Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Тарас Шевченко

З ідейного погляду творчість Шевченка — мабуть, найважливіша, найреволюційніша і найпрекрасніша істина не тільки XIX, але й XX віку. Якби вона мала форму філософського трактату або державної відозви, ворогам поступу й правди можна було б її замовчувати, передавши на їдло музейним мишам. Але Шевченко свої суспільні ідеали проголосив як поет. Він дав їм силу художнього образу і таким чином зробив їх душею народу. Власне, це й робить Шевченка небезпечним для світової реакції.

Змінювалися вороги Шевченка, і разом з ними змінювалися позиції, з яких його обстрілювали. Щоб збагнути Шевченка, борця і революціонера, треба придивитися до його ідейних противників, збагнути причину їхнього переляку перед загадковою безсмертністю й непереможністю поета. Начальник царської жандармерії генерал Орлов найбільше боявся того, що, як він сам писав: «З улюбленими віршами (Шевченка) на Україні могли б посіятися і згодом закоренитися думки... про можливість існування України як окремої держави». При цьому він інстинктивно відчував, що національний протест Шевченка має червоний колір пожарів із селянських повстань. Лейтенант Роналд С. Мілс — канадський пілот, який з літака над пам’ятником Шевченку в Палермо (Торонто) розкидає летючки, в яких поет схарактеризований тільки як запеклий ворог російського народу і безбожників, не здогадується, що він служить неправді. Він боїться того, що поезія Шевченка може посіяти на західній півкулі зерна національної свободи. Він інстинктивно відчуває, що вони можуть зійти й заколоситися національною свободою на колоніальних землях його господарів, можуть дати новий поштовх індіанцям Канади боротися за вихід з резервацій, з цієї найпринизливішої людської в’язниці. Коло зімкнулося. Руки Орлова радісно стискають руки Мілса. Хай обіймаються. Шевченкові не страшні його вороги, бо за ним правда, яку не засиплеш листівками-наклепами, бо вистояла вона і під сибірськими снігами, і під піщаними бурями Каракумів.

Як формувався, як виріс український Прометей, що «для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій» (Іван Франко)? Він народився як невольник і виріс із невольничого болю кріпачки — України. В чотирнадцять літ його розлучили з рідною землею, і з того часу Україна для нього стала тугою, як мати для осиротілої дитини. Духовна пов’язаність поета з народом у даному випадку не пояснюється, хоч як це дивно, отим простеньким «він жив серед народу».

«І виріс я на чужині», — писав він, але як виріс?! Треба пригинатися з таким зростом не тільки під стелею селянської хатини, але й під склепіннями університетських залів. Вільнюс і Петербург, майстерні Рустемаса і Брюллова, товариство з польськими і російськими революційно настроєними інтелігентами — дай боже кожному такої чужини!

Так, він жив серед народу, але ніби з самого початку народного буття. Він знав усе найважливіше, що відбувалося в століттях від княжни Ярославни до покритки Катерини а козацькі літописи стали біографією його палаючої крові. Його народом були не лише гайдамаки, а й гусити і декабристи, не тільки Перебенді, а й Шіллер і Беранже, не тільки бандуристи, а й Бетховен і Шопен.

І все-таки дитинство було найбільшим джерелом натхнення для Шевченка, джерелом його всієї поетики. Це може підтвердити улюблений образ «негодованої дитини», винесений поетом з рідної оселі. Його пам’ять зберігала не тільки болі від опіків з того пекла, яке він пройшов малим, але й журливі пісні, якими сповідалися сестри перед своєю долею, і криваві оповідання діда, якими той хотів утихомирити свої і збудити внукові страждання.

Не віримо, що Шевченко аж у Вільнюсі, після знайомства із Гусіковською, приходить до думки: «отчего и нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?» Прагнення вирватися з кріпацтва на свободу народилося в нього раніше. Воно не покидало його ні на мить, а роки йшли і не приносили навіть надії на волю. Воно мучило його все більше і більше. Він хотів навіть одібрати собі життя, коли дізнався, що перша спроба його друзів допомогти йому провалилась. Та, нарешті, сталося.

