Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Крим у творчості Лесі Українки

Карта місцевостей, де перебувала Леся Українка, широчезна. Вивчити й відчути географічний вузол, який своєрідно відбиває переплетіння тривог, мук і натхнень геніальної поетеси, міг би лише дослідник, що йому пощастило пройти стежками Ко- лодяжного й путівцями Зеленого Гаю, вулицями Києва, Львова, Гадяча, Полтави, Одеси, Чернівців, Мінська, Тбілісі, Батумі, Сочі, Кутаїсі, Берліна, Берна, Відня, Сан-Ремо, єгипетського містечка Гелуапа (нині — Хельван), доріжками села Владаї під Софією, села Творок під Варшавою, села Шабо під Білго- родом-Дністровським, плаями Буркута і Довгоноля (Кімполунгу), тропами Телаві над Алазанню.

На магістралі життя й творчості Лесі Українки розташовані також кримські міста Ялта, Євпаторія, Балаклава. Та не тільки вони. Весь Крим був для неї дорогою, в своїй красі і в своєму горі зрозумілою, «прекрасною» і «нещасливою» стороною, де поетеса шукала й знаходила цілюще підсоння на свою недугу, але не могла знайти ліків на свій громадянський біль. Там не втишався він, а ще більше загострювався, бо до нього долучалися страждання батоженої кримської землі з її кривавою історією та безрадісною царськорежимною дійсністю. Живучи над морем, переважно «зовсім сама посеред караїмів, татар та різних інших «язицей», Леся Українка виховувала й гартувала в собі патріотичний дух, утверджувала не тільки національною, але й загальнолюдською правотою свій пророцький поетичний дар.

Захворівши в десятилітньому віці на туберкульоз кісток, Леся Українка вела запеклу боротьбу за життя, силою волі й нерідко силами оздоровчого кримського клімату стримувала наступ хвороби. «Я не думаю, що я тут вилічусь, — коли б се було можливе при помочі тільки Криму, то се вже досі случилось би, але я певна, що я тут наберусь сил...» — писала вона з Ялти до батька ЗО червня 1897 року. Певна річ, не тільки набиратися сили приїжджала вона в Таврію, але й працювати, віддавати ту силу тут же й навіки своєму слову. Отже, Крим лікував і виснажував, пестив і мучив, заколисував і будив її зболену душу.

В житті Лесі Українки було три таврійські періоди. Перший — два літа (липень — серпень 1890-го і червень — липень 1891 року). Цикл віршів «Кримські спогади» і поема «Місячна легенда» — творчий наслідок цього важкого часу, коли не тільки загострилася постійна хворість Лесина, але в липні 1891 року поетеса ще переслабувала тифом. Другий період — з червня 1897-го до червня 1898 року, коли створено цикл «Кримські відгуки», а пізніше того ж таки 1898 року — оповідання «Над морем». З березня 1907-го до грудня 1908 року тривав третій період. За цей час Леся Українка виїжджала з Криму в Київ і в Берлін, одначе обидві поїздки були короткими. На цей період припадає редагування «Кассандри», написання драми «Руфін і Прісцілла», діалогу «Айша та Мохаммед», оповідання «Розмова», а також поезій «За горою блискавиці», «Народ до пророка», «Полярна ніч», «Хвиля». В 1904 році по дорозі з Грузії Леся Українка зупинялася в Криму, й тою зупинкою навіяний вірш «Спогад з Євпаторії». Коли б до названих речей додати численні й надзвичайно цікаві листи, написані Лесею Українкою з Криму, то вийшов би том, який показав би справжню безмірність її титанічної праці, звершеної за несповна три роки.

Третього разу Леся Українка приїхала в Крим з наміром поселитися там назавжди. Вже не так за себе, як за здоров’я свого хворого чоловіка дбала вона й сподівалася знайти в Балаклаві, а потім — у Ялті найпридатніші умови для його юридичної служби і для своєї письменницької роботи.

