Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Прометеївський дух Лесі Українки

Перед смертю, вже будучи не в силі тримати перо, Леся Українка продиктувала своїй матері конспект задуму нової драматичної поеми «На передмістю Александрі». Героєм твору мав бути вчений еллін Теокріт, переслідуваний першими християнськими інквізиторами за проповідь «єресі» — думок старогрецьких філософів. «Нема рабів божих, — говорив мудрець, — єсть і повинні бути люди, вільні «тілом і духом». Теокріта заарештовують, але бібліотеку вченого рятують його діти. Вночі вони закопують у пісок пустелі дорогоцінні папіруси, і за цією роботою їх захоплює світанок. Діти стають на коліна перед божеством батька: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі й золотій пустині доручаємо їх!»

Так молитвою до сонця закінчила своє мученицьке життя Леся Українка. Вона не дочекала світанку, але слово її, наче дерево, що забрунькувало вночі й вибухнуло цвітом на досвітку.

Леся Українка увійшла в розвихрену дійсність нової епохи не тільки як її пророчиця, але і як її невсипуща трудівниця, кожна мисль якої налить вогнем благородства, виховує ідеал громадянського сумління.

В нашій свідомості поетеса глибоко закорінена як людина прометеївського духу, речник національної ідеї, примножувач духовного багатства українського народу на сьогоднішньому етапі його буття. Присутність її в сучасності нашого народу не ювілейна, а щоденна. Ім’я ЇЇ благословляє нові пагони крони української літератури. Мова йде не про звичайну ідеологічну сумісність її творчості з правдою нашого життя, а про зростаючу з розвитком нашого суспільства актуальність проблем, піднесених і розв’язаних Лесею Українкою. Ми відчуваємо дух Лесиного новаторського за суттю й формою мистецтва як чисте повітря, необхідне для самого нашого існування. Для більшості її сучасників той дух нагадував «хмару, що сунулась так тяжко по долині», а для нас він «одмінився, просвічений нагірним, чистим світлом».

В атмосфері класових сутичок і революційних подій, які закінчувалися моторошним бенкетуванням реакції, громадським песимізмом, занепадом людяності, підміною духовного життя буянням тваринних інстинктів, Леся Українка не зневірилась в грядущій перемозі ідей національного та соціального визволення, в людській величі, в животворящій силі громадянської поезії. Вона постійно малювала картини кінцевої битви за свободу, підкоряючи всемогуть свого слова темі революційного відродження людини.

Леся Українка почала писати й сформувалась як митець під знаком тираноборчої поезії Тараса Шевченка. Вона перша після Івана Франка в нашому письменстві засвоїла не тільки інтонації, але й праведний гнів Шевченкового слова. Швидко звільнивши від елементів епігонства свій вірш, вона вдихнула в нього душу, спокревнену душі Кобзаря, палаючу «досвітніми вогнями», заполонену героїкою переходу від феодально-буржуазної до демократичної цивілізації.

Завдяки тій щасливій обставині, що Леся Українка мала змогу як дочка освічених людей з дитинства проникатися бентежним настроєм, нещадною правдомовністю української і світової класики, замислюватися над глибинами європейської літератури, самостійно діставатися до її біблійних та античних джерел, у поетеси складається широкий і передовий світогляд.

Ідейне зростання Лесі Українки від народництва до революційно-демократичних концепцій проходило в несприятливих умовах; подібний ріст є ознакою життєвої снаги такого зерна, яке спроможне пробивати кільчиком тверде каміння. Шевченківські світоглядні принципи, освітлені соціальним розумінням загальнолюдського поступу, енциклопедичні знання, притаманне геніальним людям чуття внутрішньої істини предметів і явищ світу, їхніх діалектичних взаємозв’язків і досконала форма вислову мислі — ось що насамперед характеризує талант Лесі Українки. До цього треба додати вроджені прикмети душевного лицарства, потяг до героїчного діяння, погляд нескореності, який ставив за приклад «того, хто розпростертий до землі прибитий списом, шепотів: «Убий, не здамся!» Все це об’єднавши, ми зрозуміємо, що зробило творчість Лесі Українки оригінальною, цілеспрямованою, глибоко національною і водночас європейською, або, як говорив про неї Луї Арагон, «інтернаціональною творчістю без кордонів», активно приналежною до світовідчування будівничих нового світу.

