Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Варта незабутого вояка: життєпис Богдана Лепкого
Богдан Лепкий
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Лепкий Богдан
Богдан-Нестор син-первісток (із восьми дітей, троє з яких по мерли) священика і водночас літератора Сильвестра Лепкого, як письменника свого часу знаного під псевдонімом Марко Мурава. Народився майбутній митець на подільській землі 9 листопада 1872 р. Сталося це на хуторі Кривенькому Чортківського повіту, тепер Гусятинського району на Тернопіллі, неподалік від села, назву якою Лепкий обрав заголовком для книжки про свої дитячі роки «Крегулець».
Богдан походив із давнього роду, чиє коріння сягало римських патришів Метеллів, один із яких був папою римським. Славетна мистецька гробниця Цецилії Метелли в Римі залишилася пам’яткою про рід і ті давні часи. Український предок Богдана Лепкого, як дослідив його син Лев Ростислав, — шляхтич-золотар Яків Лепкий зі Львова, який мешкав у XVI ст. Чимало Лепких і їх родичів — священики. Дехто з них, як Онуфрій, Данило і Сильвестр Лепкі, писали художні твори. До того ж Марко Мурава-літератор засвідчив, скажімо, своїми сонетами про Данте і Сервантеса, приятельськими стосунками з самим Франком високий рівень культури письменницького середовища греко-католицького духовенства.
На гербі родини Лепких поряд — мечі, хрести і лицарський шолом, а також гусячі пера. Все це дуже пасує до самого зрілого Богдана Лепкого, лицаря-борця за Україну, незалежного войовника пером із тоталітарною неправдою, митця, який «олітературював» і вічні християнські святощі. До того ж по матері він походив із князівського та священицького роду Глібовицьких. У діда, отця Михайла Глібовицького (приятеля Маркіяна Шашкевича), Богдан-гімназист мешкав під час навчання в Бережанах.
Із батьківського помешкання у селах Крегульці, Поручині, а ще пізніше — Жукові, з науки тата, свого кращого вчителя й критика (йому вдячний син присвятив кілька сонетів збірки «З глибин душі»), спілкування з дорослими, зокрема у Бережанах, чутливим і не за віком поважний підліток виніс пошану до традицій і любов до всього рідного, висоту і шляхетність духу — своєрідний сплав аристократизму з демократизмом. Ніколи не затерті враження від народної пісенності естетично оздобили пізніші вислови його поетичного натхнення, цикл «На позиченій скрипці».
Хлопчиною п’яти літ, тільки-но вивчившися читати, Богдан полонився поезією Шевченка, особливо його ранніми поемами про козаків. «Кобзар», за його зізнанням у «Казці мойого життя. Бережани», «зворушував до глибин душі», чимсь «великим, могутнім, непереможним» розвивав образну уяву. Згодом Лепкий звеличив «Кобзаря», поряд із «Русалкою Дністровою» та Франковим «Мойсеєм», у поемі «Три книжки».
Сприятлива гімназійна атмосфера, рано відкритий у собі потяг до словесної творчості й до малярства, багата фантазія теж формували Лепкого як людину і митця. Здобувши реноме літерата разом із приятелем Яричевським іще в гімназії, вирішив присвятитися літературі, хоч у Відні паралельно вчився малювати. Немало важили для становлення митця ідейні цінності громади українців Поділля, зокрема Бережанщини (тут багато працював громадський діяч, відомий письменник і свояк Лепких Андрій Чайковський), передовсім плекане почуття національної свідомості.
За матуру з відзнакою Богдан був винагороджений поїздкою до Праги разом із хором товариства «Боян». Його вразили культурні здобутки братнього, тоді також бездержавного чеського народу. Бачене викликало бажання працювати для розвитку своєї нації. У молоді роки Лепкий навчався в університетах Відня (на філософічному відділі; слухав лекції відомого мовознавця Ватрослава Ягича) і
Львова. На цю пору припало захоплення театром і філософією І. Канта, А. Шоленгавера, Ф. Ніцше. Передумавши багато, Лепкий врешті виробив світогляд, заснований на теорії боротьби матерії й духа, що творять світ. Спілкування з діячами культури, продовжене і далі, охопило літераторів і вчених Івана Франка, Миколу Вороного, Сильвестра Яричевського, Василя Щурата, Кирила Студинського, Осипа Маковея, Філарета Колессу, співаків Соломію Крушельницьку, Олександра Мишугу, композитора Остапа Нижанківського та ін.
