Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Пісні, Дмитро Павличко 2007

Пісня і поезія

Не пригадую, хто сказав, що тільки мисляча людина вміє робити добро. Нема в мене цілковитої згоди з цим афоризмом. Здається, можливе мислення люте й підле, можливий навіть нещирий сміх, але важко або й неможливо зробити пісню маскою лицемірства, виразником лютості й підлоти. Акт співу — це, мабуть, найпіднесеніший стан душі, просявання її благородства, це радощі, трепет, який, ніби таїна кохання, поєднує людину з вічністю. Думаю, отже, що той, хто любить і вміє співати, придатніший для творення добра і людяність його повніша.

Саме тому людиноненависницькі й тотальні режими, фашистські уряди й хунти переслідували й переслідують пісню, як свого ворога. Вони не можуть народити своїх пісень, бо пісня — це не те, що написане на нотному папері, а те, що співається народом. Обрубані руки чілійського гітариста Віктора Хари — свідчення того, що диктатори, маючи в своєму розпорядженні танки й літаки, тремтять перед піснею. Фабриканти рабського послуху, муштрованої одностайності мають усе, не мають лише матеріалу, з якого твориться пісня, цебто болю справедливості, голосу правди й любові.

Кожна проспівана пісня залишає в людині краплину світла, з якого, власне, й формується душа. Приналежність до сонячного роду борців за правду, до ясних зір і тихих вод Батьківщини, приналежність глибинну, більше ніж досмертну, здатна виховати пісня, яка, будучи мистецтвом, так зливається з людською душею, що втрачає риси поезії та музики і стає рисами характеру, духовним хребтом людини. Але не тільки окрему індивідуальність може творити пісня. Вона здатна створювати особистість народу, захищати його, уподібнювати до свого єства. Вона здатна бути символом і прапором вселюдського поступу, здатна виходити далеко вперед, на цілі століття обганяти історію, бо пісня — це благородна мрія, і далі за неї ніщо злетіти не в силі.

Коли мені кажуть, що поезія відстає від життя, від науково- технічної революції, я відповідаю: неправда! Не позаду нас, а перед нами сяє геніальне прозріння Шевченка. Пісня «Заповіт» живе й житиме височизною свого пророкування, засторогою перед можливим новим занепадом людськості, непроминальною правдивістю свого зворушення і жодна науково-технічна революція ту пісню не пережене.

Золотий фонд нашої сучасної пісні творився класиками нашої поезії й музики XX ст., доповнювався творами нових поколінь наших митців, і сьогодні він є спільною гордістю письменників і композиторів України. Той фонд знають усі, але необхідно й цікаво ще раз переглянути його зміст з боку літературного, щоб якомога більше уконкретнити тему цієї статті: Павло Тичина, «Арфами, арфами», муз. Я. Степового, «Гаї шумлять», муз. Е. Майбороди; Максим Рильський, «Не грай», муз. Я. Степового, «На білу гречку впали роси», муз. Ф. Верещагіна, «Вишиває і співає», муз. М. Дремлюги, «Проса покошено», муз. Л. Ревуцького; Володимир Сосюра, «Коли потяг удаль загуркоче», муз. автора слів, обробка народна, «Це було, як співав соловей над рікою», муз. Ю. Мейтуса, «Слухай, кохання, пісню мою», муз. Ю. Рожавської; Терень Масенко, «Пісня про Дніпро», муз. П. Майбороди, «Йде весна над нивами», муз. А. Філіненка; Степан Крижанівський, «Берізка», муз. С. Козака; Андрій Малишко, «Рідна мати моя», «Ми підем, де трави похилі», «Білі каштани», «Козацькі могили», «Стежина», муз. П. Майбороди, «Як на дальнім небосхилі», «Голубе, мій голубе», муз. автора слів, «Запливай же, роженько весела», муз. Е. Майбороди; Микола Нагнибіда, «Колискова», муз. С. Козака; «Ходімо, кохана, у ліс», муз. С. Козака, «І чого тікати», муз. А. Колесси; Любов Забашта, «Вербиченька», муз. І. Шамо, «Криниця мого дитинства», муз. О. Білаша; Валентин Лагода, «І в вас, і в нас хай буде гаразд», муз. народна в обробці Е. Верьовки (це означає, що композитор скористався народною мелодією, пишучи свою пісню); Олекса Ющенко, «Над широким Дніпром», муз. П. Майбороди, «Пісня полонянки», муз. народна в обробці Л. Левітової; Дмитро Луценко, «Києве мій», муз. Е Шамо, «Хата моя, хата», муз. А. Пашкевича, «Сивина», муз. Е Марченка; Василь Юхимович, «А льон цвіте», муз. Е Сльоти, «Журавка», муз. О. Білаша; Василь Симоненко, «Виростеш ти, сину», муз. А. Пашкевича (на ці ж слова музику написав також П. Майборода); Михайло Ткач, «Марічка», муз. С. Сабадаша, «Сину, качки летять», «Сніг на зеленому листі», «Ой висока та гора», «Мамині руки», «Прилетіла ластівка», муз. О. Білаша; Микола Сингаївський, «Чорнобривці», муз. В. Верменича, «Серце розмовляє», муз. В. Філіпенка; Микола Негода, «Степом, степом», муз. А. Пашкевича; Борис Олійник, «Мелодія», «Магістраль», муз. О. Білаша, «Мати сіяла льон», муз. В. Тилика, «Пам’ять», муз. Е Карабіца; Василь Діденко, «По долині туман», муз. Б. Буєвського; Степан Пушик, «Треба йти до осені», муз. О. Білаша; Микола Сом, «Дума про землю», муз. В. Верменича.

Мабуть, не все найкраще назвав я. Зайшовши за другим разом, слід згадати «Черешеньку» Івана Гончаренка, муз. К. Домінчена; «Дзвони» Івана Драча, муз. Б. Буєвського; «Чайки» Лади Реви, муз. Ю. Рожавської; «Камінь сонця» Олекси Коломійця, муз. І. Шамо.

Думаю, що, заходячи за третім разом і називаючи Валентина Бичка, Олександра Підсуху, Володимира Бровченка, Івана Рядченка, Абрама Кацнельсона, Петра Ребра, Ростислава Братуня, Олександра Богачука, Микиту Чернявського, тобто поетів, на вірші яких співалися й співаються пісні, я не зможу бути до кінця справедливим, бо за межами будь-якої антології завжди залишається хтось непомічений.

