Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Слово про Василя Стефаника

Весною 1895 року студент Ягеллонського університету Василь Стефаник примчав до Русова — занедужала мати. Ще влітку, як він відсидів два тижні в коломийській тюрмі за антиурядові промови в час «кривавих виборів» до віденського парламенту, йому довелось відбути неприємну бесіду з батьком, який не мав наміру утримувати в школах «кримінальника».

Тепер Василь стояв коло маминої постелі і слухав нові докори тата. Рухом голови мати показувала — не слухай батька. В ту хвилину вибухнуло Стефаникове серце розпукою, для виразу якої він буде шукати слів усе життя. В ту хвилину мусили прийти йому на думку Шевченкові рядки про возвеличення німих рабів. І, може, в ту хвилину Стефаник відчув своє покликання: говорити за онімілих, вирізьбити страждання і голос народу у вічному матеріалі...

Мати одужала, та ненадовго. П’ять років мучилась, п’ять років конала. Стефаник мусив не раз пережити її смерть в уяві своїй, і, напевне, те пережиття було страшнішим, як її справжній похорон. На ці п’ять років припадає найбурхливіший період у його житті. Діяли майже всі продуктивні елементи творчої особистості — талант, молодість, інтелектуальна спрагнота, погляд на культуру свого народу крізь призму світової культури, політична заангажованість на боці пригноблених, інтернаціональне чуття, в атмосфері якого склалося приятелювання з польськими інтелігентами. Тільки туги за рідним краєм не було — Русів найшов Стефаника в Кракові. Через оте місто гуркотіли вагони з галицькими емігрантами. Там у вокзальних почекальнях він побачив пекло. Народ, вирваний ніби деревина з ґрунту, в’янув на міському плитті, а з чорного, обірваного коріння в Стефаникову душу сипалася русівська земля.

Стефаник починає писати, але не під впливом модерністичної літератури, як це твердили критики, а під тиском жалю до жорстокого світу, що став п’ятою на груди його матері, його русівським землякам, що вмирали з розпачу на краківському вокзалі. Його творчість неможливо пояснювати жодними впливами — в ній чути глибинну начатковість, народнопісенну епічність. Його творчість виникла з його горя, а його любов до народу — з любові до рідної матері. Стефаник звалив собі на плечі камінний хрест великих страждань народу і виніс його високо на гору свого мистецтва, щоб усі побачили знак великого смутку.

Життя Стефаника неможливо розділити на біографію і творчість. Ясна річ, так сказати можна про будь-якого великого майстра, але Стефаник став геніальним з-поміж великих тому, що його особисте переживання не просто зумовлювало його творчість, а було, само собою, актом письменницького натхнення.

Він казав, що вся його література в листах, і це правда не тільки в тому розумінні, що декотрі листи він писав, як художні твори. Психічний стан, в якому людина пише найінтимнішого листа, стан гарячий, бо в ньому присутній той, до кого пишеться, стан безоглядної щирості був для Стефаника станом його письменницької праці. В його новелах нема плаксивого співчуття мужицькому горю не лише тому, що він від природи ненавидів літературні торти. Інтелектуальний рівень найголовніших його кореспондентів — Кобилянської, Морачевського, родини Гамораків — і настрій, в якому він писав свої новели, ніби листи до них, не давали йому можливості розслабитися жалощами над собою. Так він уникнув найбільшої небезпеки трагіка — сльози у слові, так видобув правдивий плач з кожного свого читача, плач німий, в якому будь-яке слово виглядає блюзнірством.

Всі драми й трагедії, змальовані ним, будучи реалістичними і надаючись для соціологічних розмірковувань, є водночас відбитками мучеництва його душі. Стефаник зізнається: «...приходять на мене такі години, що я рукою не можу махнути, аби не згадати якогось терпіння руки чиєї, що схилитися не можу, аби не почути якогось болю чиєгось, очима глянути не можу, аби не почути якихось очей, що гляділи голодні на щось...» Він сполоханий — чи не «декламація нервів»? А декламаційної фальші найбільше боявся письменник. «... Треба писати безлично голі образи з життя мужицького. І хоть вони сирий матеріал, то все-таки не декламація», — захищався він від сентиментальної української традиційщини. Стефаник як ніхто зазнавав щастя повного перевтілення в своїх героїв і нестерпучої муки, що наступала при зворотному переході душі, в процесі віднови його особистості, ускладненої привласненими в героїв і майже завжди трагічними переживаннями.

