Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

Крутими стежками життя. Злеліяний красою і любов’ю
Степан Васильченко

Всі публікації щодо:
Васильченко Степан

У морозний різдвяний вечір 8 січня 1879 р. (26 грудня 1878 р. за ст. ст. ) в містечку Ічні, що на Чернігівщині, в родині козака-шевця Василя та Параскеви Панасенків, людей поважаних, роботящих, щирих душею і серцем, народилася п’ята дитина. То був хлопчик, наречений батьками Степаном, майбутній український письменник Васильченко.

У старій, напівзруйнованій хаті, що потопала в зелені ясенів, сливника та горобини, дружно, у злагоді виростали купані у батьківській любові шестеро дітей: Харитина, Сергій, Оверко, Степан, Єлизавета, Федір (четверо померли у грудному віці).

Шевських заробітків батька не вистачало на утримування великої родини. Його клієнти — селяни з навколишніх сіл і хуторів, люди бідні, звертались до шевця переважно у стужу, коли «морози великі, а хата холодна, харч убогий, та чад, та брак одежді...»2. Отож батько зі старшими синами Сергієм та Оверком узимку шевчили, а влітку йшли на жнива — «жати за сніп чуже». Молодші ж довгими літніми днями розкошували на природі: «Стави, майдани, бур’яни, крамні смітники... Забуваєш, було, що є в тебе якась там хата. Мати казала, влітку зовсім діти дичавіють — треба якоїсь принади, щоб залучити їх до хати. В цей час виховання ішло «самопас» — під єдиним доглядом жаркого сонця» [4, 10].

З сердечною теплотою і ніжністю згадає Васильченко своїх дошкільних «літніх вихователів-доглядачів»: «золотий ранок, ясне сонце, буйні бур’яни..., рушниці з булиги, ставки, пукавки, луки… гамір війни, гудіння паперової змії» та гри «в коней, у ворона, в баштани... в городах на грядках огірків… в чужих садах... в забутих пустках... по глинищах, гойда по деревах… вечірня втома. » [4, 12].

У такі моменти забувалися недоїдання, злидні, незгоди пастуха чужих овець, батрацька праця на левадах і городах, перша гіркота зневаги до бідності.

«Коли я тепер пригадую ті роки, вони видаються мені за чарівний соч. Читаючи відомий твір Толстого «Детство. Отрочество. Юность» про дитинство, що з таким пієтетом одгукувався про його автор (…), я порівнював його з своїм дитинством, з дитинством сільського… хлопчика, що минало по смітниках і бур’янах, по лісах, по полях, по городах, — без мамок, няньок, часом напівголодне, напіводіте, безпризорне, хоч зате більше нагріте сонцем, все ж воно мені здається в моїй уяві яскравішим, радіснішим, змістовнішим, ніж те графське дитинство, що проходило в золоченій великопанській клітці.

Гарячіше сонце в нашому дитинстві, ласкавіше, голубіше, ближче небо, золотіші зорі, різноманітніший, цікавіший багатший увесь широкий світ» [4,13-14].

Незважаючи на злидні, родина Панасенків жила в мирі — без «брудної лайки чи якого цинічного слова». У хаті витав дух взаємної приязні, доброзичливості й оптимізму. Тут не піддавалися смутку, полюбляли жарт, веселу історію. З теплотою згадуватиме письменник довгі осінньо-зимові вечори.

«Баба пряде вал, мати шиє, дід кошики плете, батько латає чоботи, менші школярі — за книжками. Я теж не гуляю — колишу маленького Андрійка та котка йому співаю. Між роботою баба казки розповідає, батько — байки, дід жартує з школярами, прядка гуде, молоток стукає, цвіркун у запічку цвірчить — в хаті аж гуде. Мати співати любить, як тільки примовкнуть — почне пісні, школярі підтягнуть — знову в хаті аж луна йде» [4, 415-416].

Від матері й бабусі хлопчик перейняв багато народних пісень, казок, залюбки співав їх в родинному колі, розповідав народні казки і сам складав їх для молодших сестри і брата, які з великою цікавістю слухали фантастичні імпровізації не набагато старшого Степана. Іноді казка уривалась на півфразі. Оповідач і слухачі засипали несподівано і швидко. Другого вечора він «з новими силами починав плести далі перерване фантастичне мереживо, де страшні ситуацій несподівано мінялись із смішними. Інтерес одживав. І досі причувається мені придушений, невтриманий наш регіт під рядном і сердитий голос батька. «Та коли ви там замовкнете! Спіть, кажу, а то щоб я Вас не приспав потягом» (ремінь). Ми затихали, проте і мова і сміх ставали напруженішими, більш динамічними» [4, 416]..

