Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007
Іван Франко - будівничий української державності
Двадцяте століття для українського народу — доба двох світових воєн, які розгорталися на його території, ділили на солдатів ворогуючих сторін і змушували йти на безглузду смерть його молоді покоління; доба організованих більшовицькою Москвою голодоморів, насильницьких виселень на Сибір, фізичного винищення найсвідоміших верств нації; доба тотальної русифікації; доба чорнобильської, найбільшої у світі, техногенної катастрофи.
Страшне, може, навіть найжахливіше століття в історії нашого народу. Але саме це століття закінчується перемогою української національної ідеї — проголошенням та утвердженням незалежної Української держави. Може, справді наш народ нагадує кремінь: для того, щоб він сипонув іскрами, його треба вдаряти мечем. Власне, жорстока й ненастанна боротьба за свою державність і є головним змістом української історії XX ст. Постання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, їх об’єднання та спільна боротьба проти ворогів, постання Закарпатської України, яка першою з усіх держав Європи повела збройну боротьбу проти фашизму, визвольний рух, організований Організацією Українських Націоналістів і уславлений боями Української Повстанської Армії проти гітлерівських і сталінських окупантів, нарешті, очолений українською інтелігенцією рух опору комуністичній владі, який у найвідповідальніші, дев’яності роки XX ст. став Народним Рухом і створив атмосферу в суспільстві, за якої відновлення Української держави стало неминучим і закономірним фактом, — це шлях до нашої національної незалежності.
На цей столітній найтяжчий шлях український народ вийшов з тих віків, коли його національна ідея тільки набиралася сил, а сам він був бездержавним, але не безпам’ятним. Пам’ять про свою княжу й козацьку державність не дала українству загинути. Та пам’ять жила в мові і в піснях народу, в його багатющій культурі, у творчості його видатних митців. Царська Росія й королівська Польща намагалися обернути українців на людей без вітчизни, а тому все, що творило з них націю, було переслідуване, топтане і найжорстокіше нищилося. Але рани, нанесені українству, ніколи не загоювалися, вони боліли й розпалювали віру в перемогу Шевченкових заповітів, у здійснення його національних пророкувань.
Ідеологічна спрямованість українського народу до самостійного політичного життя постійно наростала. Вона готувалася у XIX ст., набувала дедалі більшого розмаху та потенціалу і не була зламана ворогом у XX ст. А не була зламана великою мірою тому, що підготовка українського народу до здобуття своєї державної незалежності була не просто могутніше задекларованою, а й науково обґрунтованою у творчості найвидатнішого нашого письменницького та політичного генія Івана Франка. Він один із перших починає вдивлятися в майбутність нашої нації з глибоко продуманої, історично зумовленої державницької позиції. Він пророкує неминучість унезалежнення України від Росії та Австро-Угорщини. Поняттям «держава» увінчує дух і саме життя свого народу.
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуче моє,
І краса, і держава.
«Мойсей»
Поетичну творчість Франка за радянських часів постійно намагалися препарувати, але так і не домоглися, щоб вона служила тільки соціальному ідеалові. У XX ст. вона активно впливала на виховання національних почувань за всіх чужинських влад в Україні. А от Франкові політологічні статті й дослідження, передбачливі щодо проблем самого виникнення, зміцнення й розвитку українського державного організму, не були широко відомі, їх знали переважно в колах української інтелектуальної еліти, серед провідників націоналістичного спрямування в Україні і в еміграції. Але й там знали їх поверхово, про що свідчить, наприклад, несправедлива критика Франкової творчості з боку теоретика інтегрального націоналізму Д. Донцова.
Дорогоцінні Франкові поради своєму народові, висловлені на початку XX ст., приходять сьогодні до українського читача, переступивши цілий вік і не загубивши своєї актуальності.
Власне, в цьому виданні Франкових публіцистичних творів зібрано, на нашу думку, хоч не всі, але найважливіші речі, які переконливо показують його як будівничого української державності.
Помилково думати, що заборонювана в СРСР Франкова нищівна критика марксизму вже не на часі, — мовляв, комуністичний світ розпався, а теорія й практика його побудови зазнала краху. Історія знає немало прикладів, коли найреакційніші теорії відроджуються і в нових історичних обставинах починають жити новим життям.
Навпаки, Франкова оцінка марксистської теорії має стати однією з найважливіших засад української державотворчості саме тому, що наша політична незалежність постала на руїнах комуністичного режиму. Є люди, які на тих руїнах готові збирати цеглу й громадити будівельний матеріал для відтворення заваленого дому. До того ж не тільки ми, а й інші народи, що звільнилися від комуністичного ярма, зіткнулися в процесі будівництва демократичних національних держав з проблемою розшарування суспільства, з явищами «дикого» капіталізму, коли нечисленна верства олігархів уже не задовольняється «прихватизованими» капіталами та багатствами, а прагне привласнити собі ще й політичну владу. Від диктатури до диктатури — недалека дорога.
Українська Помаранчева революція, крім усього іншого, була спробою зупинити рух до влади національно безликих колишніх рабів імперії, а тепер могутніх — імператорів бізнесу, котрі державну владу розглядали й розглядають як частину свого підприємництва і свого верховенства в країні. Ту державну владу їм конче потрібно купити або очолити. Пореволюційні події засвідчили, що відокремлення бізнесу від влади, як це було обіцяно на Майдані Незалежності, не сталося. Навпаки, українські олігархи нині якнайповніше увійшли до законодавчої влади. Якщо раніше їм треба було шукати лобістів серед депутатів Верховної Ради, платити їм за послуги, то тепер вони самі дбатимуть про свої прибуткові інтереси у парламенті й за його межами.
У ситуації, коли наростає соціальний протест проти групи родин, які сконцентрували у своїх руках понад дев’яносто відсотків колишньої державної власності на засоби виробництва, коли росте безробіття й зубожіння народних мас, важливо збагнути, що повернення до марксизму як до начебто рятівної соціальної релігії означало б для України повернення на дорогу до національної смерті, яку радісним жестом показував нам вождь пролетарської перебудови світу.
Нам треба вдивитися в образ народної держави, де існує спільна власність на всі національні багатства і засоби виробництва, — в цей марксистський ідеал, який Франко описує у своїй найґрунтовнішій соціологічній праці «Що таке поступ?». За часів Франка комуністи лише планували «спорудити» таку державу, але наш письменник, знаючи їхні «архітектурні» проекти, малює нам її порядки та керманичів з такою докладністю, ніби прожив з українським народом десятиліття в Радянському Союзі. Жахливі прикмети комуністичного ладу, який ми пізнали з життя, тільки нетерпимий до неправди і насилля над людиною геній міг видобути зі своїх роздумів про майбутнє.
Ось якою мала бути, — а ми знаємо, що саме такою була, — заповідана Марксом та його учнями державна організація: «...та всеможна сила держави налягала би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, а лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою, духовою муштрою, казенною... Народна держава сталась би величезною народною тюрмою». А її вожді «мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею мільйонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти».
Певна річ, Франко підходить до такого правдивого образу комуністичної держави через дискусію з основоположниками марксизму, яким він, глибокий знавець вселюдської історії, не вірить; він бачить їхню наукову недолугість, обмеженість, однобічність, самовихваляння, зарозумілість і жорстокість.
Франко порівнює, йдучи за брошурою В. Черкезова, текст «Комуністичного маніфесту» з текстом праці Віктора Консідерана «Принципи соціалізму» і виявляє, що творці марксизму черпали (а часом — і крали) ідеї своїх попередників — соціалістів. Дослідження «Соціалізм і соціал-демократизм» Франко вибудовує таким чином, щоб підтримати нищівні думки В. Черкезова про вчення Маркса і, зрештою, показати, що всевладність держави, діалектичний метод розгляду явищ природи і суспільства, привласнення капіталістом незаплаченої праці робітника, концентрація капіталу, матеріалістичне трактування історії і т. ін. — все це запозичене Марксом з праць попередників або надумане й неправдиве.
