Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Націленість на вільне життя

Готуючи до друку свої, писані за радянських часів, присвячені українській літературі виступи, статті й дослідження, я дотримувався принципу нічого не переписувати, а тільки повикреслювати фрази, внесені в текст з метою захисту й збереження в ньому дорогих мені думок, які, як правило, не узгоджувалися з офіційним літературознавством.

Певна річ, якби я тепер писав на ті самі теми, то мої публікації мали б трохи інший зміст і характер. Але не тому, що нові політичні обставини змушували б загострювати якийсь інший кут зору на предмет моїх студій, хоча й це не виключено, а тому, що за радянських часів для мене літературна критика та есеїстка були насамперед полем боротьби проти русифікації культурного життя в Україні. Я намагався використовувати антицарську й антиімперську фразеологію, якою більшовики прикривали свою шовіністичну, великодержавницьку діяльність, ставив перед собою завдання науково доводити й публіцистично демонструвати, що українська класична писемність була перейнята не тільки соціальними конфліктами, а й національно-визвольними та філософськими мотивами, що за своєю демократичністю вона займає одне з провідних місць у світі. У тій езопівській боротьбі з цензурою, можливо, найбільшою моєю перемогою була передмова до творів Богдана-Ігоря Антонича «Пісня про незнищенність матерії» (1968), коли вперше за радянських часів з моєї ініціативи видано поезії цього великого поета.

Найбільше мене хвилювали думки про Івана Франка, якого в статтях радянського періоду я змальовував не лише в образі Каменяра, а й у постаті вождя Мойсея, що «сорок літ провадив свій народ до обітованої землі, але так і не ступив на неї». Свідомий український читач розумів, про яку обітовану землю йдеться.

Однак значення автора «Мойсея» як будівничого української державності я намагався збагнути вже за вільних часів, коли з’ясувалося, що майже всі найскладніші проблеми, з якими зіткнувся наш народ після здобуття незалежності, Франко передбачив сто років тому і висловив у своїх політологічних виступах і нарисах поради щодо їхнього вирішення. Це правда, я захоплювався Франком часів його марксистської молодості, мав і не без його впливу ілюзії щодо можливості побудови справедливого ладу на основах класової солідарності в загальнолюдському масштабі, але практика міжнаціональних взаємин в СРСР, де основою всього була насильницька русифікація, імперська ідеологія пролетарських царів, повернула мене до Франка націоналістично-демократичної зрілості, до нашого найвидатнішого державника і мислителя нової посткомуністичної доби.

За радянських умов, коли література вже самим фактом існування в національно-мовній формі ставала обороною історії та культури народу перед русифікуючим, репресивним, тоталітарним комуністично-московським режимом, моя есеїстка намагалась бути схвальною, захисною, будівничою щодо письменства, щоб критичним наставлениям не підтримувати денаціоналізуючого, отруйного політичного ладу. В ті часи українська література — і класична, і нова, так звана радянська, — лояльними і слухняними щодо режиму журналістами була визнана другорядною, недорозвиненою, слабкою, приреченою на забуття. Мені доводилось піднімати значення не тільки наших класиків, а й моїх сучасників, письменників, творчість яких, незважаючи на свою позірну службу режимові, засвідчувала власну й глибоку приналежність до українських класичних традицій, відображала українську дійсність, де відчувалася перспектива національного розвитку і життя. Я писав про Рильського й Бажана, про Гончара й Стельмаха, про моїх друзів шістдесятників і молодших від них літераторів, але завжди про тих, які були носіями внутрішнього спротиву русифікаційній політиці радянської влади.

Певна річ, сьогодні такий підхід до нашої літератури підневільної доби може бути відкинутий. Вона може бути потрактована з героїчно-максималістської позиції, яка, наприклад, визнає Тичину автором тільки «Сонячних кларнетів», а все інше, написане поетом, кваліфікує як блюзнірство або ж каліцтво генія. Справді, пригадую, коли я писав про Тичину, то вважав сміливістю не згадувати про вірш «Партія веде» та про інші його прислужницькі твори, а зосередити увагу тільки на ранній творчості великого поета. Оскільки не було можливості критикувати його за слабкі речі, я ставив собі інше завдання — повернути читача до його дореволюційних, геніальних творінь, стверджувати його дар, а з ним і нашу літературу як силу нашого національного духу. Не вважаю, що ці статті треба сьогодні переробляти, вони — свідки часу і хай залишаться такими, як я їх написав.

Та сьогодні, знаючи однобічність, недалекоглядність і прив’язаність моєї критики до конкретного історичного моменту, я все ж хотів би застерегти від огульного перекреслювання тих покалічених талантів, яким випало жити й творити в XX ст., можливо, найтяжчому столітті нашої історії. Якраз навпаки — нам треба бути особливо уважними до кожної конкретної долі письменника, який то піднімався, то ламався, то знову випростовував свій духовний хребет, являвся на очі нового покоління з приносом свого творчого відродження, а не сорому.

Звичайно, жорстоке покалічення талантів відбулось наприкінці 20-х років XX ст., воно тривало в часи сталінського голодоморного геноциду українського народу, в часи розстрілів української інтелігенції, у повоєнні «арештантські» часи, але поява шістдесятників, Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Романа Лубківського, Бориса Олійника, була б неможливою в українській літературі без присутності в ній саме того покаліченого, але не замордованого на смерть покоління унікальних і стражденних, старших літераторів, які виховали фронтовиків, поросль Гончара й Малишка, й дали новій письменницькій генерації правдолюбне, українське дихання.

Я належав до тих, кого захищав Тичина й Рильський, серед яких Гончар і Малишко шукали й знаходили підтримки для своєї послідовної патріотичної і назагал чесної громадянської поведінки. Своїми статтями про них та про інших моїх однодумців того часу я хотів сказати багато різноманітних речей, та понад усе головну правду — українська література другої половині XX ст. відіграла провідну ролю в системі складної, жертовної боротьби за збереження української мови та духовних цінностей української нації як пригнобленої, націленої на своє вільне і державницьке життя незнищенної національної сили.

29. III. 2007 Дмитро Павличко