Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

«Летюче, невпокійне вчителювання»
Степан Васильченко

Всі публікації щодо:
Васильченко Степан

18 червня 1898 р. С. Панасенко закінчив семінарію зі званням учителя початкового училища і правами, «той должности присвоенными». У листопаді цього року він направлений у село Псюки Канівського повіту Київської губернії в однокласну міністерську школу, де у старому шкільному будинку під солом’яною стріхою пропрацював чотири роки. Сповнений енергії, окрилений мріями про корисну народові вчительську діяльність, дев’ятнадцятирічний Панасенко з ентузіазмом узявся налагоджувати шкільні заняття, ширити освіту серед селян.

Він організовує вечірні класи для дорослих, згуртовує місцевих аматорів театрального мистецтва, у сільській чайній ставить з ними п’єси І. Карпенка-Карого та інших українських драматургів, влаштовує вечірки в сусідніх селах з декламаціями, співами, танцями, одна з яких була присвячена шевченківським роковинам.

До школи потяглися не тільки діти, а й дорослі. 3 ранку до ночі школа гула їх бадьорими голосами.

«Скільки нових вражень, скільки досвіду, скільки переживань дало мені, гарячому юнакові, це, на перший погляд, одноманітне, патріархальне життя, що я мушу в своїх записках спинитись на йому докладніше і тим більше, що тут уже я був виштовхнутий на той невпокійний, кострубатий шлях, яким довелося спотикатися мені довгі роки. Багато пізніших спогадів стерлись у моїй пам’яті. Спогади ж про учителювання в Потоці й до цього часу в мене свіжі й живі» [4, 17].

Крім культурно-освітньої роботи Васильченко часто виступав на захист сільської бідноти проти утисків панів та чиновників, постійно долаючи страшний спротив місцевої влади. «Оповідання, що згодом вийдуть з-під пера Степана Васильченка, — писав О. Гончар, — розкажуть, скільки небезпеки чатує на сіяча «розумного доброго, вічного», в якій гнітючій атмосфері підозріливості, стеження, ворожнечі опинявся молодий учитель, коли він був людиною незалежних поглядів, дружив із селянами, не плазував перед можновладцями»1.

В нестерпних умовах, що стали нормою тодішнього життя народного учителя, потрібна була міцна духовна опора. Панасенко знаходить її у художній творчості. Роки вчителювання (1898-1904) збігаються з роками ідейно-творчого становлення Васильченка. «Часто після вечірньої праці, коли з школи порозходяться мої гості, я зачинявся в кімнаті, витягував свої зшитки, і писав, писав, гортав сторінку за сторінкою, аж поки не заглядав у вікно світанок. Папір, здається, горів під рукою...» [4, 32]

Першим твором С. Васильченка був його таємний щоденник. «Записки учителя» (1898-1904), куди він заносив «свої учительські жалі та кривди» (своєрідні зарисовки сюжетів майбутніх новел «Вечеря», «Над Россю», «Божественна Галя», «Вова» та ін.), таємні кореспонденції до газети, які «розростались до розмірів огневої статті, а то — вірші про поселенців, що мусять кидати свою Україну» [Там само]. Так з’явилася поема «Розбита бандура» (1901), яку Васильченко надіслав до журналу «Киевская старина».

В архіві письменника2 зберігся один з варіантів початку поеми:

«На горищі у куточку,

Курявою вкрита,

Валялася між клепками

Бандура розбита» [№ 179]

і нотатки автора: «Зміст: молодий вітер в стару хату піддував, торкав струни і грав нові пісні про долю переселенців» [№ 19].

Редактор журналу В. Науменко порадив автору надрукувати поему в Галичині. «Вірші я більше нікуди не посилав, проте відповідь редактора дуже мене порадувала. Тоді ж пробував писати українською мовою новели, виробляючи новий стиль. Друкувати не було де, та я й не дуже квапився, «ще вспію, — думаю, — а письменник з мене таки буде». До того, владно тягнуло до себе й живе життя, змушуючи перервати літературні вправи» [4, 32-33].

Драму «Чарівниця», підписану псевдонімом «Степ Вечірній» і надіслану у березні 1902 р., спіткала та ж нещаслива доля, що й поему. Проте «Книгарня «Киевской старины» з цього часу сама надсилала Васильченку в глухі села свої каталоги, з яких черпав відомості про українські літературні новини.