Франко заперечує фатальну неодмінність кривавого конфлікту між буржуазією та пролетаріатом. Він пише: «По думці Консідерана, сама буржуазія матиме інтерес у тім, щоб лагодити контрасти, обмежувати анархістичну боротьбу всіх проти усіх, прозваною свобідною конкуренцією, і запобігти руйнуючим кризам та катастрофам».
Франко вказує, що саме цього не міг передбачити «доктринер Маркс», для якого класова боротьба була незмінним, універсальним, жорстоким законом, за яким капіталізм мав бути знищений і мала запанувати назавжди епоха безкласового суспільства.
Історія XX ст. довела, що пролетарські віщуни не вгадали майбутності. Приватновласницький світ змінювався, він створив не ідеальне, але все ж достатньо вільне й демократичне суспільство, що залишило далеко позаду суспільство державного капіталізму, яким, власне, й був «комуністичний рай». Перебудова світу, зорієнтована на державний примус, диктат професійних комуністичних вождів і бюрократів, провалилася. Вона трималася так довго лише тому, що стала маскою імперського духу пролетарських царів Росії, висмоктувала з тої ж Росії та з її колоній-республік і країн так званої соціалістичної співдружності всі сили на озброєння, на велетенські армії, на страхітливу репресивну систему.
Франко не був переконаний, що XX ст., яке він зустрічав антимарксистськими статтями, стане часом реалізації антинаукових та антигуманних візій Маркса, Енгельса, Лассаля, інших німецьких соціалістичних проповідників. Він навіть передбачає — також з геніальною точністю, — що в Європі «марксівський соціал-демократизм» збанкрутує й не матиме успіху. Але в Росії Франко бачить немало прихильників марксизму, і це його тривожить. У статті «Народники і марксисти» він пише: «Дуже сумно, що на сю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодь, хоча соціал-демократизм стає ворожо як проти усяких об’явів суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і проти національного українського руху, і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими й фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті».
У цих словах окреслена жахлива українська правда не лише початку, а й усього XX ст., коли самодержав’я об’єдналося з комуністичними догматами і наш народ не тільки «відвертали від праці на рідному ґрунті», а й масово розстрілювали на засланнях і в тюрмах. Страхом смерті отруювали свідомість ще не заарештованих громадян, обертаючи їх на рабів найкривавішого режиму в людській історії. Треба зазначити, що в марксизмі Франко бачив вплив філософії Геґеля з її возвеличуванням та ідеалізуванням німецької держави. Ідея всевладності держави не була новою, її проголошував ще Платон. Вона неминуче мала сподобатися російським комуністам, особливо Леніну, який припасував диктатуру пролетаріату до могутності чиновників імперії Романових.
Франко замолоду написав немало творів, де змальовано зростання колективної свідомості українського робітництва, масові протести проти капіталістів. Радянська критика бачила в ньому одного з перших світових «пролетарських письменників», але замовчувала, «не помічала» розмежування героїв ранніх оповідань і повістей Франка: гнобителі — чужаки, гноблені — українці.
У творчості Франка періоду «Каменярів» і «Наймита» переважає мотив соціального протесту. Домінує погляд на народ як на виробника тільки матеріальних багатств. Але водночас у його творах росте і розвивається ідеалістичний погляд на народ як передусім творця культурних, духовних, інтелектуальних вартостей, що створюють націю. Не в часи власних Мойсеевих натхнень, а набагато раніше до Франка приходить переконання, що тільки національна свобода може стати основою соціальної справедливості, а національна держава — основою невмирущості народу. Можливо, останньою краплею, яка спричинилася до остаточного розчарування Франка у марксистських ідеалах, була зрада польських соціалістів на виборах до австрійського парламенту 1895 р., коли вони не підтримали своїх «братів» українців і тим самим продемонстрували, що інтернаціоналізм пролетарів — фікція.
Франкове розуміння нації ґрунтується на незаперечній правді про те, що боротьба за існування в людей відрізняється від такої ж боротьби серед звірів. Матеріалістичне, «шлункове» пояснення історії не здатне відповісти на питання про духовну природу людини. А та природа — не в звірячій класовій ненависті, а навпаки, в любові людини до інших людей і насамперед до людей своєї мови, своєї традиції, своєї культури й своєї історії, тобто до своєї національної організації, найвищою формою якої є держава.
Франко розуміє: боротьба за соціальну справедливість — не вигадка Маркса й Енгельса, вона існувала й завжди існуватиме, але «для сучасних і дальших поколінь добре буде, коли буде розбита легенда про їх месіанство й непомилковість, про те, що вони майже з нічого створили «науковий соціалізм» і дали в своїх писаннях нову об’яву, нове євангеліє робочому народові всього світу».
Ill
He пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара —
Нам пора для України жить.
Бо пора та великая єсть!
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
«Національний гимн», 1880 р.
Українська національна ідея часів нашої бездержавності ніколи не була так чітко, правдиво, безстрашно окреслена, як у цьому творі Франка, що його сам автор перейменував з рядової назви «Не пора» в «Національний гимн». Ідея здобуття самостійної держави тут сформульована не романтично — «Україна воскресне», а реалістично. Щоб Україна встала з мертвих, треба жити для неї, боротися за неї на два фронти — проти московського і польського поневолення. Тут нема нічого образливого ні для росіян, ні для поляків, бо йдеться не про ненависть до народів, а про принизливу, рабську службу українців чужим силам, які століттями розділяли та руйнували «братню» українську націю.
У поезії Франко не розрізняє російського та польського поневолення України, але в наукових студіях висвітлює різницю між ними. Саме ці його екскурси в нашу історію мали б служити відновленій Українській державі в її зарубіжній політиці, щоб не діяла вона наосліп, добираючи собі партнерів за принципом: хто більший, той важливіший, щоб не піддавалася ілюзіям, що стратегічне партнерство України і Росії та України і Польщі — тотожні поняття.
Ще на початку своєї політичної діяльності Франко декларує своє негативне ставлення і до «російського», і до «австрійського» панславізму. Неперевершений знавець слов’янської історії та культури, політик Франко чудово розуміє, що слов’янське походження українців, поляків і великоросів тільки для наївного мрійника могло бути чимось визначальним і святим у взаєминах держав цих народів. Правителям державних слов’янських народів здавалося, що підкорених слов’ян найлегше довести до асиміляції з їхніми близькомовними етносами. Звідси й походять теорії російських великодержавників про існування «єдиномовного» східнослов’янського етносу, а також подібні твердження польських придворних істориків про українців як про змосковщених ляхів.
Франко розуміє, що царська Росія — це конгломерат насильно завойованих народів Кавказу, Середньої Азії, Сибіру, Прибалтики, серед яких українці, поляки, білоруси та й самі великороси — жертви устрою військової, експансивної наддержави, де все життя регламентоване волею самодержця. «Російський панславізм» у розумінні Франка — брехлива маска співчутливості до поневолених іншими державами слов’ян. Він розуміє, що Австро-Угорщина тільки з мотивів ворожого ставлення до Росії дає своїм слов’янам видимість національної свободи — культурне життя, пресу та освіту рідними мовами, право мати своїх представників у Віденському парламенті, — звісно, лояльних громадян, як правило, палких прихильників цісаря та його місцевої влади. Царську Росію Франко справедливо трактує як похмуру в’язницю народів, де особливо стережуть українців, найчисельнішу поневолену націю, вбачаючи в ній — і небезпідставно — найбільшу загрозу існуванню імперії.
