вдаватися до ретроспекції. Біографія головного героя подається в минулому і теперішньому часі. Це дає можливість простежити витоки його світогляду — від прапрадідів, їх оточення, життя і бачення світу, народження, формування й утвердження характеру й поглядів героя тепер.

За масштабністю зображуваних подій і розгалуженістю сюжетних ліній (лінія Жука, Джура, Рисі, Вітренка, Ларіонової та ін.) твір епічний. У ньому знайшла відображення ціла епоха в житті української суспільності кінця 60-х — початку 70-х років та громадсько-політична атмосфера цього часу.

І. Франко з-поміж інших творів О. Кониського відзначив роман — хроніку „Семен Жук і його родичі“, назвавши її „найзнаменитішою“, хоч і „недокінченою“ пробою представити інтелігента — українофіла як тип „нового чоловіка“. Високу оцінку твору можна пояснити конкретно-історичними обставинами, бо на початку 70-х років українська проза була небагата на художні здобутки, а великі епічні жанри перебували тоді ще в стадії становлення. Тема, до якої звернувся письменник, порушені ним проблеми були актуальними.

У 70-ті роки реалізм письменника набуває моралізаторського відтінку. Спостерігаємо часте перенесення соціально-політичних явищ, фактів економічного життя в площину моральну і психологічну. Соціально-економічні хвороби під пером О. Кониського перетворюються на хвороби свідомості й совісті, на джерело його власних мук. Ця особливість реалізму О. Кониського особливо виявилася в його повісті „Юрій Горовенко“, написаній 1883 р., виданій у Львові 1885 р. з підзаголовком „Хроніка смутного часу“.

Жанр, композиція, ідейне спрямування повісті — хроніки має також багато спільного з творами Нечуя-Левицького „Хмари“ і „Над Чорним морем“. Вона складається з двох частин, кожна з яких містить по кілька глав.

У перших семи главах „Хмар“ Нечуя-Левицького відтворено життя і діяльність студента Київської духовної академії, пізніше професора філософії Василя Дашковича, українофіла, здатного багато зробити для справи національного розвитку; перші глави повісті „Юрій Горовенко“ О. Кониський присвячує зображенню життя вчителя історії кадетського корпусу Дмитра Павловича Пучка (прототип Д. П. Пильчикова) — кириломефодіївця, товариша Куліша, Костомарова, Навроцького, О. Марковича, активного учасника національного руху 60-х років та його могутнього впливу на учнівську молодь, особливо Юрія Горовенка.

Завдяки Дмитру Павловичу історія і письменство стали для Горовенка „тим національним вбранням, під котрим він вбачав минувшину; а минувше життя народів, особливо України, він розглядував так любовно; минувшина ж України ще любовній горнула Юрка до свого лона, пригортала його так, наче коли б горнула його до лона рідна неня. Історія і письменство стали Горовенкові криницею, з котрої він пив живу воду і на дні котрої читав будущину українського народу“.

Обидва письменники добре знали становище й характер освіти на Україні, життя і побут учнівської молоді і професури. Схоластика, пропаганда реакційних ідей, неуцтво, підлабузництво, доноси; політика обрусіння, зневага до національних традицій, мови, культури — все це знайшло яскраво правдиве відображення у „Хмарах“ і в повісті „Юрій Горовенко“.

За задумами обох письменників їх головні герої мали стати еталоном „нових людей“. Для цього вони втілили у своїх героях найкращі риси борців національно-визвольного руху 60—70-х років (ліберального народника, українофіла, ліберального громадівця) і характерні ознаки справді демократичного діяча. Можливо, саме ця ідейна роздвоєність і є причиною того, що ні Павло Радюк, ні Юрій Горовенко не стали зразком типового учасника українського національного руху.

Боротьба народу за національну незалежність, рівноправність, виховання і зміцнення національної свідомості шляхом освіти, поширення зразків української літератури висуваються в повісті на перший план, за що обидва письменники піддавалися суворій критиці істориками літератури тоталітарного режиму.

Найуразливішими місцями для „інтернаціоналістів“ - літературознавців були не сприйняття письменниками революційного шляху; українофільство, висока національна свідомість, без якої О. Кониський не мислив життя народу як нації.

Проблеми національного розвитку в „смутний час“ історично назріли; вони не втратили актуальності й понині. Україна, на відміну від Росії, потерпала (крім соціального) й від національного гніту. Цим зумовлений соціальний пафос російської літератури, яка вирішувала проблеми „Хто винен?“, „Що робити?“ для звільнення людини від соціального кріпацтва. Українці як бездержавна колоніальна нація, задавлена пресом заборон і репресій, насамперед дбали про національну свободу народу, про розкріпачення духу нації, про повернення їй національного обличчя.

