Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Світоч братерства й свободи

Світ, який народив і виплекав дух Івана Франка, не вмістити в національні межі, але багатюще світло, різнорідне вогневіння вселюдської культури й філософської мислі, що вливаються в невмирущу плоть генія, надаючи йому особливої міцності й принади, підпорядковане силі його серця, енергії ядра, а серце Франкового духу — то невгасна жменя ковальського вогню з батькової кузні. Народ розпалював і роздмухував те полум’я, щоб розпікати на ньому залізні штаби й кувати з них різні знаряди своєї праці, і воно, ставши серцем поета, пам’ятало долоню, на якій прокинулось, пам’ятало й призначення своє: вхлинати світ і витворювати з нього всі необхідні для духовного життя народу знадоби та інструменти.

Болить нам і сьогодні мученицьке життя Франка. Змалку — осиротілий, в школі — погорджуваний паничами, в молодості — переслідуваний і замиканий по в’язницях, у зрілості — кований холодом міщансько-ліберального оточення, скручений недугою і зв’язаний бідністю, він і в смерті був зневажений, бо його, схололого, віднесли в чужій сорочці до чужої гробівниці. Коли вдуматися в огром його творчого подвигу, мимоволі спитаєш: а чи могло бути взагалі у Франка те, що звемо особистим життям? Так от, видається мені, що найбільшим дивом безміру Франкового слова є власне він сам, не тільки як ліричний герой «Каменярів» і прототип Мойсея, але і як герой «Зів’ялого листя» та «Похорону», геніальна особистість і жива, стражденна людина, яка поєднала свої боління з народними, зібрала в своїй згорьованій душі стільки потуги, розуму, радості, віри, скільки треба в найчорніші часи народові, щоб жити й бути народом. Поруч з образами Шевченка й Лесі Українки образ Франка символізує не тільки індивідуальні риси й можливості велетня культури, але й нетлінне єство, красу, неповторну явину й життєздатність українського народу.

Недавно в селі Івана Франка (Нагуєвичах) відкрито реконструйовану садибу-музей письменника. Можна собі уявити, де він 1880 року, походивши босоніж за плугом, зі спогадів про матір та з відчуття рідної скиби творив молитву до землі:

Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені!

Та коли б ми хотіли реконструювати всі місцевості, де писав Франко, треба було б усю Галичину обернути в темний, селянський, злиденний кут, бо там нема жодного міста й містечка, куди б не приїжджав поет, де не мучився б він темрявою й бідою народу, переливаючи горе людське в слова непокори й вогнистої правди. Кожне село, де він жив, кожна дорога, якою він пройшов, були так само тереном дії особистої долі Франка, що на кожному кроці принижувала його й нещадно катувала.

В Лолині, де спалахнуло, а потім зляканими людьми було затоптане багаття першого Франкового кохання, писалися не жалощі ображеної душі, а реалістичні образки з гіркого селянського життя, що явили вперше й безсмертну любов письменника до покривджених. У Коломиї, в цісарській тюрмі, де слабкій натурі можна було збожеволіти від безпідставних звинувачень і зневаг, записувалися народні пісні, творилися вірші до книжки «З вершин і низин», складалися рядки «Вічного революціонера», потужного гимну на честь поступу, праці й свободи. В Коломиї, вже «на волі», написавши моторошну, сьогодні приналежну до найвищих досягнень української і світової літератури повість «На дні», Франко, як сам згадує, «жив... трьома центами, найденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало... заперся в своїй кімнатці в готелю і лежав півтора дня в гарячці й голоді, ждучи смерті», не думаючи про те, що тричі на безсмертя він заробив самими коломийськими творами. А та дорога, якою за наказом повітового старости йшов Франко в супроводі поліціанта з Нижнього Березова до Коломиї, кривава дорога, де повідпадали йому нігті на ногах, — чи не пам’ятає вона картин, що їх обабіч неї мріями своїми зводив босоногий в’язень?! Пам’ятає. По тій дорозі в одному тільки Стопчатові було вісімнадцять корчем, та не було жодної читальні, жодного Будинку культури. «Мов старці, обвішані торбами», тягнулися підгірські села, а вбогі ниви, заґратовані межами, нагадували тюремні віконечка. Це боліло Франку, але він не плакав, бо знав, за що страждає, і в своїх мріях бачив щасливу і вільну Україну:

І бачив я в думці безмежні поля:

Управлена спільним трудом та рілля

Народ годувала щасливий, свобідний.