У статті «Дещо про польсько-українські відносини» Франко пише: «Український народ, що налічує близько 20 мільйонів і займає великі простори від Сяну до Кубані, перебуває у вкрай ненормальному становищі. Історія останніх сторіч склалася так нещасливо для нього, що він відстав від своїх сусідів щодо розвитку як політичного і суспільного, так і інтелектуального. Поділений на дуже нерівні частини між двома могутніми державами, в одній з яких усіма засобами політичної влади і адміністративного свавілля утримується на рівні вегетування такою мірою, що навіть його мова там є недозволеним плодом».
У статті «Ukraina irrdenta», написаній того ж 1895 р., Франко підкреслює різницю між польським та російським гнобленням України. Він пише: «Московська плеть» була так само дошкульна, як польська нагайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу і цивілізації, а в безодню темноти і застою. От тим-то не диво, що свідомість національна і політична серед мас українського народу падає, що обсяг його інтересів звужується до границі власної хати, власної громади, що розуміння державного устрою стається так само міфологічне, як релігія, як примітивне розуміння природи».
Перебуваючи у складі Речі Посполитої, Україна зазнавала насамперед релігійних утисків та переслідувань. Нестерпними були знущання над волелюбним козацьким станом, який польська шляхта намагалася впрягти в панщизняну шлею. Визвольні війни гетьмана Хмельницького в глибинній течії були релігійними і тільки в керівного складу козацтва просявали українською державницькою свідомістю. А повстання гетьмана Мазепи вже мало чіткий національно-визвольний характер. Та саме після поразки цього повстання Україна остаточно підпадає під управу царської адміністрації, потрапляє під гніт урядової ненависті до всього українського, яка зростала з приходом до влади кожного нового російського монарха.
А польська шляхта XIX ст. була одержима ідеєю відбудови історичної Польщі «od morza do morza», тобто не тільки на своїй на ті часи розмежованій між Росією, Австрією та Пруссією території, а й на землях споконвічно українських. Франко ґрунтовно аналізує й критикує наміри польської шляхти втягнути український народ у безперспективну, шкідливу для Польщі боротьбу.
Українці не хотіли, але шляхта змушувала їх ставати ворогами польських протиросійських повстань, метою яких була не просто польська свобода, а приєднання до тої нової Польщі українських земель по Дніпро. Франко у статті «Наш погляд на польське питання» пише: «Почуваючи незнищиму і історією в нас виховану ненависть до всякого гніту і насилля, ми бажаємо повної національної і політичної свободи і полякам. Але тільки під тим необхідним условієм, якщо вони раз назавжди зречуться опіки над нами, раз назавжди покинуть думку будувати історичну Польщу на непольських землях, а стануть так само, як і ми, на становищі Польщі чисто етнографічної. Правда, ми знаємо добре, що, відрубно взявши, і наші, і польські сили будуть доволі слабі, але знов і то певна річ, що сила поляків ніколи не буде уґрунтована притиском і ви- народовленням других народностей, особливо в теперішніх часах, коли почуття народної самостійності і повної рівноваги починає будитися во всіх і найменших народах: не тільки в русинах, українцях, але і в білорусах, литовцях, естах і др.».
Франкова думка про те, що братні взаємини між українцями та поляками можуть встановитися тільки тоді, коли польська сторона будуватиме власну державу у власних етнографічних кордонах, виявилася пророчою. Сучасна польська політична еліта, хоч не від Франка, а від видатних поляків XX ст. Єжи Гедройця, Збігнєва Бжезінського та Кароля Войтили (Папи Римського Івана Павла II) прийняла ту ж таки його ідею, — відреклась від західноукраїнських земель і Львова. Цим самим польська держава зміцнила свої позиції на східних кордонах. Сьогодні політична мудрість українців і поляків полягає в тому, щоб не «відрубно», а разом використовувати свої спільні сили, здатні змінювати політичний клімат Європи на користь обом народам, незважаючи на те, що роз’єднувало їх у минулому.
Франко показує, що в отруєних шляхетським шовінізмом українсько-польських взаєминах козацьких часів були епізоди протверезіння польських правителів. Була спільна перемога над турецькими арміями під Хотином, під Віднем (від себе додамо — спільна перемога козацьких і польських військ над російськими полчищами під Конотопом), але традиція зневажливого ставлення поляків до українців брала гору. Це відбувалося й на наших очах, коли ідея відновлення Польської держави на землях Галичини й Волині стала головною причиною кривавого зіткнення під час Другої світової війни та в перші повоєнні роки українських і польських збройних сил, які замість того, щоб спільно стояти проти німецько-фашистської та російсько-більшовицької навали, билися між собою.
Нині рівноправність і добрі партнерські стосунки між Україною і Польщею — надзвичайно важливий історичний факт. Ці стосунки треба зміцнювати й берегти. Але це може вдатися на довгі часи лише за умови, що не буде змінено спільного європейського розвитку України і Польщі.
Революція 1905 р. в Росії надихнула Франка на написання поеми «Мойсей», де в історії походу євреїв з єгипетської неволі до обітованої землі Ханаану зображено український народ, який з московського ярма видобувається на свободу і дістається до своєї обітованої державності. Революція була провісником воєнної бурі, яку передчував і про яку писав Франко ще 1883 р. в статті «Теперішня хвиля а русини». Читаємо: «...швидше чи пізніше великі і грізні випадки пронесуться понад східною частиною Європи, це нині кожен чує. Що випадки ті відіграються, може, переважно на нашій землі, — це повинні ми чути і знати, на те повинні всіма силами приготовитися».
Наближення бурі відчувала російська імперія. З переляку російська влада починає дозволяти різні рухи — за осучаснення застарілого феодального ладу країни, за національні права пригнічених народів, за конституційне правління і т. ін. Але саме тоді шовіністи підняли крик: «Россия для русских!» (Нам це нагадує часи розвалу «червоної» імперії, коли з’явилися квазіпатріоти типу Жириновського). І саме тоді — йшов уже 1907 р. — Франко озивається статтею «Свобода і автономія», що була передовсім підтримкою «кращих умів Росії», які прагнуть, «ідучи за такими ж умами Західної Європи», звільнити свою вітчизну з «єгипетського ярма», тобто з кайданів шовіністичної великодержавної ідеології.
Розмірковуючи над тим, якою може бути Росія після послаблення в ній всевладності царя, імперського та православного фанатизму, Франко ще раніше, в «Одвертому листі до галицької української молодежі», висловлює геніальне передбачення. Росія може стати краєм ліберального капіталізму, але «доктрина самодержавія і обрусенія дуже легко може подати руку з ліберальним доктринерством: вистачить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею — ідею нероздільності і єдності Росії, непорушності російського самодержавного становища і фундаментального катекзохен державного становища «русскаго», т. є. великоруського народу, — і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для добра «центра», маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі...»
Читаючи ці рядки, впізнаємо комуністичну Росію, тобто СРСР, де республіки змушені були працювати на центр, де руйнація земель та експлуатація неросійських народів була страшнішою, ніж за царя, де й справді ідея нероздільності і єдності підкорених націй була перевтілена в ідею єдиного радянського, певна річ, російськомовного народу. До того ж і роль самодержавної особи в імперії збереглась, як про це писав Франко ще в трактаті «Що таке поступ?». Жоден російський цар не мав стільки влади, скільки мав самодержець «червоної» імперії Й. Сталін.
Каменем спотикання, який найбільшим ворогам і реформаторам «білого» й «червоного» російського імперіалізму заважає не на словах, а насправді звільнити Росію, вдихнути в неї дух демократії і свободи, було і є національне питання. Франко пише про це з такою переконаністю, ніби він пережив ті події, що їх судилося переживати нам, коли СРСР почав розвалюватись. Тоді «комуністичний демократ» М. Горбачов та його генерали кинули армію на криваві придушення національних державницьких сил у Баку, Вільнюсі й Тбілісі.