Незабутнє враження справили на малого Панасенка пісні та перекази про народних героїв Кармелюка, козака Голоту, Бондарівну. Разом зі своїми товаришами він розігрував цілі сцени, головною дійовою особою яких був Кармелюк. «Пам’ятаю, як у сні, — ми, куткові діти, в бур’яні збудували з булиги будку, потім сиділи з таємничими обличчями потайки щось розповідали про Кармалюку… здається, дожидали його... світ здавався таким таємним і прекрасним» [4, 12]. (Дитячі враження пізніше знайдуть місце у п’єсі «Кармелюк»)

Батько Степана знав грамоту (вчився у дяка), любив у свято почитати, або послухати, як читає сусід (переважно це був «Кобзар» Т. Шевченка. «Тарас Бульба» М. Гоголя та інші книжки), поважав у людях освіту й заохочував до неї своїх дітей. «Ні землі, ні худоби, ні доброго ремества я вам не залишу після смерті, — казав він, — учіться діти, та шукайте других шляхів». І діти, справді, після смерті батькової покинули немодне, неживне батькове ремество, порозлітались по світу» [4, 10].

Атмосфера повсякденної праці високого народного слова прищеплювала дітям добрі естетичні смаки, визначила дальшу дорогу в житті. Мабуть, не випадково, згадував Васильченко, —

«всі мої три брати теж писали різні твори і так само, як і я, ховалися з ними… Навіть старша моя сестра, селянка, що писала з великими труднощами великими лідерами, і в тієї я знаходив компіляції з народних пісень, пристосованих до її особистого життя, — в яких виявлялась до деякої міри власна її творчість» (4, 46, 47].

Українська родина, українська пісня, українська казка виховували почуття національної культури й загальнолюдської моралі, з дитинства закладали живий зародок українства, що розвивався й утверджувався в школах.

1888-1893 рр. Степан Панасенко навчається у п’ятирічній початковій школі в Ічні. «Записався я в неї боязким, соромливим, непомітним хлопчиком, кінчав — кращим учнем, живим, ініціативним, і нахилом до протестантства й навіть до дерзостей, що трохи турбувало моїх учителів» [4, 12].

Та володів хлопець ще и поетичним нахилом, підґрунтя реалізації якого закладено вдома. В Ічнянській школі під впливом прочитаних біографій письменників у хлопця з’явилося бажання й самому стати письменником. Мрія закономірна з огляду атмосфери, в якій виростав С. Панасенко.

«Тільки що хлопець научився читати, уже звідкільсь з’явилася у нього в руках Шевченкова «Катерина», тільки научився сяк-так драпати пером — уже завівся в нього свій зшиточок з народними українськими піснями. Далі, коли підріс, почав і сам писати вірші, звичайно, наслідуючи Шевченкові»» [4, 67].

У школі почав свої перші літературні вправи російським віршем наслідуванням Кольцова.

«Далі, — засвідчує сам письменник — почалися впливи Кобзаря і Гоголя. Впливи ці були, хоч поза школою, але настільки бурхливі, стихійні, що швидко і назавжди перемогли впливи російські. Отже, впливи народної української пісні, Шевченка, Гоголя — це основні, здається, впливи, під якими я сформувався як український письменник» [4, 48]

Після закінчення школи Панасенка, як кращого учня, залишили ще на два роки стипендіатом для підготовки до іспитів в учительську семінарію. При школі була прекрасна фундаментальна бібліотека. Два роки він витратив виключно на читання літератури. Світові письменники у російському перекладі — «Вальтер Скотт, Діккенс, дещо з Шекспіра («Король Лир», «Сон в летнюю ночь») читав з охотою, а більшість з примусом. Од деяких класичних творів, як, наприклад, «Дон Кіхот» Сервантеса, тхнуло нудом і цвіллю, і я дуже був засмучений, що не почуваю високого інтересу до цих видатних творів» [4, 49-50].

Але й світова література проте, не стала конкуренткою його смаків і вражень «тих літ, коли на печі слухав і плакав од «Наймички» і «Катерини», і до останніх років, коли в новій школі читав школярам «Якби ви знали, паничі…», «Погинеш, Україна…» й інші...

«Пісня, Кобзар і Гоголь назавжди залишаться творами, які не мають «рівних в світовій літературі. Перегортаючи «Кобзаря», я [не] один раз пригадував все своє життя...» [4, 50].