25 квітня 1838 року в Петербурзі, на квартирі «царя пензля» Карла Брюллова, русявий і кремезний юнак одержав з рук російського поета Жуковського документ, за який було заплачено 2500 карбованців. Дорого коштував гербовий папір, на якому зарозумілий феодал Енгельгардт писав: «... може він, Шевченко, вибрати собі рід життя, який забажає». Українці ніколи не забудуть, що рятівний круг Шевченкові, коли в кріпацьких путах починали вже в’янути його духовні сили і він задихався в холодних хвилях зневіри, кинула російська рука.

2500 карбованців — запаморочлива сума, якщо за сорок карбованців можна було (це повідомляли тодішні газети!) купити цілу родину на чолі з батьком-стельмахом, що добре вміє робити панські карети.

Рід життя? Шевченкові здавалося, що він вибрав собі його давно і назавжди. Ще тоді, коли ходив обірваним і голодним сиротою по селах, шукаючи собі вчителя-маляра. Його рід життя — малярство! Тепер він, вільна людина, стояв перед «божественним» Карлом Брюлловим і бачив себе в думках студентом Академії мистецтв. Його навіть не бентежило те, що великий Брюллов закінчив Академію в сімнадцять літ, а йому вже 24! Воля! Омріяна воля прийшла до нього, а на волі людина може все. Це був найщасливіший день в житті Шевченка.

Але водночас той день став початком нескінченної трагедії в житті майбутнього поета. Його особиста свобода ніколи не могла погодитись з його найсильнішим почуттям — любов’ю до рідного народу, який залишався в неволі. Чесна людина не може бути вільною, коли її народ у тюрмі. Немає і не може бути індивідуальної свободи. Ця трагедія дала про себе знати пізніше, коли студент Шевченко, насолодившись вільним життям, у 1843 році повертається в Україну. Як він змінився за п’ятнадцять років розлуки з Батьківщиною! А вона? Ще гірше змарніла, ще глибше в’їлися в її зап’ястя царські кайдани, ще сумнішим став її погляд. Він подав їй свою першу книжечку поезій «Кобзар», що вийшла 1840 року в Петербурзі. Вірші свідчили, що Тарас не забував свого народу ніде. Україна була з ним і на дахах російської столиці, які він фарбував, навчаючись у Ширяева, і в майстерні Брюллова, де замість того, щоб малювати античних богів, він писав поезії про українських дівчат і повстанців, про те, що «було колись на Вкраїні».

Він хотів викликати в людей захоплення славною минувшиною України, повагу до її мови й пісні, співчуття до неї, ніби до обдуреної покритки. Але тепер, коли він побачив свій уярмлений народ, збагнув, що захоплення, поваги, співчуття для нього мало. Потрібне слово, яке кликало б на боротьбу за свободу. Романтик стає реалістом.

Тут неабияку роль зіграло глибоке знайомство з повістями Гоголя, публіцистикою Герцена і поезією Міцкевича, особисті зв’язки з родинами декабристів. Стихійний протест Шевченка проти кріпосництва, виведений на шлях свідомої боротьби знайомством поета з польською та російською літературою, знайшов своє підсилення в жахливій дійсності, з якою зіткнувся він в Україні.

«Знаємо немало письменницьких спроб проникнути в «серце» державної машини, показати природу брутальної влади над

людиною, якою була держава за часів абсолютизму. Одначе ніхто не зробив цього так геніально, як Шевченко:

Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака!..

Та меншого в пузо —

Аж загуло!., а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі: той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по улицях

Та й давай місити

Недобитків православних.

А ті голосити

Та верещать; та як ревнуть:

«Гуля наш батюшка, гуля!

Ура!., ура... ура! а, а, а!»

Зареготався я, та й годі;

А й мене давнули

Таки добре.

«Давнули» на десять років заслання — за право мислити, за вміння вчити думати інших, за стражденну любов до свого народу, за ненависть до фальші, за мрію побачити вільну людину і вільні народи — покарали як найбільшого злочинця.

Завдяки соціальному розумінню історії Шевченко стає пророком майбутніх битв на вільну людину. Поет, який ще недавно сумував з того приводу, що «не встануть гетьмани», піднімає на кпини своїх ідеалізованих героїв:

Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани...

Щоб запанувала національна справедливість, треба змінити устрій, який забезпечує зневагу багатими прав убогих, дає необмежені можливості в житті одним, а в інших забирає все, крім сонця й повітря.