«Крамольна» громадсько-просвітна робота вчителя насторожила сільських верховодів, ревнителів усталеного порядку. За Панасенком встановлюють постійний нагляд поліції і забороняють вести заняття з дорослими, працювати з драматичним гуртком. Після опублікованого у губернській газеті «Биржевые ведомости» допис) про знущання місцевої влади над сільським парубком Загірним Панасенка переводять до м. Богуслава (осінь 1902 р.). Далі почалося, як розповідав письменник, «летюче, невпокійне вчителювання, що бувало по троє учительських місць мусив міняти на рік» [4, 37].

Він працює спочатку в Богуславі, потім по глухих сільських школах Київщини (Карапиші) та Полтавщини (Велика Буромка та Драбів), у Задніпровських селах та ін. Відірваність від культурних центрів, відсутність безпосередніх зв’язків з іншими письменниками, атмосфера п’янства, темноти, доносів гнітили й обурювали С. Васильченка. Хотілося крикнути на весь світ, щоб почули усі вчителі. «Так жити не можна!» Усамітнився у маленькій кімнатці при школі і писав своє «Посвящение». «Гнів, образу, гіркоту обурення — все хотілось викласти на папері... Одчув і зрозумів, що треба бути щирим, без жалю до себе одвертим, правдивим, об’єктивним, і що це буде незборна сила. Я порвав написане і, скропляючи часом слізьми, почав наново свій твір так, що, мабуть, щиріше не міг би писати рідному братові...» [4, 36]. Оповідання опубліковане 1903 р. у «Киевской газете» [№ 349] під назвою «Не устоял (Из жизни народного учителя)».

Цей літературний дебют (російською мовою) пройшов якось непомітно. Про нього не знав і сам Васильченко, терміново переведений у хуторські школи Полтавщини. Більше року носив у грудях колючий жаль і неохоту «посилати свої твори до редакції» [4, 36]. Аж через рік випадково з уст шкільного товариша Васильченко почув, що  ого оповідання надруковане і справило на читачів колосальне враження». «Деякі плакали Газета ходила потім по руках, поки потемніла» [4, 39]. Проблеми безправного становища демократичної інтелігенції, порушені у ранніх творах письменника, знаходять глибоку розробку в подальшій його творчості.

Кочівне життя, обструкція вчителя з боку влади, відсутність помешкання та елементарних умов життя виснажували до відчаю. Проте найбільше допікала безправність вчителя, яка вбивала молоді учительські сили, перетворюючи їх на рабів

«Скажіть мені, що може доброго зробити для народу отой нещасний, слабий, темний учитель, що мусить бліднути перед усякими Ґудзями та кокардами… Забитий, загнаний з вимученим лицем, з боязким хоробливим блиском в очах, завше безмовний, завше покірний. Та чи се ж той чоловік, що сміливо повинен вести до світу, до правди [людей]?.. Хто піде за ним?..» [4, 39]

Васильченко прощається з учительством і вступає до Глухівського педагогічного інституту (1904), щоб потім продовжити освіту в політехніці або сільськогосподарській академії. Студентський контингент цього інституту становили переважно сільські учителі, загальний розвиток яких був значно вищий, ніж у їхніх наставників професорів, «засланих у ці Богом і людьми забуті школи, як найменш придатні і талановиті вихованці вищих шкіл». Підтримувати свій престиж такі rope-наставники могли тільки «за допомогою жандармських походів, шляхом погроз, страхання, пригнічення в учнів людини» [4, 66].

Час був тривожний. Насувалась революційна буря. Подуви свіжого повітря прорвались і до Глухова та порушили затхлий спокій семінарії. Самогубство студента та його передсмертні листи стали своєрідним знаком для живих. Восени 1905 р. студенти висунули директору низку різних вимог і оголосили страйк. Постановили стояти до кінця, скріпивши постанову «словом честі». Панасенко був одним з його організаторів, виступав на мітингах, складав петиції, захищав студентів. Відповідь керівництва на вимоги студентів затримувалася. Страйкарів з кожним днем меншало, Панасенко не зрадив даного слова. «Кинувши зрадникам-товаришам на останньому з цього приводу зібранні кілька гарячих образливих слів за рабство і шкурництво», Васильченко єдиним, хто кидає інститут і їде знов учителювати кудись на хутори Полтавщини» [4, 41-42].