Пошуки шляхів розв'язання національної проблеми були справою честі національної еліти, насамперед творчої інтелігенції, до котрої належав і О. Кониський, „націоналізм“ якого стояв „упоперек горла“ космополітам, шовіністам, українофобам усіх часів. Власне, через „націоналістичне“ спрямування повість „Семен Жук і його родичі“ не перевидавалася жодного разу.

Повісті „Юрій Горовенко“ пощастило більше: з передмовою Петра Волинського вона була надрукована 1928 р. київським видавництвом „Сяйво“ і в „Бібліотеці української літератури“, що видала „Наукова думка“ через 62 роки (1990).

Сучасники О. Кониського устами І. Франка, навпаки, відзначили художню „не вдатність“ „Юрія Горовенка“, але високо оцінили як першу пробу „малювання певних суспільно-політичних течій серед нашої суспільності, того, що в Росії називали „ловить момент“ і в чім незрівняним майстром був Тургенєв“.

Народники намагалися створити свою „пряму“ пропагандистську літературу, яка виражала б „норму“ розуміння ними національних і соціальних суперечностей, надихала б народ на активні дії. „Юрій Горовенко“ належить до їх числа. Цим пояснюється „публіцистичність“ повісті, часте декларування своїх особистих поглядів, голий перелік певних історичних подій, явищ, прізвищ, епізодів без „художньої обробки“.

У хронологічному порядку О. Кониський подає майже сорокарічну історію українського національного руху (40—80-ті роки), насичуючи її конкретно-історичними реаліями. Так, у першій частині повісті, що слугує передісторією головної події, через призму сприйняття Юрія Горовенка у лаконічній формі подано найголовніші події та явища, що мали всеохопний, глобальний вплив на формування національної, політичної й соціальної самосвідомості українського народу. Це насамперед „Кобзар“ Шевченка; розгром Кирило-Мефодіївського братства; поразка в Кримській війні; справа петрашевців; видання „Основи“ і „Хати“; народницький рух 60-х років, що пробудив громадську думку, вирвав з кайданів громадське життя: „Скрізь люде вголос говорили те, що думали, мислили, спорились, працювали. Наближалася селянська реформа. Потреба народних шкіл, освіти, жіноцьке питання, дівоча освіта, потреба дівочих гімназій, потреба нових судів і смерть канцелярської темноти і цензури, потреба національного й економічного розвою... Все то було на коші, все мололось“.

Юрій Горовенко був активним учасником історії. З його допомогою було створено недільні школи з українською мовою навчання; літературні вечори, на яких панувало українське слово; безплатні читальні, гуртки тощо. В повітрі відчувалась політична свобода й автономія України...

Польське повстання (1863) та замах Каракозова на Олександра II в квітні 1866 р. стали приводом для переходу у відкритий наступ на національно-визвольний рух. Репресії, арешти, заслання... Ідея селянського повстання ще жевріє, але відсувається далеко назад у народницькій ідеології.

Постріл Каракозова поклав початок серії терористичних актів, що призвели до убивства „царя — визволителя“ (1 березня 1881 року). Цією датою і визначається кінець 70-х років, кінець високого етапу народництва.

Та яким би героїзмом не відзначалися виконавці терористичних актів, тактика народовців заводила визвольний рух у глухий кут:

„Пристати до анархістів і, взявши револьвер та динаміту, іти стріляти в губернаторів, в жандармів? — роздумує Горовенко. — Іти руйнувати!.. А користь з сього яка? Не переб'єш усього кодла, з котрого набираються Петрови, Іванови!.. Уб'єш губернатора Сидорова — на місто його сто охочих Петрашів, Бодьків, Гопаненків... ні, з сього користі нема народові. Глибше, глибше лежить коріння, глибше треба копатися, треба заступа кращого, гострішого, ніж гайдамацькі ножі...“.