Далеко не все з перерахованого житиме десятиліття й віки, але, без сумніву, залишиться для майбутніх поколінь те, що було сприйняте, відтворене й відшліфоване народом.

А серед названих пісень чимало таких, що «пішли в народ». Не може бути вищої похвали й радості для поета й композитора, як виконання їхньої пісні самим народом за столами празникувань чи на солдатському марші, на весняному гулянні чи в зажуреній самотності, куди бажання заспівати приходить не раз як порятунок. Пісня — один з найважливіших елементів духовності, без якого втрачає сенс материнське й будь-яке інше виховання, затьмарюється або й зовсім зачиняється для людини вхід у мистецтво. Йдеться, звісно, про пісню живу. Технічний розвиток і деякі інші фактори життя не тільки в нас, але скрізь у світі намагаються зробити пісню лише наполовину живою. З людської душі вона перенесена в магнітофон. Молоде серце, яке повинне співати, нині найчастіше слухає, а радість виконавського переживання пісні стала монополією рахованих естрадних ідолів. Не хотів би я бути зачислений до ворогів прогресу, але мені доводилось бачити не одне весілля, де співали не гості, а пластинки, й не одне свято, де народ, замість того, щоб співати, слухав заглушливі мегафони. Почута, але не співана народом, не відкладена в народну пам’ять пісня — це, вважайте, святочна барвиста кулька: гордо злинула в небеса, тріснула й зникла назавжди.

Певна річ, існує так звана естрадна пісня, існує пісня-плакат, пісня-клич, пісня-гомін, пісня-портрет, пісня-любов, пісня-зустріч, пісня-прощання, пісня-сарказм, пісня-усміх, пісня- плач, пісня-сповідь. Не кожний пісенний жанр має властивість негайно відкладатися в народній пам’яті, не кожну пісню оціниш тим, співають її масово чи ні. Але мова йде саме про таку пісню, яка виходить на сцену, щоб злетіти з неї в народну душу, але, потріпавши кволими крильцями, вертається пішки назад і часто назавжди — за куліси.

Доробок сучасної української поезії на пісенному ґрунті розмаїтий тематично, він відбиває важливі етапи в житті народу, але найширше звучить у ньому тема відданості Вітчизні, тема любові до матері і тема горя, принесеного на нашу землю окупантами.

«Степом, степом» — нині цих двох слів досить, щоб збудити в уяві образ вкритої димом площини, нереально безмежної, яку можна доглянути в глибинах за «Царем-колосом» на картині Катерини Білокур. На тій космічній безмежності йде битва, але хтось би сказав: як це може бути — біля кривавого поля стоїть мати і все бачить. Не тільки простота і прозорість кожного рядка, а й епічна широчизна мислення, неправдоподібна реальність, яка в сто разів глибше, ніж фотографія, відбиває життя, зробили цю пісню народним апофеозом воїнського подвигу. При всій скорботності вона сприймається як життєствердний гімн, при всій величавості — як особиста печаль, і в цьому поєднанні схована таємниця її безсмертності.

Відверто визнаємо: політична лірика великих наших поетів або знайшла досить невдале продовження в музиці, або залишилася непомітною для композиторів. Опанувати складну й новаторську поетику Тичини, вжитися у світ його філософських сумнівів і болінь, прийти разом з ним до епохальних відкриттів, почути в собі музику не так слів, як грандіозних ідей, це спроможний вчинити лише великий художник. А тим часом композитори найчастіше захоплювалися пісенною фразою, ритмічними новаціями в поезії Тичини, підпорядковуючи могутність його метафори, всеосяжної мислі мелодіям танцювальним, а його громадянський біль переводили в холодну, декламаційну патетичність або в концертно-благополучні зітхання.

Розглядаючи наші пісенні клейноди, бачимо, що є поети і композитори однієї пісні. «І за одну добру пісню приємно подякувати тим, хто її створив», — говорить Діана Петриненко. Не тільки просто подякувати. Одна пісня — хіба не стає вона метою важкої життєвої дороги творця, хіба не в ній воскресає він, щоб і завтра бути зі своїм народом, хіба однієї пісні мало, щоб заробити пошану віків?!

Тим більшого і шанобливішого подиву заслуговують люди, що їхнього богатирського дару вистачило на багато пісенних творів.

Це передовсім Платон Майборода та Олександр Білаш, котрі кожен по-своєму і кожен зі своєю плеядою поетів збагатили саме почування буття й невмирущості нашого народу, просяяли між зірками перших величин у небі пісенної культури.

Тагор казав: «Найкраще не приходить само, воно приходить у товаристві всього». Справді, у товаристві слабеньких, вимучених, а то й бездарних текстів ми зустріли чимало того, що цілком впевнено називаємо піснею. Але чи це має бути законом? Передмовники до пісенних збірок навіть не запідозрюють, яку недобру послугу роблять авторові, заявляючи: на слова такого-то написано сто або й двісті пісень... На слова Франка написано декілька пісенних творів, є, щоправда, романси й поеми, але пісень небагато. На слова Руданського складена одна пісня «Повій, вітре, на Вкраїну», на слова Федьковича також одна — «Як засядем, браття, коло чари», та й на слова Глібова одна — «Стоїть гора високая». Одначе кожна з них жива, кожну при потребі можна заспівати, а сотні пісень наших — навіть найгучнішої слави піснеробів — уже пропало. Велика пісня — це велика подія не тільки в житті поета й композитора, а й у житті народу. Тільки посередні, заздалегідь приречені на безслідне зникання пісні можна писати десятками й сотнями.