Змалку й до смерті Леся Українка змушена була поборювати два прокляття свого життя — недугу тіла й недорозвиненість українського літературного середовища, в якому їй довелося працювати. Одне й друге дане долею — нікого винити, але перше було особистим нещастям, а друге — нещастям поневоленого народу. Багато було країв, куди Леся Українка їздила лікувати своє боляще тіло, де їй не раз допомагали доктори та кліматичні умови, але не було такого місця на землі, де вона могла б забути біль уярмленої, потятої кордонами України, який сушив її більше, ніж власний туберкульоз. Страшно подумати, але без власного страждання, яке було карою плоті й духу цієї жінки, не мали б ми поетеси такої сили — зі спокою й радощів генії не народжуються.

Писалося їй важко. Стан творчого надиху був ненастанною боротьбою з «відьмою-гарячкою», — майже з кожним натхненням до Лесі Українки приходила візія смерті, і ніщо так не може дивувати, як те, що життєствердне світовідчування поетеси є ніби здоровим і сяйливим крилом птиці, яка в другому, наскрізь пробитому крилі, відчуває з кожним помахом гостре боління. «Я тільки тоді, — писала вона, — можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою й іншими пригнітаючими інтелект симптомами, коли мене просто гальванізує якась idee fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, оттоді вже приходить демон, лютіший над усі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammen- geklapft, як порожня торбина».

Але якщо хворобу можна було перемагати бодай тимчасово полум’ям фанатичної пристрасті, то важко було відкинути від себе читацьку тишу, «пустиню без відгуку», або — ще гірше — глупоту відгуків, на які здобувалися українські сентиментальні хуторяни, що, не люблячи поетеси за незрозуміле для них думання, прикривали своє духовне убозтво фальшивими похвальбами на її адресу.

Знаменита стаття Івана Франка, де шевченківські, найвищі в нашій літературі, критерії були прикладені до її творчості, оживляє порожнечу, створену за життя Лесі Українки навколо її імені мовчанням або недоречним бурмотінням літературної критики. «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сії слабосилої хорої дівчини», — писав точно й окрилено Іван Франко. Сьогодні, можливо, не варто було б наводити цих широкознаних, хрестоматійних слів, але вони, а ще більше слова того ж таки Івана Франка про Лесю Українку як про «трохи чи не єдиного мужчину» на всю тогочасну соборну Україну й досі породжують критичний контрапункт у працях деяких літературознавців. Мовиться, що Іван Франко схарактеризував лише одну сторону таланту Лесі Українки, а другу — тендітну, жіночо-лагідну, інтимно-ліричну — поминув. Звичайно, він поминув багато ніжних Лесиних творів (деякі з них, щоправда, були написані після 1898 року, цебто після виходу Франкової статті), але річ не в тім. Сьогодні, з далини десятиліть, ми бачимо, що великий Каменяр визначив не якусь одну сторону, а домінанту творчості Лесі Українки, провідну наснаженість її слова, яка пульсує і в чудовій особистій ліриці поетеси.

Проте студія Івана Франка була хоч і могутнім, але одним з нечисленних фактів публічної підтримки нашої поетеси. Чим далі Леся Українка заходила «в дебрі всесвітніх тем, куди земляки, за виїмком двох-трьох одважних, воліли не вступати», тим менше розуміли її, тим більше сум’яття в мислях про неї переживали навіть ерудовані й талановиті її літературні побратими. Наприклад, Гнат Хоткевич, без сумніву, видатний письменник і невтомний культурний діяч, порівнюючи «Блакитну троянду» Лесі Українки з її творами на так звані загальнолюдські теми, писав: «Показується, що таки автор більший поет у малюванню живого життя, ніж в аскетичних обрисах своїх улюбленців жидів, єгиптян і всякої іншої допотопності. І так жаль, що русло творчості поетової залюбки направляється в ті холодні царства суворих ліній древньої культури, а не в сторону живого життя». Потім цю «втечу» Лесі Українки від життя виправдовували, але чим? Лунали голоси про те, що Леся Українка, «оранжерейна рослина», не могла дихати кіптявою вулиць, що їй бракувало «вражінь з ідейного життя та побуту української інтелігенції», а тому вона змушена була користуватися літературним матеріалом для своїх писань, черпати його з книжок, з якими не розлучалася, в санаторіях та лікарняних умовах перебуваючи. Важко з цим погодитись. Леся Українка знала «живе життя» свого народу краще від багатьох її сучасників, здорових тілом, та кволих душею, які не відривалися від свого хуторянського загумінку і саме тому не могли охопити поглядом все розмаїття, реальність і складність українського народного життя. Зрештою, у багатьох віршах, в оповіданнях, особливо ж у феєричній драмі «Лісова пісня», вона показала, як глибоко розуміє основні конфлікти своєї сучасності і як покірно слугують їй реалії з українського глибинно-народного побуту. Але в українській дійсності вона побачила теми, які можна було художньо розкрити засобом езопівського накладання на них подій старовини. Після «Невольничих» і «Невільницьких» пісень, після віршів, якими вона, як блискавицями, вихопила з темряви криваві краєвиди боротьби й обрала своїм ліричним героєм борця проти «самодержавного Вавілона», їй не вільно було зійти до другорядних проблем, побутових чи дрібнопсихологічних тем.