В оцінках явищ соціальної дійсності О. Кониський виходив з розробленої ним шкали цінностей, яка і була його естетичним кодексом. Він вбачав градацію в розвитку особистості, її моралі, честі до усвідомленого „сумління“. Носієм честі, за О. Кониським, є народ. „Ступені“ розвитку й „сумління“ — привілеї імущих класів, що зуміли захопити верхівку культури. Завдання творчої інтелігенції — піднести властивий народу (селянам) благородний морально-психологічний тип укладу їх життя і внутрішню суть на більш високий ступінь розвитку, а приховану в їх глибинах духу „честь“ — на рівень усвідомленої совісті. Цього досягти можуть тільки українофіли: „Я запевнився, — писав О. Кониський, — що нема другої путі до загального добра, як освіта народу і разом з нею моральне виховання: досягти цього можна лише школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя. Іти сією стежкою — і значить бути українофілом... Кажу: само лишень українофільство може спасти народ від страшенної темноти, убожества, деморалізації й експлуатації його різними п'явками. Коли б я міг — я б сказав у вічі хоч би й самому імператорові: „Українофільство — спасеніє Росії. Візьміться за його — спасете і спасетеся“.

Рупором цих переконань письменника є Юрій Горовенко, який тяжко переживав брак морального устою, відсутність ідеалів, громадянську незрілість. Спостерігаючи деморалізацію, лицемірство, прагнення до наживи будь-якими засобами, Горовенко доходить висновку, що „жити чесним людям тяжко, душно, але треба жити і працювати біля громадської освіти і морального виховання“. На сучасні урядові реформи Горовенко ще менш сподівався: „Поки слово і печать на прив'язі — ні з якої реформи добра не буде! Спокійно і в добрі живуть ті, що прямують до наживи, до чинів і хрестів!“.

Просвіту О. Кониський вважає панацеєю від усіх бід, а революцію — „нещастям, подвійним нещастям для України, але заразом нещастям, що мусило вирости з дикої самоволі російської адміністрації“.

Просвітній шлях боротьби проти соціального зла, „мирний розвой“, моральне перевиховання національної інтелігенції та злиття її з народом — основні пункти програми ліберально-народницьких громад 60-х років, втілювачем у життя яких виступає у повісті Юрій Горовенко. Політична свобода й автономія України без революції — таке політичне гасло ліберальних народників — шістдесятників.

Час і суспільні умови Росії й України вносять свої корективи в програму, спричинюють перелом у світогляді Горовенка. Багато уваги О. Кониський приділяє відтворенню громадсько-політичної атмосфери „смутного часу“, говорить про страшний терор і сваволю царизму щодо демократично настроєної інтелігенції: Бєлінського, Чернишевського, петрашевців, Достоєвського, нових паростків українського національно-визвольного руху.

Історично правдива, художньо яскрава картина нечувано жорстокої реакції не пройшла повз пильне око цензури: „Вся книга пройнята відвертим українофільством і сповнена непримиренної ворожості до Росії — уряду, існуючого порядку, — писав Київський окремий цензор 1 вересня 1885 р. — Автор співчуває не тільки українофілам, але й соціалістам і навіть анархістам“.

Не залишилась байдужою до повісті і жандармерія, відзначивши в ній „злочинну протиурядову тенденцію“: „Тенденційність брошюри Косюченка (псевдонім О. Кониського. — Н. С.) „Юрій Горовенко“ лежить іменно в прямуванні довести, що вина в розвої соціально-революційного руху останніми часами в Росії впадає на наше правительство і його урядників, котрі ніби своїми утисками, переслідуваннями, арештами, ревізіями і казнями (карами на смерть) людей неповинних самі часто примушують людей „благонамірених“ переходити до гурту анархістів“.

Можна дивуватися глибокому проникненню в ідейну суть повісті в цілому і образу Юрія Горовенка зокрема — людини, далекої від філологічної науки. Оскільки соціально-політична еволюція Юрія Горовенка була нічим іншим, як реакцією на репресивні дії царського апарату проти українського народу.

Юрій Горовенко спочатку був „благонаміреним“ українофілом-культурником. Ніяких крамольних, антиурядових думок не мав. Більше того, він вірив і чекав реформ царського уряду, які покращать долю народу, його добробут.

Селянська реформа — вагома підстава для таких сподівань на краще нове життя. А нове життя потребує готовності суспільства жити в ньому. Юрій Горовенко розумів, що, на жаль, Україна має ще дуже мало, лише одиниці, нових людей, здатних бути проводирями народу в новому житті. Виховання таких людей набуло першорядного національно-політичного значення в умовах відсутності національної інтелігенції.