Чи се ж Україна, чи се край мій рідний,

Обдертий чужими і світом забутий?

Так, се Україна, свобідна, нова!

І в мойому серці біль втишувавсь лютий.

Кам’яні стежки, дороги Дрогобиччини й Станіславщини були для Франка, наче ті гризькі шлеї для коня, страшними й каторжними, та в них він сам запрягався, щоб, наче гарбу, рвонути й витягти на рівний шлях Україну, застряглу в багні соціального й національного безправ’я, неграмотності, голоду, церковних забобонів, шляхетського й шинкарського визиску.

Титанічна діяльність Франка відбила національні боління розірваної між імперіями Романових і Габсбургів української землі, але головною ідейною цінністю його духовної спадщини є скерованість на революційну переміну суспільного життя. Шевченко народив, а Франко виховав українську націю. Але щастя народу нашого в тому, що генії отця й вихователя палали вогнями національної і соціальної пристрасті, живилися чуттям загальнолюдським, непримиренним до племінного вузьколоб’я, лінивої хуторянщини.

Велич Франка виявилася насамперед у тому, що свої революційні гасла й надії він пов’язував з малочисельним і погано в його часи організованим робітничим людом, з нужденним, безземельним селянином, що, ставши на міські заробітки, прагне колективно захиститися від визискувачів і тим самим засвідчує свою соціальну зрілість. Франко зумів розгледіти нову людину своєї доби. «Се буде роман трохи на обширнішу скалю від моїх попередніх повістей, — писав він О. Рошкевич про задум твору «Борислав сміється», — і побіч життя робітників борис- лавських представить також «нових людей» при роботі, — значить, представить не факт, а, так сказати, представить у розвитку то, що тепер існує в зароді». Франків роман можемо вважати одним із перших творів світової робітничої літератури.

Революційний дух Франка не стихійний, не затуманений недомовками, не випадковий і не тимчасовий елемент його світогляду, а глибоко продумана, науковим аналізом суспільного механізму вмотивована гуманістична концепція світу, це, власне кажучи, «святая святих» велетенського храму творчості українського Мойсея. Рівно століття тому ще молодий, але вже автор «Каменярів», перекладач «Капіталу» й «Анти-Дюрінга», популяризатор марксистських ідей серед львівського робітництва, найвищий авторитет серед поступової інтелігенції Наддністрянської України, Франко ставить питання про необхідність організації соціалістичної робітничої партії в Галичині. Про це він пише, зокрема, і в статті «Чи ми хоч тепер прокинемось?» (1882), де показує, що потрібно створити «нову чисто людову партію... на основах федеральних, т. є. партію, до котрої би з застереженням і забезпеченням усіх відрубних національних інтересів, а для спільної боротьби в ділах правно-політичних і суспільних мусіли б приступити всі робучі люди і з русинів, і з поляків, і з євреїв, і з німців, замешкуючих Східну Галичину».

Ту партію не вдалося створити, але розмах Франкового політичного думання відбився на колосальних розмірах плану й закладки наріжних каменів його літературного діла.

Є письменники, що постійно переростають себе. їхні книжки вмирають скоріше за них. Ті твори, мов костюми, постарівши і випавши з моди, висять, переїдені міллю, в шафі, а їхні автори вже одягаються в інше вбрання. Є письменники, що кожну свою книжку доношують до дір і навіть шматочки своїх старих одеж зберігають для пам’яті. Франко не належить ні до тих, ні до інших: він не кравець, він — архітектор і разом з тим мурувальник і маляр, він уміє зводити стіни й лишати на них фрески, де відображена історія й мука народу, і те, що він воздвигнув сам-один, масштабами справді нагадує найбільші світові собори, будовані зусиллями багатьох поколінь і століть. І хоч на тих аркадах є немало незакінченого й навіть недоладного, вся будівля вражає досконалістю й одухотвореністю форм; її нічим не виб’єш з моди, бо вона поставлена навіки, а сусідні споруди тільки підкреслюють її незрушність і величчя.

Соціальна революція, до якої закликав Франко і називав підготовчі акти до неї — «Мазурську різню», хлопські криваві бунти перед скасуванням панщини, робітничі виступи проти фабрикантів на перших галицьких заводах — не була й не могла бути в нього наперед поетапно розписаною, але він знав і вірив: вона гряде.

Передчуття світової революційної зміни проймає всі найзнаменитіші твори Франка, однак було б найбільшою помилкою вважати, що коли та переміна звершиться, вони застаріють, що тюремні мури похмурої дійсності, падаючи, можуть поховати під своїми руїнами Франкове слово чи забруднити його пилюгою, щоб майбутні люди втратили до нього інтерес.

