Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

«Украдене щастя» - фільм про кохання

Маленьке кохання подібне до немічної травини — її вирвеш, і на землі сліду немає. Але ж є кохання сильне й велике, як могутнє дерево, — його вирвати неможливо, а викорчуєш — останеться розтерзане поле. Це кохання — доля. Ціложиттєве, незнищенне, воно коренями своїми плекає душу, формує крону характеру, не дає людині впасти під час несамовитої бурі.

Трагічне дійство «Украденого щастя» відбувається сто років тому в бойківських Карпатах. Його герої — звичайні селяни. Правда, один з них, Михайло Гурман, жандарм, але він все ж таки — лише переодягнений у мундир австро-угорського поліціанта бойко, селянин за походженням і за способом мислення. Його спекуляція своїм становищем, своєю державною службою, примітивна, груба, його вперта безоглядність має в собі щось од філософії опришка, який бере від життя все й негайно, бо те життя може обірватися будь-якої хвилини.

Чоловік, жінка і цей третій, якого не назвеш коханцем. Він — скоріше фатум, призначення, те, що російською мовою зветься рок. Перед нами класичний трикутник. Та нічого банального й трафаретного в трикутнику нема, бо ж усі його кути — люди однаково невинні й однаково обдаровані здатністю великого кохання. В них нема судьби за межами любовного почуття. І хоч усі вони, особливо Микола Задорожний та його дружина Анна, люди настільки затуркані й забиті, що, здавалось би, не мають ні зору, ні слуху, а не те що душі, їхній духовний світ багатий і напружений, наповнений такими ж «аристократичними» стражданнями, як світ героїв «Мадам Боварі» чи «Анни Кареніної».

Анна Задорожна, обдурена й продана захланними братами в заміжність, віддана за нелюбого, але — і це поглиблює її нещастя, створює, сказати б, рівноправність у нещасті між усіма учасниками трагедії — за доброго, працьовитого, чесного чоловіка. Силуваний шлюб — соціальна пружина цього трагічного дійства. Брати окрадають сестру, змушують відмовитися від приданого на їхню користь, брати, яких не бачимо в п’єсі, живуть у нашій свідомості як головні лиходії. Пафос твору, головна думка його в тому, щоб показати, як устрій соціальної нерівності калічить і вбиває людські душі й самих людей.

Але ж якби все зводилося тут лише до соціального мотиву, ми співчували б героям «Украденого щастя», та, мабуть, не приймали б їхнього горя як свого власного. Наше співпереживання не мало б загальнолюдського, а це значить — постійно сьогоднішнього хвилюючого смислу. «Украдене щастя», одначе, вражає насамперед відкриттям глибин людського духу, в котрі й заглядати страшно, бо ж там видно, як чесний і благородний порух почуття обертається в грізний і жорстокий акт, і немає на світі сили, що могла б спинити це жахливе перетворення. Не просто конфліктна сутність любові, не просто гуманний погляд на таїнство шляхетної гріховності, — в «Украденому щасті» відслонюється щось набагато складніше, щось таке, що говорить про приреченість людської радості, яка прагне свободи і в свободі себе виявляє, але ж і гине від надміру волі. Тут людський дух подібний до гірської ріки, яка, долаючи різні камінні перешкоди, спадаючи зі скель і жадаючи вирватися з них на рівнину, пропадає на тій рівнині, губиться в пісках чи болотах, втрачає дзвінкість і чистоту. Почуття, в якому радощі, свобода і смерть поєднуються, живуть, співдіють — це, мабуть, головне почуття героїв «Украденого щастя», хоч, певна річ, у кожного з них воно має свої характерні й неповторні вияви.

