Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Франко - з нами

Астрономи твердять, що всесвіт виник з дрібного зернятка вогняної матерії, вибух якого наповнив простори зорями й планетами, хоч неможливо уявити силу, здатну вмістити програму космосу в одному зерні. Галактика творів Івана Франка так само народилася з пилинки вогню. На вигляд звичайна окалина, або, як кажуть бойки, дзиндра, а насправді незбагненна клітина божественного пломеню, «правдива іскра Прометея», залетіла з батькового ковадла ще в дитяче серце поета, вибухнула вулканами любові до праці, до правди, до свободи, заполонила його безмежну душу, обертаючи її в безліч світил, які ще й нині ростуть, роз’ятрюються, рухаються врозліт, розширюють свої національні і світові орбіти. В тій іскрі спресовувався віками національний і соціальний біль українського народу, недаремно ж вона вибризнула з-під молота в підкарпатській кузні, але її прометеївське єство не розгадаєш болестями самої лише рідної землі — в природі Франкового дару живе планетарна невситимість пізнання й творення.

1875 року дев’ятнадцятилітній випускник Дрогобицької гімназії, син коваля з Нагуєвичів, їде поступати на студії до Львівського упіверситету. П’ятсот книг — а такою щодо кількості була вже тоді його бібліотека — він не міг одразу взяти з собою, але творчий багаж був при ньому. Збірка любовної лірики, в якій значаться також твори громадянського плану, звертання (і це дуже показово) до М. Шашкевича як до обновителя галицької землі, драми «Три князі на один престол», «Славой і Хрудош», віршовані новели, поеми — одна, написана по-німецьки, про Ромула й Рема, друга, по-польськи, — про нумідійського царя Югурту, переклади «Антігони» й «Елек- три», «Слова про полк Ігорів», декількох глав біблії, двох пісень із «Пісні про Нібелунгів», двох пісень із «Одіссеї», двох дій із «Уріеля Акости», ще на той час не викритого містифікаційного «Краледвірського рукопису», уривка із «Махабхара- ти» під заголовком «Смерть Гідімба». Ось, безперечно, неповний перелік зробленого юнаком, який за три роки напише «Каменярів», ось ще зелене, але за розмірами вже космічне гроно, яке, дозрівши, ніяк не вміститься в національні обрії. Хай з того пуп’янка ще не показалися червоні пелюстки революційної пристрасті, але в цьому зародку Франкового обдаровання уже двигтить жага охопити й пізнати світ, вібрує космотонічна енергія. Те, що написав Каменяр, не піддається й досі обчисленню, і, мабуть, не тільки ми, але й наші нащадки відкриватимуть нові астральні тіла в безмірі його літературної і громадсько-політичної діяльності.

І все ж подвиг Франка у світовому письменстві унікальний не просто кількістю написаного. Адже стільки ж або не набагато менше за сторінками створили деякі драматурги, прозаїки, навіть поети, скажімо, Лопе де Вега, Лев Толстой, Врхліцький, але створили в більш-менш одному жанрі, в той час, як український титан працював з однаковою новаторською силою й успішністю в усіх родах, видах і підвидах літератури і в надмір цього збагатив ґрунтовними дослідженнями етнографію, фольклористику, історію, естетику, соціологію, політичну економію, філософію.

Мікеланджело слова, він не тільки валить скелі темноти й безправ’я, не тільки покриває бруком дорогу для свободи й освіти, але й витісує біля скривавленого каменярського шляху богатирські подобизни галицьких мужиків, облиті «киплячкою» ненависті до визискувачів фігури бориславських пролетарів, різьбить осяяні любов’ю до людини статуї подвижників поступу й справедливості, гігантські постаті Рубача, Івана Вишенського, Мойсея, образи революційних інтелігентів, будує пам’ятники десяткам творців світової літератури, серед яких — Софокл, Данте, Шекспір, Гете, Пушкін, Міцкевич, Золя, Шевченко, Леся Українка, ставить на нашій землі перші храми вавілонській, індійській, еллінській, римській та арабській культурам. І все те робиться добротно, виковується в матеріалі неподатливому, і на всьому, навіть на незакінчених творах, ніби на скульптором розбуджених, та не виведених із мармурових брил рабах, видно печать могутнього ума й невтоленого людинолюбства.