Молодик громадського темпераменту. Лепкий у Відні належав до студентського товариства «Січ». Після року навчання у столиці монархії перевівся до Львова, де його університетським професором був історик літератури Омелян Огоновський. В 1895 р. закінчив філософський відділ і здобув посаду молодшого вчителя української мови та літератури у рідній Бережанській гімназії. Вчителюючи Лепкий успішно ввійшов у літературу. Його дебютна публікація в «Зорі» 1895 р. — сюжетний вірш «В світ за очі». Тематично продовжений поемою «За морем», він став відгуком на лиху долю емігрантів і набув чималої популярності. Водночас митець спробував сили у жанрах малої прози і драматургії, літературознавства.
На світлині бачимо молодого Лепкого вродливим високочолим юнаком із ледь хвилястим волоссям, довгими бакенбардами, підкрученими вусиками й мушкетерською борідкою, у стоячому комірці з краваткою. Відібраний як найкраща кандидатура на посаду лектора україністики, виборену українцями в Ягеллонському університеті, Богдан прибув до Кракова з молодою дружиною Олександрою після одруження у 1897 р. — уже автором першої книжки. Закінчив університетську освіту в 1899 р.
У різні роки його гостями в Кракові були М. Коцюбинський, О. Кобилянська, поет С. Луцький, художники М. Бойчук, О. Новаківський, І. Северин, історик В. Липинський, із яким особливо заприятелював, ідейно збагативши свої писання. Збірку оповідань «З села», видану в Чернівцях 1898 р., як і наступну, «З життя» (Львів, 1899), привітав Франко. Авторитетний метр підкреслив талант прозаїка в утіленні проблематики народного буття, сумовито меланхолійний характер його творів.
Ставши в центрі життя української громади в Кракові, Лепкий відігравав роль амбасадора рідної культури, а на Західній Україні посла європейської літератури та мистецтва. В ці роки працював багато задля хліба насущного, був лектором краківської «Просипи».
На письменницькі заняття залишалися пізні вечори та ночі. Тяжким ударом, що захмарив уходження в літературу, стала для Богдана Нестора смерть батька (1901).
Проте у перед- і «молодомузівський» період одна за одною виходили друком книжки поезії («Стрічки» «Листки падуть», «Осінь», «На чужині», «Над рікою», «Поезіє, розрадо одинока», «Для ідеї», «З-над моря») та прози Лепкого («Щаслива година», «Оповідання», «На глухім куті», «В горах», «По дорозі життя», «Кидаю слова», «Кара» та інші). Разом із 1901 до 1913 р — аж 15 збірок, і це без публікацій у періодиці, окремих видань циклів віршів, у галицьких обставинах, прикрих для свободи творчості молодого покоління.
Водночас із висхідною еволюцією митця його ім’я ставало дедалі ширше відомим, а твори друкувалися в перекладах іншими слов’янськими, а також німецькою, угорською, єврейською мовами. Лепкий-поет залюбки, нерідко по-філософськи, інтерпретував мотиви природи. Лепкий-прозаїк — реалістично опрацьовував сучасні соціальні проблеми, не нехтував і романтичними можливостями історичних тем. До столітнього ювілею Кобзаря написав драму «Мотря» з часів Мазепи, але її було знищено під час обстрілу російським військом карпатського селища Яремче.
З початком братовбивчої для українців Першої світової війни, що перетворила родину письменника на втікачів із терену бонових дій, пов’язана зміна музи Лепкого. За співдії символіки, часто моторошної, а також історичної й релігійної образності він відтворив тяжкі втрати рідного народу, трагізм доби. Водночас із нею поет, проте, пов’язував надії «кайдани пірвати», вибороти в огні світової війни волю Україні.
Плідний відбиток у творчості митця залишила табірна епопея 1915 р. Письменник був покликаний Спілкою Визволення України для найблагороднішої праці в раштатському, а за рік — вецлярському (Німеччина) таборах для полонених українців. Завдяки самозреченій праці професорів із числа чільної галицької інтелігенції, втім і Лепкого, вони перетворювалися з гарматного м’яса самодержця Миколи II на свідомих українців, патріотів і захисників рідного краю. Сприяло ж цій метаморфозі навчання в табірних школах і університетах, гра у виставах театральних товариств і публікація власних творів полонених у віденському «Віснику СВУ» і періодичних табірних виданнях (у них письменник активно виступав зі статтями).
Лепкий був лектором українознавства, причому навіть на такі виклади, як про апокрифи, ходили тисячі слухачів! Співпрацював із часописом «Громадська думка», заснував мадярську майстерню Вецляр, образ і творчі знахідки великого Гете самобутньо відлунили у Лепкого. Так, його вірш «Наш Міньйон» артистично сполучив тему німецького класика, український народнопісенний мотив та життєві надії українською автора. Тужив за рідним краєм, але забувався в роботі. Наступну чорну смугу біографії митця відкрили тяжкі враження з табору українських селян-утікачів від війни у м. Ґмінд, руїна на місці батьківського обійстя в Жукові.
