Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Діамант людської щирості

Тепер, коли в нашу національну свідомість утретє приходить Олександр Олесь, глашатай революцій 1905-го і 1917 років, один із творців українського відродження XX століття, поет з мученицькою долею емігранта, ми повинні насамперед зняти з нього безпідставні звинувачення в якійсь нібито світоглядній вузькості, зрештою, в тому, що, як писалось, він «не знаходив у собі сили визнати свою провину і повернутися на рідну землю». Те, що стверджувалося в нас про Олеся за часів печальної, або, точніше, фальшивої свободи, коли на підозріннях і політичних оскарженнях трималося звиродніле духовне життя, має пройти ґрунтовну переоцінку. Безперечно. Максим Рильський змушений був, рятуючи Олеся від забуття, написати про нього 1958 року не всю правду чи навіть стати на горло самому собі. Безперечно й те, що Микола Шамота цілеспрямовано й запопадливо нищив найменшу добру згадку про поета, бо службою цього академіка було вистоювання в сталінських чоботях на горлі власного народу.

В поезії Олеся часто національне і соціальне начала зливаються в одне єство, але це не слабкість, а сильна прикмета будь-якого митця, адже справедливість не може бути тільки національною або тільки соціальною категорією. Ми чуємо в акордах Олесевого слова шевченківські боління за правду і людяність, за нашу потоптану національну гідність, за українську мову, за уярмленого гречкосія, до якого й звертається поет із закликом перекувати плуги на мечі. Жодного гіпернаціоналізму в цьому нема, як нема його у творчості великих Олесевих учителів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.

Національний дух нашої літератури, а це дорога, особлива й характерна її риса, виховувався в противенстві до шовіністичних великодержавних ідей, але без загальнонародного патріотичного почуття, яким жила українська художня писемність, він був би маскою, а не живим обличчям.

Чи ж не найбільша дивина феномена Олеся в тому, що поет, доведений до розпуки картиною загибелі національних ідеалів рідного народу, не падає в шаленство національної ненависті, скарг і прокльонів, а надає своєму болеві благородної величності, своєму стражданню — гордої неприступності й непокори.

Треба нарешті твердо сказати: немає в Олеся жодної провини перед рідною землею. Коли б він повернувся — був би розстріляний разом із синами свого друга Антона Крушельницького, чи був би згноєний на Білому морі, як Зеров і Плужник, чи зникнув би на близькому засланні, як на сім років старший за нього Микола Вороний, що, до речі, повернувся 1925 року з еміграції. Олесь володів історичним передчуттям, а також мав досить добру інформацію про те, що чинилося в Україні в 30-ті роки, завдяки чому й зберіг од кулі своє серце, а слово — од скверни пристосуванства, яку тоді на рідній землі виминути було важко, навіть найсміливішому...

Громадянська лірика Олеся нагадує море. То воно падає на береги високими хвилями, грає, гримить і дзвонить, то жебонить, шепоче, хлипає, ніби аж ненавидить себе самого за свій плач, але спинити свого ридання не може. Між двома настроями б’ється те море. «Ми не кинемо зброї своєї, Наше військо сміється, б’ючись... Ми здобудемо землю і волю І загоїмо рани віків» — одна максима Олеся, а друга — «Не нам, не нам осміяним сміятись, Не нам скаліченим іти, Німим — піснями заливатись, Сліпим — відшукувать світи». Це конфлікт почувань, який відбиває не лише розлад конкретних революційних і пореволюційних днів, а й ту, мабуть, магістральну суперечність чи діалектичну єдність протилежних і найголовніших мотивів мало не всієї української поезії і, коли хочете, самої нашої історії.

Досить згадати Шевченкове: «Борітеся, поборете» і «Не нам на прю з тобою стати», досить згадати Франкове: «Ми ступаєм до бою нового...» і «Нам, знесиленим журбою, роздертим сумнівами, битим стидом, не нам тебе провадити до бою», щоб уздріти Олеся на такому ж хресті оптимізму й розпачу, на якому розп’яті наші найгеніальніші поети. Романтична віра в народ і реалістичні образи плебсу, внутрішній дух лицарства і навколишній дух яничарства, орлиний порив господаря своєї землі і зміїне звивання пахолка перед будь-якою владою — ось що було причиною муки нашого великого лірика, ось що підносило і вбивало його. І не треба докоряти йому за розчарування в «нащадках запорожців», бо ми дізнаємося більше правди про себе і про свій народ із слова болісного, нещадимого.

Ліричний герой Олеся нагадує людину, замкнуту в палаючому домі. Вона бігає від одних дверей до інших, від одного вікна до другого, шукає рятунку, але бачить, що з одного боку наступає вогонь, з другого зяє безодня, а нормальний вихід — на семи залізних замках. Раптом чути гуркоти, тріскотняву, скреготання арматур, він думає, що входова брама відчиняється, аж то тільки падають внутрішні стіни й перекриття. Та він не втрачає духовної рівноваги, залишається вірним життю і здатний усміхнутися з вікна, охопленого полум’ям.

Не все в поезії Олеся досконале й свіже. Не на всьому в його творчості — печать непоступливого майстра й чародія. Він поспішав, дозволяв собі ритмізувати й римувати нудні банальності, але численні повтори й трафаретні рядки губляться в його віршах на фоні дивовижних, простих метафлр («Музика зір блакитнооких») і майже з кожного його твору просяває пісенна, зваблива душа. Олесь хвилює сьогодні не лише тому, що історія працювала на поглиблення його журби й на возвеличення його радості (це дуже важливо!), але й тому, що в момент свого народження його твори були щирою правдою, сповіддю духовно багатої і відвертої особистості. Він був чутливим до болінь не лише свого народу. Вчитайтеся в його вірш «Над трупами» — й побачите, як глибоко переймався він стражданнями єврейської матері, дитину й чоловіка якої вбили чорносотенні погромники:

Де ти, де ти, свято згоди!

Чи не час прийти тобі!

Задихаються народи

В братовбивчій боротьбі.

Вкрився божий світ димами.

І криваві ллють моря.

Ой, коли ж над бурунами

Зійде тихая зоря.

І осяє тихим світом І могили, і тіла,

І засипле трупи цвітом

Правди, згоди і тепла.

Це писалося 8 грудня 1917 року, коли на наших землях розгорталася «братовбивча боротьба». Але давній вірш торкає наше серце. Адже й ми хочемо бачити тихі зорі над планетою, адже й ми прагнемо правдивого побратання між народами, адже ж і ми жадаємо вкрити «цвітом правди» прах закатованих, однаково де — в Освенцімі чи на Соловках.

Слово Олеся «без золота, без каменю, без хитрої мови» світить нам і світитиме нашим нащадкам, як діамант людської щирості, що його неможливо ні затьмарити, ні сховати, ні перемолоти в жорнах найжорстокішої доби.