Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Для нас і для майбутніх часів

Є одна (зрозуміло, одна серед інших) прикмета поезії Максима Рильського, що виявлялася за всіх періодів його творчості. Це органічний зв’язок натхнення українського поета з культурою світовою, включеність його художнього мислення в загальнолюдську сферу, постійне вияскравлювання його духу на висотах спільного для всіх народів літературного неба. Вже перша, написана 1917-го й надрукована 1918 року, його поема «На узліссі» являє героя, майже фотографію автора, якому зрідні «Софокл і Гамсун, Едгар По і Гете, Толстой глибокий і Гюго буйний, Петрарчині шліфовані сонети і Достоєвський, грішний і святий».

Деякі, й навіть мудрі, літературознавці звинувачували поета за таку універсалізацію, називали його еклектиком, приписували йому ідеологічну всеїдність. Не помічали, що, власне, він характеризує Достоєвського, Толстого й Гюго, тобто розуміє відмінності між названими художниками. Та річ не в тому. Чим більше ми пізнаємо, які неоднакові (і насамперед в ідейному плані!) письменники, що ними захоплюється герой ідилії «На узліссі», тим менше в нас відваги на те, щоб змінювати або скорочувати цей перелік імен. Молодеча жага масштабного знання загальнолюдської культури, природне засвоювання надзвичайним одиничним розумом пам’яті людства, яку ніщо не в силі погасити, — ось що означає згаданий реєстр. Навіть найсумнівніше ім’я Кнута Гамсуна, трагічна дорога якого закінчилася ганебною співпрацею з німецькими фашистами (1918 року він був ще кумиром багатьох європейських інтелектуалів і реформаторів літератури), повинно залишитися в ньому як суворе й потрібне нагадування про те, що людина разом з честю втрачає талант.

Але я назвав поему «На узліссі», щоб показати, як ще з юнацьких часів Максима Рильського починало висловлюватися в його творчості велике польське патріотичне єство:

Щасливий, хто у присмерковій млі

(Сказав Міцкевич), сівши при коминку,

З товаришем із рідної землі

Пригадує в солодкому спочинку

Дитячі роки, що як тінь пройшли...

Якщо названі вище письменники ще тільки заполонювали душу ліричного героя поеми, то Міцкевич був уже в авторській тканині, сказати б, у глибині твору. Образ дитинства, єдиної країни, де можна зазнати щастя, як це написано в епілозі до «Пана Тадеуша», був на той час українському поетові найріднішим. Хто знає, чи не тоді почалася його робота над перекладом поеми геніального Адама.

Згадуючи свої гімназіальні літа, Максим Рильський писав: «... вже тоді глибоко полюбив я на все життя Шевченка, Пушкіна, Міцкевича, трьох найдорожчих моїх учителів, а з любов’ю до народної творчості я, здається, і вродився». Думаю, поет вродився так само з любов’ю до своїх вчителів — вони, щоб так рано з’явитися в його слові, повинні були прийти до нього, як світло першої мислі приходить у дитинстві. Годиться добрим словом пом’янути старшого брата поетового Івана, який навчив молодшого польської мови, перейнявши її від батька Тадея. Тадей Розеславович добре знав польську мову й літературу, але він помер, коли Максимові було сім літ, і все найраніше й найважливіше виховання майбутнього поета пе- реишло, власне, на Івана Тадейовича, людину мудру и талановиту.

Як відомо, перше видання «Пана Тадеуша» в перекладі Максима Рильського вийшло 1927 року. Часто пишеться: робота над епопеєю Міцкевича була школою перекладництва для українського поета, але, працюючи над творінням польського титана, він відформовував і свій оригінальний, а не лиш інтерпретаційний дар. Врівноважена рефлексія, ясність, інколи іронічна, інколи просто добра усмішка, якою перенизана поема «Пан Тадеуш», а з ними разом і реалістичні настрої повинні були приходити до перекладача. І вони приходили. Нерідко саме вони обертали перекладача в поета, ставали подихом його власного слова. Ми називаємо Максима Рильського основоположником нової перекладацької літературної практики й теорії перекладу в Україні. Ця нова школа ставить собі за мету не тільки максимально наближене до оригіналу пересотворення його іншою мовою, але й глибоке вивчення першотвору перекладачем. Вона передбачає не тільки ідейне єднання національних культур, але й мовно-образне збагачення тієї мови, на яку робиться переклад. 1927 рік, рік виходу «Пана Тадеуша» нашою мовою, можна вважати початком цього нового, триваючого, такого багатющого на таланти періоду в галузі українського поетичного художнього перекладу.