Довгі літа пекла нас мрія бачити велетенську творчість Франка зібраною, систематизованою, опублікованою з науковим коментарем в одному виданні. То була мрія кожної освіченої, а вже безперечно — кожної творчої людини в нашій республіці. Згадаймо, як двадцять років тому П. Тичина захоплювався ухвалою Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР випустити твори Франка в п’ятдесяти томах, як він говорив, що те видання «стане великою гордістю української літератури».

Звершилося. Франків п’ятдесятитомник — нова, хвилююча, животворна реальність нашого духовного буття. Хоч у заповітне п’ятдесятикнижіє (вислів неточний, бо деякі томи складаються а двох книжок) увійшло, кількісно беручи, тільки дві третини Каменяревої спадщини — її головна, якісна, ядровита сила вже представлена тут. За колосальним обсягом, за складністю композиції, редагування, коментування це видання не має собі рівних у нашій республіканській, та й не так уже багато аналогічних з’яв можемо вказати і в світовій практиці.

Франко якоюсь мірою передбачив таке зібрання творів, коли 30. XI. 1883 року писав до У. Кравченко: «Тяжка робота, але що діяти. Знаєте, як отеє сиджу два місяці у Львові, то можу сміливо сказати, що якби-м поробив так з 10 літ, то певно, що моїх писань вийшло би на яких 50 здорових томів. Та тільки то благодать, що чоловік не з заліза і не довго видержить». Чоловік не з заліза, але відкиньмо з його трудового сорокаліття час, який пішов на те, що не включено до п’ятдесяти томів, а ще відкиньмо місяці тюрми й недуги — і тоді побачимо, що діло, котре цілі колективи з напруженням відкривали, збирали, укладали, враховуючи підготовчу працю, видавали близько тридцяти років, він написав приблизно за такий же час! Не було й немає ні такого заліза, ні такої сталі, які могли б витримати ритм роботи, блискавичність і напругу щоденного творчого Франкового життя.

Мабуть, він передбачив і ту благосну повільність, з якою працюватимуть дослідники й видавці його творчості й, не докладаючись на нащадків, сам почав готувати це видання, уточнивши бібліографію своїх писань, укладену 1898 року М. Павликом, поставивши свої криптоніми під численними матеріалами, надрукованими без підпису в газеті «Kurjer lwowski», переклавши українською мовою статті, що йому довелося їх писати по-польськи, по-німецьки, видавши їх книжками під заголовком «В наймах у сусідів». Але нащадки знайшлися. З рук самого Франка роботу над його архівом приймає надзвичайно працьовита й сумлінна людина, якій ми завдячуємо опублікування багатьох невідомих творів, розвідок, перекладів, бібліографічних документів, що стали важливим будівельним матеріалом для п’ятдесятиповерхової споруди нинішнього видання. Маю на увазі академіка Михайла Степановича Возняка, який у Львові, в умовах панської Польщі насмілився надрукувати деякі найреволюційніші статті Франка і його переклади марксистської літератури.

Вивчення творчості Франка на науковому рівні, її коментування, яке в п’ятдесятитомнику займає, якщо його зібрати разом, щонайменше десять книг, ця благородна й каторжна праця належить честі наших учених, літературознавців різних поколінь, різних зацікавлень. Та є серед них люди, які присвятили себе цілковито Франкові, справжні трудівники, що для них сьогоднішнє свято — це спомин молодості і впевненість, що життя не пройшло недаром. їм складаємо шанобливу данину народного серця. Та не тільки їм. Великої вдячності заслуговують працівники видавництва «Наукова думка», всі, хто нехай з готового, та все ж будував одне з найбільших святилищ людського духу. З гідністю прийшли ми до сто тридцятих Франкових роковин, даруючи не лише ювілярові, але й народові українському, нашій культурі, слов’янству, всьому людству п’ятдесят томів, які зачаровують і вражають потужністю Франкового генія, його всеосяжністю й гармонійною повнотою, його сущістю в проблемах і боліннях XX століття.