Радість від постання державної України, високої свідомості вецлярських вихованців, які ввійшли до Дивізії синьожупанників війська УНР, змінилася страшною пригніченістю від утрати державності, більшовицького терору в Україні. Вигнаний з Галичини, Лепкий із родиною 1920 р. перебрався у Шпандау під Берліном. Долаючи недугу, працював у однойменних часописі та видавництві «Українське слово», що за редагуванням Лепкого (як і «Українська Накладня» Я. Оренштайна) випустило в світ цілу бібліотечку української літератури, очолював «Громаду» міського українства. З 1922 р мешкав у Ванзее, де часто зустрічався з гетьманом Скоропадським.
При посольстві УНР вів курси українознавства за урядовим спрощенням. Тут у час ушанування свого піввікового ювілею публічно назвав себе однією струною української літератури, настроєною «на визвольний акорд», а після поразки — на акорд віри. Гарний оратор і декламатор, він виповів душу молінням «дай мені діждатися години, Коли мій люд порве важкі кайдани…» однієї з щиросповідальних поезій. Святкували ювілей і у Львові. З цієї нагоди вийшли друком у двох томах вибрані «Писання» з передмовою В Сімовича і цінними автокоментарями письменника до багатьох творів. На річниці народин Лепкого відгукнулися віршами О. Бабій, Б.-І. Антонич (головна думка його монологу від імені поета — «Не ввесь я умру»).
В 20-х роках учасник західноукраїнського літературного життя Лепкий, як і Євген Маланюк чи Наталя Лівицька-Холодна, був співробітником щоквартальника «Ми», а також близько стояв до позиції часопису «Дзвони» та його автури. 3 Юрієм Липою, Богданом-Ігорем Антоничем, Наталеною Королевою його об’єднували християнський світогляд і європейські гуманні цінності. Крім неабиякого письменницького таланту, йому були властиві глибока ерудиція, «муравлина працьовитість, виняткова культура» (Микола Голубець), повага і серйозність. Як лектор читав не з паперу, а мудро говорив із душі й розуму, тому-то на виклади доцента, далі й професора, сходилися студенти з інших факультетів і навчальних закладів Кракова.
З другої половини 20-х років відійшов віл творення лірики (остання збірка віршів «Сльота» датована 1926 р.) й остаточно зосередився на написанні художньої прози. Творив її під псевдонімом «Нестор», і правді ставши літописцем української історії та державницької думки. Найбільшим за обсягом його твором стала епопея «Мазепа». Тривала й громадська діяльність письменника. В 30-ті роки вона набула ще й високих політичних регістрів. Обраний депутатом польського парламенту чи, як це називалося, сенатором варшавського сейму, Лепкий став захисником інтересів українців, ущемлюваних владою міжвоєнної Речі Посполитої.
У 30-х роках автор «Журавлів» щоліта приїжджав до курортного вела Черче на Рогатинщині. Лікувався, відпочивав, із охотою малював, був учасником імпровізованих вечорів. Вдячна громада придбала на власний кошти і подарувала улюбленому письменнику віллу, названу на його честь «Богданівкою». В Черчому застала його Друга світова війна — все-таки несподівано, хоча ще влітку 1939 р. Лепкий друкував статті з передчуттям скорих воєнних громів. Вагання щодо того, виїжджати чи ні, закінчилися зі звісткою про наближення Червоної армії. Незважаючи на те, що по радіо начебто пропонували йому стати ректором Львівського університету. Лепкий не без пригод на селянському возі дістався до Перемишля, а звідти Кракова.
Останні роки Лепкого, з 1937 р. засмученого вдівця, видалися тяжкими. У час Другої світової війни за німецької окупації, коли він не вітав німецькі акції проти поляків і євреїв, утратив роботу під час ліквідації новою владою університету, матеріально бідував, оскільки в професорській пенсії йому було відмовлено. Дописував до часописів, передусім до «Краківських вістей», намагався заробити перекладами на німецьку. Загострився ревматизм, і серце митця одного спекотного дня спинилося в дорозі до нотаріуса.
Богдан Лепкий помер 21 липня 1941 р. Закінчилася його земна життєва варта — згідно з символічним самоототожненням, варта вояка, якого залишили на посту в чужій землі й забули. Після прощальних промов на крилах славнозвісної пісні «Видиш, брате мій…» («Журавлі») душа поета відлинула від кола знайомих і шанувальників. Поховали Лепкого на Раковецькому кладовищі. Його могила зі встановленим 1972 р. барельєфом — не найчастіше відвідувана. Немає вже в Кракові й вулиці його імені (перейменовано). Посмертна доля митця споріднена з тернистою, але й величною прижиттєвою…
