Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Первомайстер

Він — перший. На його творчості — наш родовий знак. Його вірші, казки, його проза, статті, переклади — зародок великої літератури. Щастя наше — в цьому зародку є все: багатогранність, правдолюбство, дивина, широчінь, але найважливіше — в ньому закладені ідеї, які не постаріли за півтора століття, — ідеї єдності українського народу, ідеї рівноправності націй, ідеї не тільки загальнослов’янського, але й загальнолюдського революційного звучання.

У своїй читанці для малих дітей, виданій 1850 року, Маркіян Шашкевич писав (глава перша, «Що єсть родина»): «Правда, сину, ти тепер в школі, а хто ся лишив дома? — Осталися тато, мама, браття, сестри, словом, осталась родина. Муж і жона з діточками, з хлопцями й дівчатами, чинять родину, до котрої пристає й челядь. Кождий в тім дому має своє питоменне ім’я, а всі разом мають одне прізвище». Читаючи ці мудрі й прості слова, подумаймо про те, що всі ми маємо свої питоменні імена, але в нас є спільне прізвище: народ український. І як народ, маючи своє неповторне назвисько, ми належимо до родини націй із спільним прізвищем: людство. Щоб нести з гідністю своє питоме людське, національне й загальнолюдське ім’я, ми повинні пам’ятати про загальнолюдський обов’язок кожної одиниці й кожного народу. Ми повинні пам’ятати про тих, хто «лишився дома». Власне, це нам хотів сказати не тільки своєю читанкою, але всім своїм життям великий син галицької землі Маркіян Шашкевич.

«Псалми Русланові». їх є три. В пореволюційних виданнях творів Маркіяна Шашкевича друкується, як правило, лише третій. Це один з фактів засилля вульгаризаторського, фальшивого, примітивного, антинаукового погляду на літературу. «Псалми Русланові» можна й треба порівнювати з численними у світовому письменстві філософськими творами, в яких Бог виступає не як покровитель попівщини, а як верховне єство добра, поетичний образ, уособлення духу, в якому немає релігійного фанатизму, а є суто земна здатність бути співрозмовником людини-мислителя. Досить згадати монументальну поему «Загублений рай» Джона Мільтона, подібну ж поему «Промінь мікрокосму» Петра Нєгоша, «Криваві сонети» Гвєздослава, цебто твори, в яких розмова людини з Богом має характер діалогу крайностей моральних, щоб зрозуміти «Псалми Русланові». Тут Бог, уявлювана всемогутність і безсмертність людини, ця вища сила, майже завжди звинувачується слабкою і смертною істотою в багатьох провинах перед людством. І геніальні Шевченкові переспіви «Псалмів Давидових» не тільки за жанром, але й за духом споріднені з «Псалмами Русланови- ми». Бог Маркіяна Шашкевича — це той, хто хоче, щоб людина бачила світло, а не закохувалася в темноти; це носій добродійної могутності. Але, малюючи образ Бога в перших двох псалмах, надаючи йому прикмет всевидющості й безначальності, поет у третьому псалмі вище божої сили ставить силу людської пристрасті, і насамперед — патріотичну снагу. Шашкевичеві псалми — це один з найпотужніших філософських творів нашої літератури. В них зблискує безмірами космічний простір людської уяви, рокоче океан духу, на жебонливу й рівну хвилю покірності накочується вал благородного непослуху, великого бунту проти того, хто може все, але не в силі «видерти» з людського почуття милості й любові до вітчизни.

Палахкотливий талант Маркіяна Шашкевича був центральною свічею «Руської трійці». Від її пломеню запалилися ясним світлом обдарування Івана Вагилевича та Якова Головацького. Хто знає, можливо, якби Шашкевич не помер у такому молодому віці, його побратими не втратили б віри у відродження свого народу, їхні таланти не давали б кіптяви москвофільства чи вдумливого диму проповідей на користь шляхетської Польщі. Коли наближався переломний 1848 рік і вогонь, засвічений Шашкевичем, повинен був би розгорятися, найближчі товариші Маркіянові починали обертатися в ґноти, які вже не палають, а тільки димлять. Ми ж бачимо сьогодні світло молодості тих славних людей, яке, хоч і покинуло згодом їхні душі, не пропало, а перейшло до інших талановитих душ.