Автори й видавці журналу «Свободная Россия», який виходив у Женеві у 1888—1889 рр., пропагують можливість запровадження політичної свободи в Росії, — звісно, за умови збереження її царських кордонів. Отже, саме так, як розуміли усамостійнення республік останні керівники СРСР. Франко докладно аналізує програму журналу і дивується, що «вона не розглядає як сили окремі від Росії» українців і поляків. «Комуністичні реформатори» СРСР також не розглядали національних республік як щось окреме від Росії, а хотіли, принаймні на словах, дати їм трохи більше свободи. Те, що Україна не прийняла трохи більше свободи як винагороду за повне рабство (а саме так завжди було в наших національних взаєминах з Росією) — це історичний подвиг нашого народу, дозрілого до самостійного державного життя.
Франко сподівався, що Росія може піти шляхом європейських модифікованих французькою антифеодальною революцією, демократизованих монархічних режимів, але, знаючи її імперську природу, не дуже вірив у це. У його поглядах сильнішим було передчуття того, що імперія пристосується до нових умов та існуватиме далі як ізольована від світу, але добре законсервована структура тоталітарної сваволі.
Наші погляди на сформовану після розвалу «червоної» імперії й перефарбовану в царські кольори Росію також об’єктивно суперечливі. З одного боку, згадуючи європейську сутність її класичної та частково дисидентської літератури, філософської думки, започаткованої ще Чаадаєвим, сподіваємося, що Росія стане демократичною державою. Сподіваємось і на те, що неможливо відмежуватися від світу, де першорядне значення мають не збройні сили, а економічні досягнення, які піднімають до одного рівня добробут багатьох розвинених країн і зводять до нуля загрозу воєнних зіткнень між ними.
Але, з другого боку, бачимо, що Росія в новому «конституційному плащі» майже нічим не відрізняється від Росії в «сталінській шинелі». Політика переслідування демократичних сил, придушення національних повстань, економічний тиск на нові сусідні держави продовжується.
Франко розуміє, що неможливо знехтувати політичними та економічними зв’язками України з Росією. Він згадує і про деякі акції «московського правительства», які, хоч затівалися не з метою допомоги українському народові, але об’єктивно сприяли зростанню нашої національної сили. Так, наприклад, після перемоги Росії в російсько-турецькій війні було усунуто фактор турецької загрози українським землям. Але, згадуючи про це, Франко навіть не припускає, що нам необхідно залишатися в складі Росії. Ми також можемо назвати об’єднання всіх українських земель під сталінським скіпетром дуже важливою для майбутнього визволення України історичною подією. Історія назагал розвивається парадоксальним чином, і те, що робиться сьогодні для життя імперії, завтра може стати смертельним вироком для неї.
Повна незалежність України, її політична самостійність щодо Росії — це те, в що Франко вірить, що обдумує і ненастанно пропагує як ідейний провідник українського народу. Але поки що йде 1907 р. У вже згаданій статті «Свобода і автономія» він пише: «...покликом, нашим під сю пору не може бути ані автономія sans phrase2, ані федералізм sans phrase, але все і всюди: повна політична воля і рівність кожної людської одиниці, забезпечення її людських прав, а вже на тій основі автономія національності».
Саме ці тези були стрижневою основою українського руху опору російському «червоному» імперіалізму. Саме з цього розпочинав Народний Рух за перебудову, який розбудив українське суспільство, підняв на боротьбу за проголошення державності весь народ. Ці Франкові тези і нині актуальні для народів Російської Федерації і для самих росіян, адже прибрана в старі строї православ’я, самодержав’я і народності брехня ніколи не стане для них свободою.
Варто нагадати нинішнім апологетам обрусіння України Франкові слова, звернені свого часу до галицьких москвофілів: «Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра... Ми любимо в російській духовній скарбниці... коштовні золоті зерна та пильно відрізняємо їх від полови, від жужелю, від виплодів темноти, назадництва та ненависті, сплоджених довго- віковою важкою історією та культурним припізненням Росії».
У статті «Подуви весни в Росії» Франко являє читачеві щонайправдивіший образ імперії, якою керує вже не бездарний, безвольний самодержець, а вихована його попередниками, сказати б, вольовими й талановитими тиранами, бюрократія. Вона грабує національні багатства, придушує найнесміливіші прояви свободолюбного мислення в середовищі інтелігенції, ведучи країну до загибелі. Не радіє з цього Франко. «Великий ти, генію російського народу, — пише він, — і нема тобі рівного серед освічених народів усього світу! Не в розумній самоуправі, не в мужній постанові, не в енергійній та витривалій діяльності, не в завзятій ревності при обстоюванні своїх людських та горожанських прав, не в далекозорій та горожанським духом продиктованій солідарності — ох ні! Великий ти в терпінні, в уляглості, в безоглядному і безтямному самовідреченні, в безмежній незлопам’ятності. Недаром твій чільний письменник і мислитель вискіпав і поклав «во главу угла» всього свого світогляду найабсурднішу, найменше відповідну для європейської вдачі євангельську доктрину «несупротивлення злу»». Писалося це не тільки задля того, щоб явити співчуття великому в терпінні та в незлопам’ятності російському народові, а й задля того, щоб показати ці набуті українським народом від росіян у спільній неволі прикмети.
Це, мабуть, найважливіший висновок з Франкової науки про наше національне відродження: воно немислиме без розриву спорідненості з невільницькою вдачею незлопам’ятного народу, що його «несупротивлення злу» так подобається рабському, пристосовницькому характерові.
Як письменник і мислитель Франко виріс на європейських літературних і філософських традиціях, відомих і його визначним співвітчизникам-попередникам. Але якщо до них Європа приходила через Польщу та Росію, то для нього була вона рідним домом. У культурі континенту Франко — найвидатніший представник української національної духовності. Все, до чого доторкнулося його мудре перо, має світову масштабність, майстерну досконалість, новизну, все перенизане європейськими мотивами і водночас українськими болями та надіями на власну державність.
Франко — великий громадянин Європи. Його творчість — незаперечне право українського народу вільно почуватися й перебувати в центрі європейського життя, бути не чорноробом, а одним із зодчих демократичного континенту.
Як мав би почуватись і поводитись український народ в європейському домі, проникливо вказує Франко в «Протесті галицьких русинів проти мадярського тисячоліття». Він не захоплений австро-угорським конституційним ладом, взагалі не вважає справедливими суспільні взаємини в імперії Габсбургів, але ясно бачить нестримний дух поневолених європейських народів до демократії та незалежності, стежить за ним і ревно дбає, щоб українська політична культура і боротьба рівнялася на нього.
Франка обурює самовихваляння угорських шовіністів, які проголошують себе носіями європейської толерантності і гуманності, а насправді проводять політику мадяризації українського Закарпаття. Франко звертається до угорських урядових кіл і до угорської інтелектуальної еліти від імені народу, «що живе, безперечно, також в Європі, що був живим огником у сім’ї європейських народів і діяльним співробітником європейської цивілізаційної праці», від імені народу, що, «висунутий долею на саму окраїну Європи, своїми грудьми заступав її як міг перед навалами азіатських варварів і в тій довговіковій боротьбі втратив усе, окрім почуття своєї єдності, окрім своєї національної вдачі, як і свого кровного зв’язку з європейським цивілізованим світом».
За Франком, для українців бути нацією — означає пам’ятати про свій кревний зв’язок з європейським цивілізованим світом, про свої заслуги перед Європою у минулому, а також про її сучасні й майбутні устремління, які без України не можуть бути здійсненими.