Звичайно, щоб заповнювати щодня бодай частково новими пісенними творами радіо- і телепрограми, поновлювати численні святкові концерти, оживляти виступи десятків, а то й сотень ансамблів, хорів, квартетів, тріо, дуетів, солістів, потрібна кількість. Щороку Міністерство культури закуповує близько ста пісень (у 1979 році було закуплено 80) і рекомендує їх різним «співаючим» установам. Талантів не вистачає, але на безлюдді й Хома дворянин. Діяч, якому за браком здібностей не вдалося видати жодної поетичної книжки, зваблений добрими заробітками, легко входить у секту піснярів, знайшовши музиканта, котрий жадібно накидається на перші-ліпші куплетики, щоб тільки вони були хоч трохи трафаретно-голосними або солодкаво-діткливими... Дві-три публікації в «Музичній Україні», знайомство з виконавцями (це чи не найголовніше) — і вже маємо чоловіка, який вважає своєю професією піснеробство. Щоправда, новоявлений Беранже відрізняється тим від справжнього, що боїться показувати свої опуси без музики. Він знає, що без неї вони, як дореволюційні франти, чеховські чиновники й перукарі без взятого напрокат у ломбарді смокінга — гидкий нагрудничок і голі плечі. Музика прикриває, рятує, обдурює. А тим часом насамперед без музики повинна виявлятися будь-яка пісня як незалежний літературний твір, здатний жити і хвилювати сам собою. Візьміть будь-яку пісню на слова Шевченка, будь-яку народну пісню,

прочитайте її, і ви побачите, що вона ніби аж зраділа від того, що ви сприйняли в тишині її болісну душу, почули до кінця мелодію мови, щоб глибше перейнятися мелодією страждання.

Чи я в лузі не калина була,

Чи я в лузі не червона була.

Взяли мене, поламали,

У пучечки пов’язали —

Така доля моя.

Чи я в батька не дитина була,

Чи я в батька не кохана була.

Взяли мене заміж дали

І світ мені зав’язали —

Така доля моя.

Стократ сильніше ці слова подіють з музикою, але саме тому помножиться їхня художня сила, що можуть вони діяти як звичайний вірш. Спробуймо ж прочитати деякі вірші, видрукувані недавно з нотами і, значить, надихані магією музики, піднесені в ранг пісні. «Лісова пісня», слова А. Навроцького:

На галявині лісній,

У червонім сяйві маку,

На сопілці грав пісні

І побачив милу Мавку.

Вона заслухалась піснею степів.

І довго поруч ми стояли удвох.

Та лиш я до неї ступив —

Видіння раптом зникло, — ох, ох, ох,

Де тепер мені шукать

Ті бажані чорні брови —

Чи в гірських лісах Карпат,

Чи в низинах Придніпров’я?

Я всі ліси пройду, степи всі пройду,

Та неодмінно любу

Мавку знайду, їй пісню я нову складу,

Загра моя сопілка: ду-ду-ду.

Ці вірші такі немічні, що до їхнього автора претензій не може бути, але композитору, та ще й молодому, в даному разі Олександру Зуєву, треба відповідати: навіщо і як взагалі могла написатися музика до цієї нісенітниці? А ось ще «Пісня кохання» на слова О. Марченка:

Хто ніколи не кохав,

Той не жив, зірок не мав.

Непомітно з неба в ніч

Сльозою впав.

Де кохання, там весна.

Бо воно, як вісь земна,

Бо воно, як та зоря,

В мені.

Ми кохання первоцвіт

Беремо в космічний зліт,

Крила в нього позича

Весь білий світ.

І не зна кохання меж,

З ним і в горі легше теж,

А без нього з неба в ніч

Колись впадеш.

Не тільки «кохання не знає меж», не знає меж і примітив поетичний. Знову питання до композитора — Ігоря Ковача: невже так важко відрізнити набір порожніх слів від поезії? А може, не лише до Ігоря Ковача, а до всієї композиторської громади треба звертатися з цим запитанням. У кожного, навіть у наших найвидатніших піснярів-музикантів, надибуємо твори, написані на фальшиві, нікчемні, типово графоманські тексти. Мабуть, перше, що треба нашим композиторам осягнути, так це літературну грамотність.

Ще одна пісня про кохання. «Благословенна будь, любов», слова А. Демиденка:

О, що таке, скажіть, любов?

Не відповість на це ніхто й ніколи.

Але повік уста повторять знов і знов:

— Бере початок все навкруг з любові.

Образу нам простить любов.

Не пробача нещирості у слові.

Вона чарує нас, бентежить нашу кров —

На те ж вона і зветься в нас любов’ю і т. д.

Жаль, але музику до цієї словесної січки написав талановитий композитор Климентій Домінчен.

Якщо так репрезентуються пісні про кохання, то ще гірше стоїть справа з піснями про вищу любов — до Вітчизни. Майже всі вони змонтовані з одних і тих же слів, як дитячі малюнки, що складаються з одних і тих же кубиків. Жодної людської долі, жодного конкрету, жодної пластики — лише загальні фрази, в одному випадку щільніше, в іншому зовсім недбало припасовані докупи. Якби навіть проїденому корозією комп’ютерові дали завдання позмагатися з деякими нашими піснярами в творчості на політико-громадянську тему, він виграв би поєдинок.

Крізь млу століть, крізь голод, тюрми і сваволю

На крилах правди і меча

Жаданим вісником свободи

Виходив Жовтень пурпурово,

І світ від злоби очищавсь.

Так, скажімо, починається «Ода Жовтню» (слова того ж А. Демиденка), музику до якої написала майстриня своєї справи Леся Дичко. Версифікаторська безпорадність, плутанина думок, засмальцьовані від частого вживання слова.

Ось ще пісня «Слово про комуністів Придніпров’я» (слова І. Пуппо, музика Валентина Сапелкіна):

Цвет страны, плоть и кровь ее,

Как на праздник, на труд

По земле Приднепровья

Коммунисты идут.

Хто називає працю святом, той або ніколи не працював, або кривить душею. Так, Гоголь писав: «Праця... завжди має за нерозлучну свою супутницю веселість». Але одна справа веселість святкова, інша — трудова. Труд — це насамперед моральна потреба, боротьба, нервова або мускульна напруга, в якій благородним полум’ям згоряє життя. Саме тому ми шануємо людей в залежності від того, хто з них, як і навіщо працює. Осягнути невід’ємність морально-трудового зобов’язання і самої суті суспільного ідеалу, за який ми боремося, — це найактуальніше завдання всієї нашої літератури й культури, а отже, і нашої пісні.

Далі в тому «Слові» сказано:

Там, где планы огромны,

Дум високий полет,

Где девятая домна

Прямо к солнцу встает...

Длится подвиг геройский

Дорогих земляков —

В каждом сердце — Петровский,

В каждом сердце — Сташков.

День победный восходит

Над страною труда.

В нашем славном походе

С нами Ленин всегда.

Все правильно. Є дев’ята домна, великі й дорогі імена, немає лише пісні. Нема тому, що все тут складено з відпрацьованих загальників — «планы огромны», «дум высокий полет», «подвиг геройский», «день победный», «славный поход». Не хочу звинувачувати автора цих віршів у неповазі до теми. Напевно, він хотів написати добру пісню. Але якщо отакими віршами заповнені мало не всі наші пісенні видання, якщо такі твори стають окрасою святкових концертів, радіо- і телепередач, то залишається сказати, що в нас має місце спекуляція священною темою.