Вони однаково знедолені. Вони змушені чинити мстиво й страшно. Проти своєї волі вони завдають душевних ран найближчим людям. їхня жорстокість, одначе, не повергає нас в сум’яття, бо вона виправдана їхнім терпінням. Та чи справді це так? Можливо, саме навпаки: ми, глядачі, несміливо, підсвідомо відчуваємо, що жодним терпінням жорстокість виправдати неможливо, що ті люди найбільше нещасні через свою глухоту до горя чужого! І знову ж таки — це не зовсім так. Вони чують крик чужої душі, спішать її рятувати, та рятувати не годні.

Цією безпорадністю всі вони подібні навзаєм, та всі ж вони дуже різні як живі й правдиві характери. Своє почування Микола Задорожний береже, як засвічену під вітром свічку, прикриваючи її долонею, і всіма способами хоче бути непомітним. Анна сама намагається погасити пломінь свого «незаконного» кохання, але, переконавшись, що зробити це неможливо, роздмухує його, мов костер, на який хотіла б вона чимскоріше зійти, аби звільнитись від болісного життя. Зухвальство й відчайдушність виявляє Михайло Гурман, граючись своєю любов’ю, ніби смолоскипом у вітряну погоду. Він передчуває: пожежа, яку він «посіє», спопелить його, але, здається, він саме цього найбільше прагне.

Телефільм «Украдене щастя» — перша екранізація однойменної драми, створеної Іваном Франком. П’єса була написана 1891 року і через два роки поставлена українським театром у Львові. Великий сценічний успіх супроводжує цей твір Каменяра, твір, на якому виховувалися корифеї українського дореволюційного й пореволюційного театру. Свого часу незрівнянними виконавцями ролей Миколи Задорожного й Анни були Амвросій Бучма й Наталя Ужвій. Зрозуміло, п’єса давно перекладена російською мовою, вона йшла й тепер іде на сцені філіалу МХАТу, на сцені Московського театру ім. Пушкіна. З української сцени вона, здається, ніколи й не сходила.

Екранізація, яку здійснив Юрій Ткаченко, вже тим важлива, що вона зробила Франкове творіння доступним для величезної, багатомільйонної телевізійної аудиторії. Режисер шукав нових засобів і своєрідних акцентів, щоб збагатити зоровий ряд теле- вистави, підкреслити національні прикмети в характерах героїв. Можемо впевнено сказати, що був підібраний вдало акторський ансамбль: Богдан Ступка, Неле Савиченко і Григорій Гладій, які не лише пізнали, але й художньо виявили на екрані філософську сутність своїх героїв — Задорожного, Анну, Гурмана.

До сильних сторін кінострічки належить настрій, який не губиться протягом усього фільму, настрій туги за справжнім і щасливим життям. Все мовлене вище про характери і глибину душ героїв «Украденого щастя» похоплено режисером і акторами, втілено в образи правдиві й точні; важко віддати комусь перевагу з акторів, вони живуть, а не грають на екрані, і в їхній майстерності помітний добрий вплив реалістичних традицій у трактуванні п’єси, які йдуть від Бучми й Ужвій.

Та все ж екранізація має один поважний недолік, який, можливо, слід приписати деякою мірою авторові цієї статті як консультантові фільму. Отож Юрій Ткаченко зробив натиск на пісенному походженні твору, ввів у фільм фольклорний елемент, вертепні постаті, вони підкреслюють етнографію, але знімають реалістичну спрямованість, віддаляють твір від сучасного глядача аксесуарами другорядними, виграшними в зоровому, та програшними у філософському сприйнятті. Надмірна фольклоризація, як виявилось, призвела до стилістичної розхристаності, бо філософський сюжет «Украденого щастя» належить не бойкам, не гуцулам, навіть не українцям, а всім людям, і тому вбиратися в національні костюми треба дуже обачно, щоб під ними не згубилася загальнолюдська проблема.

Є у фільмі й неточності. Наприклад, зимова одежа в перших сценах зовсім не відповідає порі року, зображеній на екрані. Та їх можна було б і не помічати, якби не фольклорна костюмерія (і в звуках, і в одежі, і в музиці і т. д.), що надто вже заважає й затінює головну думку Франка.