Не час давати детальну оцінку виданню, останні томи якого не встигли ми як слід переглянути, не те що прочитати, але бажано якнайшвидше збутися розгубленості перед тим книжковим хмаросягом. Хочеться, щоб насамперед наше письменство засвоїло на новому рівні Франка, а франкознавство щоб зійшло на новий рубіж, який повинен відзначатися узагальнюючими роботами, опертими на весь нині набагато доступніший матеріал, спрямованими в сучасний день ідеологічного та мистецького життя нашої країни. Важливо не зупинитись на вчорашньому осягненні нашого найбільшого письменника, вченого-гуманітарія й мислителя. Особливої уваги заслуговує те, що в п’ятдесятитомнику надруковано взагалі вперше або вперше передруковано з прижиттєвих Франкових публікацій: розділ «Література і мистецтво», який займає сімнадцять книжок, розділ «Наукові праці», який займає шість книжок, розділ «Листи», який займає три книжки. «Література і мистецтво» — панорама європейської писемної культури від античності до XX віку, причому глибоко продумана, з концепцією розвитку й теоретичними висновками. Франко дає окремим письменникам, цілим періодам і напрямам у літературі всеохопні й точні характеристики, за межі яких важко або й неможливо вийти, якщо триматися суті, а не поверхні предмета. Гордістю п’ятдесятитомника є науковий розділ, особливо соціологічні та філософські праці Франка, які показують його неймовірно широку обізнаність у цих ділянках і знову ж таки вриваються до наших днів як передове й живе слово, не вкрите пилюгою задавненості, не обтяжене, як деякі нинішні фоліанти на цю ж тему, плитами смиренномудрія.

Настав час простудіювати і все те, що залишилося за межами п’ятдесяти томів, і побачити не тільки в мріях, але і в конкретних планах повне академічне зібрання творів Франка, що могло б вийти до столітнього ювілею з дня його смерті, тобто в 2016 році. Для цього необхідно організувати в межах Інституту літератури АН УРСР зміцнений молодими кадрами франкознавчий центр із авторитетним філіалом у Львові. Майбутнє нашої культури немислиме без літопису життя, енциклопедії творчості і лексикону мови Франка. Отже, має до чого прикласти свої руки й таланти наша науково обдарована молодь.

Звичайно ж, ми не повинні ідеалізувати це на сьогодні най- солідніше видання творчості Каменяра, бо воно не позбавлене прикрих пропусків і скорочень, зроблених от хоча б у знаменитій передмові до збірки «Мій Ізмарагд», в статті «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» і взагалі в деяких інших, якраз не другорядних, а принципово важливих речах. Не обійшлося й без дивоглядії. Скажімо, в коментарі до однієї з робіт Франка (не буду конкретизувати, бо це явище не поодиноке) написано, що він тут, «дещо некритично оцінюючи тогочасні наукові джерела, висловлює ряд дискусійних тверджень з точки зору сучасної науки». Висловлює то висловлює, але тільки доти, доки цього хочеться редакторам. Далі — стоп, квадратові дужки з трьома крапками всередині. Така дискусія сучасної науки з Франком виглядала б смішною, коли б не було сумно від дужок, які нагадують ножиці або кліщі, знаряддя потрібні, та тільки не для наукових розправ. З іншого боку, поява дужок — радісна річ, вона свідчить про певний розвиток, адже в попередніх виданнях такі скорочення нічим не позначалися.