Ще до арешту Шевченко написав свої геніальні поеми- памфлети «І мертвим, і живим...», «Кавказ», «Єретик», які показують, що в особі українського поета не тільки українці, не тільки поневолені нації царської Росії, але й усі слов’янські народи набули великого захисника, а панівні експлуататорські верхи — грізного ворога. Поема «Сон» завершує цей ряд найреволюційніших творінь Шевченка, спрямованих на повалення царизму, на створення суспільства, справедливого й гуманного, будованого на ідеалах соціальної та національної свободи.

Максим Горький писав: «У його скаргах на особисту долю чути скаргу всієї Малоросії, в його спогадах про козацьку волю ви відчуєте спогади всього народу». До цього варто додати: в його антикріпосницьких, антицарських прокляттях чути гнів поневолених народів Кавказу, в його ненависті до класу паразитуючих вельмож чути гарячий вітер із погару панських садиб усієї Росії.

Вміння говорити від імені народу так, щоб не згубилося при цьому ім’я й обличчя того, хто мовить, — це вміння, можливо, найвище в мистецтві. Дієвість образу, який носить індивідуальний характер творця, повинна зливатися з дійсністю і характером народного життя. Якщо цього нема, художник виголошуватиме правду, потрібну тільки йому, або, уникаючи щирості, заскочить у лабіринт словоблудства, з якого його не виведуть і найкращі ідеї. В Шевченка злиття індивідуального й народного характеру нерідко виявлялося в разючій подібності його поетики до образного ладу народної пісні. Звідси походять поверхневі судження про Шевченка як про поета народного тільки в розумінні стилю або навіть як про мужика, що не вирвався за межі стилізації і фольклорного версифікатор- ства. Насправді ж «Кобзар» збагатив ідейними і художніми відкриттями духовний світ українського народу, його літературу (а через неї і фольклор). Збагатив, а де в чому пересотворив душу народу, давши їй революційну настроєність і відкритість до світу.

Шевченківський дух України сприяв розвиткові життєдайних взаємин між народами; про це писали різні люди, та чи не найкраще — Микола Огарьов: «Україна прокинулася в Шевченку, і найкращий доказ, як сила обставин веде до самобутності областей і нероздільності союзу — Шевченко народний в Україні із захопленням прийнятий як свій у російській літературі, і став для нас рідним: так багато було спільного в наших стражданнях і так самобутність кожного стає необхідною умовою загальної свободи».

Українське панство не раз проголошувало Шевченка своїм поетом. Ще б пак. Адже воно так само боролося з національними ворогами України. Полковник Свічка, згадує сам Шевченко, закупив перед носом польських панів усе шампанське в Києві, щоб ті обідали і вечеряли насухо.

Тоді, коли Шевченко палив стрільнами слова, набиваючи їх болящою гарячкою свого духу, паничики в національному екстазі палили у противника корками з пляшок. Шевченко збагнув, що вони мають свій «союз», але не з чужими народами, а з їхніми поневолювачами. їм наплювати на те, хто вони, «моголи» чи «слов’яни», хай уже буде так, як «німець скаже», аби тільки була можливість шкуру дерти з «братів незрячих, гречкосіїв». І він повертає на них свою грізну зброю:

Ой, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чули б у Бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

Шевченко мав сильних попередників в українській літературі, але, незважаючи на це, він став її справжнім основоположником. Справа не тільки в тому, що в поезії Шевченка заграла всіма тонами звучна і ніжна українська мова. Справа не тільки в тому, що Шевченко ствердив і виховав національну гідність українського народу. Справа не тільки в тому, що Шевченко нагадує своїм універсальним талантом (він був живописцем, драматургом, прозаїком, гравером, філософом, критиком і передовсім — геніальним поетом) таких людей, як Леонардо да Вінчі. Справа насамперед в тому, що завдяки Шевченкові українською мовою були написані твори, котрі мають як з естетичного, так і з ідейного боку світове значення. Тут неможливо не згадати слів Франка, які найточніше визначають суть Шевченка — мислителя і творця: «Він є немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу...»

Ставши класиком України, Шевченко став «класиком для всіх народів» (Луї Арагон). В ньому воскресла вбита тиранією, загублена світом, осміяна шовіністами українська нація, її алмазна мова, спожежена історія, безмежна свободолюбність, оптимістичний погляд на життя, жага людського щастя.