Його новели фактично не мають нічого новелістичного. Найчастіше це — монологи з прикметами голосінь. Все відбувається так, ніби той, хто вмер, або той, хто ось-ось має вмерти, або той, хто чує в собі печаль смерті своєї дитини чи матері, оскаржує одночасно соціальну кривду, людську слабість і минущість. Слова, порівняння, синтаксис — усе тут мусить бути правдиве, а мірою правди виступають життя і сама образна мова народу. Деколи здається, що Стефаник не створює, а слухає і точно записує тихі зойки розторганої душі. Тим часом він, беручи один

народний вислів живцем, мусить підносити до нього своє слово, дотягатися до образної точності і лаконізму народної фрази творенням своїх образів такої ж сили, своїх так само стислих речень. До народної метафоричності, твореної віками, Стефаник ніби долучає свої порівняння, створені в тісну мить натхнення.

Творча енергія цієї миті має дорівнювати енергії століть народної творчості. «Кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям», — говорив Стефаник. «Не пиши так, бо вмреш», — відповідав йому його тесть Гаморак, і в цих словах не було перебільшення.

В основі стилю й поетики Стефаника лежать українська народна пісня і гострий мужицький лаконізм, успадкований, мабуть, як родинна прикмета і доведений до незрівнянної досконалості у письмі. Лаконізм мовний перейшов у нього в лаконізм пластичний. Герої Стефаника нагадують незавершені статуї рабів Мікеланджело. З брил проступають лишень фрагменти детально вирізьбленої мускулатури. Фантазія домальовує обличчя і силу титанів, а душа здригається від жаху вічної закованості в камінь. Стефаникові герої мучаться в безпощадному камені свого життя і випручатися з нього не мають сили.

У Стефаника можна знайти немало натяків і відкритих думок про класову неприязнь, яка виникає між багатіями і наймитами, доходить до ворожнечі і кривавих сутичок поміж ними. В «Палії» маємо образ сільського пролетарія-месника, що пускає з димом добро свого визискувача. Але дух Стефаникового бунтарства, а в ньому й весь гуманізм його треба шукати не тільки в сценах, де ллється кров, але й у малюнках тріщин селянської душі, в невидимій, але животворній, як повітря, любові письменника до тої душі. Стефаник так будував і такою мовою писав свої твори, що головний читач його, селянин, ще раз переживав над ними своє життя. Але тепер, за другим разом, біль його був духовним, цебто до нього приходило усвідомлення, що його життя є частиною життя народного, а його мука — це мука мільйонів.

Думати про мистецтво Стефаника — значить осягати суть людського генія і суть літературного вміння взагалі. «Я сотворив собі свій світ», — каже Стефаник. Це правда, як правда й те, що Стефаників світ створений на фактах того самого життя, яке живило іншими, але як же подібними фактами світи Франка, Кобилянської, Коцюбинського, Мартовича, Черемшини... Тут виявилася «окрема організація душі — річ, якої при найліпшій волі не потрафиш наслідувати» (Франко). Інакше кажучи, геній Стефаника знайшов своїх людей і вихопив їх з темноти існування таким струменем світла, що оминає красу киптариків і біль мозолів, а осяває душевну вродливість і духовну муку.

Від образів Стефаника стає моторошно, як від погляду в глибочезний колодязь. Темна синява народного болю відбита в оці далекого дна, але ти заглянь туди, придивися і побачиш, хоч, може, й невиразно, подобу власної душі.

Стефаника інакше не сприймеш, як тільки крізь думку про страшну можливість руху твого почуття аж на край безодні безумства, над якою перебувають люди з його оповідань.

«Страшно сильно пишете ви», — зверталася до нього Кобилянська. «... Прочитайте, ви побачите, як коротко, сильно і страшно пише ця людина», — говорив про Стефаника Горький. Відчуття страху при читанні Стефаника не обминуло нікого. Переступивши це відчуття, Кобилянська пише далі, що Стефаник «витісує потужною рукою пам’ятник для свого народу». Цим передана панівна думка всієї творчості автора «Камінного хреста», ідейна суть його всієї роботи. Продовжує і Горький розмишляти про Стефаника: «Майте на увазі — для художника важливі не слова, а факти, не міркування, а образи». Цим передана сама суть способу роботи великого митця.