Саме тому Юрій Горовенко, наслідуючи свого улюбленого вчителя Дмитра Пучку — пропагандиста ідей революційного народництва, не йде на військову службу, не шукає „теплого місця“, а йде в університет, щоб після закінчення його учительською працею творити „міцних ратаїв на ниві нового життя“. „Треба, щоб у нас були такі освічені люди, для котрих народна мова була б рідною мовою; для котрих народні звичаї, народні нужди, потреби були б святинею... Україні треба такої української інтелігенції, котра б пильнувала про народні духовні і матеріальні потреби, признаючи, що поти буде усім жити погано, поки народу не стане жити краще... “

Під впливом серії репресивних заходів (обшук, заслання, звільнення зі служби, заборона давати приватні уроки, суворий поліційний нагляд), застосованих до Юрія Горовенка, його світогляд зазнає кардинальних змін. Борець проти зла засобом освіти помер. „Замісто його виріс новий Горовенко — з ненавистю, з жадобою помсти, з жадобою крові: „Будьте ж ви всі, кати, прокляті віднині і довіку! Ви вбили мою матір. Тепер над теплим ще тілом її клянусь все своє останнє життя віддати народові!.. Як зумію... Я тепер соціаліст... з сього часу я... я... самий гарячий проводар соціалізму і революції“.

Юрій Горовенко зв'язується з російською революційною організацією „Народна воля“, навіть чекає „приказу“, але він не приходить. „Мабуть, через те, що не знайдуть вірного случаю; бо по пошті, звісно, не можна“ . Це його спочатку мучило. Він робить слабкі потуги взятися до написання давно задуманої історії для народу, але думки плуталися, руки опускалися, а робота відкладалася на невизначений час.

Наступного дня знову брався до роботи і знову безрезультатно. Увечері слухав пісні і музику Наталки і виправдовував свою бездіяльність неможливістю займатися науковою працею, „коли клекотить в душі помста до ворога, тоді не можна судити й писати про його без пристрасті, тоді не можна говорити спокійно, об'єктивно, держачись одної непохибної істини...“.

Підозрілість, пасивність, відчуженість від навколишніх, безвольність стають його головними рисами і змінюють характер до невпізнання. Його революційний запал розвіється остаточно, коли він закохується в дочку хазяїна, колишнього учасника польського повстання, репресованого за національну справу, — Наталку Голіну.

За намовою тестя і дружини він складає лист — прохання міністру Лорису про визволення з-під надзору. Горовенко усвідомлює всю ганебність цього вчинку: „...Се якось по-лакейськи... просити мені нічого, ні за що... вони мене двічі осоромили; двічі зробили наругу; вкрали здоров'я, працю, місто моє, вбили мою матір, і я ж ще мушу у їх просити... Винитися... За що? В чому я був винний?“ — Горовенко кинув перо, розірвав третій лист і сів, підпершись обома руками...“ . На другий день він все ж надсилає листа міністру, щоправда, написаного тестем від його імені і ним підписаного.

Ця перша зрада самому собі, своїм ідеалам потягла за собою інші: дозвіл дружині грати в поганій п'єсі, та ще й з його ідейними опонентами, на користь ворогів. Спокійно він сприймає дикий, парадоксальний факт: гроші зі спектаклю віддали справнику для збільшення поліціянтів: „...Прийшов у Думу від губернатора приказ, щоб непримінно завести нічну сторожу; а в Думі — де ті гроші?., себто новий налог треба завести... так от мій чоловік (голова управи. — Н. С.) радився, радився з справником і придумали на ярмарковий час спектаклі, три або чотири; зберемо тисячу карбованців, от і десять сторожів“.

Це була його моральна і політична смерть. За нею прийшла, мусила прийти, і фізична. Охоплений почуттям ревнощів, Горовенко кінчає життя самогубством. Передсмертні запевнення, що його смерть — це „помста за матір... за мене... за нар...“, не сприймаються всерйоз навіть самим О. Кониським, який закінчує повість запитанням: „Чого він не договорив? Чи за наругу? Чи за народ?“.

Отже, і ця спроба створити позитивний тип нової людини не вдалася, хоч ідеал шістдесятників живе в свідомості О. Кониського, є моральним еталоном для його позитивних героїв 80—90-х років.

В О. Кониського з найбільшою силою проявилося нервово-трагічне розуміння тих обставин, що в нових умовах ці ідеали нездійсненні, їх поглинають хвилі обивательської пасивності. Вигуки „праведника“, пристрасного шукача істини, борця зі злом, залишаються риторичними. Юрій Горовенко, що за все життя не поступився ні правдою, ні істиною, який добре знав, що всі недуги, розпуста, темнота, соціальна неправда, „одне слово — уся сума зла, котрим клекоче наше життя, єсть ні що інше, як добуток економічних підвалин, на котрих збудовано соціальне життя людей“ [456], не зміг реалізувати себе. Він стає жертвою „смутного часу“ і устрою, в якому тисячі людей гинуть, як собаки, на шибеницях, а лави молоді гнояться по тюрмах, сибірах, фортецях, де зашивають громаді уста, а слово заковують у кайдани; де велике зло росте й росте, як бур'ян, і вбиває всіх на своєму шляху. В такий час і в такій державі немає жодного шансу змінити стан речей.