Могутнім поглядом сягав Франко далеко в будущину, — до нас і понад нами далі проходить незрима лінія його зору, — прагнучи наблизити до свого народу й світу майбутність, яка була б вільною від ідолів і догм, де людина, вже вибавлена від соціального і національного пригноблення, могла б очиститися від внутрішнього струп’я, від потворних наростів на душі. Жоден моментальний революційний переворот, думав Франко, не звільнить людства від усіх тиранів. Залишаться, сказав би його персонаж Хома, без серця, «наша апатія, наша дурнота і наша

Пізніше І. Франко збагнув, що національні інтереси українців були чужими для убогих поляків, євреїв і німців Східної Галичини, він розкритикував марксистську теорію єдності пролетаріату різних націй, вказавши, що соціальну справедливість можна здобути тільки разом із національною свободою (прим. Д. П.). трусливість», залишаться внутрішні вороги людини, викохані й виплекані в ній століттями рабства, захланності, експлуатації.

Каменярська дорога не має кінця. Ті, що «добровільно взяли на себе пута», «раби волі», завжди будуть подібні до людей, які в новому суспільстві почуваються зобов’язаними тяжко працювати на тій же дорозі вселюдського прогресу. Вони повинні знати, що недаремно трудяться, що нове й ще новіше життя по їхній дорозі, прорубаній крізь громаддя граніту, прийде у світ. Верховна сила ідейної переконаності, здатна вести за собою на смертний подвиг «не героїв», а звичайних і вільних людей, показана в «Каменярах» з незрівнянною пластикою й довершеністю. Сам Франко, щасливо названий Каменярем, ім’ям, що найточніше передає зміст і дух усієї його діяльності, — трагічний, прометеївський, але найвищою мірою людяний і героїчний характер.

Певна річ, не всюди ще стоять монументи Франку, де вони повинні б стояти, але найголовніший пам’ятник письменникові будується вченими й видавцями України з 1976 року. Маю на увазі 50-томне видання його творів, яке, незважаючи на деяку при подібній «будові» неуникненну недосконалість, є колосальним надбанням української і світової культур. Треба схилитися в пошані перед людьми, що зводять п’ятдесятиповерховий меморіал Франка, бо, хоч вони складають докупи готові конструкції, мусять бути спеціалістами й ревними трудівниками. Одначе хто думає, що вивчення життя, окремих жанрів чи окремих творів Франка доведено до певних недалеких від остаточності біографічних і теоретичних висновків, той помиляється.

Поки що — знята пінка (та й то не всюди) з океанічного, ще гарячого котла його животворящої спадщини. Франкове слово — це океан і, як сказав би Тичина, «океан повен». Згадане 50-томне видання творів Франка дасть нарешті уявлення про широчінь того океану. А про глибину, про скарби, про перлини міріадами розсипаних думок, про емоційні вибухи й спади хвиль, що залітають на береги не для того, щоб збити з ніг, а для того, щоб умити людину від бруду, про спільні внутрішні течії й зовнішні притоки, що той оточений, але не замкнутий українським суходолом океан має з безмежними світовими стихіями духовної культури, про те, яку роль відіграє сьогодні в збереженні чистого морального повітря нашої землі й планети його подих, — про все це знаємо порівняно мало. Плавають по тому океану дослідники, проглядають з палуби верхні пласти, вивчають окремі райони, тримаючись кожен свого, спеціально вибраного квадрата, але мало хто дістається дна, мало хто завдає собі ціль похопити весь рухливий, живий простір, багатющі зв’язки незнищенної матерії того слова не тільки з художньою практикою, але й з філософською свідомістю людства.

Зважитися на таку роботу, тим більше виконати її може тільки значна особистість, спроможна світлом своєї душі обійняти всю постать Франка, показавши гармонійну єдність її обрисів і всюдисущість її проникливого натхнення. Із вдячністю повинні ми згадати М. Возняка та О. Білецького, найвидатніших франкознавців, оскільки перший, присвятивши ціле життя розшукам та систематизації Франкової спадщини, заклав основи її грандіозних сучасних видань, а другий дав літературознавчі характеристики її окремих розділів.