Чимало в нас пісень, які можна було б назвати псевдоромантичними фантазіями столичних поетів на теми тяжких, геройських буднів молоді, що будує БАМ, прокладає лижню до полюса, заселяє сибірські простори. Як правило, ліричний герой таких пісень перебуває там, де не був і ніколи не буде автор.

Не можу сказати, чи в оригіналі пісня «Північний полюс» (слова А. Житницького) така ж закручена, чи її такою зробив перекладач, бо надрукована вона тільки в перекладі:

Я пливу на північ, на полюс,

Сто крижин в путі розкололось,

В синій лід заковані снасті,

І хрустять борти корабля.

Я лечу на північ, на полюс,

Під крилом реве ураган,

Та кінця не матиме повість

Одержимих, хто скоряє океан.

Хай пурга випробує голос,

Хай кричить, що я не дійду,

Де б не був ти,

«Північний мій полюс»,

Я тебе знайду.

Не так воно просто знайти «Північний полюс», якщо він не на місці. Повість про ці шукання, далебі, може бути нескінченною. Музику до тих слів написав композитор Володимир Золотухін.

Точність вислову в пісенному творі повинна бути така висока, щоб з кожної окремої строфи чи навіть рядка його можна було потрапити в загальну картину, в саму ідею пісні. Серйозна тема може бути змазана одним невдалим рядком, а буває, що й одне слово знищує благородний авторський задум. Ось пісня «Розкажи, моє серце», слова В. Курінського, муз. Євгена Станковича:

Мне по жизни два слова нести пришлось,

В ней «любовь» было первым, второе — «злость»,

Расскажи, мое сердце, о тишине:

Было в мирное время, как на войне.

Вспомяни, мое сердце, и не забудь

Наш любимый и трудный, наш добрый путь

Нам с любовью и злостью прожить пришлось,

Но любовь стала первой, второю — злость.

Безперечно, на місці дрібного й неприємного слова «злость» повинно стояти слово «ненависть», або «гнів», тоді, можливо, хоч і трафаретні, але узагальнюючі рядки про «наш любимий, наш добрый путь» зазвучали б краще.

Приклад разючої неточності знайдемо в пісні на слова О. Новицького «Ой зелені полонини»:

Ой біжить до Черемошу

Прудка Латориця,

Мов на дівчину хорошу,

Та й не надивиться.

Це однаково, що написати: «Ой біжить Дніпро-Славута та в Балтійське море!» Поет не знає, де має бути наголос у слові «Латориця». У передмові до збірника пісень О. Новицького один визначний музикант пише: «Олекса Новицький продовжує чудові пісенні традиції П. Тичини і М. Рильського, В. Сосюри і А. Малишка — це засвідчує його доробок в нашу пісенну культуру». «Доробок... в культуру» — стилістична помилка, яку можна виправити. Як же виправити необережність композитора, який сам своєю завищеною похвалою зводить нанівець справжнє, реальне, не цілком і негативне, але далеко не тичино-малишківське значення пісенної творчості згаданого поета?

Дріб’язковість у тематиці окремих пісенних текстів іде в нас паралельно з поверховою стилізацією під народну пісню. Пропагандисти й коментатори сучасної пісні нерідко вбачають у підробках під фольклор вияв народності, а з погляду деяких працівників телебачення саме такі безкрилі, стилізаторські пісні є найвидатнішими досягненнями українських поетів і композиторів.

Ой летіли дикі гуси,

Ой летіли у неділю дощову.

Впало пір’я на подвір’я,

Закотилось, як повір’я, у траву.

Хоч як майстерно намагається Ніна Матвієнко своїм чарівним, унікальним голосом подати цю пісню («Дикі гуси» Ю. Рибчинського, муз. Ігоря Поклада), щось повстає в душі проти «дощової неділі», проти «повір’я», що закотилось у траву, проти сумнівної й неясної градації: «де двоє — там весілля», а «де троє — перші ягоди журби». Справа не тільки в образних неточностях і не тільки в міщанській ідеї твору («відчини подрузі двері, але серце їй своє не відкривай»), справа в майстерно прихованій стилізації. Юрій Рибчинський, на мою думку, міг би здобути більше прихильності для своїх пісень, якби наважився спробувати свої, може, й немалі сили в непісенній поезії. Зрештою, в нього є й проникливі, високохудожні пісенні твори, як, наприклад, «Кіннота».

Але хто сказав, що не може бути поета, який писав би тільки пісні? Адже є композитори-піснярі, і їх за це ніхто не картає. Зустрічаються і в одній особі поет, композитор, виконавець, і це також не біда, а часто навіть явище в культурі. І все-таки найбільше штампу зустрічаємо в творчості фахових піснеробів. Потрібно великої бурі, щоб янтар викотився з моря, потрібно великого зворушення, щоб народилася пісня. Людина багатша від моря, але вона й хитріша — звичайні камінчики хоче видати за бурштин пісні, якщо неспроможна по- справжньому схвилюватись.

Що таке відверта стилізація, можна побачити на прикладі деяких пісень В. Григорака. Ось «Верховиночка», муз. Володимира Костенка:

Де ти, айстро незрівнянна,

Верховиночко рум’яна?

Кличе плай мене в Карпати,

Щоб з тобою милуватись.

Понад Прутом у долину

Я до тебе, чічко, лину.

Гей ви, устонька медові,

Усміхайтеся любові.

Тих же авторів «Дарничаночки»:

У веселій нашій Дарниці

Всі дівчатонька — ударниці,

Світлоокі, як зірниченьки,

Голосисті, чарівниченьки,

Славні працею ударною

І красою сонцедарною,

Світлоокі дарничаночки,

Незабутні київляночки.

Чи могли б цю пісню заспівати, скажімо, Мареничі? Мабуть, ні, бо вона не витримує тиші та інтимності, що в процесі співу перевіряють образну тканину, зміст, слово твору. Для слабких пісень потрібен крик, естрадні конвульсії, екстаз безголосся, щоб приховати їхню змістову убогість.

Та штампи живучі.

Ой люблю тебе я, земле рідна,

Як батьки й діди мої любили,

Що красу твою в лиху годину

У кривавих битвах боронили.