Єдиним органічним продовженням її драматизованої громадянської лірики могла бути і стала філософська драматургія, розкриття болючої єдності і боротьби суперечливих стихій, які творять сутність людської натури. Несподівано в «аскетичних обрисах» минувшини заграла жива кров, «холодні царства суворих ліній древньої культури» стали полями запеклого бою проти соціальної нерівності, національного безправ’я, оміщаненого інтелекту, блеклої буденщини, народженого страхом лицемірства та інших потворних рис поневоленої людини.

Наскільки була злободенною багатозначна драматургія Лесі Українки, свідчить хоч би драматична поема «Адвокат Мартіян», де розвінчана смертоносна ідейна дволикість. Адвокат Мартіян таємно сповідує християнське вчення в часи його виникнення й переслідування. З переляку він відмовляється від прибраного сина, який через те ж і гине. В домі розжаханого, але ж і твердого пана помирає, ніби отруєна диханням ідейної невизначеності, його племінниця. Все це не зворушує адвоката, він готує захисну промову на суд, він стане в обороні християнського єпископа і цим думає відкупитися у своєї совісті. Та чи ж варте його життя тих жертв, які воно спричинює?

Не вперше в світовій і в нашій літературі письменник називає речі свого часу іменами, взятими з напівзабутих віків, розповідає про теперішнє образами історії. Але розмах, з яким Леся Українка напластовувала одну епоху на іншу, художницька спостережливість, з якою находила спільні риси в людях різних часів, відчуття міжчасових пропорцій, з яким вона робила історію реальністю, а реальність — підтекстом історії, можуть бути порівнювані з найвищим даром такого мистецтва, уособленим в Уїльямі Шекспірі. Вражає, що всі історичні твори Лесі Українки, хоч до якої епохи вони належали б за своїм убранням, належать за мисленням XX століттю. Викликає подив її вірність історичній правді, вміння гостро бачити побутові дрібниці давнини, добре відчувати психічну структуру вигаданих людей з біблійної чи древньої римської епохи, часів іспанського середньовіччя чи французької буржуазної революції, часів занепаду стародавнього азіатського і періоду заснування нового Вавілона на північноамериканському континенті. Але, роздивившись панораму історії непокірного людського духу, написану Лесею Українкою, та пов’язавши з тою монументальною картиною твори, що були прямим відгуком поетеси на життя, бачимо дивовижну філософську єдність цієї різнорідної, багатющої і, здавалося б, де в чому суперечливої творчості.

У недавно знайденій статті Лесі Українки про драму Гергарта Гауптмана «Міхаель Крамер»¹читаємо: «В кожного великого письменника є певна група ідей або навіть одна якась ідея, до якої він або періодично повертається, або ж не випускає її з поля зору ні в одному своєму творі, часто такі ідеї втілюються в одному типі, в одній улюбленій постаті...» Отож наскрізною ідеєю творчості Лесі Українки єсть ідея прометеїзму, а її найулюбленішим героєм є Прометей. Багато разів поверталася вона до цього образу («Fiat nox», «Іфігенія в Тавріді», «У катакомбах», «Кассандра»), виписувала мужній лик його душі, збагачувала своїми думками його бунтарську й невмирущу філософію.

Гарячий подих прометеївського завзяття відчуваємо майже у всіх кращих речах Лесі Українки. Вона не те що «не випускала з поля зору» постаті Прометея, а мала ніби успадкований від нього характер. Вона розвинула й доповнила ідеї трьох найбільших прометеїстів — Есхіла, Гете і Шевченка, — страктувавши мучеництво розп’ятого на скелях Кавказу титана як людський безкорисливий героїзм, як людський подвиг в ім’я свободи. Людинолюбство Лесиного Прометея невіддільне від непокори необмеженій грубій силі, від непримиренності до будь-якого поневолення, від зневаги й викриття ідеології рабства, від ненависті до тиранії. Прометеїзм Лесі Українки — це система світовідчування, принципово протилежна християнському упокоренню, за яким завжди ховалася «влада багачів» над бідними. Протиставляючи Прометея Христові, поетеса устами раба Неофіта висловила, в чому саме полягає вищість гуманізму прометеївського над християнським:

Я честь віддам титану Прометею,

Що не творив своїх людей рабами,

Що просвітив не словом, а вогнем,

Боровся не в покорі, а в завзятті,

І мучився не три дні, а без ліку,

Та не назвав свого тирана батьком,

А деспотом всесвітнім і прокляв,

Усім богам віщуючи погибель.