Упродовж багатьох років Степан Васильченко мріяв написати великий масштабний твір про Тараса Шевченка, і, хоч устиг завершити тільки першу частину задуманої праці — повість «У бур’янах», уже вона засвідчила, як глибоко проник письменник у життя великого Кобзаря, чий подвиг самовідданого служіння народові завжди викликав у його душі синівське благоговійне почуття.

До особи Тараса Шевченка він не раз повертатиметься у своїх статтях.

«Пригадуєш, — писав у одній з них, — що було сказано в нашій літературі про Шевченка, що довелося читати, і бере сумнів, та чи сказано про Шевченка те останнє слово, яке б яскраво освітило цю гору, цю велетенську постать од верху до низу, од хмар до землі, чи зовсім розгадана ця загадка нашого народу? Те слово, що освітить нам цю скелю, ще попереду» [4, 79].

Останньою слова про Шевченка, очевидно, не скаже ніхто. Та слово Васильченка про Шевченка має поважну вагу. Це визнав сам С. Єфремов — після чотиригодинного перегляду кінофільму «Тарас Шевченко» за сценарієм М. Панченка. «Був на пробній виставі фільму «Тарас Шевченко», — читаємо в щоденнику за 30 серпня 1926 р. — Вражіння можна висловити одним словом — осудовисько… Перед нами був не Тарас Шевченко, а поганого тону совітський агітатор, дешевенький і незграбний, як…, як сам Панченко, автор сценарію. Вбухано силу часу, сили, коштів і заходів, щоб дати паршивеньку агітку. А автори її мали сміливість думати, що заб’ють нею Європу!».

Такої ж думки дотримувався С. Єфремов і раніше, при перегляді сценарію в рукописі. Потрібно було знайти нового автора, який зумів би «просто, правдиво, але художньо переказати життя Шевченкове». Таким художником на той час, вважав С. Єфремов, міг бути тільки Васильченко. Пораду С. Єфремова Панченко проігнорував, і «з хорошого по суті задуму вийшла звичайна совітська пошлятина»3. У серпні 1895 р. Степан Панасенко склав іспити до Коростишівської учительської семінарії — найпопулярнішої в Україні, особливо серед сільської бідноти. Це був єдиний навчальний заклад — «малісінький огник для бідних здібних селянських дітей», до якого приймали щороку 10—12 осіб казенних стипендіатів з Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Волині, Поділля. Щастя випадало небагатьом. Явно виражені здібності до навчання, працелюбність і значною мірою вдалий збіг обставин допомогли Степанові Панасенку стати одним із щасливих.

Важливість цього моменту усвідомлювала вся родина, родичі, сусіди, куткові діти, що влаштували Степанові урочисті проводи.

«Бога не забувай», «Пам’ятай батька, матір шануй», «Не забувай, з якого коліна вийшов», «Бідними не гордуй, бо сам із таких», — заповідали хлопцеві в дорогу «Терпляче, з увагою, з покорою вислухую. Цe — треба. Зрештою, під’їздить під хату віз, що має везти мене на станцію, я б’ю перед іконами три традиційні поклони, прощаюся, цілуючи калічені старим руки, які вони соромливо давали з рукавів. Вилітаю з хати, мов крилами» [4, 14].

В грудях — смуток, сльози, а понад усе — радість і — гордість за велику відповідальність перед родом — батьками, дідами найдальшими пращурами.

«Я перший їду до культури до світла, перший пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого принадного і такого малодосяжного для нас, бідних селян, іншого світу. Я посланець. Прощай рідне, тепле, безмежне, таке спокійне народне море. Вернуся до тебе, проте вернуся — іншим» [4, 14-15]. І він дотримав слово.

Степан наполегливо займається самоосвітою; з головою занурюється у семінарське життя. Літературні вправи закинув. Мрія стати справжнім поетом тепер підтримувалась хіба що учителем словесності, який до сліз зворушувався «классными сочинениями» вихованця, що набирали часом белетристичного вигляду [4. 17]. Юнак перейнятий підготовкою до учительської праці.

1  Гончар Олесь Учитель з Ічні // Письменницькі роздуми: Літ-крит. статті — К., 1960 — С. 82-83

2   Васильченко С. Мій шлях (Автобіографічні записки) // Васильченко С. Твори: В 4 т. — К., 1960 — Т. 4 — С. 10. Далі, посилаючись на це видання, в тексті зазначаймо том і сторінку

3  Єфремов С. Щоденники 1923-1929 — К., 1997 — С. 396







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.