Викликані революцією 1905 року сподівання на вільну працю в школі згасали у глухих селах Брусове (початок 1906 р.), Зубан (осінь 1906 — зима 1907), де «нічого не діялося». Відірваність від політичного життя, люта реакція, доноси мучили Васильченка. «Там десь люди єднаються в дружні зграї, — писав він у «Записках учителя», — ведеться боротьба за волю, за права чоловіка… І, певно, радісно робити їм сеє велике і опасне дуже діло… Там життя. А що ж ми, темні, у глухому селі станемо робити?» [№ 26].

Бажаючи змінити тихе й нудне сільське життя на активно-громадянське в робітничих центрах, письменник їде учителювати на Донбас в шахтарське селище Щербинівку (1907). Та не встиг він придивитись, як слід, до того життя, як його за сфабрикованим фактом: «розбійний напад (експропріація)» разом ще з двома вчителями заарештовують і ув’язнюють у Бахмутській тюрмі. Аж через півтора року військовий суд Катеринослава визнав їхню непричетність до справи і повністю виправдав.

У тюремній камері Васильченко не полишав художньої творчості: писав поезії в прозі, записав від осетина Олексія Хостнаєва «серію осетинських казок, які мене вразили буйною фантастикою і особливо своєю надзвичайно красивою будовою. По вишуканості будови я не знаю таких других в світовій народній літературі» [4, 47].

1908 р. Панасенко вийшов на волю, хворий на тиф. Пролежавши кілька тижнів у бахмутській лікарні, повертається до Ічні. Велика сім’я Панасенків уже розпалася. Батько помер, діти розійшлися по заробітках, в напівзруйнованій хаті лишилася тільки мати. Він заробляє на прожиток репетиторством і літературною працею. В Ічні написано оповідання «Роман», «З самого початку», «Мужицька арихметика», «У панів», «На хуторі», «На чужину» та інші, що почали з’являтися у періодичній пресі з 1909 р , переважно у Київській щоденній українській газеті «Рада» під псевдонімом Степан Васильченко.

Новели його привернули увагу читачів своєрідністю художнього обдарування, любовним зображенням народу та виразним демократизмом в ідейному трактуванні тем і образів. Талант Васильченка зацікавив видавця «Ради» Є. Чикаленка. Він запрошує його в Київ «...Бачите, — вибачається С. Васильченко — незадовго перед тим випустили мене з тюрми, і випустили в такому виді, що не тільки їхати до Києва — з хати навіть було соромно вийти — обносився дуже. Пришилось запрягтись у важке і невдячне ярмо репетиторства, в якому пробув до останнього чacy»3.

З жовтня 1910 р. по 1914 р. Васильченко живе в Києві, працює в газеті «Рада», веде відділ хроніки, театральної критики, публікує художні твори. В 1911 p. вийшла його перша невеличка збірка творів «Бекізи», до якої ввійшло три оповідання «Роман», «У панів», «Мужицька арихметика». Друга збірка «Оповідання» була готова до друку в 1914 р. у видавництві «Вік». Почалася імперіалістична війна, посилились цензурні репресії, «Раду» закрито, книжку Васильченка конфісковано (вийшла 1915 р.), його самою в чині командира caперної роти мобілізовано на передові позиції західного фронту.

«Це той фронт, — напише він у незакінченому творі «Заворожений прапорщик» — що на сотні верстов од його в тил віє таким огневим вітром. Цілими сірими отарами ідуть на той огонь засмучені люди. Все прості, добродушні лиця, — хижих не видно між ними. Коли випадково попадають до їх у гурт хижаки, — їх все одно тим огняним вітром однесе назад, як одкидним магнітом. Останні з їх затримуються за декілька верстов од фронту в штабах» [№ 838].

Велике співчуття викликала у письменника трагічна доля населення Галичини, на території якої проходила лінія фронту. Спалені села, бездомні, обшарпані люди, голодні діти, що зустрічалися на шляху армії — жива ілюстрація злочинності війни, тягар якої лягав на плечі найменш захищених і найбільш знедолених.