Одною з найбільших заслуг Лесі Українки, заслуг, можна сказати, світового художньо-філософського плану, є саме оце протиставлення Прометея і Христа. На чорному тлі християнської рабської скорботи вона вогненними мазками намалювала прометеївську радість непокори.

Але розчарування Неофіта в релігії рабства не вичерпує всієї глибини прометеївського начала в людині, як його пошукувала й тлумачила Леся Українка. У вірші, який починається афоризмом: «Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона», — говориться про споконвічний мотив революційного устремління людини.

Крик Прометея лунає безліч віків скрізь по світі, він заглушає собою потужні громи олімпійські.

Тисячі тронів упало і людських і божих,

але титанова круча стоїть, наче вічна твердиня

духа того, що, немов ураган, без упину

іскорку, вхоплену з неба, в могутній вогонь роздимає.

Майже від початку свого існування європейська духовність була роздерта двома філософіями, які поступово персоніфікувалися, закріпилися в контрастних взаємносуперечливих вчинках і характерах Прометея і Христа. Обидві філософії були створені рабами, тільки той, хто вигадав міф про покірного боголюбця, хотів сподобатися своєму панові, а той, хто створив міф про богоборця, ненавидів рабство. У творах Лесі Українки панує дух ненависті до рабства. Він розвивається, переходить від самопожертви і злиття з громадськими інтересами в протест проти оточення й громади, якщо вони пройняті не творчою, а сірою, пригноблюючою індивідуальність одностайною бездушністю. В самому ядрі національної й соціально- визвольної моралі та естетики знаходиться Прометей Лесі Українки — символ громадянства і неповторної людської індивідуальності. Він — дух перебудови світу, а не його знищення, дух возвеличення особистості, пойнятої суспільними пристрастями, а не нівелювання особи. Він виявляє свою вдачу в таких образах великих індивідуальностей, як Міріям («Одержима»), Річард Айрон («У нущі»), пророчиця Тірца («На руїнах»), Антей («Оргія»). Він відчуває непереборне покликання говорити правду, як це робить його спадкоємиця Кассандра з однойменної драми Лесі Українки, ранячи цілий світ і себе ж тією правдою.

Міріям не приймає жертви Месії, вона одержима духом людської гордості, який не хоче бути врятований «чужою кров’ю», вона ненавидить юрбу, зраділу від того, що можна за чужий рахунок пробратися до раю. «Одержима» була нанисана біля смертного ложа С. Мержинського, і цілком можливо, що Леся Українка протестувала цим твором проти самої смерті як «найлагіднішої форми життя», проти миротворчої, визвольної функції, яку приписували смерті співці людської самоти.

Річард Айрон так само одержимий духом людського достоїнства. Він ненавидить пристосуванство й тупість пуритан, їхній релігійний догматизм, який не визнає найменшого вияву особистої волі, індивідуального мистецького дару. В людських прикметах Річарда Айрона ми бачимо риси передових американців, діяльних і рішучих, готових піти на суд Лінча, але не відступити від своїх поглядів. До чого приводить відступництво від заповідей Прометея — духовної незалежності й моральної чистоти, — поетеса показує у драмі «Камінний господар», цьому тільки на перший погляд варіанті донжуанівської теми. Дон-Жуан Лесі Українки — постать універсальна у негативному значенні, це титан з поламаним хребтом, душа, в якій прометеївське свободолюбство переборола жадібна до слави й золота облудна міщанська честолюбність.

Прометеївський дух Лесі Українки — це непроминальне надбання світової культури. Тепер, коли людство звільняється від рабства, від сліпої влади природних сил, коли торжествує мрія про свободу, а невольничий світ розпадається від соціальних і національних землетрусів, оживає заряджений творчою енергією української поетеси Прометей, натхненник боротьби за остаточну звитягу знань, правди і свободи.

