Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Про історію України
Богдан Лепкий
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Лепкий Богдан
Пошук джерел історичного тривання рідного українського народу, але й його трагізму на крутозламах минулого склав характерну рису прози Лепкого 70—40-х років. Княжу Україну белетрист зобразив у добу княгині Ольги й облоги Києва печенігами (повість «Вадим», джерелом для яке і були Іпатіївський літопис, історії Лева Диякона і М. Грушевського) та походу на половців Ігоря Святославича. 3 тих часів — оповідання «Каяла», пов’язане з тривким інтересом до «Слова о полку Ігоревім», яке Лепкий переклав сучасною українською та польською мовами.
Вадим — юнак із сюжету, відомого в нашій літературі з творів Олександра Олеся («Княжа Україна»), А. Лотоцького («Княжа слава»), зумів пройти через ворожий табір. Передавши звістку про облогу стольного граду воєводі Святославового війська Претичу, він уможливив цим перемогу. Образами першого плану, крім патріота і християнина Вадима, без надії закоханого в дружину князя піснетворицю Малушу, є у творі княгиня Ольга і Святослав Хоробрий — герой дещо ранішої повісті Юліана Опільського «Іду на вас». У експресивному і сильному малюванні Лепкого він своєвільний богатир, «бог війни і слави», котрий дбав не стільки про розбудову своєї держави, скільки про лицарські походи в чужі землі. Його антипод грек Калокир, утілення підступної, хоч і християнської Візантії. А от двох інших здавалося б суперників, отця Григорія і жерця Власа, більше об’єднує добрих рис. Як влучно мовив язичник, «хоч інший храм, так Бог той сам» (по-сучасному кажучи жартома, Бог один, але провайдери різні).
Більш упевнено почував себе історичний белетрист у матеріалі «Слова о полку Ігоревім». Це позитивно позначилося на присвяченому подіям 750-літньої давнини оповіданні «Каяла», побудованому на сюжеті поеми. Лепкий, як і невідомий автор «Слова» (у творі це син Ярослава Осмомисла і брат Ярославни Данило з Галича — фактично Лепкий-художник є предтечею наукової версії про авторство пам’ятки, що належить знаному науковцю другої половини XX ст. Л. Махновцю), поділився тривогою з приводу неодностайності як давніх русичів, так і сучасних йому українців. Також автор висловив зболені рефлексії про долю достатньо не централізованої княжої України-Русі, ослабленої перед наступом ворогів славолюбністю і корисливістю володарів, свавіллям бояр.
У повісті «за мотивами» виразно змальовані контрастні вдачі братів — Буй Тура Всеволода, втілення сили й сміливості, й Ігоря Святославича — розуму і доброти, відданої Ярославни. Чимало місць оповідання (підготовка до походу, сам він, лихі знамення, перша звитяга й остаточна тяжка поразка, сон Святослава і плач Ярославни), його образів, зокрема й міфопоетичних (Діва Обида, Див), ритмізований виклад — підхоплено зі «Слова».
Проте багато й авторських унесень. Це боротьба між старими і новими богами в свідомості русичів, культ краси опоетизованого Ярославною Галича, її ж екскурс у минуле — до початків подружнього житія з Ігорем, гасло руських князів «Дон нас кличе». Психологізації образу слугує епізод із розкриттям тягаря душі Ігоря: він не може забути прокльони вбитих його ратниками краян-глібівців. Зі світогляду історичного белетриста випливають ідейні акценти оповідання, а саме підкреслення державництва Святослава Київського й осуд роз’єднуючої традиції «що не город, то світ окремий». Лепкий закінчив твір поверненням іще не Ігоря з полону, а тільки Данила — вісника князевих планів. У цілому ж «Каяла» внесла в українське письменство, яке вже знало не лиш учнівське наслідування джерел (насамперед фольклору, Шевченка), а й артистичні колажі Вороного, перспективну форму культурної адаптації писання давньої епохи з деякою трансформацією його мотивів і образів.
Період Руїни постав у повісті «Сотниківна», в якій об’єктами малювання є складні часи гетьманування Виговського і переможна для, козаків битва з царським військом під Конотопом. Ідилія життя сотника Шелеста, його красуні-доні Олесі — «української Психеї», її любого Петра у повісті стала загроженою з приходом москалів. Самовпевнений боярин Кирило Іванович хотів здобути силою Олесю, але залишився посоромленим — через втручання лицаря-осавула Петра, а після невдалої спроби вбити гетьмана — й обезголовленим.