Це з пісні композитора Кіма Шутенка (слова Іллі Бердника) «У щасливій долі». Навіть з музикою оте «ой» звучатиме смішно, надаватиме текстові легковажності. Арсенал штампів укладено тут гладенько й чисто, через те можна повірити (правда, лише на мить), що «батьки й діди» саме красу рідної землі, а не її свободу й своє життя боронили.

Бездумність у віршованому гладкописі — біда нашої пісні, біда дуже давня. Хто може заперечити факт існування гладкописної й бездумної пісенщини ще в далекі пушкінські часи?

Зато зимы порой холодной

Езда приятна и легка,

Как стих без мысли в песне модной,

Дорога зимняя гладка.

«Евгений Онегин», глава VII, розділ XXXV

Деякі наші поети-піснярі ніяк не можуть збагнути, що народність виявляється не в словах, а в ідеї, і, стилізуючи під народ, заліпляють свої пісні здрібнілою лексикою. Пестливі слова, унікальне багатство української мови, вони перетворили в родимі й непривабливі плями на обличчі своїх творінь. Всі оті «коханнячка» і «світаннячка», «місяченьки» і «дівчиноньки», «тополеньки» і «лебідоньки», все оте добреньке, що здається таким простим і народним, вже давно стало прикметою плаксивої, загумінкової, відсталої поезії. Ні, я не проти пестливого слова, але працювати з ним треба обережно, його ніжність нещадно гостра. Вся наша сатира (згадайте шевченківське «царики» і тичинівське «Свиня-Наполеончик») будувалася на лезах його показної лагідності.

Вживати його тільки тоді, коли воно функціонально потрібне, навчає народна пісня.

Летіла зозуля та й стала кувати,

Аж то не зозуля — а рідная мати.

То рідная мати із рідного краю,

А я на чужині гарую-вмираю.

Якби мати знала, яка мені біда,

Вона передала б горобчиком хліба.

Горобчиком хліба, синичкою солі,

Якби мати знала, як тяжко в неволі.

Герой цієї трагедії хотів би мати хоч стільки хліба й солі, скільки можуть принести горобчик і синичка, — саме пестливими словами та кількість ще зменшується, й осягається картина біди і страшна сила дії народного архитвору.

Одноманітність, вульгарний соціологізм, примітив, сльозливий ліризм, про який так чудово написав Джанні Родарі в памфлеті «Війна поетів» (див. «Иностранная литература» № 1 за 1979 р.)» — де найхарактерніші ознаки теперішнього пісенникарства взагалі, не тільки в нас, а повсюдно в світі.

Нині голод на справжні пісенні поетичні твори відчуває кожен композитор. Типова скарга маестро: «Нема слів, є музика, хоч бери і сам пиши вірші».

Позбавлений змісту вірш, до якого пишеться музика, на жаргоні заробітчан-піснеробів називається «рибою». Студене, холоднокровне створіння «риба» повинно обернутися від заклинань поета на тривожну зорю, але найчастіше з «риби» народжується «риба» — мертве слово, що пливе догори животом у водах мелодії.

Зрозуміло, бувають надприродні оказії, коли мелодія — душа пісні — народжується раніше за свою словесну плоть, і тоді починається мука творця, який не відає, що робити з тою душею, в що її вдихати, й нерідко за браком справжнього вірша він вдихає її в поетичну підробку, за браком «людини» — в «рибу». В рідкісних випадках може статися, що поет рятує творця й пише до готової мелодії натхненні слова. Виняток підтверджує правило. Поетові, щоб створилася пісня, потрібне потрясіння, що стає словом, композиторові — слово, що стає потрясінням.

Що ж робити музикантові, котрий не зносить запаху «риби» і звик живитися хлібом істинного слова? Йти в бібліотеку, брати книжки поетів не тільки живущих, а й перевірених смертю, не тільки сучасних, а й давніх, котрими пишається людство, й шукати, шукати світових слів у тих книжках, якщо ти справді маєш намір відбити піснею переживання космонавтів чи хліборобів, людей світових у своєму мисленні й почуттях. Призабутий або мало кому знаний вірш класика сяйне думкою, піднесе твою душу, і ти станеш учасником безсмертя. Можливо, сам класиком станеш, повіривши в незнищенність справжньої поезії і в те, що космонавтові не обов’язково подавати пісню тільки про зірниці, побачені ним з ілюмінатора небесного корабля, можна і про щемливі зорі, побачені колись Шевченком у надвечір’ї над казахськими степами. Що означає звернутися до класика, показує пісня Кос-Анатольського «Ой ти дівчино — з горіха зерня» на слова Івана Франка.

Обертаючи в звучання сучасної пісні вірші Сапфо, вагантів, Шеллі, Бодлера, Верлена, Гете, Міцкевича, Волошина, Ахматової, Давид Тухманов показав приклад, як можна підсилювати новими енергіями пісенну стихію, як ублагороднювати давньою добротою зашерхлі на вітрах жорстокості людські почуття. Пошана й увага до світової класичної поезії витікає з природи нашого суспільного ідеалу, виколисаного мріями великих митців минувшини, спокревненого з поетичними геніями різних часів і народів.

Особливо знаменним і повчальним видається мені той факт, що Дмитро Шостакович перед смертю писав мелодії до сонетів Мікеланджело. Певна річ, не з голоду текстуального він прийшов до поета часів Відродження, а з потаємного жадання, притаманного кожному талантові, пізнавати свій дух в іншому, далекому за часом, але рідному за способом мислі людському бутті, зміцнити свою жагу життя, роз’ятрити пломінь думки своєї відчуттям єдності з непогасною душею геніального попередника. Між словом і музикою в пісні, як і в будь-якому іншому музичному творі, де виступає слово, повинна існувати духовна єдність авторів, яка зринає з подібності їхніх устремлінь, з їхньої взаємодоповнюваності, з гармонійної сумірності їхніх людських і творчих прикмет. Отже, композиторові потрібно шукати передовсім не тексту, а видатної особистості, іменованої золотим словом «поет», — якщо він, композитор, так само особистість і якщо прагне, аби його музика була росою на колосках, а не на бур’яні.