Скорочення й пропуски походять від минулих перестраховницьких тенденцій, від тих, хто радніший був не вивчати, не пояснювати, зрештою, не критикувати, а лише підрізувати й підгембльовувати Франка, щоб він гладко припасовувався до ідеалістично тлумачених принципів практики соціалістичного будівництва і комуністичної теорії як певних застиглих і непорушних догм.

Геній Франка — власне, тим геній, що живе серед нас, в наших думках і переконаннях, допомагає нашому народові осмислювати свої історичні кроки протягом усієї пореволюційної доби, на кожному етапі економічного й культурного розвитку ставить перед нами нові вимоги, тим часом як деякі вульгаризатори хотіли б замкнути інтелект нашого предтечі в одному лише пророкуванні революційної переміни. Ми переконуємося: філософські, загальнолюдські й національні ідеї Франка — то одежа, яку нам дано на виріст. Не перешивати її, а рости нам треба!

Є щось для наших тривожних днів символічне в тому, що останній, з датою 8 лютого 1916 року вірш Франка, присвячений прославленню благодатного часу, «коли війна нелюдяна кривава на мир переміняється». Тяжко хворий, згасаючий поет був стомлений не лише тружденним і страдницьким життям, але й війною, яка, розвіявши світами найрідніших йому людей, осиротила його, поклала в шпиталь на ласку сестер милосердя. Франко передчував: імперіалістична бойня закінчиться вибухом народного гніву, що «трони й тирани втонуть у крові». Знаємо його пророцький, наповнений блискотом повстанчого вогню, глибоко ліричний вірш, написаний 1883 року, але закінчений 15 вересня 1914 року:

Там вулицями стугонить

Ріка народу і валить

Тиранський трон! Гармати грають,

Реве пожежа, кровця рине,

А люди вереск підіймають,

Страх їм замовкнуть не дає,

То революція, єдине,

Коханеє дитя моє.

Все життя благословляючи революцію і свободу, Франко ненавидить мілітаризм, оту, як він висловлювався, «підпору капіталізму», горішній кінець якої підтримує золоті хороми буржуазії, а долішній гостряк забитий у саме серце трудового людства. Соціалістична ідея, пише Франко, прямує «до най- щільнішого збратання (федерації) людей із людьми й народів з народами, як вільних із вільними й рівних із рівними, прямує тим самим до скасування всякої підлеглості, всякої політичної залежності, всякого поневолення народу народом і до скасування воєн, що ворожі людській природі, нищать прогрес і роблять людину дикою».

Та не лише в політичних статтях виступає Каменяр проти мілітарного заструплення планети й казарменого звиродніння. Франко-критик, аналізуючи, скажімо, творчість Лілієнкрона, вказує, що цей німецький поет — «учений Мольтке», що він «любить війну, любується в військових парадах, дефілядах, штурмах і комендах» і що «запал до воєнного «ремесла» — не надто високе свідоцтво його чоловіколюбності». Але найцікавіше те, що Франко-економіст відслонює замасковані давильні страшної машини, яку сьогодні ми називаємо військово- промисловим комплексом. Стаття «Фабрики зброї в Штейрі»

Ці слова І. Франка взяті з його статті «Що таке соціалізм» (1878), виявляють захоплення письменника марксизмом; цитуючи їх, я хотів нагадати ідеологам русифікації й поневолення України, що марксист Франко трактував соціалістичну ідею як ідею не тільки соціальної, а й національної свободи, яка передбачила «скасування всякої підлеглості, всякої політичної залежності, всякого поневолення народу народом...» (прим.Д. П.). показує, як ростуть прибутки від продукування знарядь убивства.