У згоді з історичною правдою Лепкий реалістично відтворив страшну небезпеку, навислу над Україною в результаті браку згоди між українцями, винародовлення еліти, і не в останню чергу підступної політики «розділяй і володій» Московського царства. Вустами цільної вдачею козачки Олесі епік скритикував політику Кремля («понадсилали поміщиків, вощинників, стряпчих, стряпчих, ратників, шкарадників, щоб вони народові всяку докуку чинили»), попри всі гордієві вузли історії наголосив на волелюбності кращих представників козацького народу. Щоби твір, який звучить усе ж бадьоро й оптимістично, не був надто «чорно-білим», автор уніс додаткову романтичну інтригу: Олесина тітка Магдалена, спрагла в літах амурів, уподобала імпозантного Кирила
Сфільмована в незалежній Україні повість «Крутіж», найкраща в гроні історичних, — «малюнки» теж із доби Руїни. Її читабельний пригодницько-авантюрний план утворило полювання поляка-авантюриста Фалдовського на «Хмелеве кодло», зокрема доньку гетьмана Олену Нечаїху. На допомогу їй, наражаючися на грізну небезпеку приходить козак-шляхтич і рубака Валентій Босак-Босаковськик, рівний колоритним героям Сенкевича український гібрид «Дон Кіхота Сервантеса і Цяпки Скоропада Романа Купчинського»1. Босаковський — один із когорти патріотів, що оголюють козацьку шаблю-кривулю проти підступних ворогів і анархічної збунтованої черні. Напружені пригоди, динамізм дії, почуттєво-настроєві крайобрази, стихія дотепу і козацького жарту, ідея глибоко, людяності й вірності, зокрема, побудові впорядкованої української держави, протиставленої крутежу Руїни, склали принади цієї повісті.
Хронологічно завершили історичне пасмо гетьманщини у прозі Лепкого епопея «Мазепа» — своєрідним гімн державо- й націєтворення, патріотизму за несприятливіших обставин, та повість «Орли». Останній із цих творів, що це перевидавався від 1934 і до 1997 р., показовий міцною історичною підосновою «Орли» засновано на напіванекдотичному епізоді з початків панування Росії. Аналогічний сюжет є в «Історії русів» та «Ілюстрованій історії України» Грушевського, чий авторитет був для Лепкого високим.
Виклад рухається двома вальтерскоттівськими лініями. Першу з них становить кохання козака і козачки, якому загрожує намагання московського офіцера хоч силою заволодіти красунею Тригубівною. Друга, важливіша, лінія — ширшого історичного плану. Мова про брутальне правління царських властей на нашій землі та спротив їм українців. Обидва сюжеті відгалуження майстерно зведено в розповіді про те, як гонористий офіцер, невдоволений нелюб’язним прийомом у заможного козака Сулими-старшого, віддає його в pуки царського репресивного органу Тайного Приказу. Причиною послужили… орли на кахлевій старій печі козака, підступно ототожнені донощиком офіцером із державним символом імператорської Росії. Чимало свого добра (табунів коней тощо) довелося спровадити Сулимі в російську столицю, щоби відкупитися від тяжкого звинувачення в припіканні герба, тобто зраді «новонабутій» «батьківщині».
Головною справою письменника-історика стало написання в другій половині 20-х — на початку 30-х років циклу повістей «Мазепа». До нього ввійшли «Мотря», «Не вбивай!», «Батурин», «Полин». Епопея, що значно переросла задуманий обсяг трилогії, стала пенталогією (п’ятикнижжям у семи томах), завершила повість «З-під Полтави до Бендер», видана вже по смерті автора 1955 р. у Нью-Йорку. Окрім того, в архіві письменника залишився рукопис продовження повісті «Орлик». Підкреслим: у час роботи над епопеєю на батьківщині автора Москва вже трете століття проголошувала гетьмана зрадником. Ув обставинах же протистояння українців тиску в міжвоєнній Польщі значення твору для плекання національно свідомих поколінь ще більше зросло. Тож епік виявив неабияку мужність, протиставився чужинецьким деструктивним підходам до рідної історії
У зображенні без перебільшення світового образу гетьмана, про якого писали не тільки українські, російські, польські, шведські, а й французькі, англійські, навіть бразильські автори, Лепкий полемічно відмовився від поширеної на Заході традиції зображувати Мазепу таким собі героєм-коханцем. Вона стала виявом не лише тяглості в літературі романтичної традиції, а й незнання у західному світі України. На противагу цим чужим чи поверховим підходам Лепкий у загалом об’єктивному історичному ключі та з власне українського патріотичного погляду, на основі вивчення історичних (універсалів Мазепи, листів Карла XII, документів Петра І, праці про війну) і художніх джерел відтворив події початку XVIII ст., подібно до П. Куліша (роман «Чорна рада») передав панораму буття соціальних верств України.