Були в Галичині принаймні ще два послідовники й духовні приятелі Маркіяна Шашкевича, які виступили трохи пізніше за «Руську трійцю» на літературному ґрунті, але споріднені з нею всіма мотивами своєї діяльності. Це — Микола Устиянович та Антін Могильницький. Обидва — Маркіянові ровесники, а перший — навіть його особистий друг, кому на знак братньої любові писалося знамените віршоване здоровлення Шашкевича «Побратимові, посилаючи єму пісні українські». До речі, цей твір дає підстави припускати, що автор був знайомий з поезією Шевченка і захоплювався нею:

Отак, Николаю, вкраїнські вірлята

І веселять душу, й серце зігрівають...

Микола Устиянович, який почав друкуватися в тридцятих роках, мало не всі свої найкращі твори написав 1848 року, коли потрібно було Маркіянової запальності, щоб використати скасування панщини, революційну ситуацію в Австрійській імперії на здобуття хоч би найелементарніших прав для українського народу Галичини. Один з найактивніших організаторів «Собору українських учених», він заявив на тому з’їзді галицької інтелігенції 19 жовтня 1848 року: «Як хочем узброїтися в кріпость — послухаймо громкого Шевченка!» Це було мовлено тоді, коли Тарас Григорович коротав свої невольничі дні над Каспієм, коли про поета «від молдаванина до фінна» усе мовчало, а то й почало забувати. Це було чи не перше велике і справжнє слово про Кобзаря, сказане письменницьким серцем на нашій землі. Микола Устиянович написав кілька дуже цікавих повістей, дві з яких, а саме «Старий Єфрем» і «Месть верховинця», можна прочитати в антології «Письменники Західної України» («Дніпро», 1965), але інші, такі, як «Страсний четвер» і «Ніч на Бержаві», на жаль, недоступні для сучасного читацького загалу, бо друкувалися останній раз, якщо не помиляюся, 1913 року. Чи не пора видати поезію й прозу Миколи Устияновича, чи не пора показати, що він перший в українській літературі створив образ Довбуша, оспівав Бойківщину та Гуцульщину, створив безсмертні пісні про карпатських народних месників: «Гей, браття опришки» та «Верховино, світку ти наш». Син Миколи Устияновича, Корнило, також поет, але більше знаний як маляр, залишив багатогранну і цінну живописну спадщину, в якій виділяється картина «Шевченко на засланні». Так рід Маркіянового побратима вийшов на магістраль нашого часу, такий родинний, політичний і духовний зв’язок доби національного пробудження Галицької України з нашою добою.

Антін Могильницький, відомий як автор, на жаль, незавершеної поеми «Скит Манявський» і балади «Русин-вояк», продовжував чесно й послідовно діло Шашкевича, зробивши головною темою своєї творчості уславлення української минувшини. Він писав народною мовою, наражаючись на переслідування з боку державних та духівничих «зверхностей». Він розумів соціальну солідарність, яка об’єднувала пануючих зайд із українськими магнатами та митрополитами. Він намагався ламати «перешкоди, якії не лише дух іноплеменників, німців та ляхів, але особливо наші, нібито родимії русини, наставники духовнії — але в самій річі перекінчики і гонителі, — свому материнському язикові чинять». (З листа А. Могильницького до Я. Головацького за 24 лютого 1848 р.).