Україна як держава прагне бути в Європі, а не на беззахисній межі Європи з Росією. Це зумовлено географічним розташуванням нашої країни і європейськими генами духовності української нації. Це — продиктована тяжким історичним досвідом мета не лише нашого народу, який прагне назавжди звільнитися від небезпеки втратити свою незалежність, а й велика політична мета всього континенту, який прагне на сході мати миролюбне сусідство. Цій меті українська національна ідея може прислужитися найбільше, захищаючи європейські та власні демократичні завоювання.
Рух до Європи для нас і для інших націй, які лише наприкінці XX ст. звільнилися від диктату СРСР, — це рух з неволі до свободи, до повноцінного життя. Але було б помилкою, про що говорять і Франкові роздуми, повірити, що суспільно-політичне «припізнення» Росії ніколи не буде подолане. Росія наздожене Європу, і задля цього їй треба просто зрозуміти, що її найкращою європейською сусідкою може стати не Франція, не Німеччина, не Англія, а найближча до неї і не підлегла їй Україна.
Ясна річ, Франко не міг передбачити всіх небезпек, які чатуватимуть на нашу політичну незалежність. Він не назвав, але відчув одну з таких небезпек. Це глобалізація. Франко показує, що національна духовність і свобода великою мірою залежні від економічного патріотизму. Глобалізація економіки, яка сьогодні охоплює планету, — витвір нібито позанаціональ- ного світу, де важливішим буде не національне, а світове громадянство, де економічний і будь-який інший патріотизм має загубитися в океані благоденства. Цей «капіталістичний комунізм» не дуже відрізняється від космополітичного марксистського мріяння про безнаціональне та безкласове людство. Глобалізація уніфікує побут, вселяє в людські звичаї примітиви безнаціональної комерційної культури. Але в цьому нібито демократичному процесі зберігається, як бачимо, гегемонія великих держав та їхніх економік. Що далі, то більше підпорядковуються їм чужі території, відсуваються на узбіччя мови, традиції, історичні цінності, культури менших і економічно слабших держав і народів.
Отож, коли нас починають затискати лещатами своїх капіталів трапсконтинентальні компанії, ми повинні почути Франка, матеріалістичному ідеалові протиставити ідеал духовний, «інакше розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина».
IV
У статті «З кінцем року» (за двадцять літ до так званої Жовтневої революції) Франко пише: «... упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до денного порядку і куватиме на нього нові ярма». А ми в цих ярмах були...
Перед більшовицьким переворотом українство в Росії не сформувалося як свідома й добре зорганізована сила. А чому? А тому, що державницько-націоналістичні погляди, висловлені групою Міхновського, не отримали широкої підтримки. Сотні найенергійніших наддніпрян вірили, що слід спочатку повести боротьбу за всеросійську революцію. Деякі з них, насамперед Леся Українка, відчували, що об’єднання з великоросами небезпечне, а тому обіцяли, що намагатимуться, щоб «так здобуті права не служили переважно інтересам державно-пануючої народності...»
Не вдалося. Вони не мали сил, щоб це зробити. Можна б і так сказати: не почули, а якщо й почули, то не послухали Франка. Він мав рацію в дискусії, яка спалахнула між ним і Лесею Українкою на цю тему. Отже, українська трагедія XX ст. починалася в XIX ст., коли українці свій національний ідеал затуманили й пригасили патетикою ідеалу всеросійської та ще неодмінно — загальнолюдської свободи. Франко жалкує, що такі люди, як Желябови й Кибальчичі, не пішли за покликом визволення України, а поклали свої голови в боротьбі за чужі інтереси.
Франко підводить нас до думки, що рівноправність українців і росіян полягала тільки в тому, що вони разом повинні були помирати: росіяни — за свої, а українці — не за свої, а таки за російські ідеали. У XX ст. вони разом повалили царизм, але завдяки цьому була змодернізована і зміцнена російська імперська влада; вони разом воювали проти фашизму, але поневолення української нації з боку «старшого брата» після війни стало таким же лютим і кривавим, як фашистська окупація.
Сьогодні український народ має свою державу. Але по- справжньому державним народом він ще не став, адже немала його частина не звільнилася від комплексу меншовартості, від невільницького бажання бути щасливим на службі в могутнього сусіда. Та це й не дивина. Адже наші гнобителі ще від козацьких часів, коли вони нацьковували чернь на старшину, прищеплювали нашій свідомості переконання, що саме вони — найбільші друзі України. А Франкова наука стверджує, що бути державним народом — означає усвідомлювати й утверджувати свою рівнозначність і рівноправність у всіх взаєминах і спільних діях з іншими, передовсім — із сусідніми державними народами.
«...Одна з головних болячок нашого національного життя, — пише Франко, — розрив нашої інтелігенції на два табори, український і москвофільський...» Франко має на увазі Галичину, але сьогодні цими словами можна характеризувати всю Україну, бо русифікація поділила її на дві частини. Тільки тепер мова йде не про інтелігенцію, а про цілий народ. Національно свідома його частина постійно відчуває небезпеку для нашого державного життя, яке перебуває під контролем і тиском промосковських партій та організацій, промосковських засобів масової інформації, антиукраїнської діяльності деяких представників місцевої і навіть найвищої київської влади. Головний зміст п’ятнадцятилітнього парламентського, суспільного, політичного і релігійного життя в незалежній Україні — це боротьба між свідомим українством і змосковщеною частиною нашого народу.
Франко все життя бореться проти москвофільства, він знає, що москвофіли — платні агенти царської Росії, знає, що вони є в Австрії, Німеччині, Польщі, — всюди, куди сягає зір захланного великодержавного ока. «У такому значенні москвофільство, як і усяка підлість, всяка продажність і деморалізація, — це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним». Ці слова Франка однаковою мірою стосуються і старого галицького, і нового, сформованого політикою комуністичної Росії москвофільства, до якого належать нинішні поборники державної двомовності України, та курсу на приєднання України до Єдиного економічного простору, за федералізацію України і за гіпертрофоване переоцінювання її належності до так званої східнослов’янської православно-церковної цивілізації, зрештою, за відмову України від свого європейського походження і від курсу на вступ до Європейського Союзу та НАТО.
У XIX ст. траплялося, що і польська шляхта називала українців москалями. Це відповідало царській політиці обрусіння всієї України, послаблювало на користь польських впливів українські національні домагання. Цікаво, що такий погляд на український народ нерідко зустрічався у Західній Європі зовсім недавно, до Помаранчевої революції, бо європейці не чули в містах півдня, сходу й центру України української мови. Революція показала, що українська нація жива — вона об’єднується і формується на державницьких основах.
На жаль, цього не зрозуміли, хоч гучно про це говорили, глашатаї та вожді революції. Діставшись до влади, вони не розвинули і не реалізували надій Майдану на побудову української України. Все залишилось так, як було. Не знищено жодного пам’ятника часів неволі, не перейменовано жодної вулиці чи площі, які носять імена катів українського народу. Зате збільшено кількість російськомовних видань, віддано більше ефіру для російськомовних радіо- і телепередач. Словом, почалося тихе сповзання в ту безодню, в якій ми вже були. І штовхають нас туди новітні москвофіли, які відрізняються від своїх ідейних предків лише тим, що, ставши олігархами, воюють проти українства не тільки на гуманітарній, а й на економічній площині.
Франко пише: «Будьмо певні, що коли в Росії центр тяжкості від реакційного бюрократизму пересунеться до лібералізму, серед наших галицьких москвофілів народиться стільки лібералів, як грибів по дощі. Вони будуть так само служити чужим богам, так само в ім’я «всемірної любові» обкидати болотом усяку культурну працю на нашім ріднім ґрунті, а в ім’я «вселюдського братерства» ширити серед нетямущих ненависть та погорду до українства...». За радянських часів москвофільство осучаснилося, перевертні перевдягнулися у форму НКВД і почали служити компартії з такою ж заповзятістю, як служили царським чиновникам. І сьогодні вони самі себе викривають як прислужницька структура, яка не має своєї ідеології, бо може бути «червоною», а може бути й «білою», залежно від кольорів російської державної влади.