Автор різнобічно зобразив образ гетьмана Мазепи як приватної людини і державного діяча-патріота, справжнього європейця, який надіндивідуально ненавидить прояви варварства. У системі дійових осіб український гетьман і шведський король-лицар Карл XII протиставлені по-азіатськи жорстокому московському царю Петрові І, який лише вдає просвіщеного європейця: «Оба молоді, Карло і Петро. Один геніальний варвар, а другий фантастичний герой… Обом сниться Олександр Великий, одному може й Тамерлан». Лепкий — майстер портретної деталі (молодечі очі Мазепи; лев’яча манера триматися і мозолясті руки царя), творець оригінальних інтер’єрів палаців Мазепи, що характеризують господаря як естета.
Повість «Мотря» не обмежилася романтичним відтворенням перипетій кохання старіючого гетьмана і його молодої хрещениці Кочубеївни, а й увела читачів у скрутну добу України та складне в усіх відношеннях становище Мазепи. Він був змушений позірно зберигти лояльність до Петра І й водночас шукати шляхи для виступу проти царя задля порятунку батьківщини. Згідно з опосередкованою характеристикою одного з однодумців, не приховувати свій намір гетьман не міг, бо й серед старшини не бачив «кріпкої волі одностайне за наші свободи козацькі стати», знаючи натомість про нашіптування людям московським на вухо навіть на нього самого.
От і наступна повість «Не вбивай!» загострила конфлікт налаштованих патріотично — та протиукраїнських сил. Генеральний пиcap Кочубей разом із Іскрою по-холопськи сигналізують про гетьмана в Московщину. Гострота конфліктів, зокрема внутрішнього плану (боротьба в душі Мазепи: Кочубей — батько Мотрі) не знімається зі стратою донощиків.
Батальні частини «Батурин» і «Полтава» відтворили збройне протистояння Мазепи і його союзника шведського короля Карла XII, з одного боку, та переважаючої армії московитів, де не бракувало й українців, — із іншого, розбудували багатозначні образи-символи вогню, чорної та червоної барви, які у наступній частині лагіднішають. А поки що страшною є картина жорстокої розправи Меншикова палями й колесуванням з десятьма тисячами захисників столиці Мазепи Батурина, від якої це українське місто, здається, не отямилося й досі.
Трагізм не вигасає і у грандіозній картині перебігу братовбивчої для українців Полтавської битви, описах наступного відступу союзників, душевних мук і смерті гетьмана на чужині зі словами «Дай нам, Боже, вольними бути». Спадкоємцями його незалежницької ідеї подані Пилип Орлик, із якого почалася українська політична еміграція, та небіж гетьмана Войнаровський. Останньому Лепкий планував присвятити заключну частину епопеї, що могла б закінчитися арештом Войнаровського агентами Петра І у Гамбурзі та тяжкою покарою цього помітного мазепинця.
«Мазепа» — без сумніву, своєчасне й тому привітане читачами, визначне явище історіософської історичної белетристики. Така оцінка зумовлена вже тим, що це перша, справді талановита епопея про Мазепу відповідно до історичної правди про його боротьбу понад людські сили в тяжку історичну добу України. Такою була в основному точка зору рецензентів — Ю. Бойка, М. Здзєховського, Є. Пеленського, М. Рудницького. Останній із них висловив і цілий ряд гострих закидів, а радянський критик В Державін узагалі мусів за обставин сталінського терору оголосити пенталогію мало не зразком фашистської брехні. Ще й на початку 90-х років XX ст. глибокий філолог Ю. Шерех не цілком справедливо назвав «котурняним» патріотизм «Мазепи».
Епопея густо заселена історичними постатями — не тільки з українського, а й шведського та російського (людяний полковник Єгорін і його антипод Меншиков) таборів. Вдалися Лепкому жіночі постаті: матері-порадниці гетьмана ігумені Магдалини, української леді Макбет — владолюбної Кочубеїхи. Незвична й «нерозгадана» Мотря — сильна й патріотична жіноча індивідуальність, вродливиця з очима-вікнами в інший, кращий світ. Героїня зустріла в Мазепі свій ідеал чоловіка і державця, здатного змінній безталання України, що ніби «дім заїзний... А ми ж якась нібто окрема держава». Серед чоловіків вирізнимо досі не згаданих мазепинців запорозько-кошового отамана Гордієнка, Чуйкевича, німця Кеніґзена, і туринського зрадника Носа.