Знову діти — читаємо запис в «Окопному щоденнику», — обирані, змарнілі бігають коло сіл ватагами як те вороння. Сахару просять чогось або копійку. І скрізь, де тільки ідемо селом або мимо села, — скрізь вони — змарнілі, обідрані, голодні — цілими ватагами. І скрізь грім орудій, в окопах, під огнем не виходить із пам’ятку ця обшарпана армія — майбутній цвіт Галичини. Солдати дуже жаліють, плачуть» [4, 383].

На фронті С. Васильченко, крім «Окопного щоденника», написав низку оповідань про жахи кривавої бійні («Чорні маки», «Під святий гомін», «Отруйна квітка», «Русин»), а також драматичний етюд «Не співайте, півні, не вменшайте ночі».

Тільки 1917 р. після лікування в святошинському госпіталі під Києвом Васильченко покинув окопи. Брав участь у військових з’їздах — у Бєлгороді, Одесі, Києві.

Влітку 1920 р. він як кореспондент разом із капелою «Думка» побував у багатьох містах і селах Лівобережжя. Побачене, відчуте, пережите під час цієї подорожі зафіксував у щоденнику «З піснею крізь вогонь і води». «Мандруємо ми, — пише Васильченко, — з нашою тихою піснею в огонь і бурю, коли ще до сотні повстанських загонів шумує по нетрях краю, гримлять навкруги події, коли кругом гудуть розмови про свіжі криваві вчинки, про нечувані геройства, про темну зраду».

У формі подорожніх заміток розповідає письменник про те, як капела об’їздила ряд міст і сіл Лівобережжя, виступала в Лубнах, Ромодані, Миргороді, Полтаві, Харкові, Кременчуку, Крюкові. Артисти виступали скрізь: в обладнаних концертних залах у містах, в селах, де естрадою інколи була веранда напівзруйнованого поміщицького будинку, а то и просто неба. І завжди артисти знаходили уважних слухачів — робітників і службовців, червоноармійців, обвішаних гранатами і стрічками патронів (інколи концерти припинялися через наскок банди), селян, які, повернувшись з поля, приходили послухати капелу, забувши про вечерю і відпочинок.

Протягом 1920- 1926 рр. Васильченко знову працює на педагогічній ниві — спочатку завідувачем одного з київських дитбудинків, а потім учителем української мови та літератури в Київській школі № 61 імені Івана Франка, поєднуючи педагогічно-виховну діяльність із творчою.

Як постійний керівник і режисер шкільного драмгуртка, він з незмінним успіхом здійснює постановки вистав для широкої громадськості, допомагає у підготовці шкільних стіннівок, в яких вміщувались художні спроби учнів, він був душею учнівських екскурсій по Києву й навколишні селах, до лісу и річки, на фабрики, заводи, під його керівництвом відбувалися подорожі київських школярів до Канева на могилу Т. Шевченка.

Васильченко використовує всі можливості на те, щоб правда не вмирала і наше слово оживало: завершує цикл «Осінні новели», пише низку оповідань та повістей з сучасного життя («Приблуда». «Червоний вечір», «Авіаційний гурток», «Олив’яний перстень»), три варіанти п’єси «Кармелюк» — чотириактну драму (1918), одноактну (1924), на три дії (1927). Спеціально для своїх школярів підготував кілька оригінальних дитячих п’єс («Свекор», «Минають дні», «Кобзар» у селянській хаті»): інсценівки за творами Т. Шевченка «Іван Гус» та І. Франка «До світла».

Як учитель, творча натура, Васильченко знаходив шляхи до дитячих сердець, аби утвердити в кожному з них людську гідність і самоповагу.

''Я не буду гадати, хто з вас має силу й талант, щоб не завести в блуд, не буду пророкувати широкий шлях, — звертався він до своїх учнів, — але скажу — хто почуває з вас любов, хто має огонь до рідного слова, гартуйте його, учітеся, і коли в кого справді є та іскра, що зветься талант, вона не згасне — виведе його на широкий шлях. Коли серце ваше горить до рідного слова, готуйтесь» [4, 82].