Справжнє розуміння історії виявляє Франко саме у цьому — для нашої сучасності найголовнішому — питанні, чому «європейські народи стоять напоготові до війни, удержують величезні постійні війська, подають величезні гроші на зброю і прокормления вояків, одним словом, стогнуть під гнітом мілітаризму, котрий чим далі, тим дужче змагається, з котрого тепер і виходу не видно». Взяті з Франкової розвідки «Війни і війська в наших часах», ці слова страшно читати і нині, через сто чотири роки після того, як вони були написані. Але вражає те, що автор розкриває справжні причини такого становища, які полягають «в поганих суспільних і економічних обставинах», у ворогуванні «між упревілейованими і неповноправними, бідними і багатими, панами і підвладними».

Того ж таки вже двічі згадуваного 1883 року під пером Франка відгранилися рядки, які нині яскравіють у нашій пам’яті, ніби пересторога, виписана кров’ю воєн, пережитих в останньому, у найбільш цивілізованому столітті:

Бо коли народи в згоді

працюють, щоб природі

Вирвать тайну не одну,

В тьму життя лить світла досить,

Горе тому, хто підносить

Самовільную війну.

Франко перший в українській і один із перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних суспільних і філософських тем усього світового мистецтва. Ще його учнівські гекзаметри (1874 рік!) зблискують характерним рядком: «Лиш що набуде наш труд, своїм те можем назвать». А в першому своєму філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших временах» Франко говорить, що духовне ледарство (від себе додамо: будь-яке ледарство) — то злочин супроти гуманності. Каменяр ніде не визначає труд як безтурботні радощі чи солодку втіху, навпаки, його максималістська просьба до матері-землі: «дай працювать, працювать, працювати, в праці сконать» має скорботне забарвлення. Одначе то героїчна скорбота, вона відповідає нелегкому вихованню в собі не будь-якої активної волі, а головного закону людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Труд у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, рятувати її від іржавіння і ламкості, вселяти в неї весняні, живі пориви, давати їм життєву снагу, почування гідності й правди.

Одначе в таку духовну силу може обертатися лише труд, в якому живе свідомість «ділання для добра суспільного», громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, але й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Не дивно, отже, що Франко вище за книгу Іова, за «Божественну комедію» і за «Гамлета» ставить «Фауста», твір хоч «далеко не викінчений в артистичнім згляді», але своєю головною ідеєю переломний та основоположний для нової європейської культури. В творінні німецького просвітителя наш поет бачить «зворот від особистих мук і розкошей до ограничено!, але тривкої і твердої праці для суспільності».

Не треба, одначе, думати, що Франко залишався догматиком у цьому складному питанні, що він вимагав повного підпорядкування індивідуальності питанням загального добра. Ні, його самого можемо порівняти з Фаустом і тут побачимо — Франкові з початку життєвої дороги відкрилося те, що герой Гете пізнає наприкінці життя, але хіба уникнув дух нашого поета тих особистих мук і трагедій, розчарувань і скорбот, через які проходить Фауст? Ні, Франко страждає набагато більше, бо, хоч знає, що найвище благо — це праця для суспільства, хоч з упертістю Сізіфа намагається викотити з трясовини на гору, до сонця, не камінну брилу, а цілу Галичину, обкислу міщанським і клерикальним болотом, він змушений пройти через пекло насмішок і знущань з боку того ж галицького суспільства, через чистилище нерозділеного кохання.

Мофістофель, який з’являється доведеному до відчаю ліричному героєві «Зів’ялого листя» «не як мара рогата з копитами й хвостом, а як приємний пан в плащі і пелерині», не хоче купити його душі. Він картав того героя за безбожництво й раціоналізм, тобто за те, що так не подобалось в особі Франка рутенській провінції, недорозвиненим лібералам з народовської та «москвофільської» братії. Відкинутий і зневажений верхами суспільності Франко не втрачає фаустівського ідеалу, бо стає на службу до низів, до безправних, гнаних і бідних, але все ж не до пролетарів духу.