Тисячі статей, сотні книжок написано про Франка, майже всі вони роблять добре діло, додаючи матеріалу для створення наукової хронології його життя, системи нових узагальнюючих праць про його творчий феномен. На жаль, значно менше, ніж поезія, драматургія, навіть менше, ніж політично-філософські студії Франка, досліджується його проза. Дивним робом у декого десь у підшкірній мислі побутує кинуте котримось із галицьких професорів зневажливе твердження, ніби Франко — великий поет і критик, але посередній повістяр. Ця теза аргументується наріканнями самого Франка на те, що йому не вдаються романи, а його прозові речі прикметні, як він пише, «вбожеством свіжих пластичних вражень і образів, на котрі такий багатий, наприклад, Мирний або Короленко». Так, Франко скаржився на свій хист прозаїка, називав його «маленьким мікроскопом», за допомогою якого важко вивчати краєвиди, околиці, постаті людей, але ті нарікання й скарги не щось більше, як характерний для справжнього письменника вияв невдоволеності собою. Нам добре видно, що в художній прозі Франко сягнув таких же висот, як у поезії та драматургії, в багатьох літературознавчих та філософських статтях. Його романи, повісті й оповідання — жива панорама Галичини XIX століття, де представлені всі соціальні верстви, всі національні групи, всі складні, в суті своїй звірячі взаємини між людьми, а також — і це найважливіше, — численні прориви нездоланної людяності крізь жорстокі сіті й чорні запони, розвішані вмираючою шляхтою, молодими й хижими промисловцями, гидкою масою державних урядників і взагалі тою прислужницькою й плоскочолою істотою, що ввійшла в історію під іменем рутенця.

Майстер простого, небагатослівного, безжально реалістичного письма, Франко створив десятки й сотні розмаїтих людських портретів, дістаючись до найпотаємніших закутин душі, в кожному випадку йдучи за правдою характеру й правдою життя.

Він знищив і, здавалося, розвіяв назавжди сентиментальну, псевдонародну й псевдоромантичну традицію українського оповідання, яка, проте, несподівано відродилася в наші часи під виглядом особливо підсолодженого поетичного романтизму, не маючи, зрозуміла річ, перед собою жодної перспективи.

Але справа не стільки в тлумаченні Франкової прози, скільки в розумінні зв’язку між висловленою у «Вічному революціонері» та в «Мойсеї» вірою в прихід і в перемогу соціальної справедливості й національної свободи і тим, здавалось би, позбавленим усякої духовності, недолугим і темним, до смерті виголодженим і спрацьованим, до кісток заболоченим у нафтових ямах і на вузеньких нивках жебрацьким людом, котрим, відповідно до життєвої правди, жорстокий реаліст заселив свої оповідання й повісті. Невже «замучений, розбитий» народ зможе піднятися на ноклик духу, «що тіло рве до бою», невже йому призначено втілити в життя дорогий та болящий ідеалізм пророка, візіонера щасливої будущини? Так, саме йому! Франко, як ніхто інший в українській, і, думаю, у світовій, літературі відбив діалектичну взаємозалежність між темнотами коренів і променями вершини; він у безоднях народного болю й приниження знайшов цілющі джерела людяності, він зумів догледіти світло благородної душі в обставинами життя спотворених обличчях своїх героїв.

За всіма вибухами Франкового поетичного духу, за видіннями богоборчої, ні в чому не менше за Господа стражденної людини, за мріями про відродження України в «народів вольних колі», за пророцтвами про торжество загальнолюдської любові й доброти стоїть фундаментом друга частина того ж духу, де вмістилися ріпники й арештанти, рекрути й наймити, голодні й сліпнучі від поту хлібороби, міські люмпени й повії, чиновники й студенти, дрібні заробітчани й кадрові пролетарі.

Франко в бойовому обладунку своїх головних жанрів нагадує воїна, що його меч — поезія, а щит — проза. Як на щиті Ахілла, в прозі Франка представлені такі ж могутні й закохані в життя й працю люди, але всі вони стортуровані нещадною дійсністю. Обороняючись і наступаючи, Франко-воїн засліплює ворога тим щитом, наче вироком, перед нанесенням караючого удару.

Світ Франка — це небо й пекло людства. Унікальність Франкового дару в тому, що він, відкривши найвищі небесні сфери, куди тільки може злетіти світло розуму й доброти, і найглибші проломи в полум’ї людських мук, показав, що між пеклом і небом нема непрохідної лінії, що возвестися вгору можна тільки на тому вогні, який спалює тебе. Так само, як Данте, Гете чи Байрон, Франко розв’язував проблему незалежності духу людини, проблему безмірностей і меж людської волі, смислу розумного буття, але він значно ближчий за своїх геніальних попередників до соціального конкрету нашої доби, й тому його висновки не губляться в абстрактно-містичному просторі, а палахкочуть перед нами, як громадянські заповіді, написані рукою титана XX віку.