«Кримські спогади» — вірші, писані в роки формування поетичного стилю Лесі Українки, насамперед цікаві тим, що показують, як через шовкову матерію дитячої радості, витканої дивиною південного повітря, моря, «золотистої блакиті», протинаються кинджали мужнього й грізного слова з поблисками шевченківського вогню. Веселі юрми й випадково зібрані компанії багатих відпочивальників не заслоняють од Лесиного ока нужденного життя народу в «чудовому» й «богоданому» краї.

Сила бахчисарайських правителів упала, руїною й пусткою видаються будівлі ханської столиці, але рабство, на якому трималася жорстока беївська влада, не знищене. «Неволя й досі править в цій країні!» — стверджує поетеса й цим раптово переадресовує «історичне» звинувачення новим володарям Криму. Хто вони? З усього, що тоді й пізніше Леся Українка написала про Крим, видно, що мала вона на увазі не тільки царських чиновників і сатрапів, але й тих, що «рвуть, хапають, їдять та шматують» благословенну країну, цебто ділків, які на продажі повітря, сонця й моря роблять бізнес, та ще й тих, котрі грубими грошима, награбованими в трудового люду, платять за курортні розваги й насолоди.

Сильне море! Зберися на силі!

Ти потужне, нема тобі впину, —

Розжени свої буйнії хвилі,

Затопи сю нещасну країну!

«Негода»

Так страшно молилася поетеса до розбурханого моря, так через її розпучливу ненависть до гнобителів і рвачів просявала істинна любов до різноликої й різномовної народної душі Криму.

Поетеса добре знала романтичні твори юного Пушкіна про Бахчисарай, героїнями яких були бранки татарського вельможі полька Марія й грузинка Зарема, знала сонети Міцкевича, в котрих, овіяна серпанками романтизму, постає тінь полонянки, красуні Потоцької. Але реалістичний, глибоко критичний підхід Лесі Українки до життя й до історії диктує їй рядки суворі, сповнені делікатної щодо великих поетів полемічності, котру дозволити собі могла людина, впевнена в своїй творчій силі. Зрештою, це була відповідь критичного реалізму романтизмові:

З чужого краю тут співці бували

І тіні бранки любої шукали, —

Витає ж тута інша тінь, кривава:

Ні, тута не лежить краса гарема,

Марія смутна чи палка Зарема, —

Тут спочива бахчисарайська слава!

«Бахчисарайська гробниця»

Тепер майже забутий, але сто років тому гучний поет Семен Надсон, оспіваний Лесею Українкою в «Кримських спогадах» не випадково. Йому було 25 літ, коли він помер (1887), і його ялтинська оселя стала на деякий час місцем літературного паломництва. «Смутний співець», «безталанний поет» був на початках своєї творчості продовжувачем некрасовських традицій в російській поезії, і це не могло не заімпонувати Лесиній натурі.

Взагалі разом з кримською темою в творчий набуток Лесі Українки ввійшли певні мотиви та інтонації з російської поезії, як, наприклад, лермонтовський образ чи навіть рядок у вірші «Спогад з Євпаторії»:

Море стелеться чорним, важким оксамитом,

Небо чорне і хмарне тяжіє вгорі, тільки де-не-де,

мов передсмертним останнім привітом,

промовляє зоря до зорі.

У циклі віршів «Кримські відгуки», що має вже всі характерні ознаки зрілого поетичного слова Лесі Українки, бачимо, як свободолюбна й нескоренна душа ліричної героїні зливається з кримською природою, як пильно шукає вона глибинної покревності з духом «дикого, химерного» моря, з горами, які горять, ніби жалем її власне серце, «багрянцем кривавим». У верховинній, наскельній квітці, котру «вченії люди зовуть Saxifraga», поетеса прагне знайти відображення суті подвижницького життя слабкої плоттю, але духовно міцної людини. Та квітка тендітним кільчиком пробиває каміння («годиться назвати її — ломикамінь») і виявляється сильнішою від «могутніх дубів» і «тернів непокірних».

Вірш про ломикамінь («Уривки з листа») — блискучий автопортрет Лесі Українки, один з найкращих творів світової пейзажної лірики — цікавий також своєю формою, що нагадує водночас українську думу і гекзаметр. Такою ж вільною й розлогою структурою відзначається й інший твір циклу — «Весна зимова».