Образ музики-роси пригадався з розмови Андрія Малишка й Платона Майбороди, учасником якої довелось мені бути. Поет говорив, що слово його хилилося й мліло, як пшениця від спеки, а музика впала, як живлюща роса, і під сонцем поле замерехтіло самоцвітами. Композитор може засвітити лани поетової праці, саму його долю зробити сяйнистою, вічною, народною. Звичайно, музика для слова — це щось більше, як роса для колоска, може, це літній дощ, благословення неба, що залишається навіки в зерні. Та річ не в цьому. Мені хотілося довести, що в пісні повинні єднатися життєтворчі, здорові начала, хліб і світло, бо скільки б не поливати і як би не плекати будяччя, хліба з нього не буде.

Ми знову заговорили про Малишка недаремно. Його вважав я і вважаю чи не найбільшим нашим сучасним піснярем. Ось його вірш переді мною, не вишукуваний спеціально, а просто один з тих, що запам’ятовуються. Цитую уривок, готову пісню:

Як лечу я за синь-Карпати

Чи в чужий невідомий край,

Україно моя, як мати,

Проводжай мене, проводжай.

Як іду я в важкі тумани,

Зачарований, як дитя,

Україно моя кохана,

Дай вогню мені, дай життя.

Буду сивим — помолодію,

Буду журним — стану як май,

Ти й любов моя, ти й надія,

Проводжай мене, проводжай!

Легко, музично, схвильовано звучить кожне слово. Десятки ще не написаних пісень знайти можна в десятитомнику Малишка, а поеми «Прометей», «Це було на світанку», симфонія «Сини» ждуть своїх оперних втілень і, віримо, діждуться. Жодна пісня на Малишкові слова не була другорядною і не забулася. Платон Майборода, який вийшов з поезії Малишка, знає про це. Знає про це й Олександр Білаш, який написав одну, але одну з найкращих своїх пісень взагалі, саме на слова Малишка: «Цвітуть осінні, тихі небеса».

Чому ж так не часто відкриває композиторська рука Малишкові збірники, де можна знайти високого класу вірші на всі оті перепсовані графоманами-текстовиками великі теми нашої історії?

А Бажан, Мисик, Первомайський, Ліна Костенко, Драч, Вінграновський, Нечерда, Лубківський, Третьяков, Осадчук, Перебийніс, — де пісні на слова старших і молодших наших майстрів, не піснярів, а поетів України? Можуть відповісти запитанням: а де пісні на слова Маяковського і Заболоцького, Незвала й Галаса, Броневського і Галчинського, Смирненсько- го і Вапцарова, Елюара і Пабло Неруди, Квазімодо і Ріцоса? Чи не розминулася з піснею світова поезія нашого віку? Чи інтонаційний, позбавлений строфічної гармонії й необхідної для пісні повторюваності неримований або вільний вірш може взагалі співатися? Чи поезія з ускладненою метафоричністю, доступна лише втаємниченому в літературне ремесло, може стати піснею?

Так, не кожен ліричний вірш — це пісня, але в кожного поета, якою формою не писав би він, мусить знайтися твір пісенний. Адже пісня — це не три куплети з рефреном, а лірична драма в мініатюрі, де найінтимніші, не обов’язково любовні, частіше — патріотичні й філософські почування мають загальнолюдський характер, і народ може сприйняти їх як нову прикмету свого духовного життя.

Якщо пісенна музика прагне збагатитися новими інтонаціями й мелодіями, якщо хоче знайти найкоротшу і найяскравішу дорогу до серця сучасної людини, якщо жадає розкріпачення від баналу і псевдонародності, вона повинна звернутися до поезії складнішої й глибшої, аніж та, яку неможливо показати без нот, повинна помножити своєю магічною силою ідеї й переживання великих і значних поетів. Прикладом для нас може бути творчість Ейслера, в якій опановано складну, але яку ж бойову й людяну поезію Брехта.

І якщо не музикою звичайної пісні, то музикою думи чи ораторії, романсу чи гимну, кантати чи поеми можна й треба підняти нержавіючі слова наших поетичних корифеїв. Зрештою, чимало вже й зроблено в цьому напрямі, про що свідчить ораторія Станковича на твори Тичини «Я утверждаюсь» — річ невмирущого звучання.

Треба підходити до кожного поета зокрема, унікальні музичні ключі підбирати до його творчості й відчиняти доти, допоки не відімкнеться. Чим важче видобувається музична душа того чи іншого тексту, тим справжніший він з погляду поетичного. Ще колись Франко відзначив, що «проби деяких, особливо французьких, поетів зробити поезію чистою музикою, будувати вірші — зі слів, дібраних не відповідно до їх значення, але відповідно до їх так званої музикальної вартості», призвели до втрат у пластиці й змісті. А те, що втрачено в образності й в мислі, надолужити музикою неможливо. «Музикальну вартість» поезії одних наших авторів переоцінено, інших — недооцінено. Одні самі собі приписали талант піснярський, почали захланно писати тільки для композиторів, за що були суворо покарані — їхня поетична творчість зблякла й заниділа. Інші нехтували писанням творів спеціально на музичні замовлення в надії на «вроджену народність» і на те, що поезія, якщо вона справжня, так чи інакше коли-небудь зійдеться з нотами. Це також не зовсім слушний підхід до справи, бо в спільній праці з композитором відкриваються тайнощі, до яких самому поетові не завжди вдається дійти.

Магічний кристал музики побільшує поетичне слово, показує, що в нім прекрасне, а що потворне, що має стриманий заряд правди, а що гарячкову рухливість брехні, що спокійне від мудрості, а що мертве від глупоти. «Крізь музику» можна й треба вивчати поезію взагалі, бо секрет особливої музикальності й таїна геніальності поетичної — грані одного алмаза, як це ми бачимо на творчості Бернса й Пушкіна, Шевченка й Петефі, Ботева й Марті...

«Музична Україна» і «Мистецтво» майже всі масові нотні публікації пісень здійснюють одразу українською й російською мовами. Видавці вважають, що цим запевнюється вихід української пісні до всіх народів СРСР, а російської — до нашого народу. Але чому не перекладаються для тих видань народні пісні? Чи не тому, що українці співають російською, а росіяни, та й не лише вони, співають українською мовою пісні «Реве та стогне Дніпр широкий», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» і деякі інші українські шедеври.

Чи чули ви, щоб хто-небудь співав ці пісні в перекладах? А хіба тільки народні пісні ми співаємо в оригіналі? Мені не доводилось чути, щоб в Україні хто-небудь чи при застоллі, чи зі сцени, чи на вулиці співав українською мовою «День Победы» на слова Харитонова або «Журавли» на слова Гамзатова (російський переклад Гребнєва).