Москвофіли за Франкових часів намагалися «говорити все і всюди по-російськи». Сучасні прислужники Москви з нового й старого покоління проросійських партій так само намагаються демонструвати свою антиукраїнськість. Російською мовою у парламенті, на радіо- й телепередачах виступають майже всі комуністи, соціалісти, регіонали і навіть деякі нашоукраїнці. Прикриваючись демократизмом, залежністю від своїх виборців, а насправді шукаючи підтримки в сучасного господаря москвофілів, вони прагнуть зберегти встановлену комуністичною Москвою традицію двомовності, якій було призначено трохи розтягнути смерть української мови.
Коли на Майдані виступали російськомовні оратори, агітували за народного президента і за Україну, здавалося, що російська мова не розділить української нації, а допоможе їй будувати міцну національну державність. Наївні сподівання. Те, що було прекрасним і обнадійливим на Майдані, не стало в житті підтримкою нашої незалежності. Ідея другої державної мови як нібито зручнішої і вигіднішої для певної частини населення в Україні починає сприйматися спокійно навіть «нагорі», де мали б знати, що мовне питання — це питання життя і смерті українського народу та його держави.
Радянські ідеологи не могли формально заборонити українську мову, вони нав’язали теорію двомовності українського народу і втілили це в життя, що на практиці означало його тотальну русифікацію.
У статті «Двоязичність і дволичність», розглядаючи творчість москвофільського графомана Наумовича, Франко пише: «Здається, що таке рідна мова?.. Мова — спосіб комунікації між людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без скалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою»». Роздвоєна психіка, покалічена душа, шматки чужої шкіри на внутрішньому обличчі — це те, що залишилося прооперованій комуністичними «хірургами» національно безликій особі українського походження.
Франко вважає москвофілів національно дволикими створіннями. Такий гібрид напівукраїнця і напівросіянина виводила царська, а в XX ст. закріпила сталінська «агрономічна» практика схрещування національних свідомостей.
Російська мова в сучасній Україні не переслідується. Вона переважає в побуті населення великих міст південної, східної і центральної України. їй нічого не загрожує, вона має все для того, щоб жити й розвиватися, бути мовою вільного громадянського спілкування. Але нинішні провідники «москвофілів» домагаються не кращого її знання, а виставляють її як символ певної політичної зверхності, а надання їй статусу другої державної мови — як плату за поблажливе ставлення Росії до самого існування української держави і навіть... як плату за дешеві енергоносії.
За Франкових часів російська інтелігенція не виступила на захист забороненої царським указом 1876 р. української мови. Не виступили навіть російські емігранти, які видавали за кордоном журнал «Освобождение».
«...Українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоросійської суспільності, що та суспільність також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає (з виїмком немногих високих умом і серцем одиниць) так само, як її бюрократія...». Тут Франко знову немовби говорить не тільки про свої, а й про наші часи і пересвідчення. Так і тепер — російське суспільство, яке висунуло героїчних людей, що боролися проти сталінщини, не виявило й крихти захоплення проголошенням самостійної України, не привітало цього поворотного пункту в російсько-українських взаєминах. І тепер те суспільство мовчить, коли належало б заступитися за українську мову і державність, показати, що видатні росіяни орієнтуються не на перевертнів, а на національно здорові українські сили.
Бути державним народом — означає «навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття, — пише Франко, — не повинно бути в нас голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмки — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і радувалися кожним хоч і як дрібним та частковим її успіхом...».
За Франком, любити Україну — це знати її. Знати її мову та правдиву історію. Бути частиною не донецького чи підкарпатського, а понадрегіонального, спільного, єдиного, цілісного її життя. Франко ставить завдання перед українською інтелігенцією «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя...». Отже, він визначає націю як єдність культурного й політичного первня народу. Якщо застосувати таке розуміння самого поняття нації до нашого нинішнього становища, то пересвідчимося, що наша головна біда прихована в розладі між цими двома началами. Політична діяльність наших державних органів майже цілковито присвячена вирішенню соціальних, суспільно-економічних проблем. Чіткої й твердо спрямованої політики на підтримку національної мови, культури, літератури, освітньої та книговидавничої системи в нас нема.
Дехто вважає, що Франко, колишній соціал-демократ (чи навіть марксист), через відмову від філософського матеріалізму став стопроцентним ідеалістом і взагалі відкинув як політик значення економічного чинника в побудові національної держави. Але не так все просто і ясно.
Боротьба за національне визволення — це насамперед боротьба проти експлуатації природних і людських ресурсів представниками чужої нації і чужої держави. А тому «... національно-економічні питання, — пише Франко, — самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності». Але економічні двигуни свободи не можуть обійтися без допомоги духовних енергій. Франко визнає — і це має стати законом нашого національного життя, — що пріоритетом у державному будівництві, матеріалом, який робить споруду незламною і довговічною, є духовні, а не матеріальні блага.
Історія XX ст. дає нам незаперечний аргумент на користь такого закону. Політичний розвиток в СРСР був зупинений на розхвалюванні комуністичного, позанаціонального ідеалу матеріального благополуччя, але не той ідеал, а національне самоусвідомлення пригноблених народів виявилося сильнішим. Совітологи не передбачили розпаду СРСР, бо опиралися не на аналіз зростання національно-визвольних тенденцій і рухів опору, а на економічні розрахунки, які давали їм підстави думати, що радянська система ще трохи потриває.
А головне завдання радянських ідеологів полягало в тому, щоб усе ідеальне життя звести до життя матеріального, до боротьби за комунізм, у якому нічого не було, крім омріяного комфорту й достатку. Франко пише: «Все, що йде поза рами нації, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».
Побороти духовне відчуження міських мас українців од рідної нації неможливо за допомогою насильницьких методів, які були використані при створюванні цього відчуження. Тут не діятиме закон клубка — скільки часу намотували його, стільки часу треба й на його розмотування. Бо як тільки систематично, цілеспрямовано і продумано запрацює державна політика в цьому напрямі, час на розмотування клубка стане набагато коротшим. Аналіз української літератури кінця XIX ст. Франко закінчує знаменними словами: «Ми переконалися, що економічні й соціальні відносини цілого народу переробити чи перевернути — діло нелегке і переходить сили не то кількох одиниць чи груп, але цілих поколінь. Але, з другого боку, ми переконалися, що «дух бодр, плоть немощна», що праця одного покоління, а навіть невеличкої, але рішучої та інтелігентної групи серед того покоління може мати великий вплив на зміну духовного стану, настрою й успособлення цілого народу».
Невелика група українських письменників розбудила й наповнила оптимізмом національний дух і тим самим дала народові заряд для боротьби за кращу майбутність. Національна культура, духовність, за Франком, — це не тільки хліб, а й повітря. Без хліба неможливо жити, але щоб його приготувати й спожити, потрібно дихати. Потрібно бути.
Франко критикує Драгоманова за те, що для нього «Національність — це не більше, як форма, спосіб вислову, контура, що повинна бути заповнена одним загальнолюдським, чисто, по драгоманівському вислову, загальноєвропейським змістом».
Нам одразу пригадується настанова комуністичних ідеологів: культура має бути національною тільки за формою, а за змістом соціалістичною. Імперські наглядачі боялися національного змісту — щоправда, це не стосувалося російської літератури і російського мистецтва. А чим залишаться в історії українські письменники й митці тих часів, коли необхідно було пристосовуватися до цієї формули? А, власне, тим, що не підкорилися їй, що національні страждання були не тільки висловом, а й суттю їхньої творчості. Повітрям і хлібом їхнього життя.