Улюбленим коником хутірної, обмеженої критики, на якому вона виїжджала проти Франка, було завдання показати роздвоєність його великого духу. Задля цього користувалися прикладами з його поезії, демонструючи надуманий, неіснуючий конфлікт між її громадянськими та інтимними компонентами, приписуючи поетові зраду заповітів його революційної молодості.

Одначе соціальна пристрасть клекоче й грає в поезії всіх періодів і всіх настроїв нелегкого Франкового життя. Книжки «Зів’яле листя» та «Із днів журби», де па зміну молодечому, каменярському, подвижницькому духові приходить ослаблений розчаруванням ліричний герой гамлетівського типу, при детальнішому вивченні виявляються такими ж вогненно-соціальними протестами, як і його політичні поезії з юнацьких літ. Справа тільки в тому, що в них соціальні мотиви приховані за філософським, зовні стриманішим, але зсередини таким же непримиренним до будь-якої фальші, до тупоумства й продажності могутнім словом. Але, що більше місця в ліриці Франка посідає інтимна сповідь і філософська рефлексія, то більше прояснюється й поглиблюється його душа, хвора болями інших людей, перейнята стражданням доброти, чиста й нероздвоєна душа гіганта, ладного вмерти за ідеали вселюдського братерства. Примітивна критика бачила тріщини в дзвоні Франкової поезії, тихцем раділа з того, що звук його начебто став сиплим і хриплуватим, а вголос лаяла поета за відступ від громадських тем, звинувачувала навіть у декадентстві. Сам поет відповів наклепникам та фальсифікаторам його творчості, і в тих відповідях ми повинні шукати не тільки правду про франківський поетичний дар, але й розкриття таємниць будь- якої оптимістичної трагедії, глибоко печальної радості з того, що силою розпуки пощастило збудити громадянське сумління в серцях мільйонів.

Знаємо: не було б Франка, не було б у нас багатьох великих, світових талантів, та й звичайних робітників літератури, а якщо й були б, то не мали б такої відверто демократичної орієнтації, впевненості в силах, які давала та дає й сьогодні творчість Каменяра. Не було б Франка, не було б і в нас такої одержимої віри в людяність, бо все, що приходить від нього, змушує ненастанно поєднувати, врівноважувати і витворювати в собі як певну нерозривну цілість почуття приналежності до рідного народу й до загальнолюдської родини.

Це наше почування виробляється, власне, найвидатнішими Франковими творами, такими, як «Рубач», «Похорон», «Смерть Каїна», «Мойсей», де національними барвами заграли основоположні для світової культури мотиви й образи, в результаті чого (це обов’язково слід додати!) збагатилася духовна скарбниця людства, а наша література здобула остаточну рівноправність у процесі творення загальнолюдських надбань. У передмові до російського видання «Мойсея» про це ж пише Франко: «... кроме исторического и психологического интереса, поэма имеет и символическое значение, а как произведение украинца не лишено и национальной окраски, неизбежной всегда, когда международный сюжет проходит сквозь призму индивидуального темперамента и обогащается при этом живыми впечатлениями и картинами его личного воображения». У цьому плані, як і в багатьох інших, Франко продовжив традиції Шевченка, але він же розвинув їх і розгорнув, фактично вся його творчість може бути трактована і як наука перетворення кожного «міжнародного сюжету» в національний, а кожного національного — в міжнародний.

Підбиваючи підсумки свого життя, І. Франко пише: «В своїй оце вже близько 40-літній літературній діяльності я переходив різні ступні розвою, займався дуже різнородною роботою, служив різним напрямам і навіть націям, бо доводилося попрацювати немало, крім нашої української, також польською, німецькою та російською мовою. Та скрізь і завсігди у мене була одна провідна думка — служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям». Франко проповідує свободу й рівність народів, оскаржує неробство і паразитизм панівних класів, підносить як найвищу моральну категорію людську працю. Він стверджує, що творчу особистість мсркуть народити лише благородні суспільні ідеали, служіння яким — терниста дорога. Загальнолюдські й гуманні ідеї, які ніколи не втратять своєї принадливості й правоти, висунули свого речника Івана Франка в ряди найбільших письменників світу, що всіма мовами, якими їм самим доводилось писати і якими перекладено їхні твори, працюють на благо всіх націй, стають світочами рідного народу і всього людства, світочами братерства й свободи.