Курс уряду на українізацію на почату 20-х років потішив зболене серце письменника. «В школі оживає душа нашого народу, його слово, що було забите й закуте до останніх часів, творче слово». Великі надії покладає на молоде покоління, в якому бачить силу, що оживить, підніме рідне слово на недосяжні високості» [4, 82]

Та в міру утвердження більшовицької влади в Україні найчільніші письменники і культурні діячі стають об’єктом постійних нападок та агресивних звинувачень з боку як дрібних слуг тоталітарного режиму, так і чільних його функціонерів. Інтенсивність цього тиску залежала від змін політичної кон’юнктури. Особливо тяжкими виявилися 1927-1929 рр., що передували найстрашнішому за своїми наслідками сфальсифікованому більшовицькими органами процесу СВУ.

Наклепи, доноси, громадські анафеми, арешти, «покаяльні» листи чергових жертв у пресі стали злобою й ознакою дня. Під вогонь всесильної марксистської критики попадали навіть «канонізовано-лояльні» письменники.

«Був на ювілейних зборах в ВУАН в честь Кобилянської, — читаємо щоденниковий запис Васильченка у січні 1928 р. — Враження таке: прохололи трохи од Лесі Українки, вхопились за цю. Бідні критики. Глуха ця братія. Зроду глуха. Ото як буває родиться людина без музичного слуху. Все знає, і теорію, і гармонію і історію, і що треба казати про Бетховена, що про Вагнера, коли треба зневажливо усміхнутися, і міру утіхи від уславленого твору [зобразити]... А мажору від мінору не одрізнить. Хоч убий — не одрізнить» [№ 376].

У наступному році, 12 червня, зібралася комісія мови і письменства ВУАН для обрання академіків. «Неказенних» кандидатів в академіки, серед яких було прізвище О. Кобилянської, «одразу одводять, починають паплюжити — самовпевнено, нахабно, ні з чим не рахуючись», — записує очевидець цього дійства С. Єфремов. — Парадоксально, що для одноголосної відставки всіх кандидатур вистачило одного аргументу; «не ув’язався (ім’ярек) з радянським будівництвом, або не бере участи в українському культурному процесі (!)»4

Варіанти такого «аргументу» прозвучали і на адресу С. Васильченка («не знайшов себе в революції»), навіть в ювілейних статтях в періодичній пресі, де Васильченка обізвано дрібнобуржуазним письменником з буржуазною ідеологією тощо

У такій ситуації відсутність ювіляра, рівно ж як і «літературних, громадських тузів», на ювілейному святі 1 березня 1929 р. видається цілком логічною. Вшановували Васильченка винятково його читачі: студенти, письменники, робітники, дрібні службовці, вихованці трудшколи і дитбудинків. «Виключна була аудиторія,— записано в автобіографічних нотатках «Мій шлях». — Виключно панували там інтимність і щирість у настрої, виключні, не стереотипні привітання, живі, гарячі. Більшість їх було писаних. Я читав їх після. Ціла злива. Одно другого тепліше; як читав — мов стояв під гарячим душем» [4, 64].

Таких приємних моментів у Васильченка ставало дедалі менше. Все більше доводилось відбиватись від безпідставних нападів критики за безідейність, безпринципність, аполітизм, просвітянство, хуторянство тощо.

Така «хватана, базарна робота» критиків ставала стіною між письменником і читачем, письменником і видавцями. Вона ускладнювала його і так надто скрутне життя: катастрофічно зменшувались видання його творів, а відповідно і гонорари; відвертались колеги, уникали видавці. Скитання по чужих кутках, без отоплення і світла; напівголодне існування, відсутність стабільної, хай мізерної, оплати учительської праці — все це призвело до загострення хвороби серця, набутої ще під час війни, а відтак і до передчасної смерті, що настала 11 серпня 1932 р. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

1  Гончар Олесь. Учитель з Ічні // Письменницькі роздуми: Літ-крит. статті — К., 1980 — С. 83

2   Архів С Васильченка // Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Ф.39. Далі. посилаючись на архів, зазначаємо в тексті лише номер одиниці збереження

3  Васильченко С. Лист до Є. Чикаленка від 2 вересня 1910 р // Степан Васильченко. Майстер прози поетичної — К., 1963 — С. 201

4   Єфремов С. Щоденники 1923-1929: Запис 12 червня 1929 р. — К., 1997 — С. 773







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.