В художньому доробку Лесі Українки, крім хіба що ранніх віршів, нема жодного припорошеного пилюгою часу твору. Все тут сучасне навіть за лексикою і білим віршем, яким ніхто в нас краще за авторку «Оргії» не володів. Але що дивніше — не постаріло її літературознавче слово, її проникливі, ніби вчора написані статті бездоганно орієнтують у європейському письменстві минулого століття і виказують багато невигойних боляків нинішньої літератури Заходу.

Неймовірне передчуття водило пером Лесі Українки, коли вона писала працю «Два напрями у новітній італійській літературі», де, розбираючи писання провісника фашизму д’Ан- нунціо, назвала його «співцем виродження». Вона так підібрала цитати з його роману «Діви скель», дала таку точну їм характеристику, що згадана робота сприймається як антифашистський трактат, написаний нашою сучасницею. Не без іронії Леся Українка думала про майбутню еліту фашизму: «До цих вибранців, — які, до речі, дуже нагадують Ubermenschen Ніцше, — можуть належати в наш час тільки аристократи і притому тільки родовиті, бо для цього треба особливого «сходження крові» (concorso del sangue)».

Викриваючи антигуманні основи філософії Ніцше, Леся Українка з пронизливою передбачливістю розгадує природу фашизму, поєднання в його ідеології звірячої етики знавіснілого

хама, професійного вбивці з пихою родовитості, ганебною теорією вищості крові і життєвих призначень аристократа. Як відрізнялися бойові кличі Лесі Українки, що не побоялася в ім’я збереження культурних надбань, створених народом, вигукнути «Хай згине цар!», від закликів д’Аннунціо, який говорив: «Хай прийде новий римський імператор... знищити або перемістити всі цінності, які надто довго визнавалися різними доктринами»! Леся Українка розуміла, що деградація людини, яку проповідував італійський декадент, виходить із повного заперечення і опльовування моралі, художньо-ідейних вартощів, культурних осягнень людства, здобутих протягом багатьох століть. На жаль, деякі визначні західноєвропейські майстри слова базуються на свідомому запереченні цінностей класики, на зневірі, на твердженнях про абсурдність людського життя, про фатальну самотність людини в соціальному і природному середовищі. Громадянська байдужість, зворотний бік медалі бізнесового мистецтва, узвичаїлася, набула навіть визнання серед академіків, членів світових літературних жюрі. Нобелівський лауреат в галузі літератури за 1975 рік, італійський поет Еудженіо Монтале, далекий, звісно, від ніцшеанства свого краянина д’Аннунціо, цікавий своєрідною передачею демократичних настроїв своєї самітної музи, серйозно заявляв, що його поезія — це гриби, але які — отруйні чи нешкідливі для здоров’я, — його не обходить, це хай визначить сам читач. Що ж, зверталася і Леся Українка до читача і — ширше — до народу як до остаточної інстанції, що визначає вартість художнього слова. Але вона не могла припустити навіть у віддалених від її поезії мислях, що поет має право віддати читачеві те, чим сам погребував би, або те, чим сам міг би отруїтися. Леся Українка возвишається своєю вірою в народ, у визвольну дію поетичного слова, в оздоровчу, цілющу снагу мистецтва. Не трутизняні мухомори, а нержавіючі мечі правди дала в руки людям наша поетеса. Вона постійно турбувалася, щоб та зброя краще послужила нам, її нащадкам.

Колись у листі до сестри Ольги Леся Українка писала: «Пожила в Азії, пожила в Африці, а там... отак посуватимуся далі та далі, та й зникну, обернуся в легенду». Героїчна легенда, яку ми називаємо ім’ям Лесі Українки, силою перемоги своїх ідей на нашій землі повертається вдруге на світові материки, спокійно охоплює не блискітливою, тимчасовою, а трудно завойованою славою серця наших сучасників.

Що може сильніше засвідчити світову велич Лесі Українки, як не пошанування її творів представниками багатьох народів, таке розуміння феномена її життя іншими народами, на яке заслужила вона у своїх співвітчизників. Прикладом цього можуть стати слова польського критика Флоріана Неуважного, який в столітні роковини з дня народження Лесі Українки писав: «Ціле життя — щоденно — вона жила і творила для майбутності справедливої і вільної України, освітлюючи своєю творчістю й біографією наше сьогодні, викликаючи в своїх земляків і за межами України подив, пошану і почуття щастя, що існують такі, як вона, творці і люди».

Вона відходила з молитвою до сонця, та не до того, яке шукала то в небі Криму, то в небі Італії, то в небі Єгипту, то в небі Грузії, а до сонця справедливості й свободи, яке вона роздмухувала з іскри Прометея в небесах України і всього світу.

¹ Див. «Всесвіт». 1976. — № 3.