Певна річ, це визначає міра таланту — наскільки органічні й нерозривні зміст і форма твору, наскільки національний дух твору підкреслює та поглиблює суперечливі загальнолюдські прикмети й суперечливі устремління. Але першочерговою, пріоритетною турботою державної політики має стати розвиток ініціативних творчих сил інтелігенції, якій ми завдячуємо виховання і збереження нації за бездержавних часів. Наші високі урядовці приносять вінки до пам’ятника Шевченку, їздять молитися на його могилу до Канева, але цими жестами неможливо приховати їхню байдужість до занепаду української культури, до процесу «демократичної» та вільноринкової русифікації, який може довершити, кажучи словами Франка, винародовлення й остаточне знищення України.
Проте не може бути, щоб свобода, за яку страждали й віддавали життя українські покоління протягом століть, стала тільки дверима до пантеону героїв, а не воротами до вільного національного життя з майбутністю і безсмертністю нашої нації. Ми надто довго були в неволі. Відчуження від рідної нації виховували не тільки жорстокі часи, страх ув’язнень і страх смерті, а й матері та батьки, які рідною мовою своїх дітей робили чужу мову, прищеплюючи їм переконання у своїй російськості.
їх не треба і не дай Боже національно перевиховувати. Але громадянами України вони повинні бути, якщо хочуть жити у нашій країні. А громадяни будь-якої держави можуть і навіть повинні бути багатомовними, але їхній перший обов’язок — знати державну мову своєї країни. Тут воля нашої держави має бути непоступливою, подібною до волі європейських демократичних держав, де кожен громадянин володіє мовою країни, в якій живе. Тим паче, що українські громадяни російської культури не відчувають жодних обмежень щодо своєї мови і національності. їм потрібно перейнятись почуттям справедливості до українського народу. їм потрібні знання і правда про наш народ, потрібна не показна, лицемірна поведінка політиків України, які намагаються підігравати російськомовній аудиторії чи громаді, а їхня національна гідність, яка викликає у всіх людей пошану.
Зовсім недавно сенат США схвалив законодавчу поправку, яка оголошує англійську мову державною мовою Америки. У ній вказано: «Жодна особа не має права і не може претендувати на те, щоб уряд США чи будь-який його офіційний представник діяв, спілкувався, надавав або забезпечував послуги або матеріали будь-якою іншою мовою, крім англійської». Це надто жорсткий документ, але він засвідчує, що мовна розбіжність між громадянами навіть для такої могутньої держави, як США, є предметом занепокоєння і тривоги. А для нас найбільшою небезпекою є саме друга державна мова, що загрожує нам цілковитою русифікацією, як це сталося після її запровадження в Білорусії, або ще гірше — розколом держави, як це сталося з Молдовою.
V
На одне з найтяжчих для вирішення в сучасній Україні питань — питання про об’єднання християнських конфесій і створення однієї помісної церкви як основи консолідації українського народу — Франко не міг дати і не дає прямої відповіді. Але в статті «Воскресеніє чи погребеніє» (1883), виступаючи проти фанатичних проповідників та організаторів наступу католицизму на уніатську Галичину, орден так званих змартвихвстанців, Франко формулює настанову, яку при вирішенні цієї складної проблеми слід враховувати й тепер.
Він пише: «Прийнявши латинський обряд... русини мусили би сейчас між собою та своїми православними братами на Буковині і Україні побачити «неперебутну пропасть», мусили би почутися «вівцею без стада», фрагментом національним без опори й будучини. Католицизм... жадав би від русинів і відречення від руської національної історії з її «гайдамацькими і схизматицькими» героями, і від руського письма... і від руських свят, а хто знає, може, і від руської мови, тої самої мови, котрою говорить 17 мільйонів схизматиків-українців». Стежмо за цим текстом, де названо найголовніші чинники єдності нації: історія, свята, письмо, мова. Прийнятий русинами католицький обряд неминуче мав стати клином і «вбитися в живе тіло нашого народу... відділити нас від наших братів за Збручем, з котрими зв’язі духової народності ми під загрозою цілковитого винародовлення і остаточної загибелі ніколи виречися не можемо і не сміємо».
Франко обороняв перед «змартвихвстанцями», що від них несло духом польського шовінізму, українську уніатську церкву, розуміючи, що вона обрядово близька до православної. У нинішній ситуації, коли церква Московського патріархату, подекуди маскована українською мовою, виступає як непримиренний ворог зорієнтованої на Європу української політики і, звісно, греко-католицької церкви, повторюється історія «змартвихвстанців» — тільки вже не з боку Польщі, а з боку Росії. Франкові перестороги несуть у собі невисловлену, але в підтексті присутню пораду. Вона полягає в тому, що релігійний кордон на Збручі, який прагне зміцнити вороже європейській Україні московське православ’я, українцям необхідно зламати. Об’єднання православної церкви Київського патріархату з автокефальною церквою православних українських ієрархів, а потім із греко-католицькою церквою може бути природним кроком до створення єдиної помісної української християнської церкви. Знаємо, що цю мрію складно втілити в життя, але віримо в її здійснення не так волею князів церкви, як волею державного народу, котрий для збереження своєї політичної незалежності повинен домогтися об’єднання своїх християнських церков у єдину помісну церкву.
Конституційне відділення церкви від держави не може й не повинно забороняти церкві й державі працювати спільно в напрямі об’єднання української нації. Складні взаємини українського духовенства і політичних лідерів України тривожили Франка, який серед священиків, своїх сучасників, шукав світлих патріотичних душ, перейнятих національним, соціальним та освітнім вихованням народу, подібних до Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Миколи Устияновича, Антона Могильницького, Івана Озаркевича та інших духовних пастирів, які в першій половині XIX ст. були водночас церковною та політичною елітою Галичини.
На тлі діяльності церковних зверхників, позначеної бездарним та бездумним моралізаторством, відчуженістю від просвітницького й національного руху інтелігенції, байдужістю до соціальних проблем суспільства поява митрополита Андрея Шептицького справила на Франка сильне враження. Він відчув, що на чолі греко-католицької церкви став новатор, який «не промовляє так, як його попередники, звисока, авторитетно, напущеним і ніби маєстатичним тоном, не ходить на ходільницях і не «возвіщає», а говорить попросту, як рівний до рівних, як чоловік до людей... говорить про речі, як європеєць, він сам
думає і силує думати кожного, хто хоче розмовляти з ним». Не диво, що Франко забажав розмовляти з митрополитом. Його стаття про пастирське послання Шептицького «О квестії соціальній» — це дискусія двох мислителів, досі належним чином не вивчена, а тимчасом у ній закладено немало відповідей на питання, якою має бути служба священика не тільки церкві, а й народові, як поєднати Боже і людське право, як зробити церкву живлющою клітиною мозку нації.
Франко не міг обминути критичним словом суперечливих положень митрополичого послання. Справді, Шептицький, з одного боку, визнає, що конфлікт між владою і народом викликає не революційний дух народного непослуху, а протизаконна, нелегітимна поведінка влади, але, з другого боку, перестерігає, за Євангелієм, що кожна влада — від Бога, тому боротьба проти неї — порушення принципу християнської віри. Франко доводить, що Боже право не може бути правом несправедливої влади, не може суперечити людському праву. Не знаємо, чи згадував Шептицький про ці Франкові докази, коли сам виступав і діяв проти гітлерівської окупаційної влади, переховував од гестапо єврейських дітей, звертався до Папи Римського Пія XII з розпачливими просьбами захистити Європу.
