Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Падре галицької землі

Другого січня цього року в Гавані, на святі кубинської революції, неподалік від урядової трибуни, на якій стояв сміливий бородань Фідель Кастро, я побачив священика. Він був оточений різними людьми — кубинцями й туристами-іноземцями. Серед тих людей я впізнав одну жінку з Аргентини (ми бачились раніше на зустрічі Нового року). Вона підійшла до священика і сказала: «Падре, я ніколи попам не цілувала рук, але дозвольте вам поцілувати руку!»

Через кілька хвилин я довідався, що звати священика Герман Лінсе, що він «звільнений з роботи» в костьолі за схвальні проповіді про кубинську революцію. Мені стала зрозумілою пошана аргентинки до цього чоловіка. Я раптом пригадав собі одного галицького священика, до якого я підійшов би так само з тремтінням у душі і схилився б перед ним у великій шанобі.

Я пригадав Маркіяна Шашкевича, галицького Котляревського, реформатора і просвітителя, гуманіста і зачинателя нової української літератури на Подністров’ї. Між Германом Лінсе і Маркіяном Шашкевичем є щось спільне. Воно, напевно, полягає в тому, що ряса й сутана, незважаючи на свою величезну міць, не роздавили цих сильних людей, не обмоталися навколо їхніх сердець, не задушили їхньої жагучої любові до рідного народу.

Маркіян Шашкевич написав небагато. Але він показав дорогу іншим. Його творчість була орієнтиром для Івана Франка і Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича, для багатьох письменників Західної України. Маркіян Шашкевич і сьогодні входить своїм словом у діяльність нашої культури, бо він був пророком єдності розмежованих українських земель, проповідував братню спілку України з іншими слов’янами.

Відомо, Маркіян Шашкевич стояв на чолі прогресивно настроєної галицької молоді в тридцятих роках минулого століття. То були часи, коли австрійські й польські колонізатори хотіли нав’язати «русинам» абецадло, латинський алфавіт, щоб поруч з політичним кордоном, який ділив українців, збудувати другий кордон, страшніший, мовний. Абецадло поглибило б Збруч так, що на місці річки могла б утворитися прірва! Маркіян Шашкевич звитяжив у так званій «азбучній війні» і цим активно допоміг нам нищити всі кордони, які розтинали українські землі.

Маркіян Шашкевич проголосив: писати так, як чуєш. Писати так, як говорить народ. Який страшний ворог був перед ним в особі потворного язичія, можна судити з того, що це язичіє так глибоко засіло в деяких галицьких мізках, що навіть у двадцятому столітті воно мало ще свої газети. Маркіян Шашкевич підкосив його, але не вбив. Це язичіє хотіли знищити такі могутні люди, як Іван Франко і його побратими. Але воно животіло. Агенти царської охранки в Галичині, москвофіли, підкормлювали ту вигадану мову.

Значення діяльності Маркіяна Шашкевича виходить далеко за межі літератури. Він відчув, що центр України не у Львові, а в Києві, що серце України над Дніпром, і передав це відчуття наступним поколінням.

Здається, ніхто з наших письменників не жив у таких важких умовах, як Маркіян Шашкевич. Він був позбавлений літературного оточення, яке формує талант, надихає, посилює віру в кращий день. Його друзі в «Трійці» ледве сягали йому до плеча — мається на увазі духовний ріст, — а простий народ, парафіяни, були для нього тим, що є для дерева земля. Сонця ж і дощу він не мав. Тільки погляд на Київ уселяв у нього віру й оптимізм. Маркіян Шашкевич вірив, що українська нація житиме, що вона розірве ковані на неї у високих палатах Відня, Варшави й Петербурга кайдани.

Коли вийшла «Русалка Дністровая», начальник львівської поліції сказав: «Ми досить маємо клопоту з однією національністю (мається на увазі польська нація), а тут ці божевільні хотять ще вернути з гробу мертву українську національність». Але на суді історії божевільними ставали і стануть ті, що хотіли й хочуть умертвити народи, а не ті, які віщували їм визволення.

Маркіян Шашкевич писав:

Руська мати нас родила.

Чому ж мова її немила,

Чом ся нев стидати маєм,

Чом чужую полюбляєм!

Ці слова палили рутенців, ренегатів, вірних служак Франца-Йосифа і Йосифа Пілсудського...

Як майстер слова, Маркіян Шашкевич був щасливцем, що одержує від природи не тільки хист поета, а й талант оповідача. Якби хтось з учених хотів уважніше придивитися до його поетики, до всієї різноманітності форм його віршів, то міг би написати цікаву розвідку про Маркіяна Шашкевича і визнати, що це був митець, який не любив повторюватися.

Твори Маркіяна Шашкевича світили тоді, коли було темно, але помиляється той, хто думає, що на світлі вони потьмяніють. І сьогодні вражає нас його вірш про дівчину, яка «витоптала биту стежку білими ногами». Його слова не світляки, що світять тільки в темряві, а дорогоцінні перлини — чим більше сяйва навкруги, тим більше набирають вони чародійного блиску.

...Неподалік від урядової трибуни на площі Хосе Марті, де Фідель Кастро приймав військовий парад, я стояв серед групи латиноамериканців, що оточувала революційного кубинського священика Германа Лінсе. Хвилинами здавалося, що переді мною той, хто у передмові до «Русалки Дністрової» порівняв нашу мову й «хорошу душу руську» з «чистою сльозою дівочою в долоні серафима», великий падре галицької землі.

1961