Сповнена історіософського змісту в міркуваннях про сутність Долі, ролі Ідеї, видатної особи й національного характеру народу в історичному процесі, багата трагікою і гумором, мовною палітрою, композиційно самобутня («підхоплюючі» назви розділів), епопея «Мазепа» за певних психологічних недотягнень окремих історичних анахронізмів і прорахунків стилю (зловживання приказками в устах героїв) є все ж етапним звершенням української літератури XX ст. Це розумів автор, на початку 30-х років працюючи над інсценізацією «Мотрі» (в архіві зберігся фрагмент без назви), письменник Г. Лужницький здійснив інсценізацію «Батурина». Ці версії мали у Галичині невелику сценічну історію, причому прем’єра «Батурина» відбулась у Львові під німцями (роль Меншикова виконав О. Стадник).
Інакшого, більш ліричного, Лепкого розкрили його автобіографічні теплі мемуари «Казка мойого життя» (частини «Крегулець», «До Зарваниці» і «Бережани»), що зримо й високомайстерно відтворили той світ дитинства і молодості, що вже відійшов. Бачимо тут сумовитий, із м’якою самоіронією, портрет Лепкого в дзеркалі його символічної автобіографії як немолодого «рибалки з дірявим неводом над безоднею існування», котрий «в осінній вечір біля холодної теристиками, портретами авторів, декотрі з яких виконав сам Лепкий. Показав місце митця, який «переломив кордони й з’єдинив народ», у контексті розвою рідного письменства у кількох краківських виданнях та у згаданому огляді «Наше письменство». Тут, зокрема осмислено єдність поета й маляра, спостережено «еллінську повагу й гармонійну простоту», драматизм поеми «Наймичка». Варто згадати й книжечку «Шевченко про мистецтво», в якій Лепкий підкреслив культ краси і правди, «дитячу простоту і набожну покору» Шевченка.
Крім «Струн», у Берліні піц назвою «Рідне слово» вийшов впорядкований Лепким збірник української прози від романтизму до модернізму. Підготував він і кілька співаників пісень, відредагував третє видання «Історії України» М. Аркаса. Польською мовою підготував вибраний томик «Молода Україна» — малої прози сучасних літераторів, переважно «молодомузців». Твори самого Лепкого було перекладено різними мовами — крім слов’янських, німецької, англійською, іспанською, португальською й іншими (перекладачі А.-Ш. Вуцькі, котра назвала його «одним з найвірніших сторожів гідності українського народу і представником української честі», а також Р. Єсенська, Г. Кох. О. Грицай, В. Вовк та ін.).
На «малій батьківщині» митця (що надто вузько) належно пошановане його ім’я: ним названо вулиці, гімназію, народний театр. У краї діють музеї (Бережани. Жуків), височать пам’ятники Лепкому. Редакцією журналу «Тернопіль» щорічно присуджується літературно-мистецька премія імені братів Лепких. У нью-йоркському НТШ існує Фундація імені Б. Лепкого.
Лепкий збагатив загальноукраїнське письменство інтернаціональним культурним кодом рафінованої художньої вмілості, багатством ідейно-естетичних «зустрічей» із європейською художньою практикою («Наш Міньйон», «Ноктюрн», мініатюри книжки «От так собі» тощо). Його творчість нагадує нам про органічну європейськість українського культурного материка, доводить: проходити «процес об’європеювання, опанування культури» (Микола Зеров), зокрема в XXI ст., ми маємо «не як учні несвідомі провінціали, що помічають і копіюють зовнішнє», а, навчаючись у Лепкого, як «люди дозрілі й тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх зсередини, в їх культурному єстві». Сам же письменник є немов утіленням архетипу мудреця К.-Ґ. Юнга. — того, котрий пробуджується в добу духовної кризи.
Глибоко національний і воднораз загальнолюдський, цікавий неповторним поглядом на світ цінний набуток Б Лепкого що перейшов випробування часом. — оберіг духу людини і рідного народу, той благородний «голос душі, голос серця» (Микола Євшан), який через катарсис породжує гармонію світосприйняття «великий дзвін, що воскресення дзвонить». Урешті — нетлінний заповіт українцям, «щоб вони прозріли й пізнали, яка безплодна ненависть і роздор. А побачивши, яка гарна й благородна ця батьківщина наша, щоб полюбити її силами й усіма мислями своїми та щоб постояти за її волю, цілість і незайманість від роду до роду!».
1 Лев Василь. Богдан Лепкий — Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто, 1976 — С. 215