„В іншому місці, при інших обставинах не те б з його вийшло, — із співчуттям резюмує інженер Копач. Гніт і самовластя задавили чоловіка... чоловіка з розумом, з добрим серцем. Ех! не по-людськи в нас діється! Не треба нам таких людей; вони не знаходять у нас для себе роботи... свої знання, свою працю ми примушуємо їх розвіювати, розкидати або в чужині за границею, або поховати де на мочарах, або на цих глупівських пустинях. Ой, темне, темне царство!.. Кругом неправда і неволя: народ замучений мовчить“.

Піддаючи критиці „темне царство“ російського самодержавства, жорстоку репресивну політику царського самовладдя, О. Кониський, однак, не втрачає надії бути почутим своїми власть імущими адресатами, тому й апелює до їх совісті, а численними акцентами на сумні наслідки урядової політики застерігає від страшного, всеохопного зла, спровокованого ними і загрозливого для них.

Основним організуючим началом повістей О. Кониського слугує не інтрига, не сюжетна ситуація, а провідна ідея — залежність людей від згубних для них обставин. Цій ідеї підпорядковуються всі епізоди повістей, вона цементує їх, надає внутрішньої смислової і зовнішньої цілісності.

Як принциповий захисник тенденційності в літературі, О. Кониський не сприймав об'єктивно-спокійного тону відображення. Від початку і до кінця він відкрито і послідовно захищав свої основні думки, активно втручаючись у події як спостерігач, коментатор-публіцист, строгий суддя. Підпорядковуючи змальовані картини життя національно-просвітнім проблемам, О. Кониський на перший план висував пропаганду відповідних ідей. Тому, як свідчив сам, „я не пильную за художественною стороною“.

Інколи оповідач вступає в суперечку з читачем, та при цьому суб'єктивність сприяє більш глибокому проникненню в суть відображеного ним життя і більш сильному впливу на читача.

Для змалювання своїх героїв у динаміці, розвитку О. Кониський використовує їхні біографії. В історії життя людини, в еволюції її поведінки, вчинків розкривається її соціальна суть та оригінальна індивідуальність. Повісті „Семен Жук і його родичі“, „Юрій Горовенко“ побудовано у вигляді ланцюга біографій людей, пов'язаних між собою життєвими долями. Композиційна особливість їх полягає і в послідовному викладенні характерів та хронологічності їхнього життя на тлі суспільно-політичних подій у причинно-часовому зв'язку.

Представник першої когорти національно свідомої інтелігенції О. Кониський створив новий тип українського інтелігента, змалював його погляди, змагання, взаємини з народом.

Почавши в традиціях „старої“ манери письма (оповідь від першої особи, перевага статичного, етнографічно-побутового опису з детальними подробицями), О. Кониський уже в 70-ті роки значною мірою долає цю тенденцію: урізноманітнює форму своїх творів, робить спробу моделювати дійсність крізь призму настроїв персонажів, цілеспрямовано осмислює сюжети з життя інтелігенції, що відповідало історично назрілій потребі розширення тематичних обріїв українського письменства.

В усіх жанрах художньої творчості і перекладацтва, критики і публіцистики, народопросвітньої і видавничої справи О. Кониський залишив помітний слід. „Українці для України, — проголошує О. Кониський устами героя повісті — хроніки „Грішники“. — Кожен українець повинен пильнувати про те, щоби жити на Україні і працювати задля України... “.

І це не декларація письменника, а його життєве кредо. Кожний прожитий день, рік без корисної праці задля України О. Кониський вважав не тільки легковажно змарнованим, але й грішним. Тому він ніколи не дозволяв собі найменшого розслаблення, не пропускав жодного заходу, що стосувався національної справи.

Учителем нетямущих, апостолом і трибуном українського націоналізму, прапором цілої епохи називали О. Кониського за подвижницьку, саможертовно-одержиму сорокарічну працю для відродження та збагачення духовності нації.

Повертаючись до нас після довголітнього „каземату“, спадщина О. Кониського знову слугує новим поколінням живим невичерпним джерелом праці, енергії й любові, яких так бракує нам для відродження тепер уже вільної, незалежної України.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.