Леся Українка висловлює за допомогою миттєвих пейзажних вражень свої настрої й думки, причому подає й такі малюнки, котрі не треба обов’язково читати як певну метафору, бо вони при кожному новому погляді на них є лише картинами природи, але — о диво! — світять кожного разу новим змістом. Уміння передати словами мінливу рухливість моря, його вічний неспокій, гнів, що переходить у лагідність, ласку, що стає бурею, — це мало кому з поетів доступне вміння Леся Українка демонструє як найпростішу явипу своєї думки, свого письма.

Вдивлятися в природу й переживати її «людські» боління — одна з головних здатностей мистецького таланту. Леся Українка вміє примічати дивні переміни в кримській природі, про що свідчить, наприклад, наступна фраза з її листа: «Тут на осінь гори починають зеленіти, бо сонце вже не так їх випалює». Подібні спостереження не залишалися тільки в листах. Зимуючи в Ялті 1898 року, Леся Українка не раз підходила до засніжених кипарисів, які нагадують мармурові колони старогрецьких святинь. «Мені доводилось бачити початок снігової бурі на морі, — писала вона тоді ж до матері, — се була така грандіозна картина хаосу, що я, невне, ніколи її не забуду». Справді, з цією картиною зустрінемося в драматичній сцені «Іфігенія в Тавріді», включеній до «Кримських відгуків».

Як зашуміли смутні кипариси.

Осінній вітер... хутко вже й зимовий

По сій діброві звіром зареве,

Закрутиться на морі сніговиця,

І море з небом зіллється в хаос...

Лесина «Іфігенія в Тавріді» базується на тому ж міфі, що й однойменна трагедія Евріпіда, але й міф, і його давньогрецька драматизація зовсім переосмислені поетесою.

В Евріпіда і, звичайно, в міфі не могло бути й мови про якийсь непослух людини богам, які панували над світом і керували людськими долями. Головний же мотив української «Іфігенії в Тавріді» — якраз у возвеличенні людської непокірності.

Чи нам же, смертним, на богів іти?

Чи можем ми змагатись проти сили

Землерушителів і громовладців?..

Так! — відповідає на це питання Леся Українка, посилаючись на приклад Прометея, який дав людині святий вогонь душі. Революційний підтекст монологу Іфігенії, його антицарська спрямованість, його патріотичний порив були знаменними відкриттями для всієї української літератури, а для Лесі Українки — чи не першою — до того ж успішною — спробою говорити про свою сучасність мовою античних героїв, на традиційних і знаних образах та сюжетах доводити необхідність революційної переміни світу.

Можна, здається, припускати, що кримська зима, пережита Лесею Українкою на віллі «Іфігенія» в Ялті 1898 року, сприяла поглибленню головної, прометеївської, теми в її творчості, була початком її дороги в драматургію. Там же через десять років Леся Українка дописувала «Кассапдру» і працювала над чорновиками «Руфіна і Прісцілли», цебто була вже коло своїх найвищих драматургічних осягнень.

Без сумніву, до визначних творів Лесі Українки належить оповідання «Над морем». Антагонізм, який характеризував стосунки між робітниками й панами, змальований тут ненав’язливо, тонко і надзвичайно переконливо як сила історична. «Втекти від людей, щоб не почати ненавидіти їх», — це бажання оповідачки починаєш розуміти і поділяти, коли познайомишся з героїнею твору, нікчемною панночкою Аллою Михайлівною. Але в поведінці й способі життя цього пустоцвіту видно щось більше, а саме: відчай хворої духом, приреченої на загибель панівної верхівки царської Росії.

Хоч Леся Українка бачила соціальні виразки й провінційну, запорошену пилюкою й нудьгою атмосферу «тавричеської губернії», вона любила Крим і вселяла його в своїй душі навіки. Вона освітила серцем своїм потужність і припадливу красу його природи, співчутливою ласкою огорнула цей край вікового знедолення й думками, що так часто летіли з Криму «по всіх українах», творила його нерозривні, мріями про щасливу будущину осіянні зв’язки з українськими землями.