Шевченко зробив для української літератури те, що Пушкін для російської, Гете для німецької, Шекспір для англійської. Ні, більше. Він підніс українське письменство до рівня загальнолюдських ідеалів, і тому як представник нації, що не мала своєї державності, став символом не тільки художнього, але й політичного її суверенітету. Шевченко — одне з найбільших прав України на міжнародну повагу. В цьому праві немає жодного образливого слова для інших націй. Воно все, від початку до кінця, написане любов’ю до всіх народів, до всіх людей на землі. Не дивно, отже, що це право почали вперше пред’являти світові не тільки українці, а й росіяни, такі світлі й чесні уми, як Добролюбов і Чернишевський. Вони розуміли, що українська література, маючи такого поета, як Шевченко, «не потребує нічиєї поблажливості».

Одною з великих заслуг Шевченка перед людством є возвеличення матері. «Катерина», «Наймичка», «Марія» — історія материнського щастя і материнського горя. Шевченківські героїні — сильні індивідуальності, обдаровані зовнішньою і внутрішньою красою, справжні аристократки духу, дарма, що всі вони походять з найнижчих соціальних верств. їхня трагедія в тому, що замість радості материнство приносить їм страждання. Найслабша Катерина. Вона закінчує своє життя самогубством, пересвідчившись, що від її сина відмовився батько-панич. Ганна ж з «Наймички», підкинувши своє байстря заможним бездітним селянам, іде до них на службу, доглядає сина, приносить в жертву йому все своє життя, слухаючи, як він іншу жінку називає матір’ю. Але на найвищий п’єдестал пошани і героїзму поет вивів Марію, що не відступила від ідеї свого сина навіть тоді, коли його розп’яли на хресті.

Ніщо так не хвилює в духовній постаті Шевченка, як її непідвладність тиранам Росії, непохитність перед скаженими вітрами заслання. Він був незламний, безкомпромісний, чесний перед совістю своєю. Він не визнавав літературної дипломатії і хоч сказав, що слава — то його заповідь, думав лише про заповіді своїх ідей і служив тільки їм.

Ідеї вбити неможливо, але можна вбити людину. Царат міг убити Шевченка одразу, одначе боявся. Вирішено було сподіяти це поступово. Голову його вбрали не в геройський німб страчених декабристів, а в солдатський кашкет. На смерть і одночасно на каяття поета був розрахований вирок Миколи І. Але Шевченко повертається з ешафота, на якому він мусив вистояти десять років, зі своїм знаменитим: «... не каюсь!» Він залишився вірний заповіді, яку сам проголосив п’ятнадцять років тому в поемі «Тризна»:

Без малодушной укоризны

Пройти мытарства трудной жизни,

Измерить пропасти страстей,

Понять на деле жизнь людей,

Прочесть все черные страницы,

Все беззаконные дела...

И сохранить полет орла

И сердце чистой голубицы!

Се человек!

Шевченко-людина і Шевченко-поет — одне й те ж. На їх роздвоєння сподівався вінценосний суддя, в щілинку між ними він хотів устромити солдатський багнет. Тепер, коли на Заході не заперечується, а подекуди й пропагується право художника бути в житті чим завгодно: моральною свинею, сексуальним покручем, вуличним хамом і т. д., аби тільки в мистецтві бути генієм, ми з захопленням стверджуємо наш ідеал — благородну шевченківську ідентичність особи і митця.

Шевченкова мужність — велике щастя, навіть народові дається воно тільки раз. Як поет він формувався в історичній залежності од свого часу, як символ непокори він піднявся над безхребеттям і плебейством усіх часів; навіть якби поезія Шевченкова почала втрачати зв’язки з живою дійсністю, то його громадянський подвиг ніколи не буде забутий, бо лише на подібних прикладах тримається й триматиметься в майбутньому людська чесність і справедливість. «... Коли з чисто людського погляду, — писав Франко, — мусимо обурюватися на долю, котра так тяжко побивала поета, то з погляду артистичного випадало б нам благословити її. Терпіння чоловіка, одиниці, перетопилося для нас у брильянти, котрими величається цілий народ...»

І все-таки не Шевченкову долю нам треба благословити, а самого Шевченка за те, що хоч як би там знущалися з нього, він зберіг душу, здатну утворювати самоцвіти із сліз.

За словами «не каюсь» прихована не мовчазна впертість, не розкошування власними муками, з якими, до речі, повернувся з тюрми Достоєвський, а творча активність, яка веде Шевченка на лінію вогню між самодержавством і революційною демократією. Словом і прикладом життя свого він стає натхненником молодого покоління революціонерів, яким з усього сказаного в літературі сорокових років найбільше імпонували слова Шевченкового заповіту:

...вставайте, кайдани порвіте І вражою злою кров’ю волю окропіте...

