Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Тичина живий, Тичина з нами

Можемо чимало коментарів дати до того чи іншого твору Тичини, можемо окреслити головні прикмети феноменального літературного явища, яке коротко звемо — Тичина, можемо — хто знав поета особисто — пояснити, як переходила нечувана ніжність вишуканого інтелігента в гнів, у прекрасний гнів поета, коли з підсвідомості у верхні, найблагородніші сфери душі піднімається біль твоїх батьків і прадідів. І все-таки ми стоїмо перед Тичиною як перед одною з найбільших таємниць духовного світу. Як міг з несміливого бурсака, над долею якого грали сумні дзвони скиту, вийти великий поет, що серце своє, ніби серце дзвона, взяв на поворозку і вдарив ним об золоту креш українського неба! Талант помножений на революцію, — сказали. Це правда, але надто загальна. Не всі таланти були употужнені революцією. Деякі не витримали її натиску, зламалися й пропали під її хвилями... Природний літературний дар Тичини має свої риси, і перша з них — бунтарство. Житейська несміливість поета, в якій була якась ніби аж зайвина делікатності, зумовлена саме тим, що дух його був пройнятий надміром непокори. Це застереження природи. Це так, як могутні фізично люди, як правило, дуже добрі й лагідні.

Спочатку бунтарство Тичини прилучилося до того русла громадської лірики на Україні, в якому текли чесні скарги й уболівання за долю народну; але сильно спримітизовані, плит- кі — вони були нездатні розвалити замшілі гаті надокучливо- одноманітного поетичного мислення й віршування. Останні публікації творів з архівів Тичини показують, що ще в 1915 році поет дав блискучий зразок громадянської лірики.

Дух народів горить, дух народів, «мов жрець»,

Тільки в нас, як було: ті ж раби, ті ж підгінчі.

О, прийдіть же, прийдіть, Маккавея мечі,

Спалахніте, вогні Леонардо да Вінчі!

Строфа й глибина мислі тут уже тичининські. Не лиш передчуття, а й жадання революції, не лиш прагнення революційного грому, а й погляд за стіну революційної бурі — в суспільство, де життя кожного може виповнитися так різноманітно й творчо, як життя Леонардо да Вінчі.

І все ж таки геніальним робить Тичину той громадянський пафос, який прийшов на зміну його філософським стражданням, взявши від них масштабність душевного зору, цебто «телескопи вічності», засоби для пластичного відбиття менших частин, витреновані на відображенні всесвіту. Після того, як Тичина «вернувся» з космосу, сказавши своє тверде й глибоке: «Молюсь не самому Духу — та й не Матерії», після пошуків духу самої матерії, тобто творчого начала мудрої природи, словом, після того, як Тичина створив свою філософську концепцію світу, в якій, річ ясна, пробивалися суспільні і навіть окреслені національні ідеї, він утвердився в тому погляді, що духовність людська є не тільки величезним рушієм у піднесенні цивілізації, але й сама по собі є цариною, де найбільше виявляється людина-бог, людина-творець. І Тичина став говорити мовою, яка творила нову епоху в нашій літературі, мовою, що прагнула відбивати і передавати творчі діяння нової людини, епохальність новизни в житті українського народу.

І тут він сказав не одне таке, що набуло для нас значення дорогих істин, не одне таке, що підносило наш народ в духовній силі, не одне таке слово, що, як печать спадковості, заважить на вроді й характері нашого національного обличчя.

Згадаємо хоч би один з його громадянських акордів, що й нині стрясає плісняву з душ, причаєних у своєму гіперболізованому маєстаті, нездатних, одначе, відмовитись від найменшої вигоди в ім’я свого слова, душ дрібних, та чим дрібніших, тим більше пожадливих до ролі лжепророків.

За всіх скажу, за всіх переболію,

Я кожен час на звіт іду, на суд.