Справедливість Франкової критики очевидна і переконлива всюди, де він виступає проти митрополитових порад духовенству «не зачинати боротьби з правительством». Однак не така вона настирлива і впевнена, коли йдеться про твердження митрополита, що «розширення теорії пересадної свободи і абсолютної рівності» веде до такої діяльності, яка може «пхнути наш нарід в безодню нещастя». Зрозуміло, письменник не може погодитися з митрополитом, бо придушення, або, як він каже, «здавлювання» в собі почуття справедливості, «найсвятішого добра душі», може обернутися втратою людської гідності, сфальшуванням сутності душпастирського завдання. Але тут Шептицький і Франко говорять про різні речі. Теорія абсолютної свободи і рівності справді може призвести і призводила до кривавого хаосу, а пригнічення в собі почуття справедливості — це страх не перед необмеженою свободою, а перед забороною вільного слова. З цим люди мирилися в тоталітарній державі і поступово звикали до свого рабства.
Дискусія між Франком і Шептицьким важлива для нашого часу, бо вона торкається питань становлення єдиної моралі для сучасної церкви і для перебудови системи нашого економічного життя на засадах приватної власності. Митрополит справедливо обстоює право приватної власності на землю,
вважаючи його притаманним людській природі. Письменник, навпаки, вважає, що «дійсним власником землі є зовсім не той, хто записаний у ґрунтових книгах». Податки, які накладає держава на власні землі, борги, які хлібороб-власник мусить віддавати іпотечним банкам, борги, які держава змушена віддавати інтернаціональному капіталові у вигляді власності на землю — це для Франка «болячки» його часу, яких не бачить Шептицький. У цій суперечці митрополит безперечно має рацію. Але й Франко говорить правду. Бо ж ті капіталістичні «болячки» можуть перекинутися на нашу дійсність, як тільки в нашій державі право купувати землю як товар одержать чужинці. Інтернаціональний, тобто зарубіжний, капітал не повинен бути допущений до купівлі чи навіть до тимчасової оренди нашої землі, бо тоді й справді може статися, як це каже Франко: міжнародний капітал покладе руку «на приватній власності грядущих поколінь» українського народу.
За радянських часів Франка критиковано за примирливе ставлення до християнської релігії. У цьому вбачали втрату матеріалістичної догми, компроміс із церковниками і взагалі опортунізм у середовищі галицьких соціалістів. Сьогодні ж ми бачимо, що Франко як лідер селянської радикальної партії виступав за співробітництво прогресивних політиків із духовенством. Його стаття «Радикали й релігія», написана з метою знайти підтримку для радикалів серед служителів церкви, сповнена тим же критичним запалом, що й багато інших анти- фарисейських, навіть атеїстичних творів Франка, але разом з тим автор визнає релігію як любов до Бога і до інших людей. Отже, ще один приклад для політиків наших днів: релігія не може бути відокремлена від політики насамперед тому, що у своїй ідеальній чистоті, любові до Бога і до ближнього вона служить моральною підставою для діяльності на благо людини у всіх сферах життя і передовсім у сфері державного управління.
VI
Франко не сумнівається, що питання самостійної Української держави «ввійде на порядок денний політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не осущиться». Читаючи його статті й дослідження, присвячені цій темі (подані у цій книжці за часом написання охоплюють понад чверть століття — 1883— 1909 рр.), бачимо, що вони торкаються найважливіших справ, які постали перед нашою державою і нацією. Франка неможливо сприймати як політика минулої доби — його передбачення й заповіти належать нашому часові. Та вони допомагатимуть не тільки нам, а й наступним поколінням українського народу не схибити з національно-державницької дороги, випростовувати її там, де вона покручена й веде не вперед, дає ілюзію руху, але тримає на місці або навіть посуває назад.
Франко бачить, що головний ворог України як держави і нації не десь там за кордонами, а в ній самій. Це — вимуштруваний віками неволі страх мало не кожного українця бути патріотом, шанувати понад усе свою національну гідність, обстоювати неповторність і світове значення української історії та духовності. «Всяке людське діло, — пише Франко, — в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження й консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну справу, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить».
Тут не йдеться про агресивну, войовничу натуру міфологізованого, великодержавного націоналізму, що ненавидить іншу націю і ставить собі за мету знищити її, як це робив з нами російський чи німецький шовінізм. Франкова пристрасть спрямована не на поганьблення чужої нації, інтелігенції, суспільності чи держави. Франківський націоналізм — не залізо, а дух.
Він спрямований проти внутрішньої невизначеності громадян України, які в її колоніальному минулому звикли бути на послугах імперії, і, ставши громадянами України — держави, не так з ідейних переконань, а в силу призвичаєння, низької освіченості, законсервованих радянських обставин свого життя, намагаються зберігати своє послушенство. Все, що нерідне, їм видається наближенішим до вищої культури, до могутності й добробуту. Дух їхнього пересотворення на народ працює, хоч і надто повільно. Однак він не має часу, якщо йдеться про ідеологічне формування законодавчої та виконавчої влади. Той дух не може й не хоче спокійно дивитися на дволиких, переляканих лідерів нації. Це він піднімає народ на Помаранчеву революцію, щоб показати їхню ницість, бездарність, продажність і душевну порожнечу.
Франківський націоналізм — дія на оздоровлення духовного єства нашого народу, на вигоювання ран, що їх на нашій землі залишили колючі дроти кордонів, пожежі релігійних чвар, міжбратня, може, найтяжча ненависть. Це високоморальна філософія, яка не трактує чужу націю як ворога, а підкреслює в
її культурі та суспільному житті благородні, патріотичні тенденції, в яких треба бачити приклад для наслідування.
Франківський націоналізм як сучасна, випробувана сусідніми народами ідеологія повинен бути сприйнятий нашою державною владою, якщо вона справді хоче бути водночас українською, демократичною і європейською. Наша українська односторонність» і винятковість полягає в тому, що для нас — понад усе державний суверенітет. Ідеал нашої самостійності для нас не може бути замінений жодним інтернаціональним, цивілізаційно-євронейським, релігійним чи будь-яким іншим світовим ідеалом.
Ми не повинні соромитися своєї історії, бо вона — суцільний мартиролог народу-в’язня й народу-борця, який не сотні й тисячі, як інші народи, а мільйони людських життів оддав за свою державу. Ми боролися за неї і створили її насамперед для того, щоб зберегти свою мову й культуру, свою духовну ідентичність, своє невмируще «Я».
Можна б і так сказати: український народ «смертію смерть подолав». Це правда, але — страшно подумати — це перемога людська, а не Божа, а тому не остаточна. Якщо ми відчуваємо потребу і сенс у тому, щоб великодньою піснею щороку славити Боже воскресіння, нагадувати про значення Господньої хресної дороги, то так само повинні в пам’яті відновлювати тяжкий шлях нашої нації до власної держави і вільного життя. Наш народ переміг не тільки чужі сили, які намагалися будь- що стерти його з лиця землі, а й прищеплені йому вади, про які пише Франко:
Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
Наш люд, чи, мов каліка та безнога,
Він в тім каліцтві житиме й усхне?
І чом відступників у нас так много?
І чом для них відступство не страшне?
«Похорон»
Наша перемога — реальність. Але, щоб вона була незаперечною, природною і остаточною, нам треба подолати щось набагато дрібніше і водночас набагато страшніше, ніж смерть, — хворобу відступництва. Боротьба за політичний суверенітет українського народу, якій Франко присвятив своє життя, — це також боротьба за ідеал творчої людської одиниці. З характерів і духу таких одиниць складається характер і дух нації. Отже, будувати свою державу, за Франком, означає будувати націю.
Травень 2006 р.
1 Передмова до «Хрестоматії політологічних статей Івана Франка», Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006.
2 Без розмов (франц.).