Стефаникова світова слава і його, сказати б, літературне вчителювання — попереду. З того часу, як глобальний погляд космонавта зобов’язав нас натужувати зір, приглядатись до подій у далеких землях, носити в уяві мерехтливо-мозаїчний образ нинішнього світу, часом важко помітити на землі цятку — багато речей і навіть почуттів стали глобальними. Чи ж буде письменник сьогодні і завтра писати про людей лишень одного села чи району? Буде. Дон Шолохова, Джефферсон Фолкнера, Макондо Маркеса далекі від стефаниківського Русова, але й вони можуть бути прикладом того, як письменники нашого віку, малюючи людей щонайдалі з околиць свого дитинства, дають нам постаті світового формату. Стефаник не відстав, а на століття обігнав свій час. Чим меншою ставатиме планета перед можливостями техніки й науки, тим значимішою ставатиме (повинна ставати!) людська душа перед можливостями мистецтва. Чим більша буде подібність у зовнішніх атрибутах життя людини, тим нуднішою і непотрібнішою буде традиційна описова манера в письменстві. Величава і справді епічна картина людського смутку, написана в Русові, вражає саме тим, що письменник відслонив соціальні і психічні структури одного західноукраїнського села. Але в ньому він відкрив нам, з одного боку, горе всього українського народу в дореволюційні часи, а з другого боку — тайники людської душі, несправедливу мудрість природи, що біль і саму смерть зробила виразом життя...

Відповідаючи на звинувачення в занепадництві, Стефаник писав, що майбутні критики назвуть його «здоровлям України».

Ми не знайдемо точнішого образу для пойменування діяльності й таланту русівського генія. Доля народу мучила Стефаника, коли він прозрівав як громадянин і коли сходив у провалля селянської нужди, щоб у бескетті страждань найти цілюще джерело правди самого буття. Доля народу змусила його заговорити як письменника по страшній мовчанці в 1916 р., цебто в переддень розвалу імперій, що роздирали і гнобили наші землі.

Як глибоко любив Стефаник Україну, видно хоч би й з того, як він безмежно ненавидів наше чванливе і тупоумне панство, що хапалося бути політичним проводирем нашого народу. «Якби я мав силу судії японського, — писав, — то бим сто указів післав між наші провідники, аби розпороли собі черево і кишки виторгали псам». Він називав каліками українських сльозливих і безхребетних підпанків і хотів мститися на них за те, «що зробили патріотичний шпиталь з нашої землі». Свої надії щодо національного визволення він пов’язував з боротьбою Наддніпрянської України за політичну незалежність українського народу. «Буду щасливий, — писав Стефаник, — як робітники, пімстившися, принесуть нам у своїх чорних руках Україну і кожному з нас покладуть її в пазуху під саме серце». Він гірко переживав той факт, що Галичина стала польською колонією на початку 20-х літ. «Те, що діється на наших очах, — писав у 1923 р., — це є полювання на фізичну загибель нашої нації», Серце його розколювалось, коли дивився по Ру- сові та по селах і містечках Покуття, — всюди голодні й безробітні, всюди збираються за океан. Бідаки їдуть, бо нема їм землі, інтелігенти — бо нема їм посади, якщо вони не відреклися рідної мови. Його розпука, як гнів Шевченка, неосяжність Франка і мужність Лесі Українки, перейшла в силу й прагнення українського народу будувати своє життя, культуру й державність на демократичних засадах.

Стефаник був і завжди буде з українським народом у всі його найвищі хвилини, при всіх його найкращих осягненнях. Він, що обезсмертив скорботу нашої землі, має право на її радість.

«Я писав тому, — казав Стефаник, — щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена». І ми сьогодні, ніби крізь музику Бетховена, проходимо крізь печаль Стефаника і стаємо міцнішими в оптимістичних мислях, бо це печаль великої любові до людини. Стефаникова творчість єднає нас не лише з минулим, але й з майбутнім, яке ми покликані з гордістю будувати й захищати в ім’я тієї ж великої любові.