Чорнокнижники й фарисеї не посміли допитуватися, на який же це суд іде поет? Та й чи не возвишає він свою особу над масами, беручись говорити за всіх? Хто право дав одиниці, хоч яка б вона була видатна, за всіх відповідати й за всіх мучитися? Вони мовчали, а люди знали, що то говорила не зарозумілість, яка ніде й ніколи не торкнулася чистої душі Павла Григоровича, а любов поета до «людей, відчуття історії як суду, постійне відчуття громадянина. Говорила душа, яка силою своєї всевідповідальності за народ і словом правди здобуває собі право сказати: «Я єсть народ...»

Епоха Тичини не закінчилася. Ренесанс української поезії, розпочатий «Сонячними кларнетами», триває. Не тільки не вичерпалися, а збагатилися тривогою та енергією наших днів давні й зовсім недавні тичининські метафори. Ось наша тривога в його рядках:

Аероплани й усе довершенство техніки —

До чого це, коли люди одне другому в вічі не дивляться...

А ось наша енергія в рядках Тичини:

Майбутні встануть покоління — єднання тіл і душ.

Ми робим те, що робим, і світ новий — він буде наш!

В кожному з нас, хто ступив на шлях літературної творчості, живе Тичина як голос пересторожливого сумління і як уявлення творчого досвіду в образі найвищої й не без трагічних зусиль здобутої вершини поезії двадцятого сторіччя. Перед ровесниками Тичини, які присвятилися літературі, стояло на початку двадцятих років питання: «З Тичиною ви чи проти Тичини?» Ті, що пішли за ним, як за прапором, не помилились. Перед тими ж, хто видрукував свої перші вірші у печальний рік смерті Павла Григоровича, питання стоїть інакше: «Прочитали ви Тичину чи ні?»

Сьогодні не може не піти за Тичиною той, хто прочитав його думки, хто був здивований таємничими зв’язками його серця з космосом, хто своє серце здивував колосальними відстанями між проблематикою його поезій, хто вміє взяти історичну дистанцію, як лупу, щоб у розвитку й боротьбі ідей нашого віку дошукатися тичининської правоти, хто може оцінити, запізнавшись із наймодернішою поезією Європи, світове значення Тичини як предтечі сучасного світовідчування в мистецтві й пов’язаних з ним формальних новацій. І тут не може бути незаприміченою перевага Тичини, який не тільки в часі випередив поетичні стилі, що розковують поезію з традиційної форми і все мистецтво поета концентрують на новому способі подачі нової мислі, але й вивищив українське поетичне слово над розпучливим, у кращому випадку, надвечірнім настроєм сучасної світової лірики світанковими, радісними і воістину філософськими відкриттями.

Там за мною, за мною, за мною,

Я не знаю, там скільки іде!

Перед мене твердою ходою

Наступаючий день.

Віра в людину, віра в майбутнє, віра в народ — це Тичина. Шевченкове сонце, що «за собою день веде», і Франків «розвидняющийся день», і «наступаючий день» Тичини — це різні за соціальним і національним наповненням образи, але зливаються вони в єдине сяйво нашої днини, нашої свободи, нашої філософії. В тому, що згадано Шевченка і Франка у слові про Тичину, немає ювілейного перебільшення. Шевченко і Франко вчили нас, як боротися за свободу. Тичина показав нам, які титанічні зобов’язання бере на себе поет, для якого особиста свобода не може бути відділена від національної, для якого свобода не має нічого спільного з пропагандою своєї індивідуальності, з ідеологічною байдужістю і мистецьким нехлюйством. Навпаки, наш поет розумів свободу як мобілізацію сил, як можливість злиття народних ідеалів з ідеалами художника, як свій поетичний труд, від якого у вільному суспільстві залежить праця робітника чи хлібороба, бо він, отой труд поета, дає їм волю до життя. Тому Тичина був і є геніальним сином народу, «якого правда й сила ніким звойована ще не була».