1858 року в своєму новому заповіті, відомому як вірш «Я не нездужаю нівроку», Шевченко формулює революційне гасло, яке повинно діяти негайно, а не після смерті поета. Він чудово орієнтується в політичній ситуації — старечі руки кріпосництва вже не можуть утримати віжок норовистого коня історії. Але інстинкт генія підказує: даремно чекати, коли карета самодержавства сама перекинеться на нежданому крутому повороті.

... А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру...

Через два роки відгомін цих слів долине з «Колокола». «К топору зовите Русь!» — ударить на сполох Микола Чернишевський, соратник і особистий друг Шевченка. Шевченко і Герцен, Чернишевський і Добролюбов — ось чотири підвалини, які, в’яжучись у зруб, творили основу маяка, що світив народам російської імперії.

Одначе політичні декларації — тільки один момент у творчості нашого поета після заслання. Згадаймо «Неофітів», «Марію», вчитаймося в геніальні «подражанія» біблійним пророкам, «Юродивого» і деякі мініатюри, і ми відчуємо: викриття самодержавства Шевченко переносить на морально-філософську площину. Він бореться тепер не тільки проти царів і царят, але й проти чи скоріше за «німих рабів», понівечених кривдою і неправдою, він бореться проти «криводушія» підданих, на якому стоять трони «розпинателів народних, грядущих тиранів». Він то вибухає жалем:

Якби-то, думаю, якби

Не похилилися раби...

То не стояло б над Невою

Оцих осквернених палат! —

то малює рабів у їхній злочинній діяльності:

Вони, бач, кесаря хвалили

На всі лади, що аж остило

Самим їм дурня вихвалять,

То, заразом, щоб доконать,

Вони на раді й присудили,

Щоб просто кесаря назвать

Самим Юпітером, та й годі.

І написали воєводам

По всьому царству: так і так.

Що кесар бог. Що більш од бога! —

то показує духовну порожнечу і ницість рабів:

Ми серцем голі догола!

Раби з кокардою на лобі!

Лакеї в золотій оздобі...

Онуча, сміття в помела

Єго величества. —

то метає на рабів тяжкі громи покари:

Вас найде правда — мста, а люди

Підстережуть вас на тоте ж,

Уловлять і судить не будуть.

В кайдани туго окують,

В село на грище приведуть

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть... —

то з огидою відвертається од них:

А ми дивились і мовчали

Та мовчки чухали чуби,

Німії, подлії раби,

Підніжки, царськії лакеї

Капрала п’яного! Не вам,

Не вам, в мережаній лівреї

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу. —

то прагне чудодійного перетворення рабів у людей:

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, ницих... Возвеличу

Малих отих рабів німих...

Хай буде, Шевченко в кожному з віршів, цитованих вище, мав на увазі не одну і ту ж соціальну категорію людей-рабів. Це, однак, не змінює того факту, що рабська психіка з усіма її потворними наслідками була в очах великого гуманіста найбільшим злом, яке він і випікав безпощадно своїм вогненним словом. Даремно шукати у світовій поезії такої ненависті до людей-плазунів, якою займалася Шевченкова душа, але рідко там можна зустріти й таку любов до людини, якою світиться Шевченкова поезія. Ця любов не завжди виявляла себе через ненависть, не завжди Шевченко йшов до утвердження через заперечення, коли вже говорити філософськи, а не раз вдавався він у нелегкі пошуки ідеалу. Протистояти скверні, ницості й лицемірству може тільки людина, освячена безмежним благородним почуттям. Таким почуттям — вічним і загальнолюдським — є материнство. Тому Шевченко і змалював матір як ідеал чесності, і цим самим явив світові мистецькі й філософські відкриття. Шевченкова «Марія», за визначенням Луначарського, «найгеніальніша своєю щирістю з усіх поем світової літератури», є водночас найгеніальнішим утвердженням людського ідеалу. «Марія» легко пов’язується з усією творчістю Шевченка, де перше місце посідає оборона зневаженої жінки і прославлення материнської самопожертви.