Виходить, переклади робляться, але їх ніхто не співає. Не співає, мабуть, не лише тому, що близькі мови особливо принаджують одна одну й проникають одна в одну піснями своїми, а ще й тому, що ті переклади — словесний смітник, на якому діаманти оригіналів перетворені в крупини товченого скла. Приклади? Знаменитий приспів з пісні «День Победы»:

У цьому перекладі, ідентичному з ритмічного боку, буквально все робить пісню холодною і взагалі затемнює її зміст. Звідки взялися слова-штампи «славний», «світлий», чому «день Победы» обернувся у «свято Травня», яке має інший — першотравневий — настрій і сенс? Нарешті, слово «звитяга»: треба ще подумати, чи його архаїчно-піднесений дух не впливає негативно на точність передачі сучасного і звичного слова «победа». А слово «виски»? Франко вживав його в значенні «скронь», — мабуть, у такому значенні його можна вживати, але тільки не в пісенному перекладі з російської мови, де звучить воно все-таки як патентована калька.

Ось одна строфа — може, найважливіша — з пісні «Журавли».

Летит, летит по небу клин усталый,

Летит в тумане на исходе дня,

И в том строю есть промежуток малый,

Быть может, это место для меня.

Переклад:

Летить, летать по небу клин осінній,

Летить в тумані, в пізній тишині,

І є проміжок в тім строю маленький,

Можливо, місце, суджене мені.

Этот день Победы порохом пропах.

Это праздник с сединою на висках.

Это радость со слезами на глазах.

День Победы!

День Победы!

День Победы!

День звитяги!

День звитяги!

День звитяги!

Славний день звитяги порохом пропах.

Травня свято з сивиною на висках.

Світла радість із сльозами на очах.

Як бачите, «клин усталый» стає «клином (чому не «ключем»?) осіннім», з’являється незрозуміла «пізня тишина», загублена рима, а слово «маленький» перекреслює сувору мову оригіналу недоречною здрібнілістю.

А ось ще приклад із відомої «Землянки» на слова Суркова:

Оригінал:

Ты сейчас далеко, далеко,

Между нами снега и снега.

До тебя мне дойти нелегко,

А до смерти — четыре шага.

Переклад:

Ти тепер вдалині, вдалині,

Сніжні далі між нами лежать.

Як далеко до тебе мені,

А до смерті — рукою подать.

«Вдалині», «далі», «далеко» — тричі про одне і те ж, але кожного разу неточно. Дієслівними римами спримітивізовано форму, але найгірше те, що емоційна барва вислову «рукою подать» лагідна, добродушна (походить від «подавання» руки), і, коли мовиться про смерть, про близькість ворога, звучить пародійно. Тут обов’язково треба було зберегти першотвір: «А до смерті — два кроки мені».

Не знаю, хто переклав наведені твори. Збірник не подає імен перекладачів, ніби соромиться за їхню роботу. Але знаю, що це не винятково погані інтерпретації, що є набагато гірші і що вдалих пісенних перекладів у нас обмаль.

Якщо виконавці їх не виконують, то, можливо, нема чого хвилюватися. Та ба! Ті переклади потрапляють на очі людям і, звісно, крім глумления, в деяких читачів нічого іншого викликати не можуть. Треба перекладати — і народні, і новонароджені пісні, — але треба також думати, якого лиха завдає не так першотворові, як самій мові, якою вірш перекладається, його неоковирна інтерпретація. Пісня — максималістка, вона втікає від авторів і прагне бути або нічим, або дочкою народу.

Досконалість перекладу пісні повинна перевірятися, як техніка, від якої залежить життя людей. Переклад пісні — це показ не тільки й не так індивідуальних творчих можливостей, як демонстрація рівня розвитку тої чи іншої національної культури взагалі...

Нерідко ми вживаємо слово «сучасність», але не завжди вдумуємося, що воно означає. З’ясувати це питання не просто, бо одне сучасність у медицині, інше — в архітектурі, ще інше — в математиці і т. д. Але всюди точний індикатор сучасності — молодь. Найбурхливішим і, можливо, тому найбільш дійсним світом завжди був і буде світ молодих переживань, молодої, незморної праці, молодої мрії і творчості, молодої спрагненної і невпокійної мислі, молодої вразливості й сприйнятливості. Отже, в певному розумінні сучасність — це збірний настрій і характер молоді, а вже не треба доводити, що нова пісня най- радше в’є гніздо в молодому серці, що ознакою духовного постаріння є не тільки пристосовницький ум, який завжди лагідно й правильно мислить, а й прив’яле серце, в якому нова пісня не може знайти собі притулку.

Відаючи про те, сучасна зарубіжна пісенно-музична індустрія випускає сотні тисяч, а то й мільйони пташок з ніжними голосами й позолоченими крильцями, щоб жодне молоде серце не стояло порожняком. Вона прагне заселити юні душі — не тільки в своїх країнах, а й у нас — модними танцювальними ультрамодерними мелодіями і, головне, словом, яке приховане в медових звуках, як трутизна в поцукреній таблетці.

Мелодія без слова неспроможна проникати в рефлексійні, мислительні центри людської свідомості, певний філософський чи політичний характер їй може дати лише занурена в ній поезія. Найчастіше й буває так, що, не розуміючи слів, ми захоплюємося ритмічною й мелодійною дивизною зарубіжної пісні, тобто сприймаємо її на інтуїтивному рівні, і деякий час наша неграмотність захищає нас від гіркої отрути пісенного тексту.

Наші двері фактично відчинені перед зарубіжними мелодіями і ритмами, інколи високомистецькими, інколи посередніми, бездарними, і справа не в тому, щоб зачинятися від них, а в тому, щоб інтелектуально панувати над ними — знати їхню справжню цінність, їхній інколи людяний і навіть прогресивно настроєний, а інколи антилюдський, паралізуючий зміст. Хотілося б заохотити наших музикознавців, критиків, публіцистів, спроможних орієнтуватися в зарубіжній пісенній продукції, в стилях і нюансах творчості численних ансамблів, до активніших виступів на цю тему. Для нашої молоді, здається мені, сьогодні це були б чи не найбільш потрібні статті й дослідження.