Він приходить до переконання: крім праці, існує внутрішнє благо людини, її творчий надих, її пісня, здатна бодай на певний час відривати душу від земного, колючого, брудного падолу, переносити її, понад проваллями розпуки, з вершини на вершину ясної надії і віри у завтрашній день. Жити лише для праці неможливо, як неможливо — й навіть злочинно — все життя співати. У Франковій творчості постійно виступають

дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини й природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Ставити пісню в залежність від хліба і проповідувати шлункові ситощі як умову для народження натхненних мелодій і доброго співу — означає заперечувати франківську двоєдиність волі й діяння, приписувати духовному началові підрядну роль у житті людини. Ми ще недавно любили повторювати порожнисту формулку «буде хліб, то буде й пісня», зовсім забуваючи, що не скрізь, де є багато хліба, панує пісня, що сонце короваю чи понікельованого автомобільного колеса може давати світло людині лише тоді, коли його промені йдуть через широкі й чисті вікна книжок, що бездумна, жорстока і німотна ситість ніколи не народить пісні правди й свободи.

Одна з головних Франкових ідей — у тому, що «правдивий, живий чоловік, людська одиниця» є найбільшою коштовністю на землі, бо вона — носій духу, а той дух, «вічний революціонер», нарівні з працею будує реальну дійсність, рухає життя і не може бути вбитий жодною підлістю, жодною зброєю. «Ще той не вродився жар, щоб в нім згоріло вічне діло духа...», але «чий дух до земного прилип», той загине, бо, вколисаний і приспаний матеріальними статками, втрачає висоти широкого й болісного мислення.

Від першого вірша «Народна пісня», від «Каменярів» і «Гимну» до лірики важких і зрілих літ, через деякі оповідання, п’єси, повісті, статті Франко проводить думку про те, що духовний світ людини — її найдорожче надбання. Він визнає філософське тлумачення людської душі, яке полягає в тому, що зло не є природженою рисою людини — навпаки, в ній живе інстинкт доброти, але його заглушує середовище, насамперед усілякого роду нерівність, визиск, суспільна продажність і лжа.

Не в серці людськім зло! А зла основа —

Се глупота й тота міцна будова,

Що здвигнена людьми і їх же губить.

Се зло й тобі прожре до кості тіло,

Щоб ти зненавидів його і бивсь з ним сміло,

Хто з злом не боресь, той людей не любить.

Віра в те, що, змінивши середовище, можна змінити людину, неодноразово піддавалася критиці й осміянню в часи Франка; серед письменників знаходилися навіть генії, які визнавали неподоланність нібито вищою мудрістю закладених у людське єство темних, сатанинських, самолюбивих поривань. Заратустра Ніцше й Раскольников Достоєвського — вичерпні, самознищувальні зразки індивідуалізму, в яких протест проти ницості переходить у вседозволеність, невольницький дух стає вбивцею, але цим не врятовується від рабства.

Зрозуміло, Заратустра й Раскольников — різні типи, їхній індивідуалізм має різну природу. Перший виражає філософські погляди автора, це образ романтичний і діючий за межами історичного часу. Другий — відбиває художницьке болісне шукання духовно сильної людини в конкретних, причому звироднілих, затхлих суспільних умовах життя. Та річ у тому, що обидва вони позбавлені найголовнішої гуманної прикмети — любові до людини.

У Франка боротьба зі злом завжди пов’язана з любов’ю до людей. Він закликає до революції в ім’я тієї любові, поет вірить, що зміна середовища може ублагороднити людину, але вірить також в мистецтво, в художню високоморальну правду, яка дає людині силу за будь-яких умов залишатися людиною, а не рабом чужої чи власної жорстокості.