Але це зовнішній зв’язок. Насправді «Марія» — якісно нове слово про матір, яке було сказано в той час, коли Шевченко в передчутті революційного зриву, в стражданні від любові й ненависті до людини, спотвореної «панською ласкою», шукав прикладу ідейної непохитності, незабрудненості людських чеснот. Алкідова мати з «Неофітів» — це вже знайдений ескіз до величавого портрета. Сам же образ Марії дивує і захоплює гармонією звичайного та ідейного зв’язку між матір’ю й сином, героїзмом матері, що схиляється в пошані перед стражданнями сина і зміцнює серце своє проповідництвом його революційних думок. Це чи не найбільша перемога шевченківського доброго, людинолюбчого, пророцького генія.

Духовний людський поступ, від покірності до волелюбства, від егоїзму до усвідомлення кожною людиною моральної відповідальності за добро всієї планети, натрапляв на значно міцніші перепони, ніж технічний прогрес, від рала до трактора, від колеса до атома. Постійна присутність Шевченка в наших днях, безпощадна актуальність його поезії пояснюються передовсім його боротьбою за людину прометеївського духу. Шевченків прометеїзм, що йде за словами «не каюсь» і знаходить своє найвище втілення в «Марії», був не раз уже предметом спекуляцій. Найогидніша з цих афер — спроба виставити нашого поета як предтечу філософії надлюдини. А, між іншим, в тому й полягає вся принада і вся велич «Марії», наймички, покритки, врятованої від поговору і сорому шлюбом із старцем, що вона має долю і всі риси звичайної української кріпачки, далекої від будь-якої винятковості. Так, як її вже після смерті ченці одягнули... у порфіру, так нинішні фашизуючі покидьки хочуть одягнути Шевченка у фрак з майстерні Ніцше, де вже навіть німецькі філософи перестали замовляти собі костюми... Шевченко не був ідеалістом і мрійником. Його пророцтво «буде син, і буде мати, і будуть люде на землі» не могло звершитися інакше, думав він, як тільки в огні революційного пожару, з якого

Плач великий...

Почують люде. І той плач,

Нікчемний, довгий і поганий,

Межи людьми во притчу стане,

Самодержавний отой плач!

Шевченкова революційна жорстокість вибухала не тільки з його соціальної ненависті, але й передовсім з національного боління, і тому він, за висловом Максима Горького, «первый воистину народный поэт», спричинився більше, ніж будь-хто з письменників Росії, до наближення «самодержавного» передсмертного ридання.

Ніхто так не прагнув справедливості, як Шевченко. Він кликав її все життя, а вона не приходила. Він проклинав тих, що загородили дорогу їй, і від його клятьби поробилися тріщини під їхніми тронами і престолами.

Ніхто так далеко не дивився в майбутнє, як Шевченко. В національній темниці він добре розрізняв вигідні кімнати наглядачів, «своїх» же таки помічників і сатрапів царизму, і кліті-карцери, де томилися він сам, його родина, всі «роботящі руки» і «роботящі уми» України. Мало було повалити зовнішні стіни або тільки відчинити двері тюремні, треба повідмикати всі до одної камери і вивести з неволі націю.

«Туга за життям», як писав Франко, була канвою, на якій Шевченко вишивав усі свої поетичні узори. Це була туга титана, бо всіма силами своїми імперія, що підкоряла народи і нищила цивілізацію, не могла подолати її. В тому, як Шевченко порушував і розв’язував проблему людини-раба і людини- ідеалу, так само була туга за життям прекрасним і мудрим, що мусить відповідати красоті і мудрості природи, дароносиці життя. Та в своє потюремне геніальне трьохліття Шевченко пережив ще й іншу тугу, тугу за своїм особистим щастям, за коханням. Він бажав бодай перед смертю зазнати тихої ласки, без якої не обійтися і найбільшому генієві, без якої всяка боротьба є тричі тяжчою, і найкраще товариство — самотиною. Але ж бо в його інтимній сповіді знову чути подих вогнистого «не каюсь». Сувора правдолюбність і прекрасна гріховність характеризують його ніжний ідеал — цей перший виклик міщанству в українській поезії.

Шевченко подібний до всіх невмирущих. Але ніхто з них так дорого не заплатив за своє безсмертя. Панщина забрала його батьків, кріпаччина — молодість, солдатчина — здоров’я; коли прийшла до нього смерть, вона вже не мала що взяти. Вона тільки врятувала його тіло від майбутніх поневірянь, а перед його ділом зупинилася в безсиллі, як комашка перед гранітного скелею.

1964