Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

В пророчицях велика й нелукава

Незважаючи на досить помітні досягнення нашого літературознавства в опануванні велетенського материка української культури й духовності, яким є творчість Лесі Українки (маю на увазі передовсім статті й дослідження Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Максима Рильського), можемо сказати, що на тому континенті ми — добровільно чи примусово, це вже інша тема, — обійшли деякі найкращі, найсяйливіші храми. Ми повелися, як дикуни: немало з того, що збудувала ця безсмертна жінка для поселення духу, покинуто в бур’янах та заростях, віддано джунглям, навмисне обернуто в пустирища та смітники. Ви не знайдете в її багатотомних виданнях, здійснених за останні десятиріччя радянськими вченими, цілого ряду творів, які визначають силу, суть генія Лесі Українки. Були навіть намагання обкидати болотом найкращі її творіння.

Але бруд до Сонця не пристає. Прийшла пора подивитися в очі Богові. Яким би не був палючим погляд правди, мусимо витримати його, якщо хочемо правди. Все, що з творчості великої поетеси в сталінські й пізніші недобрі часи підлягало забороні або замовчуванню, все те стосується якраз її загальнолюдського світогляду, її, сказати б, шевченківського чуття світової родини народів! Глибокий знавець української історії, Леся Українка ненавиділа самодержавство, російський царизм, і це насамперед не подобалося тим, хто під гаслами братерства намагалися ще так недавно проводити царську політику щодо нашої мови й культури, 13 листопада 1902 року Леся Українка в листі до Михайла Кривинюка пише: «Політика царів була завжди однакова по духу від Алексея Михайловича до Николая І і... чим виразніша була індивідуальність царя, свідомість його й самостійність супроти «панів» і всяких «злих порадників» (чим більше він «все знав»), тим гірше діставалось від того Україні, бо тоді він сам напускав на неї всяку галич (приклад Петро І, Катерина II, Николай І)». У цьому ж листі, де Леся Українка викладає свої погляди на різні важливі історичні події української минувшини, сказано: «Зруйнування Січі було остатнім і найбільшим способом до цілковитого закріпачення люду, бо не стало ні схову для втікачів, ні прикладу комуністичного господарства на Україні, ні остраху на панів». До речі, характеризуючи Січ як «приклад комуністичного господарства на Україні», поетеса вкладає в нашу національну свідомість соціальну енергію, пов’язану не з практикою сталінської комуністичної системи, а з ідеалами рівності людей, які (ідеали) походять з часів раннього християнства.

В тому ж листі, на жаль, у нас не надрукованому, Леся Українка не зупиняється лише на взаєминах українського народу з царатом, але й на його взаєминах із російським народом. Я, — пише поетеса, — «спинюся на спілці запорожців з Була- віним та іншими бунтовщиками і виведу з того можливість спільності інтересів черні української навіть з москалем, тільки з «чорним» або «сірим», та не з «білим». Я можу виразити свій погляд на історію підмосковської України такою перифразою Маркса: «Ми гинули не тільки від класового антагонізму, але й від недостачі його».

Певна річ, такі погляди Лесі Українки, оперті на соціальне розуміння історії, не могли збігатися з поглядами «вчених», які вважали, що зруйнування Січі — прогресивне явище, з поглядами ідеологів, які прославляли роль «білого», культівського, царсько-гетьманського начала в єднанні російського та українського народів. Леся Українка говорить про спільні інтереси пригнобленої черні, а наші деякі історики хочуть змалювати справу так, нібито всі ми з народження любили царів і тільки про те мріяли, щоб потрапити під їхню добродійну руку. Недавно в Одесі на кінофестивалі прозвучали цікаві своєю ганебністю пропозиції з уст вихованців таких ідеологів. Так ось, пропонується збудувати пам’ятник Катерині II в Одесі — як великій «рятувальниці» «южнорусского края». А чому б уже не поставити пам’ятник їй на Хортиці? Ото була б радість для перевертнів та любителів вінценосного імперського патріотизму!

Вчитуючись у недруковані листи Лесі Українки, в її досі заборонювані твори, доходиш висновку, що вона, ця запалювачка «досвітніх огнів», надзвичайно близько стоїть своєю національною програмою до наших нинішніх всенародних завдань.

Як можна було б коротко підсумувати все те, чого навчила нас ця жінка в національному питанні? Можливо, так: народи не можуть жити за правилами рік, бо менша ріка впадає в більшу і губить при тому свої води й своє ім’я. Народи не можуть жити за правилами дерев, особливо тих, що ростуть одне біля одного. Адже менше дерево повинно викривляти стовбур, щоб з-під більшого дотягнутися до сонця. Народи повинні жити за правилами зоряних небес. Кожна зірка має свій простір і своє світло. І кожна потрібна не тільки для краси, а й для того, щоб людина могла орієнтуватися в космосі. Всі народи повинні світити, щоб людина могла орієнтуватися в безмірі Духу.