Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Шевченко й сучасність

Шевченко й сучасність

Творчість Тараса Шевченка — це голос могутніх народних стихій, національних й загальнолюдських болінь, котрі до появи українського генія були непомітними. В його творах вперше за всю історію людства заговорила потоптана, але не вбита вельможами невільницька душа, якій дошевченківська елітарна мистецька традиція тільки співчувала, ніби каліці, не підозрюючи навіть, що в нещасному, зневаженому єстві може прокинутися дар мови.

Любов до «ближнього» — розпливчастий біблійний закон гуманізму, перекручений і спотворений рабовласниками й феодалами, — був переосмислений, відроджений, наново викарбуваний у творчості Шевченка. Це сталося тому, що український Прометей не походив з «божественної» плоті; він добував огонь братерської любові не для «вінчаних катів», а для народу, для себе і подібних до себе. Він був насамперед тим «найменшим братом», «ближнім» з найнижчого соціального щабля. Саме тому він обертав добутий вогонь у ніжну весняну теплінь, щоб її ласкою зігріти знедолених, кував з нього нещадні блискавиці, щоб шмагати ненависних «царів і царят», сам себе спалював на полум’ї вселюдської любові, усвідомлюючи, які непереборні, вогнетривкі матеріали винайшла великодержавна підлота й захланність, щоб захиститися.

Тільки людина XX століття, уявляючи після спалення Хіросіми струп’я і згарища можливої атомної війни, з жахом доходить до образу апокаліптичного знищення нашої планети, який з’явився Шевченкові од напруги його невтишимого людинолюбного натхнення.

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

Хіба це не сьогоднішня перспектива для зловісного зросту й розвитку імперіальних інстинктів, хіба не зупиниться сонце над отруйними болотами духовного розпаду, котрими вкрита Земля, хіба вибухи водневих бомб — не протуберанці краденої

Промова, виголошена 11 березня 1984 року в Українському Робітничому домі в Торонто.

в природи надзвичайної сили, спрямованої сатанинською рукою на світову руїну, на смерть, на цілковиту загибель цивілізації?

Страждання за доброту, правдивість, за справедливе життя зробило Шевченка не тільки поетом, але й пророком революційної перебудови світу. Він вклав у свою поезію цілісне етичне вчення, яке вимагає від усіх правдолюбства й людяності, й саме тому, що він був жорстоко переслідуваний і ніколи не зрадив своєї науки, оте його перевите метафорами вчення стало реальною й безсмертною духовною силою українського народу.

Проповідник моральних ідеалів, Тарас Шевченко вибудовував свою національну програму на загальнолюдських принципах братерства, рівності й свободи. Спочатку образ матері України зринає на почуваннях та асоціаціях, пов’язаних зі словом «матір». Мати буде щасливою тоді, коли між її синами пануватимуть рівність, згода, навзаємна любов і пошана. Звідси йде заклик: «Обніміте, брати мої, найменшого брата...» Та чим далі розвивався Шевченків патріотизм (а розвивався він, як вибух, одразу, не впродовж довгих років, а впродовж геніальних днів осені 1845 року), тим ясніше ставало, що поет шукає в соціальній справедливості (рівності між братами) гаранта національної свободи.

Ця думка висловлена в «Заповіті» з геніальною прозорливістю. «Вольна» і «нова» сім’я — не тільки діти України, а й діти людськості, серед яких поет бачить, певна річ, насамперед свою Україну. Розвивається діалектика глибинного мислення: мати-вітчизна, здавалось би, начало всіх начал, стає дитиною й сама шукає спасіння в своєї матері. З рядків, що ними починається поема «Єретик», написана за два місяці до «Заповіту», видно, який зміст на той час вкладав поет у поняття «сім’я».

Отак німота запалила

Велику хату. І сім’ю,

Сім’ю слав’ян роз’єдинила...

Ідея слов’янської єдності, якою захопився Шевченко, була відображенням росту його національної свідомості, його пошуків загальнолюдської основи для свого патріотичного, стражденного почуття. В «Заповіті» Шевченко приходить до глибокої і значно ширшої за слов’янське єднання думки. «Заповіт» своїм ідейним вістрям звернутий до усього світу, він підказує, що національна свобода залежна від того, якими узами — тюремно-жандармськими чи вольними і рівноправними — поєднані народи, члени великої всесвітньої родини.

До Шевченкової поезії неможливо підходити з міркою тільки української або тільки всеслов’янської повноти. Перед нами — універсальна постать, котрій властиво з бігом часу виростати, наповнювати європейського і всесвітнього читача дивиною людинозвеличуваного, щирого, непримиренного до най- дрібнішої кривди й олжі бунтарського Духу. Він входить своєю вулканічною соціальною пристрастю у всі революційні струси, в суперечливі, болісні процеси формування нового, справедливого світу.

Навіть наша сьогоднішня антивоєнна стривоженість знайде у творах Шевченка своє, хоч тонесеньке, та все-таки живе коріння.

Мій боже милий, знову лихо,

Було так любо, було тихо;

Ми заходились розкувать

Своїм невольникам кайдани...

Аж гульк! І знову потекла

Мужицька кров! Кати вінчані,

Мов пси голодні за маслак,

Гризуться знову.

Текст обривається. Вірш написаний під натиском трагічного почування — ось-ось мало надійти скасування кріпацтва, та перешкодила війна. Мабуть, мова йде про австро-італо-французьку війну початку 1859 року, та яку саме гризню «голодних псів» згадує поет — не має значення. Важливо, що імперіалістичну війну він засуджує як антинародне й реакційне дійство.

Тарас Шевченко належить до кола найвидатніших романтиків у світовій літературі. Певна річ, реалістичний струмінь його творчості помітний, але власне з-поміж романтиків і взагалі з-поміж великих творців можна виділити нашого поета не так за кількістю прикмет його критичного підходу до життя, як за особливим громадсько-політичним характером його романтизму. Навіть есхатологічні мотиви в Шевченковій поезії принципово відрізняються від пантеїзму Віктора Гюго, Байрона, Уолта Уїтмена, Хосе Марті та інших із цього ряду сяйливих імен. Повна підпорядкованість музи Шевченка ідеї майбутнього щасливого світу виявилась і в його поглядах на смерть і на свою невмирущість.

І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

Його не захоплював пантеїстичний міраж, бажання перейти по кончині своїй в дерева та в ріки рідного краю; він хотів чути, як реве ревучий, хотів наново оживати в славі своїй, воскрешати «вольную думу», жити в душі безкінечних поколінь українського народу. Так воно й сталося.

В Канаді (і не тільки серед українців) ми зустрілися з глибоким розумінням Шевченкової спадщини, з мудрою пошаною до Кобзаря як до світового сучасного геніального поета.

В канадських університетах ми зустрічалися з людьми українського походження, з якими дискутували, обмінювались науковими знаннями. Ми й на майбутнє бажаємо зустрічатися і продовжувати такі спільні розмови.

Відомо, що в Канаді й по всіх українських закордоннях були і є поступові люди (не всі вони відзначені дипломами чи професорськими титулами), люди, які несуть ім’я Тараса Шевченка в чистоті й любові, без «хитрої мови», без оглядання на фінансову спроможність.

До вас я звертаюся, українські канадці, українські серця на новій землі, — любіть Тараса, як любив він правду й Україну! Всі разом будьмо вірні його «Заповіту», щоб кожна людина, незалежно від національної приналежності, зустрівшись зі словом Кобзаря, зраділа і відродилася в людяності, в шляхетній силі душі.