Полоніка Максима Рильського величезна. Він переклав і науково прокоментував мало не всі найвидатніші твори Міцкевича й Словацького. Він же відтворив українською мовою десятки творів польських поетів XX століття, серед них надзвичайно важкі для перекладу речі Стаффа та уривки з «Польських квітів» Тувіма. І все це на рівні не тільки вічного змагання з оригіналом, а й на рівні високорозвиненої делікатності і пошани до першотвору. Статті й нариси Максима Рильського про Міцкевича, Словацького, Конопніцьку та інших польських діячів культури — це ґрунтовні дослідження, наповнені фактажем, влучними характеристиками, зіставленнями, новаторським аналізом. Так міг би писати професор польської літератури Варшавського університету. І справді, для українського народу Максим Рильський, крім усього іншого, був і залишається безсмертним учителем польського письменства і польської історії.

В лекціях про літературу слов’ян Міцкевич сказав: «... є так само епохи, які вимагають од людей всіх зусиль, епохи, де покликання кожної одиниці полягає в тому, щоб сконцентрувати своє діяння на кількох головних справах, на кількох життєво важливих проблемах, що торкаються всього людства». Нема сумніву — ми живемо саме в таку добу, і до найважливіших справ, які тривожать сьогодні всю людськість, належить збереження самої планети, загроженої ядерною воєнною катастрофою, збереження природного середовища, загроженого не завжди доцільним розвитком промисловості, збереження духовного потенціалу людини, гуманності й культури, загрожених тиском антидемократичних режимів, безсоромною пропагандою брехні, розірваністю моральних клітин і шаленим ритмом життя, дедалі зростаючою кількістю безідейних і бездушних, кажучи словами Словацького, «з’їдачів хліба».

Постать Максима Рильського, одного з найвидатніших творців української поезії XX віку, чи не найкраще може бути освітлена цими трьома прожекторами нинішніх загальнолюдських тривог. Всією потугою свого таланту Максим Рильський творив об’єднувальні й незнищенні аркади, веселчасті віадуки для сполучення різнонаціональних магістралей духу, для тої спільності народів, яка була й завжди буде найефективнішою обороною миру на землі. Титанічний перекладницький подвиг поета належить до унікальних і рідкісних явищ у світовій практиці нашого століття.

В ті часи, коли деякі модерні творці в європейській поезії (і в нашій) захоплювалися хмарами фабричних димів та орхідеями стружок, Максим Рильський оспівував незайману природу.

Вона була для нього не дачним кутиком, де можна сховатися від смогу й смороду хімічних комбінатів.

Не тільки фізичне, але й моральне здоров’я людини, чистота її совісті залежить від чистоти води й повітря, якими вона живе. Це була, здається, головна ідейна підстава мало не всіх таких прозорих і від того ще більше таємничих поезій Максима Рильського про зв’язки душі з рідними краєвидами.

Поетична творчість Максима Рильського, можливо, на всіх етапах була підпорядкована його власній волі, але завжди була розкриттям входу в невидимі скарбниці, в зримий тільки для душі світ коштовностей, сліпучих, інколи припалих пилюкою, та все ж непідробних витворів людського генія. Та поезія не терпить байдужості до минувшини, вона не воскрешає те, що вмерло, а будить те, що спить, зачакловане забудькуватістю лінивого ума. Та поезія спрямована в будущину. Вона здатна бути розкішним хлібом для різних людей, різних народів і різних майбутніх часів, як мовив би найстарший учитель Максима Рильського — Горацій, для futurum primum і futurum exactum.

¹ Виступ на сесії, присвяченій 90-літтю з дня народження Максима Рильського (Варшава, 22 березня 1985 р.).