Оскільки ювілей «Русалки Дністрової» святкуватимем 1987 року і немало добрих слів скажемо на адресу «Руської трійці», я вважав за потрібне згадати Миколу Устияновича та Антона Могильницького як тих, хто став поруч з безсмертним Маркіяном тоді, коли стара «трійця» розпалася. З історичної перспективи бачимо, що в Галичині напередодні і в самий час упадку кріпосництва, в час розвалу меттерніхівської прогнилої економічної та державної системи, діяла «руська п’ятірка», «руська десниця», яка заклала основи нової народної літератури, була до появи Івана Франка найактивнішим чинником єднання розірваних українських земель.

Головною постаттю тієї «п’ятірки», сказати б, великим пальцем «руської десниці» був Маркіян Шашкевич. Чи могли б ми пояснити, в чому сила його кількісно невеликої творчості, в чому невмирущість розпочатої ним літературної традиції? Певна річ, насамперед у тому, що вона знайшла щирий відгомін у серцях ще панщизняного, хоч і неграмотного, та до свободолюбних ідей чутливого галицького селянства. Народ колишньої Західної України на всіх етапах своєї нелегкої історії звертався до Маркіяна Шашкевича як до першого свого захисника. Мала значення й та обставина, що ряд письменників, які писали народною мовою, які служили ідеї визволення та возз’єднання України, ідеї братерства націй та соціальної справедливості, почавшись Маркіяном Шашкевичем, ніколи в нас не переривався.

Минулого року, коли відбудовувалася хата Маркіяна Шашкевича, ми приїхали в Підлисся з Р. Лубківським, щоб подивитися, як іде робота. Застали ми засумованих майстрів, які саме настеляли підлогу, а сумні були вони через те, що матеріал їм дали недоброякісний — сирі лаги та мокрі дошки. «На такому дереві недовго стоятиме ця хата», — казали золочівські теслі. Певна річ, ми з Р. Лубківським подбали про те, щоб матеріал було замінено, й наші теслі повеселішали. Подумалось тоді про первомайстра української літератури в Галичині — Маркіяна Шашкевича: він вибирав для своєї будови і місце високе, звернене до сонця, і підвалини алмазні, розуміючи, що стояти їм треба буде віки.

Сьогодні ми ніби приторкаємося до підвалин не тільки «галицької», а й всеукраїнської літератури й чуємо, що дзвонять вони міцністю своєю. Жодна ідея Маркіяна Шашкевича не струпішлявіла і не підгнила, можна тільки дивуватися, як цей чоловік, розриваний суперечностями тодішнього соціального й національного буття, спромігся витесати фундаменти для нашої духовності, на яких можна зводити найвищі хмаросяги.

Він був хворобливий, кволий на тілі, але творчість його просяває здоров’ям молодості, гармонією, яка дається тільки міцному, невмирущому духові. Він був священиком, але служив не господові тиранів і лицемірів, а Богові бунтарів та опришків, Богові земної справедливості. Він був проповідником національного відродження в замкнутій і глухій Галичині, але голос його почула Закарпатська і Наддніпрянська Україна, і, якщо не хочемо, щоб нас розмила хвиля космополітизму і національної зневаги, ми повинні сьогодні вслухатися в його заклики. Він засвітив смолоскип народної свідомості й самопошани, але тримав і ніс вогонь так, щоб ніколи, за жодних обставин не розпалити міжнаціональної ворожнечі, а, навпаки, при мужньому світлі шукати єдності й братерства культур і народів. Він писав і по-польськи, але відстояв кирилицю і саму душу української мови в боротьбі з латинізацією і смертю. Він був предтечею Франка, але геній Каменяра не затінив його, а висвітлив, і підніс, і показав його місце в історії, і вказав у ньому вічно живі прикмети художника й борця. Він не залишив нам зображення свого обличчя, але, якщо ви схочете побачити його людський образ, вдивіться в лик одержимого любов’ю до свого народу юнака, в осіянне лице талановитого юнака, який говорить правду. Ото й буде Маркіян Шашкевич.

1986

¹ В основу статті лягли виступи на вечорах М. Шашкевича у Підлиссі, Львові, Тернополі й Києві 1986 р.