Знаємо: наповнені болями французьких антифашистів, тугою за неспорохнявілою людською гідністю, правдою почувань людей праці, пісні Едіт Піаф здобули пошану в світі. Протестом проти суспільства споживання і відчуженості наповнені пісні західнонімецьких робітничих поетів. Пісні «Beatles» і їхніх послідовників завоювали популярність передовсім тому, що відбили невдоволення англійської молоді затхлістю безідейного животіння й дволикістю міщанського «людинолюбства».

Деякі твори американських співаків Діани Росс і Стіві Вандера хай не завжди глибоко, але все-таки перейняті ненавистю до расової дискримінації.

А проте ці й подібні явища наше музикознавство повинно осягнути не лише з ідейного, а й з художнього боку. Нам треба відповісти ще на багато питань у цьому плані і, мабуть, задуматися над тим, чому професійна підготовка і виконавська витонченість співаків, скажімо, з «Боні М» досягає такого високого рівня, що забиває мистецтво багатьох українських ансамблів.

Але повернімося до поезії. Ось характерний приклад, пісня «Ілюзія», слова і музика Хемслі, англійський ансамбль «Юрайхіп»:

У лісі розпачу на галявині

Перейти стежку збентеження,

Прямуючи до саду радощів.

Ти досягнеш ріки бажання —

Занурся в неї.

Але долина любові не відкриється перед тобою,

Тому що вона — лише ілюзія.

На вершині високих ідеалів

Ти задумаєшся, чи все навколо існує насправді.

Ти приходиш в оазис сну,

Тобі цікаво знати, що з тобою станеться,

Але все відбувається так швидко,

Що ти навіть не помічаєш,

Як піднімаються й опускаються зірки над головою.

Все — ілюзія.

Однотипні метафори («ліс розпачу», «стежка збентеження», «сад радощів», «ріка бажання», «долина любові», «вершина ідеалів»), натяки на скороминущість життя і, нарешті, твердження, що все ілюзія, — нужденний текст з претензією на філософічність. Але додайте до нього музику, і шлягер почне переконувати. А тут переконання прості: не шукай, бо не знайдеш, не борись, бо все мана. Життєва програма з цієї пісні укладається хіба що для наркомана, безвольного скептика, що всі свої біди списує не на соціальну чи національну несправедливість, а на проминальність життя.

Котрогось березневого дня 1880 року в коломийській тюрмі двадцятичотирьохлітній, але вже вдруге ув’язнений Іван Франко, тамуючи біль неждано вдареної новим арештом душі, пише поезію «Гимн», що їй судилося стати невмирущою політичною й революційною піснею народу:

Вічний революціонер,

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю —

Він живе, він ще не вмер.

«Живе він, живе!» — пригадується ботевський оклик, який заперечував чутки про смерть болгарського повстанця Хаджі Димитра. «Він живе, він ще не вмер!» — Франко пристрасно заперечує, так ніби йдеться не про абстрактний дух свободи, а про живу людину. В сутінках заґратованої камери, де на цементі лежать покотом в’язні, він почувається, як у могилі, але хіба може змиритися з цим його бунтарський дух! Рядки народжуються як заперечення брутальної цісарської сили, шпигунського й попівського ремесла, що хотіли б обернути його в мерця. Мабуть, йому згадався образ «вічного революціонера» з вірша Юліуша Словацького «Відповідь на «Псалми майбутності»:

A nikt z mogil nie korzysta,

Jego wszczynajocy ruch,

Wieczny rewolucionista,

Pod meka ciat — lezacy duch.

Дух, що лежить під мукою мертвих тіл, рух, що зроджується в могилі, «видиме світло боже» — в таких романтично-містичних тонах поставала перед очима польського поета неприборкана сила його поневоленої нації. У вірші, який був реакцією на оспівування Зигмунтом Красінським шляхетної благородності як єдиної спасенної сили для польського народу, немало справді революційних думок і закликів, гідних генія, і вислів wieczny rewolucjonista належить до них, але під релігійно- молитовною тканиною твору все те пропадало, як вода під кригою.

Франко не просто збурив льоди на могутній ріці чужого творіння, він добув своє джерело — його вірш вистрелив, ніби артезіанський струмінь, і до сьогодні б’є з неослабною потугою. Польські поети дискутували, хто — шляхетний дворянин чи кривавий розбійник — принесе визволення Польщі, а Франко ніби втручається в їхню суперечку, але полемізує не з ними, а з руїною старого світу, який розвалюється й дає вихід лавині нового життя. Геніальність Франка в тому, що він не вірить у визволення окремого народу, його свобода має загальнолюдський, а вже потім, само собою розуміється, національний характер. Але він не відкидає духовного чинника, він оспівує — чи не вперше у світовій поезії — саму науку як двигун соціального і національного визволення людини, єднає у своїй концепції загальнолюдського поступу сили матеріальні з інтелектуальними. В цьому так само грає націлена в наші часи і далеко в майбутність Франкова геніальна думка.

Першу музику до «Гимну» написав Станіслав Людкевич у 1898 році. Пісня виконувалась тоді ж на ювілейному вечорі з нагоди 25-ліття літературної та громадської діяльності Франка. Людкевич розповідає в спогадах, що Франко досить іронічно оцінював пісню: «Спасибі, пане-товаришу, за ваш сюрприз. Але я волів би, щоб у вашому «Революціонері» теж у середній частині був марш, а не коляда». В 1905 році «Гимн» кладе на музику Микола Лисенко. Ні раніше, ні пізніше цей титанічний, поривчастий, бойовий хор народитися б не міг. Сама революція писала його, наповнюючи душу геніального музиканта радісною тривогою, клекотом і маршем повсталого народу.

Чверть століття проминуло, як був створений текст «Вічного революціонера», але події 1905 року не міг відобразити краще жоден інший, навіть написаний на барикадах поетичний твір. Ставши піснею, «Гимн» ринувся вперед як дух нової історії, дух, який «словом сильним, мов трубою, міліони зве з собою». Він «не уступить пітьмі поля, не дасть спутатись тепер», і ми знаємо, що тепер він стократ могутніший, як був століття тому.

Столітній ювілей слова і сімдесятип’ятилітній ювілей музики «Вічного революціонера» для поетів і композиторів, безпосередніх спадкоємців пісенної музи Франка і Лисенка, мають значення громадянської і професійної науки. Слово і музика боротьби за справедливість, слово і музика благородної самовідданості людей в ім’я будущини світу — ось які пророчі і людяні пісні повинні народжуватись у серцях українських сучасних піснетворців під палаючим знаменням «Вічного революціонера».