Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007
Жага справедливості
Перша Каменярева книжка «З вершин і низин» набуває сьогодні особливої актуальності. Вчитуємося в неї — підходимо до істини: Франко ніколи, навіть за часів своєї соціалістичної, марксистської молодості, не применшував, а тим більше не відкидав ідеї незалежної України. Навпаки, та ідея просявала крізь його соціальні й революційні заклики, була ядром його каменярського боління. Отже, не дивно, що одразу після поезії «Каменярі» як розшифрування їхньої абстрактної картини вміщено ретельно замовчуваний і суворо заборонений за радянських часів вірш «Не пора» — гимн боротьби за незалежну українську державу.
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась. України кривда стара, —
Нам пора для України жить.
До речі, мелодію до цього твору склав сам Іван Франко (з його голосу ноти записав і опрацював Денис Січинський), і вірш став піснею спочатку галицьких радикалів, потім — Січового Стрілецтва, а ще пізніше — всіх національно-визвольних організацій України від ОУН та УПА аж до Руху та нині діючих демократичних партій.
Слова «москаль» і «лях» у цьому творі вжиті (за звичаєм Т. Шевченка) на означення режимів, які гнобили Україну. Але вживав їх Франко, за прикладом того ж Т. Шевченка, і як назви народів. Під пером Франка Шевченків рядок «І ми браталися з ляхами» стає епіграфом до вірша «Ляхам», твору надзвичайно важливого для розуміння національно-патріотичної програми нашого поета. Цей твір, як і «Не пора», годі знайти в радянських виданнях Франка. Він не міг подобатись ідеологам більшовицької дружби народів — наскрізь лицемірної і фальшивої дружби, ціною якої загарбувалися й грабувалися чужі землі, іменем якої топталися і знищувалися культурні надбання, духовні вартові, мови народів.
Братайтесь, як з рівними рівні, — звертається до поляків Франко. І, думаю, принцип такого братерства був найсвятішим для нас в часи неволі, і сьогодні він є для нас священним. Сьогодні, коли український народ нарешті став державним і піднявся впорівень зі своїми сусідами.
В інтернаціоналізмі Франка немає старшого брата, немає гидкої підпорядкованості однієї національної культури іншій, немає ні панславістського, ні панєвропейського центризму. Його патріотизм і заклик жити для України так само ніколи не мали нічого спільного з категоричним націоналізмом, із вивищуванням своєї нації над іншими; можемо навіть сказати, що його любов до свого народу була гіркою й болящою, оскільки він, як мало хто в нашій історії, знав слабкості виховуваних на рабському підлабузництві своїх земляків.
Юний Франко, безперечно, знаходився під впливом теорії революційного зламу несправедливого порядку на світі, де «неробів горсть мала себе вважає... паном всьої землі». Виплеканий журбою галицького малоземельного і в переднівки голодуючого селянства, натхненний долею бориславських ріпників, сформований бунтарською поезію Т. Шевченка, він шукав правди у філософії, яка твердила, що завдання мислителя — не стільки пояснювати, скільки змінювати світ. Франко сповідував революцію, але завжди з острахом та застереженнями.
Вульгарно трактуючи образ «вічного революцьйонера», ми не раз хотіли бачити в ньому конкретного предтечу Жовтневої революції, забуваючи, що той Франків революціонер — не солдат, не матрос із карабіном, а д у х, який бажає поступу, свободи, щастя і проривається до них крізь вікові загорожі. Інакше кажучи, Франко проповідує революцію духовну, а не фізичну. Проти сили він виставляє правду, проти насильництва — науку, проти «гострого заліза» — «голос духа», а коли його герой, пролетар, доходить до намислу про збройне повстання, він недарма перестерігає, знімаючи провину за пролиття крові з борців свободи.
А ще скажіте, як сей лад
Перевернути хочем ми?
Не збруєю, не силою
Огню, заліза і війни,
А правдою, і крицею,
Й наукою. А як війна
Кривава понадобиться,
Не наша буде в тім вина.
«На суді»
Свого часу деякі критики бачили в цих словах буржуазний лібералізм, гнилоінтелігентську гуманність. Але нам сьогодні видно в цих же словах, що головними важелями, якими Франко хотів «перевернути» будівлю несправедливого ладу, були правда, праця й наука. Вони ж стали головними етичними цінностями у Франковій філософії і залишалися незмінними протягом його творчого життя. А сьогодні ми беремо їх у своє розуміння боротьби за новий лад.
Підтвердження того, що Франко пов’язував переміни в суспільстві з еволюційним мирним розвитком, може бути досі належно не оцінений образ священика із поеми «Панські жарти». Згадаймо страшний епізод цього епосу: народ із сокирами в руках оточив своїх мучителів і катів, пахолків панського двору. Ще хвилина — й поллється кров. Одначе душпастир села зупиняє розгніваних кріпаків. Добротою, навіть покірністю в дусі Сковороди й Ганді, він закликає подолати ворога. Духовна вищість, яку явили селюки панським посіпакам зі звірячими інстинктами, справді подіяла.
Але не треба думати, що Франко зовсім відкидав революцію, в якій сформована духом правди фізична сила може стати до збройного двобою з силою пануючого зла. Ні, він, розуміючи її пагубність і жорстокість, все ж у хвилину розпуки прагнув, щоб вона прийшла. І справа не в тому, чи він помилявся (якщо оцінювати його творчість із сьогоднішнього дня), а в тому, що разом з народом і часом своїм він творив передумови розвитку душі нашої нації, готував революційні події 1917— 1922 років, збройне повстання української державності, розгортав увесь той ланцюг подій, що вів нас до незалежності і свободи.
«З вершин і низин» зіткана з контрастних і суперечливих думок і настроїв. Ця книжка — вершина людського духовного поривання, перемежованого западинами земного і грубого життя. Це образ людської натури, яка прагне справедливості і готова заради щастя інших людей пожертвувати собою. Тут поєднуються мотиви національного і соціального дійства.
В деяких творах вони врівноважуються, в інших виступає наперед класовий чи національний дух. Але всюди і завжди панують щирість і правда переконання, неповторна і незаперечна художність, що нею відзначаються великі поети.
Згодом Франко редагуватиме публікацію «З вершин і низин». Він перевидасть цю збірку, втричі збільшивши її обсяг. Він іще напише «Мойсея», створить багато інших шедеврів української літератури. Але «Каменярі», «Веснянки», «Вічний революціонер», «Не пора», первістки Франкової музи, не збліднуть на фоні його нових геніальних творінь.
Вони ніколи не зникнуть із нашої історичної пам’яті як твори, що надають віри у висхідний оптимістичний рух життя, єднають наше людське і національне «Я» в благородну цілість і вчать знаходити в людях свої, а в собі загальнолюдські прикмети.
Франко навчав: «Лиш боротись — значить жить!» Але він же своїми юнацькими і безсмертними віршами дав зрозуміти, що арена боротьби не десь поза нами, а в душі кожного з нас, і лише той, хто здатен побороти себе й стати з каменярським молотом під скалою косності й неправди, є Людина.
1 Передмова до книжки Івана Франка «З вершин і низин». — Київ: Веселка, 1992.