Франко заглянув дуже глибоко в плеса, в течію, в непохопну й мінливу, та все ж чимось дуже стабільну й благородну матерію людського духу. Той плин душі — ніби гірська річка: скеля, відколовшись від гори, не вб’є її, зробить лише кращою, створить веселчастий водоспад на ній. «Дух, що тіло рве до бою», дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. Та не менш франківський і той дух, що утворився від кам’яної перегороди на його шляху, дух, який скаржиться на безсилля, падає, ламається, навіть роздвоюється, бореться сам з собою — та не для того, щоб стражданнями пригнобити нас, а, навпаки, для того, щоб показати нам, які тортури він спроможний подолати й залишитись неушкодженим. В поемі «Похорон», в ліричній драмі «Зів’яле листя», в збірці «Із днів журби», зрештою, в «Мойсеї» Франко являє трагічне лице того ж піднесеного й героїчного єства, яке ясним обличчям сяє у «Вічному революціонері», «Веснянках», «Думах пролетарія», «Вільних сонетах» та багатьох інших поезіях.

Люди, люди! Я ваш брат,

Я для вас рад жити,

Серця свого кров’ю рад

Ваше горе змити.

А що кров не зможе змить,

Спалимо вогнем то!

Лиш боротись — значить жить,

Vivere memento!

Порівняймо цей останній, найбравурніший, акорд «Веснянок» з центральним мотивом збірки «Із днів журби»:

Люди! Діти!

До мене! Я люблю вас, всіх люблю!

І все зроблю, що будете хотіти!

Чи крові треба — кров за вас проллю!

Чи діл — я сильний, віковічні скали

Розторощу, на землю повалю... —

і ми побачимо, що це — вияви одного й того ж громадянського чуття любові. Хай вдруге воно приходить до поета обсноване павутиною рефлексії, та все ж то не бренькотлива мушка, яка має загинути в сітях зневіри, а полум’я, яке спалить міцне й самогубне плетиво песимістичних роздумів. Ліричний герой трагічного Франка зізнається лише в особистім нещасті, його проймає жаль, що він, стільки труду віддавши для суспільного добра, для визволення інших, не дочекає кращого життя й свободи, та це зовсім не означає, що воля й справедливість не прийдуть ніколи.

В одному з найкращих філософських віршів, звертаючись до матері-природи, поет звинувачує її за те, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає «свиням під ноги». Ти, говорить він, «в душах розпалюєш дивні вогні, бажання і тугу, а потім працюєш щосили, щоб погасити, здушити, притлумить пориви, що ти сама розбудила. Ллєш на них дійсності воду холодну, куєш у матеріалізму кайдани, розчаруванням цупко обпалюєш крила...» Франко звертається до природи як справжній матеріаліст, а нарікає на «кайдани матеріалізму». Мова йде не про філософські, а про реальні закови, які обертають людину в бездушного пожирача хліба, в раба фешенебельних речей і комфорту; це кайдани, якими добровільно обковуються ті, кому відсихають крила духовності, хто втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння.

Оспівуючи науку як рушій поступу, порівнюючи людський ум з локомотивом, який тягне вагони, Франко писав, що той ум сильний лише доти, доки не зійшов з рейок, значить, доти, доки людина накидає свою волю техніці, машині, сліпому залізові. Франко не знав таких слів, як «радіація» і «комп’ютер», але любив і, здається, перший у поезії нашій вживав слово «атом». Біля цього слова можна виявити дві суперечливі тенденції в його творчості. З одного боку, «одно лиш вічне без початку й кінця, живе і сильне, — се є матерія: один атом її тривкіший, ніж всі боги», з іншого — «ми логікою кицьки розсудили, що загалом нема безодні, нема нічого, лиш атом, момент і рух молекулярний». Франко не сприйняв тієї логіки і, власне, найдосконалішими своїми творами показав: дорогу поступу осяває світло, яке постає з безодні людського духу, а не з безодні атома.

Нема для нашого суспільства, для нашого часу та, думаю, ще й довго після нас не буде актуальнішої ідеї за франківську настанову, яка говорить, що людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, в болях своїх почувань, що в людських душах ми бачимо «таку ж реальну дійсність, такі ж великі явища, як в зорях», і що в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, навзаєм цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства й любові.

Служіння пісні і праці, котрі, начебто днина в ніч, а ніч у днину, переходять одна в одну і створюють умову для повноцінності людського життя, — це перша Франкова заповідь. Але ж є ще й друга, така ж складна й глибока своєю діалектичною природою. Це заповідь любові до батьківщини й до людства, яка вимагає одночасно патріотичної і міжнаціональної служби. Любов до вітчизни може бути темною, як неосмислена суспільними завданнями праця, а прояснитись, усвідомитись, ушляхетнитись те почуття може тільки тоді, коли вбиратиме в себе любов до інших народів. І навпаки. Одержима космополітизмом людина нагадує чайку з обмороженими ногами: є в неї небо й океан, але немає берега, нема гнізда, нема відпочинку, нема життя. Декларуючи своє почування до України, Франко питає:

І чи ж перечить ся любов

Тій другій, а святій любові

До всіх, що ллють свій піт і кров,

До всіх, котрих гнетуть окови?

Ні, відповідає поет. І не один раз наголошуватиме він, що нема суперечності між інтернаціоналізмом і патріотизмом, навпаки, ці почуття одне без одного вироджуються.

Представляючи Шевченка у вигляді європейського світильника, зробленого з «українського воску», бачачи взагалі справжнього для «цілої освіченої людськості» цікавого й провідного письменника в образі дерева, що корінням проникає в національний ґрунт, а кроною — в загальнолюдські небеса, Франко увиразнює й передає взаємодію двох не тільки для літератури, а й для кожної людини необхідних начал життя й діяльності. Інтернаціоналізм Франка — явище на його часи неповторне. Річ не тільки в тому, що Франко як художній талант і проникливий розум не вміщається в національних

рамках, що в його творах живуть представники різних народів, що не лише українській, але й російській, польській, німецькій та, власне, майже всім європейським націям він, досліджуючи їхнє письменство, дає додаткову можливість пізнати самих себе, що він перезнайомлює і зближує між собою численні стародавні й сучасні культури, що фактично не визнає жодних кордонів у мистецтві.

Важко знайти в світовій літературі постать величнішу й трагічнішу, більше схожу на Мойсея, що сорок літ провадив свій народ до обітованої землі, але так і не ступив на неї, аніж фігура Франка, що сорок літ був духовним вождем поневоленого українського народу, але не діждався пришестя волі. Франкова творчість — універсальний пролог визвольної доби. Як поему «Мойсей» конкретизує й пояснює вступ до неї, так сутність нової цивілізації, джерела її розвитку й натхнення, загальнолюдські, мирні устремління наповнює діяльним змістом слово Каменяра. Безперечно, воно вицілене ще далі, в часи, коли свобода й справедливість пануватимуть повсюдно, а людство боротись буде тільки проти своєї варварської минувшини, долаючи в собі дедалі слабнучі рудименти соціальної та національної ненависті.

Народжений з болінь українського народу, сформований трьома великими силами, а саме творчістю Шевченка, європейською філософією і світовою революційно-демократичною літературою, Франко сам став ідейною й художньою потугою, яка впливає на життя нових часів, на вироблення нового каменярського ідеалу. Загальнолюдське значення Франка — насамперед у тому, що він висловив багато думок, створив багато образів, які в його часи були мрією, а в наші — дійсністю. Світовий читач не зможе в майбутньому обходитись без кращих творінь Франка, а те, що вони сьогодні тому читачеві маловідомі, — результат несправедливості, яка існує й доти існуватиме при розподілі культурних надбань людства, доки всі народи не будуть рівними членами загальнолюдської сім’ї. Але є ще інше світове значення Франка. Воно — у воскресінні його вітчизни. Він прийшов, як «розвидняющийся день», і розбудженому Шевченком українському народові засвітив до революції, допоміг прийняти не тільки радощі, але й трудні обов’язки учасника побудови нового, справедливого світу. Франко — це ж і є та сила, яка вміщає в найменшій іскрі нашої національної і соціальної свідомості програму космосу — код незнищенної